Деспот чи конституція: що краще?

У світлі нинішніх трагічних подій, пов’язаних із повномасштабною агресією проти України рф, особливої актуальності набуває з’ясування питання про основні принципи функціонування суспільства, правової системи в цілому та окремих її інститутів в умовах воєнного стану, запровадженого Указом Президента України від 24 лютого 2022 року. Воєнні баталії зазвичай нівелюють повноваження представницьких органів, а органи влади ухвалюють директивні розпорядження, які можуть істотно обмежувати або скасовувати фундаментальні права і свободи людини.

Валентин Головченко кандидат юридичних наук, професор Кадрової академії МАУП, заслужений юрист України

Світлана Боєва кандидат історичних наук, доцент кафедри історії НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського»

Про права декларовані і реальні

Під час воєнного стану рівень реального забезпечення декларованих державою конституційних прав людини і соціальних благ знижується настільки, що в громадян виникає чимало підстав для незадоволення і критики влади. Це стає певним детонатором для створення революційних передумов щодо насильницького захоплення або утримання влади, зміни державного устрою й конституційного ладу держави. Як вважають чимало з експертів, війна повертає суспільство мінімум на століття назад, оскільки здобуті віками права і свободи людини втрачаються всього за декілька років війни. У зв’язку з цим негативний досвід організації державної влади та діяльності вищих органів влади деяких держав в аспекті історичної ретроспективи може бути повчальним з точки зору неприпустимості його повторення.

Читайте також: Захист прав молоді в умовах окупації та переміщення

«Пишіть коротко і неясно»

Франція Переписування конституції для багатьох авторитарних правителів було однією з важливих політичних ігор, що давали можливість легітимізувати свою владу. «Пишіть коротко і неясно», – такий наказ дав своїм юристам Наполеон Бонапарт у грудні 1799 р., коли невдовзі після здійсненого ним військового перевороту, настав час оформити новий режим із правового погляду. Наполеонівська конституція увійшла в історію під назвою Конституції VIII року. Це був революційний календар, запроваджений у Франції, точкою відліку для якого слугував 1792 рік – дата проголошення республіки. На національному рівні було створено кілька органів влади з привабливими назвами – Сенат (вища судова влада), Трибунат і Законодавчий корпус. Члени Трибунату обговорювали законопроекти й направляли їх до Законодавчого корпусу, члени якого, зі свого боку, закони схвалювали або відкидали, але не могли їх обговорювати.

Реальне значення мала стаття 41, в якій було викладено всеосяжні повноваження глави виконавчої влади – першого консула республіки. Він «затверджує закони; призначає і змінює членів Державної ради, міністрів, послів, офіцерів армії і флоту, чинів місцевого управління…, кримінальних і цивільних суддів». Як відомо, першим консулом ‒ на 10 років ‒ став Бонапарт, якому через кілька років вдячні французи продовжили термін консульства до довічного. Пізніше Наполеон був проголошений імператором. Формально це робилося на основі Конституції VIII року, затвердженої всенародним голосуванням (за офіційними даними, понад 3 мільйони французів проголосували «за», «проти» були всього 1 562 людини).

Племінник Наполеона – Луї-Наполеон Бонапарт, який згодом став Наполеоном III, 1852 р., незабаром після здійсненого ним перевороту, дарував французам нову конституцію. За прикладом легендарного родича оголосивши себе імператором, Наполеон III дещо змінив Основний закон, але розстановка сил залишилася незмінною: глава держави, що володіє колосальними правами, й витіснені на політичне узбіччя інші гілки влади.

срср

У ХХ сторіччі диктатори стали набагато жорстокішими, а плоди їхньої конституційної творчості – лицемірнішими. Так, «сталінську» Конституцію срср 1936 р. радянська пропаганда називала «найдемократичнішою у світі». І справді, в ній були прописані всі основні громадянські права і свободи, яких на практиці, однак, не дотримувалися. В ній проголошувалося, що срср — держава робітників і селян, політичну систему срср складають ради, уся влада в країні належить трудящим. Насправді для радянської політичної системи в 1930-ті рр. характерні культ особи сталіна, панування однопартійної системи, зрощування партійного і державного апарату, фізичне усунення політичних противників та опонентів. Символічно, що одного з основних авторів тексту Конституції, Миколу Бухаріна, за кілька місяців після її ухвалення оголосили зрадником, виключили з партії, а пізніше заарештували й через рік розстріляли. На повну силу відбувалося формування розгалуженого репресивного апарату, масові репресії. Створювалася система офіційних (одержавлених) масових організацій, здійснювалася уніфікація та ідеологізація всього суспільного життя, контроль над засобами масової інформації. Багато сучасних істориків називають тоталітарний режим, встановлений наприкінці 30-х років, режимом особистої влади сталіна.

Читайте також: «Кліматичне» рішення ЄСПЛ – небезпечний прецедент

У 1977 р. «сталінську» конституцію змінила «брежнєвська», настільки ж лицемірна. З неї багато в чому були списані конституції інших країн радянського блоку. Радянська конституція принципово відрізнялася від конституцій демократичних правових держав. Вона не обмежувала владу за допомогою закону, не слугувала спрямовувальною і регулювальною силою політичного процесу й не надавала йому за допомогою певних твердо встановлених правил цивілізованих форм. Хоча радянська конституція й виконувала нормативні функції, але її роль полягала в тому, щоб мобілізувати державні органи, громадські організації, робітничі колективи і всіх громадян в організованому порядку під керівництвом партії на виконання обов’язкових для всіх загальних політичних завдань, поставлених керівництвом держави. Конституція, яка виключала принцип поділу влади й не перешкоджала свавіллю, не гарантувала ані свободи, ані прав людини. Навпаки, вона сприяла посиленню державної влади ‒ нібито на благо всього народу.

 Німеччина

На відміну від сталіна, гітлер був байдужий до конституційних декорацій. Формально всі 12 років історії Третього рейху діяла конституція демократичної Веймарської республіки. Насправді більшість її положень було давно скасовано двома актами: 28 лютого 1933 р., одразу після підпалу Рейхстагу, в чому нацисти звинуватили комуністів, президент (рейхспрезидент) пауль фон гінденбург видав указ, яким скасував сім статей конституції, що гарантували громадянам особисті права і свободи. Представники компартії були позбавлені депутатських мандатів у Рейхстазі та законодавчих органах усіх рівнів. Двадцять четвертого березня залякані депутати, за винятком соціал-демократів, проголосували за закон про надзвичайні повноваження, що дав змогу уряду гітлера правити без будь-якого нагляду і протидії законодавчої влади. Після смерті гінденбурга в 1934 р., він скасував пост рейхспрезидента і прийняв, за плебісцитом, на себе повноваження глави держави, титулуючись «Фюрер і рейхсканцлер». Парламент формально продовжував існувати, але його почали називати «найбільш високооплачуваним хором у Німеччині»: на початку і наприкінці засідань депутати – нацисти після 1933 року, займалися виключно співами національного гімну, а в іншому в них не було серйозної роботи.

Португалія

Того ж самого 1933 року Антоніу ді Олівейра Салазар, який обійняв за кілька років до того посаду прем’єр-міністра Португалії, написав проект нової конституції країни і домігся його схвалення на референдумі. Конституція Салазара надавала велику владу президенту, але сам диктатор главою держави не став. Він вважав за краще змінювати в президентському кріслі одного лояльного йому генерала іншим, сам залишався прем’єром до 1968 року, коли внаслідок інсульту він став інвалідом. «Абсолютна влада може існувати, абсолютної свободи ніколи не буває», – говорив Салазар і відповідно до цього принципу будував свою «Нову державу». 1974 р. цей режим упав унаслідок «революції гвоздик».

Польща

«На чолі держави стоїть президент республіки… У його особі зосереджена єдина і неподільна державна влада», – так звучала стаття 2 конституції Польщі, ухваленої в квітні 1935 р., й написаної під одну людину – маршала Юзефа Пілсудського, провідного польського політика першої половини ХХ ст. Влаштувавши в 1926 р. військовий переворот, Ю. Пілсудський обіймав різні військові та цивільні посади, але главою держави не був, вважаючи, що конституція не дає президенту достатніх повноважень. Нарешті конституцію переписали, проте Пілсудський уже був тяжко хворий і помер за кілька тижнів після ухвалення парламентом нового, більш авторитарного Основного закону. Спадкоємці маршала сяк-так розділили владу, але утримували її недовго: 1939 р. Польщу було розгромлено й розділено внаслідок німецько-радянського пакту.

Центрально-африканська Республіка

Манери європейських диктаторів часом намагалися копіювати і їхні вельми екзотичні «колеги» далеко від Європи: у 1966 р. в Центральноафриканській Республіці, колишній колонії Франції, до влади прийшов полковник Жан-Бедель Бокасса, який скинув внаслідок перевороту свого двоюрідного брата Давида Дако. Будучи великим шанувальником Наполеона, 10 років потому він проголосив себе імператором і влаштував колосальну коронацію, яка спустошила бюджет країни. Було ухвалено й нову конституцію, в статті 2 якої зазначалося: «Верховна влада належить нації, втіленій в імператорі». Насправді йшлося про диктатуру, яка була людожерською і не тільки в переносному сенсі: Бокассу підозрювали в канібалізмі. Імперія протрималася недовго, восени 1979 р. Бокассу за підтримки французьких спецпризначенців повалив той самий Дако, помстившись родичу за переворот 13-річної давнини.

Казахстан

Пострадянські президенти з конституціями своїх країн теж поводилися так, як їм диктували інтереси збереження влади. Наприклад, у Казахстані першу конституцію після проголошення незалежності ухвалили в 1993 р., але вже за два роки змінили її, затвердивши на референдумі нову – з розширеними повноваженнями президента. Опісля до цієї конституції багато разів вносилися поправки. Так, у 2007 р. в Основному законі було закріплено, що «обмеження на обрання президентом однієї й тієї самої особи понад два рази поспіль не поширюється на Першого Президента Республіки Казахстан». У 2017 р. до статті 91 було внесено доповнення: «Встановлені Конституцією незалежність держави, унітарність і територіальна цілісність Республіки, форма її правління, а також основоположні принципи діяльності Республіки, закладені Засновником незалежного Казахстану, Першим Президентом Республіки Казахстан – Єлбаси, і його статус є незмінними». Як відомо, носій цих почесних титулів Нурсултан Назарбаєв у березні 2019 р. пішов у відставку, зберігши за собою лідерство в керівній партії, низку інших постів і політичний вплив.

білорусь

У білорусі її перший і поки що єдиний президент олександр лукашенко змінив конституцію ще в 1996 р., через два роки після приходу до влади. Ухвалені на референдумі поправки дали президенту право призначати й звільняти з посади всіх міністрів, генерального прокурора, суддів і керівництво Національного банку. У 2004 р. лукашенко організував ще один референдум, який скасував конституційне обмеження кількості президентських строків двома. У серпні 2020 р. в білорусі відбулися чергові президентські «вибори», на яких олександр лукашенко балотувався на шостий термін, а в 2024 р. лукашенко підписав закон про довічні гарантії президенту білорусі.

російська федерація

У руслі авторитарних конституційних експериментів, що мають єдину мету – зміцнення влади першої особи, перебувають і поправки, внесені путіним до конституції рф, які набрали чинності в липні 2020 р.. Згідно цих новацій президент здійснює контроль над урядом, парламент (дума) набуває додаткових нових повноважень – держдума вирішує, кого призначити прем’єр-міністром і міністрами, але не всі міністри призначаються думою. Найважливіші силові відомства – оборони, держбезпеки, внутрішніх та закордонних справ, юстиції тощо знаходяться в компетенції президента. Він може звільняти будь-якого міністра, включно з прем’єром, без голосування в думі.

Читайте також: Верховенство права в розширеному ЄС

Дивним чином влада так званого президента рф значно розширюється. Поправки змінюють терміни перебування на посаді президента. «Обнулення» президентських термінів путіна дозволяє йому висуватися на пост глави держави ще двічі, зокрема, на виборах 2024 і 2030 року, а отже, й керувати країною до 2036 р., тобто чотири терміни поспіль. У цьому разі він може бути при владі 36 років, це довше, ніж були брежнєв, сталін і всі російські правителі, крім петра І.

Висновки

Історія вчить, що в тоталітарних державах конституції легалізують диктаторські форми правління конкретної особи, надаючи їй необмежені публічні повноваження. Фактично держава не має конституції, якщо її президент-диктатор або інші суб’єкти законодавчої ініціативи через закони, без належного наукового обґрунтування політико-правової доцільності, постійно й свідомо задовольняють власні політичні або матеріальні потреби та інтереси. Отже, недоліки й наслідки диктаторської форми правління мають бути враховані при подальшій модернізації національного законодавства в часи післявоєнної відбудови нашої держави (розумні вчаться на помилках – чужих і власних).

Про актуальність даної проблеми свідчить і той факт, що після руйнації тоталітарних режимів у східноєвропейських країнах та срср, диктаторських режимів у Латинській Америці, Північній Африці та Близькому Сході Генеральна асамблея ООН поставила на порядок денний 70-ї ювілейної сесії (2015 р.) питання про механізми, форми й шляхи відродження (там, де воно існувало раніше) або створення (там, де були лише його паростки) громадянського суспільства як гарантії демократії, прав і свобод людини і громадянина.

В Україні існує проблема пошуку практичних й ефективних механізмів формування правової держави. Специфіка її вирішення пов’язана з військовим станом, анексією територій, економічною кризою, корупцією. Зовнішні і внутрішні деструктивні чинники поставили перед науковцями гуманітарного профілю, зокрема правознавцями, політологами та істориками, такі завдання стратегічного значення, як проблеми модернізації країни, утвердження ідентичності й консолідації української нації, усвідомлення та сприйняття громадянами багатовікової історії державотворення.

Однією з основних функцій правової держави зразка кращих конституційних демократій є забезпечення суверенітету і територіальної цілісності. В цьому плані особливі завдання покладаються на Верховну Раду України – орган народного представництва, вищий законодавчий орган держави. Критеріями оцінки ефективності діяльності народних обранців мають бути: рівень забезпечення прав і свобод людини, подолання атрибутів тоталітарних режимів, проблем перехідного періоду, наслідків військової кризи.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути