В Україні
Університет як ідея. Особлива місія українських університетів
Петро Пацурківський, студент ІV курсу Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Університет як феномен належить до числа найдавніших і водночас найдивніших винаходів людської цивілізації. Згодом після своєї появи університети стали її незмінною колискою. Вони – ровесники перших зрілих форм демократії та найпослідовніше її втілення, становлення справедливого судочинства, відкриття і справжнього поцінування людської гідності та людських прав у цілому. Витоки ідеї університету сягають своїм корінням Афінської (Стародавня Греція) академії Платона. Саме в ній один з найкращих її вихованців Аристотель збагнув неспростовну істину, що хоча Платон йому і друг, проте істина дорожча.
Зародження університетської освіти і науки
Із часу появи у своїй нинішній сутності спершу в Болоньї, а згодом в інших містах Європи університети стали незмінними пристанищами вільнодумства, епіцентрами критичного мислення і світосприйняття, опозиціонерами державної і церковної монополії на істину, їх закостенілості, інкубаторами не лише наукових, але й соціальних інновацій, винаходів і відкриттів. Вирішальною мірою цьому сприяла сама ідея університету.
Читайте також: Новий закон про професійну освіту
Метою цього дослідження є актуалізація уваги передусім українського правничого наукового середовища, української національної та державницької еліт до наявності наразі напівзабутої й незатребуваної належним чином у національному відродженні та державотворенні національного надбання України у формі творчої спадщини її найталановитіших університетських професорів та їхніх вихованців, оприлюдненого ще за їх життя в силу об’єктивних причин не українською (головно російською) мовою.
Свого часу авторитетний дослідник еволюції цієї ідеї й університетів як центрів інтелектуального та культурного життя європейських і не тільки соціумів впродовж останніх восьми століть Ярослав Пелікан в одній зі своїх спеціальних робіт, присвячених цій темі, резонно зауважив, що зазвичай «у дослідженнях університету як закладу надто часто бракує міркувань про університет як ідею».
Своє власне розуміння ідеї університету Я. Пелікан стисло виклав такими словами: «Публікуй або згинь!» – це фундаментальний психологічний, навіть майже фізіологічний, імператив, укорінений у самому метаболізмі науки як священного покликання. Адже дослідження лише тоді може бути чесним, коли воно є відкритим до критики та корегування іншими науковцями, коли воно запрошує їх – чи кидає їм виклик – прийти до таких же результатів, якщо вони здатні; або просунути ці результати вперед, якщо це можливо; або спростувати їх за допомогою більш ретельного чи більш творчого дослідження. Лише розповсюдження знань через певну форму наукового оприлюднення уможливлює цей процес».
Вищезазначений імператив у сукупності з іншими вагомими чинниками, за широким визнанням наукової спільноти, вирішальною мірою посприяв тому, що в найпросунутіших університетах світу їх провідними науковцями було зроблено левову частку наукових відкриттів і винаходів, обґрунтовано більшість інноваційних концепцій та теорій, які згодом виявилися безальтернативними засадами розвитку економіки і соціумів загалом.
Університет Святого Володимира
Повною мірою це стосується і справжніх українських університетів як епіцентрів наукового та суспільного прогресу. Завдяки своїм найталановитішим співробітникам і випускникам вони здобули заслужене визнання не лише на вітчизняних теренах, але й за кордоном. Я наразі обмежуся своєрідною презентацією тільки доробку українських правників, і то не його всього, а тільки зробленого деякими вченими-юристами, що були професорами чи вихованцями Київського університету Святого Володимира, згодом Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а наразі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, студентом якого я маю честь бути. Це – справжня інтелектуальна Мекка України впродовж усього періоду його функціонування. У ньому навчалася й творила ціла плеяда видатних правознавців не лише свого часу, але й у значно ширшому часовому вимірі. Вони залишили після себе непересічну творчу спадщину, яка й сьогодні нерідко є найпередовішим краєм відповідної науки, продставляючи собою де-факто національне надбання.
Читайте також: Заходи безпеки шкіл поширено на всю країну
До прикладу, тут навчався на юридичному факультеті і блискуче його закінчив уродженець Сумщини Йосип Олексійович Покровський, який згодом став одним із провідних його професорів, справжнім гуру тогочасної української цивілістики. Наразі він відомий як видатний вчений-цивіліст усього ХХ ст., який залишив нащадкам свою багату й різноманітну творчу спадщину. Головною науковою працею його життя стала монографія «Основні проблеми цивільного права». У ній він досліджував, яким саме має бути цивільне право, щоб якнайповніше відповідати природі людини. Ця монографія вперше була оприлюднена російською мовою в 1917 р. і перевидана в росії в 1998 р. мовою оригіналу. Прикро, що українська «Юридична енциклопедія» позиціонує його ще в дусі постколоніальних наративів як «українського і російського правознавця», а творча спадщина великого вченого до нині не перекладена українською мовою.
Не менш колоритною є постать ще одного випускника юрфаку Київського університету Святого Володимира Лева Йосиповича Петражицького. Він автор цілого ряду, за визначенням тієї ж «Юридичної енциклопедії», «фундаментальних праць»: «Теорія права і держави у зв’язку з теорією моральності»; «Передмова і вступ до науки політики права»; «Звичаєве право та народний дух»; «Нариси філософії права»; «Вступ до вивчення права і моральності» та низки інших. Найголовніше – Л.Й. Петражицький є фундатором відомої у всьому світі психологічної теорії права. Водночас вищезазначена «Юридична енциклопедія» позиціонує його як «російського правознавця», що не менш спірно, як і у випадку зі «зросійщенням» наполовину Й. О. Покровського. Творча спадщина Л. Й. Петражицького також поки що не перекладена українською мовою. А повинна була б…
Справді знаковою постаттю для українського правознавства є видатний вченийенциклопедист, професор, а з січня 1919 р. і декан правничого факультету Київського університету Богдан Олександрович Кістяківський. Найбільш знаковою для правознавства початку ХХ ст. стала його монографія «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права», яку він захистив як докторську дисертацію. Вона вперше була оприлюднена російською мовою 1916 р. і перевидана в росії в 1998 р. «Юридична енциклопедія» називає Б. О. Кістяківського «українським правознавцем». Проте вищезазначена його праця, як і чимало інших фундаментальних досліджень, залишаються поки що російськомовними. Побачила світ українською мовою уже в незалежній Україні лише його стаття «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)».
До речі, заслуговує бути оприлюдненою оцінка Б. О. Кістяківським, наведена у вищезазначеній його монографії, рівня та глибини аргументації Л. Й. Петражицьким положень, узагальнень, оцінок та висновків щодо природи права, які містяться в його праці «Теорія права і держави у зв’язку з теорією моральності»: «Тільки психологічне розуміння права і, зокрема, ідея Л. Й. Петражицького про імперативно-атрибутивний характер правових норм дала можливість більш повно з’ясувати цю властивість права. Присвячені цьому питанню сторінки дослідження Л. Й. Петражицького відзначаються майже класичною досконалістю; і якщо б у наш час з уривків нової юридичної літератури укладалися Пандекти, подібні до Юстиніанових, то вони повинні були б зайняти у них місце; в той же час їм повинно було б бути відведене почесне місце в будь-якій хрестоматії», – писав Б. О. Кістяківський. Звісно, у хрестоматії потрапляють, образно кажучи, лише шедеври відповідного жанру.
За радянської доби в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка також працювали й залишили яскравий слід по собі чимало видатних особистостей, наукові праці яких продовжують зберігати цінність і для нашого сьогодення. До ряду таких вчених передусім належить Петро Омелянович Недбайло, який поєднав аж три правничі школи: Харківський юридичний інститут, вихованцем якого був, та юридичні факультети Львівського і Київського державних університетів, неординарним професором яких він був. Його перу належать такі наукові дослідження, як: «Радянські правові норми», «Застосування радянських правових норм», «Методологічні проблеми радянської юридичної науки», «Вступ до загальної теорії держави і права» (перекладено німецькою мовою) та деякі інші. Українська «Юридична енциклопедія» позиціонує його як «українського правознавця». Однак до нині його наукові праці доступні тільки російською мовою.
Особливу повагу багатьох нинішніх професорів Навчально-наукового інституту права КНУ імені Тараса Шевченка заслужив своїм внеском у науку цивільного права й відданістю їй ще один гуру української цивілістики Геннадій Костянтинович Матвєєв, багаторічний професор юридичного факультету, його декан (1949 р.), завідувач кафедри цивільного права. Він залишив по собі чималий спадок і навіть легенди. Як пригадують колишні студенти Г. К. Матвєєва, розповідаючи під час лекцій з цивільного права про позовну давність, він щоразу фіналізував цей сюжет словами: «Чим більше цивілізована правова система, тим більший має бути строк позовної давності. Строк позовної давності сьогодні основний у Франції – 30 років, в Німеччині – 20 років, в Англії – 7–12 років, в СРСР – 3 роки». Для того, щоб повторювати таке у радянській тоталітарній державі, потрібно було мати не лише наукову чесність, але й громадянську мужність. Перу Г. К. Матвєєва належать праці: «Підстави цивільно-правової відповідальності»; «Вина в радянському цивільному праві»; «Історія сімейно-шлюбного законодавства Української РСР»; «Радянське сімейне право». На жаль, усі вони написані й оприлюднені російською мовою. Наразі тільки перша з вищезазначених його робіт перекладена уже в новітній Українській державі українською мовою професоркою Зоряною Ромовською.
Не дивуюсь, чому всі вищезазначені світила українського правознавства, а також його непересічні вихованці, творили не українською, а російською мовою – це був імператив лінгвоциду української мови, який передував тотальному геноциду українського народу. Квінтесенцію імперативу лінгвоциду української мови стисло й переконливо пояснив авторитетний сучасний український правознавець, також вихованець юридичного факультету Київського державного університету Микола Іванович Козюбра: «Свого апогею мовна війна росії проти України досягла в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., коли завдяки сумнозвісному Емському указу царя Олександра ІІ у 1876 р. та низці спеціальних законів, інших актів російської імперії, які легітимізували різні форми переслідування української мови, її вживання було заборонено в усіх найважливіших сферах суспільного життя», – вказував М. І. Козюбра.
Геноцид українців та їхньої мови
Нинішній Папа Римський Франциск І у книзі «Про небеса і землю», яка побачила світ у 2010 р., звернув увагу на те, що три народи світу зазнали такого геноциду: «Турки вчинили це стосовно вірмен, німці – щодо євреїв, сталінські комуністи – щодо українців. Люди, які зазнали різанини і гоніння під час трьох найбільших геноцидів минулого століття – вірмени, євреї та українці, – уточнює він, – боролися за свою свободу». Правда, у визначенні історичних меж геноциду українського народу Франциск І виявився неточним – його витоки сягають ще російської колоніальної імперії, однією із внутрішніх колоній якої була й Україна.
Читайте також: Не більше семестру можуть безперервно перебувати за кордоном студенти – учасники академічної мобільності
Справжньою інтелектуальною і правничою сенсацією новітнього історичного періоду на всьому пострадянському просторі виявився аналіз радянського геноциду в Україні, зроблений Рафаелем (Рафалом) Лемкіним – автором загальновідомої концепції геноциду, яка наразі взята за основу усіх сучасних міжнародних та національних правничих актів з цього питання, вихованцем юридичного факультету Львівського університету першої половини 1920-х років у його статті «Радянський геноцид в Україні». Він ще раніше послідовно виклав цю концепцію у книзі «Влада Осі в Європі», в якій вперше вжив термін і сформулював правове поняття геноциду. Ця книга побачила світ англійською мовою і по сьогодні залишається не перекладеною українською, а наші амбасадори до недавнього часу послугувалися її ціннісно та світоглядно неадекватним російськомовним перекладом. Як мовиться, навіть ворогу такого не побажаєш, щоб він поборював тебе твоєю ж зброєю.
Розробки Р. Лемкіним явища геноциду були покладені об’єднаними націями Європи та всіх цивілізованих країн світу в основу обґрунтування вироків Нюрнберзького трибуналу щодо фашистських злочинів, на якому він виступав головним лобістом притягнення до юридичної відповідальності за злочин голокосту – геноциду єврейського народу фашистською Німеччиною. В 1948 р. він постав у якості головного промоутера ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». Це сталося 9 грудня 1948 р., за день до прийняття ООН Загальної декларації прав людини. В основу вищезазначеної Конвенції лягли положення, оцінки, узагальнення і висновки уже названої нами книги Р. Лемкіна. Як один з найактивніших та найрезультативніших борців за мир він двічі був номінований у 50-х роках ХХ ст. на Нобелівську премію миру, однак так і не отримав її.
Відомі дослідники творчої спадщини Р. Лемкіна – канадець українського походження Роман Сербин і українець Сергій Грабовський – посилаючись на його вищезазначену статтю про радянський геноцид українського народу, резонно зауважують, що в цьому геноциді є атрибутивними такі його елементи: 1) нищення української інтелігенції – розуму української нації; 2) ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви – «душі України»; 3) голодомор українського селянства – носія і хранителя української мови, культури, традицій, ментальності тощо; 4) агресивне й цілеспрямоване заселення України іншоетнічними елементами з метою радикальної зміни складу її населення. Цим уже рф займається і зараз на окупованих територіях. Своїм панорамним підходом до проблеми геноциду української нації Р. Лемкін і сьогодні, наголошують вони, задає світоглядні й методологічні орієнтири нинішнім його дослідникам і політикам, демонструючи, як саме належить представляти цю трагедію українського народу перед усім світом, аби світ її зрозумів і сприйняв.
Основоположник концепції прав людини
Ще один легендарний вихованець юридичного факультету Львівського університету Герш Лаутерпахт, який навчався у ньому в другій половині десятих років ХХ ст., став основоположником концепції прав людини, сприйнятої й схваленої ООН, а його англомовна книга «Міжнародний біль про права людини», яка вперше побачила світ ще в 1945 р., лягла в основу не лише згаданої концепції, але й тексту Всесвітньої декларації прав людини, так і залишається неперекладеною українською мовою й досі. На щастя і водночас прикрість перелік таких книг і їх авторів, досить довгий.
Вивільнення від колоніальної російської спадщини болісне і тривале, як одужання після важкої хвороби. Але воно неминуче на шляху самоствердження й утвердження права кожного бути собою. Наразі під впливом повномасштабної російсько-української війни українське суспільство особливо наполегливо й цілеспрямовано позбувається родових залишків колоніального минулого у всьому – в побуті, географічних назвах, історичних наративах, ціннісних пріоритетах, мовних та інших узвичаєннях тощо. Одним із таких узвичаєнь було тотальне використання в навчальному процесі та наукових дослідженнях російськомовних джерел за браком рівноцінних за змістом україномовних аналогів (штучний дефіцит теж родовий спадок колоніального минулого України). Однією з форм процесу національного відродження й самоствердження стала фактична, по суті консенсусно сприйнята всією українською інтелектуальною спільнотою, справедлива заборона використання в наукових дослідженнях сучасних українських вчених-правознавців російськомовних джерел та джерел, оприлюднених будь-якою мовою на території держави-агресора.
Замість післямови
Цей, в основі своїй безальтернативний, підхід містить у собі й приховану небезпеку втрати для України нашого наукового національного надбання, створеного нашими видатними попередниками, мовчазного дарування цього реального скарбу нашому ворогу й позбавлення себе можливості спертися на нього в подальшому цивілізаційному поступі. Як стверджує одна з українських метафор, щоб не вихлюпнути разом із купіллю немовля, слід вжити запобіжних заходів. Одним із таких заходів, як на нашу думку, найпершим у сфері збереження для України наукового надбання, створеного видатними українськими правознавцями минулого та їх вихованцями, має стати організований на національному рівні високопрофесійний та невідкладний переклад і поширення цього надбання українською мовою. Воно створювалося не тільки в стінах на тепер Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а було виплекане багатьма непересічними вченими всіх справжніх українських університетів. Тому якомога швидше й повніше долучення якнайціннішого потенціалу цього надбання в процеси українського відродження наразі є, на нашу думку, особливою місією усіх справжніх українських університетів. Це їх священний обов’язок перед Українською історією і правдою про неї.
Джерело: Юридичний вісник України
