Доктрина та практика тлумачення основних якостей кримінально-протиправного посягання: особисті міркування

Складність реалізації норм кримінального права в умовах сучасних соціально-правових трансформацій зумовлює необхідність поглибленого аналізу чинного законодавства, практики його застосування, а також теоретичних досліджень, спрямованих на вдосконалення кримінально-правового механізму як у цілому, так і в окремих напрямах його функціонування. Однією з найактуальніших і водночас дискусійних проблем залишається питання чіткого визначення ознак суб’єкта кримінального правопорушення, що становить підґрунтя для правомірного та обґрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності. Своє бачення з цього приводу висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України Є. Л. Стрельцов.

Чим обумовлено дане дослідження?

Україна нині перебуває в процесі складного перехідного розвитку, що супроводжується запровадженням воєнного стану – чинника, який істотно впливає на трансформацію її правової системи, системи права загалом та окремих її галузей, зокрема. За таких умов особливої, а подекуди навіть посиленої, ваги набуває правова наука як провідна сила, покликана забезпечити (має забезпечувати) теоретичну та методологічну підтримку правової політики держави – як у загальному вимірі, так і в межах окремих її напрямів, зокрема кримінально-правової політики. Варто наголосити, що наука кримінального права покликана не лише констатувати наявні проблеми, а й активно формувати доктринальні засади цієї галузі права, розробляти науково обґрунтовані підходи до її інтерпретації та практичного застосування. Здійснюючи спробу проникнути в «глибину» суспільно небезпечного діяння, вона створює підґрунтя для глибшого розуміння змісту та сутності кримінально-правової норми, виконуючи, тим самим, стратегічну функцію – шляхом ґрунтовного аналізу чинного законодавства, правозастосовної практики та актуальних викликів сьогодення формулює (має формулювати) пропозиції щодо вдосконалення нормативного регулювання та адаптації правових норм до новітніх суспільних реалій.

Читайте також: Конфіскація автомобіля як знаряддя злочину

Правова наука також нерозривно пов’язаною з розвитком юридичної освіти, зокрема з формуванням сучасних навчальних програм, оновленням змісту підготовки правничих кадрів, підвищенням рівня їхньої теоретичної обізнаності та практичної компетентності. Саме завдяки науково-освітньому впливу формуються правова культура, аналітичне мислення та здатність до критичного осмислення правових явищ у майбутніх фахівців – суддів, прокурорів, адвокатів та інших представників правничої спільноти. Це ще раз засвідчує, що в умовах сучасних викликів правова наука не може залишатися пасивним спостерігачем, а повинна виступати активним суб’єктом формування ефективної, справедливої та науково обґрунтованої системи кримінального права, а також розробником дієвих рекомендацій щодо його практичного застосування.

Усе зазначене зумовлює для науковців необхідність постійного виявлення та тлумачення складних проблем сучасного і перспективного кримінального права (в широкому розумінні цього поняття), а також безперервного продовження наукових напрацювань у цій сфері (Стрельцов Є. Л. Раціональний дискурс про кримінальне право: монографія. Київ: Юрінком Прес, 2024). Однією з ключових проблем залишається потреба в системному й ретельному аналізі одного з основних інститутів кримінального права – складу кримінального правопорушення в цілому, а також кожного з його елементів на більш деталізованому рівні. Такий аналіз є необхідним з огляду на те, що склад кримінального правопорушення репрезентує модель правопорушення, що визначається державою як кримінально заборонений вчинок, та слугує підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Це принципово важливе значення ще раз підкреслює актуальність і доцільність зосередження уваги на поглибленому вивченні цього інституту.

Аналізуючи елементи, що формують склад кримінального правопорушення, можна з певною умовністю виокремити два з них, які відіграють особливо значущу роль у його розумінні. Перший об’єкт – те, на що спрямоване посягання, що порушується (може бути порушене) внаслідок вчинення кримінально караного діяння, і що, відповідно до правової позиції держави, потребує кримінально-правової охорони. Другим є суб’єкт – особа, яка вчиняє діяння, посягає на об’єкт, порушує або намагається порушити встановлену державну заборону на вчинення відповідного діяння (вчинку).

Інші два структурні елементи – об’єктивна та суб’єктивна сторони – традиційно характеризують відповідне діяння «того ж» суб’єкта із зовнішнього та внутрішнього боків. Саме тому проблема визначення суб’єкта кримінального правопорушення, а також ознак, які його характеризують і, відповідно, визначають наявність або відсутність у нього статусу елемента складу кримінального правопорушення, підкреслює: чіткість, повнота та належна теоретична обґрунтованість встановлення таких ознак є критично важливими для забезпечення законності й справедливості в процесі притягнення особи до кримінальної відповідальності. Тому ще раз слід наголосити, що саме правова наука відіграє в цьому процесі ключову роль, забезпечуючи точність кваліфікації кримінально-правових діянь, а також запобігаючи надмірному формалізму й свавільному тлумаченню норм кримінального права.

Значущість порушеного питання, особливо в контексті сучасних тенденцій розвитку кримінального права, додатково підкреслюється ще однією суттєвою обставиною. Йдеться про необхідність здійснення наукового аналізу з урахуванням практики реалізації положень законодавства, насамперед – у формі судових вироків. Саме вони здатні надати науковим дослідженням необхідного рівня реалізму або, навпаки, виявити їх відірваність від реалій правозастосування, підтвердити або спростувати продуктивність певних доктринальних положень. Це має особливу вагу, адже вирок – це акт правосуддя, найважливіше підсумкове процесуальне рішення суду, що містить офіційну, державно-правову оцінку конкретного діяння та закріплює правову «долю» особи. Водночас вирок є підставою для подальшого кримінологічного, правозастосовного й доктринального аналізу.

З іншого боку, обґрунтовані наукові положення можуть здійснювати консультативний вплив на судову практику, зокрема на формулювання мотивувальної частини судових рішень. Значущість такого взаємозв’язку полягає не лише у сприянні вдосконаленню правозастосовної практики, а й у ширшому контексті – зокрема в контексті розвитку інституту судового прецеденту в Україні. Як відомо, це питання перебуває нині в центрі фахових дискусій, оскільки виникає як результат усталеної судової практики. У зв’язку з цим дедалі частіше висловлюється думка, що вироки вищих судових інстанцій мають не лише забезпечувати сталість та єдність судової практики, а й сприяти усуненню прогалин у законодавстві (див.: Володимир Дон. Еволюція українського правосуддя: судовий прецедент – реальність, конституційність, надії та майбутнє. Частина 6). Це засвідчує, що зв’язок між доктринальними положеннями та судовими рішеннями (незалежно від послідовності їх виникнення) є надзвичайно важливим, оскільки справляє (або повинен справляти) вплив на ключові складові функціонування правового механізму.

Читайте також: Віктим-орієнтований підхід у кримінальному праві: концептуальні засади трансформації системи правосуддя

З урахуванням наведених положень, виклад моїх власних міркувань здійснюватиметься в двох взаємопов’язаних частинах. У першій частині будуть подані загальні кримінально-правові положення, які можна розглядати як методологічні «поради» для загального тлумачення норм чинного законодавства. Друга частина буде присвячена більш предметному аналізу, зосередженому на практичному оцінюванні кримінально-правової матерії. Така структура викладення матеріалу має забезпечити комплексне визначення предмета дослідження – як із теоретичного боку, так і з позицій його практичної значущості та прикладної цінності отриманих результатів.

Частина І. Загальні положення

Про взаємозв’язок та взаємозалежність кримінальної відповідальності і кваліфікації.

У чинному Кримінальному кодексі України (далі – КК) відсутнє офіційне визначення поняття «кримінальна відповідальність», що, як відомо, створює певні труднощі в правозастосуванні. Ці труднощі зумовлені не лише постійними науковими дискусіями щодо сутності цього інституту, але й, що особливо важливо, тим, що адекватне розуміння змісту та природи кримінальної відповідальності має бути концептуальною основою при реалізації будь-яких кримінально-правових заходів. У зв’язку з цим доцільно звернутися до правових позицій Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції, уповноваженого тлумачити положення Конституції України. У своїх рішеннях, зокрема щодо змісту статтей 61, 62, 63 Основного Закону, цей суд зазначає, що кримінальну відповідальність слід розглядати як «особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин» (у сучасному визначенні (тут і далі) – кримінальне правопорушення, – Є. С.). Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку поведінки особи як злочинної, що здійснюється уповноваженими державними органами. Її підставою є наявність у діянні особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Кримінальна відповідальність виступає формою реалізації державою охоронних норм права, яка, в підсумку, зазвичай втілюється в застосуванні до особи, котра вчинила злочин, конкретних кримінально-правових примусових заходів шляхом ухвалення обвинувального вироку суду (Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 у справі про депутатську недоторканність).

Зазначене тлумачення дає змогу дійти низки важливих висновків. По-перше, кримінальна відповідальність є формою державного реагування на кримінально-протиправну поведінку особи. По-друге, офіційна оцінка поведінки особи як кримінально протиправної відбувається в межах процесу надання правової оцінки вчиненого – тобто кваліфікації. І, по-третє, підставою кримінальної відповідальності, що повинна бути встановлена в процесі кваліфікації, є наявність у діянні ознак конкретного посягання, які повністю відповідають елементам складу кримінального правопорушення, передбаченого чинним КК України. Отже, кваліфікація, як процес і як результат, відіграє роль ключової сполучної ланки між моделлю кримінального правопорушення, що закріплена в законі у вигляді складу злочину, та конкретним вчинком особи, що підлягає правовій оцінці. Саме на підставі такої оцінки держава формулює своє негативне ставлення до цього вчинку у вигляді притягнення до кримінальної відповідальності та фіксує його у вироку суду. Це підкреслює ту значну, без перебільшення, функціональну та змістовну роль, яка покладається на інститут кваліфікації: як на процес, так і на результат, адже саме через нього реалізуються загальні кримінально-правові положення, закріплені в кримінальному праві (законі).

Декілька важливих додаткових міркувань щодо інституту кваліфікації. По-перше, кваліфікація – це не лише акт правозастосування, який має формалізовану (письмову) форму; в її межах відбувається юридична інтерпретація, тобто встановлення змісту фактичних обставин справи (ознак діяння) з урахуванням положень, закріплених у диспозиції (диспозиціях) кримінально-правової норми (норм). У загальному розумінні, кваліфікація – це правове закріплення кримінальної відповідальності у вигляді конкретної кримінально-правової норми (статті КК). По-друге, у кримінальному праві держава не має змоги реагувати на негативні діяння (вчинки), суспільно небезпечні діяння у відриві від правових конструкцій – тобто «взагалі»: реакція держави на таке діяння відбувається виключно через застосування конкретної кримінально-правової норми (норм). Саме шляхом посилання на конкретну кримінально-правову норму (статтю, частину, пункт КК) забезпечується індивідуалізація кримінальної відповідальності.

Про значення кваліфікації

Слід окремо підкреслити, що значення кваліфікації в межах судового провадження, де вона, умовно кажучи, набуває остаточного вигляду, не обмежується лише так званим «обвинувальним ухилом». Навпаки, саме інститут кваліфікації має розглядатися як один із ключових механізмів реалізації принципу nullum crimen sine lege – лише діяння, прямо передбачене в кримінальному законі, може бути підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Окрім цього, кваліфікація безпосередньо впливає (повинна впливати) на забезпечення правового захисту особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. Йдеться, зокрема, про те, що процес кваліфікації не може й не повинен призводити до викривлення змісту діяння, мотивів його вчинення, до недооцінки або перебільшення його наслідків, а також до неправомірного застосування кваліфікуючих чи обтяжуючих обставин.

У зв’язку з цим, слід зазначити: коли кваліфікацію вчиненого діяння здійснено неточно або неправильно, це фактично означає, що ознаки вчинку та інші релевантні обставини були некоректно «перекладені» на юридичну мову. Не згущуючи фарби, але водночас послідовно розвиваючи цю думку, можна стверджувати: неточність у кваліфікації є водночас і неточністю в реалізації самої кримінальної відповідальності. Відповідно, держава таким чином неточно (необґрунтовано, надмірно) висловлює свою негативну оцінку конкретного діяння особи. Більше того, якщо розглядати ситуацію на більш загальному рівні, помилкова або неточна кваліфікація безпосередньо впливає на реалізацію основоположних принципів кримінального права – насамперед принципів законності та справедливості: це проявляється в тому, що особа може бути притягнута до надмірної, недостатньої або, умовно кажучи, взагалі «зайвої» відповідальності. В сукупності такі обставини здатні поставити під сумнів легітимність самої кримінальної відповідальності, тобто її законність і правомірність як інституційної реакції держави на вчинене кримінальне правопорушення.

Отже, в своєму остаточному вигляді кваліфікація відповідного діяння знаходить своє відображення у вироку суду, в якому, поряд із юридичним формулюванням, закріплюється остаточна державна оцінка такого діяння та відкривається можливість реалізації (створюються умови для реалізації) негативного ставлення держави до особи, яка вчинила це діяння, у формі застосування до неї кримінально-правових засобів. Це, до речі, дозволяє провести чітке розмежування між поняттями «притягнення до кримінальної відповідальності» та «реалізація кримінальної відповідальності», що є важливим як у теоретичному, так і в практико-правозастосовному аспектах.

Читайте також: Сучасні уявлення щодо протидії злочинності

Щодо рівнів суспільно небезпечних наслідків та їхнього відображення в конструкції складів кримінальних правопорушень.

Розвиваючи міркування, викладені в попередньому розділі, варто розпочати цей із постановки базового питання: що є головним у рішенні, яке, умовно кажучи, приймає держава, негативно оцінюючи поведінку особи, котра вчинила шкідливе діяння – саме на рівні кримінальної відповідальності? В загальному розумінні про підстави такої оцінки можуть свідчити як окремо, так і в сукупності: характер самого діяння, його суб’єктивні ознаки, а також особисті характеристики суб’єкта. Усі ці фактори в своїй сукупності дозволяють кваліфікувати конкретне діяння (чи їхню групу) як суспільно небезпечне. Саме тому категорія суспільної небезпеки є фундаментальною для інституту кримінальної відповідальності. Законодавчо цю категорію відображено в ч. 2 ст. 1 КК, де наголошено, що кримінальне правопорушення – це діяння, якому притаманна суспільна небезпека, і яке, відповідно, становить підставу для кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК). У свою чергу в частині першій статті 11 КК зазначено, що кримінальне правопорушення – це передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення. Водночас, закон прямо визначає винятки: не визнається кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально й містить ознаки діяння, передбаченого КК, однак унаслідок малозначності не становить суспільної небезпеки, тобто не спричинила й не могла спричинити істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК). Це додатково підкреслює, що в кожному конкретному випадку ключовим елементом кваліфікації є встановлення наявності або відсутності суспільної небезпеки. Таким чином, саме категорія суспільної небезпеки та її достатній кримінально-правовий рівень є тим критерієм, що відмежовує кримінальне правопорушення від інших видів правопорушень.

У загальному розумінні суспільна небезпека – це об’єктивна властивість діяння, яка полягає в спричиненні шкоди або створенні загрози спричинення шкоди суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом. Водночас у науці триває дискусія щодо того, що саме складає основу суспільної небезпеки, її характеру та ступеня в контексті конкретного кримінального правопорушення? Чи полягає вона насамперед у формі (способі) кримінального правопорушення, в його наслідках, у характеристиках суб’єкта чи, можливо, в їхній певній комбінації? Не розгортаючи зазначену дискусію в межах цієї публікації, надалі зосереджу увагу на наслідках кримінально-протиправного посягання як ключовому чиннику, що формує ступінь суспільної небезпеки.

Такий підхід дозволяє дає змогу здійснити більш предметну диференціацію наслідків кримінально-протиправних посягань і, відповідно, виділити умовно три рівні наслідків, які можуть проявлятися як «зримо», так і «незримо». Зокрема: 1) загальнонегативні наслідки, що характеризують негативні трансформації, які відбуваються (потенційно можуть відбутися) на рівні суспільства загалом; 2) видові збитки, що настають (можуть настати) внаслідок вчинення певної (суміжної) групи кримінально-протиправних діянь у конкретній суспільній сфері; та 3) конкретна шкода, яка безпосередньо завдається (може бути завдана) в результаті вчинення окремого кримінального-протиправного посягання щодо певного охоронюваного блага (інтересу). Для ілюстрації цього поділу звернімося до прикладу кримінально-протиправних посягань проти економіки. Загальнонегативні наслідки в такому випадку можуть мати прояв у різних секторах суспільного життя: в економічній сфері – це дестабілізація ринку, зниження інвестиційної привабливості, зростання тіньового сектору економіки, втрати державних доходів; у соціальній сфері – зростання безробіття, посилення соціальної нерівності, зниження рівня добробуту населення; в політичній сфері – підрив довіри до державних інституцій, поширення корупції, зменшення ефективності державного управління; у правовій сфері – порушення принципу справедливості, зниження рівня правової культури та правосвідомості громадян, правовий нігілізм; у морально-психологічній сфері – зневіра в чесній економічній діяльності, поширення соціального цинізму. Варто зауважити, що в кожному конкретному випадку ці наслідки можуть мати свою специфіку й варіюватися за ступенем вияву, однак у разі їх масовості та системності вони набувають комплексного, деструктивного характеру. Це становить реальну загрозу національній безпеці, підриває стабільність державного устрою та гальмує сталий соціально-економічний розвиток держави.

Суспільно небезпечні наслідки, що мають видовий характер, виявляються, зокрема, при вчиненні кримінально-протиправних посягань проти життя. Так, у разі умисного вбивства можна виокремити низку наслідків, які мають значення не лише в індивідуальному, а й у ширшому соціальному вимірі. До таких наслідків, зокрема належать: невідворотна втрата людського життя як найвищої цінності, що гарантована Конституцією України; психологічна травматизація близьких родичів, очевидців та місцевої спільноти; підрив почуття безпеки в суспільстві, зростання недовіри та страху; соціальна дестабілізація, особливо у випадках серійних чи суспільно резонансних злочинів; негативний вплив на правосвідомість – формування відчуття безкарності або несправедливості.

Таким чином, видові наслідки, притаманні цій категорії кримінально-протиправних діянь, мають (можуть мати) глибокі моральні та соціальні виміри, які значною мірою виходять за межі індивідуальності постраждалого та його оточення. Аналізуючи загальні та видові наслідки, слід враховувати, що вони можуть мати різну інтенсивність заподіяння шкоди, різну спрямованість впливу, відмінні часові характеристики – від безпосередніх і негайних до віддалених у часі, – а також різний ступінь передбачуваності. Однак, умовно кажучи, «аморфність» цих наслідків не повинна знижувати рівень наукового інтересу до їх вивчення.

Конкретна шкода, яка настає (або потенційно може настати) в результаті вчинення окремого кримінально-протиправного посягання, на перший погляд може здаватися більш «простою» для сприйняття та розуміння. Проте така видима «очевидність» не повинна призводити до спрощеного розуміння її змісту. В загальному плані така складність має (повинна мати) відповідне відображенні в кримінально-правових конструкціях. Більш глибший аналіз свідчить про те, що навіть «конкретна» шкода може мати складну правову природу та вимагає ретельного концептуального опрацювання, насамперед на рівні кримінально-правових конструкцій.

У цілому можна констатувати, що наслідки, які виникають у результаті вчинення кримінально-протиправного посягання, мають багаторівневий характер: 1) загальнонегативні наслідки, що відображають системні зміни у суспільстві; 2) видові збитки, що виникають у межах певних груп кримінально-правових діянь і сфер життєдіяльності; 3) конкретна шкода, яка безпосередньо «зачіпає» певне охоронюване кримінальним законом благо або інтерес. Таке розуміння дає змогу глибше оцінити ступінь суспільної небезпеки, однак не знімає проблематики чіткого розмежування зазначених видів наслідків, а також – їх нормативного відображення в кримінально-правовій матерії. Саме для розв’язання цього складного завдання законодавець застосовує класифікацію складів кримінальних правопорушень на матеріальні, формальні та усічені, що безпосередньо впливає на підстави кримінальної відповідальності, а також на алгоритм правозастосування при кваліфікації кримінально-протиправних діянь.

При цьому варто ще раз акцентувати увагу на тому, що всі, підкреслюю, всі кримінально-протиправні посягання супроводжуються певними суспільно небезпечними наслідками, які, як уже було зазначено вище, можуть мати різний рівень прояву. Водночас різноплановість наслідків кримінально-протиправного посягання не може мати своє конкретизоване відображення (закріплення) в конкретному кримінально-правовому приписі, який, за своєю природою, має характеризуватися визначеністю, чіткістю та зрозумілістю. Саме тому, на моє переконання, й існують різні конструкції кримінальних правопорушень – матеріальні, формальні та усіченні. У матеріальних складах кримінальних правопорушень встановлення як діяння, так і суспільно небезпечних наслідків є обов’язковим, оскільки саме ця сукупність виступає підставою для кримінальної відповідальності. Прикладами таких складів є умисне вбивство, крадіжка, тяжкі тілесні ушкодження тощо, де наслідки можна об’єктивно зафіксувати та оцінити. Діяння у формальних складах кримінальних правопорушень теж мають свої наслідки, але встановити їх, визначити, так би мовити, їх зрозумілу «вартість» дуже складно або взагалі неможливо, а тому законодавець формулює ці склади як такі, що «не мають наслідків». Іншими словами, він презюмує, що такі наслідки є, але в процесі кваліфікації їх встановлювати не потрібно. Наприклад, ухилення від призову на військову службу під час мобілізації (ст. 336 КК України), безсумнівно, негативно впливає на обороноздатність держави, але визначити ступінь впливу конкретного випадку об’єктивно неможливо. Саме тому для кваліфікації достатньо лише встановити сам факт вчинення діяння. Усічені склади відображають підвищений рівень суспільної небезпеки самого діяння, що дозволяє законодавцю визнати його завершеним ще на стадії готування або замаху.

Прикладами є бандитизм, розбій, захоплення заручників тощо. Отже, кожне діяння, що передбачене кримінальним кодексом як кримінально-протиправне, має свою власну специфіку наслідків – явних і латентних, а також вимагає ретельного аналізу під час кваліфікації з огляду на відповідну конструкцію складу правопорушення. Неврахування цих характеристик може призвести до помилок у правозастосуванні та порушення принципів законності й справедливості. Загалом же, слід визнати, що положення, викладені в цьому та попередньому розділах, є достатньо усталеними в теорії кримінального права, однак…

(Далі буде…)

Від редакції: Редакційна колегія ЮВУ принагідно щиро вітає Євгена Львовича з обранням членом Президії (вищого виконавчого органу) Національної академії правових наук України. Бажаємо йому здоров’я, творчої наснаги та продовжуємо нашу плідну співпрацю.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути