Думка експерта
Мово, моя ти єдиная зброє… Етико-правовий аналіз Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної»
Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор
Якщо зміст відносин людини і держави передбачає не лише взаємні права, а й обов’язки, то це часто зумовлює певне обмеження загальновизнаних природних прав. Адже навіть інститут громадянства суперечить природним правам людини. Але визнається він, як правило, тому, що передбачає не тільки обов’язки, а й особистий захист та гарантування державою прав її громадян.
А якщо держава є правовою, то це зобов’язує її природні права людини, одним із яких є право на спілкування рідною мовою, гарантувати кожному. От тому припускалися б помилки та непередбачуваних наслідків ті, хто б намагався змусити кожного послуговуватися лише державною мовою, забезпечуючи це лише погрозою настання за непослух офіційних санкцій. Не випадково білоруський просвітитель Ф. Скорина ще у XVI ст. говорив: «Понеже від природи звірі, що блукають у пустелі, пам’ятають гнізда свої, риби, що по морю і в ріках плавають, відчувають вири свої, бджоли і їм подібні боронять вуліїв своїх, — так і люди — де зродилися і скормлені суть по Бозі, до того краю велику ласку мають».
Етичний аспект
Тобто мова є закономірним результатом прояву генетично закодованого колективного й особистого підсвідомого, який постійно спонукає кожного реалізувати його природний інстинкт відчуття власної належності до того краю, де він народився, і до тих людей, серед яких зростав, формував свій світогляд і ставав Людиною, якій притаманні не лише любов до Батьківщини, а й готовність на самопожертву ради неї. І чи не саме це називається патріотизмом та визнається «найвищою чеснотою і джерелом всіх інших чеснот». Але оскільки світ не тільки широкий, а й жорстокий, то життя часто змушує людей шукати кращої долі в інших краях, а відтак безпосередні зв’язки з малою Батьківщиною поривати, залишаючи її й своє минуле лише у власній пам’яті. Водночас невіддільним від кожного залишається його сформований в дитинстві світогляд та материнська мова, за допомогою якої він із дня народження спілкувався з рідними та пізнавав світ, і якщо раптом відмовитися від цього успадкованого скарбу й забути його, то чи не означає це зраду і своєму минулому, і самому собі?
Що ж до політичної зради, то, як відомо, послуговуються при цьому, як правило, якраз тією мовою, яка справжні наміри зрадника приховує. От тому варто було б згадати в даному контексті хоча б Д. Донцова, який зазначав, що в питаннях, які стосуються патріотизму, «мова — не найважливіша річ», та В. Липинського, який підкреслював, що головним у формуванні нації є відчуття людиною не лише «територіального патріотизму», а й солідарності з усіма постійними жителями своєї країни. Зокрема, він писав: «Коли ви хочете, щоб була Українська Держава, ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Це значить, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти». А українська держава «не сміє бути одірваною од громадянства «чуттєвою бандою». Її коріння, «мусить бути в громадянстві, у своїй родині і своїм роді, у своєму класі (значить, у різних класах України), у своїй Церкві (значить, у різних християнських церквах України). І саме з цього має скластися «Загальна Державна Влада України».
Проте, оскільки мова є не тільки засобом спілкування, а й знаряддям політичної боротьби, то, як зазначав ще К. Маркс, — «в свій час індивіди цілком візьмуть мову під свій контроль». От тому, хоча те, що на українській землі українська мова повинна процвітати, є аксіомою, те, що її століттями вороги України намагалися «брати під свій контроль», українці зобов’язані пам’ятати. Але не варто забувати й того, що дуже часто благими намірами дорога вимощена в пекло. Не випадково ухвалення 25 квітня 2019 р. Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» зумовило такий резонанс. А це зобов’язує проаналізувати його на предмет актуальності, відповідності етичним, політичним і методологічним настановам, скоординованості з Конституцією та іншими правовими актами, й перспектив його реалізації, що і є метою даної статті.
Методологічний аспект
Отже, чи можна було цього резонансу уникнути? Безумовно так, і шляхів тут було декілька. Зокрема, до одного з них підштовхує відповідь на питання, а на скільки актуальним було ухвалення цього закону в соціально-політичних умовах, які склалися в Україні, й що змінилося після його появи фактично? А з іншого боку, чи не зумовлене його сприйняття переважно недоліками самого закону? А якщо так, то це свідчить і про рівень юридичної культури сучасного правотворчого процесу, який, виявляється, також може зумовлювати небажані наслідки.
Зокрема, насамперед привертає увагу назва закону, з якої випливає питання: — де: 1) в усьому світі, чи лише в Україні? 2) в усіх сферах суспільного життя, чи в окремих із них? 3) його вимоги стосуються кожного, чи лише окремих осіб, а якщо так, то яких? Адже багатозначність його назви не виключає того, що він створює ілюзію загрози посягання на традиційні приватні цінності й провокує негативні емоції та обурення, що й використовується в політичних маніпуляціях.
Тим прикрішим цей недолік стає тоді, якщо взяти до уваги, що вказана назва суперечить змісту закону, що яскраво ілюструється і його ч. 2 ст. 2, згідно з якою «Дія цього закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів», та іншим його нормами, про які йтиметься далі.
Некоректною є й назва Розділу V «Застосування української мови як державної в публічних сферах», оскільки зміст закону свідчить про те, що його вимоги стосуються і не кожного, і не кожної публічної сфери суспільного життя.
Не скоординованою є й назва розділу IV «Застосування державної мови в роботі органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної і комунальної форм власності» з назвою розділу V «Застосування української мови як державної в публічних сферах». Адже така їх редакція дає підстави для висновку, що відносини, які регламентовані розділом IV публічною сферою не є. То чи не краще б було його назву уточнити словами «в інших публічних сферах»?
Важливим є й те, що свідома діяльність спрямована на досягнення певної мети, саме тому згідно з однією з методологічних настанов, на якій базується засада юридичної визначеності, мала б бути задекларована і мета, з якою ухвалювався даний закон. Адже саме визначення мети сприяє чіткому визначенню й предмета та завдань правового регулювання. Якщо ж вважати, що мета закону закладена в самій його назві, то це означає не тільки ігнорувати вказану настанову, а й не розуміти того, що назва закону з його метою та змістом може бути й не скоординована, прикладом чого і є даний закон, зміст якого свідчить про те, що ним, крім загальних положень (розділ 1); 2) визначено конкретних осіб (р. 3), конкретні органи, установи і організації (р. 4) та конкретні публічні сфери (р. 5), на яких він поширюється. А якщо так, то навіщо було цією назвою створювати враження, що природне право кожного спілкуватися рідною мовою законом заперечується. І чи не кращою була б назва «Про особливості функціонування української мови як державної в окремих сферах публічних правовідносин»? Адже саме про це і йдеться у його п. 7 ст. 1 і в п. 1 ст. 2, згідно з якими «Статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначені цим Законом». І саме це і є його метою, яка й мала б бути офіційно закріплена в його преамбулі. Не зайвим при цьому було б зберігати й ухвалений 28 жовтня 1989 року, з бездоганною назвою і належним змістом, Закон «Про мови в Україні» як базовий.
А з урахуванням політичного значення цих положень, у ст. 1 розділу I «Загальні засади» потрібно було б не обмежуватися ототожненням державної мови з офіційною, що є безпідставним, а дати розгорнуте її визначення, з якого також випливало б, що для сфер міжособистісного спілкування, якщо воно навіть і є публічним, державна мова обов’язковою не є. Адже за його наявності було б зрозумілим кожному, що, наприклад, виголошення тосту на весіллі мовою, якою кому заманеться, хоча ця оказія також є публічною, закону не суперечить.
