Connect with us

Думка експерта

Коментар директора Центру пробації Олега Янчука: «Пробація у дії: як в Україні реалізується альтернативна тюремному ув’язненню система відбування покарань»

Щоб сформувати уявлення серед широкого кола громадян  про достатньо нову для України систему відбування покарань, розкажіть, будь ласка, що таке пробація?

Ні у кого не виникає сумнівів, що наслідком кримінального злочину повинно бути кримінальне покарання. Більше того кримінальне покарання у свідомості пересічних громадян має стійку асоціацію з місцями позбавлення волі.

Разом з тим, якщо продовжити бесіду на цю тему і задати декілька “питань для роздуму”, то причини такої асоціації виявляються значною мірою підсвідомими. Чи варто запроторювати у в’язницю людину, яка не чинила шкоди життю і здоров’ю інших? Чи є впевненість, що під час перебування у в’язниці правопорушник компенсує збитки, завдані злочином? Але якщо не в’язниця, то яким чином буде здійснюватися покарання без ізоляції, чим це краще і наскільки небезпечно це буде для громади?

Саме у відповіді на ці питання полягає суть пробації, яка виникла більше 200 років тому і продовжує вдосконалюватися в усьому світі як система кримінально-правового реагування не лише альтернативна позбавленню волі, але й більш ефективна з точки зору реабілітації правопорушників та створення у них готовності жити, не вчиняючи правопорушень.

Пробація є системою, яка починає працювати з особою на досудовому етапі (у нас – на етапі судового розгляду) і після винесення покарання, яке відбувається без ізоляції від суспільства. При цьому система пробації забезпечує не лише контроль за виконанням обов’язків, покладених судом, але й надає необхідні консультації та допомогу для створення готовності особи жити, не вчиняючи правопорушень. Діяльність пробації базується на індивідуальному аналізі проблемних питань кожного правопорушника, розробці для кожного з них індивідуальної системи мотивації, контролю та допомоги. “Таким чином пробація сприяє забезпеченню безпеки суспільства і справедливому здійсненню правосуддя” – це цитата з Правил Ради Європи про пробацію (2010 року), яка відображає головну мету пробації.

Закон України “Про пробацію”, який був прийнятий у лютому 2015 року, розроблявся з урахуванням європейських стандартів пробації. Тому він визначає, що пробація – це система наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого.

Метою пробації є забезпечення безпеки суспільства шляхом виправлення засуджених, запобігання вчиненню ними повторних кримінальних правопорушень та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинувачених, з метою прийняття судом рішення про міру їхньої відповідальності.

Чи можна оцінити наскільки ефективним є впровадження інституту пробації для українського суспільства? Що є критерієм успішності пробації?

Сьогодні можна говорити про те, що система пробації демонструє хороший рівень ефективності. Кількість клієнтів пробації за чисельністю на сьогодні перевищує кількість осіб, які відбувають покарання в установах виконання покарань. Пробація державі обходиться в 10-12 разів дешевше, ніж позбавлення волі. Так, вартість утримання одного засудженого в день з витратами на персонал становить 271 грн., для порівняння – вартість утримання одного суб’єкта пробації  на день  становить лише 23 грн.

З початку 2019 року через систему пробації пройшло 96636 осіб, які відбували кримінальні покарання, не пов’язані з позбавленням волі. Повторні злочини під час відбування покарання вчинили 1249 осіб (1,4%).

З початку 2019 року на виконання уповноваженим органам з питань пробації надійшло 21,3 тис. ухвал, складено 19 тис. досудових доповідей і сьогодні майже всі суди запрошують цей документ У майже 90% випадків думка персоналу пробації збігається з рішенням суду щодо доцільності застосування альтернативних видів  покарань. Такі показники свідчать про сприйняття служби пробації як повноцінного гравця кримінального процесу.

Крім досудової доповіді упроваджено пенітенціарну пробацію надання підтримки та допомоги у вирішенні соціально-побутових питань засуджених, які готуються до звільнення з місць позбавлення волі, для підвищення результатів їх соціальної реабілітації та попередження повторних злочинів. Так, у 2019 році надано сприяння у вирішенні питань підготовки до звільнення: у пошуку місця проживання – 4304   (81 %) осіб; працевлаштування – 1341 (92 %) осіб; соціального патронажу – 969 (77 %) осіб; влаштування до спеціальних установ для звільнених засуджених віком старше 35 років після звільнення – 281 (64%).

Нині розроблено, проведено пілотування та затверджено наказами Міністерства юстиції України пробаційні програми для роботи з суб’єктами пробації, обов’язок пройти які може покладатися судами на осіб, звільнених від відбування покарання у виді позбавлення (обмеження) волі з іспитовим терміном («Попередження вживання психоактивних речовин», «Подолання агресивної поведінки», «Зміна прокримінального мислення»). Це ефективний, але складний інструмент, якій потребує спеціальної підготовки та навичок. Для отримання знань з реалізації пробаційних програм вже пройшли навчання  877 працівників пробації (кураторів пробаційних програм).  На сьогодні до пробації надійшли на виконання  544 судових рішень з обов’язком виконувати заходи, передбачені  пробаційною програмою, із них вже проведено 195 програм.

У рамках проєкту «Заради життя» (Serving Life, PATH) при 12 органах пробації у різних містах України створено та облаштовано консультативні кабінети для надання якісних інтегрованих послуг з ВІЛ, туберкульозу та вірусного гепатиту С для людей у конфлікті із законом. 4673 суб’єктів пробації отримали консультації фахівців зазначених кабінетів. 3882 суб’єктів пробації пройшли скринінгове анкетування, з числа яких виявлено підозру (направлено на подальше обстеження та необхідне лікування) на ВІЛ-інфекцію – 2574 осіб, туберкульоз – 719 осіб, вірусний гепатит С – 1442 осіб.

Ефективність демонструє і система ювенальної пробації, спрямована на якнайкраще забезпечення інтересів дитини, яка перебуває у конфлікті із законом. За моделлю центра ювенальної пробації, розробленого та відпілотованого спільно з канадськими фахівцями, в Україні створено 14 центрів ювенальної пробації, 9 з яких облаштовано за підтримки Уряду Канади. По обліку центрів ювенальної пробації у 2019 році пройшло 296 підлітків. У цілому по обліку пробації 2019 року пройшло 1847 неповнолітніх, з яких 1,7 % вчинили повторні злочини під час перебування на пробації. Серед тих, що перебували на обліку у центрах ювенальної пробації цей показник становив лише  1%, що свідчить про ефективність моделі центрів ювенальної пробації.

Я пишаюся тим, що в Україні прийнято закон «Про пробацію», адже інститут пробації є у всіх європейських країнах. І саме тому 29 листопада 2018 року у Стокгольмі під час засідання Ради Конфедерації європейської пробації (CEP – Confederation of European Probation) одностайно схвалено заявку Державної установи «Центр пробації» на членство у складі CEP. Прийняття такого рішення стало можливим за підтримки NORLAU Проекту Пробації. Центр пробації стане 61-им членом CEP. Повноправне членство вже надає їй повний доступ до всіх можливостей CEP, в тому числі гарантує участь у міжнародних заходах та навчальних візитах для вивчення досвіду діяльності служби пробації в різних державах, підвищення довіри міжнародних партнерів до української пробації у наданні експертної і матеріально-технічної допомоги.

На усіх етапах розвитку пробація України отримує підтримку і серйозний аудит результатів з боку партнерів міжнародних проєктів Канади, Норвегії, Нідерландів, Європейського Союзу, Ради Європи.

Які на сьогодні є виклики у впровадженні системи пробації?

На сьогодні Центр пробації має статус державної установи, повноважень якої не вистачає для подальшого ефективного розвитку та забезпечення міжнародних стандартів діяльності. Для подальшого розвитку пробація повинна отримати статус служби, визначений статтею 16 Закону України “Про центральні органи виконавчої влади”.  В усьому світі пробація має статус служби. До речі, створення у сфері  відання  Міністерства  юстиції  України Служби пробації – це досі не реалізоване положення чинного Указу Президента України від 8 квітня 2008 року №311″Концепція реформування кримінальної юстиції України”.

Існуюча організаційно-правова форма діяльності державної установи «Центр пробації» значно ускладнює можливості доступу до державних реєстрів, укладання міжнародних міжвідомчих угод для поглиблення впровадження пробації, навчання цивільного персоналу, який працює із суб’єктами пробації та складає майже половину персоналу (персонал, який має спеціальні звання, навчається у навчальних центрах Державної кримінально-виконавчої служби), децентралізацію управління пробацією на рівні регіонів для розвантаження апарату Центру пробації і делегування деяких адміністративних функцій в регіони (нині більшість адміністративних функцій виконується апаратом Центру пробації, що неефективно впливає на менеджмент і управлінські рішення) .

Існує нагальна потреба врегулювання питань статусу персоналу пробації. На сьогодні половина штату працівників працюють за трудовим договором, при цьому щоденно  працюють із правопорушниками – тобто здійснюють роботу, пов’язану з певним ризиком, але не мають жодних соціальних гарантій, які мають працівники інших правоохоронних органів (прокуратури, СБУ, поліції). Так не має бути, оскільки у вимогах європейських стандартів передбачено, що особи, які здійснюють тотожні функції або займаються аналогічною діяльністю, повинні мати однаковий соціальний захист. Тож ми очікуємо, що новий уряд підтримає наші законодавчі ініціативи, які дозволять нам працювати як службі і подолати ті прогалини, які перешкоджають нам у ефективному здійсненні покладених функцій та подальшому сталому розвитку пробації як задекларованої успішної державної політики відповідно до міжнародних стандартів ООН і Ради Європи.

Потребує покращення питання фінансування реформи пробації. Нині фінансування покриває лише половину розрахункових потреб розвитку пробації – комунальні платежі, заробітну плату працівників та мінімальну частину потреб організаційно-технічного забезпечення діяльності. Відсутні кошти на повне матеріально-технічне забезпечення, виконання робіт, пов’язаних із запровадженням захисту персональних даних, роботою з реєстром засуджених, впровадженням програм роботи з суб’єктами пробації та надання їм необхідних соціальних й інших послуг, навчанням персоналу.

Реформа у сфері пробації вимагає змін до чинних нормативних актів, зокрема, законів. Впровадження нових форм роботи, їх апробація та аналіз прогалин зумовлює потребу в нормативних змінах. Натомість законодавець не завжди оперативно реагує на ці потреби. Приміром, значна кількість змін, пов’язаних з ефективним виконанням функції пробації, включена до проєктів Законів України “Про пенітенціарну систему”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання кримінальних покарань та організаційно-правового забезпечення діяльності органу пробації”, які знаходяться у Верховній Раді України кілька років, проте дотепер не прийняті. Такий стан справ призводить до створення в різних регіонах різної практики роботи з суб’єктами пробації та реагування на їх поведінку (приміром, судові органи та органи прокуратури по-різному трактують закон і заповнюють прогалини в ньому).

Робота з уразливою категорією громадян, до якої належать в більшості й суб’єкти пробації, вимагає надання їм необхідної допомоги та послуг сторонніх інституцій – служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, служби зайнятості, спостережних комісій, закладів освіти, медичних установ тощо.  Натомість доволі часто ці структури не мають фінансового забезпечення усіх необхідних послуг або створення певних систем допомоги (приміром, система соціальної адаптації засуджених і звільнених протягом тривалого часу не створена). У підсумку суб’єкти пробації не отримують необхідних послуг, що не дозволяє здійснити їх ефективну соціальну адаптацію та вплинути на поведінку. Більшість органів місцевої влади та самоврядування, на жаль, вважають процес виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень виключною прерогативою загальнонаціональних структур, самоусуваючись від вирішення наявних проблем.

Думка експерта

Валентин КОВАЛЕНКО: «Лише з чиновницького кабінету пенітенціарну систему не зміниш»

Валентин Коваленко, український вчений-юрист, член-кореспондент Національної академії правових наук України, екс-ректор Національної академії внутрішніх справ. Валентин Васильович відомий також і як особа, що тривалий час опікувалася на державному рівні питаннями взаємодії із судовими, правоохоронними та іншими правозастосовчими органами. Професор, який за покликанням долі продовжує допомагати державі вибудовувати, зокрема, пенітенціарну систему країни.

Цю нашу розмову «спровокувала» зустріч із Валентином Васильовичем під час конференції «Актуальні проблеми захисту прав людини, яка перебуває в конфлікті із законом, крізь призму правових реформ», організовану за сприяння Національної академії правових наук України, Центру досліджень проблем кримінальної юстиції, Національної академії внутрішніх справ, Державної установи «Центр пробації» та Всеукраїнської ГО «Пенітенціарна асоціація України». Примітно, що ця конференція викликала неабияку зацікавленість у правоохоронних органах, серед науковців та практиків. Адже пенітенціарна система всі останні роки перебуває в стані постійної й безрезультатної перебудови та перепідпорядкування. Підкреслимо ще раз — безрезультатної перебудови. Тому редакція ЮВУ й звернулася до Валентина КОВАЛЕНКА з проханням прокоментувати ситуацію з установами й органами виконання покарань та пробації. Бо, звісно, що зміна керівництва системи, яка відбулася з призначенням півроку тому нового міністра юстиції України, не справляє враження закінченості й послідовності якихось реформ у пенітенціарній системі нашої держави.

— Валентине Васильовичу, як так сталося, що вчені першими забили на сполох щодо ситуації в пенітенціарній системі?

— Для початку скажу, що сама ця система представляє на сьогодні декілька сотень установ та органів з виконання покарань, а також декілька десятків тисяч працівників персоналу. Але головне — понад 50 тисяч засуджених, що знаходяться за гратами, та більше 100 тисяч осіб, підданих режиму пробації. Тобто можна сказати, що це така собі держава в державі, а, можливо, її частинка і, при тому, досить чимала. Щодо ситуації в пенітенціарній системі, то вона тривожна й навіть небезпечна: переповнені слідчі ізолятори, вкрай занедбані в’язниці, поширення небезпечних захворювань серед засуджених, особливо туберкульозу. Є питання щодо відбування покарань довічно ув’язненими, а медичні, комунальні та соціальні послуги, виробничі частини вимагають значного оновлення. Не кажучи вже про самі в’язничні будівлі. Ось вам коротко про стан системи. Як бачите, далеко не оптимістичний.

— Думаю, тут, найперше, треба шукати та вкладати державні кошти у приведення цієї системи до якогось цивілізованого стану, а не чергову конференцію проводити…

— Ось тут я категорично не можу з вами погодитися. Щоб вирішити будь-яку проблему, спочатку треба акумулювати найкращі ідеї та думки щодо способів її вирішення і найважливіше — визначити суть цієї проблеми. Щодо самої конференції, то модерував на ній професор Євген Юхимович Бараш, який, думаю, вдало справився зі своїм завданням. У її роботі взяли участь провідні фахівці пенітенціарної системи України, вчені, практики, керівники державних установ, зокрема, Віталій Василик, заступник міністра юстиції, Сергій Гриченюк, Олексій Гумін, Тетяна Денисова, Віктор Іларіонов, Анатолій Кирилюк, Олександр Колб, Віктор Кривуша, Наталія Максимова, Валентин Мостицький, Анатолій Музика, Віктор Синьов, Сергій Скоков, Анатолій Степанюк, Сергій Фаренюк, Сергій Чернявський, Василь Шакун, Ірина Яковець, Олег Янчук, Олександр Ярмиш та інші. Як бачите, тут і представники держустанов, і науковці, і практики.

— Кого в Україні можна назвати найбільшим фахівцем у даній сфері?

— Звісно, такі люди є, і їх чимало. Окрім названих практиків та вчених, все ж хочу особливо виокремити роль і значення для пенітенціарної системи людини, яка понад тридцять років свого життя присвятила вдосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи — це екс-голова Головного управління виконання покарань Іван Васильович Штанько. Саме завдячуючи його наполегливості свого часу в досить короткі строки був прийнятий Кримінально-виконавчий кодекс та була започаткована співпраця з Радою Європи по впровадженню європейського досвіду у в’язниці України. Думаю, недарма його за чесність, справедливість в оцінці дій системи, засуджені називали «тюремним батьком». Хочу й сам принагідно висловити особливу повагу і шану Івану Васильовичу — нині раднику-консультанту Департаменту крмінально-виконавчої служби. Сподіваюся, ми ще попрацюємо над реформуванням цієї системи.

Повертаючись ще до конференції, відзначу важливість того, що її учасники віддали належне пам’яті практиків та вчених, які зробили вагомий внесок як у роботу системи, так і науки, а саме Михайла Мелентьєва, Григорія Радова, Олександра Сєверова, Володимир Льовочкіна, Олександра Маліченка, Григорія Чинчика, Олександра Мельниченка. Власне, для нашої держави це вже останні з могікан, так би мовити.

— Усе це, звісно, добре. А що говорили присутні на самій конференції. Бо система не така вже й відкрита. Попередній її куратор, заступник міністра юстиції Денис Чернишов два роки тому в інтерв’ю нашій газеті зазначав, що зробить усе, аби пенітенціарна система стала відкритою й людяною…

— Можу сказати, що відбулася справді відверта розмова про проблеми системи Державної кримінально-виконавчої служби України, її розбалансованість, відсутність єдиної вертикалі прийняття управлінських рішень в установах та новостворених органах системи виконання покарань. На конференції значною мірою акцентувалася увага на питанні законодавчого забезпечення роботи системи, яке визначає правові основи її організації та діяльності. При тому наголошувалося, що Закон «Про державну кримінально-виконавчу службу України» від 2005 року не діє, а чинний Кримінально-виконавчий кодекс 2004 року потребує доповнень, зокрема, у зв’язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України за минулі роки низки постанов та інших відомчих нормативно-правових актів. Уже те, що сам Департамент з питань виконання кримінальних покарань має статус міжрегіонального органу, а при тому реалізувати ці свої організаційно-управлінські функції стосовно регіональних управлінь він не може, — проблема досить серйозна. І напрями діяльності, які забезпечують функціонування установ покарань як основної ланки системи, також передані окремим державним відомствам. Це — Генеральна дирекція ДКВС України, Центр охорони здоров’я ДКВС України та Центр пробації, що, на думку присутніх на конференції, не лише не додало ефективності роботі установ, координації їх дій, а навпаки, внесло неузгодженість, розбалансованість і безвідповідальність. Найприкрішим є те, що найбільш негативно відбилося на управлінні діяльністю системи — укрупнення, а саме так звана реорганізація (злиття) обласних управлінь у п’ять міжрегіональних. Про те, як наголошувалося, головний недолік у діяльності Міністерства юстиції України щодо змін та вдосконалення роботи системи — це виконання не властивих йому функцій по здійсненню кадрових призначень і звільнень персоналу ДКВС України. І в науковців є що запропонувати з цього приводу.

— Отже, головним винуватцем у численних прорахунках, прикрих недоліках, власне занепаду системи є Мін’юст?

— Не стану стверджувати, але така відповідь напрошується. Хоча зараз постають і нові питання, а саме, що робити надалі, які кроки мають бути наступними в реформуванні системи, яка це повинна бути система виконання покарань, які кадри необхідні для забезпечення її функціонування та якою повинна бути нормативно-правова база загалом? Слід відмітити, що в того ж Мін’юсту є певні напрацювання напрямів удосконалення системи. Також тут можна назвати й пропозиції Івана Григоровича Богатирьова, яким запропонована «Національна програма транс формації кримінально-виконавчої системи». До речі, вона опублікована саме у вашій газеті. Є також пропозиції від громадськості, яким не байдужа доля пенітенціарної системи, та осіб, які в конфлікті із законом, і людей, що забезпечують виконання рішень судів Вони викладені в статті «Сім кіл пекла пенітенціарної системи» Сергія Колесника та Євгеном Єніна.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу й позиція В’ячеслава Аброськіна — стосовно наявності та дій «злодіїв у законі» в Україні. Загалом, говорячи про ці проблеми, варто зазначити, що кримінально-виконавча система України була є й буде. Так є по всьому світу. Але вона повинна існувати, осучаснюватися лише в структурі Кабінету Міністрів України (чи як окреме міністерство, чи як окрема служба на правах міністерства, чи окремий департамент, однак у структурі Кабміну). По-друге, сьогодні реалізація урядової кримінально-виконавчої політики повинна передбачати проведення аудиту діяльності всієї системи за участі практичних працівників установ, науковців — щоб мати цілісну картину. По-третє, треба врахувати стан діючої системи, наявність установ, структур, осіб, які перебувають у конфлікті із законом, працівників, котрі забезпечують реалізацію діяльності системи, існуючу нормативно-правову базу, як і те, що заходи щодо вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи в державі проходитимуть у складних політичних, соціально-економічних умовах та в залежності від криміногенної обстановки.

Саме тому, на мій погляд, питання проведення аудиту системи слід винести на громадське обговорення. Далі, з урахуванням результатів аудиту та пропозицій науковців, практиків і громадськості, після обговорення узагальнити й підготувати Національну програму реформування кримінально-виконавчої системи України (стратегію, концепцію), яка повинна включати й запропоновані вище пропозиції щодо обов’язкової цілісної структури кримінально-виконавчої системи України.

І, нарешті, по-четверте (реформу оновлення, реорганізацію) системи можливо (й необхідно) розпочинати лише за наявності забезпечення державного фінансування. На сьогодні потреба в фінансуванні системи не сягає навіть чверті від потреб на рік.

— Тобто на конференції не лише відбувся колоквіум — творча розмова, а й вироблена своєрідна програма щодо оновлення пенітенціарної системи України. Якесь рішення з цього приводу теж було прийнято?

— Ми домовилися активно співпрацювати, чого не було вже давно. Нас роз’єднувала позиція попереднього керівництва Мін’юсту. Надалі науковці і практики, які мають відношення до кримінально- виконавчої системи України, продовжать обговорення напрацьованих документів на конференції «Актуальні питання теорії та практики в галузі права, освіти, соціальних і поведінкових наук — 2020», яка відбудеться 23—24 квітня в Чернігові в Академії пенітенціарної служби (ректор — Олексій Тогочинський). Там ми й продовжимо нашу роботу.

— Дякую за розмову і змістовні відповіді.

Спілкувався
Федір ІЛЛЮК

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право інформаційної діяльності громадянина і політологія як джерела утворення інтегрованої науки про інформаційно-комунікаційну діяльність у демократичній державі

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Закінчення. Початок

Питання безпеки

Лариса ЛЯХОЦЬКА, кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри відкритих освітніх систем та інформаційно-комунікаційних технологій Університету менеджменту освіти

Зазначимо, в природі взагалі немає абсолютно безпечних для життя людини явищ — все небезпечно і все вимагає формування певних нормативно-правових умов у киплячій інформаційній «магмі» сьогодення. На нашу думку, недостатність знань і нестача методологічно опрацьованих наукою й освітою обґрунтувань щодо практичного застосування цифрових методів обробки та зберігання інформації при впровадженні нових знань і технологій в реальну економіку, особливо ядерних в енергетиці, нано- і біотехнологій, безумовно, є ризикованою справою й призводить до серйозних інженерно-технічних та гуманітарно-освітніх проблем і навіть катастроф. Разом із тим вступаючи в електронну еру, людство неприпустимо легковажно ставиться до визначення в законодавчих і нормативно-правових документах фундаментальних для її розуміння понять, як-то: «інформація», «інформаційний ресурс», «інформаційна безпека» тощо.

Ми дослідили, що в таких умовах всі інститути й механізми основних регуляторів соціально-політичного середовища відчувають виключно складну кризу — застарілі законодавчі і нормативно-правові акти, методи та засоби треба адаптувати до суб’єктів, об’єктів і процесів, які вже вступили в нову епоху. Всюди в світі правова система перебудовується «з коліс» за рахунок імплементації запозичених іззовні знань, однак невдало перекладені терміни часто стихійно заважають, виникають нові комплексні галузі знань і, як наслідок, взаємодія публічного і приватного постійно змінює свій абрис суверенності й самостійності. Саме в таких умовах, на нашу думку, і формується інформаційне право, яке інтегрує/поглинає в собі інформаційно-комунікаційне. Об’єктом і предметною сферою інформаційного права стають процеси і відносини суб’єктів під впливом розвитку нових мережевих систем комунікації зі своїми правилами й вимогами, які ще належить освоювати, подібно до освоєння земної гео графії в епоху відкриття мореплавання й електрики.

Правове регулювання відносин в інформаційній сфері

Це визначає необхідність правового регулювання відносин в інформаційній сфері, тим більше, що вона не має чітких меж і схильна до екстериторіальності. Перед правом постають проблеми регулювання сфери життя людини, яка дедалі більше функціонально розширюється. Різні асоціації й необхідність одночасно враховувати політико-правові питання суверенітету держави, юрисдикції інститутів, без яких поки що організувати політичні процеси не є можливим. Інформація, Іnternet і державний образ організації соціуму породили феномен «електронна держава», «електронний уряд» та все інше з прикметником «електронний». Ці симбіози вимагають відповідних змін у правових механізмах діяльності державно-правових інститутів. Тут, зокрема, виникає й питання про значення та роль Конституції як головного закону для кожної держави. Єдність, рівність і повага, довіра вкладу кожного, взаємопідтримка в загальній меті збереження й розвитку життя соціуму планети — призма, через яку сьогодні треба оцінювати роль і стан права та процесів глобалізації, інформатизації та перепланування карти життєвого простору громадян України.

Незважаючи на те, що термін «цифрова економіка» з’явився понад 20 років тому, до цього часу в світі немає загальноприйнятого й гармонізованого її визначення, не вистачає достовірних статистичних даних про ключові компоненти й аспекти. Більше того, в багатьох іноземних джерелах акцент робиться на технологіях взаємодії економічних агентів, (вводять через поняття віртуального або «гібридного світу»), що є результатом злиття реального та віртуального світів, де можливість здійснення всіх «життєво необхідних» дій відчувається в реальному світі через віртуальний. Одночасно цифрову економіку розглядають і як господарську діяльність, у якій ключовим фактором виробництва є дані в цифровому форматі або діяльність зі створення, поширення й використання цифрових технологій і пов’язаних з ними продуктів та послуг. Нещодавно з’явилося ще одне тлумачення дефініції «цифрова економіка», а саме — доповнення до реальної економіки.

Розвиток сучасної економіки, заснованої на використанні новітніх технологій, створенні нових матеріалів, аналізі великих масивів даних, розробці нових систем управління, призводить до зміни принципів конкурентних відносин. Конкурентна боротьба виходить за межі традиційних уявлень про суперництво на ринках. Дедалі більше її визначають як механізм формування нових ринків товарів, послуг, технологій систем управління. Зазначимо, що саме на базі цифрових платформ відкриваються нові можливості організації такої економіки, оскільки вони змінюють уявлення й розуміння сутності економічної безпеки людини, суспільств і держав, постійно породжуючи нові загрози та виклики в інституціональних трансформаціях, незалежно від причин їх появи й природи, що є потужним дестабілізуючим фактором для сталого розвитку будьякої країни.

Розвиток цифрових технологій: ризики й загрози. Організована кіберзлочинність

Неврегульованість в Україні багатьох політико-правових питань, пов’язаних із бурхливим розвитком цифрових технологій та їх використанням в інформаційно-комунікаційній сфері, набула ознак небезпеки, оскільки зростання складності процесів комунікації — взаємозв’язків — підвищило якість ризиків і загроз, які виявилися настільки складними і всеосяжними, що їх рівень зростає за логарифмічною прогресією порівняно з можливістю протистояти їм за допомогою норм діючого права. На цьому тлі, на нашу думку, прогресує виникнення нового виду злочинності — кібер-, тобто організованої кіберзлочинності, активна діяльність якої призвела до заходів, методів і засобів боротьби на рівні держави за такими напрямами: захист персональних даних людини; безпека інформаційно-комунікаційних ергасистем, державних структур; захист робочого середовища і технологій, ухвалення закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо посилення відповідальності за кібертероризм та кіберзлочини) (реєстр. № 2328а від 10 липня 2015 року). Розширення цифрового сервісу, індивідуалізація багатьох видів послуг підвищили до критичного рівня загрозу шахрайства з боку широкого кола користувачів або провайдерів, а ризики витоку інформації вимагають постійної уваги держави до підвищення рівня захисту електронних інформаційно-комунікаційних систем.

Нами досліджено, що практика забезпечення зовнішньої якості інформації в реальних ергасистемах свідчить, що жоден зі способів, методів, засобів і заходів забезпечення безпеки інформації не є абсолютно надійним, а максимальний ефект досягається при об’єднанні всіх їх у єдину цілісну підсистему контролю та захисту інформації. При цьому слід враховувати, що дана підсистема повинна створюватися паралельно з ергасистемою, починаючи з моменту вироблення загального задуму побудови й проектування останньої. Вибір кількості та змісту заходів забезпечення безпеки інформації, а також способів їх реалізації здійснюється з урахуванням наявних засобів і методів стосовно конкретної ергасистеми. Крім того, оскільки технічні методи, заходи й засоби складають лише незначну частину (близько 20%) від усіх можливих (основну частину складають організаційні), на нашу думку, необхідно досить суворе обґрунтування спеціально-технічних вимог до підсистеми контролю та захисту інформації від спотворення при переробці, руйнування при експлуатації, від розкриття і модифікації при несанкціонованому доступі та використанні.

Концепція інформаційної безпеки ергасистеми

Таким чином, концепція інформаційної безпеки ергасистеми як захищеності її інформаційних потреб є конструктивною і включає в якості складової частини концепцію безпеки змістовної інформації в ергасистемі як захищеності інформації від спотворення, руйнування, розкриття (розголошення) й модифікації. Ми вважаємо, цю обставину необхідно враховувати при розкритті й уточненні прагма
тичних (прикладних) аспектів даних концепцій, забезпечуючи їх узгодженість і єдність підходів, а також при вдосконаленні інформаційного законодавства, зокрема, Закону про інформацію.

Інформаційнокомунікаційна функція держави

Констатуємо, що за таких умов загальноприйнятні норми інформаційно-комунікаційного права, на жаль, сприймаються в Україні на даний момент без належної уваги й критичного аналізу, іноді просто ігноруються, і все це на тлі досвіду досягнень науково-технічного прогресу, який уже надав необмежені можливості урядовим і неурядовим структурам контролювати й керувати за допомогою інформаційних впливів свідомістю людей — і простих громадян, і президентів країн. Державні органи, безумовно, мають це робити, здійснюючи розробку принципів формування загальних засад державної інформаційно-комунікаційної політики і методів її реалізації. Інформаційно-комунікаційна функція держави — тут серед існуючих інформаційних ресурсів найбільш важливе значення на державно-правовому рівні має інформаційно-стратегічний ресурс — інформаційний ресурс великомасштабної ергасистеми (корпорації, відомства, держави, коаліції держав тощо), що визначає рівень її інформаційної безпеки. Основними компонентами інформаційно-стратегічного ресурсу на сьогодні є:

  • інформаційно-керуючі системи (підсистеми) різного рівня й призначення, включаючи канали інформаційного обміну й телекомунікації, середовище обміну інформацією, засоби збору (отримання), логічної обробки, зберігання й доставки інформації, основу яких складають радіотехнічні та інформаційно-обчислювальні системи з відповідними видами забезпечення (інформаційним, програмним, лінгвістичним тощо);
  • інформація, що містить результати інтелектуальної діяльності (НДДКР, винахідництво, раціоналізація, творчість) персоналу й доступна для колективного (в тому числі й автоматизованого) використання в суспільному виробництві, включаючи її сховища (фонди, бібліотеки, інститути, центри, бази даних і знань);
  • інформація обмеженого доступу, тобто інформація, яка становить державну та частково службову, комерційну, професійну, процесуальну й особисту таємницю, включаючи її носії, системи й засоби захисту;
  • суспільство, персонал ергасистеми й окремі люди (людина) як інформаційні діячі.

Проблема захисту інформації

Прикладом найбільш прогресивних країн щодо впровадження цифрових технологій на сьогодні стали США, Китай, група «Digital 5» (Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія, Південна Корея, Естонія). Вони активно розробляють і фінансують державні програми щодо накопичення й збереження свого інформаційного ресурсу дослідженнями новітніх технологій його безпеки блокчейн (англ. blockchain, block — блок, chain — ланцюжок), яка взагалі виникла лише в 2009 році. З точки зору безпеки, будь-який вид електронної комунікації виключно вразливий — за допомогою технічних засобів із комп’ютерів (ґаджетів) можна зняти будь-яку інформацію. Існують, звичайно, способи захисту, але стовідсоткової гарантії, що вони спрацюють, немає. Загрозою є не тільки те, що спецслужби країн світу сьогодні здатні підключатися й «знімати» за допомогою технічних засобів інформацію навіть із оптоволоконних (цифрових) кабелів. Вільний ринок технічних засобів цифрової електроніки, на жаль, надав іноземним розвідкам і кримінальним структурам доступ до величезних обсягів даних через сучасні мережі комунікації, що постійно продукує все нові загрози й виклики. Добуваючи інформацію, державні і приватні спецслужби досягли такого рівня, що здатні «зламувати» не тільки канали зв’язку, комп’ютерних мереж, але й людський мозок. Технічно їм для цього потрібні лише дві речі: велика обчислювальна потужність — певний обсяг персональних даних, зокрема, біометричних.

До сьогодні ні в кого, крім спецслужб, не було такої мотивації, однак ситуація змінюється через поліпшення ефективності машинного навчання, штучного інтелекту, розвитку психології, біології, зокрема нейробіології, необхідних для розуміння того, як працює людський мозок. За таких умов виникає необхідність забезпечення безпеки основних інструментів цифрової економіки — захист електронних підпису, платежів, токенів, sim-карт, online-сервісів, захист інформації в електронних хмарах, базах даних, розвиток криптографії і технологій аутентифікації особи, захист системи електронного документообігу, каналів передачі інформації, захист серверів, безпека діяльності комерційних і державних електронних платформ, захист їх від загроз впливу.

Інформація як зброя

І, все ж таки, під загрозою дедалі більше опиняються всі об’єкти критичних інфраструктур держави (енергетика, водопостачання, транспорт тощо). Інформація, яку ми вільно, іноді неприпустимо вільно, використовуємо в повсякденному житті, в цифровому форматі набуває всіх ознак зброї, стає засобом інформаційного протиборства в руках політичних структур, релігійних сект, терористичних груп і навіть держав. Вільний доступ і відсутність дієвого контролю, вразлива по багатьох позиціях система захисту серверів від несанкціонованого доступу дозволяє сьогодні знімати інформацію, поширювати неправдиві відомості, передавати й отримувати секретні матеріали, блокувати канали надходження програм або самовільно переадресовувати їх на побутовому рівні, тоді як інформація в сучасному світі є одним із найбільш необхідних, затребуваних, коштовних, а тому має бути й максимально захищеним ресурсом, який являє собою складну сукупність властивостей сучасних ергасистем — людини, техніки і, власне, інформації.

Сама по собі робота з інформацією в цифровому форматі в світі відразу набула ознак величезної міжнародної проблеми, змусивши розглядати саме поняття «інформація» інакше — не так, як, скажімо, в античні часи. Цифрова інформація і в праві, і на побутовому рівні, сприймається дещо інакше, стаючи одним із універсальних продуктів у життєдіяльності сучасного суспільства. Світ цифрових технологій, що народжується, інтегрує в собі філософію пізнання природничих і технічних наук та догматичних норм права. В деяких ситуаціях навіть створює ілюзію щодо недоцільності подальшої розбудови інформаційного суспільства, оскільки інформація в цифровому вигляді має унікальні властивості — скритність, масштабність й універсальність, що, власне, й дозволяє вважати її високоефективною зброєю, яка вражає і техніку, і людину з її світоглядом.

Блокчейн

Унікальність технології блокчейн дозволила більш ефективно захистити суб’єкти обміну інформацією від загрози розкриття конфіденційної інформації й забезпечити достовірність одержуваної інформації, однак, вимагає, в свою чергу, і відповідних дій щодо розвитку інформаційного права як науки і навчальної дисципліни про комунікацію в університетах. Поширення блокчейна відбувається в багатьох галузях життєдіяльності людини, якто: фінансова, захист інтелектуальної власності, організація документообігу, електронне голосування, захист критичної інфраструктури, азартні та відео ігри тощо. В блокчейні можна зберігати дані про порушення правил дорожнього руху, виданих кредитах, одруження, права на власність, будь-яку іншу важливу інформацію. Принцип роботи блокчейна досить простий: його можна представити як «комірну» книгу обліку, яка є в кожного учасника події і яка постійно поповнюється. Сторінки (або блоки) цієї книги одночасно зберігаються у всіх користувачів мережі, постійно оновлюються й посилаються на старі сторінки. І якщо хтось спробує обдурити систему, вирвавши або вклеївши в книгу якусь сторінку, то система відразу ж звернеться до десятків тисяч інших версій цієї книги й виявить невідповідність у структурі блоків. По суті, в цю книгу, всі блоки якої зв’язуються в єдиний ланцюжок — блокчейн, можна вписати будь-яку подію — від фінансових операцій з криптовалютою Bitcoin, Etherum тощо до результатів голосування на виборах президента або ідентифікаційних даних.

Для захисту інформації в блокчейні використовується криптографія. Завдяки своїй розподіленості, пов’язаності, підтверджуваності й можливості перевірки блокчейн забезпечує наступні властивості: доступність — системою можна скористатися завжди і всюди, де є Іnternet, оскільки відсутність постійних адміністраторів тягне за собою відсутність перерв, а розподіленість передбачає відсутність технологічних збоїв; незалежність — завдяки влаштуванню мережі користувачі не потребують будь-яких посередників у вигляді нотаріусів, юристів, банків або платіжних систем; захищеність — одного разу зроблений запис неможливо підробити або видалити.

Безумовно, особливу увагу треба приділити моніторингу й оцінці результативності та ефективності заходів технічної й технологічної політики цифровізації економіки й життя суспільства: зайнятості населення й забезпечення громадян навич ками і знаннями, яких вимагає час. Сьогодні в провідних краї нах світу спостерігається перехід до комплексних методів, основною метою яких ставиться огляд можливості цифрової трансформації державного управління і перспективи розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури на технологічному підґрунті можливостей цифрових технологій. Стратегії впровадження цифрових технологій розробляються з урахуванням досвіду їх впровадження у військово-політичній сфері та потреб розвитку цивільної (громадянської). Саме так нормативно-правові засади їх впровадження й експлуатації легко входять у побут людини.

Окремим ланцюгом вибудовується й галузь створення інформаційної зброї як відображення сукупності засобів і методів цифрових технологій. Вже доведено, що вона більш ефективно забезпечує можливість силового впливу на інформаційно-комунікаційну сферу супротивника з метою руйнування його критичних інформаційно-комунікаційних інфраструктур, систем управління державою, легко знижує працездатність і вольові якості громадян та військових. На жаль, в українському законодавстві і навіть в науково-популярній літературі адекватного визначення поки що не знаходять політико-правові проблеми, пов’язані з опануванням суспільством комп’ютерної техніки і нових ІКТ. Навіть те, що ще одним із важливих аспектів розвитку права в сучасних умовах є рішення, що Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), яка роботу з персональним комп’ютером віднесла до небезпечних, бо їй притаманний фактор постійно діючого стресу, через що небезпеці піддаються всі життєво важливі органи людини, з’являється ризик виникнення серйозних хвороб, не відображено достатньо повно в наших нормативно-правових актах і свідчить про величезні прогалини в нашій свідомості. Електромагнітні поля біля комп’ютера (особливо низькочастотні) негативно впливають на людину і, в першу чергу, на її центральну нервову систему, викликаючи головний біль, запаморочення, нудоту, депресію, безсоння, відсутність апетиту, виникнення синдрому стресу. Причому нервова система реагує навіть на короткі за тривалістю впливи слабких полів: змінюється гормональний стан організму, порушуються біоструми мозку. Це призводить до погіршення зору, ускладнення серцево-судинних захворювань, зниження імунітету, виникають негативні впливи на плин вагітності. Нерухома напружена поза оператора призводить до втоми й виникнення болю в хребті, шиї, плечових суглобах, а інтенсивна робота з клавіатурою викликає болючі відчуття в суглобах, зап’ястях і пальцях рук. При тривалій та інтенсивній роботі за комп’ютером з’являється синдром комп’ютерного стресу, який проявляється головним болем, запаленням очей, алергією, дратівливістю, млявістю й депресією, погіршенням зосередженості і працездатності.

Термін «інформаційна війна»: тлумачення

Так само, як і сучасний термін «інформаційна війна», який з’явився в другій половині XX століття в США, тлумачиться у нас по-різному і досить вільно. У військових колах під інформаційною війною розуміються дії, що вживаються для
досягнення інформаційної переваги в підтримці національної військової стратегії за допомогою впливу на інформацію та інформаційно-комунікаційні системи супротивника, при одночасному забезпеченні безпеки й захисту власних з метою:

— контролювати глобальний інформаційний простір, захищаючи при цьому свою інформацію від ворожих дій (контрінформація);

— не дозволити супротивнику отримати точну інформацію про себе й використовувати контроль за інформацією для ведення проти нього інформаційних атак;

— підвищити загальну ефективність власних збройних сил за допомогою повсюдного використання військовими інформаційно-комунікаційних функцій держави.

Складові частини інформаційної війни: психологічні операції — використання інформації для впливу на аргументацію дій супротивника; фізичне руйнування — може бути частиною інформаційної війни, якщо за мету ставиться вплив на елементи інформаційно-комунікаційних систем.

Реклама, пропаганда, дроблення та фрагментація, перехоплення інформації, вміння її спотворювати — все стає технологією віртуалізації сучасного життя, що є значною мірою лише широко рекламованим міфом і зброєю одночасно (для використання цих методів застосовують різноманітні технічні й технологічні засоби — супутники, радіорелейні лінії, Іnternet, електронну пошту, звичайні засоби масової інформації). Необачно легко запропонувавши суспільству масову комп’ютеризацію й інформатизацію, ми своєчасно не надали цьому нормативно-правових актів щодо процесів перетворення інформації у вирішальний фактор розвитку. За таких умов масова неконтрольована нормативно-правовими актами інформатизація суспільства, безумовно, стає дедалі більшою загрозою з точки зору організації сучасного життя людини в державі, а рівень відповідальності влади при впровадженні ІКТ і засобів електронно-обчислювальної техніки постійно знижується. Водночас інформація та інформаційні ресурси стають одним із вирішальних факторів розвитку особистості, суспільства й держави. Й хоча широкі можливості комп’ютерів та ІКТ дозволяють активізувати демократичні засади розбудови суспільства, полегшити (автоматизувати) процеси моніторингу та управління державними, економічними, соціальними, оборонними та іншими об’єктами й системами, з метою своєчасно отримувати, накопичувати, обробляти й передавати інформацію практично з будь-якою необхідною швидкістю і в будьякій кількості, суспільство має контролювати процеси інформатизації більш ретельно. Все це не дає підстав стверджувати, що інформатизація відіграє сьогодні й дещо негативну роль у розвитку людства, що інформаційне суспільство об’єктивно неминуче, але виключно за умов адекватного розвитку громадянського.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ключ до успіху України — мінімізація корупції (досвід Сінгапуру)

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук

Закінчення. Початок

Сінгапур корупційний

У момент набуття незалежності в 1965 р. Сінгапур був державою з високим рівнем корупції у вигляді хабарів, подарунків, розкрадання бюджету, шантажу на сексуальній основі, зловживання особистим впливом і службовим становищем. У політиці панувала купівля голосів, незаконні надходження до виборчих фондів, лобіювання інтересів у парламенті шляхом пожертвування фракціям певних сум. У деяких сферах корупція була організованою й набула великих масштабів. У 1971 р. БРК припинило існування синдикату, до складу якого входило понад 250 пересувних поліцейських патрулів, які отримували платежі в розмірі від 5 до 10 сінгапурських доларів із власників вантажівок, чиї транспортні засоби вони розпізнавали за адресами, написаними на бортах вантажівок. Ті власники вантажівок, які відмовлялися платити, знаходилися під загрозою нескінченних штрафів. Митні чиновники отримували хабарі за «прискорення» перевірки транспортних засобів, що перевозили контрабанду й заборонені товари. Персонал Центральної служби забезпечення (Central Supplies Office — урядовий департамент, що займався заготовками й поставками) за певну «винагороду» надавав зацікавленим особам інформацію про заявки, що надійшли на тендер. Чиновники імпортно-експортного департаменту (Import and Export Department) отримували хабарі за прискорення видачі дозволів. Підрядчики давали хабарі клеркам, щоб ті закривали очі на певні порушення. Власники магазинів і жителі будинків платили робочим Департаменту громадської охорони здоров’я за прибирання сміття. Директори і вчителі деяких китайських шкіл отримували комісійні від постачальників канцелярських товарів тощо, словом, усе як у нас.

Зміни до антикорупційного законодавства

У 1981 р. в РОСА були внесені поправки з метою підвищення стримуючого ефекту щодо осіб, які скоїли корумповану дію, відшкодування всіх отриманих грошей, окрім виконання звичайного судового вироку. Для тих, хто не в змозі відшкодувати в повному обсязі, виноситься більш суворий судовий вирок. А з березня 1989 року був виданий Акт про корупцію (Конфіскація вигод), в якому обумовлювалася конфіскація вигод, отриманих шляхом корупційних дій. Якщо відповідач помер, суд подає позов, що містить у собі заяву про конфіскацію його майна.

Спеціальне агентство (CPIB)

У реалізації антикорупційного законодавства досить великою є роль спеціального агентства. Основні функції CPIB: 1) отримувати й розслідувати скарги, що містять обвинувачення в корупції в громадських і приватних сферах;  2) розслідувати випадки халатності та недбалості, допущені державними службовцями;  3) перевіряти діяльність і операції, що проводяться державними службовцями з метою мінімізувати можливість здійснення корумпованих дій.

Чесна ринкова система та гідна зарплата

Можливо, урядовий підхід до боротьби з корупцією шляхом зменшення або ліквідації стимулу до здійснення корумпованих дій був кращим виправданням підвищення зарплат політичним лідерам і головним державним службовцям, проведеного колишнім Прем’єр-міністром Лі Куан Ю в парламенті 22 березня 1985 р., коли він пояснив, чому зарплати у членів Кабінету Міністрів зросли. Він стверджував, що політичним лідерам варто платити найбільші зарплати, бо вони заслужили це тим, що являють собою порядний і чесний уряд. Якщо їм недоплачувати, вони можуть піддатися спокусі й залучитися до корумпованих дій.

Відповідно до висловлювань Лі, Сінгапур потребує управління, вільного від корупції, а також чесних політичних лідерів для збереження найбільш цінних активів держави. За його словами, найкращий спосіб у боротьбі з корупцією — це «рух з ринком», який є «чесною, відкритою, вигідною і працездатною системою» замість лицемірства, результатом якого є лукавство й корупція. Відповідно до цього, заробітна плата державних службовців Сінгапуру зростала в 1973, 1979, 1982, 1989 і 1994 роках для зменшення «витоку мізків» у приватний сектор і для скорочення різниці між величиною зарплати в двох секторах. Тільки у 1989 і 1994 роках зміни розміру зарплат обговорювалися як найбільш значні. У березні 1989 р. міністр торгівлі і промисловості Лі Хсин Лунг рекомендував значно підвищити зарплату в SCS, оскільки низька заробітна плата і низький рівень просування у сфері адміністративного обслуговування призводить до низького рівня працевлаштування й частих звільнень. Урядовою філософією було «платити державним службовцям відповідно до ринкових розцінок за їх здібності й відповідальність», що означало «надати в будь-якому разі зарплату, яка необхідна для залучення й утримання необхідних талантів». При перегляді в 1989 і 1994 рр. зарплати вищим державним службовцям Сінгапуру підвищили до рівня, коли, можливо, вони стали найбільшими в світі, в порівнянні зі своїми колегами з інших держав. Наприклад, базова місячна зарплата службовців 5-го рівня складає $25.866 США, що значно більше, ніж найбільша заробітна плата на державній службі США, яка дорівнює $7.224 США.

Сінгапурська антикорупційна стратегія

Сінгапурська антикорупційна стратегія з 1960 р. складалася з: 1) комбінованого використання РОСА і CPIB для зменшення можливості здійснення корумпованих дій; 2) періодичних підвищень заробітної плати політичним лідерам і головним державним службовцям з метою зменшення стимулу до здійснення вищезгаданих дій. А 1994 рік для антикорупційного бюро став початком «нового старту». Так, було започаткувало внутрішній навчальний курс професійної підготовки. І вже в серпні 1996 р. бюро провело свій основний курс підготовки для нових службовців, замість того, щоб проводити цей курс на базі Поліцейської академії. Основний курс був задуманий для ознайомлення нових співробітників з основними навичками розслідування корупційних правопорушень за допомогою наставників, у той час, коли курс академії був більш орієнтований на задоволення потреб підготовки поліцейських. Окрім того, в 1995 р. було також запроваджено тестування на поліграфі в рамках проведення розслідувань. У 1998 році було введено одностороннє дзеркало для впізнавання. Окрім того, в межах оперативного відділу було створено розвідувальне управління.

Логіка боротьби проти корупції

У 1999 році Лі Куан Ю зая вив: «Чесний й ефективний уряд з незаплямованою репутацією був і залишається найбільшим досягненням правлячої партії і головним достоїнством Сінгапуру». Далі була розроблена Логіка боротьби проти корупції, яка складалася з низки критеріїв:

1. Найпростіший спосіб зупинити корупцію — мінімізувати можливості чиновників діяти на власний розсуд, тобто зменшити кількість необхідних підписів під документами. Має бути чітка межа між державними обов’язками й особистими інтересами. В країні було максимально спрощено процедуру прийняття рішень й усунуто можливість подвійного трактування законів, встановлено для всіх зрозумілі й прозорі правила, ліквідовано зай ві адміністративні бар’єри для розвитку економіки, створено ефективну й прозору ринкову економічну систему з мінімальною дозвільною системою.

2. Важливе і суворе покарання й гідна винагорода. Неминучість покарання — перший стримуючий корупцію чинник. Заходи повинні стосуватися обох сторін: і тих, хто дає хабарі, і тих, хто їх бере. Ніхто — ні міністр, ні член парламенту, ні вища посадова особа — не може стояти вище за закон». Центральною ланкою антикорупційної політики Сінгапуру став (і діє по сьогодні) постійно діючий спеціалізований орган по боротьбі з корупцією — Бюро по розслідуванню випадків корупції, яке володіє політичною й функціональною самостійністю і керівник якого безпосередньо звітує перед Прем’єр-міністром. Цей незалежний орган розслідує і прагне запобігати випадкам корупції в державному та приватному секторі економіки Сінгапуру. Бюро перевіряє випадки зловживань серед державних чиновників і повідомляє про них відповідні органи з метою вжиття необхідних заходів. Окрім того, вивчаються методи роботи потенційно схильних до корупції державних органів з метою виявлення «можливих слабкостей» у системі управління та у випадку необхідності рекомендує вжити відповідних заходів главам цих відділів. Сама робота бюро організована таким чином, що жоден, скажімо, міністр не може втрутитися чи зупинити розслідування або якось вплинути на нього. Показником серйозності намірів боротьби з корупцією уряду Сінгапуру може слугувати випадок, коли на хабарництві спіймали чиновника вищого рангу — міністра національного розвитку Де Цзінвана, який після зустрічі з цього приводу з Лі Куан Ю, наклав на себе руки.

3. Лідери повинні подавати особистий приклад бездоганної поведінки на найвищому рівні, щоб підтримувати свій моральний авторитет, необхідний для боротьби з корупцією.

Розслідування проводилися навіть проти близьких родичів глави держави — Лі Куан Ю. Викритих чиновників засудили до смертної кари або багаторічного ув’язнення, дехто з них покінчив життя самогубством або втік із країни. Серед них були й давні соратники Лі Куан Ю. Також були жорстоко придушені «тріади» — китайські мафіозні угруповання.

4. Зарплати повинні відповідати ринковому рівню.

Лі Куан Ю зазначав: «Було б нереалістично чекати, що талановиті люди пожертвують своєю кар’єрою і сім’ями на багато років, щоб задовольняти потреби суспільства, яке часто не цінує їхніх зусиль. Ми вирішили платити державним службовцям і членам уряду зарплати, які вони могли б заробити в приватному секторі. Якби країною керували не найкращі фахівці, наша історія закінчилася б посереднім урядом, незадовільною грошовою політикою і корупцією».

Так, на посади суддів були запрошені кращі приватні адвокати, яким підвищили зарплати до кількох сотень тисяч доларів на рік. А міністрам і вищим посадовим особам платили ставку, прив’язану до середньої заробітної плати осіб, які успішно працюють у приватному секторі, — як адвокати чи банкіри. Нині прем’єр Сінгапуру — найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці — президент США). Крім того, в Сінгапурі відбирали й відправляли кращих випускників середніх шкіл до провідних університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, США. Завдяки цьому були «вирощені» власні підприємці, які заснували процвітаючі компанії.

5. Державні посадовці повинні щорічно звітувати про своє майно, активи і борги. Прокурор має право перевіряти будь-які банківські рахунки осіб, підозрюваних у корупції.

Отже, Лі Куан Ю постійно впроваджував у державі принцип верховенства закону й рівності всіх перед останнім.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.