Connect with us

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

У наш час людство переживає бурхливий розвиток комп’ютеризації всіх сфер життя. Це надає нові можливості розвитку національних економік. Поширення інформаційних технологій має й свій негативний аспект: це відкриває шлях до антисоціальної та злочинної поведінки. Комп’ютерні системи й мережі містять у собі нові, дуже досконалі та досить потужні можливості використання їх для вчинення невідомих раніше міждержавних правопорушень, а також для скоєння традиційних злочинів, але нетрадиційними засобами.

Глобальна електроннокомунікаційна кіберзлочинність: виклики і загрози цивілізаційного розвитку

Аналіз слідчої і судової практики світ у свідчить, що вже сьогодні фактично виникають нові загрози формування міждержавної (транскордонної, транснаціональної, трансконтинентальної, планетарної) кіберзлочинності. Крім того, відомо, що комп’ютерні злочини наносять великі політичні, економічні, екологічні збитки, оскільки суспільство стає все більш і більш залежним від роботи комп’ютеризованих систем і мереж у різноманітних сферах суспільного життя — від керування рухом літаків та поїздів до медичного обслуговування й національної кібербезпеки. Іноді навіть невеличкий збій у функціонуванні таких систем може привести до реальної загрози життю людей. Стрімке зростання глобальних електронних комп’ютерних комунікаційних мереж, а також можливість підключення до них навіть через звичайні бездротові телефонні лінії, посилюють можливості їх використання однією особою, групою осіб, організованою групою або злочинною організацією для вчинення суспільно небезпечного винного діяння.

Безумовно, що частіше від комп’ютерних злочинів страждають більш розвинуті в технічному відношенні країни, однак і решта країн із початком процесу комп’ютеризації стають «родючим грунтом» для скоєння таких злочинів. Зокрема, глобальна електронна комп’ютерна мережа Інтернет надає можливість увійти до будь-якої американської відомчої комп’ютерної системи, в тому числі й військової. До того ж, це можливо зробити майже з будь-якої точки світу. В порівнянні із США, національна кібербезпека України поки що залежить від електронних комп’ютерних мереж значно менше. На сьогодні, ми стикаємося з комп’ютерними злочинами в основному в економічній та фінансово-кредитній сфері. Але в недалекому майбутньому такі злочини можуть привести до глобальних катастроф — екологічних, воєнних, транспортних тощо. Це обумовлено тим, що введення сучасної системи електронного управління повітряним, автомобільним, залізничним, річковим, морським рухом та трубопроводним транс портом, поширення телекомунікаційної мережі в освіті, науці і практиці, впровадження системи електронних платежів, використання комп’ютерів у діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних органів та керуванні військами значно розширили сферу діяльності для хакерів, кракерів, кібершахраїв та кібертерористів.

Поняття й сутність кіберзлочинності

Протягом 1990—2019 років нами вивчаються питання, пов’язані з бурхливим розвитком унікального феномена, відомого в усьому світі під назвою «кібертероризм», «кіберзлочинність», «комп’ютерна злочинність». На сьогоднішній день це поняття включає всі протизаконні дії, при яких електронне опрацювання інформації було знаряддям їх скоєння або об’єктом. Таким чином у це коло проблем потрапили не лише злочини, безпосередньо пов’язані з комп’ютерами, електронно-комунікаційними системами й мережами, але й такі, як шахрайство з кредитними магнітними картками, злочини у галузі телекомунікацій (шахрайство з оплатою міжнародних телефонних переговорів), незаконне використання банківської мережі електронних платежів, програмне «піратство», шахрайство з використанням ігрових автоматів та багато інших злочинів. До цієї групи також відносяться питання, пов’язані з використанням електронних доказів комп’ютерного походження, які використовуються при запобіганні і розслідуванні традиційних злочинів.

Водночас слід зазначити, що сьогодні комп’ютерна злочинність — це міжнародне явище, рівень якого тісно пов’язаний з політичним, економічним, військовим рівнем розвитку суспільства в різних державах та регіонах. При цьому менш розвинуті в технічному відношенні країни завдяки діяльності міжнародних правоохоронних і правозахисних організацій мають можливість використати досвід більш розвинутих країн для запобігання, протидії та викриття комп’ютерних злочинів. Загальні світові тенденції вчинення кіберзлочинів, арсенал злочинних засобів, методів і технологій запобігання кіберзлочинам у різні відрізки часу є типовими, однаковими для різних країн, оскільки це базується на єдності технічної бази, якою користуються кіберзлочинці.

Характерні риси комп’ютерної злочинності

На сьогодні характерними рисами комп’ютерної злочинності є такі:

  • як правило, це міждержавний (транскордонний, транснаціональний, трансконтинентальний, планетарний) характер злочину (виходить за рамки кордону однієї держави);
  • труднощі у визначені «місцезнаходження» злочину;
  • слабкі зв’язки між ланками в системі електронних доказів;
  • неможливість спостерігати і фіксувати електронні докази візуально;
  • широке використання злочинцями засобів шифрування електронної інформації.

Слід зазначити, що громадскість все більше цікавиться цими питаннями, оскільки кожен власник або користувач комп’ютера, комунікаційних мереж — це потенційний потерпілий, якого можуть очікувати тяжкі наслідки в разі скоєння злочину, особливо в приватному, комерційному та промисловому секторі, де можливі великі фінансові втрати. Комп’ютерні злочинці за допомогою міжнародних комп’ютерних мереж (типу Інтернет) широко розповсюджують свій кримінальний досвід, не звертаючи увагу на національні кордони, що вимагає відповідних кроків кооперації від поліцейських установ усіх країн світу протидіяти цим кіберзлочинам. Усе це вимагає оперативного обміну інформацією про тенденції вчинення комп’ютерних злочинів.

Із розвитком глобальних електронних комп’ютерних мереж набула також поширення практика електронного промислового шпигунства. Саме тому проблеми розробки систем захисту та збереження приватної, державної, службової і комерційної таємниці набувають сьогодні особливого значення. Багато питань виникає у зв’язку з крадіжками різного роду послуг, зокрема, вторгнення до телефонних мереж та незаконна торгівля послугами зв’язку. Також Інтернет широко використовують торговці піратським програмним забезпеченням, порнографією, зброєю та наркотиками для вчинення власних злочинних дій, обміну інформацією, координації дій тощо. Електронні комп’ютерні мережі, окрім всього, можуть стати й об’єктом нападу кібершахраїв та кібертерористів.

Міжнародні і вітчизняні організації з протидії кіберзлочинності

Починаючи з 1991 року при Генеральному секретаріаті Інтерполу діє робоча група з проблем комп’ютерної злочинності, яка вивчає цей вид злочинів у різних країнах світу, розробляє рекомендації, допомогає в стандартизації національних законодавств, напрацьовує методичний досвід запобігання й розслідування комп’ютерних злочинів.

За час свого існування згадана робоча група створила сучасну класифікацію комп’ютерних злочинів, розробила уніфіковану форму повідомлення (запиту) про такі злочини, видала довідник «Комп’ютери та злочини». Намагаючись стандартизувати методи та процедури запобігання і розслідування кіберзлочинів у різних країнах світу, щорічно організовує навчальні курси з підготовки та перепідготовки національних кадрів кіберфахівців (кіберполіцейських, кіберкриміналістів, кіберекспертологів).

Сьогодні особлива увага приділяється саме питанням міжнародного співробітництва при запобіганні, протидії й розслідуванні комп’ютерних злочинів. У багатьох країнах світу для запобігання і протидії цим видам злочинів створені спеціалізовані кіберпідрозділи, які займаються виявленням, розслідуванням комп’ютерних злочинів та збором іншої інформації з цього питання на національному рівні. Саме спеціалізовані національні поліцейські підрозділи утворюють головне ядро сил протидії міжнародній комп’ютерній злочинності. Такі підрозділи вже створені і діють тривалий час у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Великобританії, Німеччині, Індії, Китаї, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Португалії, Австрії, Польщі, Японії та багатьох інших країнах світу.

Для того щоб інформація з інших країн світу швидко та в доступній формі (мова повідомлення, специфічні терміни, коди злочинів тощо) надходила до національних спеціалізованих кіберпідрозділів (якщо їх немає, то до інших компетентних органів), а також для оперативного обміну такої інформації між країнами Генеральний секретаріат Інтерполу ще в 1994 році рекомендував усім країнам-членам організації створити національний центральний консультативний пункт із питань запобігання та протидії комп’ютерній злочинності (natіonal central referemce роіnt) і закріпити конкретних співробітників для роботи з інформацією про комп’ютерні злочини. На даний час в європейських країнах уже створені такі пункти, які надсилають інформацію до Генерального секретаріату Інтерполу про результативність їх діяльності з запобігання і протидії кіберзлочинності. Ці пункти створені, як правило, в апараті Національних Бюро Інтерполу, або в спеціалізованих підрозділах, які займаються комп’ютерною злочинністю чи економічними злочинами. На базі НЦБ Інтерполу в Україні такий пункт був також створений ще 17 вересня 1996 року.

Це дало можливість українським дослідникам накопичити матеріал про законодавче регулювання й організаційний досвід запобігання та протидії комп’ютерній злочинності в різних країнах світу, підготувати ряд аналітичних оглядів і публікацій з цих питань, ознайомити співробітників МВС, СБУ, прокуратури, суддів із цим новим для України видом злочинів, внести конкретні пропозиції з удосконалення чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України.

Слід зазначити, що Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» від 5 жовтня 2017 року законодавчо закріплені доктринальні засади забезпечення кібербезпеки нашої країни, а також закладені правові основи діяльності Національного координаційного центру кібербезпеки. Згідно з положеннями цього Закону Національний координаційний центр кібербезпеки є робочим органом Ради національної безпеки і оборони України, який здійснює координацію та контроль за діяльністю суб’єктів сектора безпеки й оборони, які забезпечують кібербезпеку, вносить Президентові України пропозиції щодо формування та уточнення Стратегії кібербезпеки України.

CERT-UA

Крім того, згідно зі ст. 9 даного Закону передбачено створення урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA. Згідно з положеннями даного Закону основними її завданнями є наступні:

  1. накопичення та проведення аналізу даних про кіберінциденти, ведення державного реєстру кіберінцидентів;
  2. надання власникам об’єктів кіберзахисту практичної допомоги з питань запобігання, виявлення та усунення наслідків кіберінцидентів щодо цих об’єктів;
  3. організація та проведення практичних семінарів з питань кіберзахисту для суб’єктів національної системи кібербезпеки та власників об’єктів кіберзахисту;
  4. підготовка та розміщення на своєму офіційному веб-сайті рекомендацій щодо протидії сучасним видам кібератак та кіберзагроз;
  5. взаємодія з правоохоронними органами, забезпечення їх своєчасного інформування про кібератаки;
  6. взаємодія з іноземними та міжнародними організаціями з питань реагування на кіберінциденти, зокрема в рамках участі у Форумі команд реагування на інциденти безпеки FIRST зі сплатою щорічних членських внесків;
  7. взаємодія з українськими командами реагування на комп’ютерні надзвичайні події, а також іншими підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, які провадять діяльність, пов’язану із забезпеченням безпеки кіберпростору;
  8. опрацювання отриманої від громадян інформації про кіберінциденти щодо об’єктів кіберзахисту;
  9. сприяння державним органам, органам місцевого самоврядування, військовим формуванням, утвореним відповідно до закону, підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, а також громадянам України, у вирішенні питань кіберзахисту та протидії кіберзагрозам.

Водночас фактичне забезпечення функціонування діяльності CERT-UA здійснює Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України в межах своєї штатної чисельності та виділених обсягів фінансування. Слід також зазначити й те, що згідно зі ст. 6 даного Закону відповідальність за забезпечення кіберзахисту комунікаційних і технологічних систем об’єктів критичної інфраструктури, захисту технологічної інформації відповідно до вимог чинного законодавства, за невідкладне інформування урядової команди реагування на комп’ютерні надзвичайні події України CERT-UA про інциденти кібербезпеки, за організацію проведення незалежного аудиту інформаційної безпеки на таких об’єктах покладається на власників та/або керівників підприємств, установ та організацій, віднесених до об’єктів критичної інфраструктури.

Кібербезпека критичної інфраструктури

Сучасна теорія і практика свідчать, що забезпечення належного технологічного рівня кібернетичної безпеки й удосконалення чинного законодавства є необхідною умовою подальшого розвитку Індустрії 4.0 та сучасного електронного суспільства. Відомо, що в умовах глобалізації, автоматизації та кібернетизації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери державного і суспільного життя керівництво провідних країн світу постійно приділяє особливу посилену увагу створенню та вдосконаленню діяльності ефективних систем, засобів, методів і технологій захисту критичної інформаційної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру. Слід зазначити, що в багатьох провідних країнах світу вже сформовані і діють загальнодержавні системи кібернетичної безпеки критичної інфраструктури — як найбільш оптимальні організаційні структури, здатні в короткий проміжок часу швидко акумулювати сили та засоби різних державних і правоохоронних органів та установ приватного сектора для протидії кіберзагрозам, кібератакам, кіберзлочинам, кібершпигунству, кібертероризму. В США, Великій Британії, Канаді довгий час діють потужні кіберполіцейські структури (NIPS, FBI, FATF і тощо). Сьогодні в Сполучених штатів Америки, Польщі та інших країнах світу створюються навіть кібервійська.

В Україні також відбувається перманентний процес формування надійної системи кібернетичної безпеки критичної інформаційної інфраструктури. Як складову такої системи варто розглядати єдину загальнодержавну систему протидії кіберзлочинності, пропозиції щодо створення якої ще в 2011 році доручалося розробити Кабінету Міністрів за участю Служби безпеки України. Водночас, недосконалість національного законодавства й організаційних структур у сфері забезпечення кібернетичної безпеки значно підвищує ймовірність реалізації таких загроз, що негативно впливає на загальний рівень національної безпеки України.

Слід зазначити, що на різні аспекти вдосконалення правового, організаційного і кад рового забезпечення протидії кіберзагрозам (кіберзлочинності, кібертероризму), починаючи ще з 1990 року постійно звертали і звертають сьогодні особливу увагу такі українські дослідники як: Н. М. Ахтирська, П. Д. Біленчук, В. М. Бутузов, В. Д. Гавловський, В. О. Голубєв, Д. В. Дубов, М. А. Зубань, О. Л. Кобилянський, А. В. Кофанов, М. І. Малій, Н. А. Ожеван та інші освітяни, науковці і практичні працівники.

Поняття і правові основи кібернетичної безпеки

Під кібернетичною безпекою розуміють стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави під час використання кіберпростору, за якої забезпечуються сталий розвиток електронного інформаційного суспільства й цифрового комунікативного середовища, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національній безпеці України в кіберпросторі.

Правову основу забезпечення кібербезпеки України становлять Конституція України, закони України щодо основ національної безпеки, засад внутрішньої і зовнішньої політики, електронних комунікацій, захисту державних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» та іншими законами України. Загальна декларація прав людини, Конвенція про кіберзлочинність, інші міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази Президента, акти Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України фактично закладають міцний міждержавний правовий, організаційний, процедурний фундамент забезпечення кібербезпеки інформаційного простору в Україні, Європі і світі.

Слідча й судова практика свідчить, що на даному етапі цивілізаційного розвитку світу виникають все нові й нові загрози, виклики й небезпеки в сфері критичної інформаційної інфраструктури держав, а також електронної інфраструктури відомств, установ та організацій. Це обумовлено тим, що постійно з’являються нові види міждержавних (транскордонних, транснаціональних, трансконтинентальних, планетарних) кіберзлочинів, які раніше взагалі не зустрічалися в слідчо-судовій практиці. Зокрема, це кіберзлочини, які вже сьогодні скоюються в світовому космічному просторі, а також кіберзлочини, які скоюються з використанням новітніх засобів, методів і технологій електронного інтелекту.

Міждержавна кіберзлочинність

У сучасних умовах стрімкий розвиток інформаційних технологій у світі та необхідність обміну інформацією через використання глобальної інформаційної мережі Інтернет створюють сприятливий клімат для злочинних посягань: привласнення коштів з банківських рахунків інших осіб, у тому числі й на території інших держав, зокрема кібератаки, здійснені на Пентагон та інші держустанови США, відключення систем електропостачання в західних регіонах України, блокування діяльності аеропорту у Варшаві тощо свідчить про реальні загрози світового маштабу. Беззаперечно, що кіберзлочини сьогодні вже набули транскордонного, транснаціонального, трансконтинентального, планетарного характеру, а тому міжнародна спільнота, враховуючи можливі глобальні негативні наслідки цього соціального явища, намагається постійно контролювати й мінімізувати їх посягання на міждержавні політичні, дипломатичні, економічні, екологічні відносини.

Зокрема, базовим документом запобігання і протидії міжнародній кіберзлочинності для європейських країн є Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. та Додатковий протокол до неї від 28.01.2003 р. Сьогодні ця конвенція є дієвим правовим фундаментом для розробки й удосконалення відповідного законодавства європейських держав.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.