Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу?

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології, професор,член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального центру Національної академії правових наук України, член робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи

Лев СТРЕЛЬЦОВ,
кандидат юридичних наук, голова експертної групи з питань запобігання та протидії кіберзлочинності, директор Одеської філії Інституту прикладних гуманітарних досліджень

Непрямий (опосередкований) зв’язок

Люди взагалі, мабуть, втратили здатність перебувати спільно певний час на рівні родини, інших приватних спільнот та груп у своїх «обмежених» квартирах і приміщеннях. Можливо, з’являється, так би мовити, нова самотність (нова форма прояву цього відчуття), яка формально пов’язана не стільки з розривом існуючих соціальних зв’язків, скільки з відходом від традиційної обстановки, з появою нового спектру почуттів, у тому числі з виникненням певної внутрішньої вразливості, яка зовні може мати й агресивні прояви між особами, які до цього часу жили, у будь-якому разі зовнішньо, досить нормально. Наприклад, як повідомила австрійська газета Kronen Zeitung, до поліції з офіційною скаргою звернулася екс-міністр закордонних справ цієї країни, заявивши, що під час домашнього конфлікту між нею та її чоловіком, багато в чому через постійне спільне вимушене перебування в житлі, він завдав їй два ляпаси. В свою чергу чоловік пояснив, що він її не бив, а таким чином лише заспокоював її, бо вона поводила себе дуже агресивно (URL: https://lb.ua/world/2020/04/06/454577_eksglava_mid_avstrii_svadbe.html). Не коментуючи сімейне життя цих незнайомих нам людей, у той же час слід зазначити, що коли це проявляється вже на такому високому соціальному рівні, то, ймовірно, така форма самотності є дійсно критичною.

Важливо зазначити, що поєднання економічних і соціальних обставин, які «супроводжують» цю хворобу, витікають з неї, можуть мати й інші, теж реальні ментально-депресивні наслідки, один з проявів яких полягає в тому, що страх перед даною хворобою стає домінуючим в особистій психіці. Причому такий страх може набувати реального характеру не лише на рівні медичного підтвердження цього захворювання, а й навіть на рівні попереднього позитивного результату аналізу, провокуючи часто трагічні наслідки, наприклад, у вигляді самогубств, які вже досягли певної кількості. Варто зазначити, що такі дії вчиняють не тільки так звані «прості» люди, а й «просунуті» в соціальному плані особи, причому представники різних держав, у яких, як здається, психічний стан повинен бути значно міцнішим. Це, наприклад, міністр фінансів Федеральної землі Гесен у ФРН; лікар, професор з гінекології й акушерства з Польщі; лікар футбольного клубу «Реймс» із Франції; дві медичні сестри з Італії. В Україні, як повідомляла ТСН, старшу медичну сестру з медичного закладу в Полтавській області знайшли повішеною у власній квартирі. Родичі кажуть, що вона скоїла суїцид, оскільки її лікарня не готова до прийняття пацієнтів з коронавірусом й вона сама боялася захворіти цією хворобою (URL: https://www.rbc.ua/rus/styler/poltavoy-glavnaya-medsestra-bolnitsy-sovershila-1585841473.html).

Психологічно-ментальні прояви, пов’язані з коронавірусом, можуть набувати й інших проявів: наприклад, у європейських державах спостерігаються випадки, коли власники квартир прямо відмовляють у продовженні контракту на проживання медичному персоналу, який вимушений працювати з інфікованими; в інших випадках сусіди влаштовують медикам, які живуть поруч і працюють з інфікованими, відверті деструкції. Тобто, як свідчать події, які відбулися в нас у Нових Санжарах (Полтавська область) у лютому, в цілому ми знаходимося «в межах» сучасного ідеологічного тренду.

Розуміння майбутнього

Станом на сьогодні, як це не прикро, чіткого розуміння подальшого розвитку коронавірусної інфекції СOVID-19 немає, поки що все існує, великою мірою, на рівні припущень. Наприклад, людство не знає, чи можна стверджувати, що в цілому ця хвороба пройшла свій пік, що кількість інфікованих реально не збільшується, а кількість смертей зменшується як на рівні конкретної країни, так і на світовому рівні. По-перше, пандемія може мати хвилеподібний характер, що допускає повторне інфікування людей. По-друге, статистичні дані можуть відрізнятися, причому суттєво і не тільки з урахуванням суто об’єктивних показників, а й, наприклад, у зв’язку з наявністю різного підходу до тестування населення, наявності необхідних приладів для цього. Але сказаного замало. Говорити про перемогу, або хоча б про реальний вплив на цю хворобу, можливо буде лише тоді, коли з’явиться необхідний медичний препарат, що забезпечить людському організму активацію набутого імунітету до відповідного захворювання або вакцину. Саме таку вакцину Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш називає «глобальним суспільним надбанням».

Щодо соціально-економічних наслідків

Не менш вагомими будуть і соціально-економічні наслідки. Одна з перших реакцій МВФ, яка полягала у висловлюванні думки про те, що сучасна рецесія значно гірша, ніж під час кризи 2008–2009 років, зараз виглядає як зовсім «м’яка» думка (URL: https://belsat.eu/ua/news/totalnyj-karantyn-vryatuye-zhyttya-ale-znyshhyt-biznes/). Сьогодні такі перспективи розглядаються сумніше. Наприклад, вважається, що сфера послуг у своєму загальному розумінні, а також низка галузей промисловості, сільське господарство у видимій перспективі просто не досягнуть сучасного рівня. У будь-якому разі, все це реально вплине на розвиток економіки в цілому, на реалізацію багатьох соціальних процесів (URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2891243-zitta-pisla-koronavirusu-svit-vze-nebude-takim-ak-ranise.html), хоча також вважається, що це не стільки трагедія, скільки, образно кажучи, «стартер» давно назрілих змін у глобалістському світогляді сучасної цивілізації (URL: https://politobzor.net/212596-antiglobalistskayabolezn-smi-ssha-o-buduschem-civilizacii-posle-koronavirusa.html). Усе це потребує, як би не прогнозувалося наше майбутнє, звернення уваги на дослідження такого становища, коли такі світові загально-стресові обставини потребують аналізу існуючих проблем та їх перспективного вирішення саме під цим кутом зору.

При цьому потрібно визнати, що пандемія — не найкращий привід для цього. Але в той же час будь-яка соціальна складність, а особливо та, яка має значний і в цілому об’єктивний характер, все ж створює достатні приводи для таких роздумів. Загалом, для подолання цих та інших схожих складнощів традиційно задіюються дозвільні та заборонені засоби. Саме вони, в різних комбінаціях, закладені в основі багатьох міжнародних та національних програм. Наприклад, є вони в Міжнародних медико-санітарних правилах 2005 (International Health Regulations 2005), ВООЗ (URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/897_007), які були прийняті на 58-й асамблеї цієї організації в Женеві 23 травня 2005 року. У них містяться багато положень, пов’язаних із діями системи охорони здоров’я у випадках виникнення різних надзвичайних ситуацій у галузі охорони громадського здоров’я, про яку сьогодні не так часто згадується. У будь-якому разі, дозвільні заходи дозволяють, заохочують необхідну позитивну поведінку. Водночас заборонні методи використовуються в тих випадках, коли відповідні події, процеси, вчинки мають інший, суто негативний зміст, а в окремих ситуаціях можуть прямо унеможливлювати здійснення потрібних процесів, тому прямо потребують охоронних заходів, в тому числі таких, які безпосередньо забороняють конкретну людську поведінку. Наприклад, інтернет, всесвітня система комп’ютерних мереж із самого початку передбачалася як значний метод (засіб) загального суспільного розвитку. І це знаходить своє об’єктивне підтвердження. Але й тут, як у будь-якого соціального феномена, можливі досить рельєфні соціально-правові порушення, які набувають своїх конкретних соціально-негативних проявів (Streltsov Lev. The System of Cybersecurity in Ukraine: Principles, Actors, Challenges, Accomplishments. European Journal for Security Research 2, 147-184; 2017; Springer Intern. Publishing AG.) Такий підхід має свої конкретні прояви при застосуванні права для впорядкування соціальних процесів, надання їм необхідної формально-правової регламентації, створення для держави та її структур умов законного застосовування офіційно існуючих прийомів та методів вирішення соціальних конфліктів, а для інших учасників таких відносин — можливостей здійснювати відповідні (захисні) заходи. Безумовно, всі ці положення набувають більш конкретного вигляду, коли загальне розуміння права розділяється на галузі, в основі кожної з яких є свій предмет і метод. У зв’язку з цим, виникнення та існування кримінального права/законодавства «є реакцією суспільства на небезпечність, яку несуть його члени» (Бентам И. Основные начала уголовного кодекса // Избранные сочинения Иеремии Бентама: в 3-х т. СПб.: Изд-во рус. кн. Торговли, 1867. Т. 1, с. 122). Усі ці міркування можна розвивати, але й цього, на нашу думку, достатньо для того, щоби більш предметно «придивитися» до сутності цієї галузі права/законодавства, спробувати максимально «очистити» її від усього, образно кажучи, «наносного», що свідомо чи несвідомо до неї прикріплюють або намагаються прикріпити. Багато в чому це пов’язано з нашою загальною або професійною правосвідомістю, бо бажаємо ми того, чи ні, дійсні об’єктивні обставини різного характеру безпосередньо не впливають на створення правових приписів, а переробляються, опосередковуються ідеолого-ментальними факторами (Нено Ненов. Право и ценности: пер. с болг. / вступ. ст. и пер. В. М. Сафонова / под ред. В. Д. Зорькина. М.: Прогресс, 1987, с. 19—20), що, в свою чергу, потребує необхідності в кожному конкретному випадку намагатися встановити максимально можливі причини та «мотиви» криміналізації/декриміналізації відповідних діянь та (і це теж важливо виокремити), реальні можливості кримінального права/законодавства в регламентації комплексу заходів протидії злочинам.

Необхідні попередні «розрахунки»

Для того, щоб наше звернення до аналізу положень кримінального права/законодавства, в тому числі й вітчизняного, мало не ідеалізовано-абстрактний, а все ж більш обґрунтований теоретико-прикладний характер, звернемося до конкретних цифр, які проілюструють виразно й дадуть змогу побачити реальний характер застосування цього права/законодавства та виступатимуть у якості певних «предтеч» для формулювання важливих висновків. І це теж знаходиться в межах предмета цієї публікації, оскільки ці первісні думки про проведення нами таких розрахунків пов’язані з обставинами на фоні коронавірусу. Так, у низці європейських держав, про які сьогодні вже офіційно відомо, — Франції, Великій Британії (на рівні метрополії) та Бельгії — у зв’язку з попередженням поширення CОVID-19 було прийнято рішення про звільнення частини засуджених до позбавлення волі з місць відбування цього виду покарання, або, як кажуть у цих державах, із в’язниць. Підстави звільнення у зв’язку з коронавірусом, зрозуміло, інші, ніж зазвичай, але через інформацію про цю практику ми отримали відомості, можливо, не такі помітні, але важливі для оцінки досвіду функціонування системи кримінальної юстиції.

«Розрахунок» полягає у встановленні співвідношення між загальною кількістю населення в цих державах і кількістю (у процентному виразі) людей, які засуджені до позбавлення волі та знаходяться у в’язницях, а вже потім у порівнянні цих показників з українськими даними. Першою застосувала заходи по звільненню Франція, з неї й почнемо. Отже, загальна кількість засуджених до позбавлення волі у Франції складає 66 309 людей (URL: https://hvylya.net/news/204047-vo-francii-osvobodili-tysyachi-zaklyuchennyh-iz-za-koronavirusa), а загальна кількість населення — 66 0120 908. Таким чином, «арифметика» дає змогу встановити, що станом на квітень 2020 року кількість засуджених до позбавлення волі стосовно загальної кількості населення складає 0,1004485, або, округлюючи цю цифру — 0,1 відсотка. У Великій Британії загальна кількість таких засуджених складає 84 000 (URL: https://zona.media/article/2020/03/27/prisons), а загальна кількість населення — майже 67 000 000 (URL: https://countrymeters.info/ru/United_ Kingdom_(UK), звідси таке співвідношення складає 0,125 відсотка. Бельгія, яка має практично 11 000 осіб, засуджених до позбавлення волі, до речі, за наявності тільки 9 500 місць для «комфортного» відбуття цього виду покарання, загальна кількість населення складає 11 665 585 осіб, (URL: https://countrymeters.info/ru/Belgium), отже, такий відсоток дорівнює 0,94. Тобто загальне співвідношення між кількістю населення та кількістю осіб, які засуджені та відбувають покарання у виді позбавлення волі, складає в цих державах у середньому 0,1 відсотка. За відомостями кримінально-виконавчої служби України, на кінець минулого року в місцях позбавлення волі знаходилося трохи більше 50 000 осіб (URL: https://censor.net.ua/news/3151769/v_koloniyah_i_izolyatorah_ukrainy_nahoditsya_bolee_50_tysyach_chelovek_ugolovnoispolnitelnaya_slujba), кількість населення на той же час, за даними Держстату, складала 42 198 483 осіб, тобто такий відсоток складає 0,118, або округлюючи цю цифру — 0,12 відсот ка. Узагальнюючи ці відомості, бачимо, що відсоткове співвідношення між особами, які засуджені до позбавлення волі та реально знаходяться в ув’язненні, та загальною кількістю населення складає: у Бельгії — 094, у Франції — 0,1, в Україні — 0,12, у Великій Британії — 0, 125 відсотка. Таким чином, за цими показниками наша держава в середньому знаходиться на рівні розвинених держав Європи і навіть випереджає Велику Британію.

Ці цифри, й це дуже важливо, при всій їх умовності, але достатній виразності, дають змогу зробити наступний висновок та поставити певні запитання. Висновок полягає в тому, що не потрібно драматизувати ситуацію і всі складні проблеми, які сьогодні існують в нашому суспільному розвитку, пов’язувати з тим, що у всьому цьому «винне», в першу чергу, кримінальне право/законодавство, і, змінивши його, ми «просто» подолаємо наші сьогоднішні складнощі, навіть незважаючи на те, що багато в чому вони «безпосередньо» детермінуються існуючими відомими політичними, соціально- економічними та іншими чинниками. У вказаних країнах (можливо, таке становище є сталим і для інших розвинених країн), де поруч з покаранням не тільки працює, наприклад, система пробації, а й взагалі існуюча система кримінальної юстиції «позиціонується» як ефективна, продуктивна, гуманна, отримані «цифри» реально показують, що їх становище практично таке ж саме, як і в нас, хоча ми самі часто оцінюємо власні показники як найгірші серед усіх можливих. Так, динамічний соціальний розвиток, особливо в державах перехідного періоду, до яких відноситься й Україна, потребує вдосконалення кримінального права/ законодавства. Достатньо нагадати, що зміни, які відбулися на початку 90-х років минулого століття, і які напряму «зініціювалися» змінами системи політичного устрою та економічної моделі функціонування, в першу чергу в країнах соціалістичної спрямованості, призвели до того, що більш ніж у 50 державах, з Україною включно, були прийняті нові кримінальні кодекси. Але якими за характером повинні бути наступні заходи, котрі зараз обговорюються, щодо внесення змін до чинного КК вже з урахуванням наведених нами «розрахунків»: принципові (змінюється увесь зміст кодексу); часткові суттєві зміни, наприклад, уточнення (доповнення) певних інститутів Загальної частини та значні зміни в Особливій частині; або в основному змінюється тільки Особлива частина чи щось інше?

Завдяки чому потрібно вирішувати це питання? Зокрема, які міркування або обставини можуть «підштовхнути» до прийняття загального рішення? Тут теж можливі декілька варіантів: використання міжнародного та зарубіжного досвіду, що, безумовно, виглядає необхідним, враховуючи «західний» досвід соціального розвитку, до якого ми тільки починаємо долучатися. Але в якому обсязі? Це має бути «сліпе» копіювання, часткове «запозичення» або розумне використання принципових положень? Додаткове запитання: які держави можуть слугувати прикладом для цього? Чи будемо звертатися до досвіду «найкращих» за своїм суб’єктивним вибором? І хто визначатиме, кримінальне право/законодавство якої держави краще, і який саме «шматок» (розділ, глава, інститут) буде саме для нас найліпшим?

Стислі відомості, які ми навели вище стосовно засуджених до позбавлення волі в трьох розвинених європейських країнах, свідчать, що фактично вони не володіють ніяким «лідерством». Як то кажуть: «Усе, як у всіх»! Саме тому й один із авторів цієї публікації постійно наголошує: зміни в кримінальному праві/законодавстві повинні мати об’єктивно-необхідний зміст та обсяг та носити виважений характер, поєднуючи національні правові традиції та зарубіжні інновації (Є. Л. Стрельцов. Реформа кримінального законодавства України: осінні роздуми. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2019. 100 с.).

На завершення

Коронавірус COVID-19 виступає сьогодні на планеті в якості небезпечного вірусного (інфекційного) захворювання та складної соціально-негативної проблеми, запобігання якій є першочерговим завданням для кожної держави та світової спільноти в цілому. Протидія цьому медико-соціальному явищу потребує поруч із заходами, які вже проводяться, постійної розробки та втілення в суспільне життя комплексу нових поступових кроків. При цьому складність впливу на це явище, необхідність розробки суто реальних, а не декларованих, заходів слугує своєрідним індикатором їх змісту. Це безпосередньо стосується й встановлення низки обов’язкових медико-соціальних «табу», сутність яких полягає в прямій забороні вчинення відповідних дій різного характеру, які підривають/знешкоджують весь комплекс таких кроків. Розуміння цього, як би прикро це не звучало в зв’язку з таким приводом, дає фактичну змогу прискіпливіше подивитися на сутність кримінального права/законодавства, його основне соціальне призначення, основну функцію тощо. Саме ці події показують, що кримінально-правові приписи — це пряма заборона відповідної людської поведінки під страхом, у разі порушення встановленої заборони, прямого покарання, причому й такого, що має невідворотні негативні наслідки (наприклад, смертна кара в Китаї). Вдумайтесь, лише у випадках правової регламентації вчинків, пов’язаних із порушенням карантинних заходів, необхідне тільки пряме покарання за порушення встановленої заборони, тобто жодного можливого пом’якшення, жодних можливих відстрочок та змін, одним словом — ніякого компромісу: порушив — відповідай! Саме це ми повинні розуміти, користуючись приписами кримінального права/законодавства, встановлюючи відповідні кримінально-правові заборони в будьяких випадках.

Так, нічого не потрібно перебільшувати. Кожна держава, на національному або міжнародному рівні завжди шукає та буде шукати можливості пом’якшити застосування каральних заходів, передбачити певну правову альтернативу тощо. Але й це необхідно підкреслити, встановлення кримінально-правових заборон повинно від початку передбачати, що відповідне діяння (група діянь) є суспільно небезпечним для існування загального соціального розвитку, а його вчинення буде напряму порушувати/ підривати заплановані дії/заходи щодо такого розвитку, і тому воно підлягає кримінально-правовій забороні, порушення якої повинно тягти безпосередньо кримінально-правове покарання. Ніхто не каже про якусь «кровожерливість» кримінального права/законодавства. Коли хірург, умовно кажучи, ампутує частку тіла або орган? Коли це єдиний вихід лікування й іншого вже просто не існує: неможливо відкладати лікування, неможливо продовжувати лікувати пігулками, потрібно оперативно втручатися — і все! Водночас, якщо дії теж порушують соціальні процеси, але за характером своєї суспільної небезпеки вони дають можливість застосовувати не лише «пряме» покарання, а й інші менш суворі заходи, в тому числі пом’якшення, відстрочку або навіть припинення застосування відповідальності/покарання, то навіщо таке діяння від самого початку включати в перелік кримінально-правових заборон? Воно (таке діяння) повинно/може бути предметом іншої галузі права/законодавства, а предметом кримінального права/ законодавства — тільки такі діяння, вчинення яких є прямо забороненим.

Саме такою повинна бути основна теза, яку потрібно враховувати, оцінюючи кримінальне право/законодавство сьогодні і в наступному, поєднуючи при цьому три обов’язкові складові: правовий патріотизм, необхідність сприйняття новітніх ідей та розумність в оцінці та перспективах соціального розвитку у співвідношенні із загальною його правовою регламентацією.

Джерело: Юридичний вісник України