Думка експерта
Огляд змін до законодавства у сфері господарювання. Частина 2
Закінчення. Початок
Валентин Щербина, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, професор кафедри економічного права та економічного судочинства, Навчально-науковий інститут КНУ ім. Т. Шевченка
Le roi est mort, vive le roi!
(Король помер, хай живе король!)
Кодифікаційні роботи мали б сприяти стабільності законодавства, адже створення чіткої системи нормативних актів, забезпечує оптимальну спрямованість чинних норм, відтворення укрупнених предметно орієнтованих нормативних блоків (власне окремих інститутів). Загалом кодифікація дозволяє вирішити взаємопов’язані завдання – вдосконалювати зміст і форму законодавства, структурувати законодавчий контент і межу його застосування.
ІІІ. «Приватизація» господарського законодавства
Відмовившись, хоч і частково, від визнання підприємства одним із видів суб’єктів господарювання, розробники проєкту Порівняльної таблиці до проєкту Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку з оновленням (рекодифікацією) положень книги третьої», поданого для громадського обговорення, включили до нього статтю 315-10 «Підприємство як єдиний майновий комплекс», яка за своїм змістом відрізняