Хто й за що відповідає в суді? Встановлення особи та перевірка її повноважень у судовому провадженні - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Хто й за що відповідає в суді? Встановлення особи та перевірка її повноважень у судовому провадженні

Дата публікації:

Микола ГЛОТОВ, суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду

Можливість сторін обвинувачення та захисту реалізовувати свої права в суді на початку судового провадження завжди пов’язана зі встановленням осіб, які виступають з одного чи іншого боку, та перевіркою їх повноважень. Оскільки виконання відповідних дій дозволяє запобігти ситуації, коли до суду прийде одна особа й висловить певну позицію у справі від імені іншої, яка її на це не уповноважувала (наприклад, письмово — підпише і подасть апеляційну скаргу, чи усно — виступить з промовою як представник у судовому засіданні). З огляду на те, що в одній нормі діючого Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) йдеться про встановлення осіб учасників судового провадження секретарем судового засідання (ч. 2 ст. 342), а в інших — головуючим суддею (ч. 4 ст. 68, ч. 1 ст. 348, ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 353, ч. 1 ст. 356, ч. 6 ст. 583, ч. 7 ст. 584), й у кодексі прямо не зазначено, як і ким перевіряються повноваження прокурора, то в цій статті зроблено спробу розмежувати, хто й за що відповідає в суді?

Встановлення особи vs перевірка її повноважень

Так, хоча в кримінальному процесуальному законі про це прямо ніде не вказано, але коли особа діє від власного імені (затриманий, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок, експерт) у судовому провадженні встановлюється лише її особа (хто вона така) й повноваження (що саме і від імені кого вона може робити) не перевіряються. Зокрема, про вказане свідчить зміст норм КПК, в яких використовуються такі поєднання слів: «пересвідчуються в особі» (ч. 4 ст. 68 КПК), «встановлює їх особи» (ч. 2 ст. 342 КПК), «встановлює особу» (ч. 1 ст. 348, ч. 6 ст. 583, ч. 7 ст. 584 КПК), «встановлює відомості про його особу» (ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 353 КПК), «встановлює його особу» (ч. 1 ст. 356 КПК).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Водночас, коли одна особа діє від імені іншої, то під час судового провадження встановлюється не лише хто вона, але й перевіряється, що саме і від імені кого вона може робити. Адже, словосполучення, які стосуються перевірки повноважень, наведені в КПК наступним чином: «перевіряє повноваження» (ч. 2 ст. 342), «додаються оформлені належним чином документи, що підтверджують його повноваження» (ч. 5 ст. 396, ч. 4 ст. 427, ч. 3 ст. 462).

Перевірка за межами засідання

При цьому, виходячи з положень кримінального процесуального закону, процедуру встановлення осіб і проведення перевірки їх повноважень умовно можна розділити на ту, яка здійснюється поза межами судового засідання, й ту, яка проводиться безпосередньо в судовому засіданні. І якщо першу завжди здійснює суддя, то з другою не все так однозначно.

Так, поза межами судового засідання без виклику учасників судового провадження суддя вирішує чи можливо розглянути в засіданні: (1) скаргу на рішення, дії або бездіяльність слідчого чи прокурора; (2) апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, вирок чи ухвали суду. Й у разі встановлення, що скаргу чи апеляційну скаргу подала особа, яка не мала права на подання, її повертають тому, хто подав. Як приклад, подібне рішення у формі ухвали в наведеній ситуації приймається головуючим суддею, яким, відповідно, є слідчий суддя (див. ч. 2 ст. 110, п. 1 ч. 2 і ч. 3 ст. 304 КПК), а в суді апеляційної інстанції — суддя-доповідач (див. ч. 2 ст. 110, п. 2 ч. 3 і ч. 5 ст. 399 КПК). Тобто в наведених випадках саме суддя перевіряє, чи мала право певна особа, чи ні, подавати відповідну скаргу. Й хоча така процедура перевірки на рівні закону не надто деталізована, але фактично в процесі її реалізації суддя на основі наявних у матеріалах документів чи їх копій з’ясовує особу того, хто звернувся до суду, за потреби — перевіряє наявність у такої особи відповідних повноважень і чи нормами КПК (наприклад, ч. 1 ст. 303, ст. 393, ч. ч. 3 і 4 ст. 394) її віднесено до кола тих, хто наділений правом на відповідне звернення.

Перевірка в судовому засіданні

Що ж стосується процедури встановлення осіб і перевірки їх повноважень безпосередньо в судовому засіданні, то в одних випадках це здійснює секретар судового засідання (далі — секретар), а в інших — суддя, який є головуючим у судовому засіданні (далі — головуючий).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 342 (Відкриття судового засідання) КПК: «секретар судового засідання доповідає суду, хто з учасників судового провадження, викликаних та повідомлених осіб, прибув у судове засідання, встановлює їх особи, перевіряє повноваження захисників і представників, з’ясовує, чи вручено судові виклики та повідомлення тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі». Наведене правило є загальним і воно застосовується не лише на початку судового засідання, яке проводиться в суді першої інстанції, але й під час судового провадження в судах апеляційної та касаційної інстанцій, при перегляді рішень за нововиявленими або виключними обставинами. Вказане підтверджує зміст частин 1 і 2 ст. 405, частин 1 і 2 ст. 434, ч. 1 ст. 466 КПК. Наприклад, згідно з частинами 1 і 2 ст. 405 КПК «апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених цією главою. Після виконання дій, передбачених статтями 342—345 цього Кодексу, й вирішення клопотань суддя-доповідач у необхідному обсязі доповідає зміст оскарженого судового рішення, доводи учасників судового провадження, викладені в апеляційних скаргах та запереченнях, і з’ясовує, чи підтримують свої апеляційні скарги особи, які їх подали». Проте слід зауважити, що такий точний порядок встановлення осіб і перевірки їх повноважень секретарем існував не завжди. Зокрема, в недалекому минулому ст. 284 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК УРСР 1960 року), що діяв до 19.11.2012 р., замість секретаря саме на головуючого покладала обов’язок «… оголосити, хто з учасників судового розгляду і викликаних осіб з’явився, і повідомити про причини неявки відсутніх», а питання перевірки повноважень стосувалася норма про допуск захисника в ст. 44 КПК УРСР 1960 року.

Отже, під час відкриття судового засідання осіб встановлює та перевіряє повноваження тих із них, кого це стосується, не головуючий, а секретар. І ціль таких дій на даному етапі, як вважає автор виходячи з ч. 1 ст. 347 КПК, пов’язана виключно з необхідністю провести підготовчі дії, щоб з’ясувати можливість розпочати розгляд справи по суті. Адже за відсутності певних осіб такий розгляд може не розпочатися, а засідання суд може відкласти, виходячи із положень статей 323, 324, 325, 326, 327, ч. 4 ст. 405, ч. 4 ст. 434 КПК.

Разом із тим КПК чітко передбачено випадки, в яких безпосередньо головуючий суддя під час судового розгляду по суті встановлює осіб. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 348 КПК для цілей роз’яснення суті обвинувачення він «встановлює особу обвинуваченого, з’ясовуючи його прізвище, ім’я, по батькові, місце і дату народження, місце проживання, заняття та сімейний стан, роз’яснює йому суть обвинувачення й запитує, чи зрозуміле воно йому, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання».

Схожий підхід, але вже для цілей роз’яснення прав, передбачено і при вирішенні слідчим суддею клопотань про застосування тимчасового арешту згідно ч. 6 ст. 583 КПК та екстрадиційного арешту у відповідності до ч. 7 ст. 584 КПК. Крім того, перед отриманням показань під час допиту у відповідності до ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 353, ч. 1 ст. 356 КПК головуючий встановлює відомості про особу свідка, потерпілого й експерта. Й у випадках залучення перекладача згідно ч. 4 ст. 68 КПК головуючий пересвідчується в його особі і компетентності. Тобто, після проведення підготовчих дій осіб, зазначених вище, в судовому провадженні встановлює не секретар, а головуючий суддя, виходячи при цьому з цілей, які є з огляду на зміст вищенаведених ч. 4 ст. 68, ч. 1 ст. 348, ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 353, ч. 1 ст. 356, ч. 6 ст. 583, ч. 7 ст. 584 КПК на відповідній стадії.

Таким чином, у КПК чітко передбачено розмежування пов новажень секретаря судового засідання й головуючого судді стосовно того, коли і хто з них у судовому засіданні встановлює осіб. А щодо перевірки повноважень учасників судового провадження, то їх у судовому засіданні перевіряти має саме секретар. Але, як вважає автор, існують неписані винятки.

Про рівні відповідальності

Так, за належне відправлення правосуддя безпосередньо в судовому засіданні в кінцевому результаті завжди відповідає головуючий, а не секретар. Адже, згідно ст. 321 КПК саме він «… керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи із судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження». Й усі свої зусилля в ході судового провадження головуючий суддя повинен спрямовувати на виконання завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК.

У той же час ст. 73 КПК сек ретаря наділяє цілим рядом обов’язків. На нього нормами ч. 4 ст. 74 (за відсутності в судовому засіданні розпорядника), ч. 2 ст. 108, ч. 6 ст. 135, ч. 4 ст. 336, ч. 2 ст. 342 і ст. 343, ч. 4 ст. 371, ч. 7 ст. 387 КПК покладається виконання інших функцій. Наприклад, відповідно до підпунктів 5 і 6 ст. 73 КПК «секретар судового засідання оформляє матеріали кримінального провадження в суді та виконує інші доручення головуючого в судовому засіданні». То ж, на думку автора, таким та іншим обов’язкам секретаря де-факто кореспондує прямо не прописане в кодексі, але по факту існуюче право головуючого судді контролювати належне виконання секретарем своїх обов’язків. Оскільки їх неналежне виконання в майбутньому може призвести до скасування прийнятого з участю головуючого рішення (наприклад, згідно п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК, коли головуючий не проконтролював чи секретар належним чином оформив матеріали кримінального провадження, й останній випадково до них не долучив журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції). Ми ж усі люди й від помилки ніхто не застрахований!

Саме тому, як вважає автор, головуючий у процесі здійснення контролю за належним виконанням секретарем свого обов’язку з перевірки повноважень захисників, представників і прокурора під час відкриття судового засідання також може перевірити повноваження цих осіб. Тобто головуючий може переглянути документи чи їх копії, на основі яких секретар перевірив повноваження, й у разі виявлення недоліків звернути на це увагу, поставити запитання чи дати секретарю відповідне доручення з виправлення помилки, яке згідно п. 6 ст. 73 КПК обов’язкове до виконання. Подібне реагування, на переконання автора, дозволяє головуючому забезпечити виконання такого завдання кримінального провадження, як застосування до кожного учасника кримінального провадження належної правової процедури в контексті такої загальної засади кримінального провадження, як рівність перед законом і судом.

Питання рівності в підході до перевірки повноважень

Поруч із наведеним у практичній діяльності секретаря може виникати питання про те, на підставі чого він/вона має перевіряти повноваження прокурора. Оскільки в ч. 2 ст. 342 КПК зазначається, що під час відкриття судового засідання секретар перевіряє лише повноваження захисників і представників, а слово «прокурор» у цій статті не згадано.

Водночас, схожа дилема може виникати в судді­доповідача після отримання апеляційної скарги від представника третьої особи, щодо майна якої слідчий суддя вирішив питання про арешт. Адже в ч. 5 ст. 396 КПК вказано: «якщо апеляційну скаргу подає захисник, представник потерпілого, то до неї додаються оформлені належним чином документи, що підтверджують його повноваження відповідно до вимог цього Кодексу». Тобто у вказаній нормі згадані лише захисник і представник потерпілого й при цьому не згадано представника третьої особи. Також подібна ситуація може виникати при застосуванні ч. 5 ст. 396, ч. 4 ст. 427, ч. 3 ст. 462 КПК, в яких прямо не зазначено, що до своїх апеляційної чи касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами інші учасники судового провадження (прокурор, законний представник підозрюваного чи обвинуваченого, представник цивільного позивача, законний представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, представник третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт) повинні додавати оформлені належним чином документи на підтвердження їх повноважень.

Проте, як вважає автор, виходячи з того, що за приписами п. 3 ч. 1 ст. 7 КПК «зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відноситься рівність перед законом і судом», передбачена ч. 2 ст. 342 КПК процедура перевірки повноважень на підставі ч. 1 ст. 10 КПК має застосовуватися й до прокурора. Й аналогічним чином представники не лише потерпілого, а й інших осіб, а також прокурор, при подачі до суду документів, вимоги до яких визначені статтями 396, 427, 462 КПК, повинні до них долучати документи на підтвердження своїх повноважень. Оскільки не може надаватися привілей жодній особі, в тому числі за такою «іншою ознакою», як її «процесуальний статус».

Більше того, в постанові від 11.02.2020 р. у справі № 761/33311/15­к Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зазначив: «… постанова про призначення прокурора, якою надаються конкретному прокурору (групі прокурорів) повноваження, передбачені ст. 36 КПК України, у кримінальному провадженні є обов’язковою. Така ж правова позиція міститься і в постанові колегії суддів Верховного Суду від 19.04.2018 року у справі № 754/7062/15­к, відповідно до якої витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за відсутності відповідного процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням». Тобто важливим є не просто факти фізичного існування такої постанови, але і її наявність в матеріалах провадження в суді.

Вищезазначене, на думку автора, разом із відсутністю вже більше семи років норми про допуск захисника до участі в справі за постановою судді або ухвалою суду (колись це передбачала ст. 44 КПК УРСР 1960 року) свідчить про рівність сторін у кримінальному провадженні. Через це не лише захисник і представник, але й прокурор, мають надавати до суду документи, що підтверджують їх повноваження на участь у судовому провадженні.

Як підсумок

Отже, чинний КПК чітко розмежовує сфери відповідальності головуючого судді і секретаря судового засідання в процесі встановлення осіб та перевірки їх повноважень на різних етапах судового провадження. Й ті питання, які декому можуть видаватися чітко не врегульованими кримінальним процесуальним законом, насправді легко вирішуються на підставі ч. 6 ст. 9 КПК — через застосування загальних засад кримінального провадження з урахуванням його завдань.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Закон про олігархів чи популістична ширма для ручного управління країною?

Опубліковано

on

От

Тетяна ХУТОР,
голова Аналітичного центру «Інститут законодавчих ідей», член Громадської ради при НАЗК

Двадцять третього вересня Верховна Рада України ухвалила в другому читанні так званий «Закон про олігархів» — «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Це рішення підтримали 279 депутатів. Парламент не зупинило навіть те, що висновок до законопроекту Венеційська комісія надасть лише в грудні.

Читайте також: У Раді вже пропонують скасувати «Закон про олігархів»

Корупційні ризики і загрози

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Інститут законодавчих ідей 5 років аналізує законопроекти ВРУ на наявність корупційних ризиків, але саме цей проект закону можна по праву назвати найяскравішим прикладом надання «неконтрольованих» повноважень органу влади без будь-яких запобіжників, наслідки чого важко передбачити.

Тож за що саме проголосували народні обранці, кого в Україні тепер вважатимуть олігархом, та які ризики це принесе суспільству?

Читайте також: Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Суть прийнятого закону зводиться до надання РНБО на чолі з Президентом повноважень визнавати фізичних осіб олігархами та контролювати контакти посадовців з такими особами та їх представниками. Основними загрозами нового закону є: — отримання небувалих повноважень РНБО надавати та позбавляти статусу олігарха на власний розсуд; — можливість посадити на «гачок звільнення» будь-якого посадовця, адже відтепер одна незадекларована зустріч з представником олігарха, який не представився, є підставою для позбавлення посади; — створення комфортних умов для існування «нових» олігархів «з бездоганною діловою репутацією», без обмежень, які поширюються на старих; — потрапляння до реєстру не лише олігархів, а й великих бізнесменів через розмиті критерії належності до олігархів.

Чому не варто було ухвалювати цей закон?

Спочатку трохи історії щодо того, як ухвалювали законопроект № 5599. Даний документ від імені Президента України Володимира Зеленського зареєстрували у Верховній Раді 2 червня цього року, і вже через 3 місяці він став законом.

Зазначу й те, що під час підготовки документу до другого читання надійшло 1 257 поправок і пропозицій. Комітет ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки під головуванням Олександра Завітневича на засіданні 17 вересня врахував лише 59 із них, а 1 211 відхилив. А під час розгляду 23 вересня депутати ухвалили законопроект за скороченою процедурою протягом години, хоча його текст до 2-го читання, за який голосували народні обранці, не було опубліковано навіть на момент голосування.

Загалом же, незважаючи на врахування деяких поправок, сутнісних змін у ньому не відбулося, попри десятки зауважень, висловлених громадськістю та профільними структурами парламенту.

Хто приймає рішення, або необмежені повноваження

РНБО Відповідно до закону, рішення про визнання особи олігархом ухвалює Рада національної безпеки і оборони України на підставі подання КМУ, НБУ, СБУ, Антимонопольного комітету України або самого ж РНБО. Яким має бути це подання, в які строки його мають розглянути або відхилити закон не визначає. РНБО розглядатиме такі подання на власний розсуд, вирішуючи, чи є підстави визнавати особу олігархом, чи ні.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, його положення доповнилися можливістю майбутнього олігарха подати свої пояснення щодо підстав визнання його таким. При тому автори жодним чином не регламентували порядку розгляду таких пояснень, не визначили процесуального рішення, яке може прийняти РНБО за наслідками їх розгляду та не встановили, як ці пояснення можуть вплинути на розгляд питання. Також закон дозволяє РНБО на власний розсуд вирішувати, чи заслуховувати особисті пояснення особи про підстави визнання її олігархом. Закон не передбачає можливості оскарження такого рішення, хіба що «олігарх» надасть заяву та документи, які підтвердять, що ознаки для його перебування в реєстрі відпали. Встановлений механізм захисту прав «кандидата в олігархи» є формальним та юридично малодієвим, або ж, навпаки, дієвим, проте лише у випадку використання неформальних «домовленостей».

Окрім права надавати та позбавляти статусу олігарха, саме РНБО визначає, чи був незадекларований контакт у посадової особи з представниками олігархів, що веде до звільнення посадовця. Тут проблема полягає в тому, що ні порядку виявлення такого контакту, ні вимог до «представників» та перевірки достовірності отриманої інформації про такий контакт не передбачено. Більше того, закон чітко визначає, що у випадку, якщо представник олігарха не представився — відповідальність несе лише посадовець. Тепер стане набагато легше позбутися директора НАБУ, судді ВАКС чи керівника будь-якого іншого органу попри гарантії незалежності, надані законом.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, автори вирішили надати визначення представника олігарха — це фізична особа, яка проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями від імені та/або в інтересах особи, включеної до реєстру. Однак незрозумілим є те, чим будуть підтверджуватися такі «повноваження» та скільки таких представників може мати олігарх? Фактично кожен може представитися його представником, наслідком чого буде обов’язок публічних службовців вносити відомості щодо такої розмови та її змісту. Водночас представником олігарха не буде визнаватися особа, яка дійсно діє в його інтересах, однак не проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями, а здійснює комунікацію іншим способом, наприклад, шляхом листування.

Окремої уваги потребує питання конфлікту інтересів членів Ради національної безпеки і оборони, коли вони за своїм же поданням будуть розглядати питання та голосувати про визнання члена РНБО таким, що мав незадекларований контакт з олігархом чи його представником, або визнання одного із членів чи пов’язаної з ним особи олігархом.

Хто такий «олігарх» та його представник?

Для того, аби РНБО могла визнати особу олігархом, вона повинна відповідати 4-м критеріям, визначеним у законі. Однак більшість цих критеріїв залишилися розмитими, наслідком чого може стати помилкове визнання олігархами сотень заможних осіб, які не мають жодного відношення до політичних процесів.

Так, закон визначає, що олігархом вважатиметься особа, яка одночасно відповідає щонайменше трьом із таких ознак: участь у політичному житті — закон встановлює, що людина відповідає ознаці участі в політичному житті, якщо вона є близькою до президента, спікера, народних депутатів України, міністрів та інших осіб. Тобто людина, яка реально не має жодного стосунку до політичного життя, може бути визнана олігархом. Наприклад, сестра дружини керівника відомства, яка має акцію у великому підприємстві та випускає місцеву друковану газету, однак не є учасницею політичного процесу, має шанс отримати статус олігарха.

Це може штучно розширити цей перелік, до того ж, така норма може сприяти приховуванню статків та переоформленню майна на підставних осіб. Крім того, закон встановлює, що будь-яка особа, яка здійснювала забезпечення товарами чи послугами мітингів чи демонстрацій підпадатиме під цю ознаку. Через запропоноване формулювання під критерій участі в політичному житті підпадає особа, яка, наприклад, здала в оренду звукову техніку або виготовила поліграфічну продукцію для учасників будь-якої демонстрації чи мітингу, адже поняття «мітинг з політичними вимогами» не розкривається.

Значний вплив на ЗМІ

Цікаво, що визначення особи олігархом за цією ознакою можливе до осіб, які їй відповідали лише до моменту набрання чинності цього закону. Після цього моменту, вплив на медіа не буде враховуватися при визначенні особи олігархом, навіть якщо особа відповідає усім іншим ознакам. Таке положення викликає справедливе риторичне питання: хто ця людина, що має вплив на політичне життя, володіє істотними статками чи є бенефіціаром природної монополії, але ще не має ЗМІ? Це свідчить про те, що фактично ця ознака поширюватиметься лише на олігархів, які на момент набрання чинності законом уже матимуть вплив на ЗМІ та не поширюватиметься на «нових» олігархів.

Є кінцевим бенефіціарним власником монополії

Цей критерій є найбільш визначеним, адже процедура визнання суб’єкта господарювання суб’єктом природних монополій або таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, є чіткою та передбачена в Законі України «Про захист економічної конкуренції». На дату ухвалення закону в Україні налічувалося 3 338 суб’єктів природних монополій. Має підтверджену вартість своїх активів чи активів осіб, бенефіціаром яких вона є, що перевищує один мільйон прожиткових мінімумів (станом на зараз це 2,38 мільярда гривень). Відповідно до закону, розрахунок вартості активів, здійснюється сукупно за розмірами активів особи та підприємств, де вона виступає бенефіціаром у значенні закону (не кінцевим бенефіціарним власником).

Згідно з таким же законом таким бенефіціаром вважається особа, яка самостійно чи спільно з іншими прямо або опосередковано володіє статутним капіталом або правом голосу в юридичній особі. Важливо, що право голосу в юридичних особах має кожний власник будь-якої частки. Таким чином, вартість активів особи для визнання її олігархом може складатися суто з вартості активів юридичних осіб, коли частка особи в їх статутному капіталі є незначною.

Наприклад, особа, яка володіє навіть 1% статутного капіталу підприємства, може бути визнана олігархом, тому що сукупні активи такої юридичної особи перевищуватимуть один мільйон прожиткових мінімумів. Більше того, законопроектом не визначено, ким саме та за якою процедурою відбуватиметься підтвердження вартості активів, особливо це важливо у випадках визнання опосередкованого володіння частками в юридичних особах.

Наслідки визнання «олігархом»

Згідно із законом до олігарха застосовуватимуться суттєві правообмеження. Так, їм заборонятиметься здійснювати внески на підтримку політичних партій та у виборчі фонди кандидатів (крім власного виборчого фонду); бути покупцем у процесі приватизації об’єктів великої приватизації; фінансувати будь-яку політичну агітацію, проведення мітингів або демонстрацій із політичними вимогами та гаслами (водночас те, що розуміється під «політичними вимогами та гаслами», автори вказати забули.

Вказані положення містять ознаки суперечності конституційним гарантіям свободи політичної діяльності та прав власників розпоряджатися своїм майном, що сприятиме приховуванню фінансування політсил, а не її прозорості.

Також реалізація вказаних обмежень може стати підставою для звернення до КСУ або ж навіть до Європейського суду з прав людини, наслідком чого буде сплата Україною сатисфакції за рахунок коштів платників податків. Також закон містить і «непрямі» правообмеження, які покладатимуться на олігархів. Це стосується їх обов’язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України «Про запобігання корупції», хоча фактично олігарх такою особою може й не бути. Поряд із цим на них поширюватиметься й обмеження та відповідальність щодо отримання подарунків та обов’язки щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. Ще одним «непрямим» наслідком набуття статусу олігарха очікувано стане ускладнення у відносинах із закордонними партнерами та залучення інвестицій, адже очевидно, що офіційне визнання у власній країні олігархом викличе питання в будь-кого.

Таким чином, закон надає РНБО надмірні дискреційні повноваження, які саджають «на гачок» будь-якого чиновника та великого бізнесмена, натомість створюючи умови для «нових олігархів». У такому випадку постає питання — яка справжня мета прийняття цього закону — боротьба з олігархами чи спрощена процедура звільнення незалежних посадовців та ручне управління великим бізнесом?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мандати на стіл: хто і як може позбавити народних депутатів повноважень?

Опубліковано

on

От

Олександр РАДЧУК,
політолог

Уже вкотре найбільша фракція монобільшості обговорюватиме питання партійної дисципліни й можливого виключення зі своїх лав незгодних із позицією пропрезидентської сили. Цього разу питання стоїть навіть гостріше — йдеться про можливість позбавлення депутатського мандата вже колишнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, якого нещодавно відкликали з посади. Ба більше: позбавити депутатських мандатів можуть і тих, хто не проголосував чи проголосував «проти» відкликання екс-голови ВРУ, який, до слова, очолював список партії «Слуга народу» на дострокових парламентських виборах у 2019-му.

Читайте також: Позбавлення мандата за прогули: спроба друга

В українській політиці вже були прецеденти, коли після виходу з фракції депутатів позбавляли мандатів. Утім, як і тоді, так і зараз дане питання викликає особливий резонанс — адже рішення про позбавлення мандата ухвалюють більшістю голосів на партійному з’їзді, тоді як за народних депутатів — неважливо, чи вийшли вони з фракції, чи їх намагаються виключити саме з політичних мотивів, — віддали свої голоси виборці.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У будь-якому разі, історія з відкликанням екс-спікера парламенту Дмитра Разумкова може отримати ще один поштовх до загострення політичної кризи саме у випадку рішення про позбавлення його депутатського мандата. Чи наважаться на цей крок депутати монобільшості — стане відомо вже на цьому тижні після засідання фракції «Слуги народу», а реальні рішення можуть бути ухвалені вже під час партійного з’їзду, який очікується в листопаді.

Партійний диктат

Про сім головних підстав, за якими можуть бути достроково припинені повноваження народного депутата, йдеться в статті 81 Конституції України. Зокрема, в пункті 6 статті написано, що «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу народного депутата України зі складу такої фракції», вважається достатньою підставою, аби позбавити народного обранця депутатського статусу.

У 2016-му році подібним чином вирішили покарати народних депутатів Єгора Фірсова та Миколу Томенка, які вийшли з фракції БПП через незгоду з позицією більшості депутатів щодо голосування за норми Державного бюджету на 2016 рік. На закритому партійному з’їзді тоді ухвалили одностайне рішення припинити повноваження цих двох депутатів. І вже через 3 дні ЦВК повідомила про позбавлення їх мандатів, а наступного дня спікер парламенту оголосив про те, що Фірсов і Томенко — більше не народні депутати.

При цьому експерти, зокрема й у Венеційській комісії, наголошували на тому, що відкликання народних представників політичними партіями є неприйнятним у демократичній державі. Ще на початку каденції Верховної Ради ІХ скликання групою народних депутатів було внесено законопроект № 1038 «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата» (щодо приведення Закону України «Про статус народного депутата України» у відповідність із Конституцією України)», яким вводився у дію механізм позбавлення депутатського мандата у випадку виходу депутата зі складу фракції. Документ цей не відкликаний і досі й сумирно лежить десь у комітетах. Однак проти його ухвалення одразу ж виступили численні мажоритарники від «Слуги народу», яких чисельно навіть більше, аніж «списочників». Річ у тім, що даний законопроект у разі ухвалення давав можливість позбавити мандата не лише тих народних депутатів, які обиралися за списками партій, а й тих, хто висувався від партії і переміг по одномандатному виборчому округу.

Цікавим є й те, що вже в нинішньому скликанні, попри численні скандали та рішення про виключення з фракції монобільшості, поки що в жодного з народних депутатів не забрали мандат. І якщо щодо деяких із народних обранців цю процедуру складно запустити, бо вони перемогли на виборах на мажоритарних округах, то, наприклад, після скандалу з виключенням із фракції народного депутата Гео Лероса (№ 23 у виборчому списку «Слуги народу»), так і не було ухвалене рішення про позбавлення його депутатського мандата. Отже, кожне окреме подібне рішення — випливає більше з політичної доцільності, аніж має реальні законні підстави.

Поглиблення політичної кризи

У випадку з відкликанням екс-спікера Дмитра Разумкова ситуація з позбавленням мандата дещо складніша, адже відповідно до норм регламенту, голова Верховної Ради, а також його перший заступник та заступник не входять до складу будь-якої депутатської фракції. Наразі достеменно невідомо, чи писав екс-спікер відповідну заяву про вихід із фракції «Слуги народу», чи дана норма спрацювала автоматично.

Таким чином, як саме будуть оцінені фракцією та з’їздом партії «Слуга народу» можливості щодо позбавлення депутатських мандатів народних обранців зі списку цієї політсили, досі незрозуміло. Невідомо, якою в цьому питанні може бути роль ЦВК, хоча саме на сценарій, схожий до прецеденту 2016-го року, натякають у керівництві фракції монобільшості. Своєю чергою Дмитро Разумков пообіцяв, що в разі позбавлення його депутатського мандата — звертатиметься до суду. Вочевидь, маючи на це достатні юридичні підстави.

Усі ці процеси означають, що в разі будь-якого з варіантів розвитку подій поглиблення політичної парламентської кризи не уникнути. Якщо пропрезидентська партія таки вирішить позбавити мандатів незгодних із її позицією народних обранців, то ще більше поставить під сумнів якість ухвалених рішень у парламенті нинішнього скликання. Та й навряд чи це стане стимулом для дотримання партійної дисципліни тими депутатами, які бодай якось будують плани на подальшу політичну кар’єру. Якщо ж не позбавить, це може поглибити додаткові відцентрові тенденції всередині фракції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Опубліковано

on

От

Олександр ВОДЯННІКОВ,
національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права
Координатора проектів ОБСЄ в Україні

У 2016 році вийшла праця Сергія Головатого «Про людські права», в якій автор, виходячи з історико-лінгвістичного аналізу, обґрунтовує необхідність заміни загальновживаного терміна «права людини» на «людські права». Ця пропозиція викликала досить жваву дискусію в наукових колах. Хоча особисто я достатньо скептично поставився до цієї пропозиції. В українській правничій термінології склалася традиція використання терміна «права людини» для означення поняття, яке в європейських мовах має назву «human rights» (англ.), «Menschenrechte» (нім.), «derechos humanos» (ісп.), «diritti umani» (італ.). Цей термін міститься в Конституції України, законодавстві, включаючи офіційні переклади міжнародних документів, у науковій літературі та повідомленнях ЗМІ. Однак, якщо поглянути на історичну еволюцію, генеалогію «human rights» і «droits de l’homme», можна дійти висновку, що дійсно «права людини» і «людські права» не є тотожними концепціями. Давайте поміркуємо чому?

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

«Droits de l’homme» як проект Французької революції

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Термін «права людини» є дослівним еквівалентом французького «droits de l’homme». Ця французька традиція тяжіє часів Великої французької революції 1789 року, коли була проголошена Декларація прав людини і громадянина. В її основу було покладено імпліцитне розрізнення між правами, що належать людині (у той історичний момент — вільній особі), та правами, що належать людині як члену політичної спільноти. Навіть у революційні часи ці права не стосувалися рабів, жінок і навіть звільнених рабів.

Поширення цей термін набув завдяки Жан-Жаку Руссо. В своєму трактаті «Про суспільний договір» Руссо говорить про «права громадян», «природні права, яким [громадяни] повинні користуватися як люди», «права людини». Але квінтесенція розуміння прав у викладі Руссо полягає в тому, що «суспільний стан — це священне право, що є засадою всієї решти прав. Це право, однак, не є природним; тому воно базується на угодах». По суті Руссо закладає основи пізнішого революційного розуміння «droits de l’homme» як засади політичного проекту. З 1760-х років саме такі конотації забарвлюють цей термін у працях барона Гольбаха, Рейналя, Мерс’є, маркіза де Кондорсе. А абат Рейналь в 1770 році писав: «Свобода є властивістю кожного. Слід розрізняти три її типи: природна свобода, громадянська свобода та політична свобода; тобто свобода індивіда, свобода громадянина і свобода нації. Природна свобода є правом, наданим природою кожній людині розпоряджатися собою на власний розсуд. Громадянська свобода є правом, що забезпечується суспільством кожному громадянину робити все, що не суперечить законам. Політична свобода — стан народу, що не відмовився від свого суверенітету, і який сам встановлює собі закони або бере участь у системі свого законотворення» (Abbé Raynal. From the Philosophical and Polítical History of the Settlements and Trade of the Europeans in the East and West Indies. The French Revolution and Human Rights. A Brief Documentary. 1996. P. 52).

Читайте також: ООН заявляє про погіршення ситуації з правами людини

У цьому викладі абата Рейналя відображена, власне, концепція «droits de l’homme», яка згодом була закладена в Декларації 1789 року: права людини становили поєднання «політичної» і «громадянської» свободи задля утворення нової політичної спільноти — політичної нації. Дебати в Національній Асамблеї в червні 1789 року чітко окреслюють цю концепцію й розуміння прав, викладених у згаданій Декларації: закріпити в цьому документі «перші принципи» конституції, «перші елементи всього законодавства» (маркіз де Лафайет). Герцог де Монморансі не менш чітко сформулював ідею Декларації: «Дуже важливо проголосити права людини до прийняття конституції, оскільки конституція — це лише продовження, завершення такого проголошення».

Декларація 1789 року і права, декларовані нею, стосувалися громадянства як приналежності до нової політії. Як підсумував Самуель Мойн, «права революційної епохи були революційними: вони становили засади утворення чи відновлення простору громадянства, а не захист «людяності» (Moyn S. The Last Utopia: Human Rights in History. 2010. Р. 26). Тому історично обґрунтованим було б аналізувати становлення й еволюцію людських прав саме внаслідок невдачі французької революційної моделі, переривання революційної традиції «droits de l’homme», що сталося після Другої світової війни.

Саме ця революційна традиція витіснила і в англійському і у французькому політичному дискурсах інші концепції — «human rights» (людські права), «rights of mankind» (права людського товариства) та «rights of humanity» (права людства), які на тлі революційної традиції виглядали надто загальними, щоб мати значення в новій парадигмі народного суверенітету. Ці концепції розглядалися відносними категоріями, що відрізняють людське від божественного, з одного боку, і тваринного, з іншого.

Іншими словами, термін «droits de l’homme» із самого початку був політично, гендерно й соціально забарвленим. З огляду на свою генеалогію і семантичний наголос на адресаті прав він не охоплює всіх якостей, якими в постмодерному конституціоналізмі мають володіти «human rights», а саме невід’ємність (притаманність людині з огляду на саму людську природу), рівність (тотожність для всіх без винятку) та загальність (повсюдна дія). Цей революційний проект виходив з іншого постулату — утворення політичної нації. Однак такі конотації визначили живучість революційного проекту в період становлення і розвитку національної держави до Другої світової війни.

Абстракція «людини» в такому революційному проекті завжди містила певну політичну ідентичність. Класичний лібералізм ХІХ — першої половини ХХ ст. в якості головної мети проголошував захист свобод окремого політичного суб’єкта, хоча ці свободи зводилися до тих прав, що були необхідними індивіду, щоб діяти в певному політичному середовищі. В такому сенсі втрата членства в політичній громаді, як-то через зникнення такої громади чи через вигнання, означала виключення з людства, втрату «права на права». Права людини в такому сенсі були привілеєм членства в політичній громаді, привілеєм громадянства.

«Human rights» як антитеза «droits de l’homme»

Термін «human rights» в сенсі людських прав виникає в контексті дискусії в англомовній публіцистиці щодо французької Декларації. Томас Пейн у своєму трактаті «Права людини» («Rights of man») 1791 року, написаному у відповідь на критику Едмунда Берка французької Декларації, побіжно використовує цей термін. Але в загальний вжиток «human rights» у значенні, подібному до сучасного розуміння людських прав, входить у першій чверті ХІХ ст. в контексті боротьби за заборону рабства і работоргівлі.

Нове розуміння людських прав постає і індоктринується після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року. Навіть у політичному й дипломатичному лексиконі використання терміна «human rights» замість «rights of man» стає новацією. До того часу публічний дискурс послуговувався лексиконом, що склався в часи великих революцій — «природні права», «громадянські права», «політичні права», «соціальні права», «конституційні права», віддзеркалюючи когнітивні schemata революційного проекту. Так, за сто років до Другої світової війни тільки в шести рішеннях Верховного Суду США був вжитий термін «human rights», але вже за період з 1941 по 1949 цей термін з’являється в тринадцяти рішеннях, а протягом двадцяти років з моменту схвалення Загальної декларації про права людини «human rights» згадують тридцять два рішення Верховного суду США (Primus R. The American Language of Rights. 2004. Р. 191).

Загальна декларація прав людини 1948 року стала певною відповіддю на явні й імпліцитні упередженості французького революційного проекту «прав людини». Цей документ є прикладом «Великого діалогу»: стаття 1 Загальної декларації відтворює статтю 1 французької Декларації 1789 року з важливою відмінністю — замість «Les hommes naissent et demeurent libres et égaux en droits» («люди», «чоловіки» — фр.) Загальна декларація постулює невід’ємність, рівність і загальність: «Tous les êtres humains naissent libres et égaux en dignité et en droits» («всі людські істоти»).

Декларація 1948 року спричинила як ефект розриву, так і символічного впорядкування нової парадигми, що означало становлення нової концепції, нового комплексу субстантивних зобов’язань (хоча у той період подекуди термін «human rights» помилково вважався новою назвою для старої категорії).

Становлення нової концепції, таким чином, стало відповіддю на недоліки, упередженості й колективізм революційного проекту, який не в останню чергу вважався таким, що заклав основи для становлення тоталітарних держав у Європі міжвоєнного періоду. Нова концепція «людських прав», що постала в ході переосмислення жахливого минулого Європи, стала новим кредо, складовою нової ідентичності Європи в протистоянні з країнами соціалістичного табору.

Саме тому, говорячи про концепцію «human rights», слід мати на увазі, що йдеться саме про «людські права» як нову парадигму сучасного конституціоналізму. Загальне використання терміна «права людини», що є спадщиною революційного проекту XVIII ст. і лібералізму ХІХ ст., звичайно, не означає, що цьому терміну надається той же зміст і значення, що були характерними для ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. Однак дуже важливо мати на увазі цю фундаментальну відмінність між революційною традицією прав людини як «droits de l’homme» та новою парадигмою людських прав як «human rights» сучасного конституціоналізму.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію про співпрацю з Україною

В українській Конституції, законодавстві, офіційних перекладах міжнародних документів використовується термін «права людини». Чи потрібно міняти цю термінологію? Це складно і навряд чи має сенс. Однак, коли йдеться про відповідне поняття в теорії, доктрині чи перекладі, перевага має надаватися все ж терміну «людські права» як найбільш адекватному для означення цього поняття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link