Думка експерта
Доктринальні дефініції як джерело кримінального правознавства
Олександр Костенко, доктор юридичних наук, професор, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України
Ознаки кризи правопорядку в Україні – очевидні. Тому сьогодні актуалізується потреба у вдосконаленні засобів його забезпечення. І однією лише законотворчістю тут не обійтися. Треба шукати нові ресурси, придатні для усунення кризових явищ.
Забезпечення правопорядку: потрібні нові ідеї
В цій статті здійснюється спроба віднайти нові доктринальні ідеї, які сприяли б підвищенню ефективності забезпечення правопорядку. Ці ідеї отримані з допомогою методології, заснованої на соціальному натуралізмі. Соціально-натуралістична методологія юриспруденції полягає в тому, що юриспруденція має засновуватися на принципі верховенства законів соціальної природи, і, зокрема, на принципі верховенства законів природного права. Ця методологія здатна протидіяти правовому свавіллю і правовим ілюзіям, які породжують кризу правопорядку.
Згідно з інструментальною концепцією законодавства, що випливає із соціального натуралізму, – законодавство є інструментом в руках людини, який застосовується залежно від правової культури цієї людини. Кримінальне правознавство – один з елементів правової культури людей. Доктринальні дефініції – є джерелом кримінального правознавства. Застосовуючи законодавство, суддя, прокурор чи адвокат керується положеннями кримінального правознавства, зокрема доктринальними дефініціями. Таким чином, ці дефініції впливають на правову практику і правопорядок у суспільстві.
Чи потрібно всім дефініціям надавати форму законодавства, тобто визначати їх нормативно в Кримінальному кодексі? Очевидно, ні! Але вони можуть функціонувати як положення кримінального правознавства і норми правової культури людей, зокрема суддів, прокурорів, адвокатів.
Жодне законодавство не здатне виключити для судді, прокурора чи адвоката необхідність користуватися положеннями кримінального правознаства і нормами правової культури. Іншими словами, будьяке, навіть найдосконаліше, законодавство може бути лише інструментом, який використовується залежно від положень кримінального правознавства і норм правової культури тих, хто це законодавство застосовує. Така соціальна закономірність.
Застосування дефініцій у кримінальній юстиції
Сьогодні загострилася актуальність проблеми застосування адекватних дефініцій в сфері кримінальної юстиції. Від її вирішення залежить ефективність кримінальної юстиції в забезпеченні правопорядку. Основною дефініцією кримінального правознавства, з якою мають узгоджуватися усі інші дефініції, є визначення, що є злочин (або за термінологією чинного Кримінального кодексу України «кримінальне правопорушення»).
Згідно з принципом верховенства законів соціальної природи, що випливає із соціального натуралізму, криміналізувати (визнавати злочинами в законодавстві) можна лише те, що порушує закони соціальної природи, зокрема закони природного права, і тому шкодить суспільному життю людей. Звідси випливає наступна дефініція злочину: «Злочин (кримінальне правопорушення) – це вчинення визначеного в Кримінальному кодексі діяння, що спричиняє шкоду для суспільного життя людей або обумовлює її спричинення».
Вина у злочині
Виходячи з цього визначення злочину, дефініція вини у злочині має бути такою: «Вина у злочині – це прояв волі і свідомості людини у вигляді вчинення діяння, що спричинило шкоду для суспільного життя людей або обумовило її спричинення. Вина може мати форму умислу або необережності». Коментуючи дефініцію вини, можна критично розглянути ту, що запропонована в проекті нового Кримінального кодексу України (в редакції станом на 22.05.2023 р.): «Виною є виражене у формі умислу або необережності психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності, а також до його наслідку, якщо він визначений цим Кодексом як ознака складу кримінального правопорушення».
Читайте також: Інфляція кримінального права. Як не допустити знецінення каральної галузі?
Наведене визначення не узгоджується з сучасним уявленням про роль волі та свідомості в механізмі поведінки, у тому числі злочинної, які проявляються в вигляді вчинення протиправної дії чи бездіяльності. Злочин – це волевиявлення особи і виявлення її свідомості в вигляді вчинення діяння, а не «психічне ставлення» до діяння. Це волевиявлення й виявлення свідомості утворює феномен вини особи у злочині. А «психічне ставлення» до дії чи бездіяльності може бути, наприклад, у формі каяття особи після вчинення нею кримінального правопорушення.
Принциповою для кримінальної юстиції є також наступна формула: «В передбачених Кримінальним кодексом випадках відповідальність має наставати за винне діяння, яке спричинило шкідливий наслідок або створило умову, яка сприяла його спричиненню».
Чому має існувати така дефініція? Це можна пояснити тим, що зв’язки між явищами не зводяться лише до причинових. Крім зв’язку «причина–наслідок» існує ще й інший зв’язок: «умова–наслідок». Цей факт має значення для розуміння явища злочину і має бути використаний в кримінальній юстиції, зокрема для криміналізації не лише діянь, що спричиняють шкідливі наслідки, а й діянь, що утворюють умови, які сприяють спричиненню цих наслідків.
Винне діяння
Слід також підкреслити, що в цій дефініції йдеться саме про винне діяння, тобто діяння, яке є проявом волі та свідомості людини у формі умислу чи необережності. Спричинення шкідливого наслідку або створення умови, яка сприяла спричиненню шкідливого наслідку, відбувається саме з участю волі і свідомості людини. Без такої участі ні спричинення наслідку, ні створення умов, що сприяють цьому спричиненню, не мають кримінально-правового значення. Іншими словами, склади злочинів можна класифікувати на два типи: 1) ті, в яких винне діяння спричиняє шкідливі наслідки, і 2) ті, в яких винне діяння обумовлює спричинення цих наслідків.
Отже, слід також зазначити, яким чином наслідок може бути пов’язаний із винним діянням: «Наслідком злочину є визначена в Особливій частині цього Кримінального кодексу шкода, яка перебуває в причиновому або обумовленому зв’язку з винним діянням». Для визначення зв’язку між винним діянням і наслідком у складі злочину слід, на нашу думку, використати формулу «сonditio sine qua non», що можна інтерпретувати в контексті складу злочину, як «фактор, без якого не може бути наслідок».
Причиновий зв’язок
Що ж таке «причиновий зв’язок» у світлі цієї формули? Пропонується наступна його дефініція: «Причиновим є зв’язок між наслідком і тим винним діянням, без якого не було б спричинення наслідку». В проекті нового Кримінального кодексу України запропоновано таке визначення «причинового зв’язку» між винним діянням і шкідливим наслідком: «Причиновим є зв’язок між дією чи бездіяльністю та її наслідком, якщо дія чи бездіяльність 1) передувала в часі настанню цього наслідку та 2) була необхідною і достатньою умовою його настання».
На нашу думку, це визначення не придатне для його застосування на практиці, зокрема тому, що використані в ньому терміни «необхідною» і «достатньою» «умовою» самі потребують додаткового визначення: що є «необхідною умовою» і що є «достатньою умовою»? В той час, як застосування формули «сonditio sine qua non» для дефініції «причинного зв’язку» вирішує цю проблему завдяки визначеності. І тут доречне запитання: а чи варто легалізувати в законодавстві цю дефініцію, запропоновану в проекті нового Кримінального кодексу?
Обумовлений зв’язок
І далі. «Обумовлений зв’язок» може мати наступну дефініцію: «Обумовленим є зв’язок між шкідливим наслідком і тим винним діянням, без якого не утворилася б умова, що сприяла спричиненню наслідку».
Актуальність проблеми «обумовленого зв’язку» особливо підвищується щодо злочинів, які вчиняються під час воєн, коли шкідливі наслідки спричиняються діяннями ворога, а обумовлюються діяннями осіб, на яких покладається обов’язок своїми діяннями не допускати спричинення цих наслідків.
Обумовлений зв’язок має місце, наприклад, тоді, коли службова особа, яка в умовах війни не виконала належним чином покладений на неї обов’язок щодо забезпечення доступності укриття для громадян, внаслідок чого загинули люди від ракетного удару, вчинила діяння, що утворило умову для спричинення смерті ворогом. Цей злочин («службова недбалість») передбачено ч. 2 ст. 367 Кримінального кодексу України. А причиновий зв’язок в цьому випадку існує між винним діянням агресора і смертю потерпілих, що теж є злочином, передбаченим відповідною статтею Кримінального кодексу України.
У проекті нового Кримінального кодексу обумовлений зв’язок між винним діянням і шкідливим наслідком не згадується. А як же тоді з позиції авторів пояснити криміналізацію, наприклад, у ст. 136 Кримінального кодексу України ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це обумовило спричинення смерті цієї особи? Бо в даному випадку між винним діянням суб’єкта злочину і смертю потерпілої особи не було причинового зв’язку, про який йдеться в проекті, а був обумовлений зв’язок, за якого винне діяння суб’єкта злочину сприяло спричиненню смерті іншим чинником, який і створив небезпечний для життя стан. Отже, причиною смерті був чинник, який спричинив небезпечний стан (хвороба тощо), а не винне діяння суб’єкта злочину, що лише створило умову для приведення в дію причини смерті. А суб’єкт злочину має відповідати за діяння, що обумовило смерть потерпілої особи, а не спричинило смерть, як це має місце при вбивстві.
Замість висновку
Уявляється, що дефініції «причинового зв’язку» і «обумовленого зв’язку» між винним діянням і шкідливим наслідком слід розвивати в концепціях «винної причиновості» і «винної обумовленості», що має сприяти розвитку кримінального правознавства і правової культури як засобів, які сприяють вдосконаленню кримінальної юстиції для забезпечення правопорядку в суспільстві.
Джерело: Юридичний вісник України
