Думка експерта
Феномен зловживання владними, управлінськими або функціональними обов’язками. Частина 2
Закінчення. Початок
Останні резонансні політичні скандали на міжнародному та національному рівнях знову актуалізують необхідність аналізу складних процесів порушення різними категоріями осіб покладених на них обов’язків. Водночас певна «звичність» таких вчинків і «традиційність» заходів реагування, які не завжди набувають необхідної реальності, зумовлюють потребу у пошуку нових форм і видів впливу на ці негативні процеси. Свої міркування з цього приводу висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член–кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Є. Л. СТРЕЛЬЦОВ.
Друге важливе уточнення
Воно Пов’язане з диференціацією, або, скоріше, з конкретизацією видів діянь «всередині» їхнього різноманіття, які утворюють феномен корупції. В основі виділення відповідних видів діянь, передусім, будуть лежати категорії осіб, які вчиняють такі діяння. При цьому слід підкреслити, що для цього будуть послідовно використовуватися не лише усталені ознаки, а й певною мірою інші «показники», які сприятимуть формуванню нових підходів до здійснення такої конкретизації. Водночас потрібно враховувати, що з огляду на зрозумілі причини, положення, які будуть запропоновані, матимуть тезисний характер.
Читайте також: Завдана шкода як складова злочину зловживання владою або службовим становищем є недоведеною за неможливості визначити її розмір
Практично завжди суспільна небезпека корупційного правопорушення та його тяжкість «вимірюються» переважно розміром отриманої винагороди. Достатньо часто саме розмір незаконної винагороди виступає як «домінуючий» показник при оцінці суспільної шкоди відповідного діяння. Водночас, попри очевидну доцільність такого підходу, диференціацію необхідно проводити з урахуванням інших показників. Зокрема, важливо виділяти ознаки, які дозволяють виділяти не просто різні, а принципово різні види корупції, що залежать, перш за все, від функцій (посад), які виконують суб’єкти таких діянь. Безумовно, такий підхід потребує подальшої деталізації та уточнення. Проте на цьому етапі – етапі визначення вагомої науково–дослідної проблеми – доцільно звернути увагу на основні принципово різні види корупції, які потребують свого визначення, наприклад, «низова» корупція та «топкорупція», або, умовно кажучи, елітна корупція.
Низова корупція полягає у функціональному зловживанні своїми обов’язками особами, які займають так звану «нижчу ланку» організаційно–управлінської діяльності, наприклад, майстрами ЖЕК, лікарями або іншими представниками подібного рівня. Діяння, які вчиняються представниками цієї групи осіб прямо чи опосередковано пов’язані з необхідністю громадян вчиняти у відповідь діяння, які можна охарактеризувати як «вимушену фінансову добровільність. Ця діяльність, і це необхідно підкреслити, здійснюється саме з «особистої кишені» громадян. Така, умовно кажучи, транзакція, хоч і не закріплена жодними нормами, проте нерідко сприймається як «подяка» або як спосіб компенсувати низьку заробітну плату чиновника чи фахівця з боку вдячного клієнта, або ж пояснюється іншими подібними мотивами. Такі, умовно кажучи, «збитки», які несе пересічний громадянин, за своєю суттю мають переважно приватний характер.
Іншим видом є так звана топкорупція, або елітна корупція. Під це поняття підпадають, у найзагальнішому переліку, діяння народних депутатів, міністрів та інших представників вищих управлінських ланок держави, а також посадових осіб високого рівня в міжнародних організаціях та структурах. Причому – і це слід особливо підкреслити – йдеться не просто про інші за характером чи значимістю діяння, а про принципово інші джерела «матеріальної вдячності» чи «матеріального заохочення». Тут йдеться не про «добровільні приватні» платежі, а про так зване «таємне вилучення» коштів із загальної «соціальної скарбниці» держави або про отримання вигоди за рахунок недопущення надходження коштів до бюджету. У ширшому сенсі такі незаконні вигоди надходять із масштабних джерел, часто із чітко вираженим «тіньовим» характером. Саме тому незаконна винагорода, яку отримують представники топкорупції, на відміну від «низової» корупції, не належить приватній особі, що її надає. Це, так би мовити, кошти всього суспільства, і тут проявляється суспільний інтерес як категорія зовсім іншого рівня. Такі діяння, що особливо важливо враховувати, містять «елемент таємниці», оскільки приховуються від народу-суверена – як би патетично це не звучало. Це підкреслює не лише умисний характер таких вчинків, а й відвертий цинізм осіб, які їх здійснюють. Крім того, аналіз масштабів такого «вилучення» демонструє, що ці, образно кажучи, «кошти» найчастіше забираються з критично важливих соціально–економічних програм. Наслідком цього є прямий вплив – і численні приклади це підтверджують – на ключові геополітичні рішення, національну безпеку та, зрештою, на життя мільйонів людей.
Виходячи з наведеного, можна сформулювати третій підсумок: низова корупція є, умовно кажучи, «збоєм у сервісі», тоді як топкорупція – це, по суті узурпація влади, здійснення заходів щодо «особистої» приватизації держави або міжнародної легалізації.
Більш детальний аналіз топ–корупції вимагає звернення особливої уваги на ще один аспект її суспільної небезпеки, який не завжди отримує належну оцінку. Навіть при оцінці небезпеки топкорупції з урахуванням розміру отриманої незаконної винагороди, слід також враховувати морально–фінансові збитки, які такі діяння завдають політичній системі, економічній моделі, принципам правосуддя, ідеологічним основам та морально-етичним цінностям суспільства. Наприклад, коли міністр уряду отримує мільйонний хабар, він не лише «привласнює» кошти соціальних чи інших державних програм. За великим рахунком, такі дії «крадуть» у громадян віру у справедливість та щирість суспільного устрою. Вони підривають легітимність влади, змінюючи тим самим умови її функціонування: меритократія та законність поступаються непотизму та «кришуванню». Особливо небезпечними є «нефінансові» збитки, які посилюються, коли корупція має системний характер. Вони призводять до руйнування основ соціального капіталу, занурюючи суспільство у цинізм та правовий нігілізм. Населення перестає вірити у проголошені ідеали рівності перед законом, а для окремих осіб це стає орієнтиром щодо подальшого розвитку власного життя. Саме ці глибинні соціальні трансформації слід розглядати як інституційну шкоду, яка потребує якісно нових та комплексних заходів впливу з боку держави та суспільства.
Розмірковуючи про природу цього виду корупції як соціальної «крадіжки», слід пам’ятати, що принцип «не вкради» є одним із найдавніших і універсальних моральних абсолютів людства, закріплених у його культурній та релігійній спадщині протягом тисячоліть. Це не просто норма закону, ухваленого будь-яким парламентом, це основа природного права. Той факт, що люди, усвідомлюючи морально-етичну неприпустимість «крадіжки» у широкому сенсі, продовжують її вчиняти, особливо на топрівні, часто демонструючи це відверто і зухвало, підтверджує припущення про фундаментальний провал людської волі.
Четвертий підсумок полягає в наступному: «просте» кримінальне покарання (позбавлення волі або штраф), яке здебільшого сфокусовано на фізіологічно-матеріальних «збитках» для конкретної особи, є недостатнім та непропорційним з огляду на загальний вплив на ці процеси. Враховуючи, що топкорупція зазіхає на вічні принципи справедливості, реакція суспільства повинна виходити за межі простої ізоляції особи. Вона має включати відновлення порушеного морального порядку та демонстрацію відданості абсолютним цінностям через комплекс інших за змістом заходів.
Нові питання замість старих програм
Попередні міркування дозволяють виокремити низку актуальних питань, які сьогодні є ключовими для пропорційного соціального реагування на корупцію, зокрема – на топкорупцію. У цій публікації не пропонується нова програма подолання корупції, автор усвідомлює складність та масштабність цього завдання та раціонально ставиться до нього. Водночас, зберігаючи «певну наївність» та віру у переважання позитивного в людській природі, автор ставить лише низку питань, які можуть підштовхнути суспільство до спроби переосмислення феномену корупції та заходів впливу на нього. Отже:
1. Якщо основна шкода від топкорупції полягає у руйнуванні віри у справедливість та легітимність влади, раціональний устрій суспільства, то чому покарання досі вимірюється роками позбавлення волі та штрафами, а не заходами, більш тісно пов’язаними із різними видами соціального «остракізму»?
2. Чи слід розглядати топкорупцію не лише як «звичайне» кримінально-протиправне діяння, а, ширше кажучи, як пряме порушення суспільного договору між державною владою і управлінням та громадянами, що, зі свого боку, має породжувати співрозмірні правові наслідки?
3. Якщо принцип «не вкради» (у широкому розумінні) є фундаментальним етичним кодексом людства протягом тисячоліть, а його реалізація на рівні еліт досі не відбувається, чи не настав час переглянути підходи до визначення цих еліт, виходячи з песимістичного, але реалістичного погляду на людську природу?
Читайте також: Чиновницьке свавілля – загроза національній та міжнародній безпеці: концептуальні засади запобігання і протидії
Такі питання можна продовжувати, проте слід враховувати, що відповіді на них не містяться у тексті Кримінального кодексу, а лежать у площині моралі, етики та правничої філософії. Можливо, єдиним реалістичним шляхом для людства у вирішенні цієї проблеми є відмова від утопічної ідеї повного зникнення корупції та зосередження на створенні систем, де корупція, визнана хронічною суспільною хворобою, контролюватиметься через радикальну прозорість, автоматизацію процедур та неухильне публічне покарання порушників суспільного договору? Чи є це реалістичним підходом чи утопічним – вирішувати нам усім.
Стислий висновок
У цій публікації було здійснено спробу розглянути феномен корупції через призму філософсько–правової думки, поставивши важливі запитання, що спрямовані, якщо не на зміни, то хоча б на уточнення нашого розуміння суті порушення, а точніше – зловживання владними та високо– управлінськими повноваженнями окремих категорій осіб. Таке уточнення, ймовірно, дозволить більш продуктивно підходити до розробки заходів протидії корупції. Це дозволяє більш продуктивно оцінювати існуючі заходи протидії корупції.
Слід зауважити, що сучасні антикорупційні механізми часто носять паліативний характер: вони тимчасово пригнічують прояви корупції або маскують її симптоми, але не призводять до «одужання», тобто не забезпечують системного усунення причин цього соціального явища. Водночас, страждають від цієї небезпечної «хвороби» практично усі. Отже, глибше усвідомлення природи корупції та її системних наслідків є ключовим фактором для підвищення ефективності заходів протидії, за умови наявності справжньої політичної та громадської волі до боротьби з цим явищем.
Джерело: Юридичний вісник України
