Наказне провадження в «новому» господарському процесі

Семен Яценко, юрист відділу Інституту економіко-правових досліджень НАН України

Довгоочікуваною стратегією судової реформи варто було б назвати спрощення судових процедур, пришвидшення розгляду справи та, разом із тим, розвантаження судової системи від невиправданої кількості судових справ.

Хоча стратегічне цілевизначення обіцяло позитивні зміни в юридичній практиці, лише теоретичне порівняння нововведень і «старого» законодавства свідчить про дещо інше. Новоприйнятий Господарський процесуальний кодекс України містить Розділ ІІ «Наказне провадження», який очевидно був запозичений із попереднього Цивільного процесуального кодексу України.

Традиційно, як і за попереднім ЦПК, стягненню в порядку наказного провадження підлягають безспірні суми заборгованості. Так, на відміну від достатньо розгорнутого переліку договірних відносин, щодо яких може бути виданий судовий наказ по Цивільному процесуальному кодексу, Господарський процесуальний кодекс містить лише два критерії до визначення допустимості справи до наказного провадження: сума вимоги не перевищує 176 200 грн, тобто сто розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, скоріш за все на момент подачі заяви, а не укладення договору (Відповідно до ст. 7 Закону «Про державний бюджет України на 2018 рік» у період із 1 січня по 30 червня 2018 р. прожитковий мінімум для працездатних осіб визначений у розмірі 1 762 грн), та наявність договору в письмовій формі.

Не складні арифметичні підрахунки дозволяють визначити розмір судового збору за подачу заяв про видачу та скасування судового наказу: 176,20 грн. та 88,10 грн. відповідно (згідно підпунктами 21 та 22 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подачу заяви про видачу судового наказу та заяви про скасування судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 0,1 та 0,05 розміру прожиткового мінімуму працездатної особи станом на 01 січня року, в якому відповідна заява подається).

До набрання чинності Господарським процесуальним кодексом України, єдиною альтернативою судовому розгляду спору було попереднє нотаріальне посвідчення договору з наступним вчиненням виконавчого напису нотаріуса. Оскільки в Україні функціонують як приватні нотаріуси, так і державні, то витрати на послуги нотаріуса значно різняться. За нотаріальне посвідчення договору та подальше вчинення виконавчого напису має бути сплачено державного мита у розмірі 1 762 грн та 1 700 грн відповідно.

Для наочності в наведених калькуляціях застосовувалася умовна ціна договору, котра дорівнює максимальній сумі, з якою справа може бути допущена до наказного провадження, тобто сто прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Таким чином, мінімальні витрати на нотаріальні послуги становитимуть 3 462 грн «проти» 264,30 грн судового збору.

Вважаємо ці витрати мінімальними, оскільки не враховуємо вартість послуг приватного нотаріуса чи адвоката відповідно, сплату виконавчого збору та послуг, зокрема, приватного виконавця. Окрім цього, виконавчий напис може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню, а розгляд судової справи продовжиться в позовному провадженні з підвищенням ставки судового збору, що, в свою чергу, означає збільшення витрат.

Зазначимо, що офіційна ставка державного мита за нотаріальне посвідчення договору не може бути меншою за 17 грн, а за вчинення виконавчого напису — 51 грн і не більше ніж 1 700 гривень. Враховуючи, що ця ставка прив’язана до 1% ціни договору, можна порахувати поріг зміни ставки: розмір ставки за посвідчення договору залишатиметься 17 грн при ціні договору до 1 700 грн, а при сумі більшій ніж 1 700 гривень дорівнюватиме 1 відсотку. Розмір ставки за вчинення виконавчого напису залишатиметься 51 грн при ціні договору до 5 100 грн, а при більшій сумі – дорівнюватиме 1 відсотку. Максимальною ціною договору, яка впливатиме на суму державного мита є 170 000 гривень. При подальшому збільшенні розміру ціни договору, ставка державного мита зафіксована на позначці 1 700 гривень.

Пригадуючи, що розмір суми вимоги, котра розглядатиметься в наказному провадженні, не може бути вищою ніж 176 200 грн, ми бачимо, що розмір витрат на нотаріальний процес все одно буде більшим.

Тобто на відміну від витрат на нотаріальне посвідчення, для якого як бачимо, характерна диференційованість, витрати на розгляд справи в наказному проваджені більш «лояльні», особливо це стосується договорів із ціною плюс.

Вважаємо, що «дешевий» судовий розгляд справи, в порівнянні із нотаріальним процесом, призведе не до зменшення, а до збільшення навантаження господарських судів при розгляді такої категорії справ. Звісно, суми сплаченого судового збору спрямовуються до державного бюджету України, так само, як і суми сплаченого державного мита, – тобто незалежно від застосовуваної форми процесу державний бюджет «у плюсі».

Натомість «принадою» нотаріального процесу є його швидкість: на вирішення питання про видачу судового наказу ГПК відводить 5 днів із подальшим строком набуття ним чинності, у той самий час як на нотаріальне посвідчення договору та вчинення виконавчого напису знадобиться витратити години.

Проаналізувавши нововведення, необхідно констатувати, що зміни до господарського процесу щодо наказного провадження не можуть призвести до розвантаження судів, на які відтепер покладено функцію, тотожну за своїм «масштабом» виконавчому напису нотаріуса.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути