Connect with us

Думка експерта

Ключ до успіху України — мінімізація корупції (досвід Сінгапуру)

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук

Закінчення. Початок

Сінгапур корупційний

У момент набуття незалежності в 1965 р. Сінгапур був державою з високим рівнем корупції у вигляді хабарів, подарунків, розкрадання бюджету, шантажу на сексуальній основі, зловживання особистим впливом і службовим становищем. У політиці панувала купівля голосів, незаконні надходження до виборчих фондів, лобіювання інтересів у парламенті шляхом пожертвування фракціям певних сум. У деяких сферах корупція була організованою й набула великих масштабів. У 1971 р. БРК припинило існування синдикату, до складу якого входило понад 250 пересувних поліцейських патрулів, які отримували платежі в розмірі від 5 до 10 сінгапурських доларів із власників вантажівок, чиї транспортні засоби вони розпізнавали за адресами, написаними на бортах вантажівок. Ті власники вантажівок, які відмовлялися платити, знаходилися під загрозою нескінченних штрафів. Митні чиновники отримували хабарі за «прискорення» перевірки транспортних засобів, що перевозили контрабанду й заборонені товари. Персонал Центральної служби забезпечення (Central Supplies Office — урядовий департамент, що займався заготовками й поставками) за певну «винагороду» надавав зацікавленим особам інформацію про заявки, що надійшли на тендер. Чиновники імпортно-експортного департаменту (Import and Export Department) отримували хабарі за прискорення видачі дозволів. Підрядчики давали хабарі клеркам, щоб ті закривали очі на певні порушення. Власники магазинів і жителі будинків платили робочим Департаменту громадської охорони здоров’я за прибирання сміття. Директори і вчителі деяких китайських шкіл отримували комісійні від постачальників канцелярських товарів тощо, словом, усе як у нас.

Зміни до антикорупційного законодавства

У 1981 р. в РОСА були внесені поправки з метою підвищення стримуючого ефекту щодо осіб, які скоїли корумповану дію, відшкодування всіх отриманих грошей, окрім виконання звичайного судового вироку. Для тих, хто не в змозі відшкодувати в повному обсязі, виноситься більш суворий судовий вирок. А з березня 1989 року був виданий Акт про корупцію (Конфіскація вигод), в якому обумовлювалася конфіскація вигод, отриманих шляхом корупційних дій. Якщо відповідач помер, суд подає позов, що містить у собі заяву про конфіскацію його майна.

Спеціальне агентство (CPIB)

У реалізації антикорупційного законодавства досить великою є роль спеціального агентства. Основні функції CPIB: 1) отримувати й розслідувати скарги, що містять обвинувачення в корупції в громадських і приватних сферах;  2) розслідувати випадки халатності та недбалості, допущені державними службовцями;  3) перевіряти діяльність і операції, що проводяться державними службовцями з метою мінімізувати можливість здійснення корумпованих дій.

Чесна ринкова система та гідна зарплата

Можливо, урядовий підхід до боротьби з корупцією шляхом зменшення або ліквідації стимулу до здійснення корумпованих дій був кращим виправданням підвищення зарплат політичним лідерам і головним державним службовцям, проведеного колишнім Прем’єр-міністром Лі Куан Ю в парламенті 22 березня 1985 р., коли він пояснив, чому зарплати у членів Кабінету Міністрів зросли. Він стверджував, що політичним лідерам варто платити найбільші зарплати, бо вони заслужили це тим, що являють собою порядний і чесний уряд. Якщо їм недоплачувати, вони можуть піддатися спокусі й залучитися до корумпованих дій.

Відповідно до висловлювань Лі, Сінгапур потребує управління, вільного від корупції, а також чесних політичних лідерів для збереження найбільш цінних активів держави. За його словами, найкращий спосіб у боротьбі з корупцією — це «рух з ринком», який є «чесною, відкритою, вигідною і працездатною системою» замість лицемірства, результатом якого є лукавство й корупція. Відповідно до цього, заробітна плата державних службовців Сінгапуру зростала в 1973, 1979, 1982, 1989 і 1994 роках для зменшення «витоку мізків» у приватний сектор і для скорочення різниці між величиною зарплати в двох секторах. Тільки у 1989 і 1994 роках зміни розміру зарплат обговорювалися як найбільш значні. У березні 1989 р. міністр торгівлі і промисловості Лі Хсин Лунг рекомендував значно підвищити зарплату в SCS, оскільки низька заробітна плата і низький рівень просування у сфері адміністративного обслуговування призводить до низького рівня працевлаштування й частих звільнень. Урядовою філософією було «платити державним службовцям відповідно до ринкових розцінок за їх здібності й відповідальність», що означало «надати в будь-якому разі зарплату, яка необхідна для залучення й утримання необхідних талантів». При перегляді в 1989 і 1994 рр. зарплати вищим державним службовцям Сінгапуру підвищили до рівня, коли, можливо, вони стали найбільшими в світі, в порівнянні зі своїми колегами з інших держав. Наприклад, базова місячна зарплата службовців 5-го рівня складає $25.866 США, що значно більше, ніж найбільша заробітна плата на державній службі США, яка дорівнює $7.224 США.

Сінгапурська антикорупційна стратегія

Сінгапурська антикорупційна стратегія з 1960 р. складалася з: 1) комбінованого використання РОСА і CPIB для зменшення можливості здійснення корумпованих дій; 2) періодичних підвищень заробітної плати політичним лідерам і головним державним службовцям з метою зменшення стимулу до здійснення вищезгаданих дій. А 1994 рік для антикорупційного бюро став початком «нового старту». Так, було започаткувало внутрішній навчальний курс професійної підготовки. І вже в серпні 1996 р. бюро провело свій основний курс підготовки для нових службовців, замість того, щоб проводити цей курс на базі Поліцейської академії. Основний курс був задуманий для ознайомлення нових співробітників з основними навичками розслідування корупційних правопорушень за допомогою наставників, у той час, коли курс академії був більш орієнтований на задоволення потреб підготовки поліцейських. Окрім того, в 1995 р. було також запроваджено тестування на поліграфі в рамках проведення розслідувань. У 1998 році було введено одностороннє дзеркало для впізнавання. Окрім того, в межах оперативного відділу було створено розвідувальне управління.

Логіка боротьби проти корупції

У 1999 році Лі Куан Ю зая вив: «Чесний й ефективний уряд з незаплямованою репутацією був і залишається найбільшим досягненням правлячої партії і головним достоїнством Сінгапуру». Далі була розроблена Логіка боротьби проти корупції, яка складалася з низки критеріїв:

1. Найпростіший спосіб зупинити корупцію — мінімізувати можливості чиновників діяти на власний розсуд, тобто зменшити кількість необхідних підписів під документами. Має бути чітка межа між державними обов’язками й особистими інтересами. В країні було максимально спрощено процедуру прийняття рішень й усунуто можливість подвійного трактування законів, встановлено для всіх зрозумілі й прозорі правила, ліквідовано зай ві адміністративні бар’єри для розвитку економіки, створено ефективну й прозору ринкову економічну систему з мінімальною дозвільною системою.

2. Важливе і суворе покарання й гідна винагорода. Неминучість покарання — перший стримуючий корупцію чинник. Заходи повинні стосуватися обох сторін: і тих, хто дає хабарі, і тих, хто їх бере. Ніхто — ні міністр, ні член парламенту, ні вища посадова особа — не може стояти вище за закон». Центральною ланкою антикорупційної політики Сінгапуру став (і діє по сьогодні) постійно діючий спеціалізований орган по боротьбі з корупцією — Бюро по розслідуванню випадків корупції, яке володіє політичною й функціональною самостійністю і керівник якого безпосередньо звітує перед Прем’єр-міністром. Цей незалежний орган розслідує і прагне запобігати випадкам корупції в державному та приватному секторі економіки Сінгапуру. Бюро перевіряє випадки зловживань серед державних чиновників і повідомляє про них відповідні органи з метою вжиття необхідних заходів. Окрім того, вивчаються методи роботи потенційно схильних до корупції державних органів з метою виявлення «можливих слабкостей» у системі управління та у випадку необхідності рекомендує вжити відповідних заходів главам цих відділів. Сама робота бюро організована таким чином, що жоден, скажімо, міністр не може втрутитися чи зупинити розслідування або якось вплинути на нього. Показником серйозності намірів боротьби з корупцією уряду Сінгапуру може слугувати випадок, коли на хабарництві спіймали чиновника вищого рангу — міністра національного розвитку Де Цзінвана, який після зустрічі з цього приводу з Лі Куан Ю, наклав на себе руки.

3. Лідери повинні подавати особистий приклад бездоганної поведінки на найвищому рівні, щоб підтримувати свій моральний авторитет, необхідний для боротьби з корупцією.

Розслідування проводилися навіть проти близьких родичів глави держави — Лі Куан Ю. Викритих чиновників засудили до смертної кари або багаторічного ув’язнення, дехто з них покінчив життя самогубством або втік із країни. Серед них були й давні соратники Лі Куан Ю. Також були жорстоко придушені «тріади» — китайські мафіозні угруповання.

4. Зарплати повинні відповідати ринковому рівню.

Лі Куан Ю зазначав: «Було б нереалістично чекати, що талановиті люди пожертвують своєю кар’єрою і сім’ями на багато років, щоб задовольняти потреби суспільства, яке часто не цінує їхніх зусиль. Ми вирішили платити державним службовцям і членам уряду зарплати, які вони могли б заробити в приватному секторі. Якби країною керували не найкращі фахівці, наша історія закінчилася б посереднім урядом, незадовільною грошовою політикою і корупцією».

Так, на посади суддів були запрошені кращі приватні адвокати, яким підвищили зарплати до кількох сотень тисяч доларів на рік. А міністрам і вищим посадовим особам платили ставку, прив’язану до середньої заробітної плати осіб, які успішно працюють у приватному секторі, — як адвокати чи банкіри. Нині прем’єр Сінгапуру — найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці — президент США). Крім того, в Сінгапурі відбирали й відправляли кращих випускників середніх шкіл до провідних університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, США. Завдяки цьому були «вирощені» власні підприємці, які заснували процвітаючі компанії.

5. Державні посадовці повинні щорічно звітувати про своє майно, активи і борги. Прокурор має право перевіряти будь-які банківські рахунки осіб, підозрюваних у корупції.

Отже, Лі Куан Ю постійно впроваджував у державі принцип верховенства закону й рівності всіх перед останнім.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Роль права в мінімізації ризиків цифрової економіки

Оксана ВІННИК, доктор юридичних наук, професор, членкореспондент НАПрНУ, головний науковий співробітник відділу правового забезпечення ринкової економіки НДІ приватного права
і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрНУ

Визнання слова «діджиталізація» словом 2019 р. (за версією словника сучасної української мови/UA.NEWS), як і насичення суспільного життя появою нових явищ так званого віртуального світу, символізує перехід до широкого використання цифрових технологій та їх сприйняття більшістю громадян – кимось із захватом, іншими вимушено, оскільки значна частина послуг (платежі, зокрема) переходить у режим он-лайн, досить зручний, але й ризикований. Справа в тому, що цифровізовані явища (такі як електронні платежі, віртуальні підприємства, віртуальні офіси, електронні кабінети, бізнес-сайти, інтернет-шопінг, зберігання інформації в «хмарі», доповнена реальність, боти, штучний інтелект, криптовалюти тощо) потребують відповідних знань та навичок, набути та підтримувати які непросто. А їх відсутність у цифрову епоху загрожує не лише ймовірністю матеріальних втрат у відносинах зі спритними шахраями, які зазвичай краще знаються на можливостях цифрових технологій, ніж сумлінні громадяни, а й навіть фактичним безправ’ям, зумовленим відсутністю необхідних для цього можливостей (не говорячи про вади нормативного регулювання, в тому числі відсутність закріпленого на рівні закону поняття цифрових прав).

Цифровізація: реалії сьогодення

Цифрові технології, забезпечуючи цифровізацію економіки та інших сфер суспільного і приватного життя, зазвичай пропагуються як надзвичайно прогресивні, такі, що забезпечать прорив в усіх напрямах суспільного буття, зробивши його більш ефективним, приємним та легким, звільнивши людей від рутинних дій (зокрема, пошуку інформації про товари, роботу, навчання тощо). Проте кожне суспільне явище не можна визначити як суто позитивне, чи суто негативне, оскільки тут традиційно присутні дві сторони. Цифровізація не стала винятком.

Серед її переваг – швидкість (обміну інформацією, пошуку необхідних рішень, оцінки ситуації, оплати тощо), зручність (без обов’язкової за традиційних зв’язків присутності заінтересованих осіб у певному місці, в певний час), висока ефективність (наукових та маркетингових досліджень, бізнес-операцій), доступність (можливість використання незалежно від місця перебування замовника/покупця та виконавця/ продавця, надавача послуг), економічність (зменшення витрат), транснаціональність (широкі можливості замовлення товарів/ пошуку контрагентів за кордоном), необмеженість у часі (без перерв, режиму роботи й вихідних) тощо. Проте крім згаданих переваг, цифровізованим явищам притаманні значні ризики, повязані з недобросовісним та/або неконтрольованим їх використанням.

Серед основних ефектів застосування згаданих технологій – можливість діяти в інтернет-просторі анонімно, забезпечуючи максимальну не лише швидкість операцій, пов’язаних із поширенням/пошуком/ використанням інформації, та їх приватність, а, отже, й залучення до відповідних процесів максимальної кількості заінтересованих осіб. З іншого боку, використання такої анонімної приватності недобросовісними особами суспільно небезпечна, оскільки ускладнює, а нерідко й унеможливлює визначення відповідальної особи, що своїми недобросовісними діями у віртуальному просторі (зазвичай в мережі інтернет та/або з використанням мобільних телефонів/смартфонів) завдає шкоди іншим особами, та притягнення її до відповідальності. Крім того, Інтернет-простір – транснаціональний, а отже, діяти в ньому можна незалежно від місця фактичного перебування, яке до того ж нерідко важко визначити, якщо заінтересована в цьому особа не називає себе або надає хибну інформацію, бажаючи уникнути відповідальності за зловживання приватністю на шкоду інших учасникам відносин. Виявлення подібних осіб потребує участі компетентних органів різних держав, що зумовлює й необхідність і встановлення відповідних правил їх взаємодії на транснаціональному рівні.

Ризики тотальної цифровізації

Особливо небезпечним є використання надбань цифровізації криміналом, який, за оцінкою скандально відомого підприємця Джона Макафи, історично завжди був першим у застосуванні новітніх технологій на фоні відставання влади щодо запобігання недобросовісного їх використання (https://forklog.com/dzhon-makafi-ispolzovanie-kriminalom-anonimnyh-kriptovalyut-predveshhaet-ih-shirokoe-prinyatie/). Це стосується не лише вдосконалення вірусів, що вражають електронні носії й завдають їм та їх власникам значної шкоди через витік конфіденційної інформації та/або грошових втрат, а, в першу чергу, – штучного інтелекту, який Ілон Маск вважає чи не найбільшою загрозою людству, оскільки надмірний і неконтрольований з боку уряду розвиток цієї сфери може загрожувати людям безробіттям, нестабільністю в соціальній сфері або почати поширювати фейкову інформацію й маніпулювати нею, а найгірше – може стати безсмертним дисктором, «від якого ніхто не зможе втекти» (https://zik.ua/news/2018/04/10/ilon_mask_shtuchnyy_intelekt_mozhe_staty_bezsmertnym_dyktatorom_1301427).

Технічний директор EOS- стартапа Block.one Ден Лаример, говорячи про ризики цифровізації, пропонує повернутися до паперовимх носіїв інформації, оскільки електронні легко знищити, а програмне забезпечення в перспективі «буде лише за інклюзивним доступом» (https://forklog.com/den-larimer-tehnologicheskie-giganty-vedut-mir-v-oruellovskuyu-antiutopiyu/). У зв’язку з цим пригадуються переважно песимістичні картини кіберизованого суспільства, описані фантастами, які, як виявилося, багато в чому були праві.

Негативні сторони використання штучного інтелекту

Негативні сторони використання штучного інтелекту та інших досягнень цифровізації вже давно дають взнаки, хоча повідомляється про це значно рідше, ніж про революційні її (цифровізації) переваги. Йдеться про: поки що поодинокі випадки нападу роботів на людей (на фоні незначного їх використання) можуть мати катострофічні наслідки при масовому застосуванні роботів; заволодіння фінансовою інформацією громадян та комерційних структур з метою отримання доступу до їх грошових активів; удосконалення вірусів, що вражають комп’ютери, смартфони та інші електронні пристрої; поширення так званої фейкової інформації, в тому числі щодо товарів, робіт, послуг; численні кібератаки на сайти державних установ, бізнес-організацій тощо, що завдають значної шкоди, паралізуючи на певний час їх діяльність, у зв’язку з чим низка країн вимагає поширення на них (кібератаки) спеціального режиму санкцій, передбаченого за застосування хімічної зброї (https://ua.news/ua/evrosoyuz-obsudyt-vvedenye-sanktsyj-protyv-rf-y-kytaya-za-kyberataky/).

Хоча ризики тотальної цифровізації дедалі стають все більш явними, проте в популярних джерелах (в основному статтях) акцентується увага на перевагах цифрових явищ, що змінюють світ. На спалах б’ють лише окремі знавці цих технологій і серед них Ілон Маск, якого важко звинуватити в їх незнанні або фінансовій заінтересованості критики, відсутності адекватної реакції урядів провідних країн світу на цифрові ризики (https://ipress.ua/news/ilon_mask_shtuchnyy_intelekt_ie_naybilshoyu_zagrozoyu_lyudstvu_218751.html), включаючи відповідне вдосконалення нормативно-правового регулювання. Американський економіст Адріан Сливоцький застерігає: «Те, що відбувається з коронавірусом, одного дня станеться у цифрових мережах», тому важливо вчасно відреагувати на загрози, адже запобігти легше, аніж наздоганяти прогавлене (https://www.radiosvoboda.org/a/30470059.html).

Проблема цифрової нерівності

Це особливо важливо з точки зору так званої цифрової нерівності і, відповідно, відсутності у більшості пересічних громадян-споживачів необхідних цифрових можливостей (знань, навичок, пристроїв, коштів на їх отримання/придбання та захисту прав, порушених у процесі використання цифрових ресурсів). Так, більшість наших співвітчизників сприймають цифровізовані явища як реальні, що існують в аналоговій економіці. Серед них:

– віртуальне підприємство: сприймається багатьма як належним чином легалізоване підприємство зі статусом юридичної особи, натомість це група осіб (фізичних та/або юридичних), заінтересованих у використанні одного електронного (зазвичай Інтернет) ресурсу (бізнес-сайту, зокрема), проте без оформлення їх організаційної єдності як юридичної особи або партнерів на підставі угоди про спільну діяльність;

– інтернет-магазин: нерідко сприймається як електронна версія звичайного магазину з його власником, хоча в дійсності це сайт, на якому його користувачі (а їх може бути кілька або навіть багато) розміщують інформацію про пропоновані до продажу товари; вітчизняне законодавство, грунтовним знанням якого можуть похвалитися навіть не всі професійні юристи, визначає веб-сайт як сукупність програмних засобів, розміщених за унікальною адресою в обчислювальній мережі, у тому числі в мережі інтернет, разом із інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певних суб’єктів та забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів й інших інформаційних послуг через обчислювальну мережу (ст. 1 Закону Україні від 05.10.2017 р. «Про електронні довірчі послуги»;

– боти (англ. bot, від robot — «робот»): сприймається як реально існуюча особа (підприємець, організація чи її працівники), хоча є програмою, що забезпечує виконання автоматично та/або за заданим розкладом (алгоритмом) комплексу послідовних дій, і має в цьому певну подібність із людиною; боти зазвичай (проте не завжди) відносять до штучного інтелекту/ШІ (англ. Artificial intelligence, AI); система ШІ є одним із найперспективніших напрямків комп’ютерних наук, що вивчає методи розв’язання задач, для яких не існує способів вирішення, дозволяючи оперувати даними та самонавчатися; має необмежені сфери застосування – від створення роботів, які самостійно приймають рішення, до машин з автопілотом чи онлайн-перекладачі в реальному часі (http://ai.lviv.ua/ais/). Разом із тим, проблема використання ШІ з точки зору етичності та відповідності встановленим правилам зумовлює встановлення основних засад його використання. В ЄС визначили 7 принципів застосування ШІ, відповідно до яких ШІ повинен: (1) заслуговувати на довіру, відповідати законам та правилам; 2) контролюватися людиною, розроблятися з повагою до інтересів суспільства та прав людини, не зменшувати та не обмежувати право людини на прийняття рішень; 3) бути надійним і безпечним на випадок помилок або дисфункції; 4) застосовуватися з повагою до приватних прав людини та до безпеки баз даних, аби такі дані не використовувалися проти людини; 5) бути прозорим з точки зору наявності у людини можливості відслідковувати результати функціонування ШІ або відповідних систем; 6) застосовуватися на недискримінаційній основі, що передбачає: доступність для всіх людей, врахування всіх людських особливостей, включаючи фізичну спроможність, навички та потреби; 7) мати спрямованість на розвиток суспільства та вирішення проблем охорони довкілля, що передбачає принцип відповідальності людини за наслідки використання систем ШІ (https://www.ukrinform.ua/rubric-technology/2676698-v-evrosouzi-rozrobili-etiketdla-stucnogo-intelektu.html).

Відповідальність людини за використання цифрових ресурсів

Слушність таких правил не викликає заперечень, проте вони потребують нормативного закріплення, що особливо важливо для реалізації принципу відповідальності людини за використання цифровізованих явищ/ресурів (включаючи ШІ, бізнес-сайти, віртуальні підприємства). Для цього слід запровадити реєстрацію їх власників та фактичних користувачів у публічних сферах діяльності (бізнесу, зокрема) та визначити основні засади відповідальності за неналежне їх використання, в тому числі зловживання, оскільки за цим фактично стоять особи з аналогового світу й саме вони (організатори/головні учасники віртуальних підприємств) мають відповідати або забезпечити можливість визначення особи, що недобросовісно використала бізнес-ресурс групового/ колективного використання (бізнес-сайт, зокрема).

Подібні правові механізми доцільно закріпити на рівні закону, зокрема, кодифікованого, який би забезпечив соціальне спрямування цифровізації. Крім згаданих, такий акт має включати й правові механізми подолання цифрової нерівності та підтримання цифрової грамотності громадян-споживачів на рівні, що відповідає практиці використання цифрових технологій, із закріпленням відповідних обов’язків за уповноваженим у сфері цифровізації органом.

Висновки

Вирішення порушених тут проблем має бути першочерговим, інакше переваги цифровізації можуть обернутися згодом на суцільні ризики. Проте, в цих складних умовах замість удосконалення, в тому числі оптимізації чинного нормативно-правового регулювання відносин у сфері економіки, пропонується скасування Господарського кодексу України (проект Закону України № 2635 від 19.12.2019 р. // URL : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67704), попри наявність у нього значного потенціалу щодо закріплення саме основних засад цифровізації економіки та ролі в цьому держави як організатора господарського життя. Приклад країн, на які посилаються автори законопроекту, враховується фрагментарно, оскільки не береться до уваги основне: значна стабільність правового регулювання, що не виключає внесення адекватних змін в економіці нових положень та скасування застарілих, але такі акти, як, наприклад, Торговельне уложення Німеччини, прийняте ще в 19 столітті, ще діють з відповідними змінами досі. Натомість законодавство незалежної України не може похвалитися навіть відносною стабільністю, а непоодинокі революційні спроби його кардинального реформування згодом отримують адекватну критику, але, на жаль, є значним стресом не лише для правової системи України, а й позбавляють можливості пересічних громадян-споживачів орієнтуватися в ньому й захищати свої права та законні інтереси в разі їх порушення. Можливо, варто прислухатися до поради Адріана Сливоцького й запровадити законодавчі бар’єри для зловживань цифровими технологіями (аби згодом не шкодувати про втрачені час і можливості), використавши для цього потенціал ГК України як акту, що в комплексі забезпечує регулювання відносин з урахуванням інтересів бізнесу та соціальне спрямування економіки, яким відповідно до Конституції України (ст. 13) опікується держава. Амбіції же противників Господарського кодексу можуть задовольнятися на наукових конференціях, що менш шкідливо, ніж часті (і в основному – без ґрунтовних на те підстав та врахування громадської думки, як це робиться в ЄС) реформи в законодавстві.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ключ до успіху України — мінімізація корупції (досвід Сінгапуру)

Закінчення. Початок 1, 2

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук,
головний науковий співробітник
Міжвідомчого НДЦ з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Залучення потужних іноземних інвесторів

Розуміючи, що корупція стримує інвестиції, уповільнює економічне зростання, спричиняє бідність й істотно обмежує можливості боротьби з нею, уряд спрямував свої зусилля на залучення іноземних інвестицій шляхом створення вигідних умов для притоку капіталу. Передусім, було скасовано податок на вивіз доходів, отриманих вкладниками-нерезидентами, а по-друге, уряд персонально пропонував потенційним компаніям вкласти кошти в сінгапурську економіку. Зокрема, представники влади їздили у найбільші компанії світу і в індивідуальному порядку пропонували інвесторам вкласти кошти в Сінгапур. Ці представники мали чи не найкращу освіту після проходження військової служби й, таким чином, добре розуміли логіку та специфіку транснаціональних компаній.

Для залучення інвесторів було облаштовано бізнес-інкубатори — торгові майданчики, де зустрічаються продавці та покупці проектів. За відкриття країною такого бізнес-інкубатора сінгапурський уряд платить гроші. Це було вигідним, адже в цій державі зареєстровані 4 тис транснаціональних компаній, які готові купувати нові проекти. Завдяки цьому відділи R&D більшості міжнародних компаній знаходяться саме в Сінгапурі.

Від оподаткування доходу до оподаткування споживання

Зрозуміло, що для інвестора дуже важливою є податкова система, тож Сінгапур перейшов від оподаткування доходу до оподаткування споживання. Так, у 1965 році ставка податку на прибуток корпорацій була 40 %, у 1996 р. — 26 %. У Сінгапурі не оподатковується приріст капіталу. Витрати на соціальні програми та держапарат також невисокі — приблизно в 2 рази нижчі, ніж у країнах «Великої сімки». Також був скасований податок на вивіз капіталу для нерезидентів. При цьому стратегічно важливим є те, що уряд утримував низький рівень державних і соціальних витрат, тим самим підтримуючи високий рівень заощаджень та інвестицій.

Держава забезпечила найсприятливіший клімат для того, щоб інвестиції йшли в країну не лише на глобальному економічному рівні, а й на рівні психології кожного окремого інвестора. Наприклад, багато уваги в Сінгапурі приділяється озелененню міста. Коли іноземець приїздить до цієї країни й виходить з аеропорту, то одразу потрапляє ніби до раю — скрізь величезна кількість квітів, які неймовірно пахнуть. Вважається, що це формує позитивне ставлення та довіру до держави.

Водночас сінгапурці залучали інвесторів, орієнтуючись передусім на компанії з відомими світовими іменами. Один із власників найбільшого комп’ютерного концерну «Hewlett-Packard» свого часу прийняв відповідне запрошення. Він навіть запропонував розмістити своє виробництво в єдиному пристойному будинку — шестиповерховому корпусі колишньої військової бази Великобританії, що дісталася остров’янам у спадщину. З цією метою магнат був готовий взяти один із верхніх поверхів цього корпусу й терміново вилетів до Сінгапуру, щоб на власні очі переконатися, наскільки слова відповідають реальності. Але попри серйозний зовнішній вигляд, усередині будинок був напівзруйнований. Керівництво держави розуміло, що людина такого рівня не звикла до незручностей. Тому терміново пустили на шостий поверх суперсучасний ліфт, протягнувши для цього кабель з іншого будинку. Не скупилися також і на відповідне оздоблення кімнати переговорів. Відтоді компанія «Hewlett-Packard» працює в Сінгапурі й досить успішно.

Усе повинно бути найкращим!

Візит бізнесмена виявився потужним стимулом для запровадження принципу «усе мусить бути найкращим» у ранг державних пріоритетів. Так, одним із перших кроків Лі Куан Ю, коли той став запрошувати інвесторів, було прийняття програми «Чисте місто». Відповідно до неї було побудовано дорогу від аеропорту до центру міста з шикарною алеєю. Таким чином, усе місто вибудовувалося з двох боків від цієї траси. У даному разі керівництво країни, розуміючи, що немає коштів на створення повної інфраструктури, використало найдешевший ресурс — інтелектуальні зусилля, щоб сформулювати мету, а потім популярно її розяснило, ця мета — зробити Сінгапур процвітаючою державою, й усі ресурси направлялися на досягнення. А люди крок за кроком переконувалися, нехай у незначних, але реальних проміжних результатах, а значить, і в тому, що вони недарма терплять нестатки.

Принципи побудови системи державних інституцій

Саме з урахуванням цих принципів — логіки та доцільності — побудовані всі державні інституції Сінгапуру, в кінцевому рахунку їх філософія, а саме:

1. Найважливіший ресурс — люди.

Лі Куан Ю чи не найбільше працював над тим, щоб об’єднати навколо себе таланти. В результаті «розумні люди змогли підняти країну».

2. Кожній державі потрібен лідер.

Лі Куан Ю не розробляв усі реформи для Сінгапуру самостійно, але саме він створив команду однодумців, яка й стала двигуном цих змін. Він і був тим лідером, здатним об’єднати й надихнути людей.

3. Врахування іноземного досвіду.

Сінгапур не створював «з нуля» свою податкову систему чи пенсійну реформу. Уряд запозичив світовий досвід, проаналізувавши як досягнення, так і помилки зарубіжних країн.

4. Державі потрібні стратегія та цілі, про які повинен знати кожен громадянин.

На сьогодні Сінгапур має план розвитку на 100 років уперед. Саме така планованість та фокусованість на досягненні цілей і дозволили країні стати настільки потужною. Наприклад, є програма розвитку туризму — будуються найкращі готелі; є план розвитку медицини — створюються найкращі лікарні; є програма розвитку Сінгапуру як транзитної країни — збудовано потужний аеропорт й один із найкращих у світі портів.

5. Для успішних реформ необхідно змінювати свідомість населення.

Наприклад, вищезгадане озеленення міста мотивує жителів і вражає іноземців. Кожен сінгапурець упевнений, що його місто — найкраще в світі, а жити та працювати в ньому надзвичайно приємно, а це є стримую- чим фактором від еміграції жителів за кордон. Наступний приклад — державна компанія «Сінгапурські авіалінії». В аеропорту психологічно комфортно завдяки тому, що в ньому немає обшуків осіб та багажу, все гранично коректно й упорядковано, хоча й обійшлося Сінгапуру в кілька десятків мільйонів доларів. На одну лише охоронну систему було витрачено 8 млн доларів (підозрілий предмет у багажному відсіку накривають спеціальною капсулою й відразу перевіряють на небезпеку).

Але такі витрати вже окупилися й тепер Сінгапурський аеропорт — великий вузол міжнародних авіаліній, обладнаний для цілодобових польотів у будь-яких погодних умовах. Це — один із найсучасніших і найкомфортабельніших аеропортів світу.

Із вищезазначеного видно, що рушійною силою, яка забезпечила високу ефективність антикорупційних реформ Сінгапуру, була політична воля.

Герої кіноекрану стають президентами й поводяться так, ніби вони все ще на екрані

«Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, — говорив Лі Куан Ю. — Демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку. Важливо пам’ятати, що для створення політичної конкуренції й вільних ЗМІ потрібно, щоб 40—50 % населення належали до середнього класу, тобто мали дохід до п’яти тисяч доларів на місяць і добру освіту. Скажімо, на Філіппінах немає середнього класу. Освічених людей з нормальними доходами там лише 15 %. Так, країна має вільну пресу. Але там панує цілковитий безлад, щодня вибухають скандали. А кого вони вибирають? Шахраїв, акторів. Герої кіноекрану стають президентами і поводяться так, ніби вони все ще на екрані. Катастрофа!».

Якщо в солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних

Лі Куан Ю сформував середній клас не лише завдяки підвищенню доходів населення, а й за рахунок програми будівництва доступного житла, забезпечивши кожному громадянинові частку в багатстві держави. Він створив суспільство домовлас- ників, а не орендарів житла: «Це стабілізує політичну ситуацію в країні і робить людей патріотами. Батьки повинні мати той отчий дім, який захищають їхні сини, служачи в армії Сінгапуру. Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних».

Реформа збройних сил — акцент на формування еліти

Була започаткована реформа служби офіцерів в армії. Вирішено призивати на службу не лише фізично розвинених юнаків, а й найрозумніших студентів. Так, були відібрані найкращі студенти, які підписували 8-річний контракт на службу в збройних силах. За цей період вони навчалися 2—3 рази за кордоном. Спочатку це було спеціальне навчання на військового фахівця, потім — штабне та командне навчання в Сполучених Штатах Америки або Великий Британії, а після того — курси ділового (МВА) або державного (МРА) адміністрування в Гарварді чи Стенфорді. Після 8-річного терміну служби офіцеру надавався вибір: або йти в державне управління, або в приватну сферу, або ж лишатися на військовій службі. Таким чином була сформована еліта, яка увібрала в себе найкращі світові знання, військову дисципліну й працювала на державу.

На момент здобуття незалежності Сінгапур мав 2 батальйони по тисячі солдатів, при тому більшість із них складали малайці, на яких не варто було покладати багато надій. Отже, за розпорядженням уряду в армію почали набирати людей різних національностей у приб- лизно рівних пропорціях. Це дало вражаючий ефект: держава отримала не лише багаточисельну, боєздатну та надійну армію, а й модель дружби та взаєморозуміння. Війська стали прикладом для мирного населення (оскільки воно також складалося з представників різних національностей), що, в свою чергу, ліквідувало будь-які можливі міжетнічні сутички.

Сьогодні в жодній державі держслужбовець не отримує більше, ніж у Сінгапурі. Таким чином, Сінгапур отримав змогу запрошувати до себе найкращих менеджерів з Європи та США, особливо китайців та індусів, які раніше працювали в західних компаніях, оскільки для них бізнес-культура Сінгапуру була набагато ближчою, аніж американська чи європейська. Зараз уряд Сінгапуру дійсно ефективно функціонує, а рівень корупції є найнижчим у світі.

Талановиті люди як найбільша цінність

Надзвичайно болючим у час проведення реформ було питання офіційної мови. Оскільки на території Сінгапуру проживало 3 нації, то й існувало 3 розмовні мови — китайська, малайська й тамільська, які не схожі між собою, через що виникало багато проблем. Особливо це відчувалося в армії, де солдати іноді не розуміли один одного. Задля вирішення цієї проблеми офіційними були визнані три мови і додатково англійська мова (все ділове адміністрування велося саме цією мовою). Таким чином, зникла загроза всіх можливих конфліктів. Зараз практично кожен мешканець Сінгапуру вільно володіє англійською. А це дало неймовірний стрибок у міжнародному бізнесі та підвищило конкурентноздатність Сінгапуру як держави. Хоча був також і негативний результат — близько 10 % випускників сінгапурських університетів їхали працювати за кордон, оскільки вони вільно володіли англійською. Але й це питання було вирішено: представники сінгапурського уряду щороку «вербують» із найкращих університетів світу талановитих студентів з Індії та Китаю. Лі Куан Ю вважав, що талановиті люди є найбільшою цінністю для держави. Він також розумів, що чим більше талантів працює в державі, тим кращі її результати. Тому система була вибудувана так, щоб чоловіки з вищою освітою одружувалися з жінками, які також мають університетські дипломи, й виховували розумних дітей. Уряд мотивує такі сім’ї народжувати більше дітей, зменшуючи податки та надаючи дітям безкоштовну високоякісну освіту.

Реальні соціальні гарантії

Перерозподіл національного багатства відбувався не через субсидіювання споживання, а через накопичення власності. Лі Куан Ю вважав, що кожна сім’я береже свою власність, і тому краще давати їй це право власності, аніж покривати споживання. Особливо це стосувалося житла. Тепер практично кожен громадянин Сінгапуру має власний пенсійний фонд, що гарантує йому стабільність після завершення кар’єри. Це — додаткові активи для держави, а тому пенсійний фонд Сінгапуру має величезний інвестиційний потенціал. Турботу влади про громадян наочно демонструє процес приватизації компанії «Сінгапур Телеком» — значна частина акцій була продана населенню за півціни при забороні їх перепродажу, завдяки чому зараз сінгапурці отримують значні дивіденди.

У Сінгапурі діє дуже жорстка система штрафів, а також немає автоінспекції — лише відеоспостереження, яке автоматично фіксує порушення правил дорожнього руху. В разі виявлення фактів збуту або розповсюдження наркотиків за законодавством Сінгапуру застосовується смертна кара. Ці жорсткі правила дозволили дисциплінувати суспільство й змусити людей не здійснювати правопорушення та не вчиняти злочинів.

Щодо прав людини

Правозахисні міжнародні організації критикують Сінгапур за порушення прав людини, диктат правлячої партії, обмеження свобод, на що колишній керівник Сінгапуру спокійно відповідав: «Західні журналісти вважають, що ми маємо бути абсолютно такими ж, як вони. Я пояснюю, що у нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Саме вони й сприяли швидкому зростанню економіки. Так, у нас впроваджена смертна кара. Але якби ми її не мали, то перетворилися б на міжнародний центр злочинності й стали б перехрестям світової наркоторгівлі».

Як зберегти чесний уряд

Між усіма вищезгаданими реформами проглядається якісна методика управління організацією. Разом з тим, необхідно відмітити, що, по-перше, іншим державам важко відтворити Сінгапурську антикорупційну стратегію в цілому, оскільки Сінгапур має унікальні історичні, географічні, економічні, демографічні та політичні риси. По-друге, немає гарантій того, що уряди інших держав готові заплатити високу ціну за успіх, адже це вимагає великих економічних і політичних витрат. Проте, аналізуючи Сінгапурську всебічну антикорупційну стратегію, можна зробити висновки для інших держав. Так, політичне керівництво має бути налаштоване на знищення корупції й демонструвати зразкову поведінку, вести скромний спосіб життя та уникати залучення до корумпованих дій.

Кожен, хто визнаний винним у вчиненні корумпованих дій, повинен бути покараний, незважаючи на його (її) посаду і становище в суспільстві. Поки що Україна далека від цього. Якщо «велика риба» захищена від звинувачень у корупції й лише «маленька риба» ловиться та карається (як відбувається в Китаї), то антикорупційній стратегії бракує надійності й вона не схожа на успішну. Антикорупційне законодавство повинне бути всеосяжним. Щоб запобігти всім способам ухилення від закону, з метою внесення актуальних поправок законодавство треба періодично переглядати.

Антикорупційне агентство само по собі повинне бути некорумпованим. Задля забезпечення цього, воно повинне контролюватися або знаходитися під наглядом політичного лідера, який не схильний до корумпованих дій. Ці посади повинні займати чесні та компетентні особи.

Підсумовуючи все вищесказане, стає очевидним, що секрет успіху Сінгапуру в мінімізації корупції може бути визначений, як подвійна політика зменшення як можливості, так і стимулу до здійснення корумпованих дій. Досвід Сінгапуру в контролі над корупцією демонструє можливість її мінімізації, якщо присутня сильна політична воля. Поки ще такої волі в Україні, попри очікування громадян, на жаль, не спостерігається. Сінгапур же довів, що система чистих, вільних від олігархів виборів, допомагає зберегти чесний уряд. Отже, українцям є над чим працювати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право інформаційної діяльності громадянина і політологія як джерела утворення інтегрованої науки про інформаційно-комунікаційну діяльність у демократичній державі

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Лариса ЛЯХОЦЬКА, кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри відкритих освітніх систем та інформаційно-комунікаційних технологій Університету менеджменту освіти

Цифрова революція: загрози державній безпеці

Історія вчить нас, що орієнтація виключно на переможну ходу досягнень науково-технічного прогресу не веде до гармонійного розвитку суспільства. От і сьогодні, набуваючи ознак критичної інфраструктури й головного ресурсу розвитку, інформація та ІКТ за відсутності збалансованих норм права дедалі більше починають виступати в якості об’єктів загроз, які породжують глобальну проблему інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави. Так, державній безпеці цифрова революція загрожує за наступними напрямками, як то: інформаційно-комунікаційна злочинність, а саме так звані кібертероризм і кібершпіонаж, що ведуться іншими країнами та іноземними терористичними й злочинними організаціями, а також окремими особами і групами осіб, злочинних угрупувань і терористичних організацій з метою розкрадання фінансових коштів з рахунків як громадян, так і юридичних осіб; ухилення від оподаткування, незаконного вивезення капіталу, відмивання злочинно отриманих доходів.

Здійснення незаконної підприємницької діяльності за допомогою використання мережі іnternet, включаючи електронну торгівлю й фінансові послуги, поява нових можливостей для незаконної фінансової діяльності набули в Україні ознак пандемії, що може спричинити навіть втрату державою монополії на емісію національної валюти. Наведемо деякі інші негативні наслідки розвитку цифрової електроніки для суспільства, особистості і держави:

— технологічна вразливість створеної в процесі масової інформатизації 1990-х років інформаційно-комунікаційної інфраструктури. Розробники не врахували, що з розвитком цифрової техніки «розумнішими» стають пристрої знімання інформації і тим самим потенційно підвищують рівень її вразливості, а орієнтація на поширення технологій іnternet взагалі зробила людину фактично «прозорою» для будь-яких зацікавлених осіб і структур, що, в свою чергу, безумовно, породжує сьогодні попит на:

— розвиток технологій інформаційно-комунікаційної безпеки;

— зростання технологічної залежності України від іноземних виробників техніки і, як наслідок, конкурентної боротьби з ними, ослаблення технологічної та економічної безпеки країни в цілому, її окремих галузей і підприємств;

— швидке старіння техніки, і, як наслідок, наявність проблеми її утилізації. Поки проблема утилізації «електронних відходів» не перебуває в центрі суспільної уваги і, як наслідок, вони не переробляються відповідно до екологічних вимог, які будуть постійно зростати й вимагатимуть захисту країни нормами права;

— зникнення й ряду масових і традиційних для України професій, що веде до безробіття та соціальної напруги в суспільстві. За прогнозами, при зростанні безробіття сукупні доходи суспільства зменшуються, що на рівні особистості веде до скорочення особистого простору й спрощує маніпулювання громадською думкою.

Сьогодні, коли цифрові ІКТ дедалі більше проникають у всі сфери життєдіяльності людини, а інформація у цифровому вигляді більш повно унаявлює всі відомості про навколишній світ, про процеси, що протікають у ньому і сприймаються людиною, живими організмами, керуючими машинами та інформаційно-комунікаційними системами. На нашу думку, потрібно постійно й зважено оцінювати як величезні можливості, які надає цифровізація для розвитку суспільства і бізнесу, так і загрози, які вона несе, перш за все економічній і національній безпеці держави, а тому безпека може бути забезпечена виключно за умови інтегрального системного комплексного політико-правового підходу, коли інформаційно-комунікаційне середовище, в якому ми існуємо, представляється як сукупність цифрових технологій та інформації, яка нас оточує незалежно від форми її подання (письмової, усної, графічної) в цифровому форматі.

Складові інформаційно-комунікаційного середовища

Інформаційно-комунікаційне середовище має дві складові: інформаційно-технічну (штучно створену людиною — світ техніки, технологій тощо) та інформаційно-психологічну (світ живої природи, який включає й саму людину). Як наслідок, у загальному випадку інформаційну безпеку особистості, суспільства (держави) можна представити двома складовими частинами: інформаційно-технічною безпекою і інформаційно-психологічною (психофізичною) безпекою. Підвалини проблеми було закладено й зафіксовано ще в 1948 році у Загальній декларації прав людини (прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217 А (III) від 10 грудня 1948 року), в ст. 19 якої зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Масова глобальна інформатизація України оголила всі ці питання, винесла їх на поверхню й, з одного боку, сьогодні дійсно сприяє інтелектуалізації людської діяльності, формуванню в національних державах наднаціональних структур щодо їх вивчення, але, як і будь-який процес, привела суспільство до певних небезпек та загроз в інформаційно-комунікаційній сфері, а тому забезпечення безпеки в інформаційно-комунікаційному середовищі стає пріоритетним напрямком науково-технічної діяльності, вимагаючи істотної уваги й зусиль з боку людини, суспільства, владних структур і юридичної науки держави.

Необхідність нормативного оформлення ключових понять

Ми дослідили, що інформаційно-комунікаційна безпека особистості, суспільства і держави визначається рядом ключових понять, які треба терміново оформляти нормами права, як то:

інформаційна загроза — потенційна можливість певним чином порушити інформаційну безпеку. Найчастіше ця загроза є наслідком наявності вразливих місць у захисті інформаційних ресурсів або систем при спробі реалізації інформаційної загрози називається інформаційною атакою;

— інформаційна небезпека — обставини, при яких інформація або її похідні можуть вплинути на людину або обставини таким чином, що це призведе до її виправлення або спотворення, тобто унеможливлення її подальшого функціонування й розвитку в позитивному напрямку. Під інформаційною небезпекою можна розуміти й появу відчутної ймовірності настання небажаних подій;

— інформаційний захист — процес забезпечення безпеки інформації. При цьому варто розуміти, що при якісному забезпеченні процесу захисту безпека буде забезпечена (або зведені до мінімуму небезпеки та загрози);

— інформаційна безпека особистості — це стан й умови життєдіяльності особистості, при яких реалізуються її інформаційні права і свободи. До життєво важливих інтересів особистості в інформаційній сфері відносяться: дотримання й реалізація конституційних прав на пошук, отримання, виробництво й поширення інформації; використання інформації з метою духовного, фізичного, інтелектуального розвитку; захист прав на об’єкти інтелектуальної власності; забезпечення прав громадянина на захист свого здоров’я від неусвідомлюваної людиною шкідливої інформації;

— інформаційна безпека суспільства — це стан суспільства, в якому йому не може бути завдано істотної шкоди шляхом впливу на його інформаційну сферу. Інформаційна безпека суспільства може досягатися як у результаті проведення заходів, спрямованих на підтримку самого інформаційного середовища в безпечному для об’єкта захисту стані, захист об’єкта від деструктивного впливу, так і шляхом зміцнення імунітету й розвитку здатності суспільства та його членів ухилятися від деструктивного інформаційного впливу;

— інформаційна безпека держави — стан збереження інформаційних ресурсів держави й захищеності законних прав особистості і суспільства в інформаційній сфері. Іншими словами, інформаційна безпека держави — це такий стан держави, при якому не може бути завдано шкоди його інформаційному середовищу, а також не може бути завдано шкоди його системам за допомогою використання інформаційних ресурсів та систем; інформаційна безпека держави — складова частина національної безпеки країни, її забезпечення здійснюється шляхом комплексної організації всіх ресурсів і систем;

— інформаційна війна — використання й управління інформацією з метою отримання конкурентної переваги над противником. Інформаційна війна може включати в себе збирання інформації з метою її викривлення або спотворення в процесі пропаганди потрібних для перемоги дій та дезінформації з метою деморалізації противника;

— інформаційний тероризм — гранично небезпечне соціально-політичне явище, яке виникло як наслідок дій розвідок, спрямоване на дезорієнтацію свідомості людей з метою деструктивних видозмін знань та світогляду;

— інформаційна залежність — залежність від різних джерел інформації, нав’язливе бажання отримувати інформацію за будьяку ціну, хвороблива нездатність відмовитися від безперервного отримання інформації.

Інформаційнокомунікаційна безпека

Питанням інформаційно-комунікаційної безпеки присвячена зростаюча кількість досліджень, в яких існує безліч трактувань самих термінів «інформаційна безпека», «комунікаційна безпека» або «інформаційно-комунікаційна безпека». Дані терміни в різних контекстах вживаються по-різному та мають різний зміст, і це, само по собі, стає величезною проблемою для юридичної науки, призначення якої й полягає в її вирішенні. Основним юридичним документом, що регулює сферу інформаційної безпеки в Україні, є Доктрина інформаційної безпеки України (затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017) (далі — Доктрина інформаційної безпеки), яка достатньо повно визначає інформаційну безпеку як стан захищеності національних інтересів в багатогранній і багатовимірній інформаційно-комунікаційній сфері.

Не важко помітити, всі ці характерологічні особливості проблеми мають формальний характер, тобто, стосуються тільки форм її існування, зовсім не торкаючись сенсу, а, як відомо, розвиток можливий виключно за умов прогресу в розумінні сенсу, а не тільки форми. За цим, безумовно, стоїть зміна уявлень про соціальну реальність, оскільки проблема інформаційно-комунікаційної безпеки є сукупністю всіх суспільно-політичних відносин, які можуть усвідомлюватися або не усвідомлюватися, усвідомлюватися адекватно або неадекватно, поглинають фундаментальне право громадян на інформацію. На тлі цих тенденцій зовсім не випадково наприкінці XX століття стали популярними мислителі, які поставили за мету знищити все, що було опорою людству. «Хибними» були оголошені такі поняття, як народ, нація, клас, держава, родина, культура, розум, наука.

Різні популяризатори гуманітарних теорій «віртуальних світів» спираються при цьому на природничо-наукові теорії «паралельних світів», коеволюції, упускаючи, що вчені при цьому зовсім не стверджували про одночасне існування кількох об’єктивних реальностей, що суперечило б самому принципу науковості, а розглядали свої теорії лише як різні моделі або сценарії. Філософи постмодерністської хвилі не зрозуміли свого часу повноти проблеми і сьогодні часто свідомо відмовляються від поняття об’єктивної реальності, стверджуючи абсолютний релятивізм і суб’єктивізм у пізнанні, але якщо визнання абсурду буття не залишається на рівні інтелектуальної гри, то його політизація, як правило, призводить до ідеології повного заперечення законів реального світу, що виявляється в реальній практиці в актах екстремізму і тероризму — закономірних підсумків використання етичного в якості політичного засобу.

Вічний конфлікт «батьки і діти» та реалії сьогодення

Несправедливо сьогодні звинувачувати всіх у гонитві за матеріальними або віртуальними цінностями. Абсолютна більшість навчається і працює. У пошуках «свого» місця людина є дуже критичною, успадковуючи досвід минулого, часом категорично не сприймає його досягнення і навіть мораль. Вічний конфлікт «батьки і діти» заснований на споконвічній чистоті людської душі, як і сто–двісті років тому так само входять у суперечність із «прозою» реального життя, до якої доросла людина звикла, але молода — ніколи. Тому й виглядає часом безапеляційною, часом агресивною, що є цілком закономірним.

За останнє півстоліття масовій свідомості людини завдано непоправних морально-психологічних травм процесами «дикої» приватизації, масової інформатизації тощо. За нашим дослідженням людство (в загальному понятті цього терміну), безсумнівно, усвідомлює глибину цих проблемі розпочинає шукати їх вирішення. На думку вчених, потрібно розпочинати з вирішення проблем інформаційно-комунікаційної безпеки. Вони інтегрують у собі умови формування у свідомості людини правильних переконань, намірів, мови, поведінки, правил існування й організації своєї волі.

Керуючись методами кібернетико-системного підходу, щонайпершим завданням правознавців стає проведення аналізу ряду кейсів технологічного виховання громадян своєї країни. Та спочатку про затвердження в Китаї державного кібернетико-системного управління, за допомогою big data — системи «соціального кредиту». У цій системі передбачається зовнішнє управління всіма соціальними сферами діяльності людей. Інший кейс — програмування сприйняття дійсності через сервіс «активний громадянин», формально за своїм задумом має за мету процеси артикуляції громадської думки, а в реальності підміняє власні погляд та інтереси людей, за допомогою різних технологій маніпуляції. Другим завданням є прагнення спираючись на дослідження і за допомогою феномен-соціологічного підходу, показати, як в intertet-сфері відбувається прояснення в діалозі власних смислів людей як індивідуальних особистостей і потім артикулюється на політичному рівні. Це, в цілому, служить розкриттю творчих можливостей особистості.

Таким чином, сьогодні перед людством ХХІ століття стоїть завдання практично навчитися регулювати нормами права інформаційно-комунікаційні відносини, які носять часто транскордонний характер, а тому вимагають при вирішенні знань міжнародних політичних процесів і необхідність корегувати технології політичної діяльності всередині країни, зокрема щодо формування у своїх громадян цілісного світогляду на основні світові тенденції технологічного розвитку. Правознавці, фахівці з державного управління та інших соціально-політичних наук усього світу мають об’єднатися для спілкування й обміну думками на відкритій платформі знань з політології, філософії, психології.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.