Демократія, якої немає Хоча, в принципі, вона буває…

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Якщо те, що держава є демократичною, її громадянами сприймається лише з гіркою іронією, то постає запитання, що ж зумовило такі наслідки? Але для відповіді на це запитання спочатку потрібно знати, що означає саме поняття «демократична держава», а вже з урахуванням цього з’ясовувати фактичний стан справ.

Методологічні підходи

Проте виявляється, що ні офіційного визначення, ні загальновизнаного переліку ознак такої держави немає. Але, оскільки слово «демократія» походить від грецьких demos — народ і kratos — влада, то вважається, що воно означає участь народу у здійсненні влади. А вже на основі цього конструюються її визначення, які, однак, базуються не на наукових засадах, а переважно на дотепності їхніх авторів. Наприклад, Авраам Лінкольн говорив, що «демократія — це влада народу, яка здійснюється народом в інтересах народу». А якщо так, то актуальним це питання є ще й тому, що за такого підходу й узгоджувати фактичні ознаки такої держави із відповідністю до загальновизнаних уявлень про неї належить самому народу.

Однак з методологічного погляду така ситуація з розумінням однієї з центральних політико-правових категорій мала б бути неприпустимою. Адже вже сама наявність Основного Закону, на нормах якого повинні базуватися всі інші правові акти, зобов’язує відхилень від його вимог не допускати. Слід визнати й те, що в таких умовах найважливіші види суспільних відносин повинні здійснюватися у формі правовідносин, основною ознакою яких є те, що вони базуються на відповідних правових актах, якими в кожному випадку й визначені їхні суб’єкти, об’єкт і предмет та їхній зміст, складовими якого є чітко визначена фактична поведінка й конкретні права та обов’язки їхніх учасників. А за таких настанов невизначеність хоча б одного із елементів складу правовідносин дає підстави для висновку, що ці відносини їхнім вимогам не відповідають і будуються на засаді «піди туди, не знаю куди…».

Що ж до наслідків цього, то, наприклад, радянська держава декларувала себе не просто демократичною, а «найдемократичнішою в світі», хоча обґрунтовувалося і забезпечувалося це переважно тим, що до кожного іменника добавлялося слово «народний». Внаслідок чого влада була народною, суди — народні, армія — народна, освіта — народна, поліція — народна (тому й називалася «міліцією») тощо. Єдине, що не називалося «народними» — це тюрми. Однак, незважаючи на всі ці «маленькі хитрощі», виявилося, що фактично вона була яскравим прикладом махрового тоталітаризму. Не випадково європейці згодом, всупереч правилам логіки, почали іменувати себе країнами «народної демократії».

Конституційний аспект проблеми

Що ж до того, що згідно зі ст. 1 Конституції України вона «є демократичною державою», то формальними ознаками цього, напевно, має вважатися те, що згідно з її ст. 5 «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

Водночас аналіз цієї статті оптимізму не додає. Адже хоча саме через ці ознаки традиційно й розкривається зміст демократичної держави, але її заголовок — «Україна є республікою», дає підстави для висновку, що через них розкриваються не особливості політичного режиму, а особливості форми правління. А це суперечить істині, бо слово «республіка» походить від латинських res — справа і publicus — суспільний, загальний, народний, і, починаючи з «Res publica est res populi» — республіка є справою народу, наповнюється й відповідним змістом. Саме тому, якщо Україна є республікою, то це означає лише те, що вона не є монархією. Водночас те, що держава не є монархією, ще не означає, що вона є демократичною.

Що ж до оцінки цієї ситуації з методологічного погляду, то вона свідчить про те, що в Україні на конституційному рівні ототожнюються поняття «політичний режим» та «форма правління», хоча загальновизнаним є те, що політичний режим представляє собою сукупність засобів здійснення державної влади, які відображають її зміст та характер взаємовідносин людини і держави, що й дає підстави розрізняти демократичні та недемократичні режими. А форма правління — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування й особливості розподілу повноважень між ними, згідно з чим розрізняють монархії та республіки. Крім того, оскільки різновидів таких форм правління багато, то сама констатація того, що «Україна є республікою» є порушенням засади правової визначеності, що зацікавленими особами тут успішно використовується. Як наслідок, за незначний в історичному аспекті час її незалежності, у ній вже були всі відомі й невідомі форми республіканського правління, які кожен президент підлаштовував під свої потреби.

Зокрема, згідно із Законом «Про заснування поста Президента України» (1991 р.) він оголошувався «найвищою посадовою особою української держави і главою виконавчої влади», що й було закріплено в ст. 1141 Конституції УРСР. Але вже згідно зі Законом «Про внесення змін і доповнень до Конституції України» (1992 р.) він оголошувався «главою держави і главою виконавчої влади». А згідно зі ст. 102 чинної Конституції він є «главою держави і виступає від її імені». Тобто з моменту заснування даного інституту, його політико-правовий статус визначався за зразком американської Конституції, згідно з якою державна влада має вибудовуватись за принципом її потрійного поділу. А згідно з чинною — він до жодної з її гілок не належить, що й дає підстави для висновку, що він не є органом влади. Водночас, всупереч ст. 6 Конституції, згідно з якою «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову», що й зумовлює необхідність розрізняти відповідні її органи, фактично їх тут набагато більше. Й хоча умови ринкових відносин, прихильниками яких українські президенти були завжди, мали б зобов’язувати їх провести інвентаризацію й уточнити повноваження цих органів, вони цього не робили і, напевно, тому, що стало б очевидним, що інститут, який вони уособлюють, не тільки не належить до жодної з гілок влади, а його легітимність є сумнівною ще й тому, що в «Загальних засадах» Конституції він не передбачений взагалі. Й хоча самі вони від цього дискомфорту не відчували, стан справ в Україні змушує над цим задуматись.

Більше того, якщо врахувати, які ж питання стратегічного чи хоча б тактичного значення, які б українці з вдячністю запам’ятали, за час функціонування цього інституту були зініційовані, а тим паче вирішені президентами, то щось нічого такого й не пригадується. Запам’яталися лише ті їхні «подвиги», які зумовили два Майдани, персональні вбивства і масовий розстріл патріотів, втрату Криму, Роттердам плюс, війну на Сході тощо. Саме на їхній совісті залишиться й відсутність належної організації гідної передачі своєї влади на виборах та ганебні власні програші на них. Адже, якби в Україні була кваліфіковано організована чесна демократична виборча процедура, то на чергових виборах її президент не міг би на хвилі народного гніву раптом вискочити як біс із табакерки, оскільки це надто вже небезпечний варіант розвитку подій. Але, дбаючи насамперед про збагачення — своє і «наших», українські президенти цей інститут лише маргіналізували, а тому не зайвим було б подумати й над тим, а чи могла б Україна без цього клопоту обійтися? Живуть же якось без нього люди. Та й не чекати ж із цим до тих пір, коли вже й бабусі почнуть «президентом» лякати дітей. Адже ідолів, виявляється, не обов’язково валити гуртом — підгнивши, вони падають і самі.

Форма правління як соціальна цінність

А от щодо того, що якщо Україна є республікою, а не монархією, то добре це, чи погано — питання ще складніше і насамперед тому, що на нього для себе повинен відповісти кожен особисто. Адже, ну чому б було у Конституції не написати, що вона є монархією й не дати українцям можливості жити так, як, скажімо, живуть піддані королеви Англії? Але де ж їм таку королеву взяти? Крім того, проб лема ще й у тому, що оскільки Україна є демократичною і влада тут «належить народу», то можливо, він на такий поворот подій і не погодився б. Адже хоча його тепер вже не переконують у тому, що кожна влада «від Бога», його переконали в тому, що він «має таку владу, на яку заслуговує». Що ж до умов, в яких цей народ живе, то, оскільки він сам і здійснює свою владу, то саме народ ці умови для себе й обрав. Тобто, якщо виходити з цієї ідеологічної плутанини, якби народ і захотів мати королеву, але в спадщину її не отримав, то йому її потрібно було б спочатку заслужити, а вже потім — обирати. Правда, тут також є небезпека. Адже якщо врахувати складність відносин між потенційними претендентами на цю посаду, їхнє виховання та апетити, то чи не запустить це механізм візантійського престолонаслідування, внаслідок якого зі 109 імператорів 74 були вбиті й у кожному разі престол переходив до царевбивці не у спадщину, а шляхом його захоплення. А при коронації імператора Цимісхія патріарх Полуевкт навіть проголосив новий догмат, згідно з яким таїнство помазання на царство змиває всі гріхи, в тому числі й гріх царевбивства. І чи не тому українські, та й не тільки, президенти дійшли висновку, що з патріархами потрібно дружити?

Що ж до радості від того, що Україна є республікою, то вона є сумнівною хоча б тому, що її президенти від монархів фактично відрізняються лише тим, що скільки б їх не обирали, незабаром виявлялося, що вони такі, що напевно, було б краще, якби їх не було ніяких. Ну хоча б тому, що монархи в свого народу так не крадуть і так його не дурять. І не тільки тому, що цим не займалися їхні батьки, які й своїх дітей навчали іншому, а й тому, що їхні повноваження та механізми їх реалізації регламентовані так, що такої можливості вони не мають, а свавільно змінити ці правила вони не мають права.

Більше того, вони усвідомлюють і можливість відповідальності за свою бурхливу діяльність. От тому не зайвим було б, аби бажаючі «покерувати Україною» орієнтувалися не на традиційну безкарність наслідків цієї ініціативи, а, наприклад, на закони Ману (Індія), згідно з якими «цар, який по недоумству чи недбалості знущається над країною, має негайно позбавлятися і країни, і життя разом зі своєю родиною». Проте вони в своїй безкарності впевнені, бо, оскільки демократія, крім іншого, передбачає й регламентовану законом процедуру, правила якої визначалися й ними ж самими, то про це вони подбали завчасно. Й прикладом цього є ситуація з відповідальністю за незаконне збагачення, яка виявилася неможливою в принципі лише тому, що вони вважають, що їхнє збагачення є чесним. От тільки проблема в тому, що вони, дбаючи про народ, придумали «прихватизацію», яка їх «трохи» зіпсувала й кинула тінь на їхню «кришталеву репутацію».

А про людське око ці люди навіть борються з корупцією, створюючи для цього спеціальні органи. Правда, при розкритті злочинів вони чомусь кожен раз випадково «виходять на самих себе». Але це вже недоліки слідства, яке в умовах політичної кругової поруки скільки б доказів не збирало — для суддів їх буде мало, бо їхні підсудні винними себе не визнають ніколи, що й є головним доказом. Це ж тільки в Америці таке правосуддя, що варто туди комусь із них поткнутися, як його тут же «посадять», але не за корупцію в Україні, бо тут вони «чесні», а за відмивання там вкрадених в Україні коштів. І що характерно — доказів в американців завжди достатньо. А з урахуванням цього, то тільки леді Ю, яка українську демократію вивчала по життю («в натурі»), з позицій свого досвіду має підстави для висновку, що український президент — як глянцевий журнал, в якого обкладинка солідна, але варто лише його відкрити, а там — суцільна порнографія. Правда в зв’язку з цим слід зауважити, що, перебуваючи в постійних політичних баталіях, шановна леді напевно й не помітила, що українців уже переконали й у тому, що будьяке збочення — це «кльово», а тому й модно і залишилося все це лише узаконити. Їх же не переконують у тому, що людина від тварини й відрізняється насамперед тим, що зобов’язана дотримуватися загальновизнаних правил поведінки. А президенти є зразком лише для своїх відданих. От тому логічно припустити, що те, що для вождя одного племені дикунів є порнографією, то для іншого — нормою.

Та й в історичному аспекті, то ж тільки за абсолютної монархії правителі могли дозволити собі все, що й давало їм у їхній уяві підстави для заяв «Держава — це я!». Але вже конституційна монархія так називається тому, що передбачає наявність закону, в якому зафіксовано факт обмеження владних повноважень монарха й відмежування їх від повноважень інших органів влади. І насамперед це стосується передачі ним законодавчих повноважень представницькому органу. Що ж до парламентської монархії, то в ній у розвиток цих тенденцій взагалі фактичними важелями впливу на суспільні процеси володіє парламент.

Важливим є й те, що тут на конституційному рівні чітко визначені права та обов’язки і тих, хто здійснює владні повноваження, і підвладних. А однією з найголовніших засад у відносинах людини і держави виявляється верховенство права. Тобто, не закону, який в Україні з правом ототожнюють, а прав людини, що передбачає гарантованість та захищеність не лише тих із них, які закріплені в законі, а й інших загальновизнаних прав. Більше того, виявляється, що така захищеність у парламентській монархії, як правило, вища, ніж у сучасних республіках, яскравим прикладом чого є неокласичні варіанти президентських («суперпрезидентських») республік, які за цією ознакою й від абсолютних монархій відрізняються мало чим.

Отже, як виявляється, сам факт того, монархія чи республіка, — не головне. А що на слові «республіка», часто ведуться — то це ще й чи не тому, що люди часто плутають латинські res — справа і rex — цар. Внаслідок цього тим, чиє рабство було скасоване й вони раптом стали вільними, напевно приємно було вигукувати — «республіка!» й тішити себе ілюзією, що тепер царює вже не цар, а вони самі. Тим більше, що, плутаючи демократію з «охлократією», те, що «керувати державою може й кухарка», стверджували і їхні вожді. І чи не до цього «підвели» й сучасних українців? А те, що вони, як правило, крім проблем і злиднів, в умовах цієї форми правління в порівнянні з європейськими країнами ніколи нічого не мали, то вони часто цього й не знали, а хто знав, то йому радили про це забути.

Політичний аспект проблеми

Справедливості заради, не варто було б забувати й того, що добробут цих розвинених країн базувався переважно на тому, що половина світу була їхніми колоніями, туземне населення яких вони «ощасливлювали» тим, що нещадно його грабували. Що ж до радянських громадян, які такої «манни небесної» не мали, то вони повинні були пишатися тим, що «широка страна моя родная…». А хто в цьому сумнівався, то йому давали можливість відчути це на власній шкурі. Слід, однак, відзначити, що все це було давно і неправда, а тому про нього вже й забули. Як наслідок, якщо тепер згадати, що в Україні колгоспника було засуджено за те, що, «маючи нові чоботи, він ходив у старих», то, як правило, перепитують — за що? Не розуміючи, що, будучи громадянином найдемократичнішої держави в світі, в якій живуть найщасливіші в світі люди, він своїми діями формував у її ворогів враження, що нібито йому тут живеться погано, і таким чином «распространял сведения, порочащие советский общественный и государственный строй». От тому й судив його за це «Народний суд» у складі судді і двох народних засідателів, під пильним наглядом прокурора, який забезпечував при цьому соціалістичну законність, та з участю адвоката, котрий надавав підсудному всю необхідну юридичну допомогу, і засудив до п’яти років позбавлення волі.

А вже те, як змінилося життя українців, то це тема для окремої розмови. Але важливим у цьому контексті є те, що, перебуваючи під впливом засобів масового нейролінгвістичного програмування, яке супроводжується й зомбуванням, вони раптом виявили, що ніби крізь сон спостерігали за тим, як ті, хто погляди К. Маркса про співвідношення базису і надбудови заперечував, раптом заволоділи всім їхнім багатством. А щоб, нібито, все було справедливо, їх тим часом наділили правом виїзду на всі сторони світу, а тих, хто залишився, то щоб вони не нудьгували й мали з приводу чого чубитися, забезпечили правом на мову, томос і обирати собі вождів.

Що ж до того, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», то це суперечить сутності і демократії, і суверенітету. Адже якщо народ суверенний, то він є не лише джерелом, а й носієм своєї влади, яка є неподільною, а в демократичній державі належить виключно йому. А якщо так, то демократія мала б тлумачитися не як «участь народу у здійсненні державної влади», а як здійснення її народом. Не випадково ж Авраам Лінкольн підкреслював, що «демократія — це влада народу, яка здійснюється народом..».

Що ж до державних органів, то їм народ, як своїм представникам, делегує лише окремі владні повноваження, в межах яких вони й зобов’язані функціонувати. Тобто державні органи наділені не державною владою, а окремими владними повноваженнями (компетенцією), що й зумовлює необхідність їхньої взаємодії, звітності й відповідальності не тільки один перед одним, що є механізмами стримувань і противаг, а насамперед перед народом, який як надає їм ці повноваження, так і мав би бути вправі їх у будь-який час і забрати. Означений підхід простежується й у нормі, згідно з якою «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Саме тому й демократії просто так не буває. А тому залежно від механізму його участі у здійсненні державної влади її поділяють на пряму — безпосередню і непряму — представницьку, хоча в сучасних умовах вона фактично є змішаною, оскільки поєднує механізми прямої і непрямої демократії. Крім того, залежно від ставлення до соціальних перетворень демократичний режим може бути демократично-консервативним, за якого до суспільних перетворень ставляться дуже обережно й намагаються жити як у «старі добрі часи»; демократично-ліберальним, за якого визнаються необхідними й здійснюються окремі суспільні перетворення за безумовного збереження того, що виправдало себе часом; та демократично-радикальним, за якого в минулому позитивного не помічають, і діють за принципом: «Ми свій, ми новий світ збудуємо…».

От тому з методологічного погляду слід визнати, що, оскільки те, в якій формі український народ здійснює свою владу безпосередньо (!), ні в розділі І Конституції «Загальні засади», ні в інших її розділах не визначено, то чи не тому він і фактично не має жодного відношення ні до законодавчої, ні до виконавчої, ні до судової її гілок, оскільки є лише її об’єктом, а не суб’єктом. І чи не саме тому й інститут референдуму, який Конституцією передбачений, виявився мертвим. А однією з причин проблем сучасної України стало те, що поняття «демократична держава», як й інші її ознаки, передбачені у ст. 1 Конституції, виявилися лише оцінними поняттями, які нікого ні до чого не зобов’язують, а відтак жодного юридичного значення не мають. Вони більшою мірою стосуються словотворення та політичного словоблуддя, яке якраз і відбувається на демократичних засадах. Не випадково слово «кратія» використовується часто, причому — як всерйоз, так і жартома. Зокрема, якщо Платон розрізняв: тимократію — владарювання благородних воїнів; олігархію — правління занатних родів; демократію — правління народу; тиранію — правління тирана, то сучасники розрізняють й: аристократію (aristos — кращий) — здійснення влади обраними, кращими, родовою знаттю; бюрократію — здійснення влади чиновниками; охлократію — владу натовпу; партократію — здійснення влади партійною номенклатурою; плутократію (plutos — багатство) — здійснення влади багатими; бандократію — зрощення влади з криміналітетом; клептократію (klepto — хворобливий потяг до крадіжок) — здійснення влади з метою безмірної наживи тощо.

Замість висновку

Отже, використання у регулюванні правовідносин понять, загальновизнане визначення яких на теоретичному рівні відсутнє, є не лише техніко-юридичною, а й методологічною помилкою, оскільки суперечить засаді правової визначеності, ігнорування якої відкриває можливості для тлумачення їх на власний розсуд, а відтак, — і зловживання правом. Якщо ж не визначені на теоретичному рівні ознаки держави закріп лені в її основному законі, то це є не лише методологічним недоліком, а й свідченням наявності світоглядних проб лем в організації та правовому регулюванні суспільних відносин, оскільки є наслідком або убогості уявлень про ці відносини, або навмисного приховування їх можливостей для політичних маніпуляцій. Хоча наявність у його нормах таких понять за будь-яких умов є свідченням того, що цей закон основним ознакам юридичного акта не відповідає й виконувати покладені на нього функції належним чином не може, оскільки фактично є лише сукупністю політичних декларацій.

Що ж до Конституції (Основного Закону) України, то за всієї поваги до нього він також є надто вже суб’єктивним відображенням об’єктивної дійсності, лише більш-менш наближеним до неї. І чим адекватніше він її відображатиме, чим більше відповідатиме вимогам, які ставляться до юридичних актів, тим більше буде підстав сподіватися на належне виконання ним покладених на нього функцій. А поки що при характеристиці на його основі української демократії на думку спадає діалог: — Ти ховраха бачиш? — Нє-е! — А він є…

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути