Корупція і влада - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Корупція і влада

Дата публікації:

Загальний стан протидії кримінальним корупційним правопорушенням на території України за 2020 рік (у порівнянні зі статистичними даними за 2013-2019 роки)

Ті, що купують владу за гроші, звикають отримувати з неї прибуток
(Арістотель)

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України,
віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР, адвокат, кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України.

Наприкінці ХХ століття світова спільнота визнала, що корупція є глобальною проблемою кожної країни, а в Україні протягом останніх 6-ти років вона стала навіть однією із загроз національній безпеці, демократичному розвитку держави та одночасно однією з ключових найбільш заполітизованих проблем, коли про неї значно більше говорять, аніж її вирішують. Так уже влаштовано суспільне життя людей, що найбільше від корупції потерпають саме пересічні громадяни, а найбільшу вигоду від її існування мають ті, хто перебуває «при владі». В цьому її особливий злоякісний характер.

Проте сподівання нашого суспільства на ефективну протидію корупції з боку держави залишаються до сих пір марними, бо від кого це залежить, пропонують такі способи і методи боротьби з цим соціальним злом, аби не завдати їй реальної шкоди. І це при тому, що справжні причини «провалів» у протидії корупції є очевидними, лежать, так би мовити — «на поверхні», а саме: відсутність належної професійної підготовки нинішніх правоохоронців, нав’язані нам ззовні так звані «реформи» органів правопорядку та прокуратури, а тепер і суду (в що повірила, на жаль, і частина нашого суспільства), в той час як у дійсності це призвело лише до постійних потрясінь та нервозності в цьому середовищі, відволікань їх працівників для участі в доведенні своїх як професійної спроможності, так і, особливо, «доброчесності», у спосіб, заборонений Конституцією України, і як результат — лише суттєво ослабило ці органи в цілому. Одночасно з цим протягом останніх шести років нашою владою були застосовані заздалегідь неприйнятні підходи до розробки і впровадження антикорупційної стратегії, які не пристосовані й жодним чином не імплементовані ні до наших традицій та рівня правової культури, ні до нашого законодавства, в тому числі й Основного Закону, що в сукупності і призвело лише до прийняття, як правило, неконституційних законів, а завдяки їм — і до руйнування існуючої системи правоохоронних органів і накопичення додатково численних нових, так званих «антикорупційних органів», паралельної прокуратури й особливого антикорупційного суду, що лише непосильним тягарем лягло на державний бюджет.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Саме про це справедливо висловився навіть посол Франції в Україні Етьєн де Понсен: «Коли розробляються закони, вони недостатньо добре складені, щоб пройти через експертизу Конституційного суду. Бракує технічних деталей», коментуючи 27.10.2020 року рішення No 13-р/2020 КСУ, про визнання такими, що не відповідають Конституції України, окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» та Кримінального кодексу України. Скажу більше, як результат усе це породило хаос і безлад на цьому надважливому напряму діяльності нашої держави та суттєво погіршило результативність й особливо ефективність боротьби з корупцією, а тому й сприяло, навпаки, суттєвому зростанню рівню її в Україні. І тому, як закономірний результат таких «реформ» і стратегій, за даними Індексу сприйняття корупції 2020 року Україна посідала 117 місце зі 180 країн, на рівні з Єгиптом, африканською Есватіні (Свазілендом), Непалом, Сьєрра-Леоне та Замбією.

Читайте також: День у традиційному форматі. Чому корупція в Україні стала звичним явищем?

Таким чином, ще раз підкреслюю, незважаючи на те, що в Україні за останні 6 років створено цілу низку нових антикорупційних органів (такої кількості їх немає в жодній країні Європи та світу) і навіть чи не єдиний в Європі особливий «антикорупційний суд», створення й діяльність якого, до речі, заборонено Конституцією України, стан боротьби з корупцією, особливо у вищих ешелонах влади, за цей час не тільки не покращився ні в кількісному вигляді, ні, тим більше, в якісному вигляді, а навпаки, лише погіршився. Коротко спробую пояснити чому.

Щодо антикорупційної діяльності правоохоронних органів (окрім НАБУ та ДБР)

Упродовж 2020 року органами правопорядку і прокуратури було зареєстровано (а не «викрито» чи «виявлено», як про це звітують чомусь їх нинішні керівники) — 3 908 корупційних кримінальних правопорушень, що більше, аніж у попередні роки: в 2019 — 2 517, у 2018 — 3 679, у 2017 — 2 493, у 2016 — 2 175 та 2015 — 2 831, за винятком хіба що 2019 року (2 517) коли не було кому займатися організацією досудового розслідування, оскільки весь апарат Генеральної прокуратури змушений був відволікатися для проходження масової «переатестації». Але, на жаль, як показав більш детальний аналіз цих статданих, деяке зростання названих цифрових показників більшості минулих років аж ніяк не свідчило про активізацію діяльності в протидії корупції. Так, у всіх слідчих підрозділах органів правопорядку впродовж минулого року перебувало 3 403 кримінальних проваджень з ознаками корупції (звичайно, в це число входили й ті провадження, які були зареєстровані в попередні роки), що дійсно теж більше, ніж у 2019 році (2 920), але, в той же час, менше, аніж, наприклад, у 2018 році (3 531), причому, залишок на початок звітного періоду становив всього 276 незакінчених проваджень даної категорії, в 2020 році було розпочато досудове розслідування в 3 127-ми.

За результатами досудового розслідування слідчими і прокурорами в минулому році скеровано до суду 2 300 обвинувальних актів про корупційні діяння (в тому числі і тих, які були зареєстровані в минулих роках), що теж дещо більше, ніж у 2019 році — 2 156, приблизно на рівні 2018 року — 2 226, але, менше, аніж у 2017 році — 2 746, стосовно 2 599 обвинувачених, (що трішки більше, ніж у 2019 році — 2 515, але менше показника 2018 році — 2 608, а у порівнянні із 2017 роком — навіть вдвічі — 5 860), з яких, звертаю увагу, лише 127 осіб, або всього 4,9% (що вдвічі менше чим у 2019 році — 266 та втричі менше ніж в 2018 році — 386), знаходилися під вартою!

Але й ці суперечливі, в основному, показники роботи викликають обгрунтовані сумніви в їх достовірності, бо, наприклад, та ж Національна поліція звітувала ще за 10 місяців 2020 року про те, що тільки їх слідчими, начебто, було направлено до суду 3 180 обвинувальних актів у даній категорії злочинів, що, звичайно, було відвертою неправдою (інформ. за посиланням)!

Тим більше, виходячи навіть із вищеназваних даних щодо вкрай мізерного відсотка взятих під варту так званих «корупціонерів», можна беззаперечно стверджувати про відверту дріб’язковість, у переважній більшості, виявлених правоохоронцями та прокурорами в минулому році фактів «корупції», недостатньо високий рівень суспільної небезпечності таких обвинувачених, скоріше всього, через низький рівень займаних ними посад, а може навіть і про непереконливість зібраних доказів їх винуватості! До речі, про це свідчать і наступні статдані.

Так, загальна кількість обвинувачених у таких провадженнях, виправданих та щодо яких провадження були закриті судами за відсутністю події або складу кримінального правопорушення, а також за недоведенням винуватості (на жаль, як і в попередні роки, всі ці дані навмисно вписані у звіті однією графою), становила — 79 осіб, що значно більше (за виключенням 2019 року (зрозуміло чому), коли ця цифра була надзвичайно великою — 101), аніж у 2018 році — 66 та у 2017 році — 58, з яких утримувалося під вартою — 10! До того ж, у минулому році судами було повернуто прокурорам 51 обвинувальний акт про злочини даної категорії в порядку ст. 314 КПК України, тобто у зв’язку із тим, що вони не відповідали вимогам цього кодексу, але скільки з них прокурорами було повторно направлено до суду, скільки таких проваджень було закрито чи залишилося в залишку у слідчих, статистична звітність нинішнього Офісу Генерального прокурора чомусь не вказує і тим самим дає підстави сумніватися, що стосовно цих осіб було зібрано достатньо доказів їх винуватості в корупції, а тому ці дані ймовірно й були приховані від суспільства.

До цього треба додати, що слідчими, прокурорами та судом (на жаль, без розбивки: скільки слідчими, скільки прокурором та скільки судом) було закрито проваджень щодо 117 осіб, що значно більше, ніж навіть у 2019 році — 90, із яких 45(!) — у зв’язку із закінченням строків давності, що викликає суттєві сумніви в обгрунтованості притягнення таких підозрюваних, обвинувачених у них до кримінальної відповідальності та більше схоже на своєрідний спосіб приховати факти незаконного кримінального переслідування громадян, 3 — у зв’язку з відсутністю події, складу кримінального правопорушення чи недоведеністю обвинувачення (хоча я переконаний, що таких осіб значно більше), 19 — у зв’язку з дійовим каяттям, 17 — у зв’язку зі зміною обстановки, 3 — у зв’язку з передачею особи на поруки, 1 — у зв’язку з амністією та 12 — у зв’язку зі смертю (що теж, в цілому, викликає сумніви в законності притягнення таких осіб до кримінальної відповідальності та може бути лише засобом нарощування статистичних показників).

Про залишок незакінчених кримінальних проваджень

Залишок незакінчених кримінальних проваджень даної категорії у всіх органах досудового розслідування на кінець 2020 року становив 367, що значно більше, ніж у 2019 — 233, в яких лише 197ми особам було повідомлено про підозру у вчиненні корупційного кримінального правопорушення, причому під вартою знаходилось тільки 25 осіб. Окрім того, потрібно зазначити, що у відповідності до вивчених статзвітів, корупційними кримінальними правопорушеннями завдано збитків на суму 3 млрд 25 млн грн, з яких відшкодовано лише 2 76,3 млн грн, що складає всього 9, 1% (!), в тому числі: інтересам держави та територіальних громад — на суму 2 млрд 512 млн грн., а відшкодовано лише 189,7 млн грн, що складає ще менший відсоток — 7,6%.

До речі, в деяких областях України питома вага відшкодування заподіяних збитків від корупції взагалі була вкрай мізерною. Наприклад, у такій області, як Одеська, про яку лише ліниві ЗМІ не кажуть, як про найкорумпованішу, — 0,2%, у Київській — 0,5%, у Херсонській — 0,6%, у Кіровоградській — 0,7%, у Черкаській — 3% та Чернігівській — 3,2% областях, а в Житомирській області відшкодовано. Ви тільки вдумайтесь, лише 39 тис. грн із 212,5 млн грн заподіяних! Тож про яку тоді реальну протидію корупції можна говорити?

Викладене вище в сукупності може свідчити лише про відсутність цілеспрямованої, скоординованої діяльності органів правопорядку і прокуратури по боротьбі з корупцією, що обумовлено цілим рядом конкретних обставин і причин, про які наша влада вже котрий рік навіть не хоче й чути, я вже не говорю, щоб відповідно реагувати.

Щодо антикорупційної діяльності НАБУ

За інформацією антикорупційного бюро та виходячи з його статзвітів, детективами цього нового та багатообіцяючого для більшості нашого в котрий раз обманутого суспільства органу досудового розслідування в 2020 році розслідувалося 2 213 кримінальних проваджень, з яких 892 перебувало в залишку станом на 1 січня 2020 року, а в 792 провадженнях досудове слідство розпочато було саме в минулому році. За результатами розслідування, детективами НАБУ та прокурорами САП у цих провадженнях було повідомлено про підозру 201 особі (за І півріччя — 125, за ІІ півріччя — 76), що дещо більше, ніж за 2019 рік — (153).

Завершено ними досудове розслідування (з повторно закінченими) у 508 провадженнях (торік у — 419), що складає 23% від числа розслідуваних. Разом із тим, саме про погіршення (а не навпаки, як хочуть переконати суспільство нинішні очільники бюро й антикорупційної прокуратури та їх покровителі і лобісти) ефективності діяльності антикорупційних органів у боротьбі з корупцією свідчить той факт, що до суду в минулому році ними скеровано, ви тільки вдумайтесь, усього 68 обвинувальних актів (в тому числі з повторно направленими), що майже втричі менше, аніж, наприклад, у 2017 році — 185. Але й ця відносно невелика цифра направлених до суду обвинувальних актів є відверто мізерною, бо становить усього 13,4 % (!) від загальної кількості закінчених антикорупційним бюро і спеціалізованими прокурорами проваджень, що теж менше у відсотковому відношенні, ніж у 2019 році (16%).

При цьому, абсолютну більшість розслідуваних НАБУ і САП кримінальних проваджень ними закрито — 437, що складає 86% (!) від кількості закінчених, що теж більше, причому значно, ніж у 2019 році — 350, або 83,5%, з яких прокурором закрито — 19, що теж значно більше, в тому числі і у 5 разів(!), ніж у 2019 — 4 та 2018 рр. — 6. Тобто, зверніть увагу, що йдеться тут і про підозрюваних, які були незаконно притягнуті до кримінальної відповідальності, а саме про 9 із них, стосовно яких кримінальні провадження закриті на підставі пунктів 13 частини першої статті 284 КПК України (за реабілітуючими підставами).

Для більш повної оцінки ефективності діяльності новостворених антикорупційних органів (НАБУ і САП) слід звернути також увагу й на злочини, які розслідували детективи під керівництвом антикорупційних прокурорів. Так, із числа направлених ними до суду: 9 (у 2019 — 14) обвинувальних актів — за ст. 191 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), 5 (у 2019 — 4) — за ст. 209 КК України (легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), 15 (у 2019 — 12) — за ст. 364 КК України (зловживання владою і службовим становищем), 9 (у 2019 — 11) — за ст. 366-1 КК України (декларування недостовірної інформації), лише 8 (у 2019 — 10) — за ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою), 2 (у 2019 — 5) — за ст. 369-2 КК України (зловживання впливом) та 10 (у 2019 — 3) кримінальних проваджень — за іншими статтями КК України. Мало того, що НАБУ і САП за рік з направленням до суду обвинувальних актів закінчило всього 8 (у 2019 році — 10) кримінальних проваджень про одержання неправомірної вигоди та 9 (у 2019 році — 14) проваджень про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах, тобто їх результативність із виявлення й розслідування найбільш характерних корупційних злочинів у минулому році суттєво зменшилася. Треба звернути увагу й на ту обставину, що в звітах ОГП чомусь приховують кількість викритих таких злочинів, які вчинені при обтяжуючих обставинах. Зокрема, з них не видно, скільки із загальної кількості направлених до суду обвинувальних актів за статтями 191 і 368 КК України, розкрадання майна та одержання неправомірної вигоди у великих та особливо великих розмірах, які є найбільш суспільно небезпечними та й розслідувати їх складніше. А тому навіть неозброєним оком видно, що наші антикорупційні органи з року в рік в основному продовжують виявляти й розслідувати найбільш прості форми корупції, точніше їх одноепізодні й малозначні факти, а боротьба з корупцією саме в організованих формах, тим більше у вищих ешелонах влади, в яких вона й існує, причому в переважній своїй більшості при обтяжуючих обставинах, в нашій країні фактично не ведеться, про що я стверджую вже кілька років підряд. Про це свідчить хоча б і той факт, що упродовж 2020 року детективами НАБУ закінчено лише одне кримінальне провадження про кримінальне корупційне правопорушення, вчинене в складі злочинної організації, стосовно аж 2-х осіб! До речі, цей результат ще гірший, аніж у позаминулому році.

Не краща ситуація й у судах з підтвердженням результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в 2020 році, ви тільки вдумайтесь, було засуджено всього 12 обвинувачених (без розшифрування, хто ж ці обвинувачені) у таких провадженнях, обвинувальні вироки стосовно яких вступили в законну силу (тобто приблизно таку ж мізерну кількість, як і в 2019 році — 10, але в три і навіть чотири рази менше, ніж у попередні кілька років (для порівняння: у 2017 — 35 осіб, а у 2018 ще більше — 47)! Думаємо, навіть на цьому прикладі можна переконатися в тому, що всі заяви керівника НАБУ та його лобістів, в тому числі й закордонних, про великі «досягнення» в боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади в Україні не відповідають дійсності. Бо для прикладу, кому потрібні хвалебні повідомлення керівника бюро про притягнення в 2020 році до кримінальної відповідальності 201 особи за вчинення корупційних злочинів, якщо відповідно до статистичних даних лише 5,9% із числа обвинувачених НАБУ і САП осіб (причому сюди входять і ті, хто притягнутий до відповідальності ще в позаминулі роки) були засуджені у 2020 році й реально покарані!

Про край низьку ефективність роботи новостворених антикорупційних органів досудового розслідування та спеціалізованої прокуратури свідчить і категорія суб’єктів, стосовно яких вони скерували до суду в минулому році обвинувальні акти: щодо 11-ти народних депутатів України та депутатів ВР АРК (з одного боку це вражає, а з іншого — скоріше за все, колишніх), тим більше, що ця цифра в статзвіті чомусь об’єднана, 1-го депутата обласної ради, 2-х посадових і службових осіб Кабінету Міністрів України, 2-х державних службовців категорії «А», однієї посадової особи місцевого самоврядування 1–2 категорії, 6-ти професійних суддів, ймовірніше — районних судів (у той час, як, наприклад, у 2019 році їх було майже вдвічі більше — 11, а в 2018 році ще більше — 22), 11-ти керівників суб’єктів великого підприємництва, 15-ти працівників юридичних осіб публічного права та, знову ж таки, щодо 45-ти «інших осіб», які не мають жодного відношення до корупції в органах влади.

Як вбачається з наведених вище статданих, у минулому році основні свої зусилля НАБУ й антикорупційна прокуратура продовжували зосереджувати, як і раніше, не на боротьбі з корупційними діяннями найвищих посадових осіб нашої держави, для чого фактично й створювалися ці нові антикорупційні органи, так і навіть свій «антикорупційний» суд, а фактично проти суб’єктів, які не мають жодного відношення до корупції, тобто так званих «інших осіб», працівників юридичних осіб публічного права та керівників суб’єктів великого підприємництва, хто не уповноважений на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, кількість яких, до речі, в 2020 році становила 71 особу (11+15+45) із всіх 95-ти обвинувачених, хоча й вони не завжди притягнуті до кримінальної відповідальності саме за вчинення корупційних діянь.

Більше того, в 2020 році судами в порядку п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України для усунення недоліків повернуто прокурорам САП 3 обвинувальних акти, 2 з яких потім перебували в провадженні детектива в звітному періоді, один із них був скерований повторно до суду, але вже у вигляді клопотання про звільнення цього обвинуваченого від кримінальної відповідальності (для порівняння: у 2019 — судом повернуто 2 обвинувальних акти, обидва скеровано до суду до кінця 2019 року; у 2018 році судом повернуто 3 обвинувальних акти, з яких один скеровано повторно до суду до кінця 2018 року без проведення досудового розслідування, 2 — перебували в провадженні детективів у провадженні в звітному періоді, після чого один із них також був скерований повторно до суду, а одне кримінальне провадження станом на кінець 2018 року залишилося в НАБУ у залишку як незакінчене).

У порядку п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України (повернення обвинувального акта, якщо він не відповідає вимогам КПК України) в 2020 році судом повернуто 2 (як і позаминулого року) обвинувальні акти, з яких до кінця 2020-го один був повторно скерований до суду, а другий — обрахований у залишку кримінальних проваджень на кінець року (для порівняння: у 2019 році — 1 обвинувальний акт повторно скеровано до суду в звітному періоді без проведення досудового розслідування, а другий після перебування у провадженні детектива до кінця 2019 року теж скерований до суду повторно).

Як підсумок, із п’яти обвинувальних актів, що мали недоліки та були повернуті судом прокурорам САП, лише два були повторно скеровані до суду (причому, один з них з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності) та 1 — перебував в залишку. А от щодо двох інших повернутих судом обвинувальних актів статистика інформацію явно приховала (такі дані ніде не зафіксовані)!

Залишок незакінчених кримінальних проваджень у детективів на кінець 2020 року становив 796 кримінальних проваджень, що менше, ніж у 2019 — 892. До всього цього треба додати й той факт, що об’єктивним свідченням незадовільної боротьби із корупцією є вкрай низьке реальне відшкодування НАБУ і САП збитків, заподіяних кримінальними правопорушеннями, викритими ними (0,36% проти 14% (490 083 322 грн. у 2019 році)!

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Підготовка професійних суддів як один з елементів судової реформи: міжнародний досвід та перспективи його використання в Україні

Опубліковано

on

От

Повноцінне функціонування судової гілки влади в світлі проведення судової реформи в Украні залишається серйозним викликом у системі державного й публічного управління. Адже саме суд у демократичному суспільстві забезпечує баланс сил у владних відносинах і є основою функціонування державного механізму. У зв’язку із сучасною реалізацією судової реформи в Україні важливим аспектом є вивчення досвіду зарубіжних країн та оцінка рівня відповідності законодавства нашої країни міжнародним правовим стандартам. На нашу думку, проведення успішної реформи судової системи включає також здійснення підготовки кваліфікованих суддівських кадрів. Подальше формування суддівського корпусу України пов’язане з додатковим вивченням європейського досвіду в цій справі. Існують певні загальні риси у розвитку системи правосуддя у провідних країнах Європи, а також США, які становлять інтерес і для України.

Юрій Гончарук
начальник Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області, заслужений юрист України
Юлія Борик
головний спеціаліст із забезпечення договірної та позовної роботи ТУ ДСА України в Чернівецькій області

Досвід Франції

Ґрунтовні наукові дослідження щодо міжнародного досвіду підготовки суддівських кадрів та шляхи вдосконалення такої підготовки в нашій державі знаходимо в працях С. В. Степанова. Так, зокрема, зазначено, що питанням професійної підготовки суддів у Франції займається Національна школа магістратури. Вона включає початкову підготовку та підвищення рівня кваліфікації без відриву від роботи. Така початкова підготовка триває близько 31 місяця та охоплює наступні етапи: 1) 2 роки — загальна теоретична підготовка з проходженням практики в суді (9 місяців), жандармерії, пенітенціарних органах, адвокатському бюро (6 місяців); 2) 6 місяців — теоретична підготовка в Бордо за обраною спеціалізацією з проходженням практики в суді першої інстанції та апеляційному суді (5 місяців).

Читайте також: Суддя без правил, або Чому в Страсбурзі відхилили кандидатури претендентів у ЄСПЛ від України?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Зазначимо, що суддями у Франції можуть стати лише особи, які закінчили Національну школу магістратури Франції та отримали диплом і рекомендацію. У свою чергу, до цієї школи вступають випускники юридичних вузів, які отримали базову правову підготовку, а також деякі категорії державних службовців. Підвищення кваліфікації тут проходить через обов’язкові та факультативні модулі (теоретична підготовка) тривалістю 2–5 днів кожний та за допомогою практичної роботи в державних установах, судах, адміністраціях, на підприємствах тощо (практична підготовка) тривалістю не довше одного тижня. В ході теоретичної підготовки судді тренуються засвоювати й застосовувати деонтологічні правила, аналізувати та узагальнювати практичну ситуацію (або судове досьє), знання й уміння застосовувати процесуальне законодавство тощо. Практична підготовка проходить у вигляді стажування в різноманітних органах та інститутах послідовно: адаптація у суді, стажування у адвоката, в органах розслідування, в пенітенціарній службі, в апеляційному суді, у судах цивільної і кримінальної юрисдикції, в суді для неповнолітніх, також секретарем судового засідання.

Польща

Підвищення кваліфікації має в собі очевидну тезу про те, що кожній людині, незалежно від статусу, час від часу потрібно підвищувати свій професійний рівень. Таке підвищення кваліфікації суддів повинне бути автономним від інших органів та гілок влади, зважаючи на роль судів у системі державних органів. У зв’язку з цим цікавим видається також досвід Республіки Польща, яка завдяки своєчасним і вдалим реформам набула статусу повноправного члену Європейського Союзу. Професійну підготовку кандидатів на посаду судді в цій країні здійснює Національна школа судочинства та прокуратури. Кандидати на посаду судді проходять навчання в два етапи: загальна та професійна підготовка. Загальна підготовка триває 12 місяців і включає відвідання лекцій та практичних занять. Після закінчення кожної секції курсу кандидат проходить практику в судах та інших органах, пов’язаних із судочинством. Після проходження практики претендент проходить ще професійну підготовку, яка триває 48 місяців. Лише після завершення всіх цих етапів він має право подавати заявку на заміщення вакантної посади судді в районному суді.

США: суддя як самостійна політична фігура

Підхід до формування суддівського корпусу у США принципово відрізняється від європейського досвіду. Згідно із законодавством Сполучених Штатів Америки суддею може стати громадянин США не молодше 21 року, який має юридичну освіту, володіє англійською мовою і проживає на території штату від одного року. При цьому судді зазвичай не просуваються по кар’єрних сходах, а можуть розпочати запаморочливу кар’єру взагалі минаючи нижчий ступінь. Зокрема, кандидат відповідно до здібностей може потрапити в будь-яку судову інстанцію, не є винятком навіть посада у вищому судовому органі. Тобто юрист без будь-якого судового досвіду може стати суддею в суді останньої інстанції штату чи навіть у Верховному Суді Сполучених Штатів Америки. Досвід роботи не грає суттєвої ролі, оскільки суддя визнається не інструментом у структурі держави, а самостійною політичною фігурою. Так, суддям для просування по службі необхідно заручитися підтримкою населення або мати покровителів серед політичних еліт. У протилежному випадку суддя будь-якої інстанції зазвичай до пенсії залишиться на одному місці.

Читайте також: Судді вищих спеціалізованих судів притягуватимуть до відповідальності за неповагу до суду

Ще однією особливістю процедури формування суддівського корпусу в США є відсутність вимоги проходити спеціальну підготовку для заміщення посади. Традиційно кандидати на посаду повинні мати юридичну освіту, як було вказано вище, але це скоріше диспозитивна норма. Більша увага приділяється його професійній придатності для виконання покладених на нього функцій, аналізуються його професійні та особисті якості, а спецслужби і преса намагаються знайти в його минулому «чорні плями». Саме тому в розділі 1 ст. 3 Конституції США зазначено, що «судді як Верховного, так і нижчих судів займають свої посади, поки їх поведінка бездоганна, і у встановлений час отримують за свою службу винагороду, яка не може бути зменшена під час перебування їх на посаді». Для введення у спеціальність новопризначених суддів у 1967 році був заснований Федеральний суддівський центр, основним завданням якого є проведення та узагальнення наукових досліджень для підготовки суддів. Федеральний суддівський центр надсилає новому судді так звану «настільну книгу судді» та відеофільм «Вступ до спеціальності. Перший рік роботи суддею», завдяки яким судді отримують список літератури, нових публікацій, досліджень для самостійного опрацювання та іншу важливу інформацію. Завдяки цьому вони можуть «підтягнути» свої знання із судочинства. До того ж, для всіх бажаючих суддів (як нових, так і постійно діючих) Федеральним суддівським центром організовуються семінари для підвищення професійного рівня. Програми такої підготовки складаються з двох частин і проводяться досвідченими суддями та вченими. В першій частині з групою обговорюють дискусійні питання матеріального та процесуального права і діловодства. Для кращого засвоєння матеріалу заняття проводяться з використанням мультимедійних презентацій. У другій частині проводиться практичне опрацювання процесу судочинства, який включає: моделювання процедури слухання справи в суді, психологічні взаємовідносини зі сторонами по справі та засобами масової інформації, супроводження процесу та складання судового рішення.

Аналізуючи порядок висунення та призначення федеральних суддів США, К. Ф. Гуценко зауважив, що кандидат на посаду судді повинен бути видатним юристом і лідером у тій місцевості, де він висувається, а його особиста і професійна репутація має бути бездоганною. До того ж у ході перевірки кандидата на посаду судді прискіпливо вивчається його особа та всебічно з’ясовуються професійна та моральна сторони.

Читайте також: Ні ліцензії на протиправність. Про право зворотної вимоги до суддів і прокурорів

Звичайно, зазначений досвід зарубіжних країн щодо підготовки та підвищення кваліфікації суддів не може бути повністю перенесений на аналогічні процеси в межах національної судової системи, проте його окремі аспекти можуть бути використані в рамках здійснення судової реформи. Доцільним є підпорядкування процесу реформування судочинства загальним принципам державного управління, що дозволить досягнути бажаних результатів реформи та імплементувати європейські стандарти судочинства, основний з яких — незалежність судової гілки влади — визначається Європейським Союзом показником рівня демократії і розвитку правової сфери в країні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Опубліковано

on

От

Два тижні тому в Укрінформі відбулася презентація «Національної доповіді про загальний стан криміногенної обстановки в Україні, про стан злочинності та протидії їй, а також про дотримання конституційних прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні у 2020 році». Як зазначалося, її підготовці сприяла група колишніх і нинішніх працівників силових відомств та експертів у галузі правоохоронної діяльності. Тож документ вийшов ґрунтовний і детальний. Представив доповідь екс-заступник Генпрокурора (у 2000—2002, 2005—2006 та 2014—2015 роках), державний радник юстиції 2 класу, кандидат юридичних наук Олексій Баганець, нині — адвокат і правозахисник. Анонсуючи документ, він наголосив, що автор не переслідував політичної чи будь-якої іншої мети, а лише прагнув надати владі своє фахове бачення криміногенної ситуації в державі. «Метою було надати альтернативну, об’єктивну та незаангажовану інформацію про стан правопорядку в нашій країні. Аналіз ситуації направимо Генеральному прокурору, в Офіс Президента», — зазначив Олексій БАГАНЕЦЬ.

Читайте також: Ні ліцензії на протиправність. Про право зворотної вимоги до суддів і прокурорів

За його словами, «це— загальний стан злочинності і протидії їй, проблеми боротьби зі злочинами в сфері економіки, протидія корупційним кримінальним правопорушенням, про критичний стан правопорядку на дорогах України, стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування». Загалом документ (далі — Національна доповідь) складається з 55 сторінок і містить 6 розділів з найбільш важливих напрямів боротьби зі злочинністю. На переконання автора доповіді, цей аналіз і висновки мають «допомогти владі вдатися до правильних рішень з викорінення цих негативних явищ». Як зазначалося, до обговорення Національної доповіді, зокрема, долучилися: Валерій Карпунцов, депутат Верховної Ради України VIII cкликання, екс-перший заступник голови комітету ВРУ з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності; Василь Вовк — експерт з питань воєнної безпеки, генерал-майор юстиції, Микола Голомша, екс-заступник Генпрокурора України, та Валерій Підболячний, екс-заступник голови Служби безпеки України — начальник Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Зазначимо також, що у презентації взяли участь такі відомі фахівці та експерти, як Тарас Загородній, керуючий партнер Національної антикризової групи; Вадим Пікінер, голова ГО «Асоціація слідчих України» та ГО «Спілка прокурорів України»; Григорій Остафійчук, генерал-майор, начальник Головного слідчого управління СБУ (до 31 травня 2019 р.); Олег Березюк, експерт з міжнародних питань, юрист, колишній радник голови Служби зовнішньої розвідки; Марина Ставнійчук, кандидат юридичних наук, голова ГО «За демократію через право», та Петро Стецюк, суддя Конституційного Суду України (2006—2016 рр.).

— Олексію Васильовичу, що спонукало Вас взятися за це дослідження, яке щороку мав би робити той же Офіс Генпрокурора, МВС та інші правоохоронні структури?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

— Почну з того, що для будьякої влади в нашій державі повинні бути обов’язковими норми Конституції України про те, що саме людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. На жаль, у дійсності, в Україні ці норми Основного Закону не забезпечені і не виконуються належним чином, зокрема й на стадії розкриття та досудового розслідування кримінальних правопорушень. Так, приблизно з 2016—2017 років щорічно зменшується кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень, але це не є наслідком покращення кримінальної обстановки, а пов’язано з іншими причинами: приблизно 40—50% потерпілих громадян, у зв’язку з недовірою до органів правопорядку, просто не звертаються із заявами про вчинення відносно них злочинів. А в тих випадках, коли потерпілі все таки повідомляють поліцію і прокуратуру про вчинення кримінальних правопорушень, то правоохоронці, особливо Національна поліція, всіляко ухиляються від реєстрації значної кількості з них, тим самим приховуючи їх від обліку.

Читайте також: Саме звернення до суду з обвинувальним актом, а не лише його складення чи вручення, має бути вчинено у межах строку досудового розслідування

Про це свідчить і той факт, що в минулому році до судів надійшло значно більше скарг, аніж у попередні роки, стосовно невнесення слідчими і прокурорами відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (37 826), що становило майже 50% від загальної кількості всіх отриманих судами скарг на бездіяльність органів правопорядку і прокуратури. І це має місце, в першу чергу, через ліквідацію нагляду з боку прокурорів за додержанням органами досудового розслідування вимог законів, в тому числі й про облік та повноту реєстрації злочинів.

Далі хоча б коротко зупинюся на проблемі розкриття злочинів. Так, із зареєстрованих у 2020 році 784 096 кримінальних правопорушень (звичайно, це без урахування прихованих і незареєстрованих) у середньому лише в 21,3% випадків конкретним особам було повідомлено про підозру, а за направленими до суду обвинувальними актами відсоток розкриття ще гірший — тільки 18,9%! І навіть якщо керуватися завідомо хибним і свідомо неправильним нині підходом правоохоронців та прокурорів до формування статзвітності, коли розкриття злочинів вираховують від кількості, як вони називають, «облікованих» у конкретному році злочинів (це без урахування зареєстрованих, а потім закритих з реабілітуючих підстав), відсоток повідомлених про підозру осіб складає 46,3%, а за направленими до суду обвинувальними актами лише — 41,1%, що теж не дає нинішнім керівникам правоохоронних органів підстав для ейфорії від таких результатів у протидії злочинності. Бо, вибачте, від чого радіти, якщо, за даними того ж Офісу Генерального прокурора, за реабілітуючими підставами в 2020 році закрито кримінальних проваджень, ви тільки вслухайтесь в ці цифри, щодо: 140 665 злочинів невеликої тяжкості, що навіть значно більше, ніж було їх зареєстровано в минулому році; 16 597 — середньої тяжкості; 19 203 — тяжких і 119 801 особливо тяжких, що теж значно перевищує кількість зареєстрованих у минулому році. Якщо об’єднати ці цифри, то вийде майже 300 тис. (296 266) кримінальних правопорушень, із яких майже половина (140 тис.) тяжких і особливо тяжких! При тому найбільше тривожить те, що в ці цифри входять і кримінальні провадження як минулих років, так і ті, які закриті завдяки так званим «поправкам Лозового», що дозволило закривати за такими ж підставами і провадження про нерозкриті злочини — як тяжкі, так й особливо тяжкі — в разі закінчення конкретних строків досудового розслідування. Про яке тоді покращення криміногенної обстановки взагалі в нашій державі можна говорити!?

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 1

Скажу більше, якщо подивитися на реальне розкриття конкретних найбільш суспільно небезпечних злочинів, то тут ситуація ще гірша. Зокрема, за правовою кваліфікацією «умисне вбивство» можна вважати розкритим лише у 32,6% таких випадків, в яких конкретним особам було повідомлено про підозру; а за направленими до суду обвинувальними актами ще менше — лише 21%, внаслідок чого на кінець 2020 року залишилися нерозкритими і без прийняття конкретних рішень понад 75% кримінальних проваджень про умисні вбивства.

За правовою кваліфікацією «квартирні крадіжки» про підозру конкретним особам повідомлено лише у 32% випадків, а за направленими до суду обвинувальними актами відсоток їх розкриття ще менший — лише 29 відсотків випадків, тобто 70% цих найбільш дошкульних саме для простих громадян злочинів залишилися в минулому році теж нерозкритими. А в цілому, нерозкритими за 2020 рік залишились, в середньому, від 30 до 80 % різних категорій кримінальних правопорушень!

Читайте також: Деякі питання оскарження недотримання розумних строків на досудовому розслідуванні. Частина 2

— Що можна сказати про боротьбу з оргзлочинністю, яка сьогодні нерідко пов’язана з представниками влади?

— Що стосується боротьби із організованою злочинністю, яка тісно пов’язана з органами влади, в тому числі й правопорядку, то належної протидії їй у нашій державі немає. Причин такого становища, звичайно, значно більше, аніж здається на перший погляд.

Ну про що можна говорити, якщо в минулому році всіма органами досудового розслідування «закінчено» (уточнюю, це не означає «направлено до суду обвинувальних актів») всього 25 кримінальних проваджень за фактами привласнення, розтрати майна та заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах, начебто, вчинених в організованих формах. А того, скільки було направлено слідчими всіх органів правопорядку і прокурорами до суду обвинувальних актів за ознаками цього злочину із нинішньої статистики взагалі невідомо, бо їх керівникам, вибачте, на мій погляд, ні про що сьогодні звітувати, от вони й приховують результати своєї бездіяльності щодо протидії найбільш небезпечним формам організованої злочинності, — як загальнокримінальній, так і, тим більше, в сфері економіки та корупції. Ну, а який ще можна зробити висновок, якщо, за даними Державної судової адміністрації України, обвинувальні вироки судами в минулому році постановлено всього у 161-му провадженні про злочини, вчинені ОЗГ і ЗО, в тому числі й у минулі роки, більше половини з яких — із затвердженням угод про визнання винуватості, тобто винесені судами за спрощеною процедурою, без проведення судового розслідування та без перевірки обгрунтованості зібраних доказів винуватості цих осіб. Ще красномовніше про бездіяльність на цьому напрямі свідчить кількість засуджених у минулому році за злочини, вчинені у складі організованої злочинної групи та злочинної організації, навіть у таких, м’яко кажучи, сумнівних провадженнях — всього 286 осіб і це на всю державу! До того ж, і ці мізерні показники є неприйнятними, бо одночасно судами було й виправдано 15 осіб у таких провадженнях.

— Як виглядає ситуація з протидії економічним злочинам? Є якісь конкретні результати?

— У цьому плані можу сказати, що результати протидії злочинності у сфері економіки ще гірші. За вчинення таких злочинів у минулому році судами засуджено по всій Україні всього 345 осіб, це, в тому числі, і провадження, обвинувальні акти по яких направлені в суди ще до 2020 року. До цього треба додати, що судами виправдано 42 особи та одночасно закрито проваджень щодо 158 осіб, ще щодо 109 осіб кримінальні провадження ними повернуто прокурорам, що в цілому більш схоже на фактичне згортання діяльності органів правопорядку і прокуратури із викриття й розслідування цієї категорії злочинів. І це в той час, коли «успішний» бізнес в Україні процвітає лише завдяки злочинному використанню бюджетних коштів, ухиленню від сплати податків та реалізації імпортних товарів, завезених на нашу територію поза митним контролем. У зв’язку з цим, про яке тоді покращення інвестиційного клімату в країні можна говорити. Наприкінці ХХ століття навіть світова спільнота констатувала, що корупція є глобальною проблемою кожної країни, а в Україні протягом, як мінімум, останніх 10 років вона стала навіть однією зі справжніх загроз національній безпеці та одночасно однією з ключових і найзаполітизованіших проблем, коли про неї значно більше говорять, аніж її вирішують. І тому (це вже як закономірний результат), за даними Індексу сприйняття корупції 2020 року, наша країна посідала вже 117-те місце зі 180 держав світу, нарівні з Єгиптом, африканською Есватіні (Свазілендом), Непалом, Сьєрра-Леоне та Замбією.

— Як можна оцінити дії влади в цьому сенсі?

— А що ж у відповідь, окрім бездумного створення й накопичення нових органів правопорядку (НАБУ, ДБР, НАЗК, БЕБ), причому з грубим порушенням вимог Основного Закону, фактично двох прокуратур та навіть особливого Вищого антикорупційного суду, що лягло додатковим тягарем на наш вічно дефіцитний Державний бюджет, вживала наша влада, питаєте ви? Доповідаю, що за вчинення корупційних діянь судами у 2020 році визнано винними 2 705 осіб, але з них набрали законної сили вироки судів лише стосовно всього 620 осіб, в тому числі й тих, щодо яких обвинувальні акти направлялися ще в попередні роки. Із них, зверніть увагу, до позбавлення волі на певний строк засуджено лише 39 осіб, що є найменшим (найгіршим) показником за останні досліджені роки. Можна лише уявити, про яку викриту правоохоронцями «корупцію» йшла мова в таких вироках, бо найбільше осіб (523 або 84%) було засуджено за кримінально карану корупцію, не дивуйтесь, до штрафу! До всього цього треба ще додати і той неприємний факт, що одночасно судами було виправдано 31 особу, яких слідчі і прокурори незаконно обвинувачували у вчиненні корупційних дій! Як тоді такі «результати» можна порівнювати з тією обставиною, що відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2020 рік» на діяльність лише згаданих нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК, ДБР) було виділено 3 240 787 200 гривень (і це без урахування Національного агентства України з питань виявлення розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів — 190 450 000 грн)? А відшкодовано, завдяки їх роботі, до державного бюджету з числа заподіяних корупцією збитків лише 1 708 434 гривень! Оце і є результати протидії корупції в нашій державі, чого не хочуть визнавати наші так звані «антикорупціонери» та не бачать Президент зі своєю командою. А чому? Бо вони просто не здатні цьому процесу протистояти!

Читайте також: Наслідком недотримання належної правової процедури у ході досудового розслідування є визнання одержаних доказів недопустимими

І нічого дивного в цьому немає, оскільки упродовж 2020 року тими ж детективами НАБУ закінчено лише одне кримінальне провадження про корупційне правопорушення, вчинене у складі злочинної організації, стосовно аж 2-х осіб.

Не краща ситуація і у судах з підтвердженням результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в тому ж 2020 році було засуджено всього 12 обвинувачених(!), стосовно яких обвинувальні вироки вступили в законну силу, в тому числі й тих, обвинувальні акти щодо яких направлялися в суди в минулі роки. При тому варто детальніше подивитися на суб’єктів, відносно яких такі обвинувальні акти направлялися до суду — основні свої зусилля НАБУ й антикорупційна прокуратура продовжували зосереджувати, як і протягом всього свого існування в Україні, не на боротьбі з корупційними діяннями найвищих посадових осіб держави, для чого вони фактично й створювалися, а проти так званих «інших осіб» — «працівників юридичних осіб публічного права» та «керівників суб’єктів великого підприємництва», тобто тих, які не здійснюють функцію представників влади чи місцевого самоврядування, та саме вони і складають більшість притягнутих до кримінальної відповідальності за корупцію.

— Що можна сказати щодо ситуації на українських дорогах? Українці гинуть, і війни не треба…

— Ситуація тут дійсно катастрофічна. Подивіться хоча б на столицю, де сьогодні, після так званих «реформ» поліції, хто як хоче, той так і їздить. На це вплинула, в тому числі й недалекоглядна, недержавницька, а може, навіть і корупційна, політика попередньої влади, яку продовжує, на превеликий жаль, і нинішня. На фоні повного знищення вітчизняного автопрому, був фактично відкритий наш митний кордон для самовільного нелегального завезення вживаних автомобілів, як правило, майже з повністю вичерпаним моторесурсом, із Європи так званих «євроблях», без сплати митних платежів та податків, без реєстрації цих автомобілів на конкретних громадян України. До цього треба додати й завезення битих у результаті ДТП, а також постраждалих від паводків автомашин із США, що, до речі, процвітає й по сьогодні. Недаремно ж відповідно до даних щорічного рейтингу міжнародної аналітичної компанії TomTom щодо рівня заторів Київ, наприклад, у минулому році посів 12-те місце (!) а завантаженість доріг столиці знаходиться на рівні Бангкока, Стамбула чи Джакарти.

А тому й не дивно, що протягом позаминулого (2019 р.) року в Україні трапилося 160 675 дорожньо-транспортних пригод, із них — 26 052 — із заподіянням шкоди здоров’ю постраждалим. На жаль, у тому ж році збільшилася й кількість ДТП із заподіянням смерті потерпілим — загинули 3 454 особи, що більше 2018 року на 11,1%, хоча, я впевнений, що таких людей значно більше.

До речі, смертність на дорогах в Україні в 2019 році була навіть вища десяти осіб на добу. За цим сумним показником, за мірками Європи, куди ми декларуємо, начебто, свої прагнення, наша держава посідала 6-те місце разом із Угандою, Киргизстаном, Гондурасом та Єменом і була одним із лідерів у світі за рівнем смертності на дорогах.

І яка ж реакція нашої влади на ці факти? За інформацією ДСА України в 2019 році судами за порушення правил дорожнього руху (ст. 286 КК України) було засуджено значно менше осіб, ніж у попередні роки — лише 1 878, при цьому обвинувальні вироки по цій категорії злочинів протягом 2018—2019 років виносилися судами в основному за частинами 1 і 2 цієї статті, тобто за скоєння менш суспільно небезпечних діянь, аніж за 3 і 4 частинами даної статті. Скажу більше: з кожним роком зменшується і кількість осіб, засуджених за вчинення таких злочинів до позбавлення волі.

— Як можна взагалі оцінити роботу судів у цьому плані, я маю на увазі судові вироки?

— Можу констатувати, що ще гірша судова репресія за доведені в суді адміністративно карані факти порушень Правил дорожнього руху, особливо за керування транспортними засобами особами, які знаходяться в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, матеріали по яких складає наша «реформована» патрульна поліція, ще гірша. Як вбачається із статистичних даних, наданих Державною судовою адміністрацією України, основною мірою покарання до таких винних осіб, не дивуйтеся, був штраф, причому кількість оштрафованих судом правопорушників щорічно тільки зростає, в той час як найдієвіший засіб адмінвпливу до таких правопорушників — позбавлення спеціального права на управління транспортними засобами (водійських прав), з кожним роком застосовується, судами, навпаки, щорічно все менше й менше: якщо в 2015-му такий вид стягнень було застосовано до 20 040 осіб, то в 2019 році ця кількість знизилася до зовсім, вибачте, непристойної цифри — 8 осіб! Хіба можна з такими підходами навести правопорядок на дорогах України? Звичайно, що ні.

— Повернемося до реформування органів правопорядку. Може, корінь всіх проблем тут?

— Якщо відверто, то протягом останніх 6—7 років так зване «реформування» органів правопорядку і прокуратури під гаслами приведення їх до, начебто, «європейських стандартів» призвело, навпаки, до зростання випадків зловживання органами досудового розслідування і прокуратури своїми повноваженнями на шкоду конституційним правам і свободам громадян, що зовсім не характерно для країн Європи. Таке стало можливим, на превеликий жаль, тому, що нашому довірливому суспільству зуміли нав’язати думку про те, якщо стосовно будь-якої особи зареєстрували кримінальне провадження в ЄРДР чи назвали її в ЗМІ злочинцем або корупціонером, або затримали як підозрюваного, вручили повідомлення про підозру, а тим більше, коли щодо неї судом, за ініціативою слідчого і прокурора, було обрано виняткову міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, то це однозначно вже свідчило про доведеність її винуватості у вчиненні будь-якого злочину, в толму числі й корупційного. Тому, як наслідок, у нас вже звикли, що не потрібно чекати винесення обвинувального вироку суду, який би підтвердив цей факт.

Як закономірний результат таких викривлених підходів до презумції невинуватості та принципу верховенства права, органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово, підкреслюю, і безкарно порушують права і свободи громадян, які після позбавлення прокуратури повноважень здійснювати нагляд за дотриманням законів на досудовому розслідуванні залишилися фактично беззахисними, про що свідчать хоча б такі статдані.

1. Щороку в середньому на 15% більше до суду подається прокурорами та слідчими клопотань про обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, в той час як застава судами стала обиратися майже втричі рідше.

2. Майже три чверті поданих клопотань слідчих і прокурорів про проведення обшуків слідчі судді задовольняють і лише стосовно приблизно 16% клопотань у задоволені відмовляють.

3. Щорічно слідчі судді погоджують майже 90% клопотань про надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, що свідчить про поверховий контроль саме з боку суду за дотриманням прав і свобод громадян.

4. Також щороку на 10% збільшується кількість накладених судами арештів на майно громадян та юридичних осіб на стадії досудового розслідування, що теж підриває довіру до якості судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян.

5. З кожним роком збільшується кількість як поданих до судів клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), так і, що найголовніше, кількість задоволених судами таких клопотань. У той же час після проведення дозволених судами негласних слідчих (розшукових) дій прокурорами в минулому році прийнято рішень про долучення до матеріалів кримінальних проваджень в якості доказів вини підозрюваного чи обвинуваченого в середньому лише 34,4% здобутих у результаті їх проведення матеріалів НСРД, хоча, скажімо, у ДБР цей показник ще нижчий — 23,1%, у НПУ — 31,6 відсотка.

6. На бездіяльність слідчого і прокурора громадяни в 2020-му скаржилися в 6 разів більше, ніж у 2013 році, і ця статистика щороку лише зростає, але належних висновків із цього ніхто в державі не робить, а тому беззаконня, безвідповідальність та безкарність в органах правопорядку і прокуратури тільки «процвітають». І всі ці докази справжнього наступу правоохоронців на права і свободи громадян відбуваються на фоні щорічного зниження кількості направлених слідчими і прокурорами обвинувальних актів до суду, при тому, що залишки нерозглянутих обвинувальних актів у судах з року в рік лише зростають (в середньому на 20%).

— Олексію Васильовичу, як можна підсумувати цю розмову?

— Як на мій погляд, з чим погоджуються, думаю, і мої колеги, сьогодні склалася досить критична ситуація, що загрожує національній безпеці нашої держави, а тому й було прийнято рішення про підготовку і направлення відповідної Національної доповіді Президентові України. З метою покращення криміногенної обстановки в країні, я пропоную, як мінімум, вжити якнайшвидше хоча б кілька таких заходів:

– негайно (!) привести у відповідність до вимог Конституції України (щодо нових функцій органів прокуратури) Кримінальний процесуальний кодекс, Закони України «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність» та інші законодавчі акти, якими регулюється діяльність органів правопорядку та досудового розслідування, розкривши обов’язково, при цьому, зміст нових понять конституційних повноважень прокурорів, чого не зроблено з 2016 року;

– паралельно розробити і внести вкрай необхідні зміни до Кримінального процесуального кодексу України, Законів України «Про прокуратуру», «Про Національну поліцію», про НАБУ, про ДБР, про БЕБ тощо, в яких визначені повноваження органів досудового розслідування, а також до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яким визначаються повноваження оперативних підрозділів усіх органів правопорядку, з метою покращення ефективності проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування та з тим, щоб оновити (чи відтворити, як кому подобається) ефективну систему правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором та підпорядкованими йому прокурорами, які б і несли персональну відповідальність як за організацію протидії злочинності, в тому числі й корупції, в нашій державі, так і за стан дотримання прав і свобод людини і громадянина при досудовому розслідуванні, за що сьогодні в нашій державі ніхто персонально не відповідає;

– припинити протиправну діяльність, спрямовану на подальшу руйнацію органів прокуратури та правопорядку шляхом прямого втручання іноземних держав та їх представників у підбір і розстановку кадрів у прокуратурі, органах досудового розслідування та судах, що протирічить Основному Закону України, забезпечивши одночасно дотримання конституційних прав і свобод їх працівників, в першу чергу незаконно звільнених прокурорів, поновити їх реально на роботі, виплатити кошти за вимушені прогули та вихідну допомогу, як це передбачено законом; встановити винних у цьому посадових, службових та інших осіб (тих же членів конкурсних комісій) і вжити необхідних заходів до відшкодування за їх особистий рахунок заподіяних державному бюджету значних матеріальних збитків у результаті незаконного звільнення прокурорів;

– передбачити законодавчо прозору процедуру перевірки слідчих і прокурорів саме на професійну і фахову придатність до роботи, але не через безглузді та бездарні тести, невідомо ким розроблені, тим більше без проходження відповідної експертизи, і не шляхом складання «висновків комісії» з числа делегованих іноземними державами своїх «представників» лише за результатом проходження одного із кількох етапів тестування, а за підсумками всіх трьох етапів професійного оцінювання, і то за рішенням органів прокурорського самоврядування, які вже відновлені, або створених саме для цієї мети кадрових комісій із числа вітчизняних визнаних фахівців практиків у сфері правоохоронної діяльності, організації досудового розслідування та процесуального керівництва досудовим розслідуванням, а також авторитетних та незалежних науковців із кримінального процесу та криміналістики. Думаю, що цього поки що буде достатньо.

Спілкувався Федір ІЛЛЮК,
ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Старт ринку сільгоспземель: хитання між логікою права та інтересами зацікавлених осіб

Опубліковано

on

От

Павло Кулинич,
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАНУ

Як відомо, 1 липня цього року в земельно-правовій історії України сталася знаменна подія. В цей день була скасована дія земельного мораторію, який гальмував розвиток земельної реформи в нашій державі протягом останніх 20-ти років, та був запроваджений ринок сільськогосподарських земель.

Читайте також: Ставку ПДВ 20% для деяких видів сільгосппродукції відновлено

Правова модель ринку

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Прийнята законодавцем правова модель ринку сільськогосподарських земель передбачає його двоетапне введення. На першому етапі — з 1 липня 2021 р. по 31 грудня 2023 р. — правом на набуття сільськогосподарських земель наділені громадяни України, а також банки, які надали кредити під заставу сільськогосподарських угідь, а їх власники не спромоглися повернути позичені в банку кошти й змушені погашати борги заставленою землею. Лише за таких умов банки мають право переводити на себе права власника заставлених земель. Крім того, протягом першого етапу перехідного періоду громадяни України можуть набувати у власність не більше 100 гектарів сільськогосподарських земель різного цільового призначення. На другому етапі ринкового обігу сільськогосподарських земель, який планується відкрити з 1 січня 2024 р., до числа громадян України, які мають право набувати у власність такі землі, додаються і українські юридичні особи, а максимальна площа сільськогосподарських земель, що можуть набуватися у власність однією особою, зростає до 10000 гектарів.

Слід відмітити, що не всі задоволені такою компромісною правовою моделлю ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення. Водночас непримиренні критики запровадження ринку сільськогосподарських земель, як з боку науковців, так і з боку практиків, несподівано затихли, очевидно, в пошуках нових аргументів проти земельного ринку на селі.

Запроваджена в Україні правова модель ринкового обігу сільськогосподарських земель «народжена» двома законами, нормами яких внесені зміни і доповнення до Земельного кодексу України та деяких інших законодавчих актів. Так, 31 березня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення», а 28 квітня цього року — Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин». Досвід ринкового обігу таких земель, набутий протягом перших 5-ти місяців після його запровадження (липень–листопад 2021-го) свідчить про певну складність передбаченої вищезазначеними законами правової моделі цього ринку. Відтак, як констатують багато спостерігачів, «ажіотаж» на ринку сільськогосподарських земель відсутній. Закладені у правову модель правові запобіжники не допускають надмірних крайнощів у розвитку ринку земель, обмежуючи участь всіх потенційних учасників у земельних транзакціях.

Читайте також: Заборона відчуження стосується не всіх земельних ділянок сільгосппризначення, а лише окремих видів

Однак, крім обґрунтованих правових важелів (запобіжників) стримування, ринок сільськогосподарських земель гальмується ще й помилками при підготовці відповідних законопроектів або штучно створеними «відхиленнями» від притаманних правовій державі засад правового регулювання земельних відносин. По-перше, не «вписується» в офіційні повідомлення «мессидж» про скасування в Україні земельного мораторію з 1 липня 2021 р., оскільки він не тільки не скасований повністю, а й частково навіть посилений. Зокрема, посилення земельного мораторію проявляється в запровадженні постійної заборони на продаж земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності (під час дії земельного мораторію така заборона хоча й існувала, але вважалася тимчасовою).

По-друге, суперечливим з точки зору правового режиму сільськогосподарських земель бачиться й законодавче положення про включення до загальної площі в 100 га сільськогосподарських земель, які можуть набуватися громадянами України у власність, не тільки товарних сільськогосподарських земель, а й земель, які ніколи не підпадали під заборону земельного мораторію (землі для індивідуального та колективного садівництва) або ж підпадали під його дію частково (землі для ведення особистого селянського господарства). Відтак особа, яка придбала ділянки в садовому товаристві площею до 0,12 га, зобов’язана доводити, що вона не є власником ще 99,89 га сільськогосподарських земель.

По-третє, незважаючи на встановлену фактичну заборону на набуття до 1 січня 2024 р. юридичними особами земель сільськогосподарського призначення у власність, формулювання «знаменитої» частини 15 Перехідних положень Земельного кодексу України умисно чи «з необережності» викладено таким чином, що юридичні особи не мають права набувати у власність лише землі «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельні ділянки, виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельні частки (паї)». Це означає, що юридичні особи мають право набувати і до 1 січня 2024 р. такі сільськогосподарські землі, які надані громадянам для ведення особистого селянського господарства за рішенням органів влади та земельні ділянки для садівництва. Однак така редакція закону неоднозначно розуміється в суспільстві й дезорієнтує практику застосування законодавства про ринок сільськогосподарських земель. Так, юридичні фірми почали надавати своїм клієнтам-юридичним особам поради щодо можливості купівлі ними таких земель, а нотаріуси — посвідчувати угоди купівлі-продажу та реєстрували право власності. Згодом Міністерство юстиції України видало роз’яснення про те, що до 1 січня 2024 р. купівля юридичними особами будь-яких земель є незаконною, і нотаріуси почали відмовлятися від посвідчення таких угод.

Депутати пропонують зміни: що спонукало?

Такі суперечності у законодавстві про ринковий обіг земель сільськогосподарського призначення спонукали ряд народних депутатів ініціювати їх усунення. В зв’язку з цим 20 жовтня 2021 р. на розгляд Верховної Ради України був поданий проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих питань, пов’язаних із набуттям права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення», який зареєстрований за № 6199. Зокрема, законопроектом пропонується внести зміни до Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з пропозиціями щодо уточнення деяких положень цих законодавчих актів.

А 25 жовтня цього року інша група народних депутатів України внесла на розгляд Верховної Ради проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо уточнення положень стосовно вчинення нотаріальних дій у процесі набуття прав на земельні ділянки», який зареєстрований за № 6199-1 як альтернативний до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих питань, пов’язаних із набуттям права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення», № 6199 від 20 жовтня 2021 р.

Читайте також: Усе більше українців підтримують ринок землі

Як слушно зазначається в Пояснювальній записці до законопроекту 6199-1, в процесі реалізації Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» виникли певні проблеми, пов’язані з реалізацією його норм. Так, встановлена в законодавстві процедура набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення є складною, адже передбачає проведення перевірки нотаріусом набувача такого права численним вимогам закону до власника таких земельних ділянок. У середньому така процедура займає близько тижня-двох і збільшує нотаріальні витрати, які перекладаються на клієнтів — сторін договору купівлі-продажу сільськогосподарських земель. Автори законопроекту слушно зазначають, що особливо серйозною ця проблема є для продавців та покупців невеликих земельних ділянок для садівництва та земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства. Такі земельні ділянки здебільшого не мають високої вартості, тому підвищені витрати, які вимушені сплачувати сторони договорів, є для них суттєвим, але не необхідним матеріальним обтяженням.

Крім того, статтею 130-1 Земельного кодексу України, внесеною Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», юридичним особам, які є орендарем земельної ділянки або мають спеціальний дозвіл на видобування визначених законом корисних копалин, надане переважне право купівлі орендованої земельної ділянки. Саме ця норма викликає неоднозначне тлумачення на практиці та складнощі в її застосуванні. Так, одна частина юристів-практиків вважає, що переважне право на викуп орендованої земельної ділянки сільськогосподарського призначення є похідним від можливості набуття орендарем таких земель у власність взагалі. Іншими словами, якщо за законом юридична особа не має права набувати у власність такі земельні ділянки взагалі, то вона не може мати й переважного права на їх викуп. Як доказ такі юристи вказують на те, що в Україні певна частина сільськогосподарських земель перебуває в оренді в юридичних осіб, які засновані іноземцями. Закон позбавив іноземців та створені ними юридичні особи можливості набувати у власність такі землі принаймні до проведення всеукраїнського референдуму з цього питання. Те саме можна сказати й про українські юридичні особи: навіть будучи орендарями сільськогосподарських земель, вони не можуть мати переважне право на їх викуп у власність, оскільки до 1 січня 2024 року вони не мають «звичайного» права на придбання сільськогосподарських земель у власність взагалі.

Натомість деякі юристи-практики вважають, що переважне право на викуп орендарем орендованої земельної ділянки сільськогосподарського призначення не пов’язане з передбаченою законом можливістю щодо набуття землі у власність. І на цій основі доводять, що навіть ті юридичні особи, які не мають права набувати сільськогосподарські землі у власність, але є їх орендарями, наділені переважним правом на викуп орендованих земель. Цікаво, що якщо слідувати цій логіці в трактуванні змісту законодавства, то виходить, що й іноземці-орендарі сільськогосподарських земель мають переважне право на їх викуп. Однак така логіка не узгоджується з канонами права: переважне право на набуття певної речі у власність можуть мати тільки ті особи, які мають безспірне право на набуття такої речі у власність. І навпаки: якщо особа законом позбавлена права набувати певну річ у власність, то вона не може мати й переважного права на набуття такої речі у власність.

На наш погляд, чітке розуміння такої логіки права є дуже важливим для практики правозастосування. А відхилення від такої логіки правового регулювання суспільних відносин тягне за собою настання «побічних негативних» правових наслідків. Так, як зазначається в Пояснювальній записці до законопроекту, Земельний кодекс визначає, що в разі продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення з порушенням переважного права її купівлі суб’єкт переважного права має право пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Проте, оскільки на сьогодні продаж юридичним особам земельних ділянок сільськогосподарського призначення заборонено, то юридичні особи фактично позбавлені можливості пред’являти вказані позови.

Щодо переважного права на купівлю таких земель

Крім того, при реалізації правової моделі ринкового обігу сільськогосподарських земель виникає ще один аспект застосування переважного права на купівлю таких земель. На практиці трапляються випадки, коли нотаріуси посвідчують угоди про передачу переважного права орендарем іншій особі незалежно від того, чи виявив власник ділянки-орендодавець намір здійснити її відчуження. На наш погляд, така практика також суперечить логіці правового регулювання суспільних відносин та, відповідно, законодавству про ринковий обіг сільськогосподарських земель. Ми вважаємо, що надане законом всім орендарям землі переважне право на придбання орендованої ділянки їх об’єктивним (або статусним) правом, тобто правом, що передбачене законом, моделює можливу поведінку його суб’єктів, але ще набуло характеру суб’єктивного права орендаря, якому кореспондує обов’язок орендодавця продати земельну ділянку суб’єкту переважного права.

Читайте також: Як старі та нові податки змінять ринок землі?

Водночас сформовані протягом тисячоліть правової історії людства базові засади правового регулювання суспільних відносин передбачають, що об’єктом відчуження може бути не об’єктивне (статусне) право, яке належить необмеженому чи дуже великому колу осіб, а суб’єктивне право конкретної особи. Так, ніхто не може комусь відчужити такі об’єктивні (статусні) права як конституційне право на працю чи право на безоплатну приватизацію земельної ділянки. Для того щоб таке відчуження можна було легітимно здійснити, потрібно, щоб об’єктивне право (право для всіх чи право для багатьох) трансформувалося у суб’єктивне право конкретної особи.

Містком, по якому відбувається така трансформація, є юридичні факти, з якими закон пов’язує виникнення в орендаря суб’єктивного права на викуп орендованої землі. На наш погляд, таким юридичним фактом є волевиявлення орендаря земельної ділянки продати її, яке доведене до відома всіх зацікавлених осіб. Отже, якщо орендар оголосив про бажання продати земельну ділянку, яку він передав комусь в оренду, то в її орендаря відразу ж виникає суб’єктивне право на викуп орендованої ділянки за запропонованою іншими потенційними покупцями ціною, а в орендодавця також відразу виникає обов’язок продати цю ділянку орендареві за такою ціною.

Однак, якщо орендар не висловив такого волевиявлення, то, незважаючи на укладений і діючий договір оренди землі та зареєстроване в Реєстрі прав право оренди земельної ділянки, в її орендаря немає суб’єктивного переважного права на її викуп: воно просто не виникло. А відтак до волевиявлення орендодавця продати передану в оренду земельну ділянку її орендар не тільки не має переважного права на її викуп, він також не має права відчужити таке переважне право іншій особі. Адже вже більше 2-х тисяч років у всіх правових системах світу, які реципіювали канони Римського класичного цивільного права, діє правовий принцип, який гласить: ніхто не може нікому передати більше прав, ніж має сам.

Замість висновку

Водночас в Україні дехто не довчив зазначені правові канони або призабув їх, намагаючись надати юридичній казці форми правової реальності. Тому й виставляються на продаж «мертві юридичні душі» на кшталт неіснуючого переважного права на викуп орендованих земель. Безперечно, такі ідеї запроваджуються у намаганні віднайти додаткові переваги для юридичних осіб України–орендарів сільськогосподарських земель, які на першому етапі ринкового обігу таких земель позбавлені права набувати їх у власність, але й не хочуть втратити зібрані протягом багатьох років воєдино земельні масиви, що складаються з великої кількості дрібних земельних ділянок. Якраз таких орендарів можна зрозуміти, але не можна зрозуміти тих юристів, які намагаються заробити на перекрученому тлумаченні змісту права. Очевидно, настав час довчити ці правові канони або ж пригадати вивчене.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link