Connect with us

Думка експерта

Економічні злочини vs злочини в економіці

Дата публікації:

Денис ОСМОЛОВСЬКИЙ,
юрист

«Тиск на бізнес» — поняття настільки відносне та оціночне, що будь-які заходи, спрямовані на його зменшення, можуть виявитися заходами на його збільшення.

Про «світлі часи» загального нагляду

Задля аналізу особливостей втручання правоохоронних органів у бізнес-сферу бажано розглядати злочини як інструмент (механізм), що дозволяє силовикам застосовувати заходи кримінально-процесуального примусу в сфері економіки. Є так звані економічні злочини (Розділ VII ККУ — кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності), а є злочини, через які правоохоронні органи можуть втручатись у сферу економічних відносин. Наприклад, злочини за статтями ККУ: 191 (привласнення), 358 (підроблення документів), 366 (службове підроблення) не є економічними злочинами, але є чудовим інструментом для «процесуального входу», в даному випадку Нацполіції, в бізнес-середовище. Подейкують, що в деяких регіонах спеціально навчені слідчі Нацполіції вносять до ЄРДР повідомлення за ст. 366 ККУ щодо всіх підряд виграних державних закупівель, далі: виклик, допит, запити або тимчасовий доступ, і… клієнт «готовий» для спілкування, мабуть, не треба пояснювати для якого.

Або органи безпеки, що ніяк не можуть відірватися від «захисту економічних інтересів Держави» за відсутності критеріїв цих інтересів. Якщо раніше демонстрація СБУ «оперативних напрацювань» представникам бізнесу здебільшого відбувалася через оперативно-розшукові заходи з подальшою реалізацією матеріалів через дружні стосунки в податковій чи Нацполіції, то зараз, в умовах правоохоронної конфронтації, реалізується певна автономність, від розслідування невластивих для СБУ злочинів за ст. 191, 364 ККУ до фінансування тероризму 258-5 ККУ. Про податкову міліцію взагалі варто промовчати, адже про «мерців» або добре, або ніяк…

Але, все ж таки Нацполіція, СБУ, податкова міліція, і навіть ДБР з НАБУ, всі мають спільну рису – наявність процесуальних керівників у вигляді прокурорів (згідно з діючим КПК). Із часу ліквідації в прокуратурі функції загального нагляду прокурори отримали ще кращу можливість – руками інших органів здійснювати «вплив» на бізнес-середовище через так зване процесуальне керівництво. Яке на практиці може виглядати так: Нацполіція реєструє провадження, наприклад, за ст. 191 ККУ, може бути на «прохання» прокурорів (будь-яка держзакупівля з відправкою коштів на «ризикового» контрагента), оскільки орган ДПС пропустив реєстрацію податкових накладних, вони, в знак покарання, добровільно-примусово залучаються до негласної співпраці через надання відомостей з ЄРПН, процесуальний керівник дає доручення на відпрацювання контрагентів «ризикових» СПД, наприклад, працівникам СБУ. Для підприємців реального сектору така «взаємодія» виглядає доволі суворо: Нацполіція розслідує, СБУ супроводжує, прокурори курують… Далі за сценарієм.

Тиск на бізнес – це зловживання можливістю під час будь-якого розслідування втручатися в діяльність підприємств. На сьогоднішній день для такого зловживання існує численна кількість можливостей.

Як нівелювати зловживання під час розслідування?

Чи можна заборонити здійснювати досудове слідство? Звісно, ні. Чи можна нівелювати ризики зловживання під час розслідування? Так. Але для цього треба, зокрема, переглядати та коригувати злочини в ККУ, наприклад предмет злочину за статтями 358 (підробка документів), 366 (службове підроблення). В економічних відносинах, тим більше в умовах їх електронізації, підроблення первинних документів можуть бути способом вчинення інших злочинів, наприклад, ухилення від оподаткування (теж потребує коригування), або привласнення, тобто факультативною ознакою складу злочину у вигляді способу його вчинення, а не самостійним злочином. Суттєвого коригування потребує стаття 209 ККУ (легалізація), яка після нещодавнього внесення змін не корелюється з КПК (ч. 9 ст. 216) та фактично стала «відкритими воротами» для входу в бізнес-середовище будь-яких правоохоронців. Згідно КПК розслідувати правопорушення за статтею 209 ККУ має той, хто розслідує предикатний злочин, але змінами до неї прибрали поняття предикатного злочину, і відтепер розслідувати за цією статтею ККУ будуть усі, кому не лінь — Нацполіція буде долучати її до статей 190, 191, 358, 366 ККУ, податкова міліція — до статей 205-1 та 212 ККУ, хтось узагалі може надати їй статус самостійності, адже тепер достатньо лише встановити, що «фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом».

Необхідно переглядати в КПК процесуальне керівництво в частині прав прокурорів доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій оперативним підрозділам, особливо інших правоохоронних органів, які не здійснюють досудове слідство в конкретному проваджені. А стаття 214 КПК України – це суцільний «процесуальний треш», який перетворює навіть спеціалізовані НАБУ і ДБР на звичайні райвідділи.

Щодо ролі Бюро економічної безпеки

Усі ці зміни варто втілювати із запровадженням нового Бюро економічної безпеки, про створення якого багато говорилося. Але перш ніж створювати правоохоронний орган для протидії економічним злочинам бажано визначити завдання такого органу залежно від функції держави, і буде чудово, якщо це буде конституційно визначена функція, як то, наприклад, «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу». «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом».

У сучасних умовах «економічна безпека» — поняття, яке не визначено в нормативному полі, відповідно, створювати «Бюро економічної безпеки України» без визначення сектору економічної безпеки виглядає рішенням доволі дивним. Хоча, якщо подивитися на це питання крізь потребу терміново замінити вивіску податковій міліції (через їх негативну статистику), то все логічно, назву змінили, «мертві» провадження в залишку перекинули новому органу й продовжили далі. Але… начебто в пояснювальній записці про це бюро — метою є створення єдиного державного органу, відповідального за боротьбу з економічними злочинами, та уникнення дублювання відповідних функцій у різних правоохоронних органах (одна з вимог Меморандуму про економічну та фінансову політику). Тому є надія, що питання ставиться ширше.

Визначивши нормативно сектор економічної безпеки, вже буде не складно розмежувати «територію» правоохоронних органів та їх повноваження, з одночасним приведенням «до тями» диспозицій Кримінального кодексу, звісно, якщо є бажання дійсно створити дієвий механізм захисту економічних інтересів держави.

P.S. Але, все-ж таки для запровадження в майбутньому потужного аналітичного центру економічної безпеки бажано починати з малого, наприклад, зробити якийсь аналог «Fraud Investigation Squad» у структурі Мінфіну на базі підрозділу протидії з легалізації, з доступами до інформації, а не створювати формального державного монстра, який не встигне навіть розвинутися, бо помре від «передозування» вказівок процесуальних керівників, які досі не можуть забути «світлі часи» загального нагляду.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Людмила БІЛОШИЦЬКА: Ми постійно нагадуємо владі про необхідність підняти рівень захисту учасників дорожнього руху

Опубліковано

on

Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) працює на українському ринку автострахування вже понад чверть століття. З результатами його діяльності прямо чи опосередковано стикається кожен автовласник, адже право укладати договори автоцивілки (ОСЦПВ) мають лише ті страхові компанії, що входять до складу Бюро. На сьогодні їх налічується 48. Крім того, як об’єднання страховиків МТСБУ координує їхні зусилля щодо розвитку галузі і запровадження сервісів, які роблять життя учасників дорожнього руху безпечнішим та зручнішим. Проте далеко не всі водії знають, що є ціла низка випадків, коли в разі ДТП за виплатою треба звертатись не до страховика, а саме до МТСБУ.

Які функції покладаються на Моторне бюро і якими є особливості їх реалізації? Про це спілкуємося із заступником Генерального директора МТСБУ Людмилою БІЛОШИЦЬКОЮ.

– Серед українців досі живучими залишаються стереотипи, я б навіть сказала – міфи щодо автострахування, – розпочала розмову Людмила Білошицька. – Навіть до вимог закону щодо обов’язковості страхування відповідальності власника транспортного засобу дехто ставиться скептично, мовляв, це «папірець виключно, щоб показати поліції». Маю сказати, що це не папірець, а запорука, в першу чергу, власного спокою та відсутності фінансових проблем для автовласника.

Така ситуація склалась тому, що не всі власники автомобілів достатньо обізнані про те, як працює система страхового захисту постраждалих у ДТП, про свої права та обов’язки.

За останні роки рівень захисту постраждалих у ДТП, якість врегулювання страхових подій значно підвищились. Тож зараз автоцивілка є надійним засобом цивілізованого відшкодування негативних наслідків ДТП, а укладання договору – повагою до інших учасників дорожнього руху та гарантією відсутності проблем в разі, якщо ви самі станете винуватцем ДТП.

– Можете перерахувати, в яких саме випадках сплачувати компенсацію постраждалому в ДТП буде саме МТСБУ, а не страхова компанія?

– Всі такі ситуації чітко визначені в законі «Про ОСЦПВ», яким керуються у своїй роботі як страховики, так і МТСБУ.

Перша і найбільш поширена – коли винуватцем ДТП є водій, який проігнорував обов’язок укласти договір ОСЦПВ. Потерпілий (їм може бути і інший водій, і пасажири авто, і пішоходи або велосипедисти) повинен після оформлення ДТП поліцією звернутись за компенсацією до МТСБУ. За перше півріччя 2020 р. ми виплатили понад 68 млн. грн. за такими випадками, це більше 65% від загальної суми виплат, зроблених з гарантійних фондів Бюро.

Друга ситуація: винуватець ДТП належить до пільгової категорії громадян. Йдеться про інвалідів 1 групи та учасників бойових дій. Суми виплат за цією статтею постійно зростають, і це пояснюється тим, що збільшується кількість таких пільговиків. За торішніми даними Міністерства у справах ветеранів, в Україні лише кількість осіб, що мають статус учасників бойових дій, перевищила 370 тис. За перше півріччя нинішнього року ми сплатили за пільговиків понад 18 млн. грн. (18% від загальної суми).

Моторне бюро також компенсує постраждалим збитки, якщо винуватець втік з місця ДТП чи спричинив її на автомобілі, яким заволодів незаконно. Простіше кажучи, викрав його. На щастя, таких виплат небагато.

І останнє по черзі, але не за важливістю: МТСБУ виплачує за компанії, визнані банкрутами або ліквідовані в установленому законом порядку, і компанії, які припинили свою роботу, не виконавши всіх зобов’язань перед постраждалими, але ще не визнані банкрутами. За півроку ми виплатили за банкрутів майже 11 млн. грн. і 4 млн. грн. – за зобов’язаннями страховиків, що пішли з ринку.

– Чи не є несправедливим, що водій знехтував обов’язком укласти договір автоцивілки, і йому за це нічого не буде – постраждалому в разі ДТП відшкодує МТСБУ?

– Це помилкова думка, що можна порушувати закон і «нічого за це не буде». Ми робимо регламентну виплату з гарантійних фондів Бюро кожному потерпілому, а потім пред’являємо регресний позов до винуватця ДТП. Бюро стягує щорічно регресів на десятки мільйонів гривень. Винуватець ДТП, який не мав полісу, у підсумку буде змушений сплатити суму відшкодування плюс витрати на експертизу, супутні витрати тощо.

Ми не пред’являємо регресні позови лише до водіїв пільгових категорій, оскільки їхня пільга передбачена державою. Єдина умова: якщо винуватець ДТП є таким водієм, то він зобов’язаний підтвердити свій статус наданням копії документа, завіреного належним чином.

І не можу не нагадати про штраф за відсутність чинного полісу ОСЦПВ, якщо водія зупинили співробітники Національної поліції чи він потрапив в аварію.

– Звідки беруться кошти для здійснення компенсацій постраждалим, адже Бюро не укладає договори?

– Так, МТСБУ є неприбутковою організацією за Статутом. Його гарантійні фонди формують страхові компанії за рахунок щомісячних відрахувань, розмір яких залежить від обсягу отриманих ними страхових платежів з цього виду страхування. Тому треба розуміти, що гарантійна функція МТСБУ – це спільний вклад всіх страховиків ОСЦПВ у страховий захист постраждалих в ДТП. Ми працюємо для того, аби українські автовласники, укладаючи договір ОСЦПВ, розуміли, що вони захищені: у випадку ДТП вони отримають відшкодування у будь-якому разі – або від страховика, або від МТСБУ.

– Чи відрізняється процедура врегулювання страхової події та отримання компенсації МТСБУ від того, як це робить страхова компанія?

– Принципових відмінностей немає. Постраждалий повинен своєчасно подати заяву та пакет документів, що додаються до неї (їх перелік є на сайті МТСБУ). Є окремі вимоги до документів в разі, якщо відшкодування здійснюється за страховика-банкрута чи компанію, що пішла з ринку, не виконавши зобов’язань, але в кожному такому випадку ми докладно інформуємо про них.

– Чи може МТСБУ посприяти автовласникам у виборі страховика ОСЦПВ?

– Ми не маємо права когось із страховиків радити чи комусь сприяти, можемо лише надавати відкриту і зрозумілу інформацію про якість роботи кожної страхової компанії, що є членом Бюро. Висновки та вибір кожен автовласник має зробити сам.

МТСБУ проводить активну інформаційну та роз’яснювальну роботу серед населення та безпосередньо серед власників наземних транспортних засобів. Наприклад, ми регулярно розміщуємо на своєму сайті дані щодо діяльності всіх страховиків ОСЦПВ. Також щоквартально готуємо графічний інформер «світлофор» з оцінками якості їхньої роботи. Він включає три показники – індикатори загальної оцінки, якості врегулювання та рівня скарг. Якщо роботу страховика оцінюють позитивно – це зелений колір, якщо компанія отримує середні оцінки – жовтий, а негативні – червоний. Звідси й походить назва цієї системи.

Такий підхід стимулює страхові компанії працювати ефективніше. Вони самі не зацікавлені отримувати «червоні» та «жовті» картки, бо конкуренція на ринку автоцивілки досить жорстка.

За 2 квартал цього року, незважаючи на складні умови пандемії, наш страховий світлофор покращився, там стало більше «зелених» оцінок і зменшилось «жовтих» та «червоних».

– Україна вже понад півроку перебуває в стані карантину через пандемію COVID-19. Чи позначився він на термінах здійснення виплат потерпілим?

– Згідно з даними Нацполіції, за 8 місяців 2020 р. сталося 102 тис. ДТП, ще понад 30 тис. ДТП оформлялися за допомогою європротоколу без участі правоохоронців. 20,4 тис. осіб були травмовані в результаті аварій, 2,1 тис. – загинули. Карантин чи не карантин – люди їздять автівками, потрапляють в ДТП та потребують страхового захисту.

Попри карантинні заходи страховики ОСЦПВ в Україні продовжують працювати стабільно. За 8 місяців поточного року вони здійснили 91,6 тис. страхових виплат. При цьому сплатили потерпілим у ДТП понад 1,75 млрд. грн. Це навіть на 8% перевищує відповідний показник минулого року.

Ми бачимо, що страховики продовжують сумлінно виконувати свої зобов’язанням перед постраждалими: середній термін врегулювання скоротився до 77 днів (у 2 кварталі минулого року він складав 79 днів). Також у 2 кварталі поточного року до МТСБУ надійшло всього 376 скарг на страхові компанії ОСЦПВ, це менше, ніж за відповідний період минулого року, і менше, ніж у 1 кварталі 2020 р.

Моторне бюро весь цей час веде прийом документів та врегулювання у віддаленому режимі. На якості взаємодії з отримувачами регламентних виплат це жодним чином не позначається. Як і раніше, ми прагнемо надати максимально якісний сервіс та відповісти на всі запитання, які виникають. Документи на отримання регламентної виплати можна надіслати звичайною поштою чи завезти в Бюро – для цього на вході є спеціальна скринька, поруч встановлений телефон, за яким можна у разі необхідності поспілкуватись із співробітником Бюро.

Документи можна також подавати і в електронному вигляді, але тоді – з електронним підписом.

Для нас дистанційний формат роботи не був надто несподіваним чи складним, оскільки всі процеси врегулювання в МТСБУ автоматизовані.

Тим більше, що для постраждалих, які звертаються за регламентними виплатами, ми реєструємо віртуальний особистий кабінет, де вони можуть відслідковувати процес проходження виплатної справи, додавати за потреби документи, ставити питання тощо. В майбутньому ми плануємо розширити функції сервісу і надати змогу кожному страхувальнику самому створити такий кабінет і за його допомогою переглянути свою історію страхування ОСЦПВ, отримати довідку про безаварійну їзду чи подати скаргу на страховика.

– Які ще важливі завдання стоять перед МТСБУ?

– Все, що стосується підвищення рівня страхового захисту постраждалих у ДТП, для нас є пріоритетним. Дуже важливим, соціально значущим є вирішення проблеми прискорення виплат за страховиків-банкрутів. Зараз це можливо тільки після завершення процедури банкрутства або ліквідації компанії, а необхідно – відразу після відкликання в неї ліцензії або виключення з членів Бюро.

Єдиний шлях вирішення проблеми – внести зміни до чинного закону «Про ОСЦПВ» чи прийняти новий. Лише в такому разі постраждалі більше не будуть змушені чекати виплат роками.

Мій обережний прогноз, що до наступного літа новий закон може бути прийнятий. Ми, страховики і Бюро, підготували свої напрацювання за новими нормами закону, постійно нагадуємо владі про необхідність підняти рівень захисту учасників дорожнього руху.

Також в наших планах створити при МТСБУ «омбудсмена з ОСЦПВ» – спеціальний орган, що займатиметься досудовим врегулюванням конфліктних ситуацій між страховими компаніями та постраждалими. Ці послуги надаватимуться на безкоштовній основі і ними зможе скористатися будь-який громадянин, що потребує захисту його прав у сфері ОСЦПВ.

Читати далі

Думка експерта

Чи може бути комерційною діяльність щодо сплати податків? (частина 2)

Опубліковано

on

Закінчення. Початок


Микола КУЧЕРЯВЕНКО,
перший віце-президент Національної академії правових наук України, академік НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор


Євген СМИЧОК,
докторант кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

 

То чи винен платник податків, чи ні?

У подальшому потрібно звернути увагу на той аспект, що приписи бюджетного, валютного і банківського законодавства не можуть розповсюджуватися на податкові відносини. Змістовний аналіз дефініції терміна «податкове законодавство України», не дає можливості говорити про те, що Бюджетний кодекс України або ж Закон «Про платіжні си стеми та переказ коштів в Україні» є нормативно-правовими актами, що були прийняті на підставі та на виконання Податкового кодексу України. Такого роду стан справ має своїм наслідком те, що відповідні нормативні акти (Бюджетний кодекс України та Закон «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні») не є інтегративним складником податкового законодавства, а, відповідно, не можуть регламентувати суспільні відносини з приводу сплати податків та зборів і виконання податкового обов’язку.

Якщо змоделювати ситуацію, за якої виконання податкового обов’язку має відбуватися із чітким слідуванням приписів Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» та Бюджетного кодексу України, матиме місце колізія нормативних положень відповідних актів із приписами Податкового кодексу України. Такий підхід обумовлюється тим, що відповідні акти визначають різні підходи до встановлення моменту сплати загальнообов’язкових платежів податкового характеру (податків та зборів). У таких випадках потрібно брати до уваги принцип-презумпцію правомірності рішень платника податків (пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України), яка формалізує правило, відповідно до якого рішення за наявності такої колізії повинно прийматися на користь платника податків.

Якщо вести мову про відсутність нормативного регулювання даної проблеми в Податковому кодексі України й визначати це як правову прогалину, то застосування аналогії права або ж закону для подолання такого негативного явища не є можливим. Відповідний висновок обумовлюється вимогами положень ст. 3 та ст. 5 Податкового кодексу України. В ПКУ закріплено імперативне правило, відповідно до якого якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням ПКУ, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення Податкового кодексу України (п. 5.2 ст. 5 кодексу). Що ж стосується змісту поняття «виконання податкового обов’язку», то воно отримує своє закріплення саме в рамках приписів

Податкового кодексу України. Податкова вимога — різновид санкції?

5. «Податкова вимога не є формою чи видом притягнення платника до відповідальності (не є за своєю суттю фінансовою санкцією у виді штрафу або пені), а свідчить про необхідність погашення суми податкового зобов’язання, відтак немає підстав і для її скасування» (п. 69 Постанови).

Суперечливе враження стосовно такого висновку. До цієї миті ми не зустрічали будь-де посилання або доведення того, що податкова вимога — це різновид санкції, а тому немає сенсу її скасовувати. Винесення податкової вимоги породжує відповідний юридичний факт, на підставі якого й застосовуються штрафні санкції. Саме тому скасування податкової вимоги означає скасування несприятливих наслідків для платника податку, який чітко додержувався приписів чинного законодавства й відповідно до цього будував свою поведінку.

6. «Саме у платника податків, а не у відповідного державного органу, існували договірні відносини з банком. Цей банк у даному випадку надавав платнику податку відповідні банківські послуги як контрагент по господарському договору про банківське обслуговування. Позивач був вільний у виборі відповідного контрагента (банку) для здійснення зберігання та переказів його коштів, тому невиконання своїх обов’язків банком контрагенту відноситься до комерційних ризиків позивача й не може бути перекладено на державу» (п. 70 Постанови).

По-перше, треба виходити з того, що банк не надав відповідної банківської послуги. По-друге, дуже суперечливим виглядає акцент на тому, що виконання імперативного обов’язку по сплаті податків та зборів регулюється на підставі умов господарського договору. Імперативне та диспозитивне регулювання може впливати на регулювання суспільних відносин, але на межі, виділяючи для себе окремий сектор або сферу впливу. Одночасне регулювання диспозитивними та імперативними методами публічних податкових відносин виключається, жоден господарський договір не може лежати в основі впорядкування поведінки щодо реалізації владного наказу з боку держави стосовно дій платника по перерахуванню грошей у рахунок його податкового обов’язку. По-третє, виконання податкового обов’язку не може пов’язуватися з жодними комерційними ризиками. Комерційні відносини за своєю природою не збігаються з владними податковими відносинами.

Про ризики від банкрутства і дискримінацію

8. «Ризики від банкрутства суб’єкта підприємницької діяльності (банку) несуть його вкладники, а не сторонні особи, включаючи державу. Якщо банк не виконав переказ — то питання до банку. Особа, яка недоотримала коштів, не буде вважатися такою, що їх отримала».

У цілому треба погодитися з цим зауваженням, але з певними умовами. Перш за все, дійсно, ризики несуть вкладники, а не сторонні особи, включаючи державу. Але якщо ми змінимо «державу» на «платника» — що змінюється? Платник у такій ситуації — така ж стороння особа, як і держава. Тоді чому для однієї сторонньої особи існують одні правила, а для іншої сторонньої особи в цій же ситуації — інші? До того ж, погоджуючись із тим, що ризики від банкрутства банка несуть його вкладники, хотілося б підкреслити, що платник не є вкладником цього банку і на нього не можуть розповсюджуватися комерційні ризики при виконанні імперативних обов’язків. По-четверте, на державу не лише може, а обов’язково має бути покладено такі ризики та несприятливі наслідки (у вигляді не отриманих з вини банку коштів), бо платник передає гроші для перерахування до бюджету в рахунок свого податкового зобов’язання тому банку, який має державну ліцензію. Фактично йдеться про те, що такій особі можна передавати гроші. Якщо з вини банку такі гроші зникають, то це свідчить про неналежну організацію діяльності банківської установи з боку держави, необґрунтоване надання такої ліцензії банківській установі, поганого нагляду з боку державного НБУ. По-п’яте, підкажіть, будь ласка, в цьому випадку до якого банку або іншої установи звернутися платнику аби бути впевненим, що гроші надійдуть державі, бо держава, надаючи ліцензію банківській установі на здійснення такої операції, не несе ніякої відповідальності за її наслідки?

Крім цього слід взяти до уваги додаткові гарантії, які отримують свою формалізацію в рамках приписів п. 129.7 ст. 129 Податкового кодексу України. Так, приписи відповідної норми встановлюють правило, за яким не є порушенням строку перерахування податків з вини банку порушення, вчинене внаслідок регулювання Національним банком України економічних нормативів відповідного банку, що має своїм наслідком нестачу вільного залишку коштів на кореспондентському рахунку банку. У тому ж випадку, якщо згодом банк (його правонаступники) відновлять платоспроможність, відлік строку зарахування таких податків буде розпочатий саме з моменту такого відновлення. Таким чином, ми повинні звертати увагу на той аспект, що в приписах ст. 129 Податкового кодексу України акцентується увага на обов’язку саме Національного банку України бути регулятором діяльності банків. Що стосується платника податків, то на нього такий обов’язок не може покладатися з об’єктивних причин.

У подальшому потрібно розглянути ще одну підставу, яка підтверджує наступні тези:

а) неможливість покладення на зобов’язаного учасника податкових відносин режиму подвійного виконання податкового обов’язку;

б) здійснення контролюючими органами контролю саме за повнотою та своєчасністю сплати податків та зборів, а не за надходженням таких коштів на на єдиний казначейський рахунок.

Дана підстава отримує свою формалізацію в рамках приписів ст. 19-1 Податкового кодексу України. Відповідно до положень пп. 19-1.1.5 п. 19-1.1 ст. 19-1 ПКУ до функцій контролюючих органів віднесено, зокрема, контроль за додержанням виконавчими органами сільських, селищних рад та рад об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, порядку прийняття та обліку податків і зборів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування зазначених сум до бюджету. Таким чином, ми повинні констатувати, що рух коштів, які були сплачені як податки та збори, у рамках казначейських рахунків (органів місцевого самоврядування — державних органів) в аспекті податково-правового регулювання здійснюється під контролем відповідних контролюючих органів.

Що ж стосується платників податків, то тут контролюючі органи здійснюють провадження контрольних функцій виключно з приводу повноти та своєчасності сплати податків та зборів. Тобто такий контроль здійснюється фактично до моменту передання таких коштів до банку. Коли ж ідеться про контроль за дотриманням законодавства банком при перерахуванні відповідних коштів платника податків до відповідних бюджетів, то це вже предмет контролю інших уповноважених суб’єктів. До таких суб’єктів відноситься: а) Національний банк України; б) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Тотожність конструкцій «сплата податків» і «перерахування податків»

У той же самий час ми повинні зазначити, що системний аналіз приписів Податкового кодексу України дозволяє дійти висновку, що конструкції «сплата податків» та «перерахування податків» є тотожними за своїм змістом. Наприклад, у ст. 54 ПКУ («Визначення сум податкових та грошових зобов’язань») отримує своє закріплення наступне положення: «Грошове зобов’язання щодо суми податкових зобов’язань з податку, що підлягає утриманню та сплаті (перерахуванню) до бюджету в разі нарахування/ виплати доходу на користь платника податку…». Такий самий підхід до конструювання нормативних приписів має місце й у наступних статтях Податкового кодексу України: ст. 126 ПКУ («Порушення правил сплати (перерахування) податків»); ст. 127 ПКУ («Порушення правил нарахування, утримання та сплати (перерахування) податків у джерела виплати») тощо. Зазначене вище свідчить, що податковий обов’язок платника податків є виконаним у момент повної та своєчасної сплати податків та зборів. Відповідно, обов’язок платника податків зі сплати податків та зборів є виконаним саме в момент:

а) списання коштів з поточного рахунку платника податків;

б) передачі коштів платника до каси банку.

У свою чергу здійснення платником податків відповідних дій (списання коштів/передача коштів в касу банку) унеможливлює повторне виконання таким платником податків належного йому обов’язку зі сплати податків та зборів.

Таким чином, ми повинні резюмувати, що із системного аналізу положень статей 1, 3, 4, 5, 16, 38 та 129 Податкового кодексу України вбачається, що нормативна основа регламентації питання виконання платником податків свого податкового обов’язку — це приписи виключно Податкового кодексу України. Що ж стосується інших законів, які регламентують обіг грошових коштів, то вони не можуть регулювати виконання податкового обов’язку. У той же самий час, законодавець не покладає на платника податків додатковий податковий тягар зі сплати податків та зборів або ж відповідальність за несвоєчасне надходження податків до відповідних бюджетів з вини банку. Тобто платник податків, який вчасно сплатив відповідні податки та збори, не може нести відповідальність за несвоєчасне надходження таких коштів на єдиний казначейський рахунок. В іншому випадку йшлося би про необхідність (обов’язок) сплати одного й того самого обов’язку двічі, що, безумовно, є недопустимим.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи може бути комерційною діяльність щодо сплати податків? (частина 1)

Опубліковано

on


Микола КУЧЕРЯВЕНКО,
перший віце-президент Національної академії правових наук України, академік НАПрНУ, доктор юридичних наук, професор


Євген СМИЧОК,
докторант кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Вельми цікавими вбачаються літні рішення ВП Верховного Суду. Одним із таких є рішення, знову таки, щодо моменту виконання податкового обов’язку (справа № 804/4602/16). Мотивація та описова частина судового рішення, як і висновки, викладені в ньому, викликають дуже багато питань. Найголовніше з них — це як? Як можна взагалі не досліджувати та не звертати уваги на норми Податкового кодексу України, які надають чіткі відповіді на спірні питання?

Ігнорування ПКУ

Не переходячи в режим всебічної дискусії хотілося зупинитися на деяких моментах, які містяться в цій Постанові. Справа в тому, що ми вже висловлювалися стосовно оцінки моменту виконання податкового обов’язку та наслідків, які витікають для учасників таких відносин щодо ненадходження коштів до бюджету.

Загальне бачення ситуації. Платник податку в повному обсязі виконав податковий обов’язок, своєчасно передав у банк платіжне доручення на перерахування податку. Платіжне доручення було прийнято банком, що підтверджено його штампом, але банківською установою це доручення не виконано. Платник своєчасно повідомив контролюючий орган про невиконання банківською установою платіжного доручення. В ході перевірки були виявлені порушення банком вимог чинного законодавства та нормативних документів Національного банку України.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що платник зобов’язаний сплатити суму податкового зобов’язання. За порушення строку зарахування податків до бюджетів з вини банку такий банк сплачує пеню, а також несе іншу відповідальність. При цьому платник звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, включаючи пеню або штрафні санкції (п. 38,39 постанови). Ст. 22 Закону України «Про платіжні системи» визначено, що ініціювання переказу здійснюється за платіжним дорученням. Під час використання розрахункового документа, ініціювання переказу є завершеним для платника з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника (п. 40 постанови). Верховний Суд України у постанові від 6 квітня 2004 року № 8/140 дійшов висновку, що в разі невиконання банком платіжного доручення на перерахування податку, відповідальність не може наставати для платника.

Визначальним при вирішенні цього спору є те — з чиєї вини не відбулося повне внесення податку до бюджету? Коли таке незарахування не є наслідком винних дій платника, то до нього не можуть бути застосовані штрафні санкції, пеня або пред’явлена вимога про повне перерахування податків до бюджетів. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку (п. 41,42 постанови).

Обґрунтування відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду та окремі думки щодо обґрунтування цього:

1. «Податковим обов’язком визнається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим кодексом. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов’язку несе платник податку. Виконанням податкового обов’язку визнається сплата платником у повному обсязі відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк. Податковий борг — це сума узгодженого грошового зобов’язання (з урахування штрафних санкцій за їх наявності), але несплаченого платником податків у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання. Внаслідок невиконання податкового зобов’язання зі сплати самостійно визначено авансового внеску з податку у платника утворилася податкова заборгованість» (п. 43-52 постанови).

Дійсно треба погодитися, що виконання податкового обов’язку пов’язується зі сплатою в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань. При тому дуже спірним виглядає висновок, відповідно до якого ситуація, що аналізується, пов’язується із виникненням податкового боргу, як сумою узгодженого, але не сплаченого грошового зобов’язання платника. Але ж платник сплатив своє грошове зобов’язання, він передав грошові кошти до банківської установи. Його поведінка не характеризується невиконанням податкового обов’язку, відповідно до чого може утворитися податкова заборгованість.

Щодо терміну «виконання податкового обов’язку»

Якщо ми ставимо собі за мету надати відповідь на питання, що представляє собою виконання податкового обов’язку, то відповідь потрібно шукати виключно в Податковому кодексі України. Згідно з приписам п. 38.1 ст. 38 Податкового кодексу України, під виконанням податкового обов’язку потрібно розуміти сплату сум податкових зобов’язань з боку платника податків та у визначений приписами податкового законодавства строк.

Податкове законодавство визначає дві вимоги, які свідчать про виконання платником податків належних їм податкових зобов’язань:

1) кількісна вимога — це вимога про необхідність сплатити суми податкових зобов’язань в повному обсязі;

2) часова вимога — це вимога про необхідність сплати відповідних сум податкових зобов’язань у визначені податковим законодавством строки.

Принципово важливим є той аспект, що нормативні приписи Податкового кодексу Україна забороняють визначення іншого порядку та способів виконання податкового обов’язку ніж той, що визначається самим ПДУ (п. 38.3 ст. 38).

Виходячи з правового статусу платника податків як зобов’язаного учасника податкових відносин, не вбачається за доцільне говорити про які-небудь додаткові податкові обов’язки, аніж ті, що передбачені чинним податковим законодавством України. Крім цього, зобов’язаний учасник податкових відносин (платник податків) не може зазнавати додаткових обтяжень з боку інших органів державної влади, в тому числі й тих, які здійснюють контроль за фінансовими установами. Чому в даному випадку зроблений акцент на суб’єктах контролю за діяльністю фінансових установ? Відповідь проста — саме через відповідних суб’єктів (через фінансові установи) відбувається сплата податків та зборів. За такої ситуації цілком доцільно буде говорити, що саме держава повинна бути зацікавлена в гарантуванні двох аспектів:

а) забезпеченні прав та інтересів добросовісних платників податків, які належним чином сплачують належні їм суми податкових зобов’язань;

б) забезпеченні належного надходження сплачених через фінансові установи суми податкових зобов’язань до відповідних бюджетів.

Якщо контролюючі органи будуть покладати на платника податків додаткові зобов’язання з приводу контролю за надходженням сум податків та зборів після їх сплати, то це порушуватиме баланс публічного і приватного інтересу. Більше того, така ситуація призводитиме до подвійного виконання платником податків податкового обов’язку. Абсолютно логічним є висновок про те, що платник податків не може нести обов’язок з контролю за послідовністю дій фінансових установ із переказу цих коштів (сум податків та зборів). Виконання платником податків такого обов’язку є неможливим. Відповідний висновок підтверджується й системним аналізом приписів ст. 16 Податкового кодексу України («Обов’язки платника податків»). Саме в рамках приписів відповідної статті закріплюється вичерпний перелік обов’язків, що покладаються на платника податків. Більше того, саме в рамках пп. 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України також отримує свою фіксацію кількісна та часова вимога з оформлення змістовних основ обов’язку по сплаті податків та зборів.

Щодо притягнення платника до адмінвідповідальності (штрафу)

2. «За загальним правилом відповідальність за неналежне виконання податкового обов’язку несе платник, який притягується до відповідальності у вигляді штрафу» (п. 53-58 Постанови). Звичайно це не принципове зауваження, але для актів подібного рівня здається не зовсім доречним. «Платник притягується до відповідальності у вигляді штрафу» — дуже суперечливе твердження. Ми розуміємо, що низка норм Податкового кодексу України сформульовані таки чином, що це може викликати посмішку або головний біль (наприклад, ст. 111 та ст. 113 ПКУ). Стосовно нашого зауваження, ми знаходимося в тенетах наступної конструкції, де узгоджується низка рівнів врегулювання відносин відповідальності: «юридична відповідальність» — «види юридичної відповідальності» (в даному випадку — фінансова) — «покарання» — «види покарання» (в даному випадку — штраф). Тобто складно погодитися з існуванням «відповідальності у виді штрафу», бо останній — є різновидом покарання. Ну а що таке «відповідальність у вигляді» будь-чого взагалі незрозуміло.

Стосовно регламентації відносин зі сплати податків і зборів: дві позиції

Існує також підхід, який обґрунтовує комплексність регламентації відносин з приводу сплати податків та зборів, а саме в частині визначення моменту такої сплати. Так, прихильники врахування в аспекті даного питання положень законодавства, що регулює банківську діяльність, говорять про необхідність розмежування наступних груп відносин: «платник податків — банк” та “платник податків — бюджет». Головна проблема при цьому полягає в тому, що платник за посередництвом передачі грошей банку в рахунок виконання належного йому податкового обов’язку вважає, що момент сплати податків вже настав. У свою чергу банк, отримавши кошти від такого платника податків, з різних підстав (банкрутство, технічні причини тощо) не перераховує їх на відповідний казначейський рахунок.

При цьому низка суддів та науковців говорять, що існує доцільність розмежування проблематики, пов’язаної із застосуванням санкцій до платника податків і повторною сплатою загальнообов’язкового платежу податкового характеру (податку або збору). Прихильники даної позиції висловлюють дві тези:

— за відповідної ситуації платник податків до відповідальності притягатися не повинен;

— в такій ситуації в платника залишається обов’язок щодо повторної сплати податку.

Представники даного підходу аргументують відповідну позицію з посиланням на приписи п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України. Так, відповідно до п. 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України за порушення строку зарахування податків до бюджетів банки несуть відповідальність самостійно. Саме банк у такому випадку сплачує пеню за кожен день такого прострочення. Що ж стосується платника податків, то він за відповідне порушення банку не несе відповідальності.

Зазначена вище позиція та її аргументація має доволі штучний характер. Розмежування відносин за суб’єктним складом на відносини «платник — держава» та «платник — банк» в аспекті виконання податкового обов’язку не зовсім логічне. Так, відносини між платником податків та банком з приводу сплати загальнообов’язкових платежів податкового характеру (податків та зборів) не можуть регламентуватися за посередництвом засобів диспозитивного характеру. Головна мета таких відносин — забезпечення надходжень до відповідних бюджетів в імперативному порядку.

Крім цього, слід брати до уваги той аспект, що банк у таких відносинах є суб’єктом, який отримав публічно-владну (державну) легалізацію. Відповідно держава, яка надає конкретному банку ліцензію на провадження банківських операцій, до яких, зокрема, й відносяться операції з перерахування податків до відповідних бюджетів, тим самим завіряє платника податків у тому, що саме він є тим «посередником», скористатися послугами якого зі сплати податків має платник. Фактично, така можливість (скористатися при сплаті податків послугами банку), трансформується в обов’язок платника податків. Якщо банк неналежним чином виконує свої обов’язки з перерахування відповідних коштів платника податків, то тоді ми повинні констатувати, що саме дії держави призвели до ненадходження таких коштів до відповідних бюджетів (неналежний контроль за процедурою введення тимчасової адміністрації, необґрунтоване надання банківської ліцензії тощо). У зв’язку з цим можна зазначити, що до платника податків не можуть застосовуватися несприятливі наслідки за неналежність виконання державою умов ліцензування банківської діяльності та контролю за функціонуванням ринку фінансових послуг.

3. «Відповідно до п. 113.2 ст.113 ПК застосування штрафних санкцій не звільняє платника податків від обов’язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів. Із загальних положень ст. 38 ПК випливає, що належним виконанням податкового зобов’язання є сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань. Звільнення платника від відповідальності за порушення строків погашення податкового зобов’язання не свідчить про звільнення від обов’язку виконати податкове зобов’язання» (п. 63-65 постанови).

На наш погляд, посилання на цю статтю слушне, але не зовсім точне. Як нам здається, в п. 113.2 «Застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), передбачених цією главою, не звільняє платників податків від обов’язку сплатити до бюджету належні суми податків та зборів, контроль за справлянням яких покладений на контролюючі органи, а також від застосування до них інших заходів» ідеться про наступне. Внаслідок протиправних дій платника податків утворилася основна сума боргу (несплачена або частково несплачена сума податкового зобов’язання) та додаткова сума боргу (яка утворилася за рахунок донарахувань на основну — штраф, пеня). Виходячи із п. 113.2, сплата платником додаткової суми боргу (штрафу, пені) не означає, що він може не сплачувати основну суму. Застосування штрафу є наслідком правопорушення. У ситуації, яка аналізується, такого порушення немає. Більше того, основна сума боргу сформувалася як наслідок правопорушення. При неперерахуванні коштів до бюджету з вини банку ні такого порушення, ні відповідно суми боргу в розмірі неперерахованої суми платником не виникає.

4. «Переказ відповідно до ст. 30 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» вважається завершеним із моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або видачі йому в готівковій формі. Це свідчить про те, що належним виконанням податкового зобов’язання шляхом ініціювання платником переказу є надходження коштів від платника на відповідний казначейський рахунок» (п. 66-67 постанови).

Посилання на ст. 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» зрозуміло, але чи здійснюється в даному випадку регулювання відносин, пов’язаних із виконанням податкового обов’язку. Тобто, до якої межі відбувається регулювання податкових відносин, а з якого моменту починається регулювання відносин щодо переказу коштів і чи однотипні або єдині ці два різновиди суспільних відносин? Тут знову таки ми повертаємося до питання — в який момент закінчується виконання податкового обов’язку, і в який момент платник виходить із системи учасників правовідносин? Якщо характеризувати відносини з моменту виникнення податкового обов’язку до моменту зарахування коштів в рахунок його виконання, то вони об’єднують два етапи. Перший етап — виникнення розрахунку та передача коштів в рахунок податкового обов’язку банківській установі. На цьому етапі регулювання здійснюється Податковим кодексом України, який регулює відносини між платником та отримувачем коштів від сплати податків та зборів. Другий етап — рух коштів від відповідної банківської установи до бюджету. Регулювання здійснюється іншим, неподатковим законодавством. Суб’єктний склад цих відносин принципово відрізняється від складу податкових правовідносин. Виконання податкового обов’язку не може регулюватися неподатковим законодавством.

На наш погляд, ідеться про момент передачі грошей платником у рахунок свого податкового обов’язку відповідній банківській установі. До цієї миті платник може корегувати свою поведінку, може вчинити правопорушення. Після того, як він виконав податковий обов’язок, передавши своєчасно та в повному обсязі кошти до банку, він вплинути на їх рух не може, бо вже не є учасником цих відносин. Виникає непереборна проблема — платник діяв відповідно до приписів законодавства, реалізовував свою поведінку чітко до змісту норм закону, виконав свій обов’язок, але для нього наступають несприятливі наслідки, коли особа, що регулює рух грошей на наступній стадії їх обігу вчинила правопорушення. І законослухняний платник має відповідати своїми коштами за правопорушника.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram