Камо грядеши, український суде?..

Микола ШУМИЛО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, керівник Центру проблем правосуддя та формування єдиної судової практики Киівського регіонального центру НАПрНУ

У цій статті автор обґрунтовує тезу про необхідність встановлення належного місця суду в системі суспільних оцінок й очікувань та координат органів кримінальної юстиції. На жаль, його сучасне становище не відповідає високому соціальному призначенню в структурі політико-правових гарантій захисту прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності. Приниження ролі суду на вітчизняних теренах має історичні й ментальні причини. Однозначною є та, що традиційно суд був «придатком» виконавчої влади. Дана тенденція особливо рельєфно проявилася в роки радянської влади, коли суд вважався складовою адміністративно-командного механізму управління і його діяльність була підконтрольною органам прокуратури. Такі деструктивні наслідки опікування суду в минулому, на жаль, залишилися в сучасному законодавстві й мисленні правозатосовників. Із цієї причини в законодавстві і свідомості юристів необґрунтовано ототожнюється кримінальний процес і кримінальне судочинство, нівелюється роль і значення обвинувального вироку як продукту судової діяльності при застосуванні норм кримінального законодавства, урівнюється повідомлення про підозру та притягнення до кримінальної відповідальності, без дотримання належної правової процедури по встановленню юридичного факту вчинення злочину особа звільняється від кримінальної відповідальності, судова діяльність залишається складовою системи стадій кримінального процесу, що суперечить вимогам статей 6 і 129 Конституції України. Неналежне становище суду стримує також руйнацію слідчого способу формування доказів і призначення доказування в кримінальному процесі.

Правоохоронна функція держави

Як відомо, ст. 3 Конституції України визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість політики держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Тому фокус роботи її органів повинен бути максимально спрямований на охорону та захист прав людини. Стандарти ж їхнього захисту мають формуватися, зокрема, повсякденною практикою кримінального суду. А щоб бути гідним цієї високої місії, сам суд має посідати належне йому місце як у системі суспільних оцінок і очікувань, так і в системі координат самої кримінальної юстиції.

Проте твереза й незаангажована оцінка місця й ролі сучасного вітчизняного кримінального суду дозволяє автору стверджувати, що на шляху до цієї мети йому доведеться пройти складний і тернистий шлях, долаючи низку серйозних проблем об’єктивного і суб’єктивного характеру.

Трохи історії

Як уже зазначалося, применшення ролі та суспільної ваги суду в нашій країні має свої історичні та ментальні причини. Так, до середини ХІХ століття судова система царської Росії мала архаїчний характер, і була підпорядкована адміністрації, залежачи не лише від центральної та місцевої влади, але й від жандармерії і поліції. Тому судово-правова реформа 1864 року покликана була забезпечити передовсім незалежність суду й створення самостійної судової влади. Для цього в Статуті кримінального судочинства закріплювалися такі фундаментальні європейські правові цінності як презумпція невинуватості, гласність, усність, змагальність судочинства, окремі гарантії права обвинуваченого на захист, участь захисника, принцип оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів та інші демократичні принципи судочинства. Проте час, на жаль, засвідчив, що між положеннями Статуту й соціально-політичною реальністю крок за кроком почали формуватися глибинні розриви, а задекларована незалежність суду стала втрачати життєздатність. Із середини 80-х років дев’ятнадцятого століття почалася справжня деградація судової влади. Як зазначав у цьому зв’язку професор О. І. Трусов, такі процеси розвивалися трьома напрямами: «…безконтрольність поліції і жандармерії, які підкорювалися лише вищим адміністративним владам, послаблення демократичних інститутів, введених Статутом 1864 р. в судові системі, більш широке використання військових і надзвичайних судів, що діяли за своїми правилами». До речі, вельми метафорично з цього приводу висловлювався також відомий російський теоретик і пропагандист марксизму Г. В. Плєханов. За його словами, «Реформоване судочинство в Росії зосталося екзотичною рослиною: воно пасує до всього державного ладу Росії як шовковий циліндр до одягненого в звірину шкуру ескімоса».

Суд як відомча структура управлінських установ

Своєю чергою, події 1917 рок у, нібито, створювали всі потрібні передумови для демократичної реконструкції тодішньої судової влади. І дійсно, радянська судово-правова реформа 1922—1924 рр. на перших порах не цуралася демократичних ідей Статутів 1864 року. Але, на жаль, практично вже з 1928-го почалася соціально-юридична деградація новоствореної судової сис теми. Не дивина, що в умовах адміністративно-командної системи управління суд цілком прогнозовано став її невід’ємним елементом, втрачаючи своє призначення й перестаючи бути гарантом захисту й охорони прав та свобод людини. Інакше кажучи, він перетворився на відомчу структуру управлінських установ, стаючи de facto залежним і підконтрольним органам прокуратури і виконавчої влади.

Так, приміром, у 1933 р. постановою ВЦВК і РНК СРСР була заснована Прокуратура СРСР. Згідно з приписами на неї покладався обов’язок «наглядати за правильним й однаковим застосуванням законів судовими установами союзних республік із правом вимагати судові й слідчі справи на будь-якій стадії провадження, опротестування вироків і рішень судів у вищестоящі судові інстанції й призупинення їх виконання. Дана норма відтак була закріплена в Положенні про Прокуратуру СРСР, затвердженому постановою ЦВК і РНК СРСР, а також у Положенні про прокурорський нагляд 1955 р. Не уникнув цього й Закон «Про прокуратуру СРСР» 1979 року, в якому також прямо зазначалося, що прокуратура здійснює нагляд під час розгляду справ у судах.

Як бачимо, в такий спосіб у законодавстві колишнього Сою зу РСР формувалася й карбувалася антидемократична ідея концентрації наглядових функцій прокуратури за діяльністю суду. Крім цього, для контролю за діяльністю судів і «поліпшення» якості їхньої роботи в липні 1936 р. було створено загальносоюзний орган судового управління — Народний комісаріат юстиції СРСР, який здійснював нагляд за застосуванням судами норм кримінального, цивільного і процесуальних кодексів, узагальнював судову практику і, в разі потреби, готував пропозиції із вдосконалення законодавства. Правова доктрина колишнього Радянського Союзу виходила із єдності партійної і державної влади, які мали єдині цілі й завдання. З цієї причини концепція розподілу влади не визнавалася. Кримінальний суд у структурі державних органів разом із прокуратурою, органами внутрішніх справ й іншими компонентами даної системи здійснював боротьбу зі злочинністю.

Перед судом і правоохоронними органами ставилося завдання швидко й повно розкривати злочини та викривати винних. Тому суд наділявся повноваженнями обвинувальної влади: порушував кримінальні справи (ст. 4 КПК УРСР, 1960 р.), повертав кримінальні справи на додаткове розслідування із розпорядчого засідання (ст. 246 КПК УРСР, 1960 р.), самостійно ініціював порушення справи по новому обвинуваченню (ст. 276 КПК УРСР, 1960 р.) тощо. В стадії попереднього розслідування судовий контроль за тимчасовим обмеженням прав особи був відсутній. Таке становище суду в структурі правоохоронних органів не відповідало його призначенню в суспільстві і державі, що, звісно, не сприяло справедливому судовому розгляду кримінальних справ.

Роль науки радянського часу, на думку професора А. С. Александрова, була «придворною», оскільки вона обслуговувала авторитарну владу, а тому дослідженню проблеми соціальної природи та правового становища суду уваги практично не приділялося, адже «радянський суд був авторитетний сам по собі». Таке становище суду в суспільстві та державі не відповідало його природі як соціального й публічно-правового феномена, «в основі якого лежить соціо-антропологічна здатність людини до логічного мислення шляхом сприйняття інформації, її аналізу та оцінки». Як слушно стверджує професор С. В. Прилуцький, суд «…розвивається й існує за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розрізі із позитивним правом держави». Тому незалежність і справедливість суду треба поновлювати відповідно до соціальних очікувань. Дійсно, деструкційні наслідки політичного «опікування» судом із боку виконавчої влади в нашому історичному минулому, на жаль, ще зостаються в нашому юридичному мисленні й практиці правозастосування, а завдання зламати їх є надважким.

Феномен «м’якого права»

Теоретики права, характеризуючи вчення про моделі розуміння — поведінки, звертають увагу на те, що, крім закону як юридичної непорушності, існує ще й феномен так званого «м’якого права». Останнє представляє собою сукупність «діяльнісних норм» (термін В. Гмирка), котрі виникають у рамках конкретної юридичної діяльності, присвоюються юристами, фіксуються в їхній правосвідомості, а відтак успішно керуються ними. Сила неписаного «м’якого права» полягає в його традиціях, звичках, інституційних зв’язках з іншими структурними елементами кримінального процесу та органічній єдності із середовищем його функціонування. Тому закони легко змінюються за велінням законодавця, проте традиції, стереотипи старого юридичного мислення, правову свідомість сучасних юристів переформатувати куди важче, оскільки вони піддаються лише повільній корекції під тиском новітніх положень правової системи певної країни.

Відтак, коли новий закон не вкладається в матрицю раніше набутих уявлень і узвичаєнь юристів, то в процесі тлумачення й застосування починає спрацьовувати механізм його відторгнення, спричиняючи свідому або підсвідому деконструкцію закону. Тому й на визначення позиції суду у сфері кримінальної юстиції негативно впливає ряд успадкованих від ancienrégime доктринальних положень кримінального права. Наприклад, у ч. 1 ст. 2 КК вказується, що «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». Звідси логічно слідує, що підставою кримінальної відповідальності є …самий факт вчинення злочину. Очевидно, що ця нормативна конструкція обумовлена теоретичним посилом, згідно з яким кримінально-правові відносини виникають із моменту вчинення злочину, а відтак кримінально-процесуальні відносини виникають лише в рамках кримінально-правових відносин. Така позиція законодавця й окремих доктринерів геть не узгоджується з веліннями засади презумпції невинуватості, що ніхто не може констатувати наявність кримінально-процесуальних відносин до вступу обвинувального вироку суду в законну силу. Як на мене, подібні нормативні конструкції аж ніяк не узгоджуються із загальним місцем сучасного права про чільний статус суду в процесі доказування фактів і обставин вчинення злочину.

Натомість обґрунтованою вважається доктринальна позиція, що підставою кримінальної відповідальності є доведення в суді в діянні особи складу злочину, про що також йдеться в п. 3 ст. 373 КПК. Закон вимагає, що «обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях й ухвалюється виключно за умови доведення в ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Методологічно ґанджовитим і статусно принизливими для суду є також визначення терміна «притягнення до кримінальної відповідальності» як стадії кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення» (п. 14 ст. 3 КПК). Це ніщо інше як відвертий прояв обвинувального ухилу в кримінальному процесі, адже таке рішення не належить до компетенції прокурора або органів досудового розслідування.

На мою думку, повідомлення про підозру — це лише офіційна постановка стороною обвинувачення питання про потенційну кримінальну відповідальність особи. Остання має вважатися притягнутою до кримінальної відповідальності лише після позитивної констатації судом підстав для цього в обвинувальному вироку до набрання ним законної сили. Така критична оцінка повною мірою стосується й ст. 228 КПК, де чітко зазначено, що суд своєю ухвалою може звільнити особу від кримінальної відповідальності в разі встановлення підстав, передбачених законом про кримінальну відповідальність. Таким чином, навряд чи викладені положення кримінального та кримінального процесуального законодавства відповідають вимогам ст. 62 Конституції України. Негативно впливає на питання визначення справжнього місця суду в царині кримінальної юстиції похідний продукт політизованої юстиції концепт про похідну природу кримінального процесу від кримінального права.

Ще про чинний КПК

На жаль, не зафіксовано закріплення чільного місця суду й у чинному КПК, примхливо змонтованому з положень англо-саксонського, континентального та воістину невмирущих реліктів радянського типів кримінального процесу. Немає чого говорити — стандартна пострадянська ситуація конвергенційного тренду сучасних процесуальних систем у контексті світової глобалізації. Відтак, практично в кожній національній моделі кримінального процесу легко відшукати типологічні ознаки різних моделей. Тому, позичаючи з прогресивного світового досвіду законотворень слід додержуватися таких, зокрема, правил, а саме — проектований (реформований) КПК передовсім повинен: 1) ефективно захищати права і свободи людини; 2) відповідати вимогам конституційних засад; 3) як системний кодифікований бути внутрішньо несуперечливим. На жаль, чинний КПК не повною мірою відповідає цим вимогам. Зрозуміло, що подібна мішанка не могла не спричинити виникнення в кодифікованому законі конкуренційних, а інколи й суперечливих положень, що неабияк ускладнює осмислення ролі і місця суду, спричиняючи, зрештою, соціальне напруження.

І наука слідом за законодавством…

Не можуть дати собі раду з правильним визначенням місця суду й у навчальних і наукових джерелах, де досить часто ототожнюються поняття «кримінальний процес» і «кримінальне судочинство». Наприклад, у Курсі радянського кримінального процесу (1989 р.) вказується: «Найбільш розповсюдженим і правильним є судження про те, що кримінальний процес (або кримінальне судочинство, що одне і те саме) є діяльність по розслідуванню і вирішенню кримінальних справ»… Дана ідеологема знайшла притулок і в КПК 2012 р. Так, у п. 10 ст. 3 Кодексу зафіксовано: «…кримінальне провадження — це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність». Як синонім до словоформи «кримінальне провадження» термін «кримінальне судочинство» використовується й у ч. 1 ст. 221 КПК.

Це свідчить, що в рамках розуміння нинішніх законотворців діяльність суду лишається складовою більш широкого поняття «кримінальний процес». Дана позиція є панівною як у доктрині кримінально-процесуальної науки, так і в законодавстві. Тому й не дивно, що в радянських і сучасних підручниках кримінальний процес і далі тлумачиться як діяльність органів розслідування, прокуратури і суду, спрямована на розслідування злочинів і вирішення питання про винуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину). У такому форматі тлумачення судової діяльності виявляється складовою системи стадій кримінального процесу. Обґрунтовується ця позиція квазітеоретичними штампами, які перекочовують з одного навчального видання в інше. Наприклад, типовим підручниковим аргументом на підтримку визначення поняття кримінального процесу є посилання на значення слова «процес» як на певний рух (з лат. «рrocedеre» — котитися) чогось. Звідси виходить, що поняття «кримінальний процес» означає рух кримінальної справи відповідно до його стадій. Тому словосполученням «кримінальний процес» і «кримінальне судочинство» й надається однакове значення. Правда, чомусь замовчується те, що стадія досудового розслідування і стадії судової діяльності істотно різняться за своїм змістом і призначенням. Крім того, в навчальних виданнях стверджується, що досудове розслідування і судові стадії мають спільні засади кримінального процесу, але «…в залежності від окремих процесуальних форм і стадій окремі з них можуть бути обмеженими в стадії попереднього слідства». Така «аргументація» лишає поза увагою загальновизнане положення, що засади повинні бути загальними для всіх без винятку стадій кримінального провадження, а дія нормативних настанов лише в одній або декількох стадіях позбавляє їх статусу принципів.

Приниженням ролі суду в доведенні винуватості особи у вчиненні злочину (виправданні) є також функціонально єдиний (наскрізний) для слідства й суду інститут доказів і доказування. В рамках обговорюваної конструкції кримінального процесу суду, цілком зрозуміло, відводилася другорядна роль в порівнянні з попереднім слідством. Проте наукова справедливість вимагає сказати, що в науці кримінального процесу були й відмінні позиції. Так, авторитетний радянський процесуаліст проф. М. С. Строгович у фундаментальному підручнику «Кримінальний процес» (1946 р.) окремо від поняття кримінального процесу викладав поняття правосуддя, яке, на його думку, полягає в тому, що «…специально управомоченый орган — суд — в определенном, установленом законом порядке решает вопрос о применении права, закона к конкретному действию, факту, отношению, спору и, в зависимости от решения этого вопроса, определяет для участвующих в возникшем правоотношении лиц (юридических и физических) соответствующие правовые последствия: признает подсудимого виновным в совершении преступления и применяет к нему наказание, или признает его по суду оправданым…». Він також підкреслював, що встановлення фактичних обставин вчинення злочину і застосування норм кримінального права здійснюється судом за участі сторін і в особливих процесуальних формах. У такий спосіб М. С. Строговичем фактично проводилося розмежування між діяльністю суду та органів розслідування.

Кримінально-процесуальне законодавство і Конституція

Далі слід зазначити, що характерною особливістю сучасного вітчизняного кримінального процесуального законодавства має бути його відповідність вимогам Конституції. Не випадково вважають, що кримінальний процес — це частина Конституції. Аналіз відповідних норм чинної Конституції України свідчить про неоднорідність правового регулювання діяльності суду й органів досудового розслідування.

Так, у ст. 129 Основного Закону України закріплені наступні засади судочинства: 1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 2) забезпечення доведеності вини; 3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором; 5) забезпечення обвинуваченому права на захист; 6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 7) розумні строки розгляду справи судом; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення; 9) обов’язковість судового рішення. Із змісту даної конституційної норми вбачається, що згадані засади стосуються винятково судової діяльності і не поширюються на досудове розслідування.

Прикметно, що на рівні Конституції в тексті засад судочинства у двох випадках підкреслюється, що ці положення стосуються саме судового процесу. Важливо й те, що засади судочинства викладені в окремій главі Конституції «Правосуддя», в якій про досудове розслідування не згадується. Дана теза підтверджується також і тим, що в п.14 ст. 92 Конституції підкреслюється, що винятково законами України визначається діяльність судочинства, судоустрій, робота органів дізнання і слідства. Таким чином, цією конституційною нормою законодавець проводить демаркаційну лінію між судочинством, з одного боку, та дізнанням і слідством з іншого. Інакше кажучи, на конституційному рівні проведено розмежування між двома видами юридичної діяльності — досудовим розслідуванням і судовим розглядом. Це повною мірою кореспондує з вимогами ст. 6 Конституції, відповідно до якої «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Далі треба згадати, що відповідно до ст. 38 КПК органи досудового розслідування відносяться до виконавчої влади і є структурними підрозділами органів Національної поліції, безпеки, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, Державного бюро розслідувань, Національного антикорупційного бюро України. Їхня діяльність відмінна від судової за суб’єктами, метою, засобами і наслідками. За чинним КПК, провадження органів досудового розслідування по суті включає в себе поліційну (негласні слідчі (розшукові) дії) і процесуальну складові.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути