Connect with us

Думка експерта

Криміногенна Україна: між Венесуелою та Нігерією. Загальний стан злочинності та протидії їй в Україні у 2020 році (в порівнянні з відповідними даними 2013 – 2019 років)

Дата публікації:

Олексій Баганець, член НКР при Державному Бюро розслідувань, державний радник юстиції 2 класу, кандидат юридичних наук, адвокат, правозахисник, заступник Генерального прокурора у 2000 – 2002, 2005 – 2006 та 2014 – 2015 роках, заступник Голови Союзу юристів України, віце-президент Світового Конгресу українських юристів, Почесний Президент Асоціації слідчих України, заслужений юрист України.

Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів
(Вольтер)

«… Закони не діють, коли немає порядку»

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. У цьому зв’язку один із найавторитетніших реформаторів світу, екс-прем’єр Сінгапуру Лі Куан Ю говорив: «Найбільше нам потрібна стабільність, визначеність, безпека; демократія не працює в умовах хаосу; закони не діють, коли немає порядку».

Усі ці чинники суттєво впливають не лише на міжнародний рейтинг нашої держави, а й на свідомість наших громадян, які з кожним роком усе більше не довіряють як органам правопорядку та прокуратури, так і правосуддю, і, мабуть, мають для цього всі причини. Так, станом на червень 2020 року Україна за міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн під назвою Global Peace Index посідала 148-му сходинку зі 163, опинившись між Венесуелою та Нігерією. Ви тільки вдумайтесь, у цьому рейтингу нас обігнали навіть такі африканські країни як Зімбабве та Нігерія! Для більш наглядного оцінювання нинішньої криміногенної ситуації в Україні додам, що ще в досить непростому 2014 році в цьому ж рейтингу ми займали 144-у сходинку, в 2010 – 2013 роках – 120-ту, а в 2009 році ще більш привабливішу – 118-ту! І такі відверто негативні оцінки з приводу очевидного погіршення криміногенної ситуації зі станом злочинності та протидією їй в Україні нам виставляють авторитетні міжнародні організації. Натомість наша нинішня влада, як, до речі, й попередня, протягом останніх 2-х років будь-яких висновків з цього приводу не робить, бо не тільки не реагує на бездіяльність органів правопорядку, в тому числі і новостворених, а й продовжує цю відверту руйнацію, в першу чергу органів прокуратури та судів, що в цілому вже призвело до вкрай негативних наслідків та суттєво продовжує погіршувати криміногенну ситуацію в державі.

Тому на підтвердження своїх висновків щодо відвертої шкідливості такого, вибачте, «реформування» правоохоронних органів і судів, яке відбувається в нашій державі вже сьомий рік поспіль, щоб наглядно довести це і суспільству і так званим «реформаторам» із уже нової влади, котрі не усвідомлюють катастрофічних наслідків від таких «змін», в котрий раз наводжу власний аналіз злочинності та протидії їй в Україні за 2020 рік, у порівнянні з попередніми роками.

Що засвідчила ситуація?

Так, протягом минулого року в Україні всіма правоохоронними органами було зареєстровано 784 096 кримінальних правопорушень, що дещо менше, в тому числі і майже вдвічі, в порівнянні з минулими роками (у 2019 – 840 447, у 2018 – 915 431, у 2017 – 1 050 617, у 2016 – 1 124 401, у 2015 і – 1 093 314, у 2014 – 1 137 436, у 2013 – 1 553 056). Найбільш криміногенними, як і раніше, залишаються такі регіони як: місто Київ – 88 199 (у 2019 – 108 313, у 2018 – 116 506), Дніпропетровська область – 67 663 (у 2019 – 75 206, у 2018 – 80 724), Харківська область – 60 611 (у 2019 – 65 195, у 2018 – 67 649), Одеська область – 50 967 (у 2019 – 57 994, у 2018 – 69 319), Київська область – 47 808 (у 2019 – 36 346), Запорізька область – 44 597 (у 2019 – 45 758, у 2018 – 49 849) та Львівська область – 37 185 (у 2019 – 46 113, у 2018 – 51 864).

Разом із тим, одразу уточнюю, що наведені статистичні показники за минулі шість років, особливо за 2017– 2020 роки, викликають у мене обґрунтований сумнів, адже реальна ситуація із вчиненням злочинів у нашій країні в дійсності лише погіршується, а не покращується, як це вперто намагаються піднести керівники МВС та Нацполіції України, в чому їм сприяє і безпорадна прокуратура. Про це, зокрема, йдеться в дослідженні Центру Разумкова, за даними якого, станом на травень минулого року більшість українців (58%) не довіряли поліції, 73,4% – прокуратурі (до речі, це дослідження проводили ще до резонансних подій у Кагарлику та Броварах, а які зараз ці показники, можемо лише здогадуватися). І навіть у тих випадках, коли потерпілі безпосередньо зверталися до поліції й прокуратури із заявами про вчинення злочинів, в значній кількості таких випадків правоохоронці ухиляються від їх реєстрації. Наприклад, одержавши повідомлення про крадіжку товарно-матеріальних цінностей із сільського магазину, працівники Кагарлицького відділу поліції Київської області не виконали вимогу про обов’язкову реєстрацію даного повідомлення про злочин в ЄРДР, а, відповідно, й не було призначено слідчого, не повідомлено відповідного прокурора про початок досудового розслідування, а тому й не призначено процесуального керівника в кримінальному провадженні за даним фактом. Натомість, не зважаючи на те, що злочин уже вчинено, але, досудове розслідування не розпочато, працівники Кагарлицького відділу поліції без будь-яких правових підстав розпочали не передбачену законом дослідчу перевірку за цим фактом, хоча виконувати будьякі процесуальні дії за даним фактом ні слідчий, ні прокурор їм доручень не давали.

Реальність поліцейської практики

Це свідчить про розповсюджену практику приховування Національною поліцією вже вчинених кримінальних правопорушень, які не розкриті, бо, як правило, реєструються лише ті, по яких встановлені особи, котрі їх вчинили, і таких фактів безліч! Візьміть хоча б наявний у мережі інтернет звуковий запис чітких вказівок керівника слідчого управління однієї із областей поліції щодо того, як саме знизити рівень «негативу» в регіоні. Цитую дослівно: «Хлопці, так робота не буде. Запам’ятайте всі: від завтра всі внесення в ЄРДР (Єдиний реєстр досудових розслідувань, – Ред.), починаючи від 125-ої й закінчуючи трупом із природною смертю, – виключно за моїм погодженням. Всі почули? Щоб завтра не було, що хтось не чув. Усе, що ви плануватимете вносити в ЄРДР, все погоджуєте зі мною. Не може бути така негативна картина», – категорично зазначила вона.

Або візьмемо відповідь від 14.04.2020 року керівника одного з місцевих відділів поліції Дніпропетровщини заявниці про те, що її звернення про ймовірне згвалтування невідомим хлопцем було зареєстроване до відповідного журналу в поліції (зверніть увагу – не в ЄДРДР) за №1299, але, оскільки вона пізніше в ході «перевірки» звернулася із заявою про її припинення, поліція списала цю заяву про вчинення злочину до справи ВП! Тому, певне, й не дивно, що згідно звіту Kantar online TRACK, який проводить регулярне вимірювання рівня довіри до різних інституцій та якості їхньої роботи, більшість респондентів (опитано 1 000 осіб у віці 18 – 55 років протягом 16 – 30 червня 2020 року) заявили про недовіру поліції (63%), низько оцінювали роботу поліції (61%) і лише 12 % осіб вважали, що в разі порушення їхніх прав поліція допоможе їх захистити.

Крім того, про небажання (ухилення) правоохоронних органів реєструвати всі заяви та повідомлення про вчинення злочинів свідчать і дані Державної судової адміністрації України, із яких чітко вбачається, що в минулому році до судів надійшло значно більше скарг, аніж у попередні роки, на бездіяльність слідчого та прокурора – 77 113 (у 2019 – 76 033, у 2018 – 72 479, у 2017 – 74 453, у 2016 – 67 114, у 2015 – 45 417), в тому числі й стосовно не внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань – 37 826 скарг, що складає майже 50% від загальної кількості поданих скарг (у 2019 році – 55%), з яких судом розглянуто та задоволено – 22 853 (або 60,4%), що більше ніж у 2019 – 21 832 (або 53%). Фіксування саме цих даних за попередні роки (2013 – 2018 р. р.) статзвітність не передбачала, тому, на жаль, немає з чим порівнювати, щоб ще переконливіше підтвердити цю негативну тенденцію протягом останніх 5 – 6-ти років.

Щодо об’єктивності статданих

До речі, на об’єктивність статданих про рівень злочинності може впливати і практика закриття слідчими і прокурорами кримінальних проваджень. Так, у більш аніж у половині, – 423 474 (або 54%) зареєстрованих у 2020 році кримінальних правопорушень в подальшому були прийняті рішення про закриття проваджень за реабілітуючими підставами тобто за фактом відсутності події і складу злочину (для порівняння: в 2019 – 396 317 (47,2%), в 2018– 428 298 (46,8%), в 2017 – 526 706 (50,1 %), в 2016 – 531 797 (47,3%), в 2015 – 528 132 (48,3%) і в 2014 – 608 297 (53,5%). Із цих статданих наочно видно, що починаючи із 2016 – 2017 років, з кожним новим роком кількість закритих проваджень за цими підставами в цифровому вигляді, начебто, зменшувалася, в той час, як у відсотковому відношенні, навпаки, щорічно тільки зростає, що також додатково вказує на штучне регулювання стану злочинності в державі.

Таким чином, без урахування зареєстрованих кримінальних правопорушень, закритих у подальшому в зв’язку з їх непідтвердженням, загалом протягом 2020 року було обліковано 360 622 кримінальних правопорушень, що також менше, аніж у попередні роки: в 2019 – 444 130, в 2018 – 487 133, в 2017 – 523 911, в 2016 – 592 604, в 2015 – 565 182, у 2014 – 529 139, у 2013 – 563 560. Але, знову ж таки, відслідковуючи тенденції, можна константувати, що в 2015 і 2016 роках кількість облікованих злочинів, навпаки, щорічно лише зростала, а почала знижуватися саме із 2017 року, тобто з того часу, коли почалося штучне регулювання злочинності. Одночасно з цим, треба окремо зазначити, що згідно статистичних даних, від вчинених у 2020 році злочинів постраждало 234 816 осіб ( у 2019 – 301 792, у 2018 – 344 780, у 2017 – 374 238, у 2016 – 444 617, у 2015 – 412 689), у тому числі 5 521 дітей ( у 2019 – 5 471; у 2018 – 5 918, у 2017 – 6 501, у 2016 – 7 200, у 2015 – 7 050), із яких 5 235 особи загинули ( у 2019 – 5 846, у 2018 – 6 233, у 2017 – 6 303, у 2016 – 6 988, у 2015 – 8 663), хоча зрозуміло, що й ці цифри явно занижені, бо і тут проглядається така ж тенденція: – до 2016 року кількість таких осіб зростає, а з 2017 року починає, відповідно, знижуватися.

Саме про штучне корегування статистики свідчать і такі аналітичні дані. У 2020 році, у відповідності до звітів, всіма правоохоронними органами повідомлено про підозру в 167 098 із 360 622 облікованих кримінальних правопорушень, що становить 46,3% від загальної кількості, в 2019 – у 171 691 із 444 130 облікованих як злочини, що становило всього 38,6% від загальної кількості; у 2018 – у 191 856 із 487 133 облікованих як злочини, що становило 39,4% від загальної кількості; у 2017 – у 198 477 кримінальних правопорушеннях із 523 911 облікованих як злочини, що становило 37,8% від загальної кількості; у 2016 році – у 159 480 кримінальних правопорушеннях із 592 604 облікованих, що становило всього 26,9%; у 2015 році – у 188 099 кримінальних правопорушеннях із 565 182 облікованих, що становило 33,3%; у 2014 році – у 199 263 кримінальних правопорушеннях з 529 139 облікованих (37,6%). Таким чином, виходить, що починаючи із 2017 року, кількість повідомлених підозр щорічно зменшується, тобто результативність діяльності органів досудового розслідування лише погіршується, хоча у відсотковому відношенні, навпаки, начебто, покращується (з 37,8% в 2017 році до 46, 3% в 2020 році) і це при тому, що значна частина вчинених кримінальних правопорушень, без сумніву, явно приховується.

Щодо направлених до суду обвинувальних актів

Та ж сама тенденція і в частині направлених до суду обвинувальних актів.

Якщо в 2020 році до суду скеровано з обвинувальним актом 148 332 кримінальних правопорушень, що становить 41,1 % від загальної їх кількості; у 2019 – 154 585 кримінальних правопорушень, що становило 34,8% від загальної їх кількості; у 2018 – 173 257 кримінальних правопорушень, що становило 35,6% від загальної їх кількості; у 2017 – 181 056 кримінальних правопорушень, що становило 34,5% від загальної їх кількості, то у 2016 – 138 330 кримінальних правопорушень , що становило 23,3%; у 2015 – 163 795 правопорушень, що становило 28,9% й у 2014 – 173 311 кримінальних правопорушень (32,7%). Тобто кількість обвинувальних актів, направлених до суду з 2017 року, тільки зменшується, хоча відсоток їх протягом цього періоду в основному зростав і в минулому році становив 41,1%! І це при тому, що з 2017 року щорічно зменшувалася й кількість облікованих кримінальних правопорушень.

Тому й виходить так, що «на папері», починаючи із 2017 року, криміногенна обстановка в країні, начебто, покращується, однак результативність протидії злочинності насправді лише погіршується, про що свідчать об’єктивні дані про зростання кількості злочинів у Дніпропетровській, Донецькій, Луганській областях, в тому числі й найбільш зухвалих, таких як обстріл автобуса в Харківській області, стрілянина в Броварах та Українці, захоплення заручників – це лише мала частка резонансних кримінальних правопорушень, злочинів, які були вчинені в 2020 році. Насправді, саме про щорічне погіршення криміногенної обстановки в нашій державі можуть свідчити й подальші аналітичні дослідження. Так, якщо розглядати вчинені кримінальні правопорушення в розрізі ступеня їх тяжкості, то протягом 2020 року по державі також спостерігається деяке статистичне зменшення зареєстрованих особливо тяжких злочинів – 13 199, в порівнянні з минулими роками: у 2019 – 15 368, у 2018–15 691, у 2017– 16 586, у 2016 – 19 021, у 2015 – 21 513 та у 2014 – 25 872. Водночас і ця відмінність у цифрах не є свідченням поступового покращення криміногенної обстановки в Україні, бо, по-перше, критичні показники таких злочинів у попередні роки були пов’язані, насамперед, із революційним періодом в країні в січні – лютому 2014 року та, тим більше, активними бойовими діями на сході України в 2014 – 2016 роках.

По-друге, саме про такі висновки свідчать і статдані в попередні дореволюційні роки, коли подібних злочинів реєструвалося набагато менше (наприклад, у тому ж 2010 їх було 12 094 та майже аналогічна кількість – 13 776 у 2013-ому). А по-третє, треба врахувати і ту важливу обставину, що в той час і територія України була значно більшою, ніж зараз, а тому в тодішніх статданих про рівень злочинності обліковувалися й особливо тяжкі кримінальні правопорушення, вчинені на території нині анексованого Криму та на окупованих територіях Донецької й Луганської областей, які протягом останніх п’яти років в статзвітності нашої держави не враховуються.

Закриті провадження

Зовсім не про покращення криміногенної обстановки в 2020 році свідчить і той факт, що з облікованих у минулому році 13 199 особливо тяжких злочинів лише в 5 691 випадках (або у 43,1%) конкретним особам було повідомлено про підозру, а ще менше направлено до суду обвинувальних актів по них – 4 033 (або всього 30,5%), до того ж у залишку на кінець звітного періоду залишилося нерозслідуваними 8 772 кримінальних провадження даної категорії, або 66,4%. Саме в цій частині аналізу слід звернути увагу і на критично вражаючу обставину в тому, що протягом минулого року слідчими правоохоронних органів було закрито проваджень (ви лише вдумайтеся!) у 119 873 особливо тяжких кримінальних правопорушеннях, що майже в 10 разів більше, ніж їх було обліковано в 2020 році, причому 110 198 з них закриті за ч.1 п.п.1,2,4,6,91 ст. 284 КПК України, тобто за відсутністю події і складу злочину, а також невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості в суді! До цього треба додати, що за пунктом 10 цієї ж статті було закрито 23 провадження, в яких закінчилися строки, передбачені ст. 219 КПК України, але особи, які вчинили кримінальні правопорушення, так і не були встановлені, або після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, а обвинувальний акт так і не було надіслано до суду про фактично нерозкриті особливо тяжкі злочини! Можна лише уявити скільки осіб, які вчинили найбільш суспільно небезпечні кримінальні правопорушення, не були притягнуті до кримінальної відповідальності і не покарані.

Кількість облікованих тяжких злочинів

Майже про аналогічну ситуацію свідчать і статистичні дані про кількість облікованих тяжких злочинів, яких зареєстровано в минулому році також дещо менше, аніж у попередні роки – 125 165 ( у 2019 – 140 468, у 2018 – 167 986, у 2017– 198 074, у 2016 – 213 521, у 2015 – 177 855, у 2014 –154 216). Водночас звертає на себе увагу та обставина, що з числа облікованих у 2020 році тяжких злочинів лише в 51 894 випадків (або у 41,5%) конкретним особам повідомлено про підозру (у 2019 – 48 024 (або 34,1%), у 2018 – 57 770 (або34,3%) та ще менше – 43 169 обвинувальних актів (або всього 34,5%) у кримінальних правопорушеннях даної категорії направлені до суду (у 2019 – 41 001 (або 29,1%), у 2018 – 50 120 (або 29,8%). Тобто, розкриття й цієї суспільно небезпечної категорії злочинів залишається явно незадовільним. І це при тому, що в залишку на кінець звітного періоду не розслідуваними залишилася досить велика кількість – 78 842 – таких кримінальних проваджень, або 63 % (у 2019 – 96 320 (або 68,5%), у 2018 – 113 954 (або 67,8%)! На жаль, зазначені цифри також немає можливості порівняти з попередніми роками, оскільки такі показники про цей вид кримінальних правопорушень в статзвітах раніше об’єднувалися з цифрами про особливо тяжкі злочини, що теж дає можливість приховувати негативні тенденції в сфері дослідження злочинності.

До цього треба додати і той факт, що протягом минулого року було закрито провадження в 19 539 тяжких кримінальних правопорушеннях, з яких 19 203 – саме за п.п.1,2, 4,6,9-1 ч.1 ст. 284 КПК України, тобто за реабілітуючими обставинами, а за п.10. ч.1 ст. 284 КПК України – 38 фактично нерозкритих злочинів даної категорії.

Якщо ж аналізувати злочини середньої тяжкості, то у 2020 році було обліковано 53 141, що значно менше, аніж у попередні роки: у 2019 – 177 141, у 2018 – 196 688, у 2017 – 202 424, у 2016 – 236 418, у 2015 – 236 792, у 2014 – 215 792 (хоча для такого спаду є й об’єктивні причини – зміна законодавства, введення в дію кримінальних проступків).

Злочини середньої тяжкості

Із числа облікованих в 2020 році злочинів середньої тяжкості повідомлено особам про підозру в 24 864 випадках (або у 47%), що дещо більше, аніж у вчиненні тяжких й особливо тяжких злочинів, але явно замало, виходячи з незначної складності в їх розслідуванні, а ще менше обвинувальних актів у таких провадженнях направлено до суду – 21 047 (або 39,6%).Тим більше, що на кінець звітного періоду не прийнято остаточних рішень у 31 160 кримінальних провадженнях даної категорії, або в 68%! Але тут знову ж таки наголошую, нескладних у доказуванні злочинів також звертає на себе увагу, величезна кількість закритих протягом року кримінальних проваджень –16 692, що майже дорівнює кількості облікованих у минулому році злочинів цієї категорії! До того, із них майже всі – 16 597 проваджень закриті за п.1, 2, 4, 6, 9 – 1 ч. 1 ст. 284 КПК України тобто за реабілітуючими підставами та плюс до цього за п.10. ч.1 ст. 284 КПК України, тобто нерозкритих кримінальних правопорушень – 32.

На превеликий жаль, ще раз повторюю: в статзвітах і за 2020 рік (як і в останні кілька років) будь-якого пояснення щодо цього явища також не дається, адже нинішні керівники прокуратури й органів досудового розслідування, на мою думку, навмисно узагальнюють цифру закритих проваджень, щоб таким способом приховати свої недоліки, некомпетентність і реальну незадовільну криміногенну ситуацію в державі, не уточнюючи, яку кількість проваджень закрито з числа злочинів, зареєстрованих у 2020 році, і тих, які були зареєстровані в минулих роках. Той факт, що результати розслідування злочинів даної категорії є, начебто, дещо кращі, аніж у кримінальних провадженнях про тяжкі й особливо тяжкі кримінальні правопорушення, свідчить не тільки про низький рівень професійної підготовки слідчих та прокурорів, а й неналежну організацію їх роботи з проведення досудового розслідування в цілому, про штучне корегування злочинності та приховування тяжких й особливо тяжких злочинів від обліку, які дійсно складніше розкривати, а, тим більше збирати по них і перевіряти докази винуватості чи невинуватості підозрюваних й обвинувачених. І нічого дивного в цьому також немає, бо прокурорський нагляд за дотриманням законів під час обліку йі реєстрації злочинів був навмисно ліквідований, що неминуче заподіяло величезної шкоди державі, суспільству та окремим громадянам і суттєво повпливало як на стан злочинності, так і особливо протидії їй!

До того ж, наведені статдані суттєво різняться в порівнянні з позаминулим роком, через те, що 22.11.2018 року до КПК України були внесені зміни, які набрали законної сили 1 липня 2020-го. Нагадую, що даними змінами прибрано з класифікації злочини середньої тяжкості та невеликої тяжкості, до нетяжких злочинів якими тепер є діяння, передбачене КК України, за вчинення якого встановлюється основне покарання у вигляді штрафу в розмірі не більше ніж 10 тисч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170 тис. грн) або позбавлення волі на строк не більше ніж 5 років (ч. 4 ст. 12 КК України) увійшла переважна більшість злочинів середньої тяжкості, а лише невелика частина їх відійшла в кримінальні проступки та тяжкі злочини. З огляду на такі зміни в законодавстві та те, що статзвітність не предбачає фіксування інформації щодо того, скільки ж злочинів середньої тяжкості залишилося після цього в цифрах нетяжких та скільки із них перейшло в тяжкі злочини та кримінальні проступки, фізичної можливості провести саме більш результативне порівняння немає.

Про цю ж тенденцію може свідчити і той факт, що кількість зареєстрованих у 2020 році злочинів невеликої тяжкості становила 98 283, що, теж дещо менше, ніж у 2019-му – 110 483, у 2018 –106 768 та у 2017 – 106 827, у 2016 – 123 644, у 2015 – 129 022 та в 2014 – 133 259. В той же час із числа облікованих у минулому році таких злочинів лише в 30 038 випадках (що становить всього 30,6%) конкретним особам повідомлено про підозру та ще менше – лише 27 924 обвинувальних актів із них направлено до суду (або 28,4%)! І це при тому, що йдеться про найпростіші у доказуванні злочини. До цього треба додати й той факт, що на кінець звітного періоду не прийнято процесуальних рішень у 69 160 таких кримінальних провадженнях, або в 70,4%. До речі, і в цій нескладній у розслідуванні категорії злочинів протягом минулого року було закрито теж величезну кількість – 140 748(!) кримінальних проваджень, тобто більше ніж їх було обліковано (з них за п. п. 1, 2, 4, 6, 9 – 1 ч.1 ст. 284 КПК України було закрито 140 665, а за абзацом 2 п.10 ч.1 ст. 284 КПК України 12 нерозкритих злочинів.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Правова культура здійснення підпису в Україні

Опубліковано

on

Семен ЯЦЕНКО,
адвокат, провідний юрист відділу в ДУ «Інститут економіко-правових досліджень імені В. К. Мамутова НАН України»

У повсякденному житті кожна людина використовує такий письмовий засіб, як власноручний підпис. Це настільки важливий елемент документа, що навіть в Основному законі України підпис згадується декілька разів. Зокрема, зазначається, що для призначення всеукраїнського референдуму необхідно зібрати не менше як «три мільйони підписів громадян України»; нормативно-правові акти підписуються Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем’єр-міністром України; текст присяги скріплюється підписами осіб, які приводяться до присяги. Проте, ані в Конституції, ані в інших документах не роз’яснено, а що ж таке підпис, яким він має бути? 

Вірогідно, що здійснення підпису є правовою традицією, яка виробилася протягом століть фактичного використання підпису в такий спосіб, як це розуміють окремі люди, котрі його здійснюють. Зазвичай, прийнято вважати, що кожна людина визначається з формою (зовнішнім виглядом) власного підпису при отриманні паспорта громадянина України.

Зрозуміло, що підпис людини нерозривно пов’язаний із її іменем, що встановлено у Цивільному кодексі України. Цивільний Кодекс України визначає важливе місце імені людини, закріплюючи право кожної фізичної особи на ім’я в главі «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи». Зокрема, в статті 296 ЦКУ визначено, що «фізична особа має право використовувати своє ім’я у всіх сферах своєї діяльності», тобто не лише в тих сферах, які охоплюються регулюванням Цивільного кодексу України, але й в усіх інших сферах (зокрема, в адміністративному праві, процесуальних галузях права тощо, а також тих відносинах, в яких правове регулювання може бути відсутнє взагалі). Тобто кодекс юридично закріпив цю багатовікову правову традицію використання власної назви людини. Зокрема, в статті 28 ЦКУ встановлено, що «фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям».

Традиційно в Україні для найменування людини застосовувалося прізвище, ім’я та по батькові. З недавніх пір ця традиція почала витіснятися європейським зразком – застосовується ім’я та прізвище особи. Але на виконання графічного підпису особи це навряд чи може мати який-небудь вплив. На мою думку, використання амбітних та каліграфічних підписів було запозичене в аристократії ще з тих часів, коли більшість населення не вміло писати. Можна бачити, що підписи бувають абсолютно різними – примітивними (два – три елементи, а то й узагалі один) чи дуже складними, виведення яких займає значну площу паперу, й більше часу, ніж написання від руки прізвища, імені та по батькові. Можна погодитися з тим, що зображення підпису залежить лише від фантазії його власника та бажання останнього або заощадити, або витрачати час.

У діловодстві підписом називається реквізит документа, який складається з назви посади чи статусу підписанта, власного підпису та його розшифровки. Проте таке розуміння власного автографу вже враховує багатовікову традицію, а не формує її. Тобто фізичні особи використовують графічне зображення підпису за традицію й виключно на власний розсуд.

Важливість власного підпису та його якості обґрунтовується статтею 28 Цивільного кодексу України, тобто опрацьовуючи документ, важливо встановити, чи дійсно конкретна особа його підписала. Звісно, що в разі спору, цей підпис буде перевірятися експертом-почеркознавцем, і маленьке за обсягом зображення підпису, скоріш за все, призведе до того, що у висновку експерта буде написано «вірогідно належить» або «вірогідно не належить», тобто ймовірність встановлення особи, яка набула, змінила чи припинила права та обов’язки, буде мінімальною. В такому разі необхідно обов’язково вручну розшифровувати графічний підпис особи – власноручно записувати прізвище, ім’я та по батькові.

Варто звернути увагу й на те, що в такому разі графічне зображення власного автографу де-факто втрачає будь-яке значення, оскільки воно було вигадане для того, щоб зменшити час, необхідний для підписання документа, особливо, якщо імен багато, бо в такому разі підписанту треба взагалі більше часу.

Наразі доволі часто можна зустріти такі аномалії, як, зокрема, факсиміле (яке може бути використане, якщо засноване на власноруч підписаному договорі, тобто за допомогою факсиміле можуть бути підписані лише наступні документи), роздрукований на принтері підпис, підпис відтворений підлеглою особою чи родичем, «вставлене» фото підпису в електронний документ (docx, pdf тощо); надто спрощений чи навіть спотворений підпис (гачок, галочка, петля тощо), який навіть загальними рисами не відповідає звичному підпису особи.

Подібні підписи, при їх правовій оцінці, варто, на мою думку, прирівнювати до таких, які відсутні, а особу, котра надіслала такий документ, встановлювати іншим чином: за допомогою адреси електронної пошти, адреси на конверті та додатку до такого супровідного листа; за наявності обов’язкової печатки (нотаріуса, державного реєстратора, керівника адвокатського об’єднання на ордері тощо), бланку суворої звітності тощо. Звісно, що сам факт вчинення правочину іншою особою, підробка підпису тощо свідчить про відсутність правочину як такого, як і про ймовірність вчинення кримінального правопорушення.

Проте в деяких ситуаціях такі ганебні «правові» традиції відображаються в анекдотах на кшталт: «Бухгалтер при одержанні нового паспорта розписалася за звичкою підписом директора»… Проте часи змінюються, і тепер ми можемо використовувати й електронні документи. Одразу варто зазначити, що правова культура використання електронних ділових «паперів» в Україні лише формується, тому електронний цифровий підпис надається іншим особам для використання шляхом передачі ключа та паролю до нього, попри те, що електронний цифровий підпис не можна перевірити на автентичність, оскільки він у силу закону має таку ознаку як неспростовність. У той же час один і той же документ де-факто відтворюється і в електронній, і в паперовій формах.

Також у деяких випадках за електронні документи сприймають такі, які не можуть визнаватися електронними взагалі. Зокрема, одержується форма документа, виготовлена в pdf, її або роздруковують для заповнення від руки, або за допомогою спеціальної програми переводять у формат docx, заповнюють, роздруковують, підписують, відскановують. Такий документ дорівнює статусу фотокопії чи ксерокопії (які не засвідчені власним підписом, навіть якщо він там відсканований), але встановити справжність підпису, вірогідно, неможливо. Тобто таке виготовлення документів, за відсутності оригіналів, втрачає будь-який юридичний сенс.

Підпис настільки важливий, що за повідомленнями ЗМІ, прийняті Верховною Радою України закони, можуть чекати на підпис Президента України тривалий час. Але саме недостатній рівень правової культури підпису посадової особи й обумовлює таку ганебну ситуацію. Зокрема, стаття 94 Конституції України визначає, що «Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений».

Таким чином, у випадку, якщо Президент України допустив «непідписання» такого закону, діє конституційна презумпція того, що цей закон вважається схваленим главою держави. У такому випадку Голова Верховної Ради України повинен підписати такий закон й опублікувати його в газеті «Голос України» самостійно. Звісно, в разі незгоди з цим, Президент України може спробувати визнати такий закон неконституційним, але, на мою думку, підстав для цього немає. Взагалі було б доцільним, аби Конституційний Суд України дав роз’яснення цієї статті: чи може Голова Верховної Ради України зволікати з підписанням закону, в який термін він повинен підписати цей закон і направити Президенту, та чи має право глава парламенту, не дочекавшись підпису чи вето по завершенню 15-денного строку, підписати й опублікувати цей закон? Адже відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Іншим прикладом важливості підпису є стаття 106 Конституції України, яка визначає, що Президент України з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України не підписує самостійно Укази та Розпорядження з наступних питань:

  • призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
  • приймання вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
  • призначення очільників Ради національної безпеки і оборони України;
  • приймання в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення, в разі необхідності, окремих місцевостей країни зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Такі акти «скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання. Водночас на офіційному сайті Глави держави згадка про такі додаткові візи його вищезгаданих указів відсутня. Тож, на мою думку, говорити про правову культуру використання підпису в Україні можна лише з урахуванням того, що дана правова культура «є такою, що розвивається» (як і Україна, в принципі).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Організована злочинність в Україні: від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду)

Опубліковано

on

Шостого травня виповнюється 30 років з Дня заснування Спеціальної служби по боротьбі з організованою злочинністю (Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю (ГУБОЗ). Отже, ювілей. У зв’язку з цим пропонуємо статтю доктора юридичних наук Олени БУСОЛ, полковника міліції у відставці, (проходила службу в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю ГУ МВС України в Сумській та Київській областях), заступника начальника відділу — керівника групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України, а також кандидата юридичних наук Богдана РОМАНЮКА — генерал-лейтенанта міліції у відставці, екс-першого заступника начальника Головного слідчого управління МВС України та керівника Управління МВС України в Львівській області (працював на керівних посадах у Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при Раді національної безпеки і оборони України).

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Цим самим автори у статті реанімують проблему організованої злочинності в Україні, про яку, на їх переконання, уже всі давно забули, а точніше — вдають, що її вже, нібито, не існує й ніхто про неї практично не згадує.

Реконструюючи розвиток організованої злочинності та боротьби з нею, Олена Бусол і Богдан Романюк, зазначають, що деякі українці, особливо молодь, вже не пам’ятають про існування цього соціального явища в примітивному вигляді, проте воно не зникло, а, навпаки, організована злочинність досягла свого професійного рівня, стала замаскованою, ешелонованою, міцно вкоріненою у владні структури, в тому числі в правоохоронні органи, забезпечивши собі захист, та діє нині відкрито, зухвало через глибокі корупційні зв’язки. Отже, якщо організована злочинність спочатку, в основному, займалася накопиченням капіталу, потім — рвалася до влади, то сьогодні прагне керувати державою.

На початку розбудови незалежної України організовані злочинні угруповання вдавалися до тяжких злочинів, зокрема вбивств на замовлення своїх конкурентів. При об’єктивному примітивізмі тодішніх організованих злочинних груп професіонали у владі створювали такі потужні інституції, як Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, ГУБОЗ.

Автори наводять ряд прикладів яскравих проявів теперішньої організованої мафії. Ось деякі з них. В українській державі є Антимонопольний комітет України — державний орган зі спеціальним статусом, метою якого є забезпечення державного захисту від конкуренції у підприємницькій діяльності. Одночасно, не є секретом те, що деякі «господарі» захопили 70 % економіки України. Це контрастує з політикою США, де всім відомий Білл Гейтс створив завдяки своєму розуму цілу імперію, але його компанію розділили на частини, бо вона в певний час стала монополістом. Інший приклад — на всіх українських автозаправних станціях сьогодні ми бачимо одну й ту саму ціну, що вказує на ознаки монопольної змови олігархів, які рвуться до влади через своїх ставлеників у парламенті. Бо вони ще на початку 90-х років засвоїли та навчили своїх дітей й онуків: щоб керувати економікою, треба очолити державу.

Частина 1. Від артілей до політизованої структури закритого типу

Організована злочинність в Україні має давнє походження та пройшла півстолітній шлях від примітивізму до професійності. На кожній стадії свого розвитку організована злочинність трансформувалася та змінювала сутність.

Стадія зародження та формування організованої злочинності — це період перебування України у складі СРСР у 40-х–50-х років минулого століття, раніше — спостерігалася лише професійна злочинність, яка має свою тривалу історію. Наприкінці 1950-х–1960-х років діяльність організованої злочинності починає виливатися в створення нових економічних структур — різних артілей, мета яких — незаконне збагачення. Зокрема, показовою у цьому плані була артіль «Трудівник» у Львівській області. У 1961 р., у результаті розслідування прокуратурою області, ряд працівників цієї організації було арештовано за розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах, із яких 8 чоловік було засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Значною мірою цеховики сімдесятих–вісімдесятих відрізнялися від своїх попередників — тих самих «крамарів», яких так презирливо називали в пресі, та яких влада безжально знищувала на початку шістдесятих років. До складу артілі «Трудівник» входило близько дев’ятнадцяти осіб. Діяльність артілі підпадала під категорію ідеологічно шкідливих явищ, але в ті часи, в глибинці, якою вважалася Львівщина, завжди можна було дозволити собі більше «вольностей з законом». Виробництво одягу та аксесуарів трудовою артіллю навіть не можна було назвати підпільним, адже деякі речі шилися цілком легально. Приховували від держави артільники лише обсяги свого успішного виробництва.

Бізнес дуже швидко став не просто рентабельним, а дуже вигідним і прибутковим. У 1961 році вся група з дев’ятнадцяти осіб була заарештована. Й хоча інкримінували їм статті, пов’язані з розкраданням, в реальності ж усе було не зовсім так. Просто для успішної підприємницької діяльності в СРСР не тільки не існувало правової бази, а й сама можливість збагачення приватно в корені суперечила соціалістичній економіці. На суді «артільщиків» звинуватили в розкраданні державних коштів в особливо великих розмірах — на суму майже в два мільйони рублів. В результаті, половина складу артілі (вісім осіб) були засуджені до розстрілу, хоча й виготовляли продукцію в офіційно зареєстрованої артілі, тобто їх діяльність була санкціонована державою — сировину, з якої виготовлялися плащі та костюми, артільники офіційно закуповували на складі.

Саме з часів запровадження Нової економічної політики в законодавчій базі СРСР залишилися неліквідованими лазівки, які дозволяли займатися приватним виробництвом. Психологія тих людей і методи їхньої роботи значно відрізнялися від психології і методів цеховиків більш пізньої пори. На зміну артільникам згодом (у період «застою») прийшли цеховики, які сировину придбали фактично шляхом розкрадання державної власності, адже дозвільної бази для приватного виробництва в той час у СРСР не існувало. Проте, цеховиків усвідомлення криміногенності їхніх дій так само не зупиняло.

На етапі 1970–1980- х років організована економічна злочинність вже застосовує як інструмент — корупцію, у тому числі у вищих органах державної влади. Широковідомими є кримінальні провадження щодо деяких високопосадовців СРСР, керівників Узбекистану та інших середньоазіатських республік. Тому є закономірним, що в листопаді 1985 року вперше на Колегії МВС СРСР було визнано наявність організованої злочинності в державі.

Стадія системного накопичення первинного капіталу

Кінець 1980– початок 1990- х років характеризується запровадженням в СРСР так званої «перебудови», яка була пов’язана з деякими послабленнями в державному управлінні, у тому числі в галузі економіки та фінансів. Громадянам законодавчо було дозволено створювати приватні кооперативи з різних видів діяльності. Кооперативи ці звісно не мали будь-якої належної матеральної бази та сировини, тому їх керівники вступали в неправомірні зносини з державними підприємствами, банками та використовували їх ресурси для своєї діяльності й збагачення. Правоохоронним органам під виглядом створення сприятливих умов для розвитку цих нових економічних чи фінансових установ тривалий час було категорично заборонено проводити перевірку їх діяльності. Широкого розквіту набули рекет, спекуляція, незаконного обмін валют тощо. З іншого боку, в цей час відбувся нічим не обґрунтований різкий сплеск цін на товари широкого вжитку, що призвело до зубожіння широких верств населення. Окрім цього, більшість громадян втратили чесно зібрані грошові заощадження в ощадних касах. Усе це тривало в період неконтрольованого розвитку кооперації, державної промисловості. Тоді ж була ліквідована державна монополія на зовнішню торгівлю, виробництво алкоголю тощо.

Нераціональні реформи, вже в незалежній Україні, також не могли створити надійного захисту від діяльності організованих злочинних угрупувань, а лише, навпаки, — сприяли їм. Як зазначають дослідники, саме цим періодом датовані перші прояви зрощування кримінальних злочинних елементів зі злочинцями в галузях економіки і фінансів. Це призвело до появи «тіньової» економіки, «білокомірцевої» злочинності, також розпочався процес втягування в злочинну діяльність окремих працівників державного апарату та правоохоронних органів. Саме в цей час ще розрізненні злочинні групи починають накопичувати первинний капітал і професійний потенціал.

У зв’язку з такою ситуацією, у 1985 р. в структурі МВС України були створені перші підрозділи боротьби з організованою злочинністю та спеціальний міжвідомчий орган — Координаційний комітет по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю. На той час правоохоронним органам вдалося суттєво вплинути на прояви організованої злочинності, але, в основному, це стосувалося організованих груп кримінального спрямування, які займалися рекетирством та іншими формами здирництва. Були викриті та притягнуті до кримінальної відповідальності відомі організовані злочинні групи Авдишева, Киселя, Савлохи та ін. Водночас це був період, коли появилися перші спроби відмивання коштів незаконного збагачення. Але новостворенні правоохоронні органи незалежної України, у цей період, ще не були, через неналежну кваліфікацію, достатньо ефективними у впливі на справжню організовану злочинність, у середовищі якої відбувалися значні трансформаційні процеси й вона підвишувала свою «кваліфікацію». На заваді було й чинне кримінальне законодавство. Воно спонукало правоохоронців лише на викриття найнижчих ланок організованої злочинності.

Перерозподіл великої суспільної власності в Україні

Це період від 2000 до 2010 рр., коли відбувалися другий і третій етап приватизаційного процесу. Перший етап приватизації з використанням приватизаційних цінних паперів — майнових сертифікатів, був відволікаючим маневром (перебудови суспільної свідомості: соціалізм — капіталізм) у вигляді м’якого переходу до великої приватизації промислового комплексу держави. Цей період характеризується відсутністю будь-якої системної правової регуляторної політики, підтримки державних підприємств і доброчесних підприємців.

Стадія вкорінення представників організованої злочинності в державні органи влади та управління, що відбувалося з метою впливу на суспільноекономічні процеси в державі для забезпечення надійного прикриття від кримінального та інших видів переслідувань за подальшу неправомірну діяльність з накопичення надприбутків, розпочалася після фінансово–економічної кризи, послаблення приватизаційного процесу (2010 р.), що, в свою чергу, призвело до гальмування та зменшення надходжень від приватизації в бюджет.

Скориставшись своїм впливом на управлінські процеси в державі та стан її недосконалого управління економікою та фінансами, організована злочинність на новій основі об’єднує свої зусилля з метою корисливо-насильницького впливу на них. Організовані кримінальні структури стали більш ієрархічними, глибоко законспіровані та отримали своїх корумпованих лідерів, Сьогодні вони є й у владі і прагнуть до розширення масштабів своєї протизаконної діяльності, в тому числі за межами України. Організована злочинність інтегрується до високоприбуткових галузей економіки та фінансової сфери, що несе реальну загрозу національній безпеці України.

Така трансформація цього соціального негативного явища призвела до того, що в Україні не має об’єктивної інформації про масштаби організованої злочинності та рівень корупції в сфері економіки та фінансів. Систематичне порушення економічних ринкових законів і правових норм переслідує лише одну мету — подальше неправомірне накопичення капіталу й непомірне незаконне збагачення. Відбулася зміна напрямів діяльності організованих злочинних угрупувань, у результаті чого частина тіньової економіки стала елементом симбіозу злочинних і легальних економічних структур. Набуло широких масштабів організоване розкрадання державних матеріальних, зокрема природних, ресурсів та фінансових коштів, про що свідчили кримінальні провадження в Україні. Отримані незаконні доходи відмиваються через складну систему фіктивних оборудок і банківських операцій та осідають на рахунках у зарубіжних фінансових структура або відтак повертаються в Україну як нібито інвестиції чи використовуються для скуповування нерухомості. Вважається, що нині банківська система України стала великою монополізованою та політизованою структурою закритого типу і не передбачає прозорої й відкритої фінансової звітності, створення комітетів аудиторської перевірки та контролю можливих результатів фінансових ризиків. Закритість банківської діяльності, недотримання принципу соціальної відповідальності більшою мірою сприяє спекулятивним оборудкам і швидким надприбуткам.

За різними оцінками, за період від 1991 р. і до сьогодні з України виведено в офшори понад 150 млрд дол. Через використання офшорів наша держава втрачає 200–300 млрд грн. щороку — приблизно третину бюджету країни. І це в той час, коли Україна постійно випрошує в міжнародних фінансових установ по фінансове кредититування. Отже, ці величезні фінансові ресурси, а також кошти банків та інших фінансових установ не виконують належним чином своєї основної функції — кредитування економіки нашої держави.

Перша офіційна констатація наявності організованої злочинності в Україні

На питання, з чого все починалося, ознайомимо читачів з тезами доповіді щодо стану проблем боротьби з організованою злочинністю та тіньовою економікою 1995 року. Так, 1 лютого цього року на «круглому столі» в конференц-залі УНІАН Українським центром економічних і політичних досліджень був представлений аналітичний звіт про тіньову економіку та організовану злочинність в Україні та проблеми боротьби з ними. Доповідь представили керівник ради експертів УЦЕПД Олександр Разумков, який раніше обіймав посаду першого помічника Президента України, Юрій Гаврилов — генерал-майор СБУ, у минулому помічник Леоніда Кучми з питань держбезпеки, Олександр Пасхавер — позаштатний радник президента з економічних питань, Володимир Сіденко — завідувач відділом Інституту світової економіки і міжнародних відносин, що виконував раніше обов’язки наукового консультанта Президента з питань зовнішньоекономічної діяльності. Це була перша спроба недержавної організації надати узагальнюючу оцінку «кримінальному постсоціалістичному диву», запропонувати варіанти його «врегулювання».

У період з липня 1994 по січень 1995 року жодній із проблем не приділялося стільки уваги керівництвом України, як протидії мафіонізаціі суспільства. Все це, безумовно, сприяло мобілізації громадської думки, створювало несприятливе суспільне середовище для діяльності «п’ятої влади».

Політичні декларації підкріплювалися і практичними кроками. Було підсилено правові основи діяльності правоохоронних органів у цій сфері. Один з перших указів Президента того часу був присвячений саме цим проблемам. Вживалися й необхідні організаційні заходи. Враховуючи недостатні кадрові, фінансово-матеріальні, правові можливості окремих органів правопорядку, можливість тиску на них високих посадових осіб, а також безпосередній зв’язок частини правоохоронців з криміналітетом, ставка була зроблена на спеціальні міжвідомчі оперативно-слідчі групи при Генеральній прокуратурі України. Ці групи почали слідчі та оперативно-пошукові дії, в тому числі по майже 50 резонансних справах, в яких фігурували представники вищих ешелонів влади. Тільки в Києві у 1994 р. було виявлено 31 організовану злочинну групу, якими було вчинено 54 злочини, серед яких — шахрайство, розкрадання в особо великих розмірах, розбійні напади, хабарництво, вбивства. «Злочинний елемент» все нахабнішав, все активніше протидіяв силам правопорядку, в тому числі із застосуванням вогнепальної й холодної зброї. Таким чином злочинний світ оголосив справжню війну суспільству, державі, правоохоронцям. За 1991–1994 рр. в Україні від рук озброєних злочинців при виконанні службових обов’язків по боротьбі зі злочинністю та охороні правопорядку загинуло 110 та було поранено 1 481 працівника органів внутрішніх справ.

Зазначені заходи «нової влади» знаходили підтримку практично всіх верств населення, впливових політичних сил, засобів масової інформації, створювали реальні умови для очищення державних інститутів від корупції та зловживань, оздоровлення суспільства в цілому. Тридцятого січня 1995 року відбулося розширене засідання Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України. На цьому засіданні були підбиті перші підсумки оголошеної антикримінальної «війни», вперше пролунали незадовільні оцінки її заходів. Поряд з досягненням конкретних позитивних результатів виявилися певні прорахунки, дефіцит ресурсів, які могли бути спрямовані на реалізацію поставлених завдань, а головне — відсутність всебічного й повного уявлення про явища, з якими зіткнулося українське суспільство, нерішучість усіх ешелонів влади в здійсненні практичних антикримінальних заходів.

Певне уявлення про тодішні масштаби кримінального сектора економіки дали й офіційні заяви керівників українських правоохоронних органів. Так, глава СБУ В. Радченко стверджував, що 40–50% фінансового капіталу в Україні має тіньове походження. Заступник міністра внутрішніх справ Ю. Вандін тоді ж заявляв, що валютний обіг тіньових структур складав від 8 до 10 млрд. дол США («Фінансова Україна», 25.07.1995 р.). Віце-прем’єр-міністр В. Дурдинець прокоментував, що за 9 місяців 1995 р. з України по бартеру вивезено товарів на 1,98 млрд дол США. Більше 1 млрд. дол — залишилося за кордоном («Голос України», 25.11.95 р.). Ці та інші непрямі показники свідчать, що кримінальний сектор тіньової економіки мав значну вагу і, на думку окремих фахівців, становив не менше половини її обсягів.

Висновки з аналізу тіньової економіки в Україні в буремні 90-ті

1. Держава втрачає можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності має неофіційний характер, не потрапляє під дію державно-правових регуляторів. Центральні органи влади не володіють об’єктивними макроекономічними показниками. Так, наприклад, вважається, що в 1994 р. валовий внутрішній продукт становив 38,9% від ВВП 1989 р. Реально він становив 74,3%. Це деформує уявлення, в тому числі і державного керівництва про об’єктивний стан економіки, ускладнює формування ефективної економічної політики.

2. Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Сконцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування національного виробництва, не може бути використаний для підтримки соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяє зростанню податкового пресу, що в свою чергу, ще більший об’єм економіки заганяє в тінь.

3. Тіньова економіка має антинаціональний характер, заважає утворенню крупного легального національного капіталу. Основні вільні фінансові ресурси, сформовані в цьому секторі, направляються за кордон для їх збереження. Національна економіка виснажується, й одночасно інвестує економіки інших країн. За експертними оцінками з 1991 по 1995 років з України нелегально було виведено 15 — 20 млрд дол США. Тіньова економіка створює певний інвестиційний вакуум, який буде заповнюватися іноземним капіталом, і в першу чергу з країн СНД. Це не тільки поставить національну економіку під значний зовнішній вплив, але, безумовно, матиме серйозні політичні наслідки.

4. Тіньова економіка розбещує суспільство. Вона деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в суспільній свідомості з протиправною діяльністю, що формує психологічний опір реформам.

5. Тіньова економіка є економічною й фінансовою базою утворення паралельній державі інфраструктури влади.

Час, коли найприбутковішим бізнесом стала політична влада

Враховуючи зазначене, слід усвідомити, що політична влада того часу не могла завдати нищівного удару по «п’ятій владі», не обмеживши масштаби тіньової економіки і, особливо, її кримінальної частини. У свою чергу, тіньова економіка не може бути локалізована зусиллями правоохоронних органів або внаслідок одноразової політичної або економічної кампанії будь-якого рівня активності.

Обсяги тіньової економіки можуть бути зменшені лише в результаті здійснення глибинних загальноекономічних реформ, корінних змін в існуючому економічному режимі. Це підтверджує й практичний досвід діяльності тодішньої «нової влади». Так, скасування квот і ліцензій у зовнішньоекономічній діяльності, фіксування валютного курсу карбованця, вирівнювання внутрішніх цін і цін на міжнародному ринку на ряд видів продукції фактично ліквідували цілі сфери, де формувалися надвеликі тіньові капітали, а держава, національна економіка втрачали відповідні ресурси.

Перша група згаданих змін пов’язана з ліквідацією транзитного стану колишньої загальнодержавної власності. Реально нею розпоряджалися керівники підприємств, міністерств і відомств, регіональна еліта, представники вищих ешелонів держави, в тому числі накопичуючи за її рахунок власний капітал. Саме тому в Україні найбільш прибутковим бізнесом стала політична влада.

У доповіді наводилися суми капіталів, нелегально вивезених за кордон. Це приблизно 15–20 млрд дол. США, що є реальними фінансовими ресурсами «п’ятої влади». За повідомленням заступника голови СБУ А. Бєляєва, 60% капіталу знаходяться в руках кримінальних структур.

За даними ФБР США, в 1992–1993 рр. тільки організовані злочинні угруповання (мається на увазі — рекетирсько-кримінальні групи) країн СНД незаконно вивезли на Захід понад 15 млрд дол. США. Для порівняння можна відзначити, що сумарний бюджет Генеральної прокуратури, СБУ та МВС України на 1996 р. передбачався в розмірі 79,7 трлн. крб., або близько 400 млн дол США.

«П’ята влада» встановила свою «податкову систему». За оцінками СБУ, 90% фірм знаходилося під впливом злочинних угруповань. Мафія здійснювала тотальний контроль над комерційною і, значною мірою, — над державною торговою мережею. У зв’язку з тим, споживач був змушений платити на 20–30% дорожче за товари та послуги… Народ за свій рахунок фактично утримував дві паралельні влади — легітимну і кримінальну.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Добровільне декларування активів громадянами чи податкова амністія?

Опубліковано

on

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер Групи компаній ADVICE,
адвокат, PhD

Верховна Рада України не так давно ухвалила в першому читанні проект закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання детінізації доходів та підвищення податкової культури громадян шляхом запровадження добровільного декларування фізичними особами належних їм активів та сплати одноразового збору до бюджету, ініційовиний Президентом України. 

Як було заявлено, автори законопроекту виходили з того, що за даними Мінекономіки у 2019 році рівень тіньової економіки склав 29% від обсягу офіційного ВВП країни у І кварталі 2020 року — 31%. Тож динаміка присутня, що є негативним для формування бюджетів усіх рівнів. Кількість неформально зайнятого населення віком від 15 до 70 років в Україні у 2019 році складала 3 460,4 тисяч осіб, у січні — вересні 2020 року — 3 275,5 тис. Наразі ці цифри суттєво не зменшуються, а відтак доходи таких громадян залишаються незадекларованими та з них не сплачуються передбачені законом податки і збори, що знову таки впливає на бюджети всіх рівнів. Частина громадян продовжують тримати в тіні свої активи, побоючись утисків та переслідувань з боку влади та активістів, які фактично продовжують ухилятись від сплати податків. Ухваливши даний аконопроект, Україна зробить черговий крок до імплементації Плану дій BEPS (приєдналось понад 135 країн світу), які спрямовані на забезпечення більшої прозорості та розширення бази оподаткування; забезпечить умови для належної сплати податків громадянами в подальшому та в цілому зробить крок до підвищення загального рівеня податкової культури громадян. Законопроектом пропонується: у період з 1 липня 2021 року до 1 липня 2022-го провести одноразове (спеціальне) добровільне декларування активів фізичних осіб, а саме:

– всі громадяни України (крім осіб, які за будь-який рік, починаючи з 1 січня 2005 року, подавали або мають подавати декларації відповідно до законів) може задекларувати майно, яке належить суб’єкту декларування на праві приватної власності, якщо такі активи були одержані (набуті) за рахунок доходів, що підлягали на момент їх отримання оподаткуванню в Україні та з яких не були сплачені податки і збори відповідно до вимог законодавств;

– можливе подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації знеособлено (без ідентифікації декларанта) через спеціально уповноваженого представника декларанта — нотаріуса (крім тих, які в розумінні Закону України «Про запобігання корупції» є родичами осіб,що з 1 січня 2005 року, подавали або мають подавати декларації відповідно до законів);

– розмір податку складає 5% щодо валютних цінностей та інших активів, що знаходяться (зареєстровані) в Україні та 9 % щодо цінностей, розміщених (зареєстрованих) за кордоном, та 2,5% щодо номінальної вартості державних облігацій України з терміном обігу більше ніж 365 днів, придбаних декларантом у період із 1 січня 2021 року до 20 червня 2022 року до подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації.

При сплаті податку, держава гарантує:

а) звільнення від відповідальності за порушення податкового, валютного законодавства та від обов’язку нарахування та сплати податків і зборів щодо доходів, які стали джерелом одержання (набуття) активів, зазначених таким декларантом в одноразовій (спеціальній) добровільній декларації;

б) нерозголошення відповідними державними органами та їх посадовими особами відомостей, що містяться в одноразових (спеціальних) добровільних деклараціях та доданих до них документах, за винятком випадків, коли це прямо передбачено законами або рішенням суду; в) заборону на використання відомостей, що містяться в одноразовій (спеціальній) добровільній декларації, в розслідуваннях та/або перевірках відносно декларанта, а також як докази у кримінальних провадженнях, справах про адміністративні правопорушення, цивільних та адміністративних справах.

Важливо. Законом визначено обсяг активів, які вважаються такими, з яких повністю сплачено податки і збори відповідно до податкового законодавства (незалежно від подачі декларації): квартира загальною площею, не більше 120 кв. метрів, або майнові права на таку квартиру або житловий будинок, загальною площею, яка не перевищує 240 кв. метрів, за умови наявності права власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення; нежитлові будівлі некомерційного призначення та/або нежитлові будівлі незавершеного будівництва загальною площею не більше 60 кв. метрів; земельні ділянки, розмір яких не перевищує норми безоплатної передачі, за статтею 121 Земельного кодексу України; один транспортний засіб особистого некомерційного використання, який на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування належав фізичній особі на праві власності (крім транспортного засобу, призначеного для перевезення 10 осіб i більше, легкового автомобіля з робочим об’ємом двигуна не менше як 3 000 куб. см та/або середньоринковою вартістю понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2021 року, мотоцикла із робочим об’ємом циліндрів двигуна понад 800 куб. см, літака, гелікоптера, яхти та катера); інші активи, сумарна вартість яких на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування не перевищує 400 тисяч гривень. На завершення хотілося б зазначити, що обов’язковим паралельним кроком влади має бути ліквідація передумов, які сприяли й досі сприяють приховуванню доходів та активів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram