Connect with us

Думка експерта

Кримінальне законодавство: «гільйотина» чи «масажний прилад» — пошук компромісу (частина 1)

Дата публікації:

«Відповідь на запитання, які залишає без відповіді філософія,
полягає в тому, що вони повинні бути інакше поставлені».
Георг Гегель

За даними сервісу Numbeo, Україна станом на середину цього року посіла 1-е місце в рейтингу країн Європи з найвищим рівнем злочинності. При всій відносності цих відомостей, вони, поруч із тим, підкреслюють, що проблема протидії кримінально-протиправним діянням повинна знаходитися в сфері постійної уваги держави, суспільства, населення. Важливою складовою в таких заходах виступає кримінальне законодавство. Своїми роздумами щодо визначення його сутності ми попросили поділитися доктора юридичних наук, доктора теології, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук, заслуженого діяча науки і техніки України, завідувача кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», члена робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України Євгена СТРЕЛЬЦОВА.

Необхідність аналізу

Події, які останнім часом відбуваються на всіх рівнях суспільного життя, в тому числі й непроста криміногенна ситуація та зростання кількісних і якісних показників кримінально-протиправних посягань, потребують аналізу прийомів і способів протидії цьому явищу за рахунок комплексу заходів, які здійснюються (повинні здійснюватися) на всіх рівнях суспільно-державного розвитку. Важливою, багато в чому в якості системоутворюючої, складовою цього комплексу виступає кримінальне законодавство. Саме це законодавство є необхідною правовою базою для реалізації всіх «задумів» держави щодо особи, яка вчинила відповідні діяння, стосовно такого діяння, як певного явища тощо, починаючи з «переміщення» суспільно небезпечного діяння в категорію кримінальних правопорушень (шляхом криміналізації), а потім «супроводжуючи» всі основні рішення, які приймаються на всіх етапах виконання цих державних «намірів». Безумовно, змінюється, а скоріше уточнюється, оцінка кримінального законодавства, в тому числі й у новітній історії. Для того є різні причини, але сприймати цей процес потрібно адекватно — як певний показник суспільного розвитку. Складнощі полягають, на мою думку, в іншому, а саме: «неупереджений», у міру можливості, аналіз наявних проблем не потрібно підміняти «штучним» підходом. Кримінальне законодавство зберігає (повинне зберігати) свій «особливий», на мою думку, навіть «незвичайний» предмет і метод, що визначає його постійний, так би мовити, сталий та традиційний зміст, соціально-правові можливості, різнобічні наслідки від його застосування та ін. Безумовно, визначення, винесені в назву цієї публікації, мають образне значення, але в подальшому я продемонструю, що таке визначення є лише частковою мірою метафоричним. Кожне з цих визначень зі своїх «позицій» відображає ту відповідну «специфіку», яку має дана галузь законодавства. В будь-якому разі складна соціальна ситуація, пов’язана з розвитком соціально-негативних тенденцій, потребує свого вирішення, в тому числі й за рахунок подальшого розвитку кримінального законодавства. Але тут не все так просто. Спробуємо стисло висловити свої міркування з цього приводу.

Чому ми караємо, кого ми караємо і як караємо?

Це традиційні запитання, які практично завжди виникають при виявленні проблем реагування держави (в широкому розумінні цього поняття) на кримінально-протиправні посягання, який би зміст людство не вкладало в зміст цього поняття (боротьба, протидія, контроль тощо). За великим рахунком це передбачає необхідність відповіді на два основних запитання. В порядку «звичайної» черговості це: 1) які діяння й чому державою визнаються такими та 2) які заходи пропонуються (застосовуються) для ефективного реагування (впливу) на них, у тому числі й на осіб, які їх вчиняють? Так, у більш загальному розумінні потрібно говорити не стільки про конкретні діяння, скільки про їх сталу сукупність, і тоді потрібно вже оцінювати реакцію на все явище в цілому. Звичайно, це складно, бо все це повинно починатися, а, на жаль, так відбувається не завжди, з обов’язкового врахування загальних детермінантів (лат. determinans — «визначальний») та детермінантів кожного виду таких діянь, тобто з тих основних причин, які їх, по суті, й породжують. Потрібно (особливо, якщо такі діяння набувають сталого масового характеру) також враховувати ознаки, які характеризують осіб, які їх вчинили тощо. Але на ці основні запитання, які вірогідно мають характер Гамлетівського питання, людство шукає відповідь протягом усієї історії свого розвитку.

У той же час намагання певного узагальнення всіх таких соціально-правових міркувань дає змогу виділити (систематизувати) дві основні теорії — це ретрібутівізм та консеквенціалізм. Ретрібутівізм визначає покарання як пропорційну соціально-правову відплату особі, яка вчинила кримінально-протиправні діяння. В той же час, згідно з положеннями консеквенціалізму, такій особі потрібно не прямо «мстити» в соціально-правовому плані, а карати, виходячи з більш, так би мовити, прагматично-утилітарних цілей, наприклад, виправлення (в тому числі виправлення через працю та/або через психологічний сплив), відновлення соціальної справедливості, досягнення і приватної, і загальної превенції (Antony Duff, David Garland) тощо. Такі підходи до визначення загальної реакції на суспільно небезпечні діяння вже давно в загальному плані поєднуються. Але, і це потрібно підкреслити, в будь-якому поєднанні основна ідея (помста чи все ж карано-виховний вплив) так чи інакше домінує в застосуванні будь-якої теорії соціально-правового реагування. Ще одна важлива річ полягає в тому, що розробка та реалізація кожної такої теорії, незалежно від домінування її основних ідей, повинні розділятися між усіма структурами, які беруть участь у попередньому виробленні, подальшому закріпленні й виконанні офіційних рішень за фактом вчинення суспільно небезпечних діянь.

Розділимо завдання

Для більш «спрощеного» підходу до аналізу цієї ситуації потрібно визначити й чітко розділити тих, хто визначає та організовує реалізацію офіційних намірів державної реакції, виходячи із сьогоднішньої редакції Кримінального кодексу України, на кримінальні правопорушення (кримінальні проступки та злочини). Їх, на мою думку, в загальному плані, умовно кажучи, три: держава, сфера кримінальної юстиції та кримінальне законодавство. Будучи об’єднаними єдиною метою, пов’язаною з організаційно-змістовним впливом на кримінальні правопорушення та осіб, які їх вчиняють, кожна з цих складових має (повинна мати) свої можливості та завдання в реалізації цього. Так, не перебільшуючи, існує велика кількість діянь, які тою чи іншою мірою можуть впливати (порушувати) на правопорядок (окремо не тлумачачи це поняття в цій публікації) , встановлений у відповідній державі. Безумовно, кожна держава багато в чому сама визначає (повинна визначати), на підставі чого одні діяння визнаються кримінальними правопорушеннями , злочинами, кримінальними проступками, а інші — ні: чи це об’єктивна суспільна небезпека, наприклад, у посяганнях проти життя, здоров’я, чи «меркантильні» роздуми щодо, в першу чергу, їх протиправності, наприклад, при оцінці діянь в економіці? Але, на мою думку, все повинно починатися з визначення державою своєї основної, домінуючої форми реакції на діяння, що порушують правопорядок, який вона сама встановила, тобто зі встановлення відповідних форм, видів, напрямів, організаційних та інших аспектів протидії суспільно небезпечним діянням. Тут є дуже багато аргументів, які держава повинна враховувати, але остаточне рішення повинна приймати саме «вона». Як правило, для «заспокоєння» громадської думки, так би мовити, «предкриміналізаційні» заходи починаються з «посиланням» на суспільну моральність та особисту мораль, людські традиції та суспільні відносини, які відповідні діяння порушують. Але це досить часто — зовнішні прояви, причому на первісному рівні.

Держава, на мою думку, повинна завжди, від самого початку «рахувати», наскільки реальними після криміналізації певного діяння (групи діянь), можуть стати наступні наслідки. Наприклад, із найбільш важливих наслідків можна виділити наступні: наскільки буде забезпечена можливість «створити» такі державно-правові приписи не на рівні «проголошених», а на рівні таких, які реально виконуються. Це важливо не лише в плані процедури застосування законодавства, а, в першу чергу, стосовно авторитету «самої» держави, оскільки їх невиконання — це, мабуть, один із найбільш значних показників реальності такої «поваги» саме до неї. Приклади таких міркувань у нас є, враховуючи, наприклад, стан реальної протидії різним проявам зловживання своїм «авторитетом», що, безумовно, прямо впливає на авторитет держави. Тому поруч із необхідністю врахування громадської думки, держава повинна визначитися з тими значними комплексно-організаційними складнощами, які жодним чином не повинні «перешкоджати» навіть не стільки «механічній» реалізації кримінально-правових приписів, скільки досягненням ними тих цілей, які перед ними поставлені, завжди розділяючи при цьому: проголошені «наміри», поставлені завдання та реальні можливості їхнього виконання.

Більш детальний аналіз складових, які входять у комплекс загальних заходів протидії суспільно небезпечним діянням, почнемо з держави, розуміючи цей інститут у загальному плані як сукупність різного рівня органів влади, які повинні обслуговувати інтереси суспільства через виконання політичних, економічних, соціальних та інших суттєвих соціальних функцій. При цьому втілення в життя цілей і завдань держави, як відомо, здійснюється через розробку й реалізацію державної політики, яка представляє собою сукупність цілей, завдань, пріоритетів, принципів, стратегічних програм і планових заходів, які виконуються відповідними органами із залученням інститутів громадянського суспільства.

Враховуючи змістову спрямованість цієї публікації, зосередимося на одному з напрямів такої діяльності — державній кримінально-правовій політиці. Тут існують свої складнощі, які полягають у тому, що визначення основного змісту та найнеобхідніших напрямів її реалізації є достатньо дискусійними. Немає навіть єдиної думки щодо її узагальнюючої назви. Але, відсторонюючись від такої дискусії, звернемо увагу на основні її положення, які визначаються достатньо погоджено. Така політика повинна передбачати широкий комплекс взаємопов’язаних заходів із метою максимальної ефективності протидії кримінально-правовим посяганням. Тому не потрібно «зв’язувати» державну кримінально-правову політику лише з нормами/статтями кримінального законодавства. Вже достатньо давно відомо, але ми про це постійно «забуваємо», що така політика реалізується не тільки за рахунок наявності відповідного законодавства, а безпосередньо в процесі реалізації на практиці як спеціальних заходів (кримінально-правових, кримінологічних, кримінально-процесуальних, кримінально-виконавчих тощо), так і заходів соціального характеру (економічних, ідеологічних, соціальних, медичних та інших (О. А. Герцензон), що потребує відповідної діяльності органів та організацій, які реалізують ці заходи.

При цьому слід враховувати, що існують більш зримі, які всім відомі, й менш видимі, але не менш значні, заходи її планування та здійснення. Наприклад, до, так би мовити, менш видимих заходів потрібно віднести реальні значні витрати держави на здійснення такої політики, починаючи від організаційно-матеріального забезпечення структур/органів, які повинні проводити заходи державної політики, через, кажучи в загальному плані, виконання покарання, та закінчуючи «останніми» заходами стосовно особи, яка вчинила відповідні дії. В сукупності, повторюю, це немалі витрати, особливо тоді, коли взагалі є проблеми з державним бюджетом.

Є ще один, на мою думку, теж значний та достатньо складний соціально-правовий напрям реалізації положень такої політики. Він пов’язаний із можливим «формуванням» державою своїми «руками» в середині «себе» певного «кримінального» осередку з числа осіб, які за «допомогою» держави «прогостювали» у сфері кримінальної юстиції, як наслідок вчинення такими особами кримінально-правових посягань. Таке «гостювання» може, а достатньо часто так і відбувається, «змінити» менталітет таких осіб, у зв’язку з чим вони замість повернення в суспільне життя, яке планувалося, стають «носіями» таких поглядів, які, щонайменше, не завжди «погоджуються» з традиційними правилами суспільства. До цього потрібно додати, що останнім часом усе частіше стверджується, що «навіть» 5—7-річне перебування в місцях позбавлення волі об’єктивно (як правило) змінює менталітет такої особи. Це, в свою чергу, свідчить про те, що, караючи особу за вчинення кримінально-протиправного діяння, держава тим самим допускає, що покарання може призвести до того, що вона не тільки «втратить» (може «втратити») відповідного громадянина, а й навіть «придбає» соціального «опонента». Тому це дуже складна річ у здійсненні державою такої політики, яка полягає в тому, що практично завжди необхідно «погоджувати», з одного боку, «заспокоєність» суспільства, а з іншого, мінімізацію тієї «шкоди», яку держава може сама «собі» завдати, виконуючи «благородну» місію протидії кримінально-протиправним посяганням. Це не вказує на необхідність відмови від покарання, оскільки безкарність породжує вседозволеність. Це завжди підкреслює необхідність продуманої державної реакції на події, які відбуваються.

Протидія кримінально-протиправним посяганням

Наступна складова, сфера кримінальної юстиції, має своїм завданням «безпосередню» протидію кримінально-протиправним посяганням, яка повинна здійснюватися через реалізацію комплексу організаційно-практичних заходів, що виконують структури (органи, організації), залучені до цього. В загальному плані діяльність цієї сфери регламентовано низкою законодавчих актів, які, поруч із загальними — Конституцією, Кримінальним кодексом, Кримінальним процесуальним кодексом, Кримінально-виконавчим кодексом тощо, спеціально регулюють діяльність суддів, прокурорів, поліції, адвокатів, оперативних служб та ін. Загальні завдання цієї сфери та завдання кожного напряму, на мою думку, теж є дуже складними. Тому навіть при чіткому визначенні державою завдань цієї сфери й наявності якісного кримінального та іншого законодавства практичні заходи повинні бути необхідними , але можуть бути, м’яко кажучи, й такими, що перекреслять усі благі очікування. Безумовно, це може відбуватися за рахунок наявності низки об’єктивних складнощів у процесі своєї реалізації. Але, й це потрібно обов’язково розуміти, що, наприклад, навіть конкретне рішення в кримінальному провадженні (первісне, проміжне, остаточне) може мати такі наслідки, які не лише матимуть конкретну негативну перспективу, а й вийдуть за рамки суто кримінально-правової сфери.

Не аналізуючи діяльності всіх структур цієї сфери в межах цієї публікації, звернемо увагу на процеси, які відбуваються сьогодні в системі правосуддя. Наприклад, відновне правосуддя, введення якого в повному обсязі по суті змінить зміст державно-правових заходів реагування на кримінально-протиправні посягання. Так, згідно з основами концепції такого правосуддя проголошуються, як відомо, суттєві зміни стосовно осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, потерпілих від таких діянь та ін. Введення відповідного правосуддя в повному обсязі обговорюється в нас уже декілька років, і це зрозуміло, бо таке рішення потребує ретельно продуманого й виваженого підходу. Безумовно, застосування таких заходів стосовно неповнолітніх осіб потребує максимального використання за наявності будьякої об’єктивної можливості це зробити. Враховуючи попередні міркування, це дасть змогу максимально «обмежити» можливість «безпосередніх» контактів неповнолітнього з «кримінальним» середовищем, що, в свою чергу, дасть змогу «утримати» менталітет молодої особи на мінімальному рівні існуючих соціальних цінностей. Що ж стосується повнолітніх осіб, які, тим більше, вчиняють умисні кримінально-протиправні діяння, то такі рішення стосовно них не можуть мати, так би мовити, «рядового» характеру. Так, в обґрунтування запровадження відновного правосуддя наводиться багато найрізноманітніших аргументів, починаючи від історії розвитку людства, включаючи необхідність переходу від карального світського впливу до «божественного», знаходження прикладів такого впливу у відомих літературних творах тощо. Але враховуючи певну ідеалізацію таких аргументів апологетами цієї концепції, а також розуміючи, що це зовсім не перша й анітрохи не остання загальна спроба впливу людства та державних структур на соціально-негативні, в тому числі й суспільно небезпечні діяння, звернемо увагу на окрему важливу обставину цієї проблеми.

Відмова від примусової функції, в тому числі і її каральних проявів, неможлива, бо вона повинна бути притаманна державі апріорі, саме тому вона є обов’язковою ознакою державного утворювання, що від самого початку закладається в можливість держави офіційно застосовувати таку функцію саме через систему відповідних структур, яким вона делегує таке право. Але відмова держави від виконання такої функції може свідчити про: її неспроможність, через різні причини, виконувати таку функцію, небажання виконувати тощо. В той же час, якщо «невідомо», з яких причин це не відбувається, то «навіщо» державі ускладнювати процес впливу на особу (осіб), які вчинили суспільно небезпечні діяння? Можливо, ситуація ускладнюється тим, що детермінанти, які є «передумовами» цих діянь, закладені в сутності тієї політичної, чи/та економічної, чи/та соціальної моделі функціонування конкретної держави (групи держав). Тому, вірогідно, з одного боку, для заспокоєння громадської думки та декларування своєї «могутності», держава криміналізує відповідні діяння (переводить їх) у категорію кримінально-протиправних, а з іншого, через вищевказані причини, перекладає спроби вирішення, форми та види необхідної реакції на суспільство, застосовуючи для цього різні, в першу чергу, «громадські» засоби впливу. Безумовно, це лише особисті припущення, але, на мою думку, вони мають право на обговорення.

Є ще одна модель правосуддя, запровадження якої в нас теж обговорюється. Це так зване перехідне правосуддя. Перехідне правосуддя — це відома концепція, яка застосовується в постконфліктних державах для подолання наслідків збройного конфлікту. Вона викладена в низці міжнародних документів і договорів та зводиться до чотирьох основних постулатів: здійснення ефективної кримінальної юстиції, яка повинна забезпечити покарання винних осіб у цьому збройному конфлікті; інституційні реформи; відшкодування збитків; донесення правди про збройний конфлікт. Вважається, що універсальної моделі перехідного правосуддя не існує й кожна держава, в тому числі й Україна, шукає (повинна шукати) свою «особисту» модель її впровадження.

Обговорюється ще одна модель, яка теж вже почала в тому чи іншому вигляді впроваджуватися. Це так звана модель спрощеного правосуддя, яка повинна передбачати пом’якшення кримінального впливу та надання йому більш приватноправового характеру. В усякому разі наголошується, що проведення таких змін як у цілому, так і окремо, надасть необхідну динаміку в нашому розумінні сучасної сутності правосуддя, його доступності як принципу судової влади, вдосконаленню системи гарантій тощо. Це дає змогу вважати, що плановані зміни в системі правосуддя, практичне застосування положень законодавства кримінально-правового напряму теж «переживає» певні організаційно-змістовні зміни, які мають і «особистий», і загальний характер, хоча й тут відповідні реформи повинні мати, в першу чергу, узгоджений характер.

Ще одна складова — це кримінальне законодавство, про сутність, ознаки, характеристики якого я вже багато писав, у тому числі й зовсім недавно на сторінках «Юридичного вісника України» (Стрельцов Є. «Діагностичний довідник» з кримінального законодавства: зміст та спрямованість. ЮВУ, № 38 (1315), 25 вересня — 1 жовтня 2020 року, с. 10—11; № 39 (1316), 2 — 8 жовтня 2020 року, с. 10— 11; Стрельцов Є. Про значення malum prohibition та malum in se у визначенні суспільної небезпеки та протиправності. ЮВУ, № 42—43 (1319—1320), 23 жовтня — 5 листопада 2020 року, с. 6—7). Тому дуже коротко: кримінальне законодавство, як це офіційно визнається, має своїм завданням правове забезпечення здійснення офіційно встановлених кримінально-правових заходів, пов’язаних із правовою оцінкою (кваліфікацією) відповідних суспільно небезпечних діянь на всіх стадіях кримінального провадження та застосуванням до осіб, які вчинили такі діяння, покарання й інших заходів кримінально-правового характеру. Це законодавство повинно застосовуватися у всіх своїх проявах тільки тоді, коли, кажучи медичною мовою, інших заходів будь-якого характеру для «призупинення» та «подолання» розповсюдженню розвитку відповідної «соціальної» хвороби не залишилося, й тоді тільки заборони та можливе покарання виступають у ролі соціально-правових «ликів». При цьому, й це необхідно підкреслити, не може (не повинно) кримінальне законодавство брати на себе «зобов’язання» безпосередньо забезпечити охорону відповідних суспільних відносин та запобігання вчиненню кримінальних правопорушень. Створити для цього необхідну правову базу — так, а «досягнення» таких результатів — це діяльність усієї кримінально-правової сфери, а можливо — навіть ширше. Звичайно, це не знімає, а, навпаки, створює не просто додаткові, а, я б сказав, особливі умови, які потрібно враховувати при розробці цього законодавства та його прийнятті на законодавчому, доктринальному та іншому рівнях. При цьому необхідно враховувати, що Кримінальний кодекс як кодифікований акт кримінального законодавства повинен не лише встановлювати чіткі підстави кримінальної відповідальності та передбачати різні види покарання й інші заходи кримінально-правового характеру. Він обов’язково повинен мати підстави для законодавчо визначених форм «пом’якшення» такої відповідальності. Але розуміння цього не повинно виключати основну ідею про те, що принципова, генеральна сутність кримінального законодавства, його наявність у суспільному середовищі пов’язана з необхідністю застосування карально-примусових заходів за вчинення діянь, які порушують встановлений державою правопорядок. Так, це законодавство передбачає й інші заходи вирішення складних соціальних конфліктів, про що вказувалося вище, але вони, на мою думку, мають більш «підпорядкований» характер. Саме таким чином, на мою думку, потрібно розуміти участь усіх вказаних складових, які забезпечують (повинні забезпечувати) протидію кримінальним правопорушенням.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Тримання під вартою не дорівнює позбавленню волі

Опубліковано

on

Олена ТАНАСЕВИЧ,
голова Вищого антикорупційного суду

Загрозливої популярності в українському суспільстві набувають заклики до тримання під вартою чи не всіх осіб, підозрюваних (обвинувачених) у вчиненні корупційних діянь. І дедалі частіше суспільне засудження проявів корупції та цілком справедливе обурення її ганебними наслідками є предметом численних маніпуляцій. Відтак піддається публічній та здебільшого непоміркованій критиці застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи більш м’яких запобіжних заходів, наприклад, особистого зобов’язання, застави або домашнього арешту. 

При цьому мало хто, окрім професійної спільноти, замислюється над тим, що метою обрання будь-якого запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним (обвинуваченим) процесуальних обов’язків та запобігання його спробам переховуватися, знищити або сховати речі й документи, впливати на потерпілого, свідків, інших підозрюваних, вчиняти інші кримінальні правопорушення. Іншими словами, запобіжний захід застосовується для того, щоб підозрюваний (обвинувачений) не перешкоджав компетентному органу в перевірці обставин, які можуть свідчити про вчинення злочину.

Отже, на момент повідомлення особі про підозру існує лише припущення щодо її винуватості, для обґрунтування або спростування якого триває процедура збирання доказів. За таких умов застосування будь-якого запобіжного заходу, а особливо тримання під вартою, потребує особливої уваги з боку слідчого судді (суду) та обов’язкового переосмислення цього запобіжного заходу з боку громадськості. За чинним кримінальним процесуальним законом у випадку ухвалення обвинувального вироку весь час попереднього ув’язнення особи зараховується судом у строк покарання в разі засудження її до позбавлення волі з розрахунку день за день. Отже, законодавець ототожнює обмеження, що їх зазнає особа під час відбування покарання у виді позбавлення волі, з обмеженнями в умовах тримання під вартою. Але ж позбавлення волі — це найсуворіший вид покарання, який призначається, коли винуватість особи повністю доведена. Тоді як тримання під вартою може застосовуватися вже на стадії досудового розслідування (судового провадження) до особи, яка тільки підозрюється (обвинувачується) у вчиненні кримінального правопорушення, а відтак не можна виключати вірогідність того, що в майбутньому винуватість цієї особи взагалі не буде доведена.

А які ж наслідки тримання невинуватого під вартою? Звичайно, держава передбачила для такої особи грошове відшкодування втраченого заробітку та інших грошових доходів, повернення майна, сплачених штрафів та витрат на юридичну допомогу, відшкодування моральної шкоди тощо. Але варто пам’ятати, що за юридичними термінами завжди стоять права та свободи конкретної людини, тримання якої під вартою може призвести до погіршення здоров’я, руйнування родини, травмування психіки, знищення кар’єри та репутації тощо. Направду, такі втрати відшкодувати неможливо.

У пошуках балансу

Тому найскладнішим у роботі слідчого судді є саме пошук балансу між суспільним інтересом, який полягає у швидкому та неупередженому досудовому розслідуванні злочину з метою відновлення правопорядку та дотриманням прав підозрюваного (обвинуваченого), адже втручання держави у приватне життя завжди повинно бути мінімально необхідним для досягнення мети такого втручання. Невипадково обрання слідчим суддею запобіжного заходу, особливо у виді тримання під вартою, до дрібниць врегульовано чинним кримінальним процесуальним законом.

Оскільки з-поміж усіх запобіжних заходів (особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою) найсуворішим є саме тримання під вартою, то для такого ступеня обмеження прав і свобод людини законодавець передбачив величезну кількість обставин, які слідчий суддя повинен оцінити в їхній сукупності та дійти висновку, що жоден більш м’який запобіжний захід не забезпечить мету застосування цих заходів. А мета запобіжного заходу не збігається з метою покарання, адже винуватість особи у вчиненні злочину ще не доведена. Мета запобіжного заходу полягає у запобіганні спробам підозрюваного (обвинуваченого) у будь-який спосіб перешкоджати кримінальному провадженню, а також у припиненні здійснення злочинної діяльності. Інакше кажучи, прокурор повинен довести існування реальних ризиків переховування підозрюваного від компетентних органів, вчинення ним дій, спрямованих на знищення доказів, погрози та намагання впливати на учасників кримінального провадження, перешкоджання досудовому розслідуванню в будь-який спосіб або вчинення інших правопорушень. При цьому під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою прокурор повинен також довести, що жоден більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти окресленим ризикам.

Обов’язкова альтернатива та обмеження

Закон суттєво обмежує можливість застосування тримання під вартою, наводячи вичерпний перелік осіб, до яких цей запобіжний захід взагалі дозволено застосовувати, та зобов’язує слідчого суддю (суд) визначити альтернативний запобіжний захід у виді застави. Окрім обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, доведеності перелічених ризиків та за умови, що тримання під вартою дозволено застосовувати до конкретної особи, слідчий суддя також повинен врахувати низку інших обставин, зокрема, тяжкість покарання, яке їй загрожує у випадку визнання винуватою; вік цієї особи та стан її здоров’я; наявність у неї родини в місці постійного проживання, осіб на утриманні; наявність постійного місця роботи або навчання; репутацію та майновий стан цієї особи; наявність судимостей; розмір майнової шкоди, у заподіянні якої особа підозрюється; розмір доходу, в отриманні якого підозрюється особа внаслідок вчинення інкримінованого злочину.

Отже, тримання під вартою є та повинно залишатися винятковим запобіжним заходом, який слідчий суддя (суд) може застосувати тільки тоді, коли дійде висновку про недостатність застосування більш м’якого запобіжного заходу. Такий порядок забезпечує реалізацію основоположних засад кримінального провадження, які є «константою», тобто залишаються незмінними також для тих проваджень, які стосуються корупційних та пов’язаних із ними кримінальних правопорушень.

Мінлива парадигма

Важливо пам’ятати, що суддя завжди керується принципом верховенства права та підкоряється лише закону, тому зміна політичного курсу, політичних програм та гасел, загальнодержавної риторики, очільників державних органів, зовнішньої політики тощо ніколи не впливають на зміст судового рішення. Проте маніпуляції з боку лідерів суспільної думки навколо відомих прізвищ, публічне цькування та приниження осіб, яких підозрюють у вчиненні корупційних правопорушень, заклики до застосування щодо них найсуворішого запобіжного заходу й навіть фізичного насильства культивують негативні суспільні настрої, які перешкоджають раціональному сприйняттю інформації.

Паралельно з цим ганебні висловлювання особисто на адресу суддів, які щодня неупереджено та сумлінно виконують свої обов’язки, знищують довіру до державних інституцій та, зрештою, унеможливлюють розбудову правової, демократичної держави.

У цій статті два надважливі меседжі. Не варто плутати тримання під вартою та позбавлення волі, як і не варто заради маленької власної миттєвої вигоди ризикувати добробутом власної країни, адже парадигма змінюється, а загальнолюдські цінності, зокрема, повага до себе та інших людей — незмінні.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Велика корупція: як Україні побороти схеми і хабарництво?

Опубліковано

on

Оксана ВЕЛИЧКО,
голова ГО «Разом проти корупції»

Корупція й неефективне управління — наслідок і причина, які живлять одна одну. Розірвати цей зв’язок можна активною взаємодією влади і громадськості.

Як відомо, Конституційний Суд поставив «підніжку» антикорупційним інституціям: скасував відповідальність за недостовірне декларування та обнулив їхні досягнення зі збору компромату на державних мужів. Тими ж чи іншими руками, але далеко не вперше, уникають справедливого покарання впливові, забезпечені фінансовим і медійним ресурсом корупціонери. А відтак антикорупціонерам варто згадати закон Ньютона про те, що сила дії дорівнює силі протидії, і зайти з іншого боку. Наприклад, об’єднуючи зусилля в напрямку запобігання корупції, де можна швидше отримати потрібний результат, а саме збільшення економічного добробуту нації.

Невпорядкованість, законодавче «решето» чи, навпаки, нагромадження суперечливих законодавчих норм є сприятливим ґрунтом для активації корупційних схем. Тому налагоджуючи ефективне управління в тих чи інших сферах, ми автоматично зменшуємо корупцію, припиняємо «годувати» старих і народжувати нових корупціонерів. Адже корупція й неефективне управління, як курка і яйце, — наслідок і причина один одного.

Нагадаю, в листопаді Кабмін розпочав узгодження антикорупційних заходів у рамках урядово-громадської ініціативи «Разом проти корупції». Напрямки запобігання корупції відомі, втім їх варто тримати в фокусі уваги:

1. Забезпечення прозорості дій та результатів діяльності влади.

У цьому напрямку вже багато досягнуто: прозорі закупівлі, витрати розпорядників публічних коштів, реєстр декларацій, публічні звіти Рахункової палати та Держаудитслужби. Але ще більше інформації має ставати публічною та структурованою.

Прозорості протидіють шляхом «недопрозорості», порушень регламенту оприлюднення даних та створення інформаційних «смітників». Як приклади: засідання земельної комісії місцевої ради відкрите, але голосування не поіменне. Комунальне підприємство оприлюднює надходження від сезонної торгівлі, але однією цифрою. Органи влади та місцевого самоврядування публікують «причесані» висновки внутрішніх аудитів, замість повних текстів аудиторських звітів. Земельний кадастр номінально відкритий, але ви не знайдете земельну ділянку за адресою чи назвою підприємства, яке на ній розміщене, якщо не маєте її кадастрового номеру. Проекти рішень для голосування роздаються депутатам (і народним, і місцевих рад) в останню хвилину. А рішення місцевих рад, які наразі неможливо знайти за ключовими словами в пошуковій стрічці, мають переконувати нас у відкритості влади. Прозорість є базою для запобігання корупції. Навіть якщо комусь здається, що її забагато.

2. Максимальне залучення громадян та бізнесу через організацію доступних інструментів участі.

Інститут генерального плану м. Києва в соцмережах анонсував громадські слухання щодо нового Генплану міста. Потенційним учасникам заходу запропоновано різнокольорові PDF-картинки, неможливі для збільшення та без текстових роз’яснень, які одразу дають зрозуміти: «Тобі в цьому не розібратися». А відтак в обговоренні можуть взяти участь хіба що художники-модерністи чи вузькопрофільні фахівці. В той час, коли існує зручний для користувачів функціонал: геодизайн, можливість накладати один на одного різні шари плану, бачити свій будинок, вулицю, район та заплановане використання території.

Або інший приклад: здійснення малої приватизації у форматі відкритих аукціонів — серйозне досягнення. Але потенційному інвестору не так просто знайти потрібний об’єкт через відсутність єдиного класифікатора (він може шукати «пральню», а в системі буде «баня»). То й інформація про самі об’єкти часто умисно чи несвідомо не містить важливої для прийняття рішення інформації: статус землі під об’єктом, якісні фото, що залишає поле для сумнівів й обмежує кількість потенційних учасників аукціонів. Громадськість нерідко може бути деструктивною, відтак владі хочеться уникнути зайвого спілкування. Але і якісні рішення потребують часу та залучення всіх стейкхолдерів, яких вони стосуватимуться. Це можливо лише тоді, коли замість турборежиму ми будемо послуговуватися якісними процедурами попередніх консультацій та залучати кращих фахівців. До того ж, подолання корупції і наш прогрес як країни прямо пропорційні активності громадськості.

3. Інвентаризація, облік, впорядкування державного та муніципального майна, землі та ресурсів.

Станом на вересень 2020 року, державні інституції зареєстрували за собою лише 49% нерухомого майна, яке їм належить (за інформацією Фонду держмайна України). А це означає, що решта майна має серйозні ризики його неправомірного відчуження, продажу чи неофіційного використання. Те саме стосується й незареєстрованих земель: ми роками спостерігаємо, як ділки «відкушують» землі оборони, аграрних вузів та державних підприємств. Багато заходів не вживаються умисно, нібито через брак коштів, хоча саме факт їх нездійснення й створює можливості для розкрадання цих коштів.

Наприклад, в Україні відсутній кадастр нерухомості, який би містив інформацію про параметри існуючих будівель, їх оціночну вартість та точне розміщення в просторі (на землі) і був інтегрований з реєстром речових прав на майно. Умисно не проводиться інвентаризація культурних пам’яток та не наносяться їх охоронні зони, на яких заборонена забудова. Органи місцевого самоврядування так само умисно не визначають меж захисних смуг вздовж водойм, щоб нанести їх пізніше, вже з урахуванням забудов. Відтак замість порядку ми маємо низку неузгоджених між собою інформаційних систем. Аудит країни, що би не мав на увазі Президент, коли анонсував його, має передбачати інвентаризацію та реєстрацію прав держави та органів місцевого самоврядування на належні їм ресурси.

4. Електронізація та автоматизація державних послуг, ліцензій, дозволів.

Зовнішнє незалежне оцінювання стало величезним кроком вперед у подоланні корупції, яку ми мали раніше під час вступу до ВНЗ. Саме тому, можливо, так багато експертів зараз розмірковують про його вади та «стрес» для дітей.

На мою думку, в електронний формат за жорсткими алгоритмами має бути переведено все, що лише можливо: робота митниці, податкової, видача всіх дозволів та ліцензій, проведення іспитів та сертифікацій, виплата соціальних допомог за державні кошти тощо.

Водночас варто пам’ятати, що електронна подача документів супроводжується людським прийняттям рішення. Тому, нерідко, передавши документи в ЦНАП, «вирішувати питання» йдуть, скажімо, в департамент містобудування та архітектури. Впровадженню електронних послуг та сервісів мають передувати впорядкування процедур надання таких послуг, їх реінжиніринг, аналіз логіки ухвалення рішень.

5. Дерегуляція та усунення прогалин у законодавстві.

Корупція часто «вшита» в законодавство, що робить її законною. Недосконале законодавство спричиняє неефективне управління та множить його помилки. Правки на поправки призводять до того, що такі правові норми просто неможливо виконувати й на них уже не звертають увагу. А це — страшно. Діючи в напівзаконний спосіб, особливо малий та середній бізнес, вже на старті стають порушниками. А відтак сприймають хабар як максимально швидкий крок до вирішення проблем.

Частину функцій держави слід передати саморегулювальним організаціям, попередньо створивши засади для їх якісного очищення та саморегулювання. Наразі на етапі врегулювання перебуває видобуток бурштину, діяльність казино та гральних закладів. Утім, ми й досі не маємо якісної регуляції для проходження сертифікації моряками, що створює корупційний ринок у понад 50 млн доларів на рік. Суттєво нерегульованою є сфера поховань, через що корупція тут межує з бандитизмом.

Роль держави в прямому управлінні економікою має бути зменшена. А сама держава повинна стати «легшою», прозоро приватизувавши непрофільні та неприбуткові активи. При цьому прибуткові активи вона має прагматично залишити собі.

6. Запровадження дієвого державного контролю.

На сьогодні предмет контролю державних інституцій є завеликим, а держава, вочевидь, не справляється з цією функцією. Коли з усіх щілин тече, вже не знаєш, яку дірку залатати. А латати потрібно найбільші дірки, тобто визначати пріоритети та вибудовувати дієві системи ризик-орієнтованого державного контролю. Це убезпечить необґрунтований тиск на бізнес-середовище, спрямує зусилля контролюючих органів не лише на виявлення порушень, але й на їх превенцію. Разом із тим до складання таких систем має бути долучена експертна громадськість.

7. Якісна державна служба, забезпечення адекватних заробітних плат на посадах із високими корупційними ризиками.

У будь-якому більш-менш великому бізнесі виявляють та розвивають таланти, запроваджують якісні програми формування кадрового резерву. Невже такі програми не потрібні на державному рівні, тим більше в умовах офіційно визнаного кадрового голоду? Кадрова політика, яка не базується на публічному аналізі показників ефективності та досягнень посадовців, а здійснюється шляхом прийняття непрозорих, позаконкурсних призначень, — одна з найбільших помилок сьогоднішньої влади.

Щодо заробітних плат, то тут нас кидає з однієї крайності в іншу. Ми готові платити захмарні 100 тисяч доларів на місяць очільнику Укрзалізниці, і, вочевидь, недостатні 7 тисяч гривень інспектору Держекоінспекції, 10 тисяч митнику чи 25 тисяч міському голові. Гігантські гонорари членам наглядових рад, які не несуть відповідальності за ухвалені рішення, й порівняно невеликі гонорари міністрам, які курують цілі галузі.

Звісно, висока зарплатня — ще не гарантія добропорядності — судді Конституційного Суду, свіжий приклад, отримують по 300 тисяч гривень на місяць, але, на жаль, це їх не зупиняє від прийняття рішень, що суперечать державницьким інтересам. Але низька зарплата гарантовано вмикає програму виживання, спрямовує інтелект держслужбовців на створення схем «компенсації» замалої зарплатні. А ми знову не маємо якісного державного управління.

Невідворотність покарання за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, формування нетерпимості до корупції, так само як і реформування судів та правоохоронних органів, є іншими важливими завданнями антикорупційної політики. Більшість згаданих корупційних проблем мають рішення, відображені в планах антикорупційних заходів, які напрацювали представники низки експертних організацій та надали Кабінету Міністрів України. Якщо співпраця влади та громадськості буде дієвою, країна подолає значну частину великих корупційних схем та збереже мільярди гривень.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Прокуратура: якою вона буде завтра? Деякі думки після ознайомлення із затвердженою Генеральним прокурором «Стратегією розвитку прокуратури на 2021—2023 роки»

Опубліковано

on

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України,
віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Для початку скажу, що саму ініціативу розробити такий програмний документ щодо розвитку прокуратури на два найближчих роки, тим більше «з метою підвищення ефективності діяльності органів прокуратури» (далі — Стратегія), варто лише вітати. Заслуговують на схвалення й хоча б часткову підтримку й іще декілька пропозицій та намірів, викладених у ній. Так, нехай і в загальних рисах, але цей документ у своїй описовій частині справедливо визнає наявність у діяльності органів прокуратури низки законодавчих, організаційних і правозастосовчих проблем. Щодо мети даної Стратегії — підвищення рівня ефективності діяльності органів прокуратури, то в ній справедливо й актуально також зазначено, що вона прийнята «для забезпечення виконання конституційних функцій і повноважень».

Можна погодитися і з такими завданнями Стратегії, як «забезпечення усталення нових рекомендацій та стандартів для прокурорів за основними напрямами діяльності та «запровадженням у практику нових критеріїв не тільки оцінювання якості роботи прокурорів», а й розробки нового порядку вимірювання та регулювання навантаження на одного прокурора, що особливо актуально в нинішніх умовах надмірної кількості тих же кримінальних проваджень (по кілька сотень) на одного процесуального керівника!

Позитив Стратегії

Заслуговують на увагу й частина заходів розділу «Бачення, місія і цінності діяльності прокуратури», серед яких найбільш повторюваними в Стратегії є наміри про сповідування прокурорами саме принципів верховенства права та забезпечення дотримання конституційних прав і свобод людини та, найважливіше, що орієнтирами в діяльності прокуратури повинна бути «повага до прав і свобод, честі та гідності людини, прагнення захищати людину, її життя і здоров’я, недоторканність і безпеку».

Серед інших позитивних моментів можна також відзначити плани щодо розробки і впровадження інституту наставництва в прокуратурі, вдосконалення та конкретизацію форми щорічного звіту Генерального прокурора про діяльність органів прокуратури перед Верховною Радою України, вдосконалення механізмів інформування суспільства про випадки порушення прав людини правоохоронцями та реагування на такі факти, чого органи прокуратури протягом останніх п’яти років взагалі не роблять. Варто підтримати й таке завдання Стратегії, як необхідність удосконалення нормативно-правової бази за окремими напрямами діяльності прокуратури.

Усе інше в цьому документі, на жаль, є декларативним, формальним й абсолютно відірваним від реального стану діяльності органів прокуратури, де сьогодні, в основному, панує хаос та безлад і не лише в частині виконання покладених Конституцією України та законом на прокуратуру повноважень, а й особливо щодо забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Про «місію» прокуратури

Для прикладу візьмемо той же розділ 1 під назвою «Бачення, місія, цінності діяльності прокуратури». Якби йшлося в ньому про наміри, новації, які планує впровадити прокуратура на чолі з нинішнім Генеральним прокурором, то можна було б і погодитись із усім написаним у ньому. Однак тут чітко зазначено, що «прокуратура (начебто, вже) ефективно реалізовує конституційні функції на підставі найкращих стандартів професійної компетентності» і що «прокурори (вже) забезпечують дотримання прав та інтересів потерпілих, свідків, а також фундаментальних прав підозрюваних й обвинувачених, — інших учасників процесу згідно з вимогами стандартів захисту прав людини». Але такі твердження не відповідають дійсності, а тим більше, на практиці ці «бачення» в нинішніх умовах нездійсненні, хоча б зважаючи на те, що з червня 2016 року і по сьогодні не внесені зміни ні до діючого Закону «Про прокуратуру», ні до КПК України про нові функції органів прокуратури, які зазначені в Основному Законі.

Не співпадає зі змістом нових конституційних функцій і передбачена в Стратегії «місія» прокуратури такого змісту: «керуючись принципом верховенства права, прокуратура забезпечує дотримання конституційних прав і свобод людини…». Хоча відповідно до нині діючих вимог Конституції України прокуратура не може «представляти інтереси українського народу (суспільства і держави) в кримінальному процесі з метою забезпечення права на справедливий суд для потерпілого, обвинуваченого й інших учасників процесу», у всякому випадку — до законодавчого роз’яснення самих понять її нових функцій.

Або хіба нинішній стан дотримання законності в діяльності органів досудового розслідування, в тому числі прокурорів-процесуальних керівників, відповідає задекларованому в Стратегії висновку про «докладення прокурорами зусиль для захисту економічних свобод, інвестиції і бізнесу»? Звичайно, що ні, бо тільки в 2019 році майже на 25% зросла кількість клопотань слідчих і прокурорів про одержання від слідчих суддів дозволів на проведення тих же обшуків, зокрема і в суб’єктів підприємницької діяльності.

Декларативним є й п.1.3.2 даного документа щодо «незалежності» прокурорів, бо наявні приклади з реального життя свідчать про зворотнє. Візьміть хоча б кримінальне провадження за фактом умисного вбивства П. Шеремета, коли тодішній Генеральний прокурор на прес-конференції відкрито підтримував неконституційну позицію Президента України і Міністра внутрішніх справ у частині доведеності вини у вчиненні цього злочину конкретних осіб, хоча на той час такі безапеляційні твердження ще не були підтверджені обвинувальним вироком суду. Або зверніть увагу на події 2019—2020 років, пов’язані з кримінальним переслідуванням п’ятого Президента України за фактами, які викликали у фахівців відверті сумніви в їх доведеності, коли позиція прокурорів по одному й тому ж факту неодноразово змінювалася тощо.

Те ж саме можна сказати і з приводу викладених у даному розділі намірів чи планів про здійснення професійної підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів, застосування «найкращих світових напрацювань» так званим «Тренінговим центром прокурорів України», Статут (чи Положення) якого передбачає й такий вид його діяльності, як платне надання банно-прасувальних послуг.

Це є нічим іншим як окозамилюванням, особливо після ліквідації Академії прокуратури України — одного з найкращих спеціалізованих навчальних закладів як щодо підготовки прокурорів, так і підвищення їх професійної майстерності. Яскравим прикладом, навпаки, знищення системи підготовки й підвищення професійної майстерності прокурорів є відеозйомка одного із «занять» у так званому Тренінговому центрі у вигляді «поляпування в долоні» та копія листа керівника даного Центру про відсутність у ньому належних фахівців у галузі розкриття й розслідування умисних вбивств (ці документи долучаю до цього дослідження).

На жаль, такими ж надуманими в Стратегії є й непримириме «відношення прокурорів до будь-яких проявів порушення прав і свобод людини», на що вони, начебто, завжди жорстко і принципово реагують. Насправді ж нинішні прокурори, як правило, є співучасниками слідчих й оперативних працівників у таких порушеннях вимог законів, а тим більше — в них відсутні будь-які законні повноваження реагувати на такі факти беззаконня.

Про «стратегічні пріоритети розвитку прокуратури»

Є чимало критичних зауважень і до Розділу «Стратегічні пріоритети розвитку прокуратури». Як можна сьогодні планувати їх, тим більше під час «реалізаці ї конституційних функцій прокуратури», якщо до теперішнього часу (з червня 2016 року) норми Закону «Про прокуратуру» і КПК України не приведені у відповідність до Основного Закону держави, до якого були внесені відповідні зміни, та не дано законодавче роз’яснення їх нових конституційних понять, таких як «організація досудового розслідування» та «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», бо це не одне й те ж. Незрозуміло також, що означає конституційна функція такого змісту: «нагляд за негласними та іншими слідчими і процесуальними діями органів правопорядку».

Тому й не дивно, що в цьому ж Розділі Стратегії передбачено наміри чи то плани щодо «вдосконалення реалізації прокурорами повноважень (лише) з підтримання публічного обвинувачення, організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням та представництва інтересів держави в суді». Саме виходячи з цього, незрозуміло, про яке тоді «вдосконалення методів і заходів забезпечення високого рівня якості реалізації конституційних функцій прокуратури» можна говорити? Якби йшлося про розробку нових методів організації роботи і контролю виконання в діяльності прокуратур усіх рівнів, чи про підготовку і впровадження в практику методики організації роботи прокурорів-процесуальних керівників щодо здійснення тієї ж «організації досудового розслідування» чи «здійснення процесуального керівництва» взагалі, або в конкретних видах кримінальних правопорушень, зокрема, це було б прийнятно. Але про це в документі не сказано ні слова.

Паралельно з цим розробники Стратегії перенасичили її незрозумілими навіть для самих прокурорів поняттями й словосполученнями, що при реалізації її на практиці зумовить одні непорозуміння. Наприклад, незрозуміло, про які саме «стандарти роботи проку­рора, зокрема, чи «стандарти досудового розслідування» та впровадження їх у навчальні програми первинної і спеціальної підготовки йдеться? Або, яке відношення може мати до «вдосконалення механізмів координації протидії злочинності» налагодження взаємодії з «недержавними партнерами з метою вдосконалення системи кримінальної юстиції»? Чи, тим більше, про яку взаємодію із судами, зокрема господарськими та адміністративними, можна вести мову «з метою виявлення та спільного розв’язання проблем у системі кримінальної юстиції України»?

Якщо це готувалося для звіту перед дипломатичними представництвами іноземних держав чи інших іноземних кураторів України про наміри привести нашу прокуратуру до так званих «європейських стандартів», — це одне. Але якщо це дійсно програмний документ для вдосконалення її діяльності на майбутнє, то зміст даної Стратегії, вибачте, порожній.

Не заперечуючи прагнення нинішнього керівництва Офісу Генерального прокурора закріпити лідируючу роль органів прокуратури в «процесі визначення напрямів розвитку системи кримінальної юстиції та органів правопорядку», що можна було і реалізувати шляхом відновлення системи правоохоронних органів на чолі з Генеральним прокурором, разом із тим незрозумілі шляхи його вирішення, найперше через відсутність для цього необхідних законодавчих повноважень.

Чимало непорозумінь несе в собі й Розділ Стратегії щодо «розвитку професійної компетентності працівників прокуратури», який також, на жаль, побудований в основному за рахунок неоднозначних загальних фраз та розпливчастої термінології, які можна трактувати по-різному.

Про залучення в прокуратуру «вмотивованих професіоналів»

Перш за все задекларований у ньому намір залучення до роботи в прокуратурі «вмотивованих професіоналів із високим рівнем знань, умінь і навичок шляхом проведення незалежної та об’єктивної процедури добору прокурорів на вакантні посади» реалізувати сьогодні на практиці неможливо, бо цим процесом у нашій країні на сьогодні займаються сторонні та некомпетентні, нав’язані нам ззовні так звані «експерти», делеговані дипломатичними місіями та міжнародними неурядовими організаціями, тобто не прокурори, як це прийнято в тих же європейських державах, а діяльність органів прокурорського самоврядування, призупинена до осені 2021 року, в компетенцію яких і входять такі повноваження. Більше того, скажу відверто, до тих пір, доки заробітна плата прокурорів буде визначатися не діючим Законом «Про прокуратуру», а постановою Кабінету Міністрів та, тим більше, корегуватиметься в бік суттєвого зменшення взагалі до позорного показника майже щорічно кожним новим Державним бюджетом, «вмотивовані претенденти із високим рівнем знань» на вакантні посади в прокуратуру ніколи не прийдуть!

Про підвищення довіри до прокуратури

Декларативними й такими, що не узгоджуються із функціями прокуратури та її нинішніми повноваженнями, є деякі позиції й Розділу «Про підвищення довіри громадськості до прокуратури». Для прикладу, ну не може тепер прокурор бути «оперативним та достовірним джерелом інформації про порушення законів», бо вже кілька років не здійснює нагляд за їх додержанням; не має він, до того ж, ні повноважень, ні реальної змоги «підтримувати співпрацю та ефективну взаємодію з територіальними громадами під час розв’язання проблем», про що нас намагаються переконати розробники даної Стратегії. Хотілося також їм нагадати, що окружні прокуратури створені й діють на територіях в середньому від 4-х до 7-ми районів, які існували до останнього часу, а об’єднані територіальні громади (ОТГ), в свою чергу, утворилися й існують у незалежності від адміністративної юрисдикції тієї чи іншої окружної прокуратури!

Замість висновку

Таким чином, загалом складається враження від ознайомлення зі Стратегією, що її розробники не володіють достатньою інформацією про реальний стан функціонування української прокуратури, зокрема щодо обласних та окружних прокуратур. Бо якби було навпаки, то вони не вживали б у ній таких високопарних фраз як: «застосування людиноорієнтовного підходу під час розгляду звернень», «впровадження політики щодо орієнтування на потреби потерпілих та свідків» тощо.

Й останнє. Про яку справді «незалежність» прокурорів ідеться в даному документі, якщо про покращення матеріального забезпечення, соціальну захищеність та запровадження гарантій захищеності бюджетного фінансування діяльності прокуратури зазначено лише в самому кінці цього розділу і Стратегії в цілому, в той час як найбільше уваги її розробники чомусь приділили «впливу на прокурорів з боку їх керівників», який, начебто, реально загрожує самостійності процесуальних керівників, чого вже давно немає, тому в органах прокуратури й панує хаос від такої «самостійності», бо прокурори вищого рівня на сьогодні взагалі є безправними, що завдає лише шкоди законній та ефективній діяльності прокуратури.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram