Думка експерта
Нацiональний менталiтет: Історико-правовi реалiї
В енциклопедичних джерелах поняття «менталітет» визначається як генетичний код нації, елемент психіки, що обумовлює стійкий соціально-психологічний стан суб’єкта (людини, нації, народу), органічну цілісність соціально-психологічних якостей і рис, притаманних певному народу, його громадянам, що обумовлює саме таку, а не інакшу, форму поведінки, певну реакцію суб’єкта менталітету на зміну умов оточуючого середовища. Національний менталітет представляє собою підсвідоме ідейно-психологічне явище в системі культурних і правових цінностей, що сформувалося впродовж існування народу.
Валентин Головченко кандидат юридичних наук, заслужений юрист України |
Світлана Боєва кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» |
Соціально – правові чинники формування українського менталітету
Менталітет українського народу формувався під впливом таких чинників: 1. Релігійно-етичної домінанти. Запровадження християнства в Київській Русі стало важливим чинником етнокультурної самоідентифікації українського народу. Як вважають дослідники, християнська релігія та Церква на різних історичних етапах сприяли формуванню національної самосвідомості, консолідації та мобілізації народних мас для розгортання національно-визвольної боротьби, стимулювали процеси національного відродження, підтримували обстоювання суверенітету й незалежності української державності.
Читайте також: Конституційна демократія і права людини в Україні в умовах сучасних викликів і повоєнного відновлення
2. Географічного (природно-кліматичного) чинника. Ще античні автори своєрідність традицій та характерологію пов’язували з географічним розташуванням та природними умовами. Гіппократ, наприклад, фізично і психологічно своєрідність народів пояснював специфікою їх географічного положення та кліматичних умов. Аналізу ролі природного середовища в процесі формування української ментальності і культури присвячені праці М. Грушевського «Історія України – Русі», «На порозі нової України». Микола Костомаров формування менталітету українців пов’язує найперше з географічним положенням країни, яке було «Першим приводом відмінності народностей взагалі». І саме географічні умови, на його думку, надають певному народові «своєрідного типу».
Територія України, що простягається між Центральною Європою та Азією, стала місцем зустрічі різних культур. Тут здавна пролягали торговельні шляхи з Малої Азії та країн сходу до Південної й Західної Європи. Балансуючи між сходом і заходом, український психотип сформувався як суперечливий синтез різних, здавалось би, несумісних явищ, які, проте, окреслилися в його ментальності обрисами цілісності та єдності. Життя на стикові різних цивілізацій привнесло в світогляд українців толерантність, гнучкість, динамічність і, як наслідок, – здатність до створення високих духовних цінностей.
3. Найвпливовішим і найнеоднозначнішим чинником ментальності українського народу, що поряд з іншими сформував її сучасну природу та специфіку, є історичний чинник. Помітний слід в ментальності та поведінкових мотивах різних частин українського народу залишило перебування частин її території в окремі історичні періоди в складі різних державних утворень (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике Литовське князівство, Польське королівство, Московське царство, Козацька держава, Річ Посполита, Російська імперія, Австро-Угорська імперія, УНР, ЗУНР, СРСР тощо).
Багатовікова відсутність власної держави суттєво деформувала український національний характер і призвела до гіперболізації зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні негаразди. Звідси беруть початок інтроверсійність світосприйняття та світобачення. Таким чином, українська нація сформувалася в результаті складних і тривалих історико-демографічних процесів із різних племінних частин протоукраїнської нації, кожна з яких мала свої особливості.
Давнина та середні віки
Мешканці Трипільської цивілізації не були представниками якогось певного етносу, однак були носіями спільного, більш-менш єдиного менталітету. Той самий орнамент, ті самі сільськогосподарські технології, такі самі обряди. Навіть зараз в Україні можна зустріти обмащені глиною, яскраво розфарбовані «трипільські» мазанки, а символіка українських візерунків на рушниках і сорочках має прототипи у трипільських керамічних розписах – 180 поколінь між українцями й трипільцями пов’язані тисячами ниточок традицій, спільних цінностей, вірувань і тисячами павутинок ментальності.
