Connect with us

Думка експерта

Кейс Черненка, або Як НАБУ дії народних обранців кваліфікувало

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк)

Кожен громадянин України вправі розраховувати на те, що сплачені ним податки і збори використовуватимуться державою за належним призначенням, ефективно, раціонально, розумно. Відсутність впевненості у взаємозв’язку між сплатою податкових внесків і зміцненням держави, проведенням нею ефективної економічної та соціальної політики, незадоволення низькою якістю послуг, що надаються владою, вкрай негативно позначаються на функціонуванні системи оподаткування. Якби в Україні (за прикладом Німеччини) було започатковано видання «Чорної книги» — щорічної збірки найбільш одіозних випадків марнотратства під час використання податкових надходжень, то, мабуть, одне з чільних місць у такій збірці зайняла би пов’язана з діяльністю Верховної Ради України (далі — ВРУ) попереднього (VIII) скликання ганебна практика безпідставного отримання народними депутатами України компенсацій вартості оренди житла або винайму готельного номера за рахунок бюджетних коштів.

Завдяки зусиллям НАБУ вдалося не лише істотно зменшити бюджетні видатки (йдеться про мільйони гривень), частково повернути до бюджету незаконно одержані кошти, а й удосконалити механізм отримання відповідних компенсацій: наразі для цього парламентарі мають подавати до апарату ВРУ не тільки заяви, а й договори оренди житла та оригінали документів про оплату користування ним, а також підтверджувати факт відсутності житла в столиці та передмісті Києва.

Така робота НАБУ і САП із кримінального переслідування нечесних народних обранців не може не сприйматися схвально. Постає, однак, питання про правильність кваліфікації вказаної неправомірної поведінки. Для його розгляду пропоную звернутися до «першої ластівки» — вироку ВАКС, яким затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором САП і колишнім народним депутатом України О. Черненком, а останнього засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України (далі — КК) (див.: Вирок Вищого антикорупційного суду від 30 квітня 2020 р. у справі № 991/2904/20. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/89036195).

Фабула та її відображення у вироку

ВАКС визнав екс-депутата винуватим у тому, що той у період з 22 лютого 2016 р. по 31 грудня 2018 р., будучи представником колегіального органу законодавчої влади, тобто службовою особою, умисно, з корисливих мотивів, зловживаючи владою, всупереч інтересам служби отримав неправомірну вигоду для себе, а саме гроші за рахунок бюджетних коштів, передбачених на забезпечення діяльності ВРУ, чим спричинив тяжкі наслідки охоронюваним законом державним інтересам в особі юридичної особи публічного права — Управління справами апарату Верховної Ради України. За версією органу обвинувачення, підтриманою ВАКС, О. Черненко, не маючи права на виплату передбаченої ст. 35 Закону «Про статус народного депутата України» компенсації вартості оренди житла або винайму готельного номера й будучи обізнаним про те, що у співробітників апарату ВРУ немає повноважень перевіряти наявність у нього підстав для отримання такої компенсації і що видача грошових коштів здійснюватиметься лише внаслідок подання ним заяви, з метою отримання неправомірної вигоди за рахунок грошових коштів державного бюджету подав на ім’я керівника апарату Верховної Ради відповідну заяву, внаслідок чого йому було безпідставно нараховано й сплачено грошові кошти для компенсації вартості оренди житла та/або винайму готельного номера в сумi 582 430 гривень.

Знайомлячись із вироком ВАКС, звернув увагу на те, як докладно й розлого (за кожним елементом інкримінованого обвинуваченому складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК) суд обґрунтував правильність, на його переконання, кваліфікації зазначених дій як зловживання владою, що спричинило тяжкі наслідки. Так, ВАКС наголосив на тому, що дії обвинуваченого із подання ним заяви про виплату грошової компенсації за оренду житла або винайм готельного номера спрямовувалися на реалізацію тієї соціально-економічної гарантії, яка обумовлювалася його (обвинуваченого) статусом як народного депутата України й нерозривно пов’язувалася з посадою, яку він обіймав. Будучи забезпеченим місцем проживання у м. Києві та місцем реєстрації в межах 30-ти кілометрової зони від нього (смт. Бородянка Київської області), тобто маючи можливість належним чином виконувати свої депутатські функції, обвинувачений подав заяву для отримання відповідної грошової компенсації, на яку не мав права згідно з чинним законодавством. Тим самим він використав можливості, обумовлені виконанням функцій представника влади, всупереч тим цілям і завданням, для яких вони надавалися. Це, вирішив ВАКС, свідчить про наявність у діях обвинуваченого ознак зловживання своєю владою, тобто використання влади (можливостей і гарантій, пов’язаних із займаною посадою) всупереч інтересам служби, що підпадає під ознаки об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК.

Діяння обвинуваченого, зазначив суд, заподіяло шкоди як основному об’єкту (суспільні відносини, які виникають із приводу забезпечення належного порядку службової діяльності), так і додатковому об’єкту (власність юридичної особи публічного права); причому останньому шкоду було завдано опосередковано, в результаті досягнення обвинуваченим своєї мети в одержанні неправомірної вигоди за рахунок бюджетних коштів. Стверджуючи, що обвинувачений діяв із прямим умислом і корисливою метою, ВАКС, серед іншого, вказав на те, що колишній народний обранець був ознайомлений із нормативно-правовими актами, які регулювали його діяльність, зокрема з положеннями Закону «Про статус народного депутата України» та Порядку видачі народним депутатам України коштів для компенсації вартості оренди житла або винайму готельного номера, затвердженого розпорядженням першого заступника керівника апарату ВРУ 29 січня 2016 р. № 12.

Чому не стаття 191 КК?

Перший мій сумнів у правильності кваліфікації аналізованих дій пов’язаний із тим, що в цьому кримінальному провадженні не ставилося питання про оцінку скоєного Олександром Черненком як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Проте це слід було робити, щонайменше враховуючи дві взаємопов’язані обставини: 1) усталений алгоритм кримінально-правової кваліфікації, згідно з яким вибір потрібної норми КК здійснюється шляхом поступового «відкидання» ознак складу певного злочину, що не відповідають виявленим фактичним обставинам; 2) характер заподіяної шкоди: в безпідставному вибутті з державного бюджету і перерахуванні на банківський рахунок обвинуваченого грошових коштів у сумі 582 430 гривень вбачається притаманна розкраданням пряма дійсна майнова шкода. Остання, як слушно зазначає О. Бойцов, виражається у зменшенні обсягу наявного майна власника і, відповідно, незаконному збагаченні злочинця в розмірі вартості вилученого майна (див.: Бойцов А. И. Преступления против собственности. Санкт-Петербург, 2002. С. 258).

Оскільки вилучення з державного бюджету грошових коштів у вигляді компенсації вартості оренди житла й винайму готельного номера не супроводжувалося наданням рівноцінного еквіваленту (інше майно, грошові кошти, людська праця), позицію ВАКС, який, перевіряючи в порядку застосування п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК України правильність правової кваліфікації кримінального правопорушення, «перестрибнув» услід за НАБУ і САП через ст. 191 КК (а точніше її ч. 4 — за ознакою великих розмірів), мушу оцінити критично. Сказане, до речі, стосується й низки інших подібних кримінальних проваджень, які наразі розслідуються НАБУ й поступово передаються на розгляд ВАКС.

Із приводу проігнорованого правозастосувачами у справі О. Черненка положення про розмежування складів злочинів, передбачених ст. 191 і ст. 364 КК, вважаю за доречне навести класичні висловлювання М. Мельника про те, що зловживання службовою особою своїм службовим становищем при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК, виступає способом заволодіння чужим майном, утворюючи спеціальний склад службового зловживання. При зловживанні владою або службовим становищем (ст. 364 КК) службова особа не заволодіває чужим майном, а, діючи всупереч інтересам служби й протиправно отримуючи вигоду зі свого службового становища, заподіює власникові майна майнову шкоду. Остання може полягати в упущеній вигоді. На відміну від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК, зловживання владою або службовим становищем може супроводжуватися оплатним вилученням чужого майна, за якого відбувається заміна останнього на рівноцінний еквівалент. Умисне й безпідставне отримання службовою особою з використанням свого службового становища чужого майна як премій, надбавок до заробітної плати, допомоги, інших виплат слід кваліфікувати не за ст. 364, а за ст. 191 КК (див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. 10-те вид., перероб. та допов. Київ, 2018. С. 601).

Цікаво, що не погоджуючись з інкримінуванням О. Черненку ч. 2 ст. 364 КК і вважаючи неправильним затвердження угоди про визнання винуватості за цією кримінально-правовою нормою, суддя ВАКС Л. Задорожна в окремій думці до аналізованого вироку пригадала співзвучний міркуванням М. Мельника висновок Верховного Суду України про те, що дії суб’єкта охоплюються диспозицією ст. 364 КК у випадку, якщо службове зловживання не супроводжується розкраданням чужого майна в будь-якій формі, не пов’язується з протиправним вилученням та безоплатним оберненням його у свою власність чи власність третіх осіб, а призводить до набуття іншої вигоди. Труднощі розмежування вказаних суміжних складів злочинів змушують Є. Письменського вести мову про невиправдану конкуренцію між ч. 2 ст. 191 і ст. 364 КК, коли одне й те саме діяння може отримати різну кримінально-правову оцінку.

Водночас наступність судової практики в частині вказаного розмежування демонструє одне з рішень Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі — ККС ВС), в якому із посиланням на системний аналіз норм кримінального закону зроблено такий слушний висновок: якщо зловживання службовою особою своїм службовим становищем виступає способом розкрадання чужого майна, при якому винний незаконно вилучає та безоплатно обертає майно на свою користь чи користь третіх осіб, то такі дії утворюють спеціальний склад зловживання службовим становищем і мають кваліфікуватися за ст. 191 КК (див.: Ухвала колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 23 серпня 2018 р. у справі № 0912/1638/12. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76207261).

Чи мав місце корупційний злочин?

Розмірковуючи над тим, чи могло вчинене О. Черненком розцінюватися як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, висловлю ще один сумнів у правильності міркувань, відображених у вироку ВАКС. Цей черговий сумнів пов’язаний зі специфікою вказаної форми злочину проти власності, яка полягає в тому, що на відміну від привласнення й розтрати, предметом альтернативного їм заволодіння чужим майном шляхом службового зловживання виступає майно, яке не ввірене винному, не перебуває в його віданні, але яким службова особа може заволодіти, бо в силу займаної посади (службового становища) наділена повноваженнями щодо управління чи розпорядження ним. На такій специфіці наголошують і науковці, і ККС ВС.

На мою думку, звернення О. Черненка до Управління справами апарату ВРУ із заявою про видачу йому грошової компенсації вартості оренди житла та/або винайму готельного номера, що призвело до перерахування бюджетних коштів на банківський рахунок депутата, немає підстав розглядати як реалізацію відповідних службових повноважень. Нагадаю, що у вітчизняній судовій практиці ключовою ознакою поняття представника влади як одного з різновидів службових осіб традиційно визнається наявність повноважень ставити в межах своєї компетенції вимоги 13 № 30 (1307) 31 липня — 6 серпня 2020 року  й приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. Фактично в розглядуваній ситуації мало місце зловживання — проте не повноваженнями, наданими обвинуваченому як народному депутату України, а недосконалим (на момент вчинення аналізованих протиправних дій) законодавством, яке уможливлювало автоматичне надання компенсацій без перевірки значимих обставин.

Складно не погодитися із суддею ВАКС Л. Задорожною в тому, що в пред’явленому О. Черненку обвинуваченні не зазначено, які владні повноваження були ним як народним депутатом України реалізовані для отримання неправомірної вигоди для себе (натомість вказано, що ним було подано заяву з проханням видачі грошових коштів з усвідомленням того факту, що співробітники апарату ВРУ не мають повноважень перевіряти наявність у народного депутата житла в м. Києві та його околицях). Водночас стосовно загалом справедливого твердження Л. Задорожної про те, що вибуття із державної власності грошових коштів у сумі 582 430 грн. й отримання їх у свою власність обвинуваченим, сталося не внаслідок зловживання ним владою, а в результаті створення умов у вигляді прийняття керівництвом апарату ВРУ розпорядження, яке не передбачало інструментів контролю за використанням бюджетних коштів, хотів би зауважити: обвинувачений не отримав би компенсації, якби не подав відповідної заяви, тим самим задіявши (питання, чи умисно — див. про це нижче) недосконалий механізм компенсування вартості оренди житла або винайму готельного номера. Невипадково ВАКС у вироку зазначив, що головною умовою настання вказаних в обвинувальному акті суспільно небезпечних наслідків (втрати державним бюджетом грошових коштів) стало звернення народного депутата із заявою про видачу йому грошової компенсації.

Таким чином, навіть якщо не сприймати оригінальну позицію В. Навроцького, згідно з якою вилучення представником влади чужого майна шляхом зловживання владою та звернення його на свою чи інших осіб користь, не охоплюється ч. 2 ст. 191 КК і підлягає кваліфікації (залежно від способу посягання на власність) як крадіжка, грабіж, розбій, вимагання або шахрайство (див.: Дудоров О. О., Житний О. О., Задоя К. П. та ін. Корупційні схеми: їх кримінально-правова кваліфікація і досудове розслідування / за ред. М. І. Хавронюка. Київ, 2019. С. 25–26), слід констатувати відсутність у вчиненому О. Черненком зловживання владою (службовим становищем), а отже, ознак складів корупційних злочинів, передбачених ст. 191 і ст. 364 КК.

Про можливість кримінально-правової оцінки вчиненого як шахрайства

Рухаючись далі в межах алгоритму кримінально-правової кваліфікації, відзначу, що в непоєднаному зі зловживанням владою (службовим становищем) і при цьому обманному заволодінні бюджетними коштами під виглядом компенсації вартості оренди житла або винайму готельного номера вбачаються ознаки складу злочину «шахрайство» (ст. 190 КК). Як уже зазначалося, обвинувачений не мав права ні на звернення із заявою, ні на одержання відповідної компенсації, оскільки на момент подання заяви був забезпечений житлом як у м. Києві, так і в Київській області. Відтак, звернувшись до Управління справами апарату ВРУ із заявою про одержання компенсації і приховавши факт забезпечення житлом, О. Черненко (на перший погляд) умисно ввів в оману представників держави, уповноважених розпоряджатися бюджетними коштами.

До адресатів обману при вчиненні шахрайства, як відомо, належать не лише власники (законні володільці) майна, а й інші особи, уповноважені на вчинення юридично значимих дій стосовно майна. Введення таких осіб в оману дозволяє вести мову про опосередковане вчинення шахрайства. Ст. 190 КК не вимагає, щоб особа, яка вводиться в оману при шахрайстві, і той, кому внаслідок вчинення цього злочину заподіюється майнова шкода, збігалися.

Обман як спосіб шахрайства може набувати вигляду як активної (вчинення будь-яких дій щодо повідомлення неправдивої інформації), так і пасивної поведінки винного (неповідомлення тієї інформації, яка відповідно до закону або договору мала бути повідомлена), що призводить до введення іншої особи в оману або закріплює вже існуючу помилку цієї особи. Суб’єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що заволодіває чужим майном або придбаває право на майно шляхом обману чи зловживання довірою, передбачає спричинення майнової шкоди власнику (володільцю) майна й бажає настання такої шкоди. Відповідно, наявність в обвинуваченого усвідомлення того, що він не має права на отримання компенсації вартості оренди житла або винайму готельного номера, свідчитиме про те, що його дії у вигляді звернення з відповідною заявою й подальшого отримання грошових коштів є умисними, утворюючи склад злочину «шахрайство». В такому разі є підстави для твердження про те, що суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, що полягає в заволодінні чужим майном (надані гроші), та передбачає суспільно небезпечні наслідки у вигляді настання шкоди, яка завдається державі. Тобто правильність кримінально-правової оцінки поведінки особи, яка одержує певне майно, не маючи на це права за законом, залежить від з’ясування суб’єктивної сторони вчиненого діяння.

Відтак застереження «на перший погляд» щодо можливості інкримінування О. Черненку ст. 190 КК зроблено вище невипадково й зумовлено це ще одним сумнівом, породженим вивченням вироку ВАКС, ухваленого щодо екс-депутата. Адже в цьому документі зазначається, що обвинувачений «усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, а саме, що своїми діями він порушує охоронювані кримінальним законом об’єкти, а вчинювані ним діяння мають протиправний характер» і «в повному обсязі розуміє характер обвинувачення та погоджується з його формулюванням, зазначеним в угоді та обвинувальному акті, беззастережно визнає свою вину у вчиненому кримінальному правопорушенні та щиро розкаюється».

Якщо ж вірити ЗМІ, то в судовому засіданні О. Черненко заявив таке: «Незнання законодавства не звільняє мене від відповідальності, тому я визнаю себе винуватим… Я дійсно знав, що не нараховують компенсації тим, хто живе або має місце для проживання в 30-кілометровій зоні. Я зареєстрований у Бородянці, хоча був певен, що це 50 км, але рахувати потрібно не від центру, а від меж Києва, і Бородянка належить до цієї зони. Якби я на той момент усе це знав, я б не звертався по компенсацію» (див.: Антикорсуд затвердив угоду між прокурором та обвинуваченим — екс-народним депутатом. URL: https://sud.ua/ru/news/publication/167828-antikorsud-zatverdiv-ugodu-mizhprokurorom-ta-obvinuvachenimeks-narodnim-deputatom).

Шахрайство є умисним злочином, а тому факт використання обману (зловживання довірою) як способу заволодіння чужим майном (правом на майно) має усвідомлюватися винним. Натомість із наведеної заяви обвинуваченого, яка, на жаль, зазнала у вироку своєрідної (насправді — обвинувальної) інтерпретації, випливає відсутність як зазначеного усвідомлення з боку обвинуваченого, так і цілеспрямованості його дій щодо заволодіння бюджетними коштами. І цей висновок навряд чи здатна поколивати та обставина, що екс-депутат не використовував отримані у вигляді компенсації гроші за цільовим призначенням (для оренди житла/винайму готельного номера).

Принагідно зауважу, що у сучасній судовій практиці суперечливо вирішується питання про наявність чи відсутність складу злочину, передбаченого ст. 190 КК, у діях особи, яка отримала соціальну допомогу внаслідок подання недостовірних відомостей про доходи та майновий стан, у зв’язку з чим це питання кваліфікації найближчим часом вирішуватиметься Об’єднаною палатою ККС ВС.

У висновку Є. Письменського як члена НКР при ВС із приводу кримінально-правової оцінки зазначених дій (особа при зверненні до органу соціального захисту з метою отримання державної соціальної допомоги зазначила недостовірні відомості в документах, на підставі яких за нею встановлюється право на одержання такої допомоги та її розмір) знайшов втілення виважений диференційований підхід. По-перше, якщо особа достовірно знала про наявність обставин, передбачених ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», однак у відповідному документі, що подається, відбила неправдиву інформацію стосовно них, то подальша її поведінка, пов’язана з отриманням матеріальної допомоги, може оцінюватись як заволодіння чужим майном зі спричиненням відповідної шкоди державі (шахрайство). У такому випадку має місце умисел на заволодіння чужим майном із використанням обману, що утворює підставу для настання кримінальної відповідальності за ст. 190 КК. По-друге, якщо особа не усвідомлювала того факту, що подана нею інформація є недостовірною (вчиняє діяння з необережною формою вини через неправильне уявлення про зміст даних), то її подальша поведінка, пов’язана з отриманням матеріальної допомоги, не може оцінюватися як заволодіння чужим майном зі спричиненням відповідної шкоди державі. За цих обставин кримінальна відповідальність за ст. 190 КК виключається, оскільки шахрайство — це злочин, який може бути вчинений лише з умислом.

Друге правило, як видається, цілком може бути екстрапольоване на поведінку О. Черненка, який помилився у відповідних розрахунках. Принаймні така його заява, судячи з вироку ВАКС та інформації у ЗМІ, залишилася неспростованою.

Післямова

Таким чином, обвинувальний вирок, винесений щодо екс-депутата, зайвий раз демонструє характерну для сьогоднішнього правозастосування невтішну тенденцію, яка полягає в тому, що неправильна кримінально-правова оцінка вчиненого діяння нерідко «прикривається» угодою в кримінальному провадженні, зокрема угодою про визнання винуватості. Звичайно, колишньому народному депутату України, обвинуваченому в безпідставному отриманні понад півмільйона гривень бюджетних коштів, було дискомфортно від уваги з боку ЗМІ і громадськості, і, мабуть, останнє, чим він переймався під час судового засідання, — це точність кримінально-правової кваліфікації. Проте в її нюансах зобов’язані розбиратися професіонали — судді, прокурори й слідчі. На це я як пересічний платник податків розраховувати вправі.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Світ шукає інженерів… І це диктує необхідність нових підходів до організації освітньої галузі України

Закінчення. Початок

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

«Навчання через дослідження…»

В умовах радикальних змін світових науково-технічних і технологічних трендів розвитку Україна шукає свій шлях, постійно, протягом майже тридцяти років, змінюючи стратегію своєї науково-освітньої політики і, як наслідок, керівників відомства, шукає особу, здатну спіймати хвилю інноваційного оновлення світу, освіти та науки, тож, певне, саме тому сьогодні вперше за всю історію незалежності України питання призначення міністра освіти і науки набуло такої широкої медійності.

Як відомо, кілька місяців тому, Президент України В. О. Зеленський запропонував на посаду очільника МОНУ загалом маловідому широкому загалу, непублічну, але високоосвічену людину — ректора Чернігівського національного технологічного університету Сергія Миколайовича Шкарлета. Не думаю, що цей університет дійсно відповідає рівню національного, і цим, безумовно, скористаються завзяті лідери «соросят», які заповнили за роки незалежності «по самі вінця» національну науково-освітню галузь і влаштували з цього приводу у Верховній Раді та під її стінами бойкот новому міністру освіти, шукаючи, за що можна зачепитися.

Незрозуміло те, чому той же Володимир Зеленський, рекомендуючи Сергія Шкарлета на посаду міністра освіти і науки, так мало сказав про те, що Сергій Михайлович свого часу отримав прекрасну освіту — закінчив факультет прикладного системного аналізу Київського політехнічного інституту, працював на великому високотехнологічному оборонному підприємстві оптико-електронної промисловості. Про те, що він здобув вчене звання доктора економічних наук у Національному авіаційному університеті, а не, скажімо, в Інституті економіки НАН України, що би насторожило, оскільки рівень академічної установи на сьогодні нікого не приваблює. Жоден з її вихованців, рекрутованих до владних структур, не зміг зупинити руйнацію науково-технічного і промислового потенціалу України.

З іншого боку, Офісу Президента, що відомо, кандидатуру С. М. Шкарлета рекомендували авторитетні керівники провідних закладів української вищої школи як молодого й перспективного ректора, і я їх у цьому підтримую, вважаючи, що вибір і позиція глави держави правильні.

Разом із тим сподіваюсь, що С. М. Шкарлет буде достойним сином свого батька — видатного українського конструктора високоточної зброї Миколи Івановича Шкарлета, вихованця Новосибірського університету, якого я, працюючи на ВО «Завод «Арсенал», знав особисто більше тридцяти років. У Ніжині він був серед перших, хто почав створювати високотехнологічне оптико-електронне підприємство і своєю самовідданою працею здобув для України право називатися четвертою — після США, Росії і Великобританії, — країною, яка володіє технологіями створення високоточної зброї. Микола Іванович поставив на озброєння української армії осколково-фугасний боєприпас із лазерною напівактивною головкою самонаведення під калібр 152 мм або 155 мм (стандарт НАТО). Для такої зброї неважлива товщина захисної броні — снаряд здатен облітати, скажімо, танк і підривати його боєкомплект, шукаючи тепло двигуна, не залишаючи агресору шансів на порятунок. Я вже писав, що ще на початку 2000-х років цей талановитий інженер-винахідник, долаючи величезні перепони, безлад і корупцію у вітчизняній бюрократичній машині та промисловості, спромігся продемонструвати свою розробку на світовій виставці озброєнь в Абу-Дабі. За його лекалами «одягається», зокрема, Китай. Варто сказати, що до останніх своїх днів він намагався реалізувати власні науково-технічні ідеї світового рівня. Думаю, він був здатен допомагати синові й матеріально (це тим, хто рахує статки нового міністра МОНУ).

Такі видатні постаті як Микола Іванович Шкарлет в інших країнах відзначаються найвищими званнями, нагородами, їм встановлюють пам’ятники, але, на жаль, не в Україні. Ми ще не навчилися вшановувати навіть у назвах вулиць відомих українських інженерів. У Києві — столиці України, зокрема, немає достойних пам’ятників М. І. Кошкіну, Є. О. Патону, О. К. Антонову, М. К. Янгелю та багатьом іншим патріотам вітчизняної науки і техніки, які зробили Україну всесвітньо відомою, зробивши значний внесок у розвиток світових технологій та обороноздатність України. Прикладом тому є, скажімо, ганебне обговорення змін в оздобленні (декомунізації) першого в світі суцільнозварного мосту завдовшки 1 543 метри. Безпосередню участь у його проектуванні та будівництві брав академік Євген Оскарович Патон, на честь якого й названо цю споруду. У нас складно побачити навіть прекрасний пам’ятник авіатору М. Нестерову на тлі автопарковки біля будівлі КБ Антонова, а чудовий пам’ятник Ігорю Сікорському, на жаль, поставлено не біля Політехнічного інституту (alma mater, яка носить його ім’я), де він, на мій погляд, виглядав би куди логічніше й кликав би молодь за собою, пропонуючи вчитися інженерним наукам. Там, наприклад, де нині розташувався торговельний «шанхай», до речі, з «розливайкою» безпосередньо біля входу до теплоенергетичного корпусу Київського політехнічного інституту.

Призначаючи на посаду міністра освіти і науки України С. М. Шкарлета, Президент України, на мій погляд, не помилився. Головний сенс його дій бачу в потребі змінити ставлення населення до науки й освіти в Україні. Він не зненацька доручає важку роботу людині, котра розуміється на масштабі проблеми й цінностях науково-освітньої та інженерно-технічної діяльності, яка сьогодні дедалі більше потрапляє в полон економічних і фінансових проблем, не тільки реалізації технологій нової (четвертої) промислової революції і психологічно-комп’ютерної реальності, а більше — подолати зневіру молоді чогось досягти своєю працею.

Надважке завдання

За своїм масштабом, обсягом та складністю завдання справа, яку Президент України доручив професору, доктору економічних наук С. М. Шкарлету, винятково складна й відповідальна. Вона буде для нього найсерйознішим іспитом у боротьбі із засміченою системою організації науки і освіти в України. Смерть партріарха науки, академіка Б. Є. Патона — видатного вченого, який понад півстоліття очолював Національну академію наук України і своїми унікальними науковими ідеями підтримував авторитет та продуктивний розвиток вітчизняної науки, додасть міністру освіти і науки України багато проблем на тлі процесів глобалізації й необхідності інтенсивного впровадження цифрових методів обробки інформації, нанотехнологій та інших досягнень науки і техніки у вітчизняні науково-освітні програми. Людство тут торує свій цивілізаційний шлях, і це вимагатиме істотних змін в організації роботи міністерства, а, відповідно, і надзвичайних зусиль міністра освіти і науки України в організації галузі. Час змушує втілювати заходи щодо адсорбції в наших університетах сучасних світових технологій навчання та наукових досліджень. До речі, провідні українські вчені з інженерно-технічних університетів й академічних установ України беруть у цьому активну участь, так би мовити, «одягають» науково-освітні галузі багатьох країн, наслідуючи вітчизняний досвід і досвід скупих та прагматичних американців, які створили для себе — в Каліфорнії — так звану «Кремнієву долину», тверезо усвідомлюючи, що вчені взагалі «ледачі», але навіть 10% їх вдалих проектів дозволяють суттєво збільшити ВВП країни. Прикладом тому є вибуховий розвиток у світі в ХХ столітті інформаційно-комунікаційних технологій.

Безсумнівно, за три місяці й навіть за півроку новий керівник галузі не виконає поставлені перед ним завдання повною мірою. Потрібен значно більший проміжок часу й розуміння всіма нами того, що в умовах зовнішнього управління країною й створеної його попередниками системи, намагатися швидко реформувати вітчизняну науково-освітню сферу неможливо, однак час вимагає, щоб міністр освіти і науки України публічно запропонував план її реформування.

На жаль, ми звикли, що посаду глави Міносвіти і науки в Україні довгі роки обіймали люди, крім академіка М. З. Згуровського, які в своїй більшості апріорі не були здатними зробити чогось суттєвого для розвитку освітньої галузі. Згадаємо лише дії стажерок курсів підвищення кваліфікації невідомих своїми досягненнями західноєвропейських університетів — висуванок так званих «демократичних» сил із вкрай незрозумілими для нашого суспільства принципами підтримки науково-освітнього статусу України. Своїми безсистемними конвульсивними потугами попередники С. М. Шкарлета в більшості лише імітували бурхливу діяльність, демонструючи нездатність до прогресивних зрушень. Їх бездіяльність, зокрема, призвела до девальвації, знищення або приниження цінності отриманих в Україні дипломів, впровадження такого ганебного й антидержавного явища як обов’язковість розміщення перед захистом дисертацій, публікацій українських учених у «Scopus» через посередництво приватних структур. Їхніми зусиллями девальвовано вагомість українських фахових видань, принижено статус університетських кафедр, які довгі роки і навіть сьогодні, навіть у національних університетах утворюються під одного—двох професорів, у той час, як за традицією вищої школи професорів мало бути на кафедрі від десяти і більше, а, відповідно, ще більше доцентів, асистентів, лаборантів …

Ніхто з попередніх міністрів, крім академіка М. З. Згуровського (міністр освіти України з листопада 1994 по січень 1999 рр.), не намагався об’єднати в навчальному процесі університетів науковий потенціал учених кафедр й академічних інститутів, відродити інженерно-технічну освіту. Сьогодні, як ніколи, в умовах світової кризи академічної науки (а в нас до цього ще додалася велика втрата — смерть очільника Національної академії наук України академіка Б. Є. Патона, видатної людини епохи наукових звершень), і, як наслідок, криза в управлінні НАНУ, кафедри національних університетів, на мій погляд, повинні більш активно увібрати в себе науковий потенціал учених НАНУ. Для цього, безумовно, потрібен ретельно опрацьований план дій, до створення якого мають бути залучені, насамперед, роботодавці як вітчизняні, так і, мабуть, європейські, оскільки вже назріла потреба щодо розвитку існуючих університетських кафедр. Лише цим ми зможемо зупинити безконтрольну масову еміграцію вчених і талановитої молоді.

Відродити інженерно-технічну освіту

Тепер про наболіле. Ще не до кінця зрозуміло, з чого почне новий міністр, як буде відбуватися його становлення як очільника міністерства освіти і науки України, але, вочевидь, формуючи нову гуманістичну концепцію розвитку галузі, він змушений важко працювати, щоб відповісти на виклики часу щодо формування, насамперед, нових фундаментальних засад в організації освіти, інженерно-технічної, зокрема. В сучасному світі вона набуває дедалі більшого значення, обумовлюючи рівень конкурентоспроможності людського ресурсу й науковотехнічного потенціалу країн у процесі трансформації національних економік, а, головне, обумовлює здатність держави до інноваційного мислення громадян, технологічних ініціатив та підвищення рівня керованості країною. Прикладом тому є деякі університети високорозвинених країн, які торують шлях до економіки знань, демонструючи послідовність у розбудові своїх науково-освітніх процесів, і, як наслідок, забезпечують ефективність та високі темпи економічного розвитку своїх держав. Так, Массачусетський технологічний інститут (МТІ) вже з рівня підготовки бакалаврів включає в них наукову складову. Тому тут кількість студентів, які отримують в МТІ другий рівень освіти — магістра, в декілька разів перевершує кількість бакалаврів. Вони стікаються сюди з університетів усього світу.

Знання, процес їх створення й поширення, реалізація та пристосування можливостей наукових та інженерно-технічних шкіл до нових потреб виробництва продуктів і послуг постійно вдосконалюються, відображаючи нові уявлення про цінність матеріальних і нематеріальних активів (інтелектуальних ресурсів) суспільства. Сьогодні цінність останніх стрімко зростає, виходить на перший план, обумовлюючи конкуренцію при виробництві інноваційних товарів, послуг і технологій, вдосконаленні методів управління (менеджменті). Вони взагалі стають рушійною силою інноваційного розвитку, формуючи образ думок, наскрізь пройнятий підприємницьким духом, бажанням робити щось нове, готовністю виводити на ринки технології, яких поки не існує.

Україна, яка ще тридцять років тому входила до десятки провідних країн світу за рівнем розвитку науки, освіти і промисловості, внаслідок багатьох причин сьогодні «пасе задніх», але так не повинно бути. Тож будемо сподіватися та діяти так, щоб повернути країні статус високорозвиненої держави, а зробити це здатні лише освічені й вільні люди.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Економічні злочини vs злочини в економіці

Денис ОСМОЛОВСЬКИЙ,
юрист

«Тиск на бізнес» — поняття настільки відносне та оціночне, що будь-які заходи, спрямовані на його зменшення, можуть виявитися заходами на його збільшення.

Про «світлі часи» загального нагляду

Задля аналізу особливостей втручання правоохоронних органів у бізнес-сферу бажано розглядати злочини як інструмент (механізм), що дозволяє силовикам застосовувати заходи кримінально-процесуального примусу в сфері економіки. Є так звані економічні злочини (Розділ VII ККУ — кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності), а є злочини, через які правоохоронні органи можуть втручатись у сферу економічних відносин. Наприклад, злочини за статтями ККУ: 191 (привласнення), 358 (підроблення документів), 366 (службове підроблення) не є економічними злочинами, але є чудовим інструментом для «процесуального входу», в даному випадку Нацполіції, в бізнес-середовище. Подейкують, що в деяких регіонах спеціально навчені слідчі Нацполіції вносять до ЄРДР повідомлення за ст. 366 ККУ щодо всіх підряд виграних державних закупівель, далі: виклик, допит, запити або тимчасовий доступ, і… клієнт «готовий» для спілкування, мабуть, не треба пояснювати для якого.

Або органи безпеки, що ніяк не можуть відірватися від «захисту економічних інтересів Держави» за відсутності критеріїв цих інтересів. Якщо раніше демонстрація СБУ «оперативних напрацювань» представникам бізнесу здебільшого відбувалася через оперативно-розшукові заходи з подальшою реалізацією матеріалів через дружні стосунки в податковій чи Нацполіції, то зараз, в умовах правоохоронної конфронтації, реалізується певна автономність, від розслідування невластивих для СБУ злочинів за ст. 191, 364 ККУ до фінансування тероризму 258-5 ККУ. Про податкову міліцію взагалі варто промовчати, адже про «мерців» або добре, або ніяк…

Але, все ж таки Нацполіція, СБУ, податкова міліція, і навіть ДБР з НАБУ, всі мають спільну рису – наявність процесуальних керівників у вигляді прокурорів (згідно з діючим КПК). Із часу ліквідації в прокуратурі функції загального нагляду прокурори отримали ще кращу можливість – руками інших органів здійснювати «вплив» на бізнес-середовище через так зване процесуальне керівництво. Яке на практиці може виглядати так: Нацполіція реєструє провадження, наприклад, за ст. 191 ККУ, може бути на «прохання» прокурорів (будь-яка держзакупівля з відправкою коштів на «ризикового» контрагента), оскільки орган ДПС пропустив реєстрацію податкових накладних, вони, в знак покарання, добровільно-примусово залучаються до негласної співпраці через надання відомостей з ЄРПН, процесуальний керівник дає доручення на відпрацювання контрагентів «ризикових» СПД, наприклад, працівникам СБУ. Для підприємців реального сектору така «взаємодія» виглядає доволі суворо: Нацполіція розслідує, СБУ супроводжує, прокурори курують… Далі за сценарієм.

Тиск на бізнес – це зловживання можливістю під час будь-якого розслідування втручатися в діяльність підприємств. На сьогоднішній день для такого зловживання існує численна кількість можливостей.

Як нівелювати зловживання під час розслідування?

Чи можна заборонити здійснювати досудове слідство? Звісно, ні. Чи можна нівелювати ризики зловживання під час розслідування? Так. Але для цього треба, зокрема, переглядати та коригувати злочини в ККУ, наприклад предмет злочину за статтями 358 (підробка документів), 366 (службове підроблення). В економічних відносинах, тим більше в умовах їх електронізації, підроблення первинних документів можуть бути способом вчинення інших злочинів, наприклад, ухилення від оподаткування (теж потребує коригування), або привласнення, тобто факультативною ознакою складу злочину у вигляді способу його вчинення, а не самостійним злочином. Суттєвого коригування потребує стаття 209 ККУ (легалізація), яка після нещодавнього внесення змін не корелюється з КПК (ч. 9 ст. 216) та фактично стала «відкритими воротами» для входу в бізнес-середовище будь-яких правоохоронців. Згідно КПК розслідувати правопорушення за статтею 209 ККУ має той, хто розслідує предикатний злочин, але змінами до неї прибрали поняття предикатного злочину, і відтепер розслідувати за цією статтею ККУ будуть усі, кому не лінь — Нацполіція буде долучати її до статей 190, 191, 358, 366 ККУ, податкова міліція — до статей 205-1 та 212 ККУ, хтось узагалі може надати їй статус самостійності, адже тепер достатньо лише встановити, що «фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом».

Необхідно переглядати в КПК процесуальне керівництво в частині прав прокурорів доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій оперативним підрозділам, особливо інших правоохоронних органів, які не здійснюють досудове слідство в конкретному проваджені. А стаття 214 КПК України – це суцільний «процесуальний треш», який перетворює навіть спеціалізовані НАБУ і ДБР на звичайні райвідділи.

Щодо ролі Бюро економічної безпеки

Усі ці зміни варто втілювати із запровадженням нового Бюро економічної безпеки, про створення якого багато говорилося. Але перш ніж створювати правоохоронний орган для протидії економічним злочинам бажано визначити завдання такого органу залежно від функції держави, і буде чудово, якщо це буде конституційно визначена функція, як то, наприклад, «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу». «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом».

У сучасних умовах «економічна безпека» — поняття, яке не визначено в нормативному полі, відповідно, створювати «Бюро економічної безпеки України» без визначення сектору економічної безпеки виглядає рішенням доволі дивним. Хоча, якщо подивитися на це питання крізь потребу терміново замінити вивіску податковій міліції (через їх негативну статистику), то все логічно, назву змінили, «мертві» провадження в залишку перекинули новому органу й продовжили далі. Але… начебто в пояснювальній записці про це бюро — метою є створення єдиного державного органу, відповідального за боротьбу з економічними злочинами, та уникнення дублювання відповідних функцій у різних правоохоронних органах (одна з вимог Меморандуму про економічну та фінансову політику). Тому є надія, що питання ставиться ширше.

Визначивши нормативно сектор економічної безпеки, вже буде не складно розмежувати «територію» правоохоронних органів та їх повноваження, з одночасним приведенням «до тями» диспозицій Кримінального кодексу, звісно, якщо є бажання дійсно створити дієвий механізм захисту економічних інтересів держави.

P.S. Але, все-ж таки для запровадження в майбутньому потужного аналітичного центру економічної безпеки бажано починати з малого, наприклад, зробити якийсь аналог «Fraud Investigation Squad» у структурі Мінфіну на базі підрозділу протидії з легалізації, з доступами до інформації, а не створювати формального державного монстра, який не встигне навіть розвинутися, бо помре від «передозування» вказівок процесуальних керівників, які досі не можуть забути «світлі часи» загального нагляду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Посада «Генерального прокурора»: чи настав час для розбудови її нової конституційно-правової моделі?

Микола РУДЕНКО, професор кафедри конституційного права Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, доктор юридичних наук, професор, почесний працівник прокуратури України, спеціально для ЮВУ

Історичним підґрунтям становлення посади Генерального прокурора на теренах незалежної України є вітчизняні традиції державотворення, пов’язані, насамперед, із централізацією прокурорської системи. Нашій країні за роки незалежності взагалі не щастило з очільниками прокурорського відомства, тому й невипадково кількість генеральних прокурорів на сьогодні припала на число тринадцять. Причому жоден із них не пропрацював на посаді встановленого Конституцією п’ятирічного (з 2016 року — шестирічного) терміну, що, звісно, дуже погано, адже серйозна конституційна норма через її систематичне невиконання перетворюється на фікцію. Цю кадрову проблему в Україні прийнято пов’язувати з постійною зміною розташування політичних сил: яка з них при владі, такого вона й призначає собі Генерального прокурора, що міг би гарантувати її безпеку.

Щодо порядку призначення (звільненя) Генерального прокурора: як було і як є

Нагадаю, в перші роки незалежності України Генеральний прокурор призначався Верховною Радою, причому в період так званого Конституційного договору 1995—1996 рр. — за поданням Президента України. Конституцією 1996 року було передбачено протилежну послідовність, а саме призначення Генерального прокурора Президентом за згодою Верховної Ради України, а за конституційними змінами 2016 року (щодо правосуддя) — й звільнення Генерального прокурора з посади за її згодою. Отже, існуючий порядок призначення (звільнення) Генерального прокурора передбачає задіяння в цьому процесі двох вищих центрів влади: Верховної Ради та Президента України. Верховна Рада України може також висловити недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади. При такому підході політично незаанґажованим Генпрокурор бути не може, адже де-факто стає виконавцем політичної волі або Президента, або Верховної Ради України, що, звичайно, неправильно. Врахування саме цих положень обумовлює в подальшому необхідність стисло дослідити деякі обставини щодо передумов призначення, строку повноважень та підстав звільнення кожного Генерального прокурора як національного публічного діяча.

Хто й коли очолював ГПУ

Відомо, що першим Генеральним прокурором України був Віктор Іванович Шишкін, який перебував на цій посаді в період з 4 вересня 1991 по 21 жовтня 1993 рр. Саме 4 вересня 1991 року постановами Верховної Ради України № 1478 та № 1478а були припинені повноваження Прокурора Української РСР Михайла Олексійовича Потебенька та призначено Генеральним прокурором України В. І. Шишкіна. На цей момент він був народним депутатом першого демократичного скликання ВРУ, а ще раніше — працював заступником голови Кіровоградського обласного суду. До речі, мандат народного депутата на той час мав й М. О. Потебенько, який 24.08.1991-го голосував проти незалежності України.

Той період не відзначився розслідуванням «гучних справ», але запам’ятався відомчими конфліктами, сутичками навколо уряду та Генеральної прокуратури України. Генпрокурор опинився поміж двох вогнів: з одного боку, його відставки стали вимагати депутати, що підтримували Ю. О. Гайсинського (першого заступника Генерального прокурора, теж народного депутата). З іншого — позиція В. Шишкіна не задовольняла деяких представників виконавчої влади. У підсумку вузол двовладдя й розколу в Генпрокуратурі було розрубано в 1993 році на восьмій сесії Верховної Ради, коли депутати проголосували за звільнення В. Шишкіна з посади Генерального прокурора України, а Ю. Гайсинського — з посади першого заступника Генпрокурора за серйозні недоліки в керівництві органами прокуратури України.

У період з 21.10.1993 по 19.10.1995 року посаду Генерального прокурора України обіймав Владислав Володимирович Дацюк, досвідчений та авторитетний у прокурорських колах працівник. Його перебування на посаді припало на пік протистояння протилежних політичних сил. Це був час підписання Конституційного договору, чергових парламентських та дострокових президентських виборів — ідеальний період для «війни компроматів». У новообраному (в 1994 році) парламенті розпалилася боротьба між правими та лівими за керівні посади. Виконавши «замовлення» націонал-демократів і кинувши тінь на спікера ВРУ Олександра Мороза та його заступника О. Ткаченка, В. Дацюк став супротивником лівого крила парламенту, і цим, по суті, прирік себе на відставку. Для цього знайшовся й формальний привід — звіт Генерального прокурора перед парламентом. Постановою Верховної Ради від 19 жовтня 1995 року другий Генпрокурор незалежної України був звільнений з посади за грубі порушення виконання службових обов’язків.

Упродовж наступних двох років із 19.10.1995 по 22.07.1997 року на посаді Генеральну прокуратуру України очолював Григорій Трохимович Ворсінов, кадровий прокурорський працівник. Перебування третього Генпрокурора у владі припало на легендарну «епоху Павла Лазаренка». І це невипадково, адже Генерального прокурора вважали людиною «дніпропетровської команди». І вже перші рішення Г. Ворсінова в політично заанґажованих справах стали причиною загострення його відносин із головою профільного комітету Верховної Ради України Григорієм Омельченком, окрім цього він виявився втягнутим у суперечку між Президентом та Кабміном, з одного боку, і парламентом — з іншого, з приводу передачі приміщення на вул. Банковій 5/7 щойно створеному Конституційному Суду України. Інакше кажучи, Верховній Раді потрібен був прояв політичної приналежності Генпрокурора. Не з’ясувавши його остаточної позиції з цього приводу, група депутатів почала активну кампанію щодо відставки Г. Ворсінова, яка не змусила себе довго чекати. І вже 27 липня 1997 р. Указом Президента України Л. Кучми № 669/97 він був звільнений з посади у зв’язку з виходом на пенсію.

Та, мабуть, у найбільш невизначеному становищі (знову ж таки, через позицію народних депутатів) опинився виконувач обов’язків Генерального прокурора України (з 22 липня 1997 по 24 квітня 1998 рр.) Олег Михайлович Литвак. На момент призначення виконувача обов’язків Гепрокурора він був директором Національного бюро розслідувань (так і не створеного на той час), а до цього — працював в органах прокуратури. Олег Литвак запам’ятався своєю принциповістю, тож він точно не вписувався в рамки «кишенькового прокурора». Водночас, саме цей період характеризується активним зверненням народних обранців до Генпрокуратури, втручанням у хід досудового слідства тощо. Можливо, в цьому причина «несхвалення» його роботи депутатським корпусом. Президент Л. Кучма тричі (!) вносив до Верховної Ради другого скликання подання про призначення Олега Литвака Генеральним прокурором України і вони щоразу відхилялись. Як результат — прокуратура України тривалий час залишалася без легітимного керівника. Про шкідливість такої ситуації в державі я писав ще в далекому 1998-му в окремій публікації, пропонуючи, зокрема, висунення кандидата на посаду Генерального прокурора України Всеукраїнською конференцією працівників прокуратури.

У період із липня 1998 по 30 квітня 2002 рр. посаду Генерального прокурора України обіймав уже згаданий Михайло Потебенько. Як недивно, але четвертий Генпрокурор протримався на посаді довше за всіх своїх попередників (майже чотири роки), адже найбільше влаштовував на той час провідних політиків. Сам Потребенько та його підлеглі не загострювали відносин із жодною з гілок влади. Як виняток можна назвати хіба що його заступницю Ольгу Колінько, яка в порядку загального нагляду за дотриманням законності «дістала» багатьох сильних світу цього. Зробивши в березні 2002 року всупереч принципу політичної нейтральності прокуратури вибір на користь Компартії (20-й у її відкритому виборчому списку), Михайло Потебенько пересів із прокурорського крісла в депутатське, тобто був звільнений з посади у зв’язку з обранням народним депутатом четвертого скликання.

Далі упродовж нетривалого періоду з 6 липня 2002 по 29 жовтня 2003 р. ГПУ очолював Святослав Михайлович Піскун, який на момент призначення на посаду був заступником голови Державної податкової адміністрації України, начальником Слідчого управління податкової міліції, а на початку своєї кар’єри працював в органах прокуратури. П’ятий Генпрокурор широко інформував громадськість про хід розслідування «резонансних справ», зокрема вперше (нарешті!) повідомив про те, що вбивство в 2000 році журналіста Георгія Ґонґадзе мало політичне підґрунтя (тим самим кинувши тінь на Адміністрацію Президента), що Генпрокуратура обов’язково зробить міжнародну експертизу плівок Мельниченка тощо. Несподівано, 29 жовтня 2003 року, С. Піскун був звільнений з посади Указом Президента Л. Кучми за незадовільну роботу.

На посаді Генпрокурора працював із 18 листопада 2003 по 9 грудня 2004 рр. Геннадій Андрійович Васильєв, досвідчений прокурорський працівник та політик. Свого часу, у 1988 —1991 роках — він був заступником прокурора УРСР, у 1991—1996, а також 1997 — 1998 рр. працював прокурором Донецької області, у 1998 р. обраний депутатом Верховної Ради. На чергових виборах у 2002-му знову був обраний до парламенту, де обійняв посаду першого віце-спікера.

Перші кроки новопризначеного Генерального прокурора давали зрозуміти, що попереду прокуратуру чекають реформи. Адже багато хто з політиків хотів бачити в прокуратурі не правозахисний, а репресивний, каральний орган. Тому Г. Васильєв докладав багато зусиль, щоб докорінно змінити ситуацію. Автор цих рядків, працюючи в той час проректором Академії прокуратури при Генеральній прокуратурі України, відчував саме такий підхід Генерального прокурора до прийняття рішень, його витончене мислення логічно співпадало з етапами здійснення прокурорської реформи тощо. Інакше кажучи, Президент Л. Кучма, напевно, знав, кого призначати шостим Генпрокурором у країні. Неймовірно, але факт: на початку акцій протесту, пов’язаних із черговими президентськими виборами, 9 грудня 2004 року, Г. Васильєва було звільнено з посади за власним бажанням.

Святе місце, як відомо, порожнім не буває. Й наступного дня, 10 грудня 2004-року, на посаді Генерального прокурора України відновлено Святослава Піскуна (на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва). Нагадаю, це був час «Помаранчевої революції», одна з найвизначніших подій у життєдіяльності українського суспільства. Тому новий (старий) Генпрокурор наголосив на необхідності швидкого та прозорого розслідування низки злочинів, що набули резонансу як в Україні, так і за її межами. Перш за все, це стосувалося справ щодо вбивства Ґонґадзе, отруєння новообраного Президента В. Ющенка, фальсифікації президентських виборів, проявів сепаратизму. Проте вже 14 жовтня 2005 року його знову було звільнено з посади, причому з таким же формулюванням, як і в 2003- му, — «за незадовільну роботу». За висловлюванням глави держави діяльність Генпрокуратури в той час представляла собою здебільшого «центр політичної амністії, а не верховенства права».

Піскуна на Різницькій замінив Олександр Іванович Медведько (перебував на посаді з листопада 2005 по листопад 2010 рр.), кадровий прокурорський працівник. Представляючи його колективу ГПУ, Президент В. Ющенко зажадав від останнього незаангажованості, відданості закону і праву, а не жонглювання судовими рішеннями (мався на увазі попередник), а ще побажав, аби його «не смикали» лідери політичних парламентських партій. У подальшому, 26 квітня 2007 року, Президент буде змушен ий відмінити свої укази від 14.10.2005 р. (про звільнення С. Піскуна) і від 04.11.2005 р. (та про призначення О. Медведька) — на виконання ухвали Шевченківського районного суду м. Києва, тобто Святослав Піскун знову (вдруге) був відновлений на посаді Генерального прокурора України. Доцільно зазначити, що 30 травня того ж року, ВРУ п’ятого скликання, депутатом якої став С. Піскун, відмовила в згоді Президенту на його звільнення. З метою подолання прокурорського двовладдя 1 червня 2007 року Віктор Ющенко відновив дію свого Указу від 04.11.2005 р. (про призначення О. І. Медведька Генеральним прокурором України). У результаті С. Піскун залишився в двох іпостасях: і як народний депутат п’ятого скликання, і як незвільнений Генеральний прокурор України при чинному наступнику.

Олександр Медведько обіймав посаду Генерального прокурора України майже конституційний строк (з відповідною перервою), адже виявився компромісною фігурою для усіх гілок влади. Опонуючи йому під час захисту його кандидатської дисертації «Організаційно-управлінські функції та повноваження Генерального прокурора України» у 2010 році в Національному університеті «Одеська юридична академія», мені доводилося констатувати недосконалість конституційної процедури, за якою Генеральний прокурор України призначається на посаду Президентом за погодженням із Верховною Радою, а звільняється з посади Президентом, коли той вважає за потрібне. У зв’язку з цим виникало природне запитання (залишається актуальним і на сьогодні): як може нормально працювати Генпрокурор, якщо він не знає, коли й за що його звільнять? Адже, починаючи з Григорія Ворсінова, Президент взагалі не вважав за необхідне зазначати про чіткі підстави такого звільнення. Тож громадськість і не здогадується, чим керується Президент, коли призначає та звільняє Генерального прокурора. Інакше кажучи, на перешкоді об’єктивності інколи, насамперед, стає непрозорість процедури погодження кандидата на посаду Генерального прокурора в Адміністрації (нині — Офісі) Президента України.

За часів президентства Віктора Януковича (у період з 04.11.2010 до 22.02.2014-го) на посаді Генерального прокурора України перебував Віктор Павлович Пшонка, кадровий прокурорський працівник. Сумісність четвертого Президента та восьмого Генпрокурора як двох політичних діячів була стовідсотковою. Вони мали безліч спільних інтересів, гонитва за якими викликала в них порозуміння й відчуття взаємної підтримки. Проте масові акції протесту, які розпочалися в листопаді 2013 року, призвели до усунення в лютому 2014 року В. Януковича з посади Президента України. Верховна Рада сьомого скликання взяла на себе усю відповідальність за подальший стан у державі. Зокрема постановою № 1755-VII від 22.02.2014 року Верховна Рада вперше в новітній історії України висловила недовіру Генеральному прокурору В. П. Пшонці, що мало наслідком його відставку з посади.

У цей критичний час Революції Гідності 24 лютого 2014 року виконувачем обов’язків Генерального прокурора України було призначено народного депутата від ВО «Свобода», першого заступника глави комітету ВРУ з питань верховенства права і правосуддя Олега Ігоровича Махніцького, який перебував у статусі в. о. Генпрокурора до 19 червня 2014 року. Доцільно зазначити, що на початку своєї кар’єри О. Махніцький пропрацював два роки слідчим прокуратури, а потім займався адвокатською практикою.

З обранням у травні 2014 року на дострокових виборах Президентом України Петра Порошенка за його часів каденції на посаді Генерального прокурора перебували три особи; один із яких — кадровий прокурорський працівник, два інших — взагалі ніколи не працювали в органах прокуратури, що, звичайно, неправильно. Зокрема, з червня 2014-го по лютий 2015-го посаду Генерального прокурора України обіймав Віталій Григорович Ярема, який до цього був першим віце-прем’єр-міністром України, народним депутатом сьомого скликання, а ще раніше — кадровим працівником міліції. Представляючи його, Президент назвав два основних завдання, які дев’ятий Генпрокурор мав би реалізувати: перше — кардинальна зміна образу Генеральної прокуратури, другим глава держави називав рішучу боротьбу з корупцією. Ні першого, ні другого В. Ярема не зміг (не встиг) реалізувати, оскільки лютого 2015 року ВРУ восьмого скликання надала згоду на його звільнення з посади за власним бажанням.

Можна стверджувати, що за логікою інституту прокуратури В. Ярема, як колишній працівник міліції, нагляд за додержанням законності в діяльності якої (міліції) здійснював у той час Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори, не мав би розглядатися кандидатом на посаду Генпрокурора (виникнення конфлікту інтересів). Експерт Ради Європи Дж. Гамільтон свого часу влучно відзначив потребу в тому, щоб спосіб пошуку кандидата на посаду Генерального прокурора користувався довірою громадськості та повагою представників суддівської і прокурорської професії. Навряд чи може розраховувати на такий авторитет особа, яка має заслуги в основному як «естрадний політик». Той, хто має авторитет у суспільстві, серед юридичної громадськості і прокурорського співтовариства, відчуватиме міцний ґрунт під ногами й буде впевнений, що згодом не стане жертвою закулісних інтриг. З такими міркуваннями слід цілком погодитись.

У подальшому з 15 лютого 2015 по 3 квітня 2016-року посаду Генерального прокурора України обіймав Віктор Миколайович Шокін, кадровий прокурорський працівник. За час свого перебування на посаді він започаткував реформу прокуратури в контексті щойно прийнятого нового Закону про прокуратуру, анонсував безкомпромісну боротьбу з корупцією та самоочищення прокурорської системи. Однак уже 29 березня 2016 року Верховна Рада ухвалила постанову про надання згоди на його звільнення з посади. За це рішення проголосували 289 народних депутатів із 339, зареєстрованих у сесійній залі. Представник Президента в парламенті Степан Кубів тоді нагадав, що глава держави вніс цей документ до ВРУ ще 22 лютого. За його даними, В. Шокін сам подав заяву про звільнення. До речі, США оперативно відреагували на цю новину, підтримавши таку згоду устами свого посла в Україні Джеффрі Пайєтта. «Неважливо, скільки допомоги міжнародне співтовариство надає Україні, неважливо, скільки коштів і технічної підтримки Україна отримує, бо стоїть перед викликом подолання корупції. Тому події в Раді зі звільненням дискредитованого Генпрокурора ми підтримуємо», — цитувало УНІАН слова дипломата. Залишається визначити наступника: хто зможе вибудувати довіру людей до Генпрокуратури?

Цим наступником Президент обирає Юрія Віталійовича Луценка, який перебував на посаді Генерального прокурора України понад три роки з 12 травня 2016 по 29 серпня 2019-го. На момент призначення на посаду він був лідером депутатської фракції блоку Петра Порошенка в парламенті. Варто зазначити, що призначення Ю. Луценка виявилося найскандальнішим за всю історію існуючого порядку призначення Генерального прокурора. Адже одного дня, 12 травня 2016 року, Верховною Радою поспіхом були внесені зміни до діючого закону про прокуратуру щодо необов’язковості наявності вищої юридичної освіти для кандидата на посаду Генерального прокурора України (Луценко такої освіти не мав), водночас ці зміни практично одразу були надруковані в газеті «Голос України», була також надана згода ВРУ на це призначення, та видано відповідний Указ Президента. І хоча одинадцятий Генпрокурор заявив про те, що прийшов у прокуратуру на півтора — два роки для здійснення швидких та радикальних реформ, керуючись принципом «трава пробиває асфальт», на посаді він протримався до 29 серпня 2019 року, коли новообрана ВР (дев’ятого скликання) надала згоду Президенту України Володимиру Зеленському на його звільнення з посади.

У головному офісі ГПУ на Різницькій його замінив Руслан Георгійович Рябошапка (найменший строк повноважень з усіх Генеральних прокурорів — із 29 серпня 2019 по 5 березня 2020 р.). Як правник дванадцятий Генпрокурор запровадив нову реформу прокуратури, проте, як уже зазначалося, вже 5 березня цього року Верховна Рада на позачерговому засіданні висловила йому недовіру (другий випадок у правозастосуванні), що мало наслідком його відставку з посади. У контексті дослідження заслуговує на увагу виступ Руслана Рябошапки в парламенті, який слушно зазначив: «… Двадцять вісім років українська прокуратура була інструментом тиску та політичних репресій, і в цій залі є люди, які відчули це на собі. Двадцять вісім років ця інституція не мала жодної довіри до людей. Двадцять вісім років прокуратура була джерелом власного збагачення для обраних, як результат — олігархи в прокурорських погонах», — завив він, підкресливши, що на шляху реформи прокуратури за цей час зроблено більше, ніж за попередні 28 років. Причиною його відставки є те, що він не став нічиїм «слугою», а був і є незалежним. «А незалежного прокурора не можна змусити, його можна тільки звільнити. І я йду. Але я йду для того, щоб повернутися», — заявив він і залишив залу, проігнорувавши нагадування голови парламенту, що також потрібно відповісти на запитання народних депутатів.

17 березня поточного року в Україні призначено тринадцятого Генерального прокурора. І вперше в історії ним стала жінка — відома юристка Ірина Валентинівна Венедіктова. Подання Президента про призначення нового Генпрокурора на позачерговому засіданні парламенту підтримали 269 народних депутатів. Під час свого виступу в Верховній Раді Генпрокурорка запевнила, що виконуватиме свої обов’язки чесно і сумлінно, обіцяла не продавати справи, не зливати їх, не повертати прокурорських перевертнів, обіцяла прокурорам відновити потужну державну інституцію, щоб вони відчували себе незалежними, захищеними, потрібними цій державі. Вона обіцяла стояти на засадах верховенства права, будувати прокуратуру за міжнародними стандартами…

Підсумовуючи певною мірою викладене, можна дійти висновку, що успішна діяльність Генерального прокурора потребує нових гарантій незалежності та відсутності побічних факторів, які б її підривали. Невідомо, чи змогли б Генеральні прокурори протриматися на своїй посаді протягом встановленого строку, якби не підтримували жодної з влад. Можливо, якщо б у нашій країні існувала інша нормативноправова база їх призначення (звільнення), а Генпрокурор був би вільним від політичних уподобань. Тому настав час для розбудови нової конституційно-правової моделі посади Генерального прокурора.

Усвідомлюючи дискусійність обговорюваної проблеми та з огляду на реорганізацію прокуратури (у 2014 році) та її трансформацію (у 2016-му) до Розділу VIII «Правосуддя» Конституції як суміжного правового інституту судової влади (правосуддя), ця посада має стати суто процесуальною (адміністративною), подібно до статусу Голови Верховного Суду. Це повинно розв’язати проблему невідповідності сучасного конституційно-правового статусу Генерального прокурора положенням ст. 6 Основного Закону, які закріплюють поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Залишати надалі цю посаду політико-правовою (з наслідками конституційно-політичної відповідальності), тобто проводити, наприклад, аналогію між відставкою членів уряду і Генерального прокурора для обґрунтування можливості віднесення його до категорії політичних діячів, немає жодних підстав.

З метою нівелювання політичної складової у процесі призначення (звільнення) Генерального прокурора доцільно було би здійснювати це призначення і звільнення не за участі Верховної Ради України, а Вищої ради правосуддя. Зокрема, призначення Генерального прокурора Президентом України мало би відбуватися за її (ВРП) поданням із кандидатів, попередньо рекомендованих їй Всеукраїнською конференцією працівників прокуратури. Саме такий механізм (порядок) призначення Генерального прокурора, в якому беруть участь органи суддівського врядування та прокурорського співтовариства, передбачено, наприклад, у Болгарії, Іспанії, Польщі. Вища рада правосуддя мала би також надавати й висновок щодо виконання Генеральним прокурором своїх професійних обов’язків у разі дострокового припинення ним повноважень. Звичайно, це питання вимагає свого вирішення на законодавчому рівні, передусім шляхом внесення відповідних змін до статей 85, 106, 130, 131-1 Конституції України.

Законодавчі заходи мають бути спрямовані на те, щоб запобігти втручанню в організацію і діяльність прокуратури, як автономного органу судової влади (правосуддя) з боку Президента, хоч як би парадоксально це не звучало, виключити спроби усунути Генерального прокурора з посади без будь-якої мотивації або скасування указів про призначення його на посаду. Це ж саме має стосуватися й повноважень Верховної Ради, яка не повинна надавати таку ж оцінку намаганням Президента звільнити Генерального прокурора, висловити йому недовіру, тобто пошуку підстав для того, щоб позбутися «незручного Генпрокурора». Це сприятиме організації роботи прокурорського відомства таким чином, щоб органи прокуратури забезпечували належне та ефективне виконання головного обов’язку держави — утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram