Думка експерта
«Бездушна» кваліфікація: Конкретний випадок чи тенденції штучного створення «злочинця-робота»
▶ ЗАКІНЧЕННЯ. Початок у №14
У зв’язку із сучасними змінами сутності та форм соціальних процесів, а також ускладненням їхнього правового забезпечення, формуються нові теоретичні підходи та практичні рішення, у тому числі на рівні вищих судових інстанцій, які певною мірою видаються нетрадиційними з огляду на усталені засади галузевого правового регулювання, у тому числі у сфері кримінального права. Свої міркування з цього приводу висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, зав. лабораторії «Інновації у сфері кримінальної юстиції» НУ «Одеська юридична академія» Є. Л. Стрельцов.
«Мені може бути поставлено у відповідальність лише те, що входило до мого умислу, і саме це є головним у злочині». Георг Вільгельм Фрідріх Гегель
Кримінальні правопорушення проти власності
Група кримінальних правопорушень проти власності, систематизована у розділі VI Особливої частини КК, є однією з найпоширеніших і найнебезпечніших груп кримінально-протиправних діянь, що посягають на одне з найважливіших соціальних благ — суспільні відносини власності.
Саме тому правове регулювання, зокрема кримінально-правова охорона, має особливе суспільне значення, оскільки належне функціонування відносин власності забезпечує стабільність економічної системи держави, сприяє підвищенню рівня добробуту населення та загальному суспільному розвитку. З огляду на об’єктивну необхідність кримінально-правової охорони відносин власності, певні складнощі застосування відповідних кримінально-правових норм/статей, а також обсяг цієї публікації, зосередимо увагу на основних положеннях зазначеної проблематики.
Отже, система Особливої частини чинного КК складається з двадцяти розділів, побудованих за ознакою родового об’єкта кримінально-правової охорони. Родовий об’єкт (група однорідних суспільних відносин) є головним критерієм систематизації та класифікації кримінальних правопорушень, а назви більшості розділів прямо відображають сутність цього об’єкта, що має місце у розділі, який аналізується. Водночас у межах кожного розділу здійснюється подальша внутрішня систематизація — поділ на більш «дрібні» групи, що спрямовано на поглиблене розуміння окремих складів кримінальних правопорушень шляхом послідовної дедуктивної оцінки їхніх ознак. Основою такої внутрішньої систематизації традиційно виступає видовий об’єкт кримінального правопорушення. Видовий об’єкт — це група взаємопов’язаних суспільних відносин, що становлять певну частину (підсистему) в межах відповідного родового об’єкта. Наприклад, у розділі II «Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи» з урахуванням видового об’єкта виокремлюють кримінальні правопорушення проти життя, кримінальні правопорушення проти здоров’я, кримінальні правопорушення, що ставлять під загрозу життя та здоров’я особи тощо. Саме за ознакою видового об’єкта побудовано підсистеми практично в усіх розділах Особливої частини.
Лише в одному розділі КК — VI «Кримінальні правопорушення проти власності», критерієм «створення» внутрішньої системи є інший, не видовий об’єкт, що заслуговує на спеціальну увагу. У цьому розділі у якості критерія внутрішньої систематизації використовуються ознаки суб’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, насамперед корислива спрямованість більшості відповідних діянь, зокрема корисливий мотив. У загальному розумінні корисливий мотив — це внутрішнє спонукання особи, що полягає у прагненні отримати матеріальну вигоду (для себе чи інших осіб) або задовольнити майнові потреби за рахунок чужого майна. З огляду на таку корисливу спрямованість усі кримінальні правопорушення у розділі VI традиційно поділяються на три групи: 1) корисливі посягання проти власності; 2) некорисливі посягання проти власності; 3) інші посягання проти власності. У свою чергу, корисливі посягання поділяються, як наступний етап систематизації, з огляду на цю ж корисливу спрямованість, на: а) викрадання та б) корисливі посягання без ознак викрадання. Така система кримінальних правопорушень проти власності є усталеною та відображеною в наукових і навчальних джерелах (див., зокрема: мультимедійний підручник «Кваліфікація окремих видів злочинів». НАВС arm.navs.edu.ua/books/kval-okzlochuniv-25-04-207/lectures/lecture_4.html).
Подальше тлумачення загального поняття «викрадання» традиційно має наступну редакцію: протиправне, безоплатне, корисливе вилучення майна з володіння власника чи особи, яка його заміщує, з метою обернення його на користь винного або інших осіб (див.: Є. Л. Стрельцов. Економічні злочини: Теоретичний погляд. Передмова академіка В. В. Сташиса. Монографія. Одеса: Астропринт, 2001 рік; Стрельцов Є. Л.
Економічна злочинність в Україні. Курс лекцій. Передмова проф. Мартіна Фінке (Університет Пассау, ФРН), Одеса, Бахва, 1997 рік; Стрельцов Є. Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнародні аспекти. Передмова Джесса Мегхема (іллінойській ун-т, Чикаго, США). Одеса, Астропринт, 2000 рік). Не деталізуючи інших характеристик цього розділу, слід наголосити на одній принциповій обставині: саме корисливий мотив і корислива спрямованість діянь виступають не «звичайною», а системоутворюючою ознакою побудови структури розділу VI «Кримінальні правопорушення проти власності» (див., напр.: Устрицька Н. І. Корисливий мотив у складах кримінальних правопорушень проти власності. Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2025 рік Серія ПРАВО. Випуск 91: частина 4, с. 189 — 193).
Аналізуючи цю проблему, слід звернути увагу на ще одне важливе положення, яке більшою мірою пов’язане із законодавчою технікою викладення тексту законодавства, але водночас підкреслює важливість розуміння такого підходу. Так, відповідно до усталеного правила, кожна кримінально-правова норма/стаття Особливої частини визначає склад кримінального правопорушення, встановлення наявності якого в діянні особи є підставою кримінальної відповідальності. Водночас «зовнішнє» викладення відповідного складу, «оприлюднення» його у тексті диспозиції кримінально-правової норми, може мати різний характер.
Традиційно в диспозиції відображається саме кримінально-протиправне діяння як ознака об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, тобто зовнішньо спостережувані прояви відповідного діяння. Одночасно об’єкт кримінального правопорушення безпосередньо не зазначається в диспозиції кримінально-правової норми, оскільки він випливає з назви розділу, у якому розміщено відповідну кримінально-правову норму/статтю та, можливо, додатково конкретизується через видовий об’єкт. Що ж стосується ознак інших елементів складу кримінального правопорушення, зокрема суб’єкта та суб’єктивної сторони, то тут законодавець не встановлює спеціальних правил. Основна вимога полягає в тому, що текст диспозиції кримінально-правової норми має бути чітким, визначеним і максимально лаконічним, без надмірного термінологічного навантаження. Саме тому лише у випадках, коли окремі ознаки суб’єкта або суб’єктивної сторони потребують спеціального акцентування для їх точнішого розуміння та встановлення, законодавець прямо закріплює їх у диспозиції. У випадках же, коли зміст таких ознак є «зрозумілим всім», їх додаткове текстуальне викладення не є необхідним. У цьому контексті «сумніви» щодо того, що крадіжка, грабіж або розбій не є корисливими посяганнями проти власності лише з тієї підстави, що відповідна ознака прямо не зазначена в диспозиції, видаються щонайменше дискусійними. Адже ці форми викрадання, можливо навіть більшою мірою, ніж інші корисливі кримінальні правопорушення, містять іманентну, очевидну корисливу спрямованість волі винного, що робить додаткове текстуальне дублювання такої ознаки у диспозиції юридично надлишковим.
Тому саме мотив як, умовно кажучи, «первинне» людське бажання та «основа» всієї подальшої поведінки, безумовно, потребує чіткого встановлення. Не діяння і не його результат мають, умовно кажучи, домінувати при загальній оцінці людської поведінки (за всієї їхньої значущості), а саме внутрішній «механізм» формування злочинного наміру, прийняття первинних рішень саме такого спрямування. Лише з урахуванням цього можна бути впевненими, що будь-які заходи кримінально-правового характеру будуть точно «співпадати» з сутністю діяння та характеристикам особи, яка його вчинила. Це, своєю чергою, створює реальні передумови ефективності всього комплексу кримінально-правових заходів, кримінально-правового впливу загалом — від первинної кваліфікації до ресоціалізації такої особи, до чого, зокрема, і прагне держава, застосовуючи заходи кримінально-правового характеру.
Тобто, підсумовуючи викладене в цій частині публікації, слід звернути увагу на те, що практично всі кримінальні правопору-
шення проти власності, систематизовані у розділі VI Особливої частини КК, пов’язані, за великим рахунком, із вилученням майна з володіння власника або особи, яка його «заміщує», порушуючи тим самим фактичне володіння власністю потерпілою особою.
Водночас це є лише «першою частиною» кримінально-протиправного посягання проти власності, тобто самим фактом зовнішнього порушення відносин власності. «Друга» частина, яка не менш важлива ніж перша, пов’язана з необхідністю саме детального всебічного аналізу діянь особи (в комплексному розумінні), яка вчинила таке «зовнішнє» порушення відносин власності. Саме таке рішення — поєднання першої (зовнішньої) та другої (внутрішньої) частин, буде свідчити про професійну оцінку такого діяння та дасть змогу проаналізувати такі діяння з правової точки зору максимально повно і точно саме для належної кваліфікації, що надалі буде реалізовано у предметно-необхідні заходи кримінально-правового характеру. Так, якщо вилучення майна з володіння власника здійснюється з корисливим мотивом, у таємній (ст. 185 КК) або відкритій формі (ст. 186 КК), йдеться про конкретні форми викрадення.
Якщо ж таке протиправне вилучення майна з чужого володіння здійснюється теж з прямим умислом, з можливістю подальшого розпорядження ним, але без корисливого мотиву, тобто без конкретизованої спрямованості на отримання майнової вигоди або задоволення матеріальної потреби, такі діяння підлягають іншій кваліфікації, наприклад як умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК). Отже, в обох випадках йдеться про протиправне заволодіння чужим майном з метою розпорядження ним на власний розсуд, однак мотив такого діяння має принципове значення для його кваліфікації. Усвідомлення цього дає змогу не лише розмежовувати кримінальні правопорушення проти власності в межах розділу VI, а й, зокрема, чіткіше відмежовувати корисливі кримінальні правопорушення проти власності від корисливих цивільних правопорушень проти власності. У кримінально-протиправних діяннях мотив має бути сформований ще до вчинення відповідних дій, тобто становити основну складову заздалегідь сформованого плану дій, що ще раз підкреслює принципове значення встановлення саме мотиву вчинення відповідних діянь. Відсутність цього певною мірою повертає до положень теорії фікційного (формального) умислу, яка вже відома правовій історії.
Невже існують такі тенденції
Такий аналіз дає підстави звернутися до розгляду більш загальної філософсько-правової проблеми. Безумовно, окремі випадки самі по собі ще не свідчать про зміни в існуючій системі. Водночас не можна виключати, що вони, принаймні на рівні наукового припущення, є певним «відображенням» процесів, які відбуваються у суспільній, зокрема політико-правовій, свідомості, та свідомим або несвідомим проявом сучасної тенденції до «механізації» (об’єктивізації) кримінальної відповідальності. Наслідком такої тенденції може стати поступова відмова від антропологічної теорії вини, або, інакше кажучи, від «монополії на провину», яка традиційно становить одну з визначальних ознак саме кримінального права.
Сучасний парадокс, якщо його окреслити узагальнено, полягає у «прагненні» штучно гуманізувати «неживі сутності» (зокрема алгоритми штучного інтелекту та корпоративні структури) через конструювання для них квазі-суб’єктивності, що відбувається (починає відбуватися) паралельно з дегуманізацією реальної людини через спрощення стандартів доказування підходів до встановлення її психічного стану (див. більш детально, Streltsov Ye. Ukrainian Criminal Law at a Crossroads: In Pursuit of a New Concept or on the Path to Its Erosion? Jahrbuchs für Ostrecht (видавництво Verlags C.H. Beck, Німеччина). Vol.66. 2025 рік Pр. 13 — 44.
Якщо до цього додати історичні паралелі, пов’язані з практиками Святої Інквізиції щодо «судів над тваринами» як проявів архаїчного об’єктивного підходу, можна припустити, що сьогодні спостерігається своєрідний «зворотний рух», зумовлений технократичним підходом, коли правозастосовники, поступово «звикаючи» до застосування заходів кримінально-правового характеру щодо «бездушних» юридичних осіб в умовах постійного посилення підстав відповідальності, потенційно готові екстраполювати подібний метод і на фізичну особу. У результаті людина фактично ризикує перетворитися із свідомої особи, оцінка поведінки якої повинна здійснюватися з урахуванням її ментальності, її психічного ставлення до вчиненого, на своєрідного «механічного робота», точніше — «злочинця-робота», для якого визначального значення набуває не його ментальна сфера, а виключно зовнішній прояв діяння та заподіяна ним шкода.
Так, очевидно, що діяльність таких «бездушних» суб’єктів, питання встановлення їхньої відповідальності потребує окремого теоретичного опрацювання та вироблення спеціальних підходів. Водночас у сучасних умовах єдиним шляхом збереження кримінального права як «меча справедливості», а не «батога покарання» є необхідність дотримання основних догм цивілізованого кримінального права та заперечення введення так званого «технократичного правового спрощення». Ці обставини, на нашу думку, свідчать про потребу подальшої розробки сучасних доктринальних засад психоцентричної кваліфікації діянь, відповідно до положень яких кримінальне правопорушення розглядається насамперед як продукт свідомості та волі людини, що потребує, в першу чергу, саме зосередження на внутрішньому змісті діяння, а не на формальній «фіксації» зовнішнього результату.
Висновок
Отже, найбільша суворість кримінальних покарань (позбавлення волі на тривалі строки, у тому числі довічне, конфіскаційні заходи, значні штрафи), що, до речі, прямо підкреслюється в Антикорупційній загальноєвропейській директиві ЄС (Є.
Л. Стрельцов. Директива (ЄС) 2026/1021 Європейського Парламенту та Ради від 29 квітня 2026 року (інформаційно-аналітичний огляд). Юридичний вісник України. № 12 (1571). 1–15 червня 2026 р.), актуалізує, без перебільшення, імперативну вимогу: карально-виправний потенціал держави не може реалізовуватися лише на основі «голого» факту заподіяння шкоди. Об’єктивність і справедливість кримінального правосуддя прямо детермінуються обов’язком першочергово оцінювати внутрішні спонукання та наміри особи, які лише згодом «поєднуються» із зовнішніми проявами поведінки, утворюючи в сукупності кримінально-протиправне діяння, що на наступному етапі підлягає точному зіставленню з конкретним складом кримінального правопорушення. Саме тому максимально точне встановлення ознак суб’єктивної сторони виступає необхідним легітимним підґрунтям для застосування суворих обмежень прав і свобод людини, забезпечуючи водночас пропорційність та індивідуалізацію відповідальності.
Саме такий підхід, безумовно, не завжди «простий» у практичній реалізації, є необхідним і має бути обов’язковим орієнтиром при прийнятті кримінально-правових рішень, оскільки саме він забезпечує їх належне тактичне й стратегічне значення.
Джерело: Юридичний вісник України
