Connect with us

Думка експерта

Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі?

Олександр Банніков,
старший юрист TEFFI Law Firm

Відповідно до повідомлення на інформаційному ресурсі ДФС України ЗІР, на запитання «Чи необхідно придбавати ліцензію на зберігання пального якщо таке пальне зберігається в баку автомобіля, каністрі» (категорія 115.05) контролюючий орган  надав таку відповідь:

«Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» внесено зміни до Закону України від 19 грудня 1995 року № 481 «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481), зокрема, запроваджено ліцензування видів господарської діяльності з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним. Зазначені зміни набирають чинності з 01 липня 2019 року.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального визначено як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюється суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії. Суб’єкти господарювання (далі – СГ) отримують ліцензії на право зберігання пального на кожне місце зберігання пального.

Таким чином, СГ отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання пального.

При цьому Законом № 481 не встановлено вимог щодо видів, місткості та розміщення обладнання та/або ємностей, що використовуються для такого зберігання.

Згідно з ст. 15 Закону № 481 ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

– підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевою бюджету;

– підприємствами, установами та організаціями системи державною резерву;

– суб’єктами господарювання для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто – та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Також СГ мають право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Інших виключень щодо отримання СГ ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять».

Цей висновок попри обґрунтування нормами чинного законодавства сформульовано не чітко, а також, він взагалі не дає конкретної відповіді на поставлене питання.

Після набрання чинності Законом України № 909-VIII від 24.12.2015 (хоча й з порушенням принципів стабільності податкового законодавства, передбачених пп. 4.1.9
п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України) з 01.01.2016 змінився порядок адміністрування акцизного податку, зокрема, й для субʼєктів господарювання з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним.

За результатами перших кроків у новій системі адміністрування акцизного податку законодавцем знову змінено «правила гри» шляхом прийняття Закону України від 23 листопада 2018 р. № 2628-VIII, яким внесено зміни до Податкового кодексу України (далі – ПК України), Закону № 481 та інших нормативно-правових актів.

Відповідно, з 01.07.2019 суб’єкти господарювання отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для такого зберігання.

Згідно з вищезгаданим формулюванням позиції контролюючого органу у платників податків, що здійснюють діяльність з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, виникає обовʼязок ліцензування права зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання.

Відповідь ДФС містить лише посилання на зміни, внесені до Закону № 481, однак, не розкриває суті питання.

Відповідно до пп. «б» пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України акцизний склад – це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом відповідно до пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України, зокрема:

приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб’єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) – власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

приміщення або територія, незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб’єкт господарювання – платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання, а також не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або технічному обладнанні, пристрої.

В свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального – місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність зі зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) зі зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Згідно з положеннями ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюються суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального строком на п’ять років.

Відповідно до пп. 4.27 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, ДПС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової, роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом

Для отримання ліцензії на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:

– документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об’єкта в експлуатацію;

акт вводу в експлуатацію об’єкта або акт готовності об’єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об’єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об’єктів у місці зберігання пального, необхідних для зберігання пального;

дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у Законі, забороняється.

Отже, на підставі аналізу зазначених норм можна констатувати, що контролюючим органом не досліджено саме питання, що для отримання ліцензії на зберігання палива суб’єкт господарювання повинен мати відповідну земельну ділянку, або об’єкт нерухомості, або відповідні машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки. А з урахуванням неможливості представлення інших документів суб’єкт господарювання є обмеженим в праві реєстрації місцем зберігання будь-якого іншого обʼєкту, що за фізичними властивостями не належить до перелічених вище.

Отже, з урахуванням вимог ст. 15 Закону № 481 та положень пп. 14.1.6 ПК України, платники податків не зобовʼязані отримувати ліцензії на право зберігання пального, якщо таке пальне зберігається у паливних баках транспортних засобів та каністрах (з урахуванням обʼємів, встановлених пп. 14.1.6 ПК України).

Насамкінець, невизначеність контролюючого органу, викладена наведеній вище відповіді ДФС, може ввести в оману платників податків та в черговий раз шкодить іміджу нової податкової служби.

На нашу думку, представникам податкової служби необхідно найближчим часом узгодити власну позицію з представниками бізнесу задля уникнення негативних наслідків.

Думка експерта

Медична реформа: три життєво важливі кроки для нового парламенту

Ольга СТЕФАНИШИНА, заступник міністра охорони здоров’я України з питань євроінтеграції (2018-червень 2019 рр.), кандидат у народні депутати від партії «Голос» на парламентських виборах 2019 року

2020 рік буде визначальним для медичної реформи. Мають запрацювати гарантований пакет медичних послуг, зрости зарплати для лікарів вторинної і третинної ланки, запуститися повноцінна робота ДП «Медичні закупівлі України». Але ці зміни залежать не лише від виконавців як у міністерстві, так і на місцях. Багато залежить від парламенту. І для депутатів нового скликання це буде справжній тест на адекватність: чи дійсно вони є борцями за гідне і якісне надання медичних послуг? Для цього нова Верховна Рада має зробити щонайменше 3 ключових кроки у медичній сфері.

Крок перший: гроші з «товарів смерті» повинні піти на порятунок життів

Трансформація в охороні здоров’я розпочалася з первинної ланки медицини і вже показала свою ефективність: сімейні лікарі отримали суттєве підвищення зарплат (часом — втричі), а пацієнти — якісні послуги: 70% українців, які підписали угоду зі своїм лікарем, задоволені якістю цих послуг.

Наступний крок — вторинна із поступовим переходом до третинної ланки (спеціалізована та високоспеціалізована допомога): там теж гроші мають піти за пацієнтом уже з 2020-го року. Для цього потрібно повністю реалізувати програму медичних гарантій.

У Державному бюджеті України на 2020 рік має бути передбачено близько 120 міль ярдів гривень на медичні послуги та ліки. У перспективі — збільшення фінансування цієї Програми має сягнути 5% від ВВП.

Додаткові кошти — завжди болюче питання, адже їх потрібно звідкись брати. І бажано не з інших соціальних сфер: освіти чи соціальних виплат. У деяких країнах світу уряди дофінансовують медичну сферу за допомогою додаткових акцизів на тютюн і алкоголь. Логіка проста: кошти з так званих «товарів смерті» йдуть на порятунок людських життів. Таку ініціативу ми колись пропонували українському парламенту ще в пацієнтській організації. Але тоді в далекому 2014-му році депутати акцизи підвищили, а гроші на ліки — не дали. Цього разу маємо відстояти окремий механізм, який дозволить закріпити надходження з акцизів у Державний бюджет України за видатками на охорону здоров’я, а також віднайти додаткові ресурси для фінансування галузі.

Крок другий: міжнародні закупівлі мають існувати паралельно з розвитком спроможності національного закупівельника

Від прозорих і ефективних закупівель ліків залежить трансформація всієї системи охорони здоров’я. Закупівлі через міжнародні організації — не просто прорив. Це порятунок життя для тисяч пацієнтів, які раніше продавали все своє майно, щоб купити дороговартісні ліки й вижити. Сьогодні тисячі пацієнтів отримують ці ліки безоплатно.

Нещодавно МОЗ України опублікував новину про те, що відтепер Україна має змогу купувати препарат для жінок із раком молочної залози — трастузумаб — за втричі нижчими цінами. Раніше схожі ліки закуповувалися за 490 доларів, тепер міжнародна організація купує їх для України за 155. На практиці це означає таке: ще кілька років тому лише 15% онкохворих жінок могли отримувати ці ліки від держави. Цього року Україна закупить життєво важливий трастузумаб і забезпечить 100% від потреби.

Ще один приклад. Найбільша партія ліків від гепатиту вже розподілена по українських лікарнях. Це саме ті ліки, які в 90% випадків повністю виліковують колись смертельне захворювання. І це ті ліки, які українці раніше також купували на чорному ринку або ж продавали квартири чи брали кредит в банку, щоб врятувати своє життя.

Сьогодні в усіх регіонах є всі вакцини за календарем щеплень! Безоплатно. Стенти для пацієнтів з інфарктом у критичному стані — безоплатно. У це важко повірити, але це — правда. Таких прикладів сотні. Проте закон «про міжнародні закупівлі» спливає вже в березні 2020 року.

Звичайно, Україна має сама навчитися закуповувати ліки за ефективними прозорими процедурами. І вже вчиться. Працівники новоствореного ДП «Медичні закупівлі України» переймають досвід міжнародних організацій і невдовзі будуть здійснювати закупівлі професійно та самостійно. Але парламент має ухвалити зміни до законодавства, які дадуть можливість державній агенції стати так само ефективною, як і міжнародні організації.

«Медзакупівлі України» повинні мати повноваження забезпечувати пряму участь нерезидентів у закупівлях лікарських засобів, що призведе до зростання конкуренції, впроваджувати довгострокове планування закупівель, розширювати доступ пацієнтів до інноваційного лікування шляхом впровадження договорів про доступ тощо. Народні депутати мають усунути всі законодавчі перешкоди для таких інновацій. Опцію ж міжнародних закупівель потрібно залишити. Термін дії закону, який дозволяє Україні залучати міжнародні організації, спливає наступного року. Але такий закон має бути безтерміновий. Щоб у наших пацієнтів завжди був запасний варіант і можливість врятувати життя, а держави Україна — дати цю можливість.

Приміром, деякі світові виробники вакцин відверто зазначають: таких цін та кількостей, які сьогодні може отримати Дитячий фонд ЮНІСЕФ, Україна, швидше за все, не зможе отримати окремо. Бо саме ЮНІСЕФ має довготермінові контракти з виробниками і значно нижчі ціни за рахунок закупівель великих партій для багатьох країн світу.

Крок третій: зміни до патентного законодавства, переговори з виробниками і паралельний імпорт

Хоча Україна вже багато досягла в зниженні цін на ліки для держави, цього все одно недостатньо. Парламенту критично необхідно створити законодавче підґрунтя для зниження цін на ліки як для централізованих закупівель, так і в аптечному сегменті, та унеможливити штучне продовження монополії на ліки, яке утримує високі ціни.

Як є? Зараз дозволено видавати патент на один і той самий препарат нескінченну кількість разів — звідси і назва — «вічнозелені» патенти. Через це ціна на препарати тримається висока. Скасування «вічнозелених» патентів призведе до зменшення монополій на ліки, розширення конкуренції, а відтак — зниження цін на ліки.

Наведу показовий приклад. Після закінчення патентного захисту на препарат іматиніб для лікування мієлоїдного лейкозу його вартість знизилася у 67 разів. І ми вперше змогли забезпечити 100% пацієнтів лікуванням навіть без збільшення обсягів фінансування за напрямом. Хотілося б, щоб таких прикладів було більше.

Проте існують ситуації, коли на ринок виходить новий інноваційний препарат і чекати «падіння» патенту немає сенсу, бо нова молекула володіє унікальною клінічною ефективністю й рятує життя. Зазвичай ціна таких препаратів не дозволяє державі забезпечувати ним пацієнтів, особливо це стосується орфанних захворювань. Коли, наприклад, лікування одного пацієнта коштує державі близько 4 млн доларів на рік. Цілком очевидно, що самі хворі таких коштів не мають. Не вистачає їх і в державному бюджеті, щоб покрити фінансуванням всіх пацієнтів, які потребують таких дороговартісних ліків. У такому разі як уряд, так і виробник, можуть ініціювати так звану переговорну процедуру, а в даному випадку — договір про доступ, який має на меті значне зниження вартості препарату.

Цей інструмент зниження вартості та доступу до інноваційного лікування є провідним у країнах ЄС та США й носить назву Managed Entry Agreements. В Україні він поки не застосовується й потребує чіткого законодавчого регулювання.

У комплексі з урегулюванням патентного законодавства потрібно на законодавчому рівні впровадити паралельний імпорт для ліків з інших країн. Під час спілкування з українцями, особливо на Західній Україні, я чула запитання: чому в Польщі один і той самий препарат я можу купити в 3–4 рази дешевше ніж в Україні? Що потрібно зробити, щоб я не їздив по нього через кордон? Одна з відповідей — впровадження паралельного імпорту. Паралельний імпорт — це ввезення оригінального товару, що був запроваджений в обіг у іншій країні, без окремого дозволу власника патенту (виробника).

Із плюсів: впадуть ціни на імпортні товари та розшириться сам обсяг імпорту, збільшиться обсяг митних і податкових надходжень, з’явиться конкуренція серед імпортерів. Як свідчить світова практика, свого часу в європейських країнах завдяки паралельному імпорту вдалося знизити ціни на фармацевтичну продукцію на 12–19%.

Запровадивши такий механізм, новий Парламент дасть шанс багатьом українцям купувати ліки в Україні і не переплачувати за них у рази.

Не менш важливими є й інші зміни — такі, як формування ефективної системи громадського здоров’я, реформування системи безпеки крові та розвиток безоплатного донорства тощо. Тож роботи попереду багато, але головне — політична воля і єдність нового парламенту для реальних змін у системі охорони здоров’я.

З огляду на повну інфантильність і недієвість парламентського комітету з питань охорони здоров’я попереднього скликання, на нових обранців покладаються великі надії як пацієнтів, так і експертного середовища.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту — один крок?

Закінчення

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Висновки Спеціального прокурора

Як зазначено в резолютивній частині Звіту, три аспекти розслідування надають йому особливий статус і значення порівняно з «традиційними» кримінальними провадженнями у справах про втручання в правосуддя.

По-перше, розслідування стосувалося дій не будь-якої особи, а суб’єкта з особливим статусом — Президента США. Деякі з цих дій не стосувалися реалізації Президентом конституційних повноважень, а отже, мали піддаватись юридичній оцінці у контексті можливого втручання в правосуддя. Водночас інші дії випливали з виконання Президентом положень статті II Конституції США (делегує Президенту повноваження голови виконавчої влади), що ставить низку складних конституційних питань. Аналіз цієї поведінки має враховувати те, що дії Президента були формально законними, й що його статус голови виконавчої гілки влади надає йому унікальні та потужні засоби впливу на юридично значущу поведінку підлеглих чиновників і потенційних свідків.

По-друге, предикатна поведінка у справах про перешкоджання правосуддю, як правило, свідчить на користь того, що особа мала злочинну мету перешкоджання, однак встановлення такої поведінки не є обов’язковим для констатації порушення кримінально-правової заборони. Перешкоджання правосуддю може бути зумовлено прагненням захищати некримінальні особисті інтереси, причому захищати їх від розслідувань у випадках, коли підстави кримінальної відповідальності перебувають у так званій сірій зоні правомірності поведінки особи; також перешкоджання може бути спрямоване на уникнення особистих репутаційних (іміджевих) втрат. При цьому вплив особи на вихідні засади системи правосуддя є однаково негативним і шкідливим незалежно від того, чи саме та особа, яка перешкоджає правосуддю, чи будь-яка інша особа вчинила предикатне кримінально каране правопорушення.

Дмитро КАМЕНСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету, викладач школи права Стетсонського університету
(м. Галфпорт, США

Зібрані докази не свідчили про те, що Президент безпосередньо брав будь-яку участь у вчиненні злочину, пов’язаного з втручанням РФ у вибори. Водночас сформована доказова база вказує на низку інших ймовірних особистих мотивів, які обумовили відповідну поведінку Президента. Це, зокрема, занепокоєння Президента тим, що подальше розслідування поставить під сумнів легітимність його обрання на посаду з огляду на деякі пов’язані з ним особисто події на кшталт анонсування витоку чутливої внутрішньої інформації про виборчу діяльність штабу Гілларі Клінтон або про двосторонню зустріч ключових представників кампанії Трампа з росіянами 9 червня 2016 р. З погляду особисто Президента, представників його виборчої кампанії чи його родини ці та деякі інші епізоди могли розцінюватися як конкретні прояви кримінально караної поведінки.

По-третє, чимало актів поведінки Президента, спрямованих на дійсних і потенційних свідків, включаючи заклики відмовитися від співпраці зі слідством та пропозиції щодо можливого помилування, мали місце у громадській площині, через публічні канали масової комунікації. З одного боку, складніше встановити, що публічні меседжі, оприлюднені у відкритих джерелах та орієнтовані на широку громадськість, були мотивовані корумпованими спонуканнями. З іншого, здатність Президента впливати на осіб та події істотно посилюється внаслідок його унікальних, обумовлених посадою можливостей привертати увагу суспільства за допомогою ЗМІ. При цьому жоден із діючих принципів права не виключає публічні акти зі сфери застосування кримінально-правових заборон щодо перешкоджання правосуддю. Якщо ймовірний ефект від таких публічних актів полягає в залякуванні свідків або в спонуканні змінити їхні свідчення, то цілісність системи кримінального правосуддя зазнає негативного впливу.

Розслідування Мюллера виявило численні факти поведінки Президента, які свідчили про реалізацію Президентом надмірного впливу (якщо не відвертого тиску) на хід розслідування правоохоронних органів, включаючи розслідування втручання РФ у вибори та пов’язаного з цим втручання у процес розслідування. Відповідні інциденти регулярно мали місце під час зустрічі віч-на-віч, в яких Президент прагнув використати владні повноваження поза звичайними офіційними каналами комунікації. Ці дії варіювалися від зусиль, спрямованих на усунення Спеціального прокурора і скасування рішення Генерального прокурора про самоусунення від спеціального розслідування, до спроби використання офіційної влади для зменшення обсягу розслідування, а також до прямих і непрямих контактів зі свідками, які могли істотно впливати на зміст та обсяг наданих ним свідчень. Зусилля Президента щодо впливу на розслідування були здебільшого невдалими, головним чином, через те, що особи з оточення Президента в більшості випадків відмовилися виконувати його накази або приєднуватись до висловлених ним позицій, — всі ці факти ретельно описані в Звіті.

Поведінку Президента можна умовно розділити на дві окремі фази, які відображають ймовірну зміну її мотивації. На першому етапі, до того моменту, як Президент звільнив директора ФБР Комі, Трамп був упевнений у тому, що ФБР не здійснювало розслідування щодо нього особисто. Президент вважав критично важливим оприлюднити інформацію про те, що він не перебував під слідством, і навіть включив цю інформацію до тексту свого наказу про звільнення директора ФБР після того, як інші спроби оприлюднити цю інформацію були вичерпані.

Згодом, уже після звільнення Комі, Президент усвідомив, що слідчі проводять розслідування щодо нього персонально на предмет вчинення ним перешкоджання правосуддю. Ця обізнаність ознаменувала зміну в поведінці Президента. Реагуючи на нові загрози, Трамп ініціював публічні «атаки» як на саме розслідування, так і персонально на осіб, причетних до нього, які могли розкрити відомості, несприятливі для Президента. Зокрема, у приватному порядку Президент вживав зусилля, спрямовані на контроль за розслідуванням. Так, він намагався усунути Спеціального прокурора; наполягав на тому, щоб Генеральний прокурор скасував власне рішення про самоусунення від розслідування й істотно обмежив обсяг розслідування; прагнув запобігти публічному оприлюдненню інформації про зустріч між росіянами та представниками свого виборчого штабу 9 червня 2016 р.; використовував медіа-канали для атак на потенційних свідків, які могли повідомити негативну інформацію, і для підтримки тих свідків, які відмовилися співпрацювати з урядом. Отже, резюмував Роберт Мюллер, конкретні висновки про мотивацію поведінки Президента на кожному етапі розслідування втручання РФ у вибори мають бути сформульовані лише після проведення системного аналізу всієї сукупності зібраних доказів.

У загальних висновках до тому II Звіту зазначено таке: оскільки офіс Спеціального прокурора вирішив не складати традиційний обвинувальний висновок у справі, уповноважені особи не висловили у Звіті остаточні висновки про юридичну (кримінально-правову) оцінку поведінки Президента. Аналіз доказів, отриманих під час розслідування дій Президента, ставить низку складних питань, які вимагатимуть розв’язання у випадку ухвалення традиційного прокурорського рішення про пред’явлення та підтримання обвинувачення. Водночас, зауважив Спеціальний прокурор, якщо після ретельного розслідування всіх встановлених обставин він був би впевнений у тому, що Президент не вчинив втручання в правосуддя, то він би прямо про це зазначив. Натомість, вказав Мюллер, виходячи з фактів і релевантних правових стандартів, він не зробив такий однозначний висновок. Відповідно, хоч у Звіті і не був сформульований висновок про те, що Президент вчинив злочин, Звіт і не виправдав його.

Ось такий вкрай нетиповий фінал спеціального прокурорського розслідування діяльності Президента США щодо його втручання в хід іншого розслідування — про втручання РФ у президентські перегони 2016 р.

Інтрига зберігається

У зв’язку з викладеним вважаємо за доцільне привернути увагу ще до одного документа, положення якого поширювалися на здійснюване Мюллером розслідування, — це аналітичний меморандум відділу юридичного прокурора Міністерства юстиції США від 16 жовтня 2000 р., присвячений аналізу питання про можливість пред’явлення обвинувачення й здійснення кримінального переслідування чинного Президента (https://www.justice.gov/sites/default/files/olc/opinions/2000/10/31/op-olc-v024-p0222_0.pdf). Аналогічний за змістом меморандум був складений ще в 1973 р. у зв’язку із сумнозвісним Уотергейтським скандалом і, зокрема, втручанням Президента Ніксона в хід відповідного офіційного розслідування. Тоді юристи, за результатами комплексного аналізу положень Конституції та судових прецедентів, зробили висновок про те, що пред’явлення обвинувачення чи кримінальне переслідування Президента неприпустимо підриватиме повноваження виконавчої влади, яку уособлює Президент, в частині реалізації функцій, передбачених Конституцією. Цей висновок був підтриманий у згаданому меморандумі 2000 р., в якому зазначено таке: хоч порушені питання не були предметом безпосереднього розгляду судами, правозастосовні позиції, які вплинули на результати аналізу в попередньому меморандумі, залишаються актуальними, а отже, підтверджують раніше сформульовані висновки.

Отже, колективна позиція федеральної прокуратури США на сьогодні залишається незмінною — чинний Президент має конституційний імунітет від обвинувачення та подальшого кримінального переслідування; єдиним передбаченим Конституцією способом притягнення Президента до кримінальної відповідальності за вчинені ним злочини є попереднє відсторонення його від посади глави держави згідно з імпічментом.

Відповідно до розділу 4 ст. ІІ Конституції США Президент, віце-президент та всі вищі державні службовці Сполучених Штатів усуваються з посади в разі імпічменту та засудження за державну зраду, хабарництво й інші тяжкі злочини. Розділ 3 ст. І Конституції США передбачає, що Сенат має виключне право розглядати справи про імпічмент. У разі розгляду справи про імпічмент Президенту засіданнями керує голова Верховного Суду США. При цьому для ухвалення рішення про зняття з посади необхідно зібрати не менше двох третин голосів присутніх сенаторів. Рішення у справах про імпічмент не може передбачати більш суворі наслідки, ніж звільнення з посади й позбавлення права обіймати в подальшому будь-яку посаду «честі, довіри або доходу» у Сполучених Штатах, при цьому засуджена в порядку імпічменту особа далі підлягатиме юридичній відповідальності й піддана обвинуваченню, суду, вироку і покаранню на підставі закону.

Як бачимо, американська Конституція містить чітку «дорожню карту» на випадок надзвичайної правової ситуації під назвою «імпічмент». Стосовно ймовірності здійснення процедури імпічменту Президента Дональда Трампа, то розмови з приводу такої перспективи лунають із самого початку розслідування Мюллера. Наразі (за наявності в оприлюдненому Звіті продемонстрованого елементу правової невизначеності) щодо перспектив кримінального переслідування чинного Президента можна робити хіба що прогнози.

Наостанок наведемо ключову фразу Мюллера про те, що захист системи кримінальної юстиції від корупційних дій будь-якої особи, включаючи Президента, узгоджується з фундаментальним принципом американського уряду — жоден у цій країні не є над законом. Наразі американські реалії, зокрема, майже дворічне спеціальне розслідування і Звіт, в якому відображені його результати, демонструють громадянам цієї держави та й усьому світу, що це не порожні слова.

За всю історію існування США процедура імпічменту Президенту (на відміну, наприклад, від імпічменту федеральним суддям) не порушувалася жодного разу. Вочевидь, на кожен прецедент — свій час.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Спеціальне розслідування виборів Президента США: від інавгурації до імпічменту – один крок?

Частина I

«Жоден у цій країні не є над законом»
(Із рішення Верховного Суду США у справі «United states v. Lee» (1882 р.)

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Той, хто корупційним чином перешкоджає, впливає або втручається в будь-яке офіційне провадження чи намагається зробити це, буде оштрафований або позбавлений волі на строк до 20 років, або до нього будуть застосовані обидва покарання (§ 1512 (с) (2) федерального КК США). Саме цей та декілька інших параграфів були покладені в основу юридичного аналізу, викладеному в Звіті Спеціального прокурора Роберта Мюллера. Його команда намагалася відшукати відповідь на одне з ключових питань американського сьогодення, а чи порушив діючий Президент США Дональд Трамп федеральні кримінально-правові заборони під час офіційного розслідування щодо можливого втручання РФ у президентські вибори 2016 р.?

Дмитро КАМЕНСЬКИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету, викладач школи права Стетсонського університету
(м. Галфпорт, США

З історії питання

Сімнадцятого травня заступник Генерального прокурора США Род Розенштайн видав наказ про призначення колишнього директора ФБР Роберта Мюллера Спеціальним прокурором (Special Counsel) (тимчасова слідча посада з особ ливими повноваженнями у межах структури Генеральної прокуратури) для проведення спеціального розслідування у справі про втручання РФ у вибори США 2016 р. Через 22 місяці потому, а саме 22 березня 2019 р. комісія Мюллера подала докладний (448 сторінок) звіт про результати розслідування (далі — Звіт). Повний текст Звіту, оприлюдненого 18 квітня 2019 р., англійською мовою з необхідними редагуваннями, здійсненими з метою захисту прав окремих осіб та інтересів розслідувань, що продовжуються, можна знайти на сайті Міністерства юстиції США.

29 травня Роберт Мюллер виступив перед журналістами із стислою публічною доповіддю про результати проведеного розслідування. Потім, 24 липня, колишній спеціальний прокурор дав свідчення членам комітету з питань правосуддя та комітету з питань розвідки Палати представників Конгресу США щодо змісту свого розслідування та складеного за його результатами Звіту. Під час обох виступів прокурор ще раз підкреслив переконаність своїх колег у правильності ключових висновків, зроблених під час майже дворічного розслідування. Наразі неябиякий резонанс в американському суспільстві навколо звіту Мюллера, його поточних та прогнозованих наслідків для Президента США, політичних процесів у Вашингтоні та, врешті-решт, кожного американця не вщухає. Це дає серйозний привід деяким коментаторам спекулювати на тему того, що «справа Трампа» триватиме ще не один місяць, можливо, не один рік, привертаючи до себе постійну увагу мільйонів глядачів і читачів ЗМІ в США та по всьому світі.

Одразу хочеться висловити особисте враження від Звіту — багато в чому унікального документа. Він сприймається без перебільшення як захоплюючий політичний трилер із вдало інтегрованими елементами глибокого юридичного аналізу та органічним висвітленням морального клімату у владних колах США. Кожна прочитана сторінка якісного, відшліфованого тексту спонукає ознайомитися з наступною.

Відповідно до § 600.4(a) Кодексу федеральних правил (англ. — Code of Federal Regulations; комплекс федеральних норм адміністративного характеру) офіційні повноваження Спеціального прокурора визначаються Генеральним прокурором США. У цій нормі також передбачено, що перед Спеціальним прокурором повинно бути поставлене конкретне питання, яке потребує розслідування (перевірки), його повноваження охоплюють й кримінальне переслідування тих федеральних злочинів, які були вчинені під час та з метою перешкоджання його офіційній діяльності, зокрема таких, як завідомо неправдиві свідчення, перешкоджання правосуддю, знищення доказів і вплив на свідків.

Звіт Мюллера складається з двох томів. У томі I викладено змістовний юридичний аналіз питання про можливе втручання РФ у президентські виборчі перегони в США. Мюллер дав ствердну відповідь на це питання. Конкретні форми й способи реалізації відповідного плану докладно описані у Звіті. Головний же висновок полягає в тому, що зовнішнє втручання у виборчий процес з боку РФ мало місце, і воно істотно вплинуло на політичні погляди та поведінку частини американських виборців на остаточні результати президентських виборів 2016 р. Серед іншого, команда Спеціального прокурора встановила численні зв’язки між представниками виборчого штабу Трампа та особами, пов’язаними з російським керівництвом. Такі зв’язки включали пропозиції росіян допомогти кампанії в той чи інший спосіб. У деяких випадках штаб Трампа погодився на ці пропозиції, в інших відмовився від зовнішньої допомоги. Водночас, за результатами розслідування, не було встановлено, що виборча кампанія Трампа координувала або безпосередньо вступила у змову з урядом РФ у частині впливу (втручання) на виборчий процес (с. 173 тому І Звіту).

У томі II Звіту наводиться докладний опис подій, пов’язаних із спробами Президента Трампа вплинути на своїх підлеглих та інших осіб із метою зняти з себе будь-які підозри в змові з РФ під час виборчої кампанії 2016 р. Зробимо застереження: ми в жодному разі не ставили за мету зануритися у політичні хитросплетіння ситуації, пов’язаної з виборами 2016 р., та їхніми наслідками. Політичні інтриги й суспільний резонанс навколо цих подій регулярно висвітлюються ЗМІ, зокрема вітчизняними. Натомість ми, прагнучи висвітлити суто юридичний бік теми, розглянемо питання порушення окремих кримінально-правових заборон і можливості їхнього застосування за результатами проведеного Мюллером розслідування.

Досліджувана кримінально-правова матерія та особливості фактичних обставин, які піддавалися юридичному аналізу

Крім заборони перешкоджання правосуддю, іншими трьома кримінально-правовими нормами, що фігурували в розслідуванні Мюллера, були такі:

1) спроба корупційним шляхом або шляхом застосування погрози чи сили, або шляхом використання будь-якого погрозливого листа чи повідомлення вплинути, залякати або перешкодити присяжному чи офіцеру, чи будь-якому суду Сполучених Штатів, чи офіцеру, який може виступити перед будь-яким суддею магістрату Сполучених Штатів або іншим магістратом, який виконує свої обов’язки, під час виконання свого обов’язку (§ 1503 КК США);

2) спроба корупційним шляхом або шляхом застосування погрози чи сили, або шляхом використання будь-якого погрозливого листа або повідомлення вплинути чи перешкодити належному виконанню вимог закону, на підставі якого здійснюється провадження у будь-якому департаменті чи агентстві Сполучених Штатів, або вплинути чи перешкодити належному здійсненню розслідування чи запиту з боку будь-якої Палати Конгресу чи будь-якого комітету будь-якої Палати, чи будь-яким спільним комітетом Конгресу (§ 1505 КК США);

3) свідоме використання залякування, погрози, обману або корупційного впливу на іншу особу з метою: а) вплинути, затримати або запобігти свідченню будь-якої особи в офіційному провадженні; б) викликати або спонукати будь-яку особу відмовитися від свідчень або вилучити запис, документ чи інший об’єкт із офіційного провадження, змінити, знищити, спотворити або приховати об’єкт з метою зниження цілісності або доступності об’єкта для використання в офіційному провадженні; в) ухилитися від виконання умов юридичного провадження, що вимагає від особи як свідка з’явитися, або пред’явити запис, документ чи інший об’єкт в офіційному провадженні; г) бути відсутнім в процесі, до якого така особа залучена (викликана) в установленому порядку; д) перешкоджати, затримувати або заважати повідомленню правоохоронному органу чи судді Сполучених Штатів інформації, яка стосується ймовірного вчинення федерального злочину.

Привертає до себе увагу та обставина, що поняття «перешкоджання правосуддю» є системоутворювальним — воно характеризує посягання на встановлений законом порядок діяльності не лише судових, а й загалом правоохоронних органів, а також на законну діяльність органів федеральної влади (на правильність такого тлумачення вказує, зокрема, посилання на провадження у будь-якому департаменті чи агентстві Сполучених Штатів у § 1505 і на будь-яке офіційне провадження в § 1512 КК США).

Трьома обов’язковими елементами, які утворюють загальний та спеціальні склади кримінально караного перешкоджання правосуддю, виступають: 1) акт поведінки, що утворює перешкоджання; 2) зв’язок такого акту з відповідним офіційним провадженням чи розслідуванням; 3) злочинний намір (тобто умисел). Відповідно, аналітичний блок Звіту значною мірою побудований на зіставленні установлених слідством фактичних обставин із зазначеними елементами федеральних злочинів.

Звіт Мюллера буквально «рясніє» посиланнями на судові прецеденти, які інтерпретують певні аспекти відповідних кримінально-правових заборон. Такий підхід є звичним для держави загального права; причому він властивий як судовим рішенням, так й іншим правозастосовним актам.

Кінцевою метою комплексного юридичного аналізу, поданого на сторінках Звіту, був пошук відповіді на питання — чи перешкоджав Президент Трамп офіційному розслідуванню щодо ймовірного втручання РФ у президентські вибори 2016 р. в США. Відповідь, як буде зазначено нижче, виявилася несподівано неоднозначною. Дещо нестандартною особливістю висвітлюваного розслідування стало те, що фактичними обставинами, на яких ґрунтувався аналіз порушення кримінально-правових заборон, присвячених втручанню в правосуддя, виступили здебільшого дані з відкритих джерел: повідомлення у соціальній мережі мікроблогів «Twitter» кандидата, а згодом Президента Трампа, його інтерв’ю та інтерв’ю членів його команди агентствам новин й інтернет-виданням, аналітичні публікації у друкованих ЗМІ тощо. Ці джерела інформації сукупно становили до двох третин доказової бази, на яких ґрунтувалося розслідування.

Команда помічників Спеціального прокурора зібрала й піддала аналізу докази про декілька подій, пов’язаних із ймовірним порушенням федеральних заборон щодо втручання в правосуддя, участь в яких брав особисто Президент:

1) приватна вечеря Дональда Трампа 27 січня 2017 р. з колишнім директором ФБР Джеймсом Комі, під час якої Президент запитав про його персональну лояльність після того, як Міністерство юстиції повідомило Білий Дім про зміст контактів між колишнім радником з питань національної безпеки Майклом Флінном і послом РФ, які заперечувалися американцем;

2) особиста зустріч Президента 14 лютого 2017 р. із Джеймсом Комі, під час якої Президент попросив його не здійснювати кримінальне розслідування щодо звільненого радника з питань національної оборони Майкла Флінна;

3) особисті звернення Президента до Джеймса Комі з вимогою публічно повідомити про те, що Президент не був у статусі підозрюваного в розслідуванні ФБР і, відповідно, «зняти» з Президента, за його власним висловлюванням, «хмару» підозри та суспільної недовіри;

4) звернення Президента до директорів Національного розвідувального управління, Агентства національної безпеки та ЦРУ стосовно здійснюваного ФБР розслідування у справі про втручання РФ у президентські вибори 2016 р.;

5) обґрунтування Президентом причин звільнення директора ФБР Джеймса Комі 9 травня 2017 р., включаючи заяви, які можна інтерпретувати як підтвердження того, що розслідування ФБР втручання РФ у вибори стало однією з причин звільнення;

6) ймовірна участь Президента у створенні публічного повідомлення про зустріч 9 червня 2016 р. у бізнес-центрі «Trump Tower» в м. Нью-Йорк між російськими представниками та ключовими представниками виборчого штабу Трампа, під час якої йшлося виключно про перспективи усиновлення російських дітей американцями (інше, не пов’язане з виборами, актуальне питання зовнішньої політики між США та РФ), хоча насправді під час зустрічі росіяни запропонували передати інформацію, що дискредитувала кандидата від Демократичної партії Гілларі Клінтон.

Звільнення Президентом США директора ФБР — один з епізодів ймовірного втручання очільника держави в офіційне розслідування: кримінальноправові аспекти

Усі шість перерахованих епізодів ймовірного порушення федеральних заборон щодо втручання в правосуддя, участь в яких брав особисто Президент Трамп, докладно висвітлені та піддані кримінально-правовому аналізу в Звіті. Для прикладу зупинимося на одному з них — на звільненні директора ФБР Джеймса Комі (с. 74–77, том ІІ Звіту). При цьому (так само, як і щодо п’яти інших епізодів) професійний інтерес викликає послідовний аналіз трьох згаданих вище обов’язкових елементів, які сукупно утворюють злочинне перешкоджання правосуддю.

1. Акт поведінки (діяння), що утворює втручання. У Звіті зазначено, що звільнення Президентом директора ФБР Комі фактично відсторонило уповноважену особу високого рангу, яка контролювала розслідування ФБР стосовно втручання РФ у вибори 2016 р., Президенту було відомо про напрям цього розслідування та особисту роль Комі в ньому. На думку Спеціального прокурора, звільнення Комі повинно було б кваліфікуватися як акт втручання в офіційне розслідування в тому разі, якщо такий акт вольової поведінки мав би своїм очікуваним (прогнозованим) результатом втручання або перешкоджання офіційному розслідуванню (наприклад, якщо звільнення мало б своїм наслідком істотну затримку або порушення розслідування, або надання Президенту можливості призначити нового директора ФБР, який обрав би інший підхід до здійснення розслідування і Президент сприйняв би його як більш вдалий для захисту своїх особистих інтересів). Відповідні обставини, пов’язані з цим ключовим аспектом, включають питання, чи могли дії Президента перешкодити директору-наступнику або іншим працівникам правоохоронних органів у проведенні відповідного розслідування.

Президент раптово звільнив Джеймса Комі, не надавши йому можливість власноруч подати у відставку, заборонив доступ у штаб-квартиру ФБР і критикував його публічно, називаючи «показушником», і стверджуючи, що під його керівництвом ФБР діяло в режимі хаосу. Після звільнення Комі Президент також оприлюднив серію публічних заяв, які гостро критикували розслідування. Наприклад, через три дні після звільнення Комі Президент назвав розслідування «полюванням на відьом» і запитав: «Коли ж це скінчиться?» Ці дії в своїй сукупності, зазначив Мюллер, мали потенційну можливість вплинути на розслідування, продовжене вже наступним директором ФБР.

Водночас, як визнав Спеціальний прокурор, аналізуючи події, що супроводжували звільнення, очікуваний ефект від усунення директора ФБР не обов’язково означав перешкоджання ФБР продовжувати розслідування. Адже воно, як правило, здійснюється під оперативним керівництвом агентів значно нижчого управлінського рівня, ніж директор чи його заступники. Білий Дім наступного дня після звільнення Джеймса Комі оприлюднив заяву для преси, в якій було зазначено, що розслідування триватиме, незважаючи на цю подію. Було також встановлено, що радники Трампа попереджали Президента про те, що він може звільнити директора ФБР, однак не може «звільнити» саме Бюро як правоохоронний орган. Більше того, у своєму інтерв’ю 11 травня 2017 р. на каналі «NBC» Президент заявив, що він цілком усвідомлював, коли ухвалював рішення звільнити Комі, що цей наказ може ускладнити та затягнути розслідування, тобто не заперечував проти його продовження.

2. Зв’язок з офіційним провадженням (розслідуванням). Такий зв’язок був би наявним у випадку, якщо засідання Великого журі (колегія присяжних засідателів, яка визначає обґрунтованість й доцільність пред’явлення особі офіційних звинувачень) чи кримінальне переслідування, що стало результатом проведеного ФБР розслідування, було об’єктивно передбачуваним і фактично передбачалося Президентом під час звільнення Джеймса Комі. Декілька фактів могли, на думку Спеціального прокурора, свідчити на користь такого висновку. Так, на момент звільнення Комі Велике журі ще не почало досліджувати докази, пов’язані з «російським» розслідуванням, і жодної повістки видано не було. Однак 20 березня 2017 р. Комі оголосив, що ФБР розслідує втручання РФ у вибори, включаючи з’ясування того, чи були при цьому вчинені федеральні злочини. Також було відомо, що ФБР як частину справи розслідувало хакерські атаки на комп’ютери й сервери Національного комітету Демократичної партії США, що є загальновизнаним порушенням кримінального закону. Тобто будь-яка зацікавлена особа, включаючи Президента США, могла усвідомлювати, що здійснювана ФБР перевірка мала усі шанси перерости в повноцінне кримінальне розслідування.

3. Злочинний намір (умисел). Цей елемент став одним із найскладніших для встановлення — представники команди Спеціального прокурора не змогли остаточно визначити, якими мотивами керувався та які цілі переслідував Президент, коли здійснював звільнення директора ФБР. Так, значна кількість зібраних доказів свідчила про те, що каталізатором рішення Президента було гостре небажання директора ФБР публічно заявити про те, що особисто глава держави не перебував під слідством, незважаючи на неодноразові прохання Трампа публічно висловити таке застереження (як з’ясувалося згодом, Дональд Трамп безпосередньо був одним із фігурантів розслідування — а саме підозрюваним — фактично із самого початку). Зокрема, за тиждень до звіту директора ФБР перед комітетом Сенату США з питань правосуддя, запланованого на 3 травня 2017 р., Президент повідомив головному юридичному раднику Білого Дому — якщо Джеймс Комі нарешті публічно не заявить, що розслідування не стосується Президента особисто, це стане останньою краплею.

Трамп неодноразово скаржився своїм підлеглим на те, що розслідування ФБР і «нависання хмари» підозри безпосередньо над Президентом шкодить його репутації, іміджу США й істотно заважає вибудовувати зовнішні політичні відносини з іншими країнами, включаючи РФ. Під час комітетських слухань 3 травня 2017 р. Джеймс Комі відмовився відповідати на питання, чи є особисто Президент США фігурантом розслідування. Така відмова обурила Президента. Показово, що під час приватної вечері 27 січня 2019 р. Трамп безпосередньо вимагав від директора ФБР персональної лояльності, однак той запевнив Президента в тому, що він може розраховувати лише на чесність й порядність з його боку. Врешті-решт, офіс Спеціального прокурора так і не зміг обґрунтовано визначити головну причину звільнення директора ФБР, пославшись на те, що зібрані докази не давали цілісної картини про те, чи були мотиви господаря Білого Дому винятково особистими, політичними або комбінованими.

«Український слід» у відповідях американського Президента

Починаючи з грудня 2017 р. офіс Спеціального прокурора більше року намагався отримати згоду від Президента дати усні свідчення у справі. При цьому персональному адвокату Президента повідомили, що усне інтерв’ю є життєво необхідним для розслідування, а також, що очільник держави є особою, чия поведінка охоплюється розслідуванням, здійснюваним Великим журі. Однак Президент не погодився на усне інтерв’ю. Тому йому були надіслані письмові запитання, які стосувалися конкретних обставин у межах розслідуваної діяльності, відповіді на які були отримані наприкінці листопада 2018 р.

Після ознайомлення з відповідями команда Роберта Мюллера зробила висновок про їхню неконкретизованість, неоднозначність, а в деяких місцях — відверті прогалини. Зокрема, у понад тридцяти відповідях Президент зазначив, що він не пригадує чи не пам’ятає події минулого; чимало інших відповідей були неповними або неточними. Коли ж Спеціальний прокурор знову звернувся до Президента через його адвоката з проханням провести усне інтерв’ю лише в межах змісту неточних (неповних) відповідей, він знову отримав відмову.

Визнаючи той факт, що надані Президентом письмові відповіді були неповними, і те, що він добровільно не погодиться надати усні свідчення, Спеціальний прокурор розглянув питання про можливість вручення главі держави повістки з метою примусити дати усні відповіді. Однак зіставивши, з одного боку, перспективу тривалого конституційного процесу навколо складного (і наразі безпрецедентного) питання про можливість примусового виклику Президента для надання усних свідчень, а з іншого, знач ний прогрес розслідування на підставі вже зібраних доказів, Роберт Мюллер вирішив, що в інтересах розслідування входити в конституційний «клінч» з очільником держави немає сенсу.

Цікаво, що окремі письмово сформульовані відповіді Президента США стосувалися подій в Україні, зокрема, через діяльність колишнього керівника виборчої кампанії Трампа Пола Манафорта. Так, Президент написав, що: 1) був обізнаний про те, що Пол Манафорт здійснював міжнародну консультативну роботу, і за деякий час до виходу того із кампанії дізнався про те, що він якимось чином пов’язаний з окремими особами в Україні; 2) не знав про те, що Пол Манафорт пропонував російському громадянину Олегу Деріпасці проміжні звіти про хід кампанії Трампа; 3) не пригадував, щоб Манафорт або хтось інший, пов’язаний із виборчою кампанією Трампа, надсилав або наказував іншим особам надсилати внутрішню інформацію про перебіг виборчої компанії Трампа будь-кому в Україні чи Росії; 4) не пригадував, щоб Пол Манафорт повідомляв йому якісь особливі позиції, на підтримку яких з боку Сполучених Штатів розраховувала Україна чи РФ.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді