Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі? - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі?

Дата публікації:

Олександр Банніков,
старший юрист TEFFI Law Firm

Відповідно до повідомлення на інформаційному ресурсі ДФС України ЗІР, на запитання «Чи необхідно придбавати ліцензію на зберігання пального якщо таке пальне зберігається в баку автомобіля, каністрі» (категорія 115.05) контролюючий орган  надав таку відповідь:

«Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» внесено зміни до Закону України від 19 грудня 1995 року № 481 «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481), зокрема, запроваджено ліцензування видів господарської діяльності з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним. Зазначені зміни набирають чинності з 01 липня 2019 року.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального визначено як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Зберігання пального – це діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюється суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії. Суб’єкти господарювання (далі – СГ) отримують ліцензії на право зберігання пального на кожне місце зберігання пального.

Таким чином, СГ отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання пального.

При цьому Законом № 481 не встановлено вимог щодо видів, місткості та розміщення обладнання та/або ємностей, що використовуються для такого зберігання.

Згідно з ст. 15 Закону № 481 ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

– підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевою бюджету;

– підприємствами, установами та організаціями системи державною резерву;

– суб’єктами господарювання для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто – та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Також СГ мають право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Інших виключень щодо отримання СГ ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять».

Цей висновок попри обґрунтування нормами чинного законодавства сформульовано не чітко, а також, він взагалі не дає конкретної відповіді на поставлене питання.

Після набрання чинності Законом України № 909-VIII від 24.12.2015 (хоча й з порушенням принципів стабільності податкового законодавства, передбачених пп. 4.1.9
п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України) з 01.01.2016 змінився порядок адміністрування акцизного податку, зокрема, й для субʼєктів господарювання з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним.

За результатами перших кроків у новій системі адміністрування акцизного податку законодавцем знову змінено «правила гри» шляхом прийняття Закону України від 23 листопада 2018 р. № 2628-VIII, яким внесено зміни до Податкового кодексу України (далі – ПК України), Закону № 481 та інших нормативно-правових актів.

Відповідно, з 01.07.2019 суб’єкти господарювання отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для такого зберігання.

Згідно з вищезгаданим формулюванням позиції контролюючого органу у платників податків, що здійснюють діяльність з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, виникає обовʼязок ліцензування права зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання.

Відповідь ДФС містить лише посилання на зміни, внесені до Закону № 481, однак, не розкриває суті питання.

Відповідно до пп. «б» пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України акцизний склад – це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом відповідно до пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України, зокрема:

приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб’єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) – власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

приміщення або територія, незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб’єкт господарювання – платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання, а також не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або технічному обладнанні, пристрої.

В свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального – місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність зі зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) зі зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Згідно з положеннями ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюються суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального строком на п’ять років.

Відповідно до пп. 4.27 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, ДПС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової, роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом

Для отримання ліцензії на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:

– документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об’єкта в експлуатацію;

акт вводу в експлуатацію об’єкта або акт готовності об’єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об’єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об’єктів у місці зберігання пального, необхідних для зберігання пального;

дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у Законі, забороняється.

Отже, на підставі аналізу зазначених норм можна констатувати, що контролюючим органом не досліджено саме питання, що для отримання ліцензії на зберігання палива суб’єкт господарювання повинен мати відповідну земельну ділянку, або об’єкт нерухомості, або відповідні машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки. А з урахуванням неможливості представлення інших документів суб’єкт господарювання є обмеженим в праві реєстрації місцем зберігання будь-якого іншого обʼєкту, що за фізичними властивостями не належить до перелічених вище.

Отже, з урахуванням вимог ст. 15 Закону № 481 та положень пп. 14.1.6 ПК України, платники податків не зобовʼязані отримувати ліцензії на право зберігання пального, якщо таке пальне зберігається у паливних баках транспортних засобів та каністрах (з урахуванням обʼємів, встановлених пп. 14.1.6 ПК України).

Насамкінець, невизначеність контролюючого органу, викладена наведеній вище відповіді ДФС, може ввести в оману платників податків та в черговий раз шкодить іміджу нової податкової служби.

На нашу думку, представникам податкової служби необхідно найближчим часом узгодити власну позицію з представниками бізнесу задля уникнення негативних наслідків.

Думка експерта

Підготовка професійних суддів як один з елементів судової реформи: міжнародний досвід та перспективи його використання в Україні

Опубліковано

on

От

Повноцінне функціонування судової гілки влади в світлі проведення судової реформи в Украні залишається серйозним викликом у системі державного й публічного управління. Адже саме суд у демократичному суспільстві забезпечує баланс сил у владних відносинах і є основою функціонування державного механізму. У зв’язку із сучасною реалізацією судової реформи в Україні важливим аспектом є вивчення досвіду зарубіжних країн та оцінка рівня відповідності законодавства нашої країни міжнародним правовим стандартам. На нашу думку, проведення успішної реформи судової системи включає також здійснення підготовки кваліфікованих суддівських кадрів. Подальше формування суддівського корпусу України пов’язане з додатковим вивченням європейського досвіду в цій справі. Існують певні загальні риси у розвитку системи правосуддя у провідних країнах Європи, а також США, які становлять інтерес і для України.

Юрій Гончарук
начальник Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, заслужений юрист України
Юлія Борик
головний спеціаліст із забезпечення договірної та позовної роботи ТУ ДСА України в Чернівецькій області

Досвід Франції

Ґрунтовні наукові дослідження щодо міжнародного досвіду підготовки суддівських кадрів та шляхи вдосконалення такої підготовки в нашій державі знаходимо в працях С. В. Степанова. Так, зокрема, зазначено, що питанням професійної підготовки суддів у Франції займається Національна школа магістратури. Вона включає початкову підготовку та підвищення рівня кваліфікації без відриву від роботи. Така початкова підготовка триває близько 31 місяця та охоплює наступні етапи: 1) 2 роки — загальна теоретична підготовка з проходженням практики в суді (9 місяців), жандармерії, пенітенціарних органах, адвокатському бюро (6 місяців); 2) 6 місяців — теоретична підготовка в Бордо за обраною спеціалізацією з проходженням практики в суді першої інстанції та апеляційному суді (5 місяців).

Читайте також: Суддя без правил, або Чому в Страсбурзі відхилили кандидатури претендентів у ЄСПЛ від України?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Зазначимо, що суддями у Франції можуть стати лише особи, які закінчили Національну школу магістратури Франції та отримали диплом і рекомендацію. У свою чергу, до цієї школи вступають випускники юридичних вузів, які отримали базову правову підготовку, а також деякі категорії державних службовців. Підвищення кваліфікації тут проходить через обов’язкові та факультативні модулі (теоретична підготовка) тривалістю 2–5 днів кожний та за допомогою практичної роботи в державних установах, судах, адміністраціях, на підприємствах тощо (практична підготовка) тривалістю не довше одного тижня. В ході теоретичної підготовки судді тренуються засвоювати й застосовувати деонтологічні правила, аналізувати та узагальнювати практичну ситуацію (або судове досьє), знання й уміння застосовувати процесуальне законодавство тощо. Практична підготовка проходить у вигляді стажування в різноманітних органах та інститутах послідовно: адаптація у суді, стажування у адвоката, в органах розслідування, в пенітенціарній службі, в апеляційному суді, у судах цивільної і кримінальної юрисдикції, в суді для неповнолітніх, також секретарем судового засідання.

Польща

Підвищення кваліфікації має в собі очевидну тезу про те, що кожній людині, незалежно від статусу, час від часу потрібно підвищувати свій професійний рівень. Таке підвищення кваліфікації суддів повинне бути автономним від інших органів та гілок влади, зважаючи на роль судів у системі державних органів. У зв’язку з цим цікавим видається також досвід Республіки Польща, яка завдяки своєчасним і вдалим реформам набула статусу повноправного члену Європейського Союзу. Професійну підготовку кандидатів на посаду судді в цій країні здійснює Національна школа судочинства та прокуратури. Кандидати на посаду судді проходять навчання в два етапи: загальна та професійна підготовка. Загальна підготовка триває 12 місяців і включає відвідання лекцій та практичних занять. Після закінчення кожної секції курсу кандидат проходить практику в судах та інших органах, пов’язаних із судочинством. Після проходження практики претендент проходить ще професійну підготовку, яка триває 48 місяців. Лише після завершення всіх цих етапів він має право подавати заявку на заміщення вакантної посади судді в районному суді.

США: суддя як самостійна політична фігура

Підхід до формування суддівського корпусу у США принципово відрізняється від європейського досвіду. Згідно із законодавством Сполучених Штатів Америки суддею може стати громадянин США не молодше 21 року, який має юридичну освіту, володіє англійською мовою і проживає на території штату від одного року. При цьому судді зазвичай не просуваються по кар’єрних сходах, а можуть розпочати запаморочливу кар’єру взагалі минаючи нижчий ступінь. Зокрема, кандидат відповідно до здібностей може потрапити в будь-яку судову інстанцію, не є винятком навіть посада у вищому судовому органі. Тобто юрист без будь-якого судового досвіду може стати суддею в суді останньої інстанції штату чи навіть у Верховному Суді Сполучених Штатів Америки. Досвід роботи не грає суттєвої ролі, оскільки суддя визнається не інструментом у структурі держави, а самостійною політичною фігурою. Так, суддям для просування по службі необхідно заручитися підтримкою населення або мати покровителів серед політичних еліт. У протилежному випадку суддя будь-якої інстанції зазвичай до пенсії залишиться на одному місці.

Читайте також: Судді вищих спеціалізованих судів притягуватимуть до відповідальності за неповагу до суду

Ще однією особливістю процедури формування суддівського корпусу в США є відсутність вимоги проходити спеціальну підготовку для заміщення посади. Традиційно кандидати на посаду повинні мати юридичну освіту, як було вказано вище, але це скоріше диспозитивна норма. Більша увага приділяється його професійній придатності для виконання покладених на нього функцій, аналізуються його професійні та особисті якості, а спецслужби і преса намагаються знайти в його минулому «чорні плями». Саме тому в розділі 1 ст. 3 Конституції США зазначено, що «судді як Верховного, так і нижчих судів займають свої посади, поки їх поведінка бездоганна, і у встановлений час отримують за свою службу винагороду, яка не може бути зменшена під час перебування їх на посаді». Для введення у спеціальність новопризначених суддів у 1967 році був заснований Федеральний суддівський центр, основним завданням якого є проведення та узагальнення наукових досліджень для підготовки суддів. Федеральний суддівський центр надсилає новому судді так звану «настільну книгу судді» та відеофільм «Вступ до спеціальності. Перший рік роботи суддею», завдяки яким судді отримують список літератури, нових публікацій, досліджень для самостійного опрацювання та іншу важливу інформацію. Завдяки цьому вони можуть «підтягнути» свої знання із судочинства. До того ж, для всіх бажаючих суддів (як нових, так і постійно діючих) Федеральним суддівським центром організовуються семінари для підвищення професійного рівня. Програми такої підготовки складаються з двох частин і проводяться досвідченими суддями та вченими. В першій частині з групою обговорюють дискусійні питання матеріального та процесуального права і діловодства. Для кращого засвоєння матеріалу заняття проводяться з використанням мультимедійних презентацій. У другій частині проводиться практичне опрацювання процесу судочинства, який включає: моделювання процедури слухання справи в суді, психологічні взаємовідносини зі сторонами по справі та засобами масової інформації, супроводження процесу та складання судового рішення.

Аналізуючи порядок висунення та призначення федеральних суддів США, К. Ф. Гуценко зауважив, що кандидат на посаду судді повинен бути видатним юристом і лідером у тій місцевості, де він висувається, а його особиста і професійна репутація має бути бездоганною. До того ж у ході перевірки кандидата на посаду судді прискіпливо вивчається його особа та всебічно з’ясовуються професійна та моральна сторони.

Читайте також: Ні ліцензії на протиправність. Про право зворотної вимоги до суддів і прокурорів

Звичайно, зазначений досвід зарубіжних країн щодо підготовки та підвищення кваліфікації суддів не може бути повністю перенесений на аналогічні процеси в межах національної судової системи, проте його окремі аспекти можуть бути використані в рамках здійснення судової реформи. Доцільним є підпорядкування процесу реформування судочинства загальним принципам державного управління, що дозволить досягнути бажаних результатів реформи та імплементувати європейські стандарти судочинства, основний з яких — незалежність судової гілки влади — визначається Європейським Союзом показником рівня демократії і розвитку правової сфери в країні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Опубліковано

on

От

Два тижні тому в Укрінформі відбулася презентація «Національної доповіді про загальний стан криміногенної обстановки в Україні, про стан злочинності та протидії їй, а також про дотримання конституційних прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні у 2020 році». Як зазначалося, її підготовці сприяла група колишніх і нинішніх працівників силових відомств та експертів у галузі правоохоронної діяльності. Тож документ вийшов ґрунтовний і детальний. Представив доповідь екс-заступник Генпрокурора (у 2000—2002, 2005—2006 та 2014—2015 роках), державний радник юстиції 2 класу, кандидат юридичних наук Олексій Баганець, нині — адвокат і правозахисник. Анонсуючи документ, він наголосив, що автор не переслідував політичної чи будь-якої іншої мети, а лише прагнув надати владі своє фахове бачення криміногенної ситуації в державі. «Метою було надати альтернативну, об’єктивну та незаангажовану інформацію про стан правопорядку в нашій країні. Аналіз ситуації направимо Генеральному прокурору, в Офіс Президента», — зазначив Олексій БАГАНЕЦЬ.

Читайте також: Ні ліцензії на протиправність. Про право зворотної вимоги до суддів і прокурорів

За його словами, «це— загальний стан злочинності і протидії їй, проблеми боротьби зі злочинами в сфері економіки, протидія корупційним кримінальним правопорушенням, про критичний стан правопорядку на дорогах України, стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування». Загалом документ (далі — Національна доповідь) складається з 55 сторінок і містить 6 розділів з найбільш важливих напрямів боротьби зі злочинністю. На переконання автора доповіді, цей аналіз і висновки мають «допомогти владі вдатися до правильних рішень з викорінення цих негативних явищ». Як зазначалося, до обговорення Національної доповіді, зокрема, долучилися: Валерій Карпунцов, депутат Верховної Ради України VIII cкликання, екс-перший заступник голови комітету ВРУ з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності; Василь Вовк — експерт з питань воєнної безпеки, генерал-майор юстиції, Микола Голомша, екс-заступник Генпрокурора України, та Валерій Підболячний, екс-заступник голови Служби безпеки України — начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Зазначимо також, що у презентації взяли участь такі відомі фахівці та експерти, як Тарас Загородній, керуючий партнер Національної антикризової групи; Вадим Пікінер, голова ГО «Асоціація слідчих України» та ГО «Спілка прокурорів України»; Григорій Остафійчук, генерал-майор, начальник Головного слідчого управління СБУ (до 31 травня 2019 р.); Олег Березюк, експерт з міжнародних питань, юрист, колишній радник голови Служби зовнішньої розвідки; Марина Ставнійчук, кандидат юридичних наук, голова ГО «За демократію через право», та Петро Стецюк, суддя Конституційного Суду України (2006—2016 рр.).

— Олексію Васильовичу, що спонукало Вас взятися за це дослідження, яке щороку мав би робити той же Офіс Генпрокурора, МВС та інші правоохоронні структури?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

— Почну з того, що для будьякої влади в нашій державі повинні бути обов’язковими норми Конституції України про те, що саме людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. На жаль, у дійсності, в Україні ці норми Основного Закону не забезпечені і не виконуються належним чином, зокрема й на стадії розкриття та досудового розслідування кримінальних правопорушень. Так, приблизно з 2016—2017 років щорічно зменшується кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень, але це не є наслідком покращення кримінальної обстановки, а пов’язано з іншими причинами: приблизно 40—50% потерпілих громадян, у зв’язку з недовірою до органів правопорядку, просто не звертаються із заявами про вчинення відносно них злочинів. А в тих випадках, коли потерпілі все таки повідомляють поліцію і прокуратуру про вчинення кримінальних правопорушень, то правоохоронці, особливо Національна поліція, всіляко ухиляються від реєстрації значної кількості з них, тим самим приховуючи їх від обліку.

Читайте також: Саме звернення до суду з обвинувальним актом, а не лише його складення чи вручення, має бути вчинено у межах строку досудового розслідування

Про це свідчить і той факт, що в минулому році до судів надійшло значно більше скарг, аніж у попередні роки, стосовно невнесення слідчими і прокурорами відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (37 826), що становило майже 50% від загальної кількості всіх отриманих судами скарг на бездіяльність органів правопорядку і прокуратури. І це має місце, в першу чергу, через ліквідацію нагляду з боку прокурорів за додержанням органами досудового розслідування вимог законів, в тому числі й про облік та повноту реєстрації злочинів.

Далі хоча б коротко зупинюся на проблемі розкриття злочинів. Так, із зареєстрованих у 2020 році 784 096 кримінальних правопорушень (звичайно, це без урахування прихованих і незареєстрованих) у середньому лише в 21,3% випадків конкретним особам було повідомлено про підозру, а за направленими до суду обвинувальними актами відсоток розкриття ще гірший — тільки 18,9%! І навіть якщо керуватися завідомо хибним і свідомо неправильним нині підходом правоохоронців та прокурорів до формування статзвітності, коли розкриття злочинів вираховують від кількості, як вони називають, «облікованих» у конкретному році злочинів (це без урахування зареєстрованих, а потім закритих з реабілітуючих підстав), відсоток повідомлених про підозру осіб складає 46,3%, а за направленими до суду обвинувальними актами лише — 41,1%, що теж не дає нинішнім керівникам правоохоронних органів підстав для ейфорії від таких результатів у протидії злочинності. Бо, вибачте, від чого радіти, якщо, за даними того ж Офісу Генерального прокурора, за реабілітуючими підставами в 2020 році закрито кримінальних проваджень, ви тільки вслухайтесь в ці цифри, щодо: 140 665 злочинів невеликої тяжкості, що навіть значно більше, ніж було їх зареєстровано в минулому році; 16 597 — середньої тяжкості; 19 203 — тяжких і 119 801 особливо тяжких, що теж значно перевищує кількість зареєстрованих у минулому році. Якщо об’єднати ці цифри, то вийде майже 300 тис. (296 266) кримінальних правопорушень, із яких майже половина (140 тис.) тяжких і особливо тяжких! При тому найбільше тривожить те, що в ці цифри входять і кримінальні провадження як минулих років, так і ті, які закриті завдяки так званим «поправкам Лозового», що дозволило закривати за такими ж підставами і провадження про нерозкриті злочини — як тяжкі, так й особливо тяжкі — в разі закінчення конкретних строків досудового розслідування. Про яке тоді покращення криміногенної обстановки взагалі в нашій державі можна говорити!?

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 1

Скажу більше, якщо подивитися на реальне розкриття конкретних найбільш суспільно небезпечних злочинів, то тут ситуація ще гірша. Зокрема, за правовою кваліфікацією «умисне вбивство» можна вважати розкритим лише у 32,6% таких випадків, в яких конкретним особам було повідомлено про підозру; а за направленими до суду обвинувальними актами ще менше — лише 21%, внаслідок чого на кінець 2020 року залишилися нерозкритими і без прийняття конкретних рішень понад 75% кримінальних проваджень про умисні вбивства.

За правовою кваліфікацією «квартирні крадіжки» про підозру конкретним особам повідомлено лише у 32% випадків, а за направленими до суду обвинувальними актами відсоток їх розкриття ще менший — лише 29 відсотків випадків, тобто 70% цих найбільш дошкульних саме для простих громадян злочинів залишилися в минулому році теж нерозкритими. А в цілому, нерозкритими за 2020 рік залишились, в середньому, від 30 до 80 % різних категорій кримінальних правопорушень!

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 2

— Що можна сказати про боротьбу з оргзлочинністю, яка сьогодні нерідко пов’язана з представниками влади?

— Що стосується боротьби із організованою злочинністю, яка тісно пов’язана з органами влади, в тому числі й правопорядку, то належної протидії їй у нашій державі немає. Причин такого становища, звичайно, значно більше, аніж здається на перший погляд.

Ну про що можна говорити, якщо в минулому році всіма органами досудового розслідування «закінчено» (уточнюю, це не означає «направлено до суду обвинувальних актів») всього 25 кримінальних проваджень за фактами привласнення, розтрати майна та заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах, начебто, вчинених в організованих формах. А того, скільки було направлено слідчими всіх органів правопорядку і прокурорами до суду обвинувальних актів за ознаками цього злочину із нинішньої статистики взагалі невідомо, бо їх керівникам, вибачте, на мій погляд, ні про що сьогодні звітувати, от вони й приховують результати своєї бездіяльності щодо протидії найбільш небезпечним формам організованої злочинності, — як загальнокримінальній, так і, тим більше, в сфері економіки та корупції. Ну, а який ще можна зробити висновок, якщо, за даними Державної судової адміністрації України, обвинувальні вироки судами в минулому році постановлено всього у 161-му провадженні про злочини, вчинені ОЗГ і ЗО, в тому числі й у минулі роки, більше половини з яких — із затвердженням угод про визнання винуватості, тобто винесені судами за спрощеною процедурою, без проведення судового розслідування та без перевірки обгрунтованості зібраних доказів винуватості цих осіб. Ще красномовніше про бездіяльність на цьому напрямі свідчить кількість засуджених у минулому році за злочини, вчинені у складі організованої злочинної групи та злочинної організації, навіть у таких, м’яко кажучи, сумнівних провадженнях — всього 286 осіб і це на всю державу! До того ж, і ці мізерні показники є неприйнятними, бо одночасно судами було й виправдано 15 осіб у таких провадженнях.

— Як виглядає ситуація з протидії економічним злочинам? Є якісь конкретні результати?

— У цьому плані можу сказати, що результати протидії злочинності у сфері економіки ще гірші. За вчинення таких злочинів у минулому році судами засуджено по всій Україні всього 345 осіб, це, в тому числі, і провадження, обвинувальні акти по яких направлені в суди ще до 2020 року. До цього треба додати, що судами виправдано 42 особи та одночасно закрито проваджень щодо 158 осіб, ще щодо 109 осіб кримінальні провадження ними повернуто прокурорам, що в цілому більш схоже на фактичне згортання діяльності органів правопорядку і прокуратури із викриття й розслідування цієї категорії злочинів. І це в той час, коли «успішний» бізнес в Україні процвітає лише завдяки злочинному використанню бюджетних коштів, ухиленню від сплати податків та реалізації імпортних товарів, завезених на нашу територію поза митним контролем. У зв’язку з цим, про яке тоді покращення інвестиційного клімату в країні можна говорити. Наприкінці ХХ століття навіть світова спільнота констатувала, що корупція є глобальною проблемою кожної країни, а в Україні протягом, як мінімум, останніх 10 років вона стала навіть однією зі справжніх загроз національній безпеці та одночасно однією з ключових і найзаполітизованіших проблем, коли про неї значно більше говорять, аніж її вирішують. І тому (це вже як закономірний результат), за даними Індексу сприйняття корупції 2020 року, наша країна посідала вже 117-те місце зі 180 держав світу, нарівні з Єгиптом, африканською Есватіні (Свазілендом), Непалом, Сьєрра-Леоне та Замбією.

— Як можна оцінити дії влади в цьому сенсі?

— А що ж у відповідь, окрім бездумного створення й накопичення нових органів правопорядку (НАБУ, ДБР, НАЗК, БЕБ), причому з грубим порушенням вимог Основного Закону, фактично двох прокуратур та навіть особливого Вищого антикорупційного суду, що лягло додатковим тягарем на наш вічно дефіцитний Державний бюджет, вживала наша влада, питаєте ви? Доповідаю, що за вчинення корупційних діянь судами у 2020 році визнано винними 2 705 осіб, але з них набрали законної сили вироки судів лише стосовно всього 620 осіб, в тому числі й тих, щодо яких обвинувальні акти направлялися ще в попередні роки. Із них, зверніть увагу, до позбавлення волі на певний строк засуджено лише 39 осіб, що є найменшим (найгіршим) показником за останні досліджені роки. Можна лише уявити, про яку викриту правоохоронцями «корупцію» йшла мова в таких вироках, бо найбільше осіб (523 або 84%) було засуджено за кримінально карану корупцію, не дивуйтесь, до штрафу! До всього цього треба ще додати і той неприємний факт, що одночасно судами було виправдано 31 особу, яких слідчі і прокурори незаконно обвинувачували у вчиненні корупційних дій! Як тоді такі «результати» можна порівнювати з тією обставиною, що відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» на діяльність лише згаданих нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК, ДБР) було виділено 3 240 787 200 гривень (і це без урахування Національного агентства України з питань виявлення розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів — 190 450 000 грн)? А відшкодовано, завдяки їх роботі, до державного бюджету з числа заподіяних корупцією збитків лише 1 708 434 гривень! Оце і є результати протидії корупції в нашій державі, чого не хочуть визнавати наші так звані «антикорупціонери» та не бачать Президент зі своєю командою. А чому? Бо вони просто не здатні цьому процесу протистояти!

Читайте також: Наслідком недотримання належної правової процедури у ході досудового розслідування є визнання одержаних доказів недопустимими

І нічого дивного в цьому немає, оскільки упродовж 2020 року тими ж детективами НАБУ закінчено лише одне кримінальне провадження про корупційне правопорушення, вчинене у складі злочинної організації, стосовно аж 2-х осіб.

Не краща ситуація і у судах з підтвердженням результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в тому ж 2020 році було засуджено всього 12 обвинувачених(!), стосовно яких обвинувальні вироки вступили в законну силу, в тому числі й тих, обвинувальні акти щодо яких направлялися в суди в минулі роки. При тому варто детальніше подивитися на суб’єктів, відносно яких такі обвинувальні акти направлялися до суду — основні свої зусилля НАБУ й антикорупційна прокуратура продовжували зосереджувати, як і протягом всього свого існування в Україні, не на боротьбі з корупційними діяннями найвищих посадових осіб держави, для чого вони фактично й створювалися, а проти так званих «інших осіб» — «працівників юридичних осіб публічного права» та «керівників суб’єктів великого підприємництва», тобто тих, які не здійснюють функцію представників влади чи місцевого самоврядування, та саме вони і складають більшість притягнутих до кримінальної відповідальності за корупцію.

— Що можна сказати щодо ситуації на українських дорогах? Українці гинуть, і війни не треба…

— Ситуація тут дійсно катастрофічна. Подивіться хоча б на столицю, де сьогодні, після так званих «реформ» поліції, хто як хоче, той так і їздить. На це вплинула, в тому числі й недалекоглядна, недержавницька, а може, навіть і корупційна, політика попередньої влади, яку продовжує, на превеликий жаль, і нинішня. На фоні повного знищення вітчизняного автопрому, був фактично відкритий наш митний кордон для самовільного нелегального завезення вживаних автомобілів, як правило, майже з повністю вичерпаним моторесурсом, із Європи так званих «євроблях», без сплати митних платежів та податків, без реєстрації цих автомобілів на конкретних громадян України. До цього треба додати й завезення битих у результаті ДТП, а також постраждалих від паводків автомашин із США, що, до речі, процвітає й по сьогодні. Недаремно ж відповідно до даних щорічного рейтингу міжнародної аналітичної компанії TomTom щодо рівня заторів Київ, наприклад, у минулому році посів 12-те місце (!) а завантаженість доріг столиці знаходиться на рівні Бангкока, Стамбула чи Джакарти.

А тому й не дивно, що протягом позаминулого (2019 р.) року в Україні трапилося 160 675 дорожньо-транспортних пригод, із них — 26 052 — із заподіянням шкоди здоров’ю постраждалим. На жаль, у тому ж році збільшилася й кількість ДТП із заподіянням смерті потерпілим — загинули 3 454 особи, що більше 2018 року на 11,1%, хоча, я впевнений, що таких людей значно більше.

До речі, смертність на дорогах в Україні в 2019 році була навіть вища десяти осіб на добу. За цим сумним показником, за мірками Європи, куди ми декларуємо, начебто, свої прагнення, наша держава посідала 6-те місце разом із Угандою, Киргизстаном, Гондурасом та Єменом і була одним із лідерів у світі за рівнем смертності на дорогах.

І яка ж реакція нашої влади на ці факти? За інформацією ДСА України в 2019 році судами за порушення правил дорожнього руху (ст. 286 КК України) було засуджено значно менше осіб, ніж у попередні роки — лише 1 878, при цьому обвинувальні вироки по цій категорії злочинів протягом 2018—2019 років виносилися судами в основному за частинами 1 і 2 цієї статті, тобто за скоєння менш суспільно небезпечних діянь, аніж за 3 і 4 частинами даної статті. Скажу більше: з кожним роком зменшується і кількість осіб, засуджених за вчинення таких злочинів до позбавлення волі.

— Як можна взагалі оцінити роботу судів у цьому плані, я маю на увазі судові вироки?

— Можу констатувати, що ще гірша судова репресія за доведені в суді адміністративно карані факти порушень Правил дорожнього руху, особливо за керування транспортними засобами особами, які знаходяться в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, матеріали по яких складає наша «реформована» патрульна поліція, ще гірша. Як вбачається із статистичних даних, наданих Державною судовою адміністрацією України, основною мірою покарання до таких винних осіб, не дивуйтеся, був штраф, причому кількість оштрафованих судом правопорушників щорічно тільки зростає, в той час як найдієвіший засіб адмінвпливу до таких правопорушників — позбавлення спеціального права на управління транспортними засобами (водійських прав), з кожним роком застосовується, судами, навпаки, щорічно все менше й менше: якщо в 2015-му такий вид стягнень було застосовано до 20 040 осіб, то в 2019 році ця кількість знизилася до зовсім, вибачте, непристойної цифри — 8 осіб! Хіба можна з такими підходами навести правопорядок на дорогах України? Звичайно, що ні.

— Повернемося до реформування органів правопорядку. Може, корінь всіх проблем тут?

— Якщо відверто, то протягом останніх 6—7 років так зване «реформування» органів правопорядку і прокуратури під гаслами приведення їх до, начебто, «європейських стандартів» призвело, навпаки, до зростання випадків зловживання органами досудового розслідування і прокуратури своїми повноваженнями на шкоду конституційним правам і свободам громадян, що зовсім не характерно для країн Європи. Таке стало можливим, на превеликий жаль, тому, що нашому довірливому суспільству зуміли нав’язати думку про те, якщо стосовно будь-якої особи зареєстрували кримінальне провадження в ЄРДР чи назвали її в ЗМІ злочинцем або корупціонером, або затримали як підозрюваного, вручили повідомлення про підозру, а тим більше, коли щодо неї судом, за ініціативою слідчого і прокурора, було обрано виняткову міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, то це однозначно вже свідчило про доведеність її винуватості у вчиненні будь-якого злочину, в толму числі й корупційного. Тому, як наслідок, у нас вже звикли, що не потрібно чекати винесення обвинувального вироку суду, який би підтвердив цей факт.

Як закономірний результат таких викривлених підходів до презумції невинуватості та принципу верховенства права, органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово, підкреслюю, і безкарно порушують права і свободи громадян, які після позбавлення прокуратури повноважень здійснювати нагляд за дотриманням законів на досудовому розслідуванні залишилися фактично беззахисними, про що свідчать хоча б такі статдані.

1. Щороку в середньому на 15% більше до суду подається прокурорами та слідчими клопотань про обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, в той час як застава судами стала обиратися майже втричі рідше.

2. Майже три чверті поданих клопотань слідчих і прокурорів про проведення обшуків слідчі судді задовольняють і лише стосовно приблизно 16% клопотань у задоволені відмовляють.

3. Щорічно слідчі судді погоджують майже 90% клопотань про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, що свідчить про поверховий контроль саме з боку суду за дотриманням прав і свобод громадян.

4. Також щороку на 10% збільшується кількість накладених судами арештів на майно громадян та юридичних осіб на стадії досудового розслідування, що теж підриває довіру до якості судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян.

5. З кожним роком збільшується кількість як поданих до судів клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), так і, що найголовніше, кількість задоволених судами таких клопотань. У той же час після проведення дозволених судами негласних слідчих (розшукових) дій прокурорами в минулому році прийнято рішень про долучення до матеріалів кримінальних проваджень в якості доказів вини підозрюваного чи обвинуваченого в середньому лише 34,4% здобутих у результаті їх проведення матеріалів НСРД, хоча, скажімо, у ДБР цей показник ще нижчий — 23,1%, у НПУ — 31,6 відсотка.

6. На бездіяльність слідчого і прокурора громадяни в 2020-му скаржилися в 6 разів більше, ніж у 2013 році, і ця статистика щороку лише зростає, але належних висновків із цього ніхто в державі не робить, а тому беззаконня, безвідповідальність та безкарність в органах правопорядку і прокуратури тільки «процвітають». І всі ці докази справжнього наступу правоохоронців на права і свободи громадян відбуваються на фоні щорічного зниження кількості направлених слідчими і прокурорами обвинувальних актів до суду, при тому, що залишки нерозглянутих обвинувальних актів у судах з року в рік лише зростають (в середньому на 20%).

— Олексію Васильовичу, як можна підсумувати цю розмову?

— Як на мій погляд, з чим погоджуються, думаю, і мої колеги, сьогодні склалася досить критична ситуація, що загрожує національній безпеці нашої держави, а тому й було прийнято рішення про підготовку і направлення відповідної Національної доповіді Президентові України. З метою покращення криміногенної обстановки в країні, я пропоную, як мінімум, вжити якнайшвидше хоча б кілька таких заходів:

– негайно (!) привести у відповідність до вимог Конституції України (щодо нових функцій органів прокуратури) Кримінальний процесуальний кодекс, Закони України «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність» та інші законодавчі акти, якими регулюється діяльність органів правопорядку та досудового розслідування, розкривши обов’язково, при цьому, зміст нових понять конституційних повноважень прокурорів, чого не зроблено з 2016 року;

– паралельно розробити і внести вкрай необхідні зміни до Кримінального процесуального кодексу України, Законів України «Про прокуратуру», «Про Національну поліцію», про НАБУ, про ДБР, про БЕБ тощо, в яких визначені повноваження органів досудового розслідування, а також до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яким визначаються повноваження оперативних підрозділів усіх органів правопорядку, з метою покращення ефективності проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування та з тим, щоб оновити (чи відтворити, як кому подобається) ефективну систему правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором та підпорядкованими йому прокурорами, які б і несли персональну відповідальність як за організацію протидії злочинності, в тому числі й корупції, в нашій державі, так і за стан дотримання прав і свобод людини і громадянина при досудовому розслідуванні, за що сьогодні в нашій державі ніхто персонально не відповідає;

– припинити протиправну діяльність, спрямовану на подальшу руйнацію органів прокуратури та правопорядку шляхом прямого втручання іноземних держав та їх представників у підбір і розстановку кадрів у прокуратурі, органах досудового розслідування та судах, що протирічить Основному Закону України, забезпечивши одночасно дотримання конституційних прав і свобод їх працівників, в першу чергу незаконно звільнених прокурорів, поновити їх реально на роботі, виплатити кошти за вимушені прогули та вихідну допомогу, як це передбачено законом; встановити винних у цьому посадових, службових та інших осіб (тих же членів конкурсних комісій) і вжити необхідних заходів до відшкодування за їх особистий рахунок заподіяних державному бюджету значних матеріальних збитків у результаті незаконного звільнення прокурорів;

– передбачити законодавчо прозору процедуру перевірки слідчих і прокурорів саме на професійну і фахову придатність до роботи, але не через безглузді та бездарні тести, невідомо ким розроблені, тим більше без проходження відповідної експертизи, і не шляхом складання «висновків комісії» з числа делегованих іноземними державами своїх «представників» лише за результатом проходження одного із кількох етапів тестування, а за підсумками всіх трьох етапів професійного оцінювання, і то за рішенням органів прокурорського самоврядування, які вже відновлені, або створених саме для цієї мети кадрових комісій із числа вітчизняних визнаних фахівців практиків у сфері правоохоронної діяльності, організації досудового розслідування та процесуального керівництва досудовим розслідуванням, а також авторитетних та незалежних науковців із кримінального процесу та криміналістики. Думаю, що цього поки що буде достатньо.

Спілкувався Федір ІЛЛЮК,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Старт ринку сільгоспземель: хитання між логікою права та інтересами зацікавлених осіб

Опубліковано

on

От

Павло Кулинич,
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАНУ

Як відомо, 1 липня цього року в земельно-правовій історії України сталася знаменна подія. В цей день була скасована дія земельного мораторію, який гальмував розвиток земельної реформи в нашій державі протягом останніх 20-ти років, та був запроваджений ринок сільськогосподарських земель.

Читайте також: Ставку ПДВ 20% для деяких видів сільгосппродукції відновлено

Правова модель ринку

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Прийнята законодавцем правова модель ринку сільськогосподарських земель передбачає його двоетапне введення. На першому етапі — з 1 липня 2021 р. по 31 грудня 2023 р. — правом на набуття сільськогосподарських земель наділені громадяни України, а також банки, які надали кредити під заставу сільськогосподарських угідь, а їх власники не спромоглися повернути позичені в банку кошти й змушені погашати борги заставленою землею. Лише за таких умов банки мають право переводити на себе права власника заставлених земель. Крім того, протягом першого етапу перехідного періоду громадяни України можуть набувати у власність не більше 100 гектарів сільськогосподарських земель різного цільового призначення. На другому етапі ринкового обігу сільськогосподарських земель, який планується відкрити з 1 січня 2024 р., до числа громадян України, які мають право набувати у власність такі землі, додаються і українські юридичні особи, а максимальна площа сільськогосподарських земель, що можуть набуватися у власність однією особою, зростає до 10000 гектарів.

Слід відмітити, що не всі задоволені такою компромісною правовою моделлю ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення. Водночас непримиренні критики запровадження ринку сільськогосподарських земель, як з боку науковців, так і з боку практиків, несподівано затихли, очевидно, в пошуках нових аргументів проти земельного ринку на селі.

Запроваджена в Україні правова модель ринкового обігу сільськогосподарських земель «народжена» двома законами, нормами яких внесені зміни і доповнення до Земельного кодексу України та деяких інших законодавчих актів. Так, 31 березня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», а 28 квітня цього року — Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин». Досвід ринкового обігу таких земель, набутий протягом перших 5-ти місяців після його запровадження (липень–листопад 2021-го) свідчить про певну складність передбаченої вищезазначеними законами правової моделі цього ринку. Відтак, як констатують багато спостерігачів, «ажіотаж» на ринку сільськогосподарських земель відсутній. Закладені у правову модель правові запобіжники не допускають надмірних крайнощів у розвитку ринку земель, обмежуючи участь всіх потенційних учасників у земельних транзакціях.

Читайте також: Заборона відчуження стосується не всіх земельних ділянок сільгосппризначення, а лише окремих видів

Однак, крім обґрунтованих правових важелів (запобіжників) стримування, ринок сільськогосподарських земель гальмується ще й помилками при підготовці відповідних законопроектів або штучно створеними «відхиленнями» від притаманних правовій державі засад правового регулювання земельних відносин. По-перше, не «вписується» в офіційні повідомлення «мессидж» про скасування в Україні земельного мораторію з 1 липня 2021 р., оскільки він не тільки не скасований повністю, а й частково навіть посилений. Зокрема, посилення земельного мораторію проявляється в запровадженні постійної заборони на продаж земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності (під час дії земельного мораторію така заборона хоча й існувала, але вважалася тимчасовою).

По-друге, суперечливим з точки зору правового режиму сільськогосподарських земель бачиться й законодавче положення про включення до загальної площі в 100 га сільськогосподарських земель, які можуть набуватися громадянами України у власність, не тільки товарних сільськогосподарських земель, а й земель, які ніколи не підпадали під заборону земельного мораторію (землі для індивідуального та колективного садівництва) або ж підпадали під його дію частково (землі для ведення особистого селянського господарства). Відтак особа, яка придбала ділянки в садовому товаристві площею до 0,12 га, зобов’язана доводити, що вона не є власником ще 99,89 га сільськогосподарських земель.

По-третє, незважаючи на встановлену фактичну заборону на набуття до 1 січня 2024 р. юридичними особами земель сільськогосподарського призначення у власність, формулювання «знаменитої» частини 15 Перехідних положень Земельного кодексу України умисно чи «з необережності» викладено таким чином, що юридичні особи не мають права набувати у власність лише землі «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельні ділянки, виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельні частки (паї)». Це означає, що юридичні особи мають право набувати і до 1 січня 2024 р. такі сільськогосподарські землі, які надані громадянам для ведення особистого селянського господарства за рішенням органів влади та земельні ділянки для садівництва. Однак така редакція закону неоднозначно розуміється в суспільстві й дезорієнтує практику застосування законодавства про ринок сільськогосподарських земель. Так, юридичні фірми почали надавати своїм клієнтам-юридичним особам поради щодо можливості купівлі ними таких земель, а нотаріуси — посвідчувати угоди купівлі-продажу та реєстрували право власності. Згодом Міністерство юстиції України видало роз’яснення про те, що до 1 січня 2024 р. купівля юридичними особами будь-яких земель є незаконною, і нотаріуси почали відмовлятися від посвідчення таких угод.

Депутати пропонують зміни: що спонукало?

Такі суперечності у законодавстві про ринковий обіг земель сільськогосподарського призначення спонукали ряд народних депутатів ініціювати їх усунення. В зв’язку з цим 20 жовтня 2021 р. на розгляд Верховної Ради України був поданий проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих питань, пов’язаних із набуттям права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення», який зареєстрований за № 6199. Зокрема, законопроектом пропонується внести зміни до Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з пропозиціями щодо уточнення деяких положень цих законодавчих актів.

А 25 жовтня цього року інша група народних депутатів України внесла на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо уточнення положень стосовно вчинення нотаріальних дій у процесі набуття прав на земельні ділянки», який зареєстрований за № 6199-1 як альтернативний до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих питань, пов’язаних із набуттям права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення», № 6199 від 20 жовтня 2021 р.

Читайте також: Усе більше українців підтримують ринок землі

Як слушно зазначається в Пояснювальній записці до законопроекту 6199-1, в процесі реалізації Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» виникли певні проблеми, пов’язані з реалізацією його норм. Так, встановлена в законодавстві процедура набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення є складною, адже передбачає проведення перевірки нотаріусом набувача такого права численним вимогам закону до власника таких земельних ділянок. У середньому така процедура займає близько тижня-двох і збільшує нотаріальні витрати, які перекладаються на клієнтів — сторін договору купівлі-продажу сільськогосподарських земель. Автори законопроекту слушно зазначають, що особливо серйозною ця проблема є для продавців та покупців невеликих земельних ділянок для садівництва та земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства. Такі земельні ділянки здебільшого не мають високої вартості, тому підвищені витрати, які вимушені сплачувати сторони договорів, є для них суттєвим, але не необхідним матеріальним обтяженням.

Крім того, статтею 130-1 Земельного кодексу України, внесеною Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», юридичним особам, які є орендарем земельної ділянки або мають спеціальний дозвіл на видобування визначених законом корисних копалин, надане переважне право купівлі орендованої земельної ділянки. Саме ця норма викликає неоднозначне тлумачення на практиці та складнощі в її застосуванні. Так, одна частина юристів-практиків вважає, що переважне право на викуп орендованої земельної ділянки сільськогосподарського призначення є похідним від можливості набуття орендарем таких земель у власність взагалі. Іншими словами, якщо за законом юридична особа не має права набувати у власність такі земельні ділянки взагалі, то вона не може мати й переважного права на їх викуп. Як доказ такі юристи вказують на те, що в Україні певна частина сільськогосподарських земель перебуває в оренді в юридичних осіб, які засновані іноземцями. Закон позбавив іноземців та створені ними юридичні особи можливості набувати у власність такі землі принаймні до проведення всеукраїнського референдуму з цього питання. Те саме можна сказати й про українські юридичні особи: навіть будучи орендарями сільськогосподарських земель, вони не можуть мати переважне право на їх викуп у власність, оскільки до 1 січня 2024 року вони не мають «звичайного» права на придбання сільськогосподарських земель у власність взагалі.

Натомість деякі юристи-практики вважають, що переважне право на викуп орендарем орендованої земельної ділянки сільськогосподарського призначення не пов’язане з передбаченою законом можливістю щодо набуття землі у власність. І на цій основі доводять, що навіть ті юридичні особи, які не мають права набувати сільськогосподарські землі у власність, але є їх орендарями, наділені переважним правом на викуп орендованих земель. Цікаво, що якщо слідувати цій логіці в трактуванні змісту законодавства, то виходить, що й іноземці-орендарі сільськогосподарських земель мають переважне право на їх викуп. Однак така логіка не узгоджується з канонами права: переважне право на набуття певної речі у власність можуть мати тільки ті особи, які мають безспірне право на набуття такої речі у власність. І навпаки: якщо особа законом позбавлена права набувати певну річ у власність, то вона не може мати й переважного права на набуття такої речі у власність.

На наш погляд, чітке розуміння такої логіки права є дуже важливим для практики правозастосування. А відхилення від такої логіки правового регулювання суспільних відносин тягне за собою настання «побічних негативних» правових наслідків. Так, як зазначається в Пояснювальній записці до законопроекту, Земельний кодекс визначає, що в разі продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення з порушенням переважного права її купівлі суб’єкт переважного права має право пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Проте, оскільки на сьогодні продаж юридичним особам земельних ділянок сільськогосподарського призначення заборонено, то юридичні особи фактично позбавлені можливості пред’являти вказані позови.

Щодо переважного права на купівлю таких земель

Крім того, при реалізації правової моделі ринкового обігу сільськогосподарських земель виникає ще один аспект застосування переважного права на купівлю таких земель. На практиці трапляються випадки, коли нотаріуси посвідчують угоди про передачу переважного права орендарем іншій особі незалежно від того, чи виявив власник ділянки-орендодавець намір здійснити її відчуження. На наш погляд, така практика також суперечить логіці правового регулювання суспільних відносин та, відповідно, законодавству про ринковий обіг сільськогосподарських земель. Ми вважаємо, що надане законом всім орендарям землі переважне право на придбання орендованої ділянки їх об’єктивним (або статусним) правом, тобто правом, що передбачене законом, моделює можливу поведінку його суб’єктів, але ще набуло характеру суб’єктивного права орендаря, якому кореспондує обов’язок орендодавця продати земельну ділянку суб’єкту переважного права.

Читайте також: Як старі та нові податки змінять ринок землі?

Водночас сформовані протягом тисячоліть правової історії людства базові засади правового регулювання суспільних відносин передбачають, що об’єктом відчуження може бути не об’єктивне (статусне) право, яке належить необмеженому чи дуже великому колу осіб, а суб’єктивне право конкретної особи. Так, ніхто не може комусь відчужити такі об’єктивні (статусні) права як конституційне право на працю чи право на безоплатну приватизацію земельної ділянки. Для того щоб таке відчуження можна було легітимно здійснити, потрібно, щоб об’єктивне право (право для всіх чи право для багатьох) трансформувалося у суб’єктивне право конкретної особи.

Містком, по якому відбувається така трансформація, є юридичні факти, з якими закон пов’язує виникнення в орендаря суб’єктивного права на викуп орендованої землі. На наш погляд, таким юридичним фактом є волевиявлення орендаря земельної ділянки продати її, яке доведене до відома всіх зацікавлених осіб. Отже, якщо орендар оголосив про бажання продати земельну ділянку, яку він передав комусь в оренду, то в її орендаря відразу ж виникає суб’єктивне право на викуп орендованої ділянки за запропонованою іншими потенційними покупцями ціною, а в орендодавця також відразу виникає обов’язок продати цю ділянку орендареві за такою ціною.

Однак, якщо орендар не висловив такого волевиявлення, то, незважаючи на укладений і діючий договір оренди землі та зареєстроване в Реєстрі прав право оренди земельної ділянки, в її орендаря немає суб’єктивного переважного права на її викуп: воно просто не виникло. А відтак до волевиявлення орендодавця продати передану в оренду земельну ділянку її орендар не тільки не має переважного права на її викуп, він також не має права відчужити таке переважне право іншій особі. Адже вже більше 2-х тисяч років у всіх правових системах світу, які реципіювали канони Римського класичного цивільного права, діє правовий принцип, який гласить: ніхто не може нікому передати більше прав, ніж має сам.

Замість висновку

Водночас в Україні дехто не довчив зазначені правові канони або призабув їх, намагаючись надати юридичній казці форми правової реальності. Тому й виставляються на продаж «мертві юридичні душі» на кшталт неіснуючого переважного права на викуп орендованих земель. Безперечно, такі ідеї запроваджуються у намаганні віднайти додаткові переваги для юридичних осіб України–орендарів сільськогосподарських земель, які на першому етапі ринкового обігу таких земель позбавлені права набувати їх у власність, але й не хочуть втратити зібрані протягом багатьох років воєдино земельні масиви, що складаються з великої кількості дрібних земельних ділянок. Якраз таких орендарів можна зрозуміти, але не можна зрозуміти тих юристів, які намагаються заробити на перекрученому тлумаченні змісту права. Очевидно, настав час довчити ці правові канони або ж пригадати вивчене.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link