Читайте також: Конституція незалежної України як наслідок впливу пострадянських партійно-господарських еліт у процесі формування «гібридної держави»
Світогляд скіфа певною мірою виявився в ментальності козака-запорожця. По суті, це один образ – жорстокий, гордий воїн із розвинутим почуттям власної гідності; він вільний, незалежний, невибагливий, не підкоряється чужим авторитетам, не боїться вступити в бій із супротивником, що переважає силою й числом. Головна його робота – чатування, війна, походи в чужі, в тому числі й далекі, краї. Перемагає він не так силою, як тактикою та кмітливістю.
Самобутні звичаї і традиції сарматів значно вплинули на звичаї і традиції не лише українців, а й інших народів, що жили поруч із ними. Зокрема, шляхта Речі Посполитої гордовито наголошувала, що її коріння – сарматське, польські аристократи бажали, щоб художники зображували їх у стилі «а ля сармат». У мистецтвознавстві є навіть особливий термін – «сарматський портрет». До речі, Богдан Хмельницький скромно йменував себе сарматським князем. Як вважають лінгвісти, від сарматів в українській мові збереглися слова: дбати, тримати, катувати, Дунай, Дніпро, Дністер, Дон та інші. Специфічне українське «Ґ», якого немає ані в російській, ані в інших слов’янських мовах, можливо, сарматське. Тісна взаємодія трьох культур – античної, скіфо-сарматської та праслов’янської – викристалізувала те загальне, що було характерне для ментальності цього регіону.
У добу раннього середньовіччя (до початку Відродження) в Європі античність себе майже вичерпала. Але в Київській Русі вона й надалі розвивалася: увібравши в себе найкращі досягнення могутньої цивілізації, наші прабатьки перейшли до наступної сходинки розвитку свого суспільства – створення власної цивілізації, власної культури і власної нації, зі своєю особливою суперечливою ментальністю. Світова цивілізація немислима без спадщини Трипілля, без античної культури Північного Причорномор’я, без скіфського золота, києворуських ювелірних шедеврів, східнослов’янських легенд, українських ікон, пісень і вишиванок.
Заповідник трипільської культури на Черкащині
Провідною характерною рисою ментальності будь-якого народу є ставлення до власної державності. Після розпаду Київської Русі її південь і північ пішли різними шляхами. Як зазначає О. Стражний, в Україні давньогрецька демократія, давньоруське віче перейшли в народовладдя Запорозької Січі. Вкоренилася козацька демократія, де домінувала рада, а обраного з-поміж своїх гетьмана, щоб він не зазнавався, час від часу обмазували брудом. Випадки довголітнього правління гетьмана були поодинокими, тим паче, якщо він намагався нав’язати культ своєї особи. Навіть такий авторитет, як Богдан Хмельницький, зобов’язаний був виконувати постанови старшинської ради, яка залишалася головним органом влади. Однак, не падаючи навколішки перед владою, українці не особливо поважали й закони. Правобережжя, особливо Галицькі землі, розвивалося на ґрунті європейської законності. У росії ж узвичаїлася «богообрана» абсолютна влада князів, царів, імператорів.
Українська демократичність знайшла своє віддзеркалення в першій Конституції, підготовленій Пилипом Орликом. Цей уклад законів був заснований на традиціях козацького права й раціональної європейської думки доби Просвітництва. З’явившись на 80 років раніше французької «Декларації прав людини й громадянина» і на 60 років раніше американської «Декларації незалежності», своєю актуальністю й високим рівнем демократичних ідей вона випередила віяння Французької революції, яка зруйнувала монархічний лад.
Відомо, що понад 300 років Україна перебувала у складі російської імперії й радянського союзу. У цей час наша демократія «спала летаргічним сном». Але її непорушні істини – домінанта права, відсутність авторитарного правління, чесні вибори – на сьогоднішній день уже майже «прокинулися» й хочеться вірити, остаточно. Однак у середовищі депутатів усе ще живе переконання, що аморальність влади – це нормально, що коли «вдалося залізти» на державний подіум, варто цим скористатися й накрасти на все життя. Це переконання, якого давно позбувся Захід, «своєю смертю» в Україні не помре.
Ранньомодерний період
У ранньомодерний час, коли території Давньої Русі були інкорпоровані в інші держави, зокрема Річ Посполиту, на руські, українські землі прийшли нові жителі, нова культура та ментальність. Це обумовило специфічне поєднання в світогляді українців західного (активно реалістичного, індивідуалістичного, матеріалістично, динамічного, схильного до оновлення) світського і релігійного менталітету та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини консервативної) ментальності русинів-українців. На цьому етапі стала чіткішою, кристалізувалася західна спрямованість руської, української ментальності, яка поступово відокремилася від ментальності жителів Московського царства, пізніше названої «російською», що представляла собою переплетення елементів різних ментальностей Русі, а також східних і північних народів.
За всю історію свого існування українці не раз доводили, що жодної влади над собою вони не визнають і жодної довго не потерплять. Перебуваючи тривалий період під Польською Короною та протекторатом москви, вони залишалися народом, який жив своїм життям. Народне уявлення про владу полягало в тому, що управляти власним життям можуть лише самі люди. А поняття «влада» ніколи не ототожнювалося на українських землях з якоюсь «богом обраною» конкретною персоною.
Свого часу, виступаючи в сенаті, російський цар Петро І так охарактеризував українців: «Малоросійський народ зело розумний і зело лукавий: він, яко бджола любодельна, дає російській державі і кращий мед розумовий, і кращий віск для свічі російської освіти. Але в нього є жало». Так, жало це – власна воля та непокора. Козаки, потрапивши в польський чи турецький полон, відмовлялися переходити в католицизм або іслам і приймали мученицьку смерть – під час страти вони сміялися, ганьбили останніми словами королів, султанів, закликали до непокори. А Тарас Шевченко, викуплений із кріпацтва коштом друзів, через шість років у поемі «Сон» розкрив усю колоніальну сутність імперії, відкрито закликав до ліквідації самодержавства, сатирично відобразив царську ієрархію, зокрема августійшу родину.
Ідеал свободи був типовим для українського менталітету. Він характеризував життєвий імператив України як кордонної цивілізації, яка, мабуть, була єдиною в світі, що витримала тиск степу, кочових навал, стала батьківщиною людей, з яких ніхто, за виразом М. Гоголя, «не хотів бути глядачем світової драми, а тільки її дійовою особою». Певно саме тому в XVII ст. французький інженер Г. Боплан, працюючи на нашій землі, залишив у своєму «Описі України» свідчення про те, що «українці над усе цінують волю, без якої жити не можуть».
Козаки не вписувалися в жодні шаблони, жили своєю, а не чужою волею. Насторожене ставлення до запорожців було пов’язане з найстрашнішою для Європи небезпекою – свободою духу, а не з військовою погрозою з їхнього боку. Козаки мали іншу сутність, не властиву європейцям, їхня байдужість до небезпеки, презирство до смерті, абсолютна тверезість під час походу, демонстративна зневага до багатства змушували Європу елементарно «комплексувати» перед запорожцями.
Під імперською владою
Період перебування українського народу в складі російської, а потім і комуністичної імперії сприяло знищенню мужнього, «лицарського» й збільшенню потаємного, спрямованого на елементарне біологічне виживання, в психіці українського етносу. В цей період в українській ментальності з’явилися такі нові явища, які вплинули на подальший розвиток українського суспільства:
1. Централізація влади – імперська влада вводила централізовану систему управління, що призводило до знищення традиційних форм самоврядування та автономії.
2. Руйнування традиційних цінностей – імперська влада пропагувала власні цінності та культуру, що призводило до втрати українського ідентичності та національної свідомості.
3.Зміна соціального статусу – під впливом імперської влади змінювалися соціальні статуси українського населення, зокрема зростала кількість прибічників імперської влади, а також знижувалася роль традиційних еліт.
4. Гомогенізація ментальності – під впливом імперської влади українська ментальність стала більш однорідною та однаковою, оскільки всі верстви населення були піддані одній системі політичного та культурного впливу. В.
Яворський свого часу писав, що «у психіці зрусифікованих українців панує роздвоєність. Вони, будучи за духом українцями, за формою намагаються бути росіянами. Це спричиняє нерозв’язаний конфлікт між їх внутрішніми бажаннями і способами їх зовнішньої реалізації. У результаті дух не знаходить матеріального виявлення, а матеріальне позбавлене духу»
На думку Н. Вадима руйнівна культурна експансія росії «… 11.24 вириває з українського суспільства значну частину людського потенціалу… І якби вдалося все населення України, включаючи зрусифіковану його частину, замкнути на українській національній культурній основі, то ми неодмінно вийшли б за короткий час на рубежі світової культури»
Період незалежності
У часи незалежності саме ці дві тенденції відбилися на розвитку української ментальності. З одного боку, формувалася ментальність українців, налаштованих антикомуністично й орієнтованих на європейський менталітет з уявленнями про демократичне суспільство. З іншого боку, радянська ментальність перетворилася на пострадянську й постколоніальну з негативними стереотипами НАТО, США, Західної Європи, ностальгії за СРСР тощо. Протистояння цих двох ментальностей, що триває фактично й донині, посилили Помаранчева революція, Революція Гідності та російсько-українська війна, яка триває з 2014 р. і до сьогодні.
У ХХІ столітті у зв’язку з повномасштабним вторгненням рф в Україну серед її населення набули поширення терміни «когнітивна війна», «консцієнтальна війна», «семантична війна», «дискурсивна війна», «ментальна війна». Слід зазначити, що поняття «ментальна війна» увібрало в себе всі попередні визначення й стало певним чином узагальнюючим. Це – ураження нематеріальних складових мілітарної потуги: людської волі, духу, свідомості, знищення духовно-моральних цінностей, традицій та культурно-історичних засад держави, «стирання» національної ідентичності народу» для деморалізації армії та суспільства. Досвід сучасної російсько-української війни свідчить, що перемогу в ній забезпечить не досконала, далекобійна й високоточна зброя воюючих сторін, а боротьба за свідомість людей. Вона потенційно спроможна спричинити розбрат і розколоти суспільство підкорити його, не застосовуючи фізичну силу чи примус.
«У колишніх війнах за важливе уважалося завоювання територій, – писав ще 1960 р. Євген Месснер. – Надалі найважливішим буде вважатися завоювання душ у ворогуючій державі». рф, готуючись до повномасштабного вторгнення в Україну, так само намагалась здобути спочатку перевагу в ментальній війні, що в подальшому допомогло б їй одержати перемогу у війні звичайній. Звідси – твердження ідеологів кремля про «один народ», пам’ятники князю Володимиру по росії та тюремні ув’язнення «історичних» дисидентів. Величезну роль у розбудові інститутів історичної та культурної політики для ментальної війни, на наш погляд, має відіграти Національна стратегія ментальної безпеки, що стала б вінцем зусиль у цьому сенсі.
Читайте також: Суспільство без нагляду – влада без контролю
Такі історичні виклики як війна, інші соціальні потрясіння (фінансово-економічні кризи, фізичні випробування, наприклад, епідемія ковіду) різною мірою сприяють ментальній уніфікації. На менталітет також впливають та об’єднують його в різних напрямках глобалізація, поширення інтернету, сучасної масової культури (локальної й світової). Проте існують і географічні, локальні, етнографічні різновиди української ментальності, субетноси, місцеві варіанти культури, діалекти.
Та попри складний історичний розвиток, а, можливо, саме завдяки йому, національний дух українців виявив дивовижну стійкість. На відміну від баварців, моравів або провансальців, які не зуміли зберегти свою автентичність і розчинилися в ментальності численних сусідів, автентичність українців із року в рік лише зростає. Багато рис української ментальності – волелюбність, непокірність, делікатність, незлобивість, рішучість, відкритість, толерантність, гумор і, зрештою, гідність виявила наша Революція Гідності. Під час подій на київському Майдані українці довели, що вони люблять Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені. У 2014 р. незалежний міжнародний рейтинг «Immіgrada» визнав українців найпатріотичнішим народом у світі, а ЮНЕСКО назвало наш гімн найкращим серед національних гімнів 193 країн.
Цей патріотизм українців значно зміцнив у війні з рф, українська символіка, почуття національної ідентичності, стали ще ближчими громадянам країни. Українці сприймають війну росії та України як боротьбу за виживання нації, а не просто як боротьбу за територію. Саме тому багато людей готові боротися до кінця, відкидають територіальні поступки й підтримують українізацію. З початку війни і наразі яскраво проявилася стійкість та згуртованість українців, яка й досі допомагає підтримувати моральний дух нації.
Мова як важлива складова людської ідентичності
Важливим складником людської ідентичності була й залишається мова. Вона – «найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Відберіть у народу все – і він усе зможе повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ». Ці слова великого юриста й педагога Костянтина Ушинського в теперішню годину важких випробувань актуальні, як ніколи.
Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», від 16 липня 2019 р., передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 14 липня 2021 р. дійшов висновку, що в зв’язку з військовою агресією з боку російської федерації й використанням нею «мовного питання», як одного з інструментів своєї геополітичної експансії, загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці України, існуванню української нації та її держави.
Право на мову – це абсолютне право людини, невід’ємна частина її ментальності, особистої культури. Історія української мови – це повністю підтверджує. Слід пам’ятати, що до українських теренів долучилася добра сотня етносів, які залишили тут не лише свої гени, а й свої мовні звороти. Наприклад, стародавні греки «подарували» українцям такі слова, як півень, співати, галасувати, Купала, левада, троянда, халепа; скіфи й сармати – Бог, дбати, тривати, борщ; кельти – будинок, нудити, цап, бруд, лютий, сокира, сало; готи – хліб, хлів, скотина, мито, князь. Гуни та хозари залишили українцям такі слова, як халява, табір, шатро; угорці – куліш, гуляш, кучма, гайдамака; литовці – кирпатий, нишпорити, гаразд, пелька, ремесло; євреї – ґвалтувати, мордувати, мозоль; німці – друкувати, ліхтар, скарга, пляшка, фартух, шафа, шпальта, штурвал, дякую, мусиш та інші. А польських і російських слів стільки, що й не перерахувати.
Силою законів, указів та інших актів українську мову намагалися як знищити, викорчувати (імперська росія), так і нав’язати, тобто провести суцільну українізацію суспільства (початок радянського періоду). І ті, й інші спроби завершились нічим. А, скажімо, така ж поліетнічна держава, як і Україна, Бельгія, після тривалої мовної конфронтації, закріпила у статті 23 Конституції правило: «Використання мов, прийнятих у Бельгії, не є обов’язковим; воно може бути регламентоване лише законом і лише стосовно актів державної влади та для судочинства».
Разом із тим, у формуванні національної ідентичності питання мови відіграє ключову роль. З одного боку, різноманітність мов країни відбиває багатство культурного розвитку, сприяє інклюзивному сприйняттю національної ідентичності. З іншого боку, українська мова як державна надважлива – як чинник єдності та національної самосвідомості.
Системотворчі ознаки ментальності українського народу
У ході досліджень українськими вченими (В. Дем’яненко) було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:
1. Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно індивідуального світу.
2. Кардіоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.
3. Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.
4. Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.
Свого часу дослідник української генеалогії Д. Анучін писав, що українці фізично (антропологічно) відрізняються від сусідів-слов’ян. Цілком самодостатніми є вони й духовно. Одна з очевидних їхніх прикмет – гумор (здатність ставитися й до світу, й до себе аналітично, оптимістично й поважно). Про життєрадісність трипільців свідчить яскрава кольорова гама їхньої кераміки, про веселу вдачу давніх слов’ян неодноразово згадували заїжджі мандрівники. Причорноморські греки так характеризували своїх північних сусідів: «Гіпербореї – щасливий, навіть шкідливий рід, що пізнав гармонію, не знав ворожнечі, хвороб, не мав ні в чому потреби, жив у на диво м’якому кліматі й помирав тільки від пересиченості життям». Життєрадісністю вирізняється й українська народна вишивка, українська кераміка, живопис, музика. Життєрадісно виглядає також будь-яке сільське подвір’я – з акуратними світлими хатками й доглянутими квітниками. І не в останню чергу життєрадісність українця віддзеркалює гумор.
Серед інших особливостей української народності, що виникли на ґрунті економічних і побутових умов, цей дослідник називає розвиток індивідуалістичних рис характеру (подрібненість родин, подвірна форма землеволодіння, слабкість суспільного устрою). Вказані властивості психіки, зазначає Д. Анучін, під впливом природних умов розвинули в українці в мрійливість (схильність до символів, образів, порівнянь), ліризм, музикальність (втілені в українських піснях), в галузі релігійній – індиферентність до догматичних суперечок, догматики і взагалі до формальної сторони релігії… Розвиток інтелекту позначається на характері українця: йому важко визначитися, але вже визначившись, він є впертим у досягненні своєї цілі…»
Григорій Сковорода одним із перших у новоєвропейській філософії обґрунтував феномен сердечності. Велика увага в його вченні приділяється тому, чим, власне, завжди жив український народ: щирості, теплоті взаємин, інфантильній надії, барвистості буття, умінню знаходити компроміс із зовнішньою пітьмою. Та й узагалі психологи єдині в тому, що ментальності українства характерний індивідуалістичний код цінностей, що стимулює мотивацію досягнень, особисту незалежність, впевненість, потребу спиратися лише на власні сили, рівність, неприпустимість насильства. Особливий наголос роблять психологи на емоційному аспекті української ментальності.
Так, Е. Онацький, автор виданої в еміграції Української малої енциклопедії (1957–1967 рр.), писав: «…Кожен з нас мав можливість безпосередньо спостерігати, як легко в нас люди гніваються, ображаються, запалюються, підпадають під вплив різних демагогів, як легко вірять різним наклепам, як легко обурюються і міняють свої політичні орієнтації». Розбіжності в даному плані української ментальності із західноєвропейською полягають у тому, що під впливом колективного стресу (революції, війни, стихійні лиха), що діє протягом досить довгого часу, національна психіка підсвідомо починає виробляти інші психічні, соціальні, а згодом і правові норми регуляції суспільного життя. Дійсно, в українців після багатьох віків життя в умовах постійної небезпеки, чисельних навал, воєн і голодоморів сформувалася певна толерантність до катастроф глобального масштабу.
Разом із тим, однією з характерних рис українського менталітету є доброта. І в цьому сенсі українці справді унікальний народ. Подолавши величезні випробування й розчарування, вони і тепер гостинні, відкриті, і надалі залишаються мрійниками. Це тому, що вони вірять у найкраще в людині.
Висновки
Узагальнюючи, зазначимо наступне. Український менталітет формувався на основі історичного досвіду, специфіки державного устрою, під впливом релігійних і правових норм, традицій, соціальних умов життя людини. Нагадаємо, назва терміну «менталітет» походить від латинського mens, mentalis – пов’язаний із розумом, думкою, духовність. Ментальність означає стійку установку людини до оточуючого середовища, це – генетичний код нації, елемент психіки, що обумовлює певну форму поведінки людини, алгоритм мислення конкретної особи, історично вмонтований у загальну й правову свідомість. Позитивний менталітет має важливе значення для українського суспільства, завданням якого є розбудова правової держави.
Загалом же українська ментальність – результат складних історичних умов, за яких пересічний українець був вимушений шанувати більше волю конкретного носія влади (пана), релігійні або етичні норми ніж «сухі» норми писаного права. В уявленні громадян досі спостерігаються патерналістичні переконання про роль держави. Українець більшою мірою очікує допомоги з боку держави, аніж прагне допомогти чимось самій державі.
При тому наші співвітчизники все ще не навчилися позбавлятися від історичних помилок. Мiж тим за вiдомим латинським висловом «Histria est magistra vitae» історiя – це вчитель життя, а її знання допоможе нам робити висновки з минулого заради кращого майбутнього.
Законодавцю ж у своїй діяльності важливо враховувати позитивний характер ментальності не тільки українців але й інших цивілізованих держав, інтуїтивно відчувати психологію української ментальності, її стереотипи, забобони, звички, традиції тощо під впливом яких людина засвоює й формує характер власних переконань і поведінки.
Джерело: Юридичний вісник України