У контексті визначення мети закону характерною є і його ст. 5, якою передбачено ухвалення відповідної програми сприяння опануванню державної мови, яка має визначати «основні стратегічні цілі та пріоритетні завдання державної політики щодо підтримки державної мови». Адже логічно припустити, що автори Закону, який стосується мови, знають її самі, а відтак, вони мали б знати й те, що категорії «мета» і «ціль» не одне й те ж, оскільки мета — це завчасно передбачений кінцевий результат певної діяльності. А що такого слова в російській мові немає і воно там замінюється словом «цель», то це їхня проблема. А в нас слово «ціль» — це те, у що потрібно влучити. Та й взагалі, нікого ж не дивує те, що в нас мова — це одне, а язик — зовсім інше, а в Росії — є тільки «язык», що у нас є і любов, і кохання, а в Росії — тільки «любовь» тощо. І саме це й свідчить про багатство «солов’їної».
Що ж до завдань закону, то хоча вони в ньому й визначені, але сподіватися на те, що їх можна буде розв’язати лише завдяки самому закону і відповідній програмі, можна лише тоді, якщо не знати, що для цього обов’язково потрібно створити систему відповідних умов і гарантій. Не випадково Венеційська комісія акцентувала увагу на тому, що «за особливих умов, які склалися в Україні, збалансована політика у мовній сфері вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства». Але про такі «дрібнички» у законі й не згадується. От тому він, швидше, схожий на інструкцію, якою визначені переважно організаційні аспекти проблеми, яка є його предметом. І якби метою закону було саме це, то він міг би стати доповненням до вже наявних актів у цій сфері. Проте «до основанья и затем» простежується й тут.
Відповідність Конституції
Юридично некоректною є й конструкція «єдиною державною мовою…», якою автори закону буквально зловживають. Свідченням цього є хоча б те, що лише в ст. 1 вона повторюється шість разів (!). А тим часом така конструкція суперечить ст. 10 Конституції, згідно з якою «Державною мовою в Україні є українська мова». А якщо так, то мантра «єдиною» є безпідставною.
Некоректним є й п. 5 ст. 1 закону, згідно з яким «Порядок функціонування і застосування державної мови визначається виключно законом». Адже за загальним правилом юридичної техніки, положення, закріплені в законах, у практиці правовідносин неодмінно деталізуються в підзаконних актах. А якщо так, то чому це не стосується питань, які є предметом цього закону? Та й передбачена з ним «державна програма сприяння опануванню державної мови» також буде підзаконним актом. Про це ж ідеться й у п. 1 ст. 7, згідно з яким, особи «зобов’язані опанувати державну мову на рівні, визначеному законодавством», оскільки категорія «законодавство» охоплює і закони, і підзаконні акти.
Спірною є й назва ст. 6 «Обов’язок громадянина України володіти державною мовою», оскільки такого обов’язку Конституцією України не передбачено. І якщо навіть мову й визнати одним із державних символів, а вона, по суті, ним і є (!), що й мало б бути визнано на конституційному рівні, то Конституція передбачає лише «шанування» цих символів. А якщо ця ж конструкція використана і в назві Розділу III «Обов’язок володіти державною мовою», то навіть із техніко-юридичного погляду постає питання, навіщо було цей же обов’язок дублювати, створюючи ілюзію, що якщо в ст. 6 він стосується лише громадян, то в Розділі III до цього зобов’язують кожного. Адже це суперечить Конституції України, зміст якої дає підстави для висновку, що нею серед осіб, на яких вона поширюється, слід розрізняти «кожного», «громадян України» й «осіб, визначених законом», а автори закону ці поняття ототожнюють. Тим більше, що фактично в Розділі III визначені саме ті категорії осіб, яких цей обов’язок стосується. А якщо так, то багатозначність назви цього розділу є безпідставною і провокативною. От тому, чому б у цій назві було не скористатися конструкцією «Категорії осіб, на яких поширюється обов’язок володіти державною мовою»?
Зміст п. 1 ст. 6, згідно з якою «Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державою мовою» є надто категоричним ще й тому, що рівня цього володіння він не передбачає, внаслідок чого він суперечить п. 1 ст. 7 цього ж закону, згідно з яким, особи, які набули громадянство в особливому порядку, «зобов’язані опанувати державну мову на рівні, визначеному законодавством».
Очевидним є й те, що і визначений цією нормою строк «упродовж одного року з дня набуття громадянства», протягом якого особа повинна вивчити українську мову, є нереальним. Показовою тут є й та обставина, що відповідь на питання, «а якщо вона цього обов’язку не виконає, то що?», в законі відсутня.
Спірною є й ч. 3 ст. 2, згідно з якою «Порядок застосування кримсько-татарської мови та інших мов корінних народів, національних меншин України… визначається законом…». Адже вона суперечить ст. 10 Конституції, згідно з якою «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». І ця конструкція пояснюється чисельністю носіїв вказаних мов, а кримсько-татарська меншина за цією ознакою інших з них не переважає. А якщо так, то чи не можна було цю гостру проблему обійти за допомогою конструкції «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов всіх її корінних народів і національних меншин».
І хоча на цю деталь можна було б уваги й не звертати, але зміст закону дає підстави для констатації, що він взагалі стосується переважно української та кримсько-татарської мов, свідченням чого є назва Розділу IV «Застосування державної мови в роботі органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної і комунальної форм власності» й подальші конструкції, зумовлені цією назвою. Адже згідно з Конституцією (ст. 2) Україна є унітарною державою, а АРК в її складі є адміністративною, а не політичною автономією. В противному випадку її потрібно було б визнавати федерацією, а АРК наділяти додатковими політико-правовими повноваження, в тому числі й правом на самовизначення. А якщо так, то це й зобов’язує в унітарній державі розрізняти органи державної влади і органи місцевого самоврядування, бо інших тут не буває.
Що ж до значення цього нюансу, то його прикладом є те, що вже на першій прес-конференції після окупації Криму, В. Путін, повторюючи риторику російського представника в Раді Безпеки ООН, виправдовував політику і фактичні дії Росії щодо України тим, що: 1) оскільки в Україні відбулася революція, внаслідок якої вона стала новою державою, з якою ніяких угод ніхто не укладав, то умови Будапештського меморандуму на неї не поширюються; 2) оскільки АРК у складі України перебувала у формі політичної, а не адміністративної автономії, а її населення вказаним перебігом подій було незадоволене, то це давало АРК право звертатися за захистом до міжнародних організацій.
Тобто, всупереч фактичному стану справ, російському керівництву вигідно політико-правовий статус АРК тлумачити як політичну автономію. Але навіщо ж самим надавати їм для цього безпідставні «підстави»?
Забезпечення вимог закону
Юридично некоректним є й п. 6 ст. 1 закону, згідно з яким «навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, зокрема навмисне застосування її з порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом». Адже закріплюючи таку конструкцію в законі, його автори мали б подумати: 1) якщо наслідки не «тягнуться», а зумовлюються, то бездумно повторюючи алогізм «тягнуть за собою відповідальність», вони діяли умисно, чи з необережності? 2) В. Янукович писав, що він «проффесор» з метою дискредитації мови, чи з інших причин? 3) мода політиків і журналістів безпідставно «кидатися» іноземними «слівцями» — це свідчення їхньої «грамотності» чи порушення вимог цього закону? А без відповіді на ці питання доводити вину майбутніх порушників цієї норми буде непросто.
Отже, ухвалення закону — це важливо. Але щоб закон не сіяв громадянського розбрату й міжетнічних конфліктів та належним чином виконував покладені на нього функції, він повинен спиратися на високу юридичну культуру правотворчого процесу та фундаментальні юридичні знання. Що ж до функціонування української мови, то поки злидні заставлятимуть українців опановувати польську мову, потрібно бути готовим до того, що незабаром і їхні діти заговорять по-польськи. От тому, крім законів, потрібно було б ще й подбати про такі умови, аби українські матері над колисками своїх дітей не плакали, а співали українських пісень, а тоді українською мовою захочеться розмовляти й росіянам. Адже й латинська мова колись процвітала, але лише до тих пір, поки процвітала римська держава.
Джерело: Юридичний вісник України
