Огляд змін до законодавства у сфері господарювання

Le roi est mort, vive le roi!
(Король помер, хай живе король!)

Валентин Щербина, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, професор кафедри економічного права та економічного судочинства, Навчально-науковий інститут КНУ ім. Т. Шевченка

Кодифікаційні роботи мали б сприяти стабільності законодавства, адже створення чіткої системи нормативних актів, забезпечує оптимальну спрямованість чинних норм, відтворення укрупнених предметно орієнтованих нормативних блоків (власне окремих інститутів). Загалом кодифікація дозволяє вирішити взаємопов’язані завдання – вдосконалювати зміст і форму законодавства, структурувати законодавчий контент і межу його застосування.

І. Юрособи як суб’єкти приватних відносин: проблеми правового становища та шляхи їх вирішення

Втрата чинності ГК України, яка стало непересічною подією в українському законотворенні, що не мало подібних прикладів скасування кодексу за всі роки незалежності, не лише не припинила дискусій, що тривали навкруг цієї події (хоч і знизила рівень їх напруги), але й з плином часу породжує нові оцінки так званої «реформи» господарського законодавства.

Читайте також: Реформа ринку праці: нові правила гри для роботодавців, нові зони відповідальності для юристів

Діапазон цих оцінок досить широкий: від оптимістичних і заспокійливих характеристик реформи Міністерством юстиції України, яке, описуючи головні аспекти цієї реформи, вважає, що «суспільні відносини, які охоплював предмет регулювання ГКУ, не залишаться поза межами правового поля, а його скасування не матиме суттєвого впливу на діяльність суб’єктів господарювання як у період реформи, так і після її завершення», а також запевнення Управління аналітичної та правової роботи Касаційного господарського суду Департаменту аналітичної та правової роботи Апарату Верховного Суду в тому, що «фундаментальні засади бізнесу в Україні залишаються стабільними» – до критичного аналізу нововведень, що призвели до втрати чинності значним блоком нормативного регулювання, і вироблення у зв’язку з цим пропозицій щодо нових напрямів розвитку господарського законодавства.

Сьогодні, коли значно стихли перші бурхливі схвальні чи, навпаки, критичні обговорення Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб» (далі – Закон 4196-ІХ), спробуємо об’єктивно проаналізувати окремі нововведення з тим, щоб з’ясувати, чи дійсно відмова від господарсько-правового і перехід до цивільно-правового (приватного) регулювання відносин у сфері економіки («приватизація» господарського законодавства), запроваджений зазначеним Законом, стали чи стануть в недалекому майбутньому міцним юридичним підґрунтям упорядкування суспільних відносин у сфері господарювання.

Очевидним є те, що ухвалюючи будь-який закон, Верховна Рада України не має права ігнорувати положення Конституції України як Основного закону нашої держави. Виходячи з цього, для характеристики положень Закону 4196-ІХ вважаємо за доцільне звернутися, передусім, до Конституції України.

Як встановлено ч. 4 ст. 13 Конституції України: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки».

Наскільки приватне право, яке за словами римського юриста Ульпіана «(відноситься) до користі окремих осіб», узгоджується з соціальною спрямованістю економіки, яка має слугувати суспільству, а не окремим індивідам, а, відтак, має публічний характер?

Чи сприятиме забезпеченню соціальної спрямованості економіки внесення Законом 4196-ІХ до низки законів змін, якими конституційні терміни «підприємство», який вживається в Конституції України 9 разів, «установа» – 11 разів, чи «організація» (в розумінні суб’єкта права) – вживається близько 20 разів, терміном «юридичні особи», який вживається для позначення суб’єктів приватних відносин і лише один раз, так само, як і термін «фізична особа», вжитий в ч. 3 ст. 152 Конституції України, в якій йдеться про відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними?

Аналогічне питання стосується і таких вжитих в Конституції України позначень підприємств як «державне підприємство» (ч. 3 ст. 37) та «комунальне підприємство» (ч. 2 ст. 142, ч. 1 ст. 143).

Звідси очевидним є той факт, що зміни, внесені Законом 4196-ІХ, не узгоджуються з положеннями Конституції України, яка, тим більше, не може бути змінена в умовах воєнного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України).

Не можна оминути увагою і окремі недоліки юридичної техніки та упущення, допущені при розробленні і прийнятті Закону 4196-ІХ, щодо яких мова піде нижче.

Читайте також: КВЕДи замінять на NACE: що чекає на бізнес у 2027 році та як підготуватися?

Чимало нових положень, які на думку його розробників, мають суттєво поліпшити рівень правового регулювання приватних відносин в Україні, наблизивши його до права Європейського Союзу та законодавства європейських держав містить і прийнятий Верховною Радою України 22 жовтня 2025 р. за основу проєкт Закону України № 4649-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку із оновленням (рекодифікацією) положень книги першої» (далі – Проєкт).

Безумовно, всі ці новели ще будуть предметом обговорення в процесі подальшої роботи над Проєктом, але вже сьогодні після ознайомлення з ним щодо низки положень Проєкту можна зробити певні зауваження.

Передусім, у зв’язку із втратою чинності ГК України, а в недалекому майбутньому (28 серпня 2028 р.) – і завершенням перехідного періоду, встановленого Законом 4196-ІХ, постає питання щодо узгодження положень чинних нормативно-правових актів господарського законодавства щодо суб’єктів господарювання, у тому числі підприємств, з пропозиціями щодо унормування правового становища юридичної особи, вміщеними в Підрозділі 2 «Юридична особа» Розділу ІІ «Суб’єкти» Проєкту.

Так, ч. 1 ст. 83 Проєкту передбачає існування лише двох організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права – товариств та установ. Така позиція ініціаторів Проєкту, з одного боку, видається цілком логічною у разі якщо йдеться про відмову включити до Проєкту статті, якими б визначалося правове становище державних та комунальних підприємств (комерційних, некомерційних, спільних комунальних), які Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) до внесення змін до його статтей 167, 169 Законом 4196-ІХ визнавав юридичними особами публічного права, і які після внесення зазначених змін і втрати чинності ГК України опинилися в невизначеному статусі.

Проблема невизначеності правового становища цих суб’єктів господарювання ускладнюється ще й тим, що ст. 14 Закону 4196-ІХ не передбачає обов’язкового перетворення державних некомерційних підприємств в акціонерне товариство чи товариство з обмеженою відповідальністю.

Крім того, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 11-6 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» Кабінет Міністрів України затверджує Політику державної власності, що визначає загальні принципи, зокрема щодо такого питання «обґрунтування та цілі залишення у державній власності державних унітарних підприємств… з метою забезпечення національних економічних інтересів». Цьому питанню присвячено Розділ ІІ Політики державної власності, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2024 р. № 1369.

Додамо, що абз. 2 ч. 1 ст. 9-2 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» встановлює, що державні унітарні підприємства функціонують як державні комерційні підприємства, державні некомерційні підприємства або казенні підприємства, а особливості їхньої діяльності встановлені відповідно ст.ст. 9-3, 9-4 та 9-5 зазначеного Закону.

Таким чином, законодавством, на наш погляд, допускається існування державних унітарних підприємств щонайменше протягом п’ятирічного періоду дії Політики державної власності.

Викладене значною мірою стосується і комунальних підприємств та спільних комунальних підприємств, обов’язкове перетворення яких, попри заборону створювати нові підприємства, засновані на комунальній власності (що можна кваліфікувати як втручання в повноваження власника – територіальної громади), в господарські товариства Законом 4196-ІХ хоч і допускається, але прямо не передбачено. Проте правове становище підприємств, заснованих на комунальній власності, в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» чітко (як це мало місце в ГК України) не визначено, а тому потребує додаткового, більш повного врегулювання.

Зазначимо також, що поза увагою в Проєкті залишилася така специфічна організаційно-правова форма приватної юридичної особи, якою є фермерське господарство (ФГ). За своїми особливостями, що стосуються створення та управління ФГ, його суб’єктного складу, правового режиму майна ФГ тощо, цей суб’єкт господарювання «не вписується» в поняття ні підприємницького товариства, ні підприємницького кооперативу, щодо яких йдеться в Проєкті, а тому також потребує спеціального законодавчого визначення його правового становища.

Підрозділ 2 Проєкту містить низку невдалих, на мій погляд, визначень понять, конструкцій та термінів.

Так, в Проєкті залишилося визначення поняття товариства, яке є в ч. 2 ст. 83 чинного ЦК України, як організації, створеної шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. При цьому про об’єднання майна чи взагалі про наявність майна у товариства мова не йде, тоді як спеціальні закони про господарські товариства (у тому числі про акціонерні, з обмеженою та додатковою відповідальністю) передбачають створення статутного (складеного) капіталу, розмір якого зазначається в Єдиному державному реєстрі.

Видається, що за такого визначення в Проєкті поняття товариства воно мало чим відрізняється від громадського формування.

Несприйняття розробниками проєкту терміну «господарські товариства» привело до появи нового для цивілістики терміну «корпоративне товариство», начебто товариство може бути унітарним утворенням (навіть у разі створення товариства однією особою воно не має всі ознаки утворення корпоративного типу), а доповнення назви кооперативу замість характеристики його типів (виробничий, обслуговуючий, споживчий) та окремого виду (сільськогосподарський із зазначенням виду діяльності) словом «підприємницький» дає підстави для висновку щодо існування, крім підприємницьких, ще й непідприємницьких кооперативів. Але норми про них в проєкті взагалі відсутні.

Читайте також: Необґрунтовані активи — нісенітниця, причому небезпечна

Чи враховує запропонована єдина для всіх типів та видів кооперативів назва «підприємницький» особливості економічної діяльності того або іншого кооперативу та його місце серед суб’єктів господарювання? Відповідь однозначна – ні.

От тільки невідомо, з якою метою пропонуються всі ці нововведення: чи для спрощення назв організаційно-правових форм приватних юридичних осіб, чи для створення підґрунтя для наукових досліджень та написання дисертацій?

Свого часу представники цивілістичної науки критикували ГК України за те, що він дублює положення нормативно-правових актів поточного законодавства. А що ми бачимо в Главі 8 проєкту Книги першої? Параграф 1 «Корпоративні товариства» вміщує статті про загальні положення та про окремі види товариств (загалом біля 50 статтей), а параграф 2 «Підприємницький кооператив» – 13 статтей, однак ні одні, ні інші статті жодним чином не замінюють собою положення законів України «Про господарські товариства» (Прикінцевими та перехідними положеннями проєкту пропонується визнати його таким, що втратив чинність, тоді як законопроєктом № 14057 – в ст. 1 цього Закону виключити слово «немайнові»), «Про акціонерні товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію» та «Про сільськогосподарську кооперацію», а тому пропонуємо вилучити з проєкту Главу 8 і обмежитися положеннями Глави 7 щодо товариств з внесенням до них змін.

ІІ. Організаційно-правові форми юридичних осіб vs організаційноправових форм підприємств

З прийняттям Закону 4196-ІХ проблема існування, а точніше – ліквідації підприємств як однієї з організаційно-правових форм господарювання, як суб’єктів господарювання-юридичних осіб, не дістала остаточного вирішення. Крім припинення (шляхом перетворення чи ліквідації) державних підприємств та зміни в правовому режимі державного і комунального майна, закріпленого за державними і комунальними підприємствами, а також установами, імперативні приписи Закону 4196-ІХ та прийняті відповідно до нього закони та підзаконні нормативно-правові акти інших істотних особливостей правового регулювання діяльності юридичних осіб не встановили. Та чи можна кваліфікувати нововведення Закону 4196-ІХ як «особливості регулювання діяльності» державних та комунальних підприємств у перехідний період?

Очевидно, що вирішення проблеми перетворення підприємств усіх організаційно-правових форм у товариства не було головною метою Закону 4196-ІХ, оскільки навіть у його назві йдеться про юридичних осіб окремих організаційно-правових форм.

На наш погляд, три основних завдання, які вирішив Закон 4196-ІХ, це: 1) скасування Господарського кодексу України (мрія цивілістів, яка втілилася в життя завдяки адміністративному ресурсу), 2) заміна права господарського відання та права оперативного управління узуфруктом (із запровадженням права відання), а також 3) перетворення державних підприємств у господарські товариства (із трансформацією значної частини державної власності у приватну). І якщо вирішення останнього з них можна пояснити намаганням законодавця перейти до існуючих в зарубіжних країнах організаційно-правових форм підприємницьких організацій, то запровадження узуфрукту породило низку проблем у практичному його застосуванні, а скасування ГК України призвело, як і передбачалося представниками господарсько-правової науки, до виникнення вакууму в регулюванні суспільних відносин у сфері господарювання, попри оптимістичні запевнення Міністерства юстиції України, які містяться в його роз’ясненні щодо змісту реформи, внаслідок якої ГК України втратив чинність.

Зокрема, заборона створення окремих видів підприємств, включаючи дочірні підприємства (ч. 1 ст. 13 Закону 4196-ІХ), щодо яких йдеться в ст. 88 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, може призвести до неможливості створення на території України дочірніх підприємств іноземних материнських компаній, наслідком чого стане зменшення іноземних інвестицій.

Водночас питання щодо правового становища існуючих дочірніх підприємств (на 1 жовтня 2025 р. їх було зареєстровано 11 300) залишається без відповіді.

Заборонивши створення юридичних осіб в організаційно-правових формах підприємств, ч. 1 ст. 13 Закону 4196-ІХ разом з тим не забороняє створювати орендні, індивідуальні, сімейні та спільні підприємства, яких на 1 жовтня 2025 р. за даними Державної служби статистики загалом налічувалося 2 048.

Хоч і заборонено створювати, проте продовжують існувати зареєстровані до введення в дію Закону 4196-ІХ державні некомерційні підприємства, комунальні підприємства (комунальні комерційні підприємства, комунальні некомерційні підприємства), спільні комунальні підприємства, приватні підприємства, колективні підприємства, іноземні підприємства, підприємства об’єднання громадян, підприємства споживчої кооперації. Знову таки, за даними Державної служби статистики таких підприємств на 1 жовтня 2025 р. зареєстровано загалом 226 208.

Таким чином, правове становище більше 237 500 підприємств (разом з дочірніми), які, виходячи зі змісту Закону 4196-ІХ, можуть продовжувати свою діяльність, наразі законом не визначено або (стосовно комунальних підприємств) визначено неповно.

Звідси очевидною є потреба в законодавчому врегулюванні їхнього правового становища в Комерційному кодексі України, а до його прийняття – в Законі України «Про підприємства в Україні», потреба в якому стала очевидною після скасування ГК України.

Крім того, якщо обрати критерієм поділу юридичних осіб на види інтерес, заради задоволення якого вони створені (про цей критерій ще більше 20-и років тому писали самі ж представники цивілістичної науки), то в такому разі більш вдалим, на мою думку, видається поділ юридичних осіб на публічні і приватні. При цьому під публічними юридичними особами доцільно розуміти ті, які створені для забезпечення і реалізації публічних інтересів (держави, територіальної громади), а під приватними ті, метою створення яких є задоволення інтересів окремого індивіда чи колективу індивідів.

Отже, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які є виразниками відповідно державних інтересів та інтересів територіальних громад, у разі, якщо законом передбачено створення та існування їх як юридичних осіб, функціонують як публічні юридичні особи. Тобто, якщо юридична особа є органом, до повноважень якого віднесено виконання функцій держави чи місцевого самоврядування, то така юридична особа має вважатися публічною.

З урахуванням цього в проєкті змін до книги першої ЦК України терміни «юридичні особи приватного права» та «юридичні особи публічного права» доцільно замінити термінами «приватні юридичні особи» та «публічні юридичні особи».

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути