Евтаназія в Україні: de lege lata V de lege ferenda

В Україні знову заговорили про евтаназію. Проблема доцільності та допустимості її легалізації неодноразово порушувалася на сторінках ЮВУ. Свого часу газета навіть опублікувала проект Закону «Про забезпечення права людини на гідну смерть», який підготувала науковець, автор понад 140 наукових публікацій, у тому числі п’яти монографій, професор Академії державної пенітенціарної служби, кандидат юридичних наук, доцент, адвокат, член біоетичної комісії Національного медуніверситету імені О. О. Богомольця, а ще громадський діяч — засновник і голова ГО «В підтримку права людини на гідну смерть» Яна Триньова.

Додамо, що дана тема викликала жваву дискусію серед наших читачів після попередніх публікацій у 2019 і 2020 роках. Наразі, зважаючи на заяву віце-спікера Верховної Ради України Руслана Стефанчука щодо можливості легалізації евтаназії та асистованого самогубства, редакція ЮВУ вирішила знову звернутися до цієї теми, запросивши до розмови Яну ТРИНЬОВУ, яка сьогодні є гостем редакції.

— Пані Яно, давайте почнемо без підготовчих запитань: як Ви ставитесь до згаданої заяви першого заступника голови ВРУ Руслана Стефанчука?

— У цьому я бачу добрий знак і перспективу щодо врегулювання процедури евтаназії в Україні. Зазначу, що в 2019 році подібну заяву виголосив народний депутат Гео Лерос. Тоді ця новина стала предметом обговорення на одному з телеканалів. Мене було запрошено туди як експерта з права й автора проекту Закону «Про забезпечення права людини на гідну смерть». Чесно кажучи, перед ефіром ми з ведучою обговорили доцільність запрошення до цієї дискусії самого Гео Лероса. Я особисто звернулася до нього через ФБ із запрошенням до публічного обговорення цієї теми, а особливо з пропозицією запропонувати законопроект, який би передбачав правову підставу легалізації евтаназії (і не тільки), в Україні. Однак, на жаль, відповіді я, як і ведуча телепрограми, не дочекалися. Тепер же, коли така заява пролунала з вуст пана Руслана Стефанчука і, більше того, задокументована на сторінках видання «Концепція оновлення Цивільного кодексу України» (Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2020. С. 17.) (далі — Концепція), ця новина набуває вагомості й стає вже конкретним предметом публічної фахової дискусії.

— Чи відоме Вам уже юридичне формулювання цієї норми?

— На жаль, у Концепції оновлення Цивільного кодексу України зазначено лише концептуальні положення: «§2.9. Можлива легалізація евтаназії та асистованого самогубства. Пропонується переглянути питання щодо можливості легалізації пасивної евтаназії та асистованого самогубства з урахуванням практики ЄСПЛ з паралельним внесенням відповідних змін до Кримінального кодексу України». При цьому автори Концепції в підкріплення своєї позиції посилаються на рішення ЄСПЛ у справах Pretty v. The United Kingdom, No 2346/02, 29.04.2002; Haas v. Switzerland, No 31322/07, 20.01.2011, Lambert and Others v. France, No 46043/14, 05.06.2014 тощо.

— Ви маєте бути задоволені таким формулюванням?

— Ідею легалізації позбавлення життя іншої людини на прохання у формі евтаназії та самогубства асистованого лікарем (САЛ, — авторська абревіатура) я підтримую повністю. Однак із понятійним апаратом не завжди згодна. Щодо САЛ — питань немає, і добре, що зрозуміли, що це інша форма й потребує іншої регламентації. Адже навіть серед юристів подекуди не існує розмежування форм позбавлення життя на прохання. Відбувається підміна понять: евтаназією називають САЛ або ортаназію і навпаки.

Я не погоджуюсь із терміном «пасивна евтаназія». Для кваліфікації діяння цей термін є «порожнім», нічого не значущим. У своїй кандидатській дисертації я довела, що для кваліфікації дій важливим є саме суб’єкт волевиявлення на позбавлення життя. Адже на цьому аспекті ґрунтується теорія насильства при вчиненні злочину. Тобто насильством є вчинення дій проти волі потерпілого (пацієнта, носія життя). Якщо ж особа — носій життя сам виявляє бажання припинити своє життя й звертається з цим проханням до інших осіб, то дії інших осіб, спрямовані на позбавлення життя носія життя не можна вважати насильницькими, такі дії відповідають волі носія життя. Відтак спосіб позбавлення життя: введення летального препарату (так звана активна евтаназія) чи відключення від апаратів, що підтримують життєдіяльність (пасивна евтаназія) для кваліфікації не суть важливий.

— То Ви б зміни ли лише це поняття?

— Дуже хотілося б побачити хоча б розуміння законодавців поняття «евтаназія». Адже під ним може бути будь-що. І поки не буде оприлюднено концепції проекту закону з цієї теми, говорити про це все ще складно.

— Як Ви вважаєте, Ваш проект закону «Про забезпечення права людини на гідну смерть» може бути взятий за основу?

— Скажу чесно, я б хотіла цього. Під час роботи над кандидатською дисертацією протягом 6 років (2004— 2010 рр.) і після захисту, аж до сьогоднішнього дня, я постійно працюю над цим проектом закону. Слідкую за зарубіжною практикою в цьому питанні. В моєму законопроекті узагальнено весь наявний зарубіжний досвід у сфері правової регламентації позбавлення життя на прохання. Там міститься врегулювання одразу трьох видів (форм) позбавлення життя на прохання іншої людини — евтаназії, ортаназії та САЛ. Така законотворча техніка була використана для зручності у правозастосуванні. Адже медичні показання для цих процедур є однаковими, медичні документи, спосіб контролю — також однакові; відрізняються ці процедури або за суб’єктом волевиявлення щодо позбавлення життя, або за суб’єктом дій, спрямованих на припинення життя пацієнта.

— Деталізуйте, будь ласка, ці три процедури…

— Евтаназія (ейтаназія, еутаназія, ефтаназія) — вид позбавлення життя іншої людини на прохання. При цьому свідоме прохання має висловити безпосередньо невиліковний пацієнт, який зазнає невгамовних фізичних чи/та моральних страждань. Евтаназію проводить тільки лікар відповідно до встановленої законом процедури.

Ортаназія — вид позбавлення життя іншої людини на прохання. Прохання про припинення життя виказують встановлені законом особи. Ортаназія проводиться лише лікарем і тільки до нежиттєспроможного пацієнта у відповідності до встановленої законом процедури. Спосіб позбавлення життя передбачений у законі.

Самогубство, асистоване лікарем (САЛ) — один із видів позбавлення життя іншої людини на прохання. Полягає в «асистуванні» лікарем особі, яка бажає припинити своє життя. «Асистування» лікаря полягає, як правило, у наданні порад, рецепту чи безпосередньо самих лікарських засобів, застосувавши які, пацієнт зможе перервати своє життя. У деяких законодавчих системах САЛ офіційно дозволено, в Україні –не заборонено.

Позбавлення життя іншої людини на її прохання — ненасильницьке позбавлення життя іншої людини, вид із класу злочинів проти життя. Відсутність насильства обумовлюється наявністю бажання людини на спричинення їй смерті. Законодавчі системи деяких країн, зокрема й України, необґрунтовано відносять його до вбивства.

— Ви заснували ГО «В підтримку права людини на гідну смерть», розкажіть про організацію детальніше.

— Так, дійсно в 2006 році мною була заснована ГО «Регіональна організація в підтримку права людини на гідну смерть», і вона й досі залишається єдиною подібною організацією на всьому пострадянському просторі. Її офіційну сторінку можна знайти у ФБ. («Regional organization to support human’s right on dignity death» www.facebook.com/supporthumanrightondignitydeath).

Крім того, мною було засновано й канал YouTube/ Адвокат_Яна_Триньова, присвячений проблемі легалізації евтаназії, на якому розміщено відеокоментар мого законопроекту «Про забезпечення права на гідну смерть» під назвою «Шлях легалізації евтаназії в Україні». Він складається з 12-ти короткометражних епізодів по 4—5 хвилин кожен і розрахований на сучасну аудиторію, яка економить свій час і сприймає здебільшого інформацію аудільно, а не візуально. І крім того, за назвою епізоду та загального змісту, можна швидко знайти для себе відповідь у тексті законопроекту.

— Чому Ви вирішили заснувати таку громадську організацію?

— Даною проблемою (легалізації евтаназії), я зайнялася 20 років тому, тоді ще й сама чітко не розрізняла евтаназію та ортаназію, САЛ. Тоді ж, проаналізувавши зарубіжний досвід у цій сфері, з’ясувала, що існують такі ГО, які підтримують невиліковних людей, котрі страждають від невгамовних болей. Метою діяльності таких організацій є відстоювання права людини на гідну смерть. Саме права. Тобто, якщо людина не хоче в такий спосіб припинити своє життя, вона може цього не робити. Але якщо вона свідомо виявила таке бажання і для того є всі підстави (за наявності в країні відповідного закону або відповідності обставин законодавству країни, де буде застосовано один із видів позбавлення життя людини на прохання), то ніхто, в тому числі й держава, не може зобов’язати таку людину жити, забороняючи їй померти. Мабуть, спонукальним моментом для мене стала смерть від онкозахворювання двох моїх дідів — майже одночасно. Крім того, увага до медицини критичних станів, смерті мене привертала завжди. Відтак, як тільки в мене в 2006 році з’явився вільний час, що було пов’язано з моїм переїздом із Харкова в Київ, я зареєструвала цю організацію.

Метою нашої діяльності стала просвітницька робота, спрямована на роз’яснення суспільству цінності не тільки життя, але й, за певних обставин, смерті людини, формування поваги до власного бажання людини, до її гідності; роз’яснення механізму юридичного забезпечення проведення процедур, спрямованих на позбавлення життя людини на прохання; надання будь-якої інформації з цього питання для зменшення остраху перед цієї процедурою, який зазвичай виникає через необізнаність внаслідок недостатності інформації.

Створюючи цю організацію, яка була, як вже зазначалось, на той час єдиною на всьому пострадянському просторі, я не думала, що через 15 років ситуація не зміниться. Хоча кількість країн, які на сьогодні легалізували той чи інший вид позбавлення життя на прохання збільшився в рази. Останньою це зробила днями Португалія.

— Ви сказали, що в світі існують подібні організації, що це за структури?

— Як мені відомо, на сьогодні в світі нараховується 37 організацій в підтримку права людини на гідну смерть, які діють у 23-х країнах. Об’єднує їх Всесвітня асоціація організацій в підтримку права людини на гідну смерть. Причому ці цифри є доволі динамічними, адже країни то входять у Всесвітню організацію, то виходять із неї. Кількість самих організації також змінюється. Якщо називати конкретні з них, то серед найвідоміших слід назвати швейцарські «Dignitas», засновану ще в 1946 році, та «Ехit», а ще американську організацію «Compassion & Choices».

— Ви можите назвати ще країни, в яких легалізовані евтаназія, ортаназія чи САЛ?

— Звісно, евтаназію, ортаназію чи САЛ легалізували: Австрія, Бельгія, Канада, Колумбія, Нідерланди, США (15 штатів), Франція, Ізраїль, Іспанія та Швейцарія, як і вже згадана Португалія. Дебати щодо легалізації форм припинення життя на прохання сьогодні ведуться в: Австралії, Греції, Італії, РФ тощо. А деякі держави в якості альтернативи евтаназії виділили окрему норму — привілейоване вбивство (ПЖЖ). Мова про Азербайджан, Болгарію, Грузію, Данію, Німеччину та Польщу.

— У згаданій Вами Концепції створення ЦК в параграфі 2.9 йдеться про рішення ЄСПЛ, які відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в нашій державі. Ви можете прокоментувати ці справи, про що в них йідеться?

— Звичайно, можу. Це, по-перше, справа Pretty v. The United Kingdom, No 2346/02, 29.04.2002 р., — була другою справою ЄСПЛ щодо позбавлення життя на прохання.

Заявниця вмирала від невиліковного захворювання моторних нейронів — дегенеративної хвороби, що вражає м’язи (параліч). З огляду на те, що кінцева стадія хвороби непрогнозована (найчастіше хворі помирають від дихальної недостатності, яка може настати в будьякий момент), вона прагнула мати можливість контролювати, як і коли вона помре. Через свою хворобу заявниця не могла покінчити життя самогубством самостійно й хотіла, щоб її чоловік допоміг здійснити це діяння. Про що вона й просила владу. Й хоча англійське законодавство самогубство не вважає злочином, проте допомога в цьому — кримінально каране діяння. Оскільки влада відмовила в її проханні, заявниця оскаржила це рішення на тій підставі, що її чоловікові не було гарантовано свободи від переслідування, якщо він допоможе їй померти (у справі оскаржувалися статті 2,3,8,9,14 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини). Тобто фактично йшлося про дозвіл на САЛ.

В іншій — Haas v. Switzerland, No 31322/07, 20.01.2011 р. — порушувалося питання дозволу хворому чоловіку, який хотів закінчити життя самогубством, отримати рецептурний препарат (пентобарбітал) всупереч закону без рецепту, щоб мати змогу закінчити своє життя без болю й ризику невдачі. Заявник, який близько двадцяти років страждав від серйозного біполярного афективного розладу і вважав, що, як наслідок, більше не може жити гідно, аргументував, що його право закінчити своє життя в безпечний і гідний спосіб було порушено в Швейцарії внаслідок недотримання ним встановленої законом процедури отримання препарату (оскаржувалася ст. 8 Конвенції). Йшлося також про САЛ.

Можна згадати ще справу Lambert and Others v. France, No 46043/14, 05.06.2014 р., яка не сходила зі сторінок зарубіжних видань останні 5 років (2014 — 2019 рр.) За цей час пацієнт — Вінсент Лаберт — двічі вмирав. Заявниками в цій справі були батьки, зведений брат та сестра Вінсента Ламберта, який отримав травму голови внаслідок ДТП у 2008 році, внаслідок чого він страждав на тетраплегію (параліч кінцівок). Вони, зокрема, скаржилися на рішення Державної ради Франції, в якому, спираючись, серед іншого, на медичний висновок, складений колегією з трьох лікарів, було визнано законним рішення щодо припинення штучного харчування та гідратації пацієнта.

Заявники, зокрема, заявляли, що припинення його штучної гідратації та харчування буде суперечити зобов’язанням держави відповідно до статті 2 Конвенції. В цій справі родина Вінсента розділилася навпіл: заявники були проти припинення штучного харчування та гідратації, а інші родичі, окрім заявників, підтримали рішення дружини. Ця справа — типовий приклад ортаназії, оскільки заяву про припинення життя (відключення від життєзабезпечувальних апаратів) виказала дружина пацієнта, а не сам пацієнт.

Загалом же в ЄСПЛ із 2000 по 2018 рік розглядалося 11 справ щодо припинення життя на прохання (розташовані в хронологічному порядку): Sanles Sanles v. Spain 26 October 2000 (inadmissibility decision); Pretty v. the United Kingdom 29 April 2002 (Chamber judgment); Ada Rossi and Others v. Italy 16 December 2008 (inadmissibility decision); Haas v. Switzerland 20 January 2011 (Chamber judgment); Koch v. Germany 19 July 2012 (Chamber judgment); Gross v. Switzerland 30 September 2014 (Grand Chamber judgment); Lambert and Others v. France 5 June 2015 (Grand Chamber); Nicklinson and Lamb v. the United Kingdom 23 June 2015 (inadmissibility decision); Charles GARD and Others against the United Kingdom 27 June 2017 (inadmissibility decision); Afiri and Biddarri v. France 23 January 2018 (inadmissibility decision); Mortier v. Belgium (no. 78017/17) Application communicated to the Belgian Government on 3 December 2018.

Кожна з цих справ ціла мелодрама. Повний їх переклад викладений у моїй книзі, виданій у 2019 році, «Смерть на прохання в Європі (біоетика та практика ЄСПЛ щодо припинення життя на прохання)», (видавництво «Право»). Рекомендую ознайомитись з перекладом матеріалів цих справ. Переконана, що читач отримає неоцінений досвід у медичній та юридичній сферах.

— Окрім перекладу матеріалів цих справ, що дійсно є цінним і для практичної і для теоретичної юриспруденції, Ви зробили якесь їх узагальнення?

— Звісно, мною було зроблено висновок щодо неоднозначності рішень ЄСПЛ. Так, наприклад, протилежне тлумачення ст.2 Конвенції можна спостерігати у справах Pretty v. the United Kingdom 29, April 2002, в якій Європейський суд з прав людини не визнає порушенням ст. 2 відсутність легалізації САЛ, та Lambert and Others v. France, 5 June 2015, тут ЄСПЛ уже не визнає порушенням ст.2 наявність легалізації ортаназії. Таке ж неоднозначне тлумачення ст. 8 можна спостерігати в справах Haas v. Switzerland, 20 January 2011, в якій відмова у видачі летальної дози препарату для проведення САЛ у справі не визнано порушенням ст. 8 та Gross v. Switzerland, 30 September 2014, де такі самі діяння визнано вже порушенням ст. 8. (однак через формальні обставини це рішення визнано недійсним).

В іншій справі — Koch v. Germany, 19 July 2012 — позивачем оскаржувалася стаття 8 Конвенції через відмову національних судів розглянути по суті позов, щодо відмови видачі летальної дози препарату для проведення САЛ. Оскарження дій лікарів щодо припинення лікування термінально хворого пацієнта стало предметом розгляду у справах Lambert and Other v. France, 5 June 2015; Gard and Others v. the United Kingdom, 27 June 2017 (inadmissibility decision); Afiri and Biddarri v. France, 23 January 2018 (inadmissibility decision).

Окремо слід виділити справу Ada Rossi and Others v. Italy, 16 December 2008 (inadmissibility decision). У ній заявники (громадські Організації та батько пацієнтки) оскаржували рішення національних судів щодо можливості припинення ЗОЗ лікування смертельно хворої людини за певної умови.

— Вам відомо щось про резонансну справу діджея Fabo з Італії 2019 року?

— Так, ця справа є показовою для Італії, і я переконана, що підставою, здебільшого моральною для прийняття такого рішення стали дебати, які тривають в цій країні щодо можливості легалізації евтаназії вже достатньо давно, а також справа Ada Rossi and Others v. Italy. Все це дало мораьне право Конституційному суду Італії в 2019 році винести відповідне рішення у справі Fabo.

Справа італійського діджея Фабіано Антоніані (Fabo) полягало в тому, що він після ДТП, опинився в стані тетраплегії і бажав закінчити життя з гідністю. Однак в Італії такої можливості він не мав. Тому він звернувся до свого друга Марко Каппато, який його супроводив до швейцарської клініки Dignitas, в якій діджею було здійснено процедуру евтаназії в 2017 році. Однак після повернення Марко в Італію проти нього порушили кримінальне провадження. Міланський суд звернувся до КС Італії за тлумаченням положень закону. В свою чергу Конституційний суд Італії вказав, що евтаназія повинна бути дозволена законом, але тільки у виняткових випадках, наприклад, якщо пацієнт знаходиться у вкрай важкому, невиліковному стані, що заподіює йому фізичні й психічні страждання, які він вважає нестерпними. Рада суддів вирішила: люди, які потрапили в таке ж становище як Fabo, мають право на припинення життя. Рішення КС Італії передано до парламенту Італії для прийняття відповідного закону. Наразі Італія стоїть на порозі легалізації евтаназії.

— Підсумовуючи нашу розмову, враховуючи Ваш доволі вагомий досвід у сфері узагальнення та пропозицій щодо легалізації евтаназії, та практику ЄСПЛ, які б висновки Ви зробили щодо можливості легалізації такої процедури в Україні?

— Легалізація Україною форм припинення життя на прохання не суперечитиме ст. 2 вказаної Конвенції. Національні суди при зверненні до них позивача щодо видання дозволу на отримання летальної дози препарату для припинення власного життя мають розглянути справу по суті, інакше їх відмова в розгляді по суті може бути визнана ЄСПЛ порушенням с. 8 Конвенції. Важливим є дотримання вимоги на особисте подання заяви. Це — обов’язково. Тобто, якщо в заяві вказано, що вона подана однією особою, — не слід підробляти документ і подавати його фактично іншою особою (в цій ситуації не йдеться про інститут представництва). Звісно, що заява може бути подана і в інтересах померлої людини її належним представником. Також практика ЄСПЛ свідчить, що смерть заявника після подачі ним заяви до ЄСПЛ не припиняє розгляд цієї справи по суті.

У цілому можна дійти висновку, що практика ЄСПЛ не є перепоною для легалізації евтаназії в Україні. Крім того, під час роботи над кандидатською дисертацією мною були представлені наступні перспективи врегулювання форм позбавлення життя на прохання національним законодавством. Однозначно має бути створений та прийнятий Закон України «Про забезпечення права людини на гідну смерть» (ще раз нагадаю, з 2008 року я тричі подавала свій законопроект до ВРУ) в моїй редакції чи в іншій. Одночасно слід внести зміни в Цивільне законодавство. Над цим зараз працюють фахівці.

Необхідно також буде внести зміни і до ст. 52 (останній абзац) Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Обов’язково відповідними нарисами має бути доповнений кримінальний кодекс України: включена стаття 118-1 КК України «Позбавлення життя іншої людини на її прохання» (номер є умовним, орієнтований на чинну редакцію КК, в новому кодексі номер може змінитися); та стаття 134-1 КК України «Порушення порядку проведення процедури ейтаназії, ортаназії, САЛ». До речі, сподіваюсь, що ці пропозиції будуть враховані робочою групою зі створення нового КК, куди вони подавалися мною.

Отже висновок такий: в цілому ідею підтримую, але зі зміною термінології: замість терміну «пасивна евтаназія», слід застосовувати термін «ортаназія».

— Дякую, пані Яно, за цікаву бесіду й сподіватимемося, що до Вашої думки обов’язково дослухаються при створенні відповідного закону. Бажаємо успіху і Вам, і всім нам!

Спілкувався
Максим БОНДАР

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути