Думка експерта
Концепція «войовничої демократії». Феномен конституціоналістики XX століття
Олександр Шевчук, студент IV курсу юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Концепція «войовничої демократії» належить до фундаментальних теоретичних здобутків науки конституціоналістики минулого століття, основоположником якої вважають Карла Левенштайна. Аксіологічним підґрунтям цього правового вчення слугує принцип: «На вогонь слід відповідати вогнем». Наведена метафора надає концепції не лише символічного обрису, але й змістового акценту. Вона влучно націлює на сприйняття притаманної механізму демократії властивості чинити опір деструктивним течіям та рухам (зокрема, йдеться про тогочасні італійський фашизм та радянський комунізм), здатним підривати підвалини конституційного ладу та примат суверенної влади. Власне останні небезпеки, завуальовані під виглядом легітимності, Карл Левенштайн резонно співставляв з образом троянського коня, вдаючись до алюзії на міф Стародавньої Греції.
Історичний вимір розвитку концепту
У 1937 році на шпальтах американського видання «American Political Science Review» Карл Левенштайн, німецький вченийюрист та політолог, опублікував науковий доробок під назвою «Войовнича демократія та фундаментальні права». Наскрізним лейтмотивом цієї праці конституціоналіста було піднесення демократії по закінченні Першої світової війни. У фокусі уваги науковця знаходилися передусім країни центральної та східної Європи, демократичний лад яких уже частково почав захоплювати новий «внутрішній ворог» – фашизм та комунізм. Вивівши емпіричну формулу збереження цінностей народовладдя, Карл Левенштайн постулював небачений для того часу якісно новаторський доктринальний підхід, квінтесенція якого зводилася до застосування послідовних кроків протидії фашизму й комунізму шляхом:
– часткової чи повної заборони свободи громадської думки, вільної преси;
– звуження пропорційного представництва політичних партій та сил, що пропагують засади вказаних ідеологій, у представницьких національних чи громадських органах влади держав європейського континенту.
Первісні початки доктринального підходу трансформуються в правову матерію та юридичну практику вже 1952 року, опісля Другої світової війни. Саме тоді Федеральний Конституційний суд ФРН ухвалив рішення про заборону Соціалістичної партії Німеччини, тим самим надавши юридичне обрамлення концепції. Аргументація даного хрестоматійного рішення вибудовувалася навколо смислового конструкту «вільний демократичний лад». Конституційний Суд констатував споріднення соціалістичної партії з нацистською, невиконання членами партії владних актів, зневагу до державних символів тощо. Зрештою партія, що посягає на засади конституційного ладу, не може бути дотичною до реалізації волевиявлення народу, її члени – висуватися на виборах у ролі кандидатів. Хронологічна лінія розвитку феномена невдовзі охопить черговий етап – заборону Комуністичної партії Німеччини разом з органами преси в 1956 році.
Німецька конституційна модель є взірцем витонченої юридичної техніки, яка майстерно поєднує захист індивідуальних прав із забезпеченням суспільного блага. Народжена на попелищі масштабної війни, Конституція Німеччини зразка 1949 року стала не лише правовим актом, а дієвим важелем стримування, здатним протидіяти внутрішнім загрозам. Спираючись на класичні теорії суспільного договору, документ вирішив, здавалося б, парадоксальну дилему: як захистити свободу, не допустивши її переродження в суцільну вседозволеність? Відповідь німецькі державотворці знайшли в статті 18 Конституції, яка дозволяє обмежувати основоположні права, такі, як свобода слова, друку, зібрань або об’єднань, осіб, які використовують вказані права для підриву буттєвого порядку країни.
Цей механізм не вичерпується цензурою чи формальними превентивними обмеженнями. Радше це своєрідна «юридична броня», що концептуально окреслює «ціну свободи»: зловживання нею з метою руйнування демократії може спричинити її легітимну втрату. Стаття 21 Конституції доповнює відповідний апарат, концентруючи увагу на колективних суб’єктах – політичних партіях. Вона передбачає можливість заборони партій, які провадять програмну діяльність всупереч основам вільного конституційного ладу.
«Демократія, яка здатна себе захистити» як парадигмальна матриця глибинно вкорінилася в конституційно-правовому дизайні. Беручи свої витоки в повоєнній Німеччині, що першою відкрито конституювала цей атрибутивний принцип, ідейні основи «войовничої демократії» продовжили ширитися серед держав Європи та вдало інтегруватися в їх правові системи.
«Войовнича демократія» в дії: український контекст
Наш співвітчизник, відомий вчений у галузі конституційного права М. В. Савчин, свого часу справедливо підкреслював, що «попередження випадків реставрації диктатур є сутнісним змістом конституційної демократії, спроможної до самозахисту (militant democracy)». Вирвавшись із лона соціалістичного табору радянського минулого, на глобальній політичній мапі світу Україна постала молодою демократією, на сторінках якої закарбувалися прояви комунізму – панівної та безальтернативної ідеології з елементами репресивної політики. Події 1991 року, завершивши добу радянського союзу, не тільки задали імпульс початку політичної трансформації України, але й створили умови для відновлення світоглядної боротьби з комуністичними рудиментами.
Читайте також: Ідея соборності України: політико-правовий дискурс
У правничій науці традиційно прийнято розосереджувати підходи до закріплення догм «войовничої демократії» на конституційний та законодавчий рівні. Хоча Конституція України як наріжний камінь національного конституціоналізму вміщує інструменти протидії розхитуванню демократичного порядку, деякі з них почали впроваджуватися задовго до її ухвалення.
Першою такою спробою доцільно розглядати положення Декларації про державний суверенітет України, в якій побіжно згадувалося переслідування за законом насильницьких дії проти національної державності з боку політичних партій чи інших громадських утворень. Прецедентний випадок політичної відповідальності партії датується кінцем серпня 1991 року. У той час Президія Верховної Ради України видала Укази «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» та «Про заборону діяльності Комуністичної партії України». Ключовим детермінантом появи останнього акту стало різке засудження дій цієї партії як відповідь на підтримку державного перевороту 19–21 серпня 1991 року. Згодом Указ про заборону КПУ було визнано неконституційним.
Еволюція підходів Конституційного суду України до інтерпретації демократичних цінностей демонструє помітну динаміку, особливо в умовах складних історичних обставин та геополітичних викликів. Ухвалюючи рішення щодо Компартії від 27 грудня 2001 р. № 20-рп/2001, орган конституційної юрисдикції зосередився більшою мірою на строгих формальних аргументах, відкидаючи матеріальні доводи, як-от правову природу та суть програмної діяльності комуністичної партії.
Умовним «тектонічним зрушенням» у судовій практиці Конституційного суду України стала його позиція щодо обмеження політичних свобод в час російсько-української війни. За майже два десятиліття потому під впливом екзистенційних загроз державності «страж Конституції» у власному рішенні від 16 липня 2019 р. № 9-р/2019 діаметрально протилежно скорегував вектор інтерпретування демократичних цінностей, прямо перейшовши на рейки «войовничої демократії». Зважаючи на факт тимчасової окупації частини території України, суд обґрунтував, що держава володіє повноцінним правом запроваджувати заходи, спрямовані на захист конституційного ладу. Серед них – обмеження пропаганди тоталітарних ідеологій та заборона використання символіки, пов’язаної з цими режимами, аби не допустити їх реінкарнації в новітню епоху.
Цей поворот від суто формального трактування до активного захисту демократії знаменує появу ціннісної парадигми конституціоналізму, за якої політична свобода індивіда й національна безпека більше не протиставляються. Навпаки, вони, скоріше, виступають непорушною константою, що формує нерозривний симбіоз заради утримання стабільності державного порядку.
Досліджуючи генезу поступу концепції «демократії, що здатна себе захистити», мною сформовано обширний, ба навіть панорамний, нарис її розуміння. Нею якраз є сукупність правових механізмів та інструментів обмеження прав і свобод людини й громадянина, інших суб’єктів (фізичних чи юридичних осіб) з метою гарантування стабільності та непорушності конституційного ладу, усунення антидемократичних проявів та загроз цінностям і благам, виробленим історичними процесами державотворення.
Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси
Наразі вибірка інструментарію «войовничої демократії» значно варіюється та однозначно виходить за межі первісного міркування Карла Левенштайна. Так, до арсеналу ефективних методів збереження непорушності українського конституційного порядку з-поміж іншого варто віднести:
1) гарантування сталості Конституції України в її контекстуально-змістових параметрах завдяки встановленню спеціальної конституційної процедури внесення змін до розділів;
2) заборона політичних партій; засудження ідеологій та символіки тоталітарних режимів; реалізація політики декомунізації та процес дерусифікації задля укріплення національної ідентичності, врешті-решт поновлення історичної правди;
3) звуження окремих політичних прав, на кшталт свободи асоціацій, зібрань, об’єднань; обмеження функціонування медіа через трансляцію антиукраїнських пропагандистських наративів;
4) накладення санкцій РНБО щодо фізичних чи юридичних осіб;
5) впровадження люстрації (очищення влади) певних категорій посадовців, себто йдеться про збереження принципу лояльності державних службовців стосовно основ вільного продемократичного ладу.
Post Scriptum
Тривале перебування України в жорнах радянської репресивної машини, вплив панівної ідеології того періоду, агресія російської федерації (гібридна, інформаційна чи військова інтервенція de facto) в XXI столітті утворили єдиний соціокультурний контекст для утвердження національної доктрини «войовничої демократії». Її унікальність полягає в двоякому поєднанні ретроспективної (подолання наслідків комунізму) та проспективної (супротив уже нині рашизму як ідеології рф) орієнтації утворення правових механізмів опору антидемократичним течіям та рухам. Вочевидь розвиток концепту перебуватиме на сучасному витку свого творення й надалі, втім історичні уроки безсумнівно повинні бути засвоєні.
Джерело: Юридичний вісник України
