Деякі аспекти реформування правоохоронної діяльності в Україні

Микола БОРТУН, кандидат юридичних наук, старший викладач відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування Національної академії прокуратури України

Реформування правоохоронної системи України — це складний і тернистий шлях визначення основних критеріїв її діяльності з урахуванням особливостей як в історичному аспекті, так і під час встановлення основних засад цього процесу. Враховуючи те, що наша країна обрала шлях до євроінтеграції, в основу реформування її правоохоронної системи обов’язково має бути покладено ідею досягнення тіснішого єднання українського суспільства, і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення й розвиток прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.52 р. (ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 р. (далі — Конвенція) визначено основні права і свободи, які мають бути забезпечені державами, які її ратифікували. Серед них і Україна. Беручи на себе ці зобов’язання, наша країна має створити такі умови в діяльності правоохоронних органів, які б повною мірою забезпечили визначені у Конвенції права і свободи громадян на її території. І це стосується не лише правоохоронних органів, але й усіх інших суб’єктів відповідно до принципу розподілу влади. Акцентуючи увагу на цьому напрямку в діяльності прокуратури, слід наголосити, що цей провоохоронний орган відповідно до статті 131-1 Конституції України здійснює такі функції:

— підтримання публічного обвинувачення в суді;

— організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями органів правопорядку;

— представництво інтересів держави в суді у виняткових випадках і в порядку, визначених законом. Організація та порядок діяльності прокуратури згідно з вимогами статті 131-1 Конституції України визначаються Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р. № 1697-VII.

Як зазначає М. Шумило, в кримінальному процесі прокурор представляє обвинувальну владу з підлеглими йому оперативним підрозділами і слідчими, які виявляють і розслідують злочин та повідомляють про підозру під контролем слідчого судді. Тому на прокурора покладається на публічно-правовий обов’язок доведення перед судом обвинувачення. Невиконання цієї вимоги має відображатися у виправдувальному чи обвинувальному вироках з відповідними наслідками. Тобто прокурор повинен забезпечувати права і свободи громадян під час виконання своїх обов’язків шляхом поєднання ефективного застосування норм чинного законодавства, яким регулюється діяльність прокурора, а чинне законодавство — відповідати основним засадам Конвенції, в якому має бути визначено механізм діяльності прокурора та інших правоохоронних органів у цьому напрямку, та привильною організацією роботи, яка має бути забезпечена керівництвом прокуратури різного рівня відповідно до відомчих нормативних актів.

У Рекомендації Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи на 724 засіданні заступників міністрів 6 жовтня 2000 р., прокурори були визначені як «представники органів державної влади, які від імені суспільства та в інтересах держави гарантують застосування закону, коли його порушення веде до кримінальних санкцій, враховуючи як права фізичної особи, так і необхідну ефективність системи кримінального судочинства», зазначено, що держава повинна вживати дієвих заходів, які гарантують прокурорам можливість виконання своїх фахових обов’язків за відповідних правових та організаційних умов.

Інтерпретуючи положення міжнародно-правової установи, можна зробити висновок, що прокурор повинен мати такі повноваження, щоб можна було б реально забезпечити виконання його функціональних обов’язків. Разом із тим, протягом останніх років законодавець постійно обмежував права прокурора в кримінальному провадженні судовим контролем слідчого судді без відповідного аналізу ефективності цієї діяльності та прописував норми КПК України з неоднозначним тлумаченням, штучно створюючи, на нашу думку, колізії в законодавстві (зокрема, яскравим прикладом цього є Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, або так звані поправки Лозового), а сама концепція М. Шуміло щодо місця прокуратури в системі органів влади розмивалася політичними та кон’юнктурними діями. Наприк лад, із текстуального аналізу Закону «Про прокуратуру» та КПК України випливає, що в системі кримінально-процесуальних правовідносин на стадії досудового розслідування задіяні прокурор, що здійснює нагляд у формі процесуального керівництва, та керівник органу прокуратури, що наглядає за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, але в практичній діяльності, незважаючи на те, що стосунки між зазначеними прокурорами мають регулюватися лише у процесуальній площині, непоодинокими є випадки застосування адміністративного ресурсу в силу відсутності механізму уникнення позапроцесуального впливу керівника органу прокуратури на прокурора у кримінальному провадженні.

Негативним чинником у роботі прокуратура є й відсутність єдиної позиції Верховного Суду у багатьох питаннях правозастосовної діяльності прокурора під час досудового розслідування (наприклад, судові рішення у справах 715/1591/17-к, 727/6661/15-к, 759/1092-15-к №127/23772/16-к, які були предметом перегляду у Верховному Суді України та Верховному Суді, по-різному трактували положення ст. 273 КПК України, яка є ключовою у проведенні такого виду негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину, або, наприклад, постановою Великої Палати Верховного Суду у справі № 751/7557/-15-к від 16 січня цього року суд зобов’язав прокурора під час виконання положень ст. 290 КПК України надавати іншій стороні під час відкриття матеріалів кримінального провадження розсекречену ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення НСРД, не враховуючи того, що прокурор не наділений повноваженнями вимагати від слідчого судді розсекречувати таку ухвалу, а без цього виконати вимоги ст. 290 КПК Україні в цій частині неможливо). І хоча на сьогодні зазначена постанова скорегована постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6847/15-к), попередня позиція Великої Палати Верховного Суду протягом тривалого часу створювала умови неоднозначного застосування норм права у кримінальному провадженні й ніяк не на користь правоохоронної діяльності прокурора та інших учасників сторони обвинувачення.

Таким чином, слід зазначити, що процес реформування діяльності правоохоронних органів України відповідно до основних європейських засад, якими забезпечуються права і свободи громадян, повинен містити комплекс заходів представників усіх гілок влади без політичної кон’юнктури. Серед них слід відзначити ефективну нормотворчу діяльність, яка б усувала всі прогалини неоднозначного тлумачення норм права у правозастосовній діяльності, забезпечення належної організації в роботі правоохоронного органу відповідно до його функцій, створення єдиного судового підходу до тлумачення норм права в правозастосовній діяльності.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути