Connect with us

Думка експерта

Чи може нечесна людина бути доброчесним суддею?

Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор

Як відомо, чесність – це одна з найважливіших вимог моральності, яка передбачає справедливість, правдивість, принциповість, вірність взятим зобов’язанням, щирість перед іншими і перед самим собою щодо тих мотивів, якими людина керується в житті. Протилежністю чесності є обман, брехня, віроломство, лицемірство, схильність до привласнення чужого тощо.

Проте оскільки українські можновладці поняття «чесність» вважають пережитком минулого, то вони придумали слово «доброчесність» і тепер намагаються зрозуміти, що воно означає. Не випадково це поняття стало предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду, яка в своїй постанові від 10.11.2022 р. дійшла висновку, що «доброчесністю є зумовлена свідомістю і волею людини позитивна моральна якість, яка є узагальненою стійкою характеристикою людини, її способу життя, вчинків, якість, що характеризує готовність і здатність особистості свідомо й неухильно орієнтуватися в своїй діяльності та поведінці на принципи добра і справедливості». Але оскільки наведені підходи до визначення чесності і доброчесності фактично орієнтують на одні й ті ж самі чесноти людини, то в даній дискусії ці поняття використовуватимуться як синоніми.

Обставини справи

Пан Б. (позивач), звернувся до суду з вимогою «визнати незаконним і скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 5.08.2021 року про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення його на посаду судді», мотивуючи це тим, що висновок ВРП про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики ґрунтується на суб’єктивному припущенні його умислу на приховування від Вищої кваліфікаційної комісії / ВРП обставин порушення стосовно нього кримінальної справи з метою уникнення їхньої оцінки.

Читайте також: Питання спеціалізації суддів у справах дітей має вирішувати кожен суд окремо

На думку позивача, «таке припущення суперечить презумпції невинуватості, за змістом якої всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Однак Вища Рада правосуддя встановила, що на перше та друге питання розділу 8 «Відомості про притягнення до юридичної відповідальності» анкети кандидата на посаду судді, підписаної 10.05.2017 р., а саме: «…Чи отримували Ви повістку, виклик до суду, чи були Ви арештовані, перебували під вартою», «…Чи порушувалося стосовно Вас кримінальне провадження (кримінальна справа)?», – позивач дав відповідь «Ні». Відповідь «Ні» він дав і на тотожні питання розділу 6 анкети кандидата на посаду судді, підписаної 2.09.2019 р.

Проте такі відповіді суперечать тому, що 18.05.2007 р. старшим слідчим СУ ОМУ УМВС України відповідною постановою було порушено щодо пана Б. кримінальну справу № 02200700083 за ч. 1 ст. 190 КК (шахрайство). Підставою для цього були: 1) заява від 11.05.2007 р. про те, що помічник судді пан Б. вимагає в заявника 300 доларів за підготовку та видачу ухвали суду про зняття арешту з квартири; 2) матеріали дослідчої перевірки, в ході якої були відібрані пояснення, складені протоколи, помітки та вручення грошей, огляду місця події тощо.

Не погоджуючись із цією постановою, пан Б. через свого адвоката звернувся зі скаргою до суду, який 8.06.2007 р. його скаргу задовольнив, постанову слідчого про порушення кримінальної справи скасував і в її порушенні відмовив, мотивуючи це відсутністю в діях пана Б. складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК) та належних для її порушення підстав (ст. 99 КПК). Згодом це рішення стало предметом розгляду апеляційного суду, який погодився з тим, що докази, якими володіло слідство на момент порушення справи, за винятком пояснень заявника, викликають обґрунтований сумнів у їхній достовірності, що свідчить про те, що підстав для її порушення не було, а тому ухвалою від 21.06.2007 р. постанову суду залишив без змін, лише виключивши з неї посилання на п. 2 ст. 6 КПК.

Стосовно обставин, які стали підставами для порушення проти нього кримінальної справи, позивач пояснював, що «випадок» із заволодінням грошей, який трапився 11.05.2007 р., мав відверто провокаційний характер та був спрямований проти судді, під керівництвом якого він проходив практику. При цьому він підкреслював, що обставини, які слугували причинами для порушення вказаної справи, були предметом розгляду районного та апеляційного судів, за наслідками якого вони констатували відсутність підстав для її порушення та скасували відповідну постанову слідчого.

Позивач доводив також, що зміст питань у підписаних ним анкетах давав йому підстави вважати, що обов’язок повідомляти про кримінальну справу в нього виник би в разі її відкриття і подальшого закриття. У його ж випадку суди констатували відсутність підстав для порушення такої справи та прийняли рішення про відмову в її порушенні.

Читайте також: Суддя ЄСПЛ: Україна з «двієчника» перетворилася на морального авторитета Європи

Що ж до запитань про отримання повісток/викликів до суду, то позивач пояснив, що участь у розгляді скарги брав не він, а його адвокат, тому особисто повісток/викликів до суду не отримував і не знає, чи отримував їх адвокат.

То чи чесний кандидат на посаду судді?

А обставин, які дають підстави сумніватися в чесності пана Б., багато.

Зокрема, він звинувачує Вищу кваліфікаційну комісію / ВРП в «суб’єктивному припущенні його умислу на приховування від неї обставин порушення стосовно нього кримінальної справи з метою уникнення їхньої оцінки» на тій підставі, що, нібито, таке припущення «суперечить презумпції невинуватості, за змістом якої всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

У зв’язку з цим, увагу позивача як кандидата на посаду судді слід звернути на те, що презумпція невинуватості закріплена в Конституції України, згідно з якою «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (ст. 62). З урахуванням цього презумпція невинуватості передбачена й у відповідних статтях КПК (ст.7, ст. 17).

А оскільки вказана презумпція в правових актах, якими регламентовані інші, крім кримінально-правових, види правовідносин не передбачена, то їхнім учасникам свої права і домагання потрібно доводити самостійно. Не випадково це ж вимагається й правилами добору суддів. Тобто кваліфікаційне оцінювання передбачало не звинувачення кандидата на посаду судді у вчиненні злочину, а лише чесну відповідь на питання «чи порушувалась проти нього кримінальна справа». Однак чесної відповіді на це питання він не надав, оскільки кримінальна справа проти нього не тільки порушувалась, а й була предметом розгляду районного, а згодом й апеляційного суду. А таке, як відомо, трапляється не часто.

Що ж до намагання позивача заховатися за юридичною фікцією, згідно з якою, якщо постанова про порушення справи була скасована, то, нібито, ні такої постанови як процесуального документа, ні такого порушення справи як юридичного факту, й не було взагалі, то воно є нікчемним, оскільки суперечить фактичним обставинам вказаних правовідносин, яких не заперечує і сам позивач. І саме їх наявність та ще й така неоднозначність мали б зобов’язувати і позивача, і кваліфікаційну комісію надати їм належну оцінку. А якщо всупереч цьому позивач все ж намагається виправдати свої неправдиві пояснення презумпцією невинуватості, то це дає підстави для висновку, що він, як юрист, або не знає елементарних методологічних засад правовідносин, або розраховує на те, що цього не знають й інші, а тому «бере їх на понт».

Надто вже наївною й невідомо на кого розрахованою є й відповідь пана Б. на питання, чи отримував він повістки/ виклики до суду, на яке кандидат на посаду судді відповів, що «участь у розгляді скарги брав не він, а його адвокат, тому особисто повісток/викликів до суду він не отримував і не знає, чи отримував їх адвокат», що фактично є обманом, оскільки не знати цього він просто не міг. Важливою є й юридична оцінка обставин, як порушення вказаної кримінальної справи, так і скасування суддею цієї постанови та відмови у її порушенні.

А в зв’язку з цим слід нагадати, що метою «порушення кримінальної справи» (згідно з КПК 1960 р.) та «відкриття кримінального провадження» згідно з чинним КПК, є об’єктивне й неупереджене дослідження джерел інформації щодо факту і обставин вчиненого злочину. А оскільки порушення справи є тим юридичним фактом, який породжує складну систему процесуальних правовідносин, то воно детально регламентоване кримінально-процесуальним законодавством, яке передбачає сувору необхідність надавати йому визначеної законом процесуальної форми юридичного акта, яким є відповідна постанова уповноваженої особи.

Важливим є те, що для порушення кримінальної справи повинні бути визначені законом приводи – як наявність передбачених законом джерел відомостей про вчинений або підготовлюваний злочин, і підстави – як отримані з визначених законом джерел фактичні дані (відомості), тобто «достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину» (ст. 94 КПК 1960 р.), «обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення» (ст. 214 чинного КПК).

А оскільки одним із приводів для порушення кримінальної справи є заява про вчинення злочину й саме така заява, змістом якої були відомості про вимагання помічником судді паном Б. 300 доларів за сприяння заявнику в отриманні ним бажаного судового рішення, поступила і до слідчого, то він і був зобов’язаний порушити справу, навколо якої ведеться дискусія. Водночас, оскільки згідно з ст. 94 КПК 1960 р., для порушення кримінальної справи потрібні були не просто «дані», а «достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину», то дуже важливим є те, що слідчий не обмежився викладеними в заяві відомостями про вчинений злочин, а для їх уточнення провів дослідчу перевірку (передбачену ст. 97 КПК 1960 р.), в ході якої «були відібрані пояснення, складені протоколи, помітки та вручення грошей, огляду місця події тощо». Й саме сукупність відомостей, які стали змістом отриманих процесуальних документів, й була розцінена слідчим як «достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину» (ст. 94 КПК 1960 р.), що й давало йому підстави та зобов’язувало його порушити кримінальну справу, що він і вчинив.

Що ж до скасування суддею цього юридичного акту на тій підставі, що, нібито, «докази, якими володіло слідство на момент порушення справи, за винятком пояснень заявника, викликають обґрунтований сумнів у їхній достовірності», то звернемо увагу на те, що слідчому на даному етапі не обов’язково потрібно було мати «достатні докази про наявність складу злочину», що передбачено п. 2 ст. 6 КПК, і посилаючись на відсутність яких, суддя обґрунтовував скасування його постанови про порушення справи. Адже такі докази могли бути отримані лише в ході подальшого розслідування і саме тому слідчому достатньо було мати лише «достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину». А «достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину» і «достатні докази про наявність складу злочину» – це далеко не одне й те ж. Невипадково апеляційний суд постанову районного суду змінив, вилучивши з неї посилання на п. 2 ст. 6 КПК.

З урахуванням зазначеного, сумнівним є й посилання як районного, так і апеляційного суду на ст. 99 КПК, оскільки воно було б правомірним, якби слідчий справи не порушував. А він, як відомо, її порушив, обґрунтовуючи це наявними в нього визначеними для цього законом приводами і підставами.

А якщо так, то те, що суди, предметом розгляду яких були ці матеріали, дійшли згоди про те, що «докази, якими володіло слідство на момент порушення справи, за винятком пояснень заявника, викликають обґрунтований сумнів у їхній достовірності», суперечить: 1) і вимогам КПК, згідно з якими для порушення кримінальної справи потрібні не «докази», а «достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину»; 2) і тому, що пояснення заявника визнає достовірними і сам суд; 3) і тому, що було зафіксовано й факт «вручення грошей»; 4) і тому, що сам позивач, пан Б., визнає, що «випадок» із заволодінням грошима, який трапився 11.05.2007 р., був. Тим більше, що будь-яких додаткових не те що доказів, а й навіть фактичних даних, якими б підтверджувалася недостовірність чи спростовувалися фактичні дані, які були отримані в ході дослідчої перевірки, суди не навели. Що ж до «сумніву», яким вони обґрунтували свої рішення, то він, як і «внутрішнє переконання», якщо, навіть, це сумнів та внутрішнє переконання судді, доказами не є, а судове рішення повинне бути вмотивованим і обґрунтованим відповідними доказами.

А оскільки докази, які б підтверджували чи спростовували факт вчинення вказаного в заяві злочину могли б, і мали б, бути отримані в ході розслідування, яке і з фактичного, і з процесуального погляду вже було розпочате, то виявилося, що суд своїм сумнівним рішенням його заблокував, чим фактично визнав, що справа була порушена незаконно. Але якщо так, то суд у своїх діях мав би бути послідовним і порушити кримінальні справи як щодо заявника за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину за ст. 383 КК, так і щодо слідчого за замах на притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності за ст. 15 ст. 372 КК, приводом для порушення яких і було б передбачене п. 5 ч. 1 ст. 94 КПК безпосереднє виявлення судом ознак злочину. А якщо суд цього не зробив, то це означає, що заява про вчинення злочину була неспростовною, а рішення про порушення кримінальної справи – законним.

От тому постає й питання, чи не дають дії суду, спрямовані на безпідставне скасування постанови про порушення кримінальної справи та відмову в її порушенні, підстав для їх кваліфікації як постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного рішення, ухвали або постанови згідно з ст. 375 КК?

Висновки

Якщо врахувати всі юридичні та організаційні перипетії, які відбувалися навколо порушеної проти пана Б. справи, то стає очевидним, що стверджувати після них те, що така справа не порушувалася та її не було взагалі, може лише той, хто умисно намагається ввести в оману тих, хто хоче отримати об’єктивні дані, які є складовою його біографії. Адже це і є саме той випадок, коли людина, не тому, що помиляється, а явно з корисливих мотивів, на чорне каже – біле.

Не є ознакою ні доброчесності, ні належних професійних та морально-етичних якостей кандидата на посаду судді й те, що він: 1) чи то внаслідок неналежної фахової підготовки, чи то, знову ж таки, з корисливих мотивів, спотворює і зміст презумпції невинуватості, і фактичні та процесуальні аспекти статусу позивача та його адвоката у справі; 2) видаючи себе за чесного помічника судді 300 доларів в «клієнта» і вимагав, і ними «заволодів».

А втім, якщо в Україні навіть «доброчесний» голова вищого суду може безсоромно доводити, що він російського громадянства не має, обґрунтовуючи це лише своїм внутрішнім переконанням, яке суперечить фактичній наявності в нього такого громадянства, а тому в те, що він його не має йому не вірить ніхто, крім таких же «доброчесних» колег, які голосують проти звільнення його з займаної посади, то це дає підстави для висновку, що для окремих українських суддів подібна практика, передбачена нормами їхнього звичаєвого права, якому вони віддають пріоритет і перед релігійними та морально-етичними нормами, і перед нормами національного законодавства, і перед нормами міжнародного права.

Якщо ж при цьому брати до уваги, що доброчесними є не тільки судді, а й інші «слуги народу», а наводити тінь на їхню доброчесність є неприпустимим, то закономірним є й питання, як же все-таки склалася доля особи, яка звернулася із заявою про вимагання в неї «помічником судді» паном Б. 300 доларів, і чи не склалася вона так, як, наприклад, і доля Павла Шеремета чи Катерини Гандзюк?

Джерело: Юридичний вісник України

Продовжити читання →

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Digital-партнер


© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2024
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.