Думка експерта
Антикорупційний кодекс: бути чи не бути?
Михайло ПЛАСТУН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника департаменту захисту економіки Нацполіції України (2015—2016 рр.)
За останні роки в Україні антикорупційні норми розпорошені по безлічі законодавчих актів. Серед них і кодекси (КК, КПК і КУпАП), і численні закони, укази Президента, постанови та розпорядження Кабміну. В результаті антикорупційні норми почали суперечити одна одній і часом конкурувати. Виходячи з цього, стає досить актуальним питання кодифікації антикорупційного законодавства.
Кодифікація – це засіб систематизації нормативних актів, який здійснюється шляхом переробки і внесення відомостей правових норм, що містяться в різних актах, в логічно узгоджений єдиний нормативно-правовий акт, який системно й вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин, як правило, на галузевому рівні. Метою кодифікації є забезпечення систематизованого регулювання відносин у певній сфері, в результаті якого законодавство буде розвиватися.
На певному етапі кодифікація застосовувалася в українській законотворчій практиці в цивільному, кримінальному, адміністративному праві, що призвело до створення відповідних кодексів. Зараз це відбувається з антикорупційним законодавством, яке потребує кодифікації і створення Антикорупційного кодексу України. І вкрай важливо, аби цей кодекс мав дуже детальну й розширену загальну частину, яка здатна буде сформулювати, в тому числі, і єдині моральні принципи, застосовні до корупційних явищ. Антикорупційні закони, зведені і впорядковані в одному кодексі, дозволять трактувати дії осіб і структур, що потрапляють під його юрисдикцію в контексті діяльності з управління державою, додасть ясність у боротьбі з корупцією і зіграє превентивну функцію.
В Україні за останні роки створена окрема вертикаль антикорупційних органів – НАЗК, НАБУ, САП, Антикорупційний суд. Але при цьому в них немає єдиного структурного документа, де були б зібрані в єдиній чіткій інтерпретації антикорупційні норми.
Створення Антикорупційного кодексу може й повинно викликати серйозний аудит норм КУпАП і КК та ліквідацію конфлікту норм, які дають можливість корупціонерам уникати відповідальності. Прикладів тут маса, наведемо один з найбільш демонстративних.
У КУпАП є ст. 172-6, яка передбачає відповідальність за несвоєчасне подання без поважних причин декларації особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Ця стаття передбачає штрафи в межах від 100 до 550 прожиткових мінімумів. І якщо особа вчиняє порушення й на неї накладається таке стягнення, вона потрапляє в реєстр корупціонерів. Але в Кримінальному кодексі так само є ст. 366-1, в якій ідеться про відповідальність за надання суб’єктом декларування завідомо недостовірних даних, і там передбачено значно більші штрафи — до 3 000 неоподатковуваних мінімумів. Однак цей злочин не відноситься до корупційних, тому при притягненні до відповідальності особа не потрапляє в реєстр корупціонерів. Створюється парадоксальна ситуація. Політики часто публічно висловлюють здивування й обурення, чому не надходять кошти до бюджету в зв’язку з тим, що діє ст. 366-1 КК. Але справа в тому, що в статті не передбачена конфіскація цих прихованих доходів. Так, там є максимальний штраф до 3 000 неоподатковуваних мінімумів (51 тисяч грн.) незалежно від суми, яка була не задекларована, але не більше. Тобто ми маємо узаконений спосіб легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.
Процес створення Антикорупційного кодексу абсолютно не повинен іти за прикладом законотворчості останніх років – у рамках комітетів Верховної Ради. Інакше його «втратять» у численних депутатських кабінетах. Це величезний пласт професійної наукової, юридичної роботи. Давайте згадаємо, як створювалися Цивільний, Сімейний та Господарський кодекси України. При Мін’юсті тоді були створені окремі робочі групи для кожного з проектів кодексів з числа провідних цивілістів – учених і практиків. Залежно від наукових інтересів кожного члена робочої групи науковий керівник визначав завдання з підготовки окремих розділів або частин проекту, які згодом були обговорені на засіданні групи. До цієї роботи також були підключені вчені і практики з ФРН, Нідерландів, Канади, США, Швейцарії та деяких інших країн. Велику допомогу в технічному оформленні та редагуванні матеріалів проектів надавали співробітники різних громадських організацій.
Зрозуміло, що діяльність такої групи — це робота не на один рік, якщо ми хочемо отримати на виході професійно кодифікований звід антикорупційних норм. І до фінансування діяльності даної робочої групи повинні активно підключатися міжнародні донори України, які вкрай зацікавлені, щоб в нашій країні нарешті почали працювати уніфіковані й прозорі антикорупційні правила.
У висновку слід також відзначити, що мову треба вести не лише про кодифікацію масиву антикорупційного законодавства. Сьогодні ми вже можемо говорити про виникнення нової галузі – антикорупційного права, що має свій особливий предмет і метод правового регулювання. І остаточно цей процес формування антикорупційного права, як галузі, може бути завершений саме кодифікаційним актом – кодексом. Але юридичним ВНЗ уже зараз слід почати розробку навчальних програм для підготовки фахівців з антикорупційного права.
Наостанок зазначу, що дана стаття – не го-товий рецепт і, швидше за все, вона здатна лише викликати дискусію серед юристів і політиків про доцільність створення Антикорупційного кодексу. Більше того, її завдання – саме в ініціюванні такої дискусії. Тому що ефективність антикорупційної політики та судової практики в цій сфері залежить від єдності, гармонізації та логічності антикорупційного законодавства. І кодекс – один із варіантів вирішення даного питання.
Джерело: Юридичний вісник України
