Евтаназія в Україні: de lege lata V de lege ferenda - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Евтаназія в Україні: de lege lata V de lege ferenda

Дата публікації:

В Україні знову заговорили про евтаназію. Проблема доцільності та допустимості її легалізації неодноразово порушувалася на сторінках ЮВУ. Свого часу газета навіть опублікувала проект Закону «Про забезпечення права людини на гідну смерть», який підготувала науковець, автор понад 140 наукових публікацій, у тому числі п’яти монографій, професор Академії державної пенітенціарної служби, кандидат юридичних наук, доцент, адвокат, член біоетичної комісії Національного медуніверситету імені О. О. Богомольця, а ще громадський діяч — засновник і голова ГО «В підтримку права людини на гідну смерть» Яна Триньова.

Додамо, що дана тема викликала жваву дискусію серед наших читачів після попередніх публікацій у 2019 і 2020 роках. Наразі, зважаючи на заяву віце-спікера Верховної Ради України Руслана Стефанчука щодо можливості легалізації евтаназії та асистованого самогубства, редакція ЮВУ вирішила знову звернутися до цієї теми, запросивши до розмови Яну ТРИНЬОВУ, яка сьогодні є гостем редакції.

— Пані Яно, давайте почнемо без підготовчих запитань: як Ви ставитесь до згаданої заяви першого заступника голови ВРУ Руслана Стефанчука?

— У цьому я бачу добрий знак і перспективу щодо врегулювання процедури евтаназії в Україні. Зазначу, що в 2019 році подібну заяву виголосив народний депутат Гео Лерос. Тоді ця новина стала предметом обговорення на одному з телеканалів. Мене було запрошено туди як експерта з права й автора проекту Закону «Про забезпечення права людини на гідну смерть». Чесно кажучи, перед ефіром ми з ведучою обговорили доцільність запрошення до цієї дискусії самого Гео Лероса. Я особисто звернулася до нього через ФБ із запрошенням до публічного обговорення цієї теми, а особливо з пропозицією запропонувати законопроект, який би передбачав правову підставу легалізації евтаназії (і не тільки), в Україні. Однак, на жаль, відповіді я, як і ведуча телепрограми, не дочекалися. Тепер же, коли така заява пролунала з вуст пана Руслана Стефанчука і, більше того, задокументована на сторінках видання «Концепція оновлення Цивільного кодексу України» (Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2020. С. 17.) (далі — Концепція), ця новина набуває вагомості й стає вже конкретним предметом публічної фахової дискусії.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

— Чи відоме Вам уже юридичне формулювання цієї норми?

— На жаль, у Концепції оновлення Цивільного кодексу України зазначено лише концептуальні положення: «§2.9. Можлива легалізація евтаназії та асистованого самогубства. Пропонується переглянути питання щодо можливості легалізації пасивної евтаназії та асистованого самогубства з урахуванням практики ЄСПЛ з паралельним внесенням відповідних змін до Кримінального кодексу України». При цьому автори Концепції в підкріплення своєї позиції посилаються на рішення ЄСПЛ у справах Pretty v. The United Kingdom, No 2346/02, 29.04.2002; Haas v. Switzerland, No 31322/07, 20.01.2011, Lambert and Others v. France, No 46043/14, 05.06.2014 тощо.

— Ви маєте бути задоволені таким формулюванням?

— Ідею легалізації позбавлення життя іншої людини на прохання у формі евтаназії та самогубства асистованого лікарем (САЛ, — авторська абревіатура) я підтримую повністю. Однак із понятійним апаратом не завжди згодна. Щодо САЛ — питань немає, і добре, що зрозуміли, що це інша форма й потребує іншої регламентації. Адже навіть серед юристів подекуди не існує розмежування форм позбавлення життя на прохання. Відбувається підміна понять: евтаназією називають САЛ або ортаназію і навпаки.

Я не погоджуюсь із терміном «пасивна евтаназія». Для кваліфікації діяння цей термін є «порожнім», нічого не значущим. У своїй кандидатській дисертації я довела, що для кваліфікації дій важливим є саме суб’єкт волевиявлення на позбавлення життя. Адже на цьому аспекті ґрунтується теорія насильства при вчиненні злочину. Тобто насильством є вчинення дій проти волі потерпілого (пацієнта, носія життя). Якщо ж особа — носій життя сам виявляє бажання припинити своє життя й звертається з цим проханням до інших осіб, то дії інших осіб, спрямовані на позбавлення життя носія життя не можна вважати насильницькими, такі дії відповідають волі носія життя. Відтак спосіб позбавлення життя: введення летального препарату (так звана активна евтаназія) чи відключення від апаратів, що підтримують життєдіяльність (пасивна евтаназія) для кваліфікації не суть важливий.

— То Ви б зміни ли лише це поняття?

— Дуже хотілося б побачити хоча б розуміння законодавців поняття «евтаназія». Адже під ним може бути будь-що. І поки не буде оприлюднено концепції проекту закону з цієї теми, говорити про це все ще складно.

— Як Ви вважаєте, Ваш проект закону «Про забезпечення права людини на гідну смерть» може бути взятий за основу?

— Скажу чесно, я б хотіла цього. Під час роботи над кандидатською дисертацією протягом 6 років (2004— 2010 рр.) і після захисту, аж до сьогоднішнього дня, я постійно працюю над цим проектом закону. Слідкую за зарубіжною практикою в цьому питанні. В моєму законопроекті узагальнено весь наявний зарубіжний досвід у сфері правової регламентації позбавлення життя на прохання. Там міститься врегулювання одразу трьох видів (форм) позбавлення життя на прохання іншої людини — евтаназії, ортаназії та САЛ. Така законотворча техніка була використана для зручності у правозастосуванні. Адже медичні показання для цих процедур є однаковими, медичні документи, спосіб контролю — також однакові; відрізняються ці процедури або за суб’єктом волевиявлення щодо позбавлення життя, або за суб’єктом дій, спрямованих на припинення життя пацієнта.

— Деталізуйте, будь ласка, ці три процедури…

— Евтаназія (ейтаназія, еутаназія, ефтаназія) — вид позбавлення життя іншої людини на прохання. При цьому свідоме прохання має висловити безпосередньо невиліковний пацієнт, який зазнає невгамовних фізичних чи/та моральних страждань. Евтаназію проводить тільки лікар відповідно до встановленої законом процедури.

Ортаназія — вид позбавлення життя іншої людини на прохання. Прохання про припинення життя виказують встановлені законом особи. Ортаназія проводиться лише лікарем і тільки до нежиттєспроможного пацієнта у відповідності до встановленої законом процедури. Спосіб позбавлення життя передбачений у законі.

Самогубство, асистоване лікарем (САЛ) — один із видів позбавлення життя іншої людини на прохання. Полягає в «асистуванні» лікарем особі, яка бажає припинити своє життя. «Асистування» лікаря полягає, як правило, у наданні порад, рецепту чи безпосередньо самих лікарських засобів, застосувавши які, пацієнт зможе перервати своє життя. У деяких законодавчих системах САЛ офіційно дозволено, в Україні –не заборонено.

Позбавлення життя іншої людини на її прохання — ненасильницьке позбавлення життя іншої людини, вид із класу злочинів проти життя. Відсутність насильства обумовлюється наявністю бажання людини на спричинення їй смерті. Законодавчі системи деяких країн, зокрема й України, необґрунтовано відносять його до вбивства.

— Ви заснували ГО «В підтримку права людини на гідну смерть», розкажіть про організацію детальніше.

— Так, дійсно в 2006 році мною була заснована ГО «Регіональна організація в підтримку права людини на гідну смерть», і вона й досі залишається єдиною подібною організацією на всьому пострадянському просторі. Її офіційну сторінку можна знайти у ФБ. («Regional organization to support human’s right on dignity death» www.facebook.com/supporthumanrightondignitydeath).

Крім того, мною було засновано й канал YouTube/ Адвокат_Яна_Триньова, присвячений проблемі легалізації евтаназії, на якому розміщено відеокоментар мого законопроекту «Про забезпечення права на гідну смерть» під назвою «Шлях легалізації евтаназії в Україні». Він складається з 12-ти короткометражних епізодів по 4—5 хвилин кожен і розрахований на сучасну аудиторію, яка економить свій час і сприймає здебільшого інформацію аудільно, а не візуально. І крім того, за назвою епізоду та загального змісту, можна швидко знайти для себе відповідь у тексті законопроекту.

— Чому Ви вирішили заснувати таку громадську організацію?

— Даною проблемою (легалізації евтаназії), я зайнялася 20 років тому, тоді ще й сама чітко не розрізняла евтаназію та ортаназію, САЛ. Тоді ж, проаналізувавши зарубіжний досвід у цій сфері, з’ясувала, що існують такі ГО, які підтримують невиліковних людей, котрі страждають від невгамовних болей. Метою діяльності таких організацій є відстоювання права людини на гідну смерть. Саме права. Тобто, якщо людина не хоче в такий спосіб припинити своє життя, вона може цього не робити. Але якщо вона свідомо виявила таке бажання і для того є всі підстави (за наявності в країні відповідного закону або відповідності обставин законодавству країни, де буде застосовано один із видів позбавлення життя людини на прохання), то ніхто, в тому числі й держава, не може зобов’язати таку людину жити, забороняючи їй померти. Мабуть, спонукальним моментом для мене стала смерть від онкозахворювання двох моїх дідів — майже одночасно. Крім того, увага до медицини критичних станів, смерті мене привертала завжди. Відтак, як тільки в мене в 2006 році з’явився вільний час, що було пов’язано з моїм переїздом із Харкова в Київ, я зареєструвала цю організацію.

Метою нашої діяльності стала просвітницька робота, спрямована на роз’яснення суспільству цінності не тільки життя, але й, за певних обставин, смерті людини, формування поваги до власного бажання людини, до її гідності; роз’яснення механізму юридичного забезпечення проведення процедур, спрямованих на позбавлення життя людини на прохання; надання будь-якої інформації з цього питання для зменшення остраху перед цієї процедурою, який зазвичай виникає через необізнаність внаслідок недостатності інформації.

Створюючи цю організацію, яка була, як вже зазначалось, на той час єдиною на всьому пострадянському просторі, я не думала, що через 15 років ситуація не зміниться. Хоча кількість країн, які на сьогодні легалізували той чи інший вид позбавлення життя на прохання збільшився в рази. Останньою це зробила днями Португалія.

— Ви сказали, що в світі існують подібні організації, що це за структури?

— Як мені відомо, на сьогодні в світі нараховується 37 організацій в підтримку права людини на гідну смерть, які діють у 23-х країнах. Об’єднує їх Всесвітня асоціація організацій в підтримку права людини на гідну смерть. Причому ці цифри є доволі динамічними, адже країни то входять у Всесвітню організацію, то виходять із неї. Кількість самих організації також змінюється. Якщо називати конкретні з них, то серед найвідоміших слід назвати швейцарські «Dignitas», засновану ще в 1946 році, та «Ехit», а ще американську організацію «Compassion & Choices».

— Ви можите назвати ще країни, в яких легалізовані евтаназія, ортаназія чи САЛ?

— Звісно, евтаназію, ортаназію чи САЛ легалізували: Австрія, Бельгія, Канада, Колумбія, Нідерланди, США (15 штатів), Франція, Ізраїль, Іспанія та Швейцарія, як і вже згадана Португалія. Дебати щодо легалізації форм припинення життя на прохання сьогодні ведуться в: Австралії, Греції, Італії, РФ тощо. А деякі держави в якості альтернативи евтаназії виділили окрему норму — привілейоване вбивство (ПЖЖ). Мова про Азербайджан, Болгарію, Грузію, Данію, Німеччину та Польщу.

— У згаданій Вами Концепції створення ЦК в параграфі 2.9 йдеться про рішення ЄСПЛ, які відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в нашій державі. Ви можете прокоментувати ці справи, про що в них йідеться?

— Звичайно, можу. Це, по-перше, справа Pretty v. The United Kingdom, No 2346/02, 29.04.2002 р., — була другою справою ЄСПЛ щодо позбавлення життя на прохання.

Заявниця вмирала від невиліковного захворювання моторних нейронів — дегенеративної хвороби, що вражає м’язи (параліч). З огляду на те, що кінцева стадія хвороби непрогнозована (найчастіше хворі помирають від дихальної недостатності, яка може настати в будьякий момент), вона прагнула мати можливість контролювати, як і коли вона помре. Через свою хворобу заявниця не могла покінчити життя самогубством самостійно й хотіла, щоб її чоловік допоміг здійснити це діяння. Про що вона й просила владу. Й хоча англійське законодавство самогубство не вважає злочином, проте допомога в цьому — кримінально каране діяння. Оскільки влада відмовила в її проханні, заявниця оскаржила це рішення на тій підставі, що її чоловікові не було гарантовано свободи від переслідування, якщо він допоможе їй померти (у справі оскаржувалися статті 2,3,8,9,14 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини). Тобто фактично йшлося про дозвіл на САЛ.

В іншій — Haas v. Switzerland, No 31322/07, 20.01.2011 р. — порушувалося питання дозволу хворому чоловіку, який хотів закінчити життя самогубством, отримати рецептурний препарат (пентобарбітал) всупереч закону без рецепту, щоб мати змогу закінчити своє життя без болю й ризику невдачі. Заявник, який близько двадцяти років страждав від серйозного біполярного афективного розладу і вважав, що, як наслідок, більше не може жити гідно, аргументував, що його право закінчити своє життя в безпечний і гідний спосіб було порушено в Швейцарії внаслідок недотримання ним встановленої законом процедури отримання препарату (оскаржувалася ст. 8 Конвенції). Йшлося також про САЛ.

Можна згадати ще справу Lambert and Others v. France, No 46043/14, 05.06.2014 р., яка не сходила зі сторінок зарубіжних видань останні 5 років (2014 — 2019 рр.) За цей час пацієнт — Вінсент Лаберт — двічі вмирав. Заявниками в цій справі були батьки, зведений брат та сестра Вінсента Ламберта, який отримав травму голови внаслідок ДТП у 2008 році, внаслідок чого він страждав на тетраплегію (параліч кінцівок). Вони, зокрема, скаржилися на рішення Державної ради Франції, в якому, спираючись, серед іншого, на медичний висновок, складений колегією з трьох лікарів, було визнано законним рішення щодо припинення штучного харчування та гідратації пацієнта.

Заявники, зокрема, заявляли, що припинення його штучної гідратації та харчування буде суперечити зобов’язанням держави відповідно до статті 2 Конвенції. В цій справі родина Вінсента розділилася навпіл: заявники були проти припинення штучного харчування та гідратації, а інші родичі, окрім заявників, підтримали рішення дружини. Ця справа — типовий приклад ортаназії, оскільки заяву про припинення життя (відключення від життєзабезпечувальних апаратів) виказала дружина пацієнта, а не сам пацієнт.

Загалом же в ЄСПЛ із 2000 по 2018 рік розглядалося 11 справ щодо припинення життя на прохання (розташовані в хронологічному порядку): Sanles Sanles v. Spain 26 October 2000 (inadmissibility decision); Pretty v. the United Kingdom 29 April 2002 (Chamber judgment); Ada Rossi and Others v. Italy 16 December 2008 (inadmissibility decision); Haas v. Switzerland 20 January 2011 (Chamber judgment); Koch v. Germany 19 July 2012 (Chamber judgment); Gross v. Switzerland 30 September 2014 (Grand Chamber judgment); Lambert and Others v. France 5 June 2015 (Grand Chamber); Nicklinson and Lamb v. the United Kingdom 23 June 2015 (inadmissibility decision); Charles GARD and Others against the United Kingdom 27 June 2017 (inadmissibility decision); Afiri and Biddarri v. France 23 January 2018 (inadmissibility decision); Mortier v. Belgium (no. 78017/17) Application communicated to the Belgian Government on 3 December 2018.

Кожна з цих справ ціла мелодрама. Повний їх переклад викладений у моїй книзі, виданій у 2019 році, «Смерть на прохання в Європі (біоетика та практика ЄСПЛ щодо припинення життя на прохання)», (видавництво «Право»). Рекомендую ознайомитись з перекладом матеріалів цих справ. Переконана, що читач отримає неоцінений досвід у медичній та юридичній сферах.

— Окрім перекладу матеріалів цих справ, що дійсно є цінним і для практичної і для теоретичної юриспруденції, Ви зробили якесь їх узагальнення?

— Звісно, мною було зроблено висновок щодо неоднозначності рішень ЄСПЛ. Так, наприклад, протилежне тлумачення ст.2 Конвенції можна спостерігати у справах Pretty v. the United Kingdom 29, April 2002, в якій Європейський суд з прав людини не визнає порушенням ст. 2 відсутність легалізації САЛ, та Lambert and Others v. France, 5 June 2015, тут ЄСПЛ уже не визнає порушенням ст.2 наявність легалізації ортаназії. Таке ж неоднозначне тлумачення ст. 8 можна спостерігати в справах Haas v. Switzerland, 20 January 2011, в якій відмова у видачі летальної дози препарату для проведення САЛ у справі не визнано порушенням ст. 8 та Gross v. Switzerland, 30 September 2014, де такі самі діяння визнано вже порушенням ст. 8. (однак через формальні обставини це рішення визнано недійсним).

В іншій справі — Koch v. Germany, 19 July 2012 — позивачем оскаржувалася стаття 8 Конвенції через відмову національних судів розглянути по суті позов, щодо відмови видачі летальної дози препарату для проведення САЛ. Оскарження дій лікарів щодо припинення лікування термінально хворого пацієнта стало предметом розгляду у справах Lambert and Other v. France, 5 June 2015; Gard and Others v. the United Kingdom, 27 June 2017 (inadmissibility decision); Afiri and Biddarri v. France, 23 January 2018 (inadmissibility decision).

Окремо слід виділити справу Ada Rossi and Others v. Italy, 16 December 2008 (inadmissibility decision). У ній заявники (громадські Організації та батько пацієнтки) оскаржували рішення національних судів щодо можливості припинення ЗОЗ лікування смертельно хворої людини за певної умови.

— Вам відомо щось про резонансну справу діджея Fabo з Італії 2019 року?

— Так, ця справа є показовою для Італії, і я переконана, що підставою, здебільшого моральною для прийняття такого рішення стали дебати, які тривають в цій країні щодо можливості легалізації евтаназії вже достатньо давно, а також справа Ada Rossi and Others v. Italy. Все це дало мораьне право Конституційному суду Італії в 2019 році винести відповідне рішення у справі Fabo.

Справа італійського діджея Фабіано Антоніані (Fabo) полягало в тому, що він після ДТП, опинився в стані тетраплегії і бажав закінчити життя з гідністю. Однак в Італії такої можливості він не мав. Тому він звернувся до свого друга Марко Каппато, який його супроводив до швейцарської клініки Dignitas, в якій діджею було здійснено процедуру евтаназії в 2017 році. Однак після повернення Марко в Італію проти нього порушили кримінальне провадження. Міланський суд звернувся до КС Італії за тлумаченням положень закону. В свою чергу Конституційний суд Італії вказав, що евтаназія повинна бути дозволена законом, але тільки у виняткових випадках, наприклад, якщо пацієнт знаходиться у вкрай важкому, невиліковному стані, що заподіює йому фізичні й психічні страждання, які він вважає нестерпними. Рада суддів вирішила: люди, які потрапили в таке ж становище як Fabo, мають право на припинення життя. Рішення КС Італії передано до парламенту Італії для прийняття відповідного закону. Наразі Італія стоїть на порозі легалізації евтаназії.

— Підсумовуючи нашу розмову, враховуючи Ваш доволі вагомий досвід у сфері узагальнення та пропозицій щодо легалізації евтаназії, та практику ЄСПЛ, які б висновки Ви зробили щодо можливості легалізації такої процедури в Україні?

— Легалізація Україною форм припинення життя на прохання не суперечитиме ст. 2 вказаної Конвенції. Національні суди при зверненні до них позивача щодо видання дозволу на отримання летальної дози препарату для припинення власного життя мають розглянути справу по суті, інакше їх відмова в розгляді по суті може бути визнана ЄСПЛ порушенням с. 8 Конвенції. Важливим є дотримання вимоги на особисте подання заяви. Це — обов’язково. Тобто, якщо в заяві вказано, що вона подана однією особою, — не слід підробляти документ і подавати його фактично іншою особою (в цій ситуації не йдеться про інститут представництва). Звісно, що заява може бути подана і в інтересах померлої людини її належним представником. Також практика ЄСПЛ свідчить, що смерть заявника після подачі ним заяви до ЄСПЛ не припиняє розгляд цієї справи по суті.

У цілому можна дійти висновку, що практика ЄСПЛ не є перепоною для легалізації евтаназії в Україні. Крім того, під час роботи над кандидатською дисертацією мною були представлені наступні перспективи врегулювання форм позбавлення життя на прохання національним законодавством. Однозначно має бути створений та прийнятий Закон України «Про забезпечення права людини на гідну смерть» (ще раз нагадаю, з 2008 року я тричі подавала свій законопроект до ВРУ) в моїй редакції чи в іншій. Одночасно слід внести зміни в Цивільне законодавство. Над цим зараз працюють фахівці.

Необхідно також буде внести зміни і до ст. 52 (останній абзац) Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Обов’язково відповідними нарисами має бути доповнений кримінальний кодекс України: включена стаття 118-1 КК України «Позбавлення життя іншої людини на її прохання» (номер є умовним, орієнтований на чинну редакцію КК, в новому кодексі номер може змінитися); та стаття 134-1 КК України «Порушення порядку проведення процедури ейтаназії, ортаназії, САЛ». До речі, сподіваюсь, що ці пропозиції будуть враховані робочою групою зі створення нового КК, куди вони подавалися мною.

Отже висновок такий: в цілому ідею підтримую, але зі зміною термінології: замість терміну «пасивна евтаназія», слід застосовувати термін «ортаназія».

— Дякую, пані Яно, за цікаву бесіду й сподіватимемося, що до Вашої думки обов’язково дослухаються при створенні відповідного закону. Бажаємо успіху і Вам, і всім нам!

Спілкувався
Максим БОНДАР

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Справам про банкрутство – знову зелене світло

Опубліковано

on

От

Андрій ІЛЮК,
радник TEFFI Law Firm, керівник практики вирішення спорів та банкрутства

Упродовж 14 місяців боржники могли не розраховуватися з боргами. Що змінює новий закон?

Хто хоча б раз у житті не мріяв про можливість не сплачувати борги в законний спосіб? Уявімо, що ця мрія збулася й таку можливість закріпили на законодавчому рівні. Звісно, що це виглядає як жарт, проте саме це зробила Верховна Рада у 2020 році на початку пандемії. Тоді були такі обставини: перший в історії країни локдаун, повне нерозуміння, як і куди рухатися, що буде з бізнесом та економікою? Влада запровадила обмеження, щоб зупинити поширення вірусу, бізнес благав про підтримку в нових та непередбачуваних умовах.

Читайте також: Скасовано мораторій на ініціювання банкрутства в період дії карантину

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Допомога втілилася в законодавчі зміни. Однією з них стало запровадження мораторію на відкриття проваджень у справах про банкрутство боржників — юридичних осіб за вимогами, які виникли з 12 березня 2020 року. Мораторій був введений зі стандартним формулюванням: на час дії карантину та 90 днів після його скасування. Що тут не так? Аби відповісти на це питання, потрібно згадати, за яких обставин вводився той мораторій.

Тоді ніхто не планував прожити з пандемією коронавірусу цілий рік. Ця обставина була непередбачувана, не входила в плани ні людей, ні бізнесів, ні влади, яка тоді намагалася стримувати нову загрозу, як могла. Економіка сповна відчула на собі локдаун, з яким впоралися далеко не всі бізнеси.

За тих умов введення відповідного мораторію виглядало цілком логічним. Банкрутство — це інструмент, який застосовується боржником або кредиторами боржника до підприємства, яке не може розрахуватися з боргами. Мета процедури банкрутства — проаналізувати стан справ клієнта й затвердити план його повернення до нормального функціонування (відновлення платоспроможності, санація) або максимально ефективно реалізувати його активи для повернення боргів (визнання банкрутом і ліквідація).

Читайте також: Мораторій на порушення справ про банкрутство державних шахт діятиме ще 2 роки

Однак умови змінювалися. Замість повного локдауну і карантину прийшов адаптивний карантин (дарма, що ніхто не знає, в чому полягає різниця), а ковід, залишаючись неабиякою загрозою, перетворився на повсякденність, на додаткову обставину, яку бажано враховувати під час планування діяльності. Трансформуючи карантин та його обмеження, змінюючи по кілька разів на місяць правила, Верховна Рада забула про мораторій. Лише 15 жовтня 2020 року проект закону № 4220 про скасування мораторію та відновлення функціонування інституту банкрутства Президент вніс як невідкладний.

Поки парламент розглядав цей законопроект, для юридичних осіб створилася цікава законна ситуація, коли було можна брати в борг і не боятися банкрутства. Таким чином підприємства отримали легітимний механізм ухилення від виконання боргових зобов’язань з мінімальним рівнем ризику. Здавалося, таку проблему необхідно терміново вирішувати, оскільки ця ситуація зовсім не відповідає ринковим механізмам взаємодії суб’єктів господарювання. Й нарешті 14 грудня 2021 року Верховна Рада ухвалила «невідкладний» законопроект, а в останній день року Президент його підписав.

Весь цей час справи про банкрутство відкривалися за вимогами, які виникли до 12 березня 2020 року. Тобто кредитор розділяв свої вимоги на ті, які є підставою для відкриття провадження у справі, та на загальні вимоги. За відсутності інших перешкод цього достатньо, аби суд відкрив провадження. На можливість заявити вимоги у відкритій процедурі відповідний мораторій не впливав, і далі процедура йшла звичним шляхом. Проте не все так добре. Із березня 2020 по грудень 2021 року накопичилася низка вимог до боржників — юридичних осіб, які не можуть задовольнити ці вимоги. Кредитори були позбавленні останньої можливості отримати хоча б якесь відшкодування.

Новий закон вирішить питання відкриття проваджень у справах про банкрутство. Він очікуваний та необхідний. Шкода, що на ухвалення цього «невідкладного» закону знадобилося аж 14 місяців. Хочеться сподіватися, що колись розуміння слова «невідкладний» у суспільства та влади буде збігатися.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link