Connect with us

Думка експерта

Комплексне реформування кримінального законодавства України. Перший вагомий крок зроблено (частина 2)

Дата публікації:

Початок


Олександр ДУДОРОВ,
доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України


Євген ПИСЬМЕНСЬКИЙ,
доктор юридичних наук, професор(Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, м. Сєвєродонецьк) спеціально для ЮВУ

 

Щодо вихідних положень кримінального закону

По-третє, розробники нового КК пропонують встановити правило, за яким зміни до КК можуть вноситися не частіше двох разів протягом календарного року, крім випадку скасування злочинності діяння (п. «в» ч. 2 ст. 1.1.3 проекту). Закладена тут ідея є зрозумілою з огляду на наявну хаотичну практику внесення змін до КК. Але так само потрібно брати до уваги й те, що зміни змістовно бувають різними (інколи виникають неузгодженості, суперечності тощо, які потребують оперативного корегування Кримінального кодексу, особливо якщо йдеться про покращення становища особи, відмінного від скасування злочинності діяння). Держава повинна мати змогу вчасно реагувати на загрози, які можуть і мають усуватися (мінімізуватися) за допомогою кримінально-правового інструментарію.

А як бути, якщо законодавець припустився відвертої помилки, що не раз уже траплялося (наприклад, як це було при визначенні вже згаданої істотної шкоди в ст. 246 КК, присвяченої незаконній вирубці лісу, на рівні двох і більше тисяч НМДГ)? Чому треба очікувати цілий рік для виправлення очевидної помилки? Поготів у ст. 1.2.10 проекту передбачається цікавий (сподіваємося — дієвий) інструмент забезпечення належної якості змін до КК (їх внесення через отримання відповідного схвального висновку пленуму ВС). Ефективним запобіжником від необґрунтованих та поспішних законодавчих змін може й повинне стати підвищення рівня політичної та правової культури законотворців та їхніх виборців. Усе решта з легкістю буде подолане.

Щодо принципів кримінального закону

Як відомо, питання про необхідність виокремлення спеціальних (галузевих) принципів кримінального права, їхню кількість (перелік), зміст, юридичну природу й роль у кримінально-правовому регулюванні суспільних відносин, а також чи варто відповідні концептуальні, відправні засади втілювати в законодавчу матерію у вітчизняній юридичній літературі, вирішуються суперечливо. Ми, однак, вважаємо, що задум розробників проекту Кримінального кодексу нормативно визначити принципи кримінального закону загалом заслуговує схвальної оцінки. Відповідний підхід застосовують як законодавці низки зарубіжних країн, так і сучасний український правотворець (див., наприклад, КПК 2012 р.). Чинний КК не знає норм, спеціально присвячених кримінально-правовим принципам, хоч і містить низку положень принципового характеру. Полеміка, яка ведеться в доктрині щодо переліку принципів кримінального права й змісту окремих із них, як і перекручення деяких фундаментальних засад у правозастосовній діяльності, — це, значною мірою, результат саме контекстуального (а не текстуального) закріплення принципів кримінального права, коли суть останніх не завжди чітко й однозначно випливає з конкретних нормативних положень.

Доречність текстуального відбиття принципів кримінального закону зумовлюється двома головними причинами. По-перше, вони утворюють фундамент для подальшої нормотворчої роботи в сфері кримінального права: законодавець, вносячи зміни до кримінального закону, вимушений буде діяти у фарватері зазначених принципів, враховувати їх та керуватися ними. По-друге, принципи кримінального закону (як і права загалом) дозволяють правозастосовувачу розв’язувати складні та суперечливі проблеми (колізійність, прогалини правового регулювання тощо), з якими він неодмінно стикається в процесі застосування КК. Тому, зокрема, заслуговує на підтримку положення про те, що «цей Кодекс застосовується відповідно до принципів, визначених у його статтях 1.2.1–1.2.9» (ч. 2 ст. 1.2.10 проекту).

Щоправда, не всі проектовані статті, присвячені принципам кримінального закону, можна вважати вдалими. Проілюструємо сказане на прикладі деяких із принципів, суть яких планується відбити в законодавчий спосіб.

Принцип верховенства права

Згідно зі ст. 1.2.1 проекту КК цей кодекс, виходячи з верховенства права, обмежує повноваження держави, запобігаючи свавільному втручанню в права і свободи людини. На нашу думку, в цій статті не повною мірою розкривається суть і значення принципу верховенства права. Видається, що визначення цього принципу (якщо все ж виходити з потреби його нормативного закріплення) варто вдосконалити, беручи до уваги ст. 129 Конституції України. Правду кажучи, законність, юридична визначеність і рівність перед кримінальним законом (статті 1.2.2–1.2.4 проекту) можуть (мають) визнаватися складовими верховенства права. Так, у додатку до доповіді «Верховенство права», схваленій Венеційською комісією в березні 2011 р., наводиться контрольний перелік запитань (Rule of Law Checklist), який дає змогу зрозуміти, чи існує в тій чи іншій державі верховенство права. Першим у цьому переліку є запитання, чи діє держава на підставі закону та відповідно до закону. Далі йдеться про юридичну визначеність, заборону свавілля, доступ для правосуддя, дотримання прав людини, заборону дискримінації і рівність перед законом.

У зв’язку зі сказаним не буде зайвим замислитися над тим, чи доречно взагалі надавати специфічний (до того ж, явно фрагментарний) кримінально-правовий зміст універсальній (наскрізній, конституційній) засаді верховенства права, наповнення якої залишається чітко не визначеним. Чого варта триваюча дискусія між представниками «поелементного» та «інтегрального» підходів до розуміння принципу верховенства права. Складно не погодитися з А. Музикою, який виступає проти фіксації верховенства права як принципу Кримінального кодексу, бо це «глобальна цінність, світоглядна практична ідея». Пропонуючи ж своє визначення, розробники проекту завідомо наражають себе на очікувану й, до речі, справедливу критику при тому, що не пропонують чіткого розв’язання чи не основної в аспекті правозастосування (так нам видається) проблеми, яка постає в контексті можливого закріплення аналізованого принципу: чи вправі суд, керуючись верховенством права, діяти поза КК або навіть усупереч йому?

Принцип юридичної визначеності

Згідно зі статтею 1.2.3 проекту положення кримінального закону мають відповідати вимогам належної чіткості, зрозумілості та передбачуваності, щоб давати особі можливість заздалегідь знати, які діяння є злочинами та які кримінально-правові засоби передбачені за їх вчинення. Очевидно, що не може бути кримінального закону, в якому б усі норми були побудовані з дотриманням омріяної розробниками проекту чіткості. Без певної невизначеності не обійтися. Більше того: ЄСПЛ неодноразово наголошував, що: не можна очікувати, щоб саме в законі були однозначно вирішені абсолютно всі питання; передбачуваність закону може випливати не лише з його тексту, а й зі сталої практики його застосування, навіть якщо сам закон є певною мірою юридично недосконалим чи неповним; недостатня конкретність законодавчих формулювань може бути доповнена їх судовим тлумаченням, конкретизацією з урахуванням обставин справи. «… прояв невизначеності може бути й позитивним, коли відносна невизначеність кримінально-правового припису використовується законодавцем цілеспрямовано як своєрідний прийом нормотворчої техніки, що дає змогу кримінально-правовій нормі бути гнучкою та знизити рівень невизначеності кримінально-правового регулювання» (З. Загиней-Заболотенко).

Постає й питання, чи не виникатиме ситуація, коли, спираючись на ст. 1.2.3 проекту, порушники кримінально-правових заборон оскаржуватимуть невідповідність їй окремих заборон, що передбачають використання, наприклад, оцінних ознак. Без них та інших проявів невизначеного контенту в КК України, вочевидь, не обійтися.

Принцип пропорційності

У ч. 1 ст. 1.2.5 проекту зазначається, що кримінально-правові засоби є крайніми засобами реагування держави на протиправні діяння. Вважаємо, що таке формулювання порушує задекларований принцип юридичної визначеності. Сумнів у доречності виокремлення такого нормативного положення виникає й з огляду на те, що визначаючи засади реформування законодавства про відповідальність за правопорушення в публічній сфері, (newcriminalcode.org.ua/concept), робоча група чітко і, до речі, слушно зазначає: «Новий кримінальний закон має бути повністю звільнений від декларативних положень».

Принцип гуманізму

У ч. 3 статті 1.2.7 проекту зазначається, що здійснення прав особи, щодо якої застосовується цей кодекс, не повинно шкодити правам потерпілого. Наведене положення не вирізняється належною чіткістю й зрозумілістю, а отже, воно становить порушення згаданого принципу юридичної визначеності, до того ж, викликаючи сумнів щодо безпосереднього зв’язку з принципом гуманізму. Тут постає й глобальніше питання: чи є виправданою є спрямованість цього принципу (за винятком ч. 2, відповідно до якої покарання та інші кримінально-правові засоби не мають на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність) саме і лише на потерпілого? Усе ж принцип гуманізму не повинен розумітись однобічно. Як тут не згадати позицію В. Грищука, який небезпідставно розглядає дію принципу гуманізму в трьох площинах, — щодо суспільства загалом, щодо особи, яка вчинила злочин, і щодо потерпілого. У сучасній кримінально-правовій літературі відповідний комплексний підхід цілком виправдано репрезентується в монографічному дослідженні Л. Тімофєєвої (Тімофєєва Л. Ю. Гуманістична парадигма: досвід, виклики та перспективи кримінального права України: монографія. Харків: Право, 2020. 280 с.).

Не беручи до уваги наведеної вище ч. 2 статті 1.2.7 проекту, поза межами принципу гуманізму залишилися інші прояви останнього, які стосуються порушника кримінально-правової заборони (амністія, призначення покарання за наявності обставини, що пом’якшують покарання, тощо). Зокрема, хіба ч. 4 ст. 1.2.5 проекту щодо «мінімізації» кримінально-правового впливу (більш суворий кримінально-правовий засіб встановлюється та застосовується тільки тоді, коли менш суворого засобу недостатньо для виконання завдання цього Кодексу) не може вважатися проявом гуманізму? Отже, членам Робочої групи треба додатково обміркувати змістовне уточнення проектованих положень щодо принципу гуманізму. Так, при орієнтуванні цього принципу на суб’єкта злочину прийнятним було б використати узагальнене формулювання, запропоноване Л. Тімофєєвою. Інакше принцип гуманізму виглядатиме безпідставно «збіднілим».

Щоправда, при доопрацюванні проекту в аналізованій частині варто критично ставитися до вкрай сумнівних пропозицій на кшталт закріплення принципу гуманізму в проекті нового КК у такому вигляді: «1. Кримінальний кодекс України є гарантією забезпечення безпеки людини, суспільства, держави і всього людства, необхідної для гідного співіснування перерахованих суб’єктів. 2. Кожна людина має дотримуватися кримінально-правових заборон, а в разі їх порушення зобов’язана притерпіти заходи кримінально-правового характеру. 3. Громадянське суспільство може реалізовувати свої права, свободи та інтереси в межах історично сформованих принципів кримінального права. 4. Держава зобов’язана гарантувати відновлення соціальної справедливості і свободу від протиправних зловживань влади» (Ю. Коломієць).

«Унікальність» наведеної пропозиції вбачається в тому, що всі чотири положення є декларативними (абстракціями вищого рівня) й при цьому змістовно не розкривають (навіть частково) принцип гуманізму в тому сенсі, який традиційно вкладається в нього фахівцями з кримінального права. Постають і питання (звісно, риторичні), чи можуть зловживання влади бути правомірними, як визнання відновлення соціальної справедливості складовою принципу гуманізму поєднується із пропозицією мати окремий принцип справедливості, яким чином КК України здатен забезпечити безпеку всього людства, чи є принцип гуманізму одним з «історично сформованих принципів кримінального права» (судячи з логіки, відображеної в ч. 3, — ні), тощо. Повторимо: критика на адресу розробників проекту нового Кримінального кодексу має бути виваженою й конструктивною (критикувати насправді є за що), а не перетворюватися в безплідне мудрування.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань

У ч. 1 ст. 1.2.9 проекту зазначається, що КК має відповідати чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано ВРУ. Якщо для надання згоди на обов’язковість для України подається міжнародний договір, виконання якого потребує змін до цього кодексу, то проект закону про внесення таких змін вноситься на розгляд ВРУ разом з проектом закону про ратифікацію (приєднання) й вони приймаються одночасно (ч. 2 статті 1.2.9 проекту).

Наведені положення є важливими й потрібними, однак вони за своїм змістом і спрямованістю навряд чи охоплюються поняттям кримінально-правового принципу. Під останніми розуміються «спрямовані на вирішення завдань кримінального права найбільш загальні положення, закріплені кримінальним законодавством, які виражають соціальну обумовленість кримінального закону, визначають структуру та зміст кримінального права, відображають його метод, виступають у вигляді нормативної основи регулювання кримінально-правових відносин та відображають рівень суспільної правосвідомості» (В. Гацелюк). Показово, наприклад, що Ю. Коломієць сумлінне виконання міжнародних зобов’язань відносять до принципів законотворчості, відмінних від принципів кримінального права. З урахуванням сказаного пропонуємо перенести положення, що наразі містить ст. 1.2.9, у розділ 1.1 проекту «Вихідні положення», де, серед іншого, фіксуються значущі системоутворювальні зв’язки кримінального закону та інших правових норм (зокрема конституційних).

Злочин як базова категорія нового КК

Суть злочину в проектованому Кримінальному кодексі розкриває ст. 2.1.1, у ч. 1 якої лаконічно визначено: злочин — це протиправне діяння, що відповідає складу злочину, передбаченого цим Кодексом. Треба зазначити, що такий інноваційний підхід до розуміння злочину викликає чи не найбільше дискусій. На нашу думку, Робоча група, безперечно, має право на вироблення свого колективно узгодженого та науково обґрунтованого концепту злочину з його відповідним нормативним відбиттям, а пропонований підхід з певними застереженнями заслуговує на втілення (хоча й позицію критиків не слід сприймати як відверто помилкову: зокрема елемент соціальної шкідливості (англ. — social harm) як ознаки злочину, на нашу думку, міг би зберегти своє місце в нормативній дефініції, адже він розкриває природу відповідного типу протиправної поведінки).

Водночас звернемо увагу на дискусійність традиційного визначення злочину через діяння (родове поняття), а не інше поняття (наприклад, правопорушення). В юридичній літературі (П. Фріс) слушно вказується на алогічність такого підходу: злочин не можна скоїти, не вчинюючи діяння, однак і всі інші правопорушення можуть бути реалізовані тільки через вчинення відповідного діяння. Таким чином, з одного боку, визнання діяння ознакою злочину порушує логічний принцип визнання явища через окреме, спеціальне, а, з іншого, виходить, що процес визначає зміст, що також порушує закони логіки.

Не зовсім зрозуміло, з якою метою у ч. 2 ст. 2.1.1 проекту розшифровується ознака протиправності злочину через визнання протиправним такого діяння, яке порушує норми приватного або публічного права. Хіба крім публічного і приватного права існує ще якесь право? До того ж, не варто виключати існування діянь, які заборонені лише КК, і жодних інших норм публічного або приватного права не порушують.

Погоджуємося з членами Робочої групи, які в результаті дискусій все ж зголосилися зберегти в новому КК нормативне положення про малозначність діяння. Норма про неї є практично значущою, становить добре апробований гуманістичний орієнтир кримінального права, закріплює пріоритет соціального над формальним. Щоправда, виникають сумніви у вдалості підходу, втіленого наразі в проекті стосовно малозначності діяння.

По-перше, потребує виключення застереження, яке є в ч. 4 ст. 2.1.4 проекту й згідно з яким малозначним не може бути визнане діяння, склад якого містить кількісні ознаки, мінімальний розмір яких визначено Кримінальним кодексом. Адже в такому разі його суть фактично зводиться до того, що малозначним може бути лише таке діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, тобто дублюється положення, передбачене ч. 3 ст. 2.1.4 проекту. З цього положення з усією чіткістю випливає, що діяння, яке не містить хоча б однієї ознаки складу злочину, не може визнаватися малозначним. Так, якщо істотність матеріальної (до речі, не лише майнової, а й фізичної) шкоди визначена безпосередньо в кримінальному законі через закріплення конкретного розміру шкоди, яка має бути завдана при вчиненні відповідного злочину, то недосягнення цього рівня шкоди має свідчити про відсутність у діянні особи кримінальної протиправності, а отже, навіть формально складу злочину, що унеможливлює звернення до норми про малозначність.

По-друге, видається, що за пропонованого в проекті підходу, згідно з яким малозначність має місце, якщо діяння не заподіяло й не могло заподіяти шкоди, передбаченої ст. 2.1.4 проекту, можуть виникнути певні складнощі. Так, з огляду на п. «в» або «г» ч. 2 ст. 2.1.4 проекту, в яких відповідні наслідки описуються доволі абстрактно, визнання діяння малозначним виключатиметься при тому, що насправді деякі порушення прав, свобод людини чи громадянина, інтересів держави або суспільства можуть характеризуватися як малозначні.

На нашу думку, в нормі про малозначність слід спробувати встановити вичерпний перелік статей Особливої частини КК, діяння передбачені якими можуть визнаватися малозначними. З-поміж іншого йдеться про такі склади злочинів, в яких суспільно небезпечні наслідки не отримують конкретної форми вираження у виді, наприклад, смерті особи чи майнової шкоди з визначенням її мінімальної межі.

Класифікація злочинів

На окрему увагу заслуговує питання про класифікацію злочинів та нові неординарні (щоб не сказати — революційні) підходи до її нормативного втілення. Ознайомлення зі ст. 2.1.5 проекту дозволяє констатувати, що на перший погляд все виглядає логічно й чітко. Однак після глибшого занурення у відповідні положення залишається низка питань. Так, не зовсім зрозуміло, як бути зі злочинами, що не передбачають настання шкоди як обов’язкову ознаку їхніх складів. Адже таку можливість розробники проекту прямо визнають як реальну (ч. 1 ст. 2.1.4). Чи злочини з формальним складом не матимуть ступенів тяжкості? Чи виключатиметься існування «безнаслідкових» злочинів?

Наприклад, торгівля людьми — злочин, передбачений ст. 4.4.7 проекту, пропонується віднести до категорії злочинів 3 ступеня. Чи слід визнавати це діяння наслідковим (тобто чи передбачає воно настання певних наслідків)? Звернення до ч. 1 ст. 2.1.4 проекту, на жаль, не допомагає чітко відповісти на це питання. З одного боку, про жодні наслідки, які, вочевидь, вичерпно передбачені в ч. 2 ст. 2.1.4 проекту, не йдеться, а з іншого — має місце злочин 3-го ступеня, який згідно зі ст. 2.1.5 проекту є таким, що спричиняє значну шкоду.

У ч. 2 ст. 2.1.5 проекту встановлюються «базові ступені тяжкості»: за відсутності обставин, що змінюють тяжкість злочинів, у статтях Особливої частини цього Кодексу злочини пропонується визначати як злочини 1, 3, 5 або 7 ступенів тяжкості. Готуючи рецензію, ми виявили, що в окремих «пілотних» розділах Особливої частини проекту нового Кримінального кодексу зустрічаються й інші (відмінні від базових) ступені тяжкості конкретних злочинів. Наприклад, торгівля неповнолітньою людиною й постановлення завідомо незаконного та необґрунтованого судового рішення (відповідно, ст. 4.4.8 і 7.4.1 проекту) визнаються розробниками проекту злочинами 4 ступеня.

Відтак ми (до слова, таке ж питання ставилося й іншими фахівцями під час проведення наукових заходів, присвячених обговоренню проекту) попросили Робочу групу надати відповідні пояснення, й вони були надані з посиланням на обставини, які підвищують або знижують тяжкість злочину (статті 2.1.8–2.1.10 проекту). Загалом сприймаючи представлені аргументи, водночас запитуємо: в чому сенс ретельного перерахування в проекті обставин, які підвищують або знижують (на 1 чи 2 розряди з відповідним коригуванням можливого покарання) тяжкість злочину, а так само закріплення докладних правил врахування обставин, які змінюють тяжкість злочину, якщо остання визначатиметься не правозастосувачем, а законодавцем (принаймні таке випливає з «пілотних» розділів Особливої частини проекту нового КК і пояснень членів Робочої групи). Чи все ж тяжкість злочинів («небазова») визначатиметься і законодавцем, і правозастосувачем? Тоді в якій послідовності?

Віднесення згідно з п. «а» ч. 1 ст. 2.1.8 проекту до обставин, які знижують ступінь тяжкості злочину, вчинення злочину через необережність видається недостатньо обґрунтованим. Адже Робочою групою пропонується реалізувати відмінний від втіленого в чинному КК підхід, згідно з яким «особа підлягає відповідальності за вчинення злочину з необережності лише у випадках, спеціально передбачених у статтях Особливої частини цього кодексу» (ч. 5 ст. 2.3.1 проекту). Виходить, що вже «пом’якшена» відповідальність має бути ще раз «пом’якшена» (причому одразу на два ступеня)? Розробники проекту, вочевидь, заперечать нам, апелюючи до ч. 1 ст. 2.1.11, відповідно до якої суд не може визнати такою, що змінює тяжкість злочину, зокрема обставину, передбачену в статті Особливої частини цього кодексу як ознака складу злочину. Але в чому в цьому разі сенс закріплення п. «а» ч. 1 ст. 2.1.8 проекту?

Якщо перевищення меж необхідної оборони зводитиметься лише до заподіяння з прямим умислом тому, хто посягає, смерті або тяжкої шкоди здоров’ю, що явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 4 ст. 2.7.2 проекту), то навіщо до «універсальних» (типових) обставин, які знижують ступінь тяжкості злочину на два ступеня, відносити «з перевищенням меж необхідної оборони» (п. «б» ч. 1 ст. 2.1.8)? До слова у розробленій Робочою групою Концепції реформування кримінального законодавства України зазначається, що в Загальну частину мають бути винесені типові кваліфікуючі та привілеюючі ознаки складів злочинів.

Зроблене вище застереження стосується й інших «пом’якшувальних» обставин, які пов’язані з обставинами, що виключають протиправність діяння (крайня необхідність, затримання особи, яка вчинили протиправне посягання, виконання спеціального завдання). Мабуть, саме на подібні (специфічні, нетипові) ситуації розрахована ч. 3 ст. 2.1.8 проекту: «У статтях Особливої частини цього Кодексу певні обставини, які знижують тяжкість злочину на два ступеня, визначені в частинах 1 та 2 цієї статті, можуть бути передбачені як ознаки складу злочину».

Далі. Уявімо, що злочин вчинено не одноособово, а виконавець злочину порушив кримінально-правову заборону через підбурювання до цього з боку іншої особи. Судячи з ч. 2 ст. 2.5.4 проекту, тут матиме місце така форма співучасті, як «проста група». І це має завжди підвищувати ступінь тяжкості злочину на один ступінь (п. «й» ч. 1 ст. 2.1.9 проекту)? Ми в цьому сумніваємось. Суспільна небезпека (добре — не вона, а тяжкість) злочину, вчиненого у співучасті з розподілом ролей, за однаковості інших умов не завжди є більшою, ніж суспільна небезпека (тяжкість) злочину, вчиненого особою індивідуально.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Тримання під вартою не дорівнює позбавленню волі

Опубліковано

on

Олена ТАНАСЕВИЧ,
голова Вищого антикорупційного суду

Загрозливої популярності в українському суспільстві набувають заклики до тримання під вартою чи не всіх осіб, підозрюваних (обвинувачених) у вчиненні корупційних діянь. І дедалі частіше суспільне засудження проявів корупції та цілком справедливе обурення її ганебними наслідками є предметом численних маніпуляцій. Відтак піддається публічній та здебільшого непоміркованій критиці застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи більш м’яких запобіжних заходів, наприклад, особистого зобов’язання, застави або домашнього арешту. 

При цьому мало хто, окрім професійної спільноти, замислюється над тим, що метою обрання будь-якого запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним (обвинуваченим) процесуальних обов’язків та запобігання його спробам переховуватися, знищити або сховати речі й документи, впливати на потерпілого, свідків, інших підозрюваних, вчиняти інші кримінальні правопорушення. Іншими словами, запобіжний захід застосовується для того, щоб підозрюваний (обвинувачений) не перешкоджав компетентному органу в перевірці обставин, які можуть свідчити про вчинення злочину.

Отже, на момент повідомлення особі про підозру існує лише припущення щодо її винуватості, для обґрунтування або спростування якого триває процедура збирання доказів. За таких умов застосування будь-якого запобіжного заходу, а особливо тримання під вартою, потребує особливої уваги з боку слідчого судді (суду) та обов’язкового переосмислення цього запобіжного заходу з боку громадськості. За чинним кримінальним процесуальним законом у випадку ухвалення обвинувального вироку весь час попереднього ув’язнення особи зараховується судом у строк покарання в разі засудження її до позбавлення волі з розрахунку день за день. Отже, законодавець ототожнює обмеження, що їх зазнає особа під час відбування покарання у виді позбавлення волі, з обмеженнями в умовах тримання під вартою. Але ж позбавлення волі — це найсуворіший вид покарання, який призначається, коли винуватість особи повністю доведена. Тоді як тримання під вартою може застосовуватися вже на стадії досудового розслідування (судового провадження) до особи, яка тільки підозрюється (обвинувачується) у вчиненні кримінального правопорушення, а відтак не можна виключати вірогідність того, що в майбутньому винуватість цієї особи взагалі не буде доведена.

А які ж наслідки тримання невинуватого під вартою? Звичайно, держава передбачила для такої особи грошове відшкодування втраченого заробітку та інших грошових доходів, повернення майна, сплачених штрафів та витрат на юридичну допомогу, відшкодування моральної шкоди тощо. Але варто пам’ятати, що за юридичними термінами завжди стоять права та свободи конкретної людини, тримання якої під вартою може призвести до погіршення здоров’я, руйнування родини, травмування психіки, знищення кар’єри та репутації тощо. Направду, такі втрати відшкодувати неможливо.

У пошуках балансу

Тому найскладнішим у роботі слідчого судді є саме пошук балансу між суспільним інтересом, який полягає у швидкому та неупередженому досудовому розслідуванні злочину з метою відновлення правопорядку та дотриманням прав підозрюваного (обвинуваченого), адже втручання держави у приватне життя завжди повинно бути мінімально необхідним для досягнення мети такого втручання. Невипадково обрання слідчим суддею запобіжного заходу, особливо у виді тримання під вартою, до дрібниць врегульовано чинним кримінальним процесуальним законом.

Оскільки з-поміж усіх запобіжних заходів (особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою) найсуворішим є саме тримання під вартою, то для такого ступеня обмеження прав і свобод людини законодавець передбачив величезну кількість обставин, які слідчий суддя повинен оцінити в їхній сукупності та дійти висновку, що жоден більш м’який запобіжний захід не забезпечить мету застосування цих заходів. А мета запобіжного заходу не збігається з метою покарання, адже винуватість особи у вчиненні злочину ще не доведена. Мета запобіжного заходу полягає у запобіганні спробам підозрюваного (обвинуваченого) у будь-який спосіб перешкоджати кримінальному провадженню, а також у припиненні здійснення злочинної діяльності. Інакше кажучи, прокурор повинен довести існування реальних ризиків переховування підозрюваного від компетентних органів, вчинення ним дій, спрямованих на знищення доказів, погрози та намагання впливати на учасників кримінального провадження, перешкоджання досудовому розслідуванню в будь-який спосіб або вчинення інших правопорушень. При цьому під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою прокурор повинен також довести, що жоден більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти окресленим ризикам.

Обов’язкова альтернатива та обмеження

Закон суттєво обмежує можливість застосування тримання під вартою, наводячи вичерпний перелік осіб, до яких цей запобіжний захід взагалі дозволено застосовувати, та зобов’язує слідчого суддю (суд) визначити альтернативний запобіжний захід у виді застави. Окрім обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, доведеності перелічених ризиків та за умови, що тримання під вартою дозволено застосовувати до конкретної особи, слідчий суддя також повинен врахувати низку інших обставин, зокрема, тяжкість покарання, яке їй загрожує у випадку визнання винуватою; вік цієї особи та стан її здоров’я; наявність у неї родини в місці постійного проживання, осіб на утриманні; наявність постійного місця роботи або навчання; репутацію та майновий стан цієї особи; наявність судимостей; розмір майнової шкоди, у заподіянні якої особа підозрюється; розмір доходу, в отриманні якого підозрюється особа внаслідок вчинення інкримінованого злочину.

Отже, тримання під вартою є та повинно залишатися винятковим запобіжним заходом, який слідчий суддя (суд) може застосувати тільки тоді, коли дійде висновку про недостатність застосування більш м’якого запобіжного заходу. Такий порядок забезпечує реалізацію основоположних засад кримінального провадження, які є «константою», тобто залишаються незмінними також для тих проваджень, які стосуються корупційних та пов’язаних із ними кримінальних правопорушень.

Мінлива парадигма

Важливо пам’ятати, що суддя завжди керується принципом верховенства права та підкоряється лише закону, тому зміна політичного курсу, політичних програм та гасел, загальнодержавної риторики, очільників державних органів, зовнішньої політики тощо ніколи не впливають на зміст судового рішення. Проте маніпуляції з боку лідерів суспільної думки навколо відомих прізвищ, публічне цькування та приниження осіб, яких підозрюють у вчиненні корупційних правопорушень, заклики до застосування щодо них найсуворішого запобіжного заходу й навіть фізичного насильства культивують негативні суспільні настрої, які перешкоджають раціональному сприйняттю інформації.

Паралельно з цим ганебні висловлювання особисто на адресу суддів, які щодня неупереджено та сумлінно виконують свої обов’язки, знищують довіру до державних інституцій та, зрештою, унеможливлюють розбудову правової, демократичної держави.

У цій статті два надважливі меседжі. Не варто плутати тримання під вартою та позбавлення волі, як і не варто заради маленької власної миттєвої вигоди ризикувати добробутом власної країни, адже парадигма змінюється, а загальнолюдські цінності, зокрема, повага до себе та інших людей — незмінні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Велика корупція: як Україні побороти схеми і хабарництво?

Опубліковано

on

Оксана ВЕЛИЧКО,
голова ГО «Разом проти корупції»

Корупція й неефективне управління — наслідок і причина, які живлять одна одну. Розірвати цей зв’язок можна активною взаємодією влади і громадськості.

Як відомо, Конституційний Суд поставив «підніжку» антикорупційним інституціям: скасував відповідальність за недостовірне декларування та обнулив їхні досягнення зі збору компромату на державних мужів. Тими ж чи іншими руками, але далеко не вперше, уникають справедливого покарання впливові, забезпечені фінансовим і медійним ресурсом корупціонери. А відтак антикорупціонерам варто згадати закон Ньютона про те, що сила дії дорівнює силі протидії, і зайти з іншого боку. Наприклад, об’єднуючи зусилля в напрямку запобігання корупції, де можна швидше отримати потрібний результат, а саме збільшення економічного добробуту нації.

Невпорядкованість, законодавче «решето» чи, навпаки, нагромадження суперечливих законодавчих норм є сприятливим ґрунтом для активації корупційних схем. Тому налагоджуючи ефективне управління в тих чи інших сферах, ми автоматично зменшуємо корупцію, припиняємо «годувати» старих і народжувати нових корупціонерів. Адже корупція й неефективне управління, як курка і яйце, — наслідок і причина один одного.

Нагадаю, в листопаді Кабмін розпочав узгодження антикорупційних заходів у рамках урядово-громадської ініціативи «Разом проти корупції». Напрямки запобігання корупції відомі, втім їх варто тримати в фокусі уваги:

1. Забезпечення прозорості дій та результатів діяльності влади.

У цьому напрямку вже багато досягнуто: прозорі закупівлі, витрати розпорядників публічних коштів, реєстр декларацій, публічні звіти Рахункової палати та Держаудитслужби. Але ще більше інформації має ставати публічною та структурованою.

Прозорості протидіють шляхом «недопрозорості», порушень регламенту оприлюднення даних та створення інформаційних «смітників». Як приклади: засідання земельної комісії місцевої ради відкрите, але голосування не поіменне. Комунальне підприємство оприлюднює надходження від сезонної торгівлі, але однією цифрою. Органи влади та місцевого самоврядування публікують «причесані» висновки внутрішніх аудитів, замість повних текстів аудиторських звітів. Земельний кадастр номінально відкритий, але ви не знайдете земельну ділянку за адресою чи назвою підприємства, яке на ній розміщене, якщо не маєте її кадастрового номеру. Проекти рішень для голосування роздаються депутатам (і народним, і місцевих рад) в останню хвилину. А рішення місцевих рад, які наразі неможливо знайти за ключовими словами в пошуковій стрічці, мають переконувати нас у відкритості влади. Прозорість є базою для запобігання корупції. Навіть якщо комусь здається, що її забагато.

2. Максимальне залучення громадян та бізнесу через організацію доступних інструментів участі.

Інститут генерального плану м. Києва в соцмережах анонсував громадські слухання щодо нового Генплану міста. Потенційним учасникам заходу запропоновано різнокольорові PDF-картинки, неможливі для збільшення та без текстових роз’яснень, які одразу дають зрозуміти: «Тобі в цьому не розібратися». А відтак в обговоренні можуть взяти участь хіба що художники-модерністи чи вузькопрофільні фахівці. В той час, коли існує зручний для користувачів функціонал: геодизайн, можливість накладати один на одного різні шари плану, бачити свій будинок, вулицю, район та заплановане використання території.

Або інший приклад: здійснення малої приватизації у форматі відкритих аукціонів — серйозне досягнення. Але потенційному інвестору не так просто знайти потрібний об’єкт через відсутність єдиного класифікатора (він може шукати «пральню», а в системі буде «баня»). То й інформація про самі об’єкти часто умисно чи несвідомо не містить важливої для прийняття рішення інформації: статус землі під об’єктом, якісні фото, що залишає поле для сумнівів й обмежує кількість потенційних учасників аукціонів. Громадськість нерідко може бути деструктивною, відтак владі хочеться уникнути зайвого спілкування. Але і якісні рішення потребують часу та залучення всіх стейкхолдерів, яких вони стосуватимуться. Це можливо лише тоді, коли замість турборежиму ми будемо послуговуватися якісними процедурами попередніх консультацій та залучати кращих фахівців. До того ж, подолання корупції і наш прогрес як країни прямо пропорційні активності громадськості.

3. Інвентаризація, облік, впорядкування державного та муніципального майна, землі та ресурсів.

Станом на вересень 2020 року, державні інституції зареєстрували за собою лише 49% нерухомого майна, яке їм належить (за інформацією Фонду держмайна України). А це означає, що решта майна має серйозні ризики його неправомірного відчуження, продажу чи неофіційного використання. Те саме стосується й незареєстрованих земель: ми роками спостерігаємо, як ділки «відкушують» землі оборони, аграрних вузів та державних підприємств. Багато заходів не вживаються умисно, нібито через брак коштів, хоча саме факт їх нездійснення й створює можливості для розкрадання цих коштів.

Наприклад, в Україні відсутній кадастр нерухомості, який би містив інформацію про параметри існуючих будівель, їх оціночну вартість та точне розміщення в просторі (на землі) і був інтегрований з реєстром речових прав на майно. Умисно не проводиться інвентаризація культурних пам’яток та не наносяться їх охоронні зони, на яких заборонена забудова. Органи місцевого самоврядування так само умисно не визначають меж захисних смуг вздовж водойм, щоб нанести їх пізніше, вже з урахуванням забудов. Відтак замість порядку ми маємо низку неузгоджених між собою інформаційних систем. Аудит країни, що би не мав на увазі Президент, коли анонсував його, має передбачати інвентаризацію та реєстрацію прав держави та органів місцевого самоврядування на належні їм ресурси.

4. Електронізація та автоматизація державних послуг, ліцензій, дозволів.

Зовнішнє незалежне оцінювання стало величезним кроком вперед у подоланні корупції, яку ми мали раніше під час вступу до ВНЗ. Саме тому, можливо, так багато експертів зараз розмірковують про його вади та «стрес» для дітей.

На мою думку, в електронний формат за жорсткими алгоритмами має бути переведено все, що лише можливо: робота митниці, податкової, видача всіх дозволів та ліцензій, проведення іспитів та сертифікацій, виплата соціальних допомог за державні кошти тощо.

Водночас варто пам’ятати, що електронна подача документів супроводжується людським прийняттям рішення. Тому, нерідко, передавши документи в ЦНАП, «вирішувати питання» йдуть, скажімо, в департамент містобудування та архітектури. Впровадженню електронних послуг та сервісів мають передувати впорядкування процедур надання таких послуг, їх реінжиніринг, аналіз логіки ухвалення рішень.

5. Дерегуляція та усунення прогалин у законодавстві.

Корупція часто «вшита» в законодавство, що робить її законною. Недосконале законодавство спричиняє неефективне управління та множить його помилки. Правки на поправки призводять до того, що такі правові норми просто неможливо виконувати й на них уже не звертають увагу. А це — страшно. Діючи в напівзаконний спосіб, особливо малий та середній бізнес, вже на старті стають порушниками. А відтак сприймають хабар як максимально швидкий крок до вирішення проблем.

Частину функцій держави слід передати саморегулювальним організаціям, попередньо створивши засади для їх якісного очищення та саморегулювання. Наразі на етапі врегулювання перебуває видобуток бурштину, діяльність казино та гральних закладів. Утім, ми й досі не маємо якісної регуляції для проходження сертифікації моряками, що створює корупційний ринок у понад 50 млн доларів на рік. Суттєво нерегульованою є сфера поховань, через що корупція тут межує з бандитизмом.

Роль держави в прямому управлінні економікою має бути зменшена. А сама держава повинна стати «легшою», прозоро приватизувавши непрофільні та неприбуткові активи. При цьому прибуткові активи вона має прагматично залишити собі.

6. Запровадження дієвого державного контролю.

На сьогодні предмет контролю державних інституцій є завеликим, а держава, вочевидь, не справляється з цією функцією. Коли з усіх щілин тече, вже не знаєш, яку дірку залатати. А латати потрібно найбільші дірки, тобто визначати пріоритети та вибудовувати дієві системи ризик-орієнтованого державного контролю. Це убезпечить необґрунтований тиск на бізнес-середовище, спрямує зусилля контролюючих органів не лише на виявлення порушень, але й на їх превенцію. Разом із тим до складання таких систем має бути долучена експертна громадськість.

7. Якісна державна служба, забезпечення адекватних заробітних плат на посадах із високими корупційними ризиками.

У будь-якому більш-менш великому бізнесі виявляють та розвивають таланти, запроваджують якісні програми формування кадрового резерву. Невже такі програми не потрібні на державному рівні, тим більше в умовах офіційно визнаного кадрового голоду? Кадрова політика, яка не базується на публічному аналізі показників ефективності та досягнень посадовців, а здійснюється шляхом прийняття непрозорих, позаконкурсних призначень, — одна з найбільших помилок сьогоднішньої влади.

Щодо заробітних плат, то тут нас кидає з однієї крайності в іншу. Ми готові платити захмарні 100 тисяч доларів на місяць очільнику Укрзалізниці, і, вочевидь, недостатні 7 тисяч гривень інспектору Держекоінспекції, 10 тисяч митнику чи 25 тисяч міському голові. Гігантські гонорари членам наглядових рад, які не несуть відповідальності за ухвалені рішення, й порівняно невеликі гонорари міністрам, які курують цілі галузі.

Звісно, висока зарплатня — ще не гарантія добропорядності — судді Конституційного Суду, свіжий приклад, отримують по 300 тисяч гривень на місяць, але, на жаль, це їх не зупиняє від прийняття рішень, що суперечать державницьким інтересам. Але низька зарплата гарантовано вмикає програму виживання, спрямовує інтелект держслужбовців на створення схем «компенсації» замалої зарплатні. А ми знову не маємо якісного державного управління.

Невідворотність покарання за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, формування нетерпимості до корупції, так само як і реформування судів та правоохоронних органів, є іншими важливими завданнями антикорупційної політики. Більшість згаданих корупційних проблем мають рішення, відображені в планах антикорупційних заходів, які напрацювали представники низки експертних організацій та надали Кабінету Міністрів України. Якщо співпраця влади та громадськості буде дієвою, країна подолає значну частину великих корупційних схем та збереже мільярди гривень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Прокуратура: якою вона буде завтра? Деякі думки після ознайомлення із затвердженою Генеральним прокурором «Стратегією розвитку прокуратури на 2021—2023 роки»

Опубліковано

on

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України,
віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Для початку скажу, що саму ініціативу розробити такий програмний документ щодо розвитку прокуратури на два найближчих роки, тим більше «з метою підвищення ефективності діяльності органів прокуратури» (далі — Стратегія), варто лише вітати. Заслуговують на схвалення й хоча б часткову підтримку й іще декілька пропозицій та намірів, викладених у ній. Так, нехай і в загальних рисах, але цей документ у своїй описовій частині справедливо визнає наявність у діяльності органів прокуратури низки законодавчих, організаційних і правозастосовчих проблем. Щодо мети даної Стратегії — підвищення рівня ефективності діяльності органів прокуратури, то в ній справедливо й актуально також зазначено, що вона прийнята «для забезпечення виконання конституційних функцій і повноважень».

Можна погодитися і з такими завданнями Стратегії, як «забезпечення усталення нових рекомендацій та стандартів для прокурорів за основними напрямами діяльності та «запровадженням у практику нових критеріїв не тільки оцінювання якості роботи прокурорів», а й розробки нового порядку вимірювання та регулювання навантаження на одного прокурора, що особливо актуально в нинішніх умовах надмірної кількості тих же кримінальних проваджень (по кілька сотень) на одного процесуального керівника!

Позитив Стратегії

Заслуговують на увагу й частина заходів розділу «Бачення, місія і цінності діяльності прокуратури», серед яких найбільш повторюваними в Стратегії є наміри про сповідування прокурорами саме принципів верховенства права та забезпечення дотримання конституційних прав і свобод людини та, найважливіше, що орієнтирами в діяльності прокуратури повинна бути «повага до прав і свобод, честі та гідності людини, прагнення захищати людину, її життя і здоров’я, недоторканність і безпеку».

Серед інших позитивних моментів можна також відзначити плани щодо розробки і впровадження інституту наставництва в прокуратурі, вдосконалення та конкретизацію форми щорічного звіту Генерального прокурора про діяльність органів прокуратури перед Верховною Радою України, вдосконалення механізмів інформування суспільства про випадки порушення прав людини правоохоронцями та реагування на такі факти, чого органи прокуратури протягом останніх п’яти років взагалі не роблять. Варто підтримати й таке завдання Стратегії, як необхідність удосконалення нормативно-правової бази за окремими напрямами діяльності прокуратури.

Усе інше в цьому документі, на жаль, є декларативним, формальним й абсолютно відірваним від реального стану діяльності органів прокуратури, де сьогодні, в основному, панує хаос та безлад і не лише в частині виконання покладених Конституцією України та законом на прокуратуру повноважень, а й особливо щодо забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Про «місію» прокуратури

Для прикладу візьмемо той же розділ 1 під назвою «Бачення, місія, цінності діяльності прокуратури». Якби йшлося в ньому про наміри, новації, які планує впровадити прокуратура на чолі з нинішнім Генеральним прокурором, то можна було б і погодитись із усім написаним у ньому. Однак тут чітко зазначено, що «прокуратура (начебто, вже) ефективно реалізовує конституційні функції на підставі найкращих стандартів професійної компетентності» і що «прокурори (вже) забезпечують дотримання прав та інтересів потерпілих, свідків, а також фундаментальних прав підозрюваних й обвинувачених, — інших учасників процесу згідно з вимогами стандартів захисту прав людини». Але такі твердження не відповідають дійсності, а тим більше, на практиці ці «бачення» в нинішніх умовах нездійсненні, хоча б зважаючи на те, що з червня 2016 року і по сьогодні не внесені зміни ні до діючого Закону «Про прокуратуру», ні до КПК України про нові функції органів прокуратури, які зазначені в Основному Законі.

Не співпадає зі змістом нових конституційних функцій і передбачена в Стратегії «місія» прокуратури такого змісту: «керуючись принципом верховенства права, прокуратура забезпечує дотримання конституційних прав і свобод людини…». Хоча відповідно до нині діючих вимог Конституції України прокуратура не може «представляти інтереси українського народу (суспільства і держави) в кримінальному процесі з метою забезпечення права на справедливий суд для потерпілого, обвинуваченого й інших учасників процесу», у всякому випадку — до законодавчого роз’яснення самих понять її нових функцій.

Або хіба нинішній стан дотримання законності в діяльності органів досудового розслідування, в тому числі прокурорів-процесуальних керівників, відповідає задекларованому в Стратегії висновку про «докладення прокурорами зусиль для захисту економічних свобод, інвестиції і бізнесу»? Звичайно, що ні, бо тільки в 2019 році майже на 25% зросла кількість клопотань слідчих і прокурорів про одержання від слідчих суддів дозволів на проведення тих же обшуків, зокрема і в суб’єктів підприємницької діяльності.

Декларативним є й п.1.3.2 даного документа щодо «незалежності» прокурорів, бо наявні приклади з реального життя свідчать про зворотнє. Візьміть хоча б кримінальне провадження за фактом умисного вбивства П. Шеремета, коли тодішній Генеральний прокурор на прес-конференції відкрито підтримував неконституційну позицію Президента України і Міністра внутрішніх справ у частині доведеності вини у вчиненні цього злочину конкретних осіб, хоча на той час такі безапеляційні твердження ще не були підтверджені обвинувальним вироком суду. Або зверніть увагу на події 2019—2020 років, пов’язані з кримінальним переслідуванням п’ятого Президента України за фактами, які викликали у фахівців відверті сумніви в їх доведеності, коли позиція прокурорів по одному й тому ж факту неодноразово змінювалася тощо.

Те ж саме можна сказати і з приводу викладених у даному розділі намірів чи планів про здійснення професійної підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів, застосування «найкращих світових напрацювань» так званим «Тренінговим центром прокурорів України», Статут (чи Положення) якого передбачає й такий вид його діяльності, як платне надання банно-прасувальних послуг.

Це є нічим іншим як окозамилюванням, особливо після ліквідації Академії прокуратури України — одного з найкращих спеціалізованих навчальних закладів як щодо підготовки прокурорів, так і підвищення їх професійної майстерності. Яскравим прикладом, навпаки, знищення системи підготовки й підвищення професійної майстерності прокурорів є відеозйомка одного із «занять» у так званому Тренінговому центрі у вигляді «поляпування в долоні» та копія листа керівника даного Центру про відсутність у ньому належних фахівців у галузі розкриття й розслідування умисних вбивств (ці документи долучаю до цього дослідження).

На жаль, такими ж надуманими в Стратегії є й непримириме «відношення прокурорів до будь-яких проявів порушення прав і свобод людини», на що вони, начебто, завжди жорстко і принципово реагують. Насправді ж нинішні прокурори, як правило, є співучасниками слідчих й оперативних працівників у таких порушеннях вимог законів, а тим більше — в них відсутні будь-які законні повноваження реагувати на такі факти беззаконня.

Про «стратегічні пріоритети розвитку прокуратури»

Є чимало критичних зауважень і до Розділу «Стратегічні пріоритети розвитку прокуратури». Як можна сьогодні планувати їх, тим більше під час «реалізаці ї конституційних функцій прокуратури», якщо до теперішнього часу (з червня 2016 року) норми Закону «Про прокуратуру» і КПК України не приведені у відповідність до Основного Закону держави, до якого були внесені відповідні зміни, та не дано законодавче роз’яснення їх нових конституційних понять, таких як «організація досудового розслідування» та «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», бо це не одне й те ж. Незрозуміло також, що означає конституційна функція такого змісту: «нагляд за негласними та іншими слідчими і процесуальними діями органів правопорядку».

Тому й не дивно, що в цьому ж Розділі Стратегії передбачено наміри чи то плани щодо «вдосконалення реалізації прокурорами повноважень (лише) з підтримання публічного обвинувачення, організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням та представництва інтересів держави в суді». Саме виходячи з цього, незрозуміло, про яке тоді «вдосконалення методів і заходів забезпечення високого рівня якості реалізації конституційних функцій прокуратури» можна говорити? Якби йшлося про розробку нових методів організації роботи і контролю виконання в діяльності прокуратур усіх рівнів, чи про підготовку і впровадження в практику методики організації роботи прокурорів-процесуальних керівників щодо здійснення тієї ж «організації досудового розслідування» чи «здійснення процесуального керівництва» взагалі, або в конкретних видах кримінальних правопорушень, зокрема, це було б прийнятно. Але про це в документі не сказано ні слова.

Паралельно з цим розробники Стратегії перенасичили її незрозумілими навіть для самих прокурорів поняттями й словосполученнями, що при реалізації її на практиці зумовить одні непорозуміння. Наприклад, незрозуміло, про які саме «стандарти роботи проку­рора, зокрема, чи «стандарти досудового розслідування» та впровадження їх у навчальні програми первинної і спеціальної підготовки йдеться? Або, яке відношення може мати до «вдосконалення механізмів координації протидії злочинності» налагодження взаємодії з «недержавними партнерами з метою вдосконалення системи кримінальної юстиції»? Чи, тим більше, про яку взаємодію із судами, зокрема господарськими та адміністративними, можна вести мову «з метою виявлення та спільного розв’язання проблем у системі кримінальної юстиції України»?

Якщо це готувалося для звіту перед дипломатичними представництвами іноземних держав чи інших іноземних кураторів України про наміри привести нашу прокуратуру до так званих «європейських стандартів», — це одне. Але якщо це дійсно програмний документ для вдосконалення її діяльності на майбутнє, то зміст даної Стратегії, вибачте, порожній.

Не заперечуючи прагнення нинішнього керівництва Офісу Генерального прокурора закріпити лідируючу роль органів прокуратури в «процесі визначення напрямів розвитку системи кримінальної юстиції та органів правопорядку», що можна було і реалізувати шляхом відновлення системи правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором, разом із тим незрозумілі шляхи його вирішення, найперше через відсутність для цього необхідних законодавчих повноважень.

Чимало непорозумінь несе в собі й Розділ Стратегії щодо «розвитку професійної компетентності працівників прокуратури», який також, на жаль, побудований в основному за рахунок неоднозначних загальних фраз та розпливчастої термінології, які можна трактувати по-різному.

Про залучення в прокуратуру «вмотивованих професіоналів»

Перш за все задекларований у ньому намір залучення до роботи в прокуратурі «вмотивованих професіоналів із високим рівнем знань, умінь і навичок шляхом проведення незалежної та об’єктивної процедури добору прокурорів на вакантні посади» реалізувати сьогодні на практиці неможливо, бо цим процесом у нашій країні на сьогодні займаються сторонні та некомпетентні, нав’язані нам ззовні так звані «експерти», делеговані дипломатичними місіями та міжнародними неурядовими організаціями, тобто не прокурори, як це прийнято в тих же європейських державах, а діяльність органів прокурорського самоврядування, призупинена до осені 2021 року, в компетенцію яких і входять такі повноваження. Більше того, скажу відверто, до тих пір, доки заробітна плата прокурорів буде визначатися не діючим Законом «Про прокуратуру», а постановою Кабінету Міністрів та, тим більше, корегуватиметься в бік суттєвого зменшення взагалі до позорного показника майже щорічно кожним новим Державним бюджетом, «вмотивовані претенденти із високим рівнем знань» на вакантні посади в прокуратуру ніколи не прийдуть!

Про підвищення довіри до прокуратури

Декларативними й такими, що не узгоджуються із функціями прокуратури та її нинішніми повноваженнями, є деякі позиції й Розділу «Про підвищення довіри громадськості до прокуратури». Для прикладу, ну не може тепер прокурор бути «оперативним та достовірним джерелом інформації про порушення законів», бо вже кілька років не здійснює нагляд за їх додержанням; не має він, до того ж, ні повноважень, ні реальної змоги «підтримувати співпрацю та ефективну взаємодію з територіальними громадами під час розв’язання проблем», про що нас намагаються переконати розробники даної Стратегії. Хотілося також їм нагадати, що окружні прокуратури створені й діють на територіях в середньому від 4-х до 7-ми районів, які існували до останнього часу, а об’єднані територіальні громади (ОТГ), в свою чергу, утворилися й існують у незалежності від адміністративної юрисдикції тієї чи іншої окружної прокуратури!

Замість висновку

Таким чином, загалом складається враження від ознайомлення зі Стратегією, що її розробники не володіють достатньою інформацією про реальний стан функціонування української прокуратури, зокрема щодо обласних та окружних прокуратур. Бо якби було навпаки, то вони не вживали б у ній таких високопарних фраз як: «застосування людиноорієнтовного підходу під час розгляду звернень», «впровадження політики щодо орієнтування на потреби потерпілих та свідків» тощо.

Й останнє. Про яку справді «незалежність» прокурорів ідеться в даному документі, якщо про покращення матеріального забезпечення, соціальну захищеність та запровадження гарантій захищеності бюджетного фінансування діяльності прокуратури зазначено лише в самому кінці цього розділу і Стратегії в цілому, в той час як найбільше уваги її розробники чомусь приділили «впливу на прокурорів з боку їх керівників», який, начебто, реально загрожує самостійності процесуальних керівників, чого вже давно немає, тому в органах прокуратури й панує хаос від такої «самостійності», бо прокурори вищого рівня на сьогодні взагалі є безправними, що завдає лише шкоди законній та ефективній діяльності прокуратури.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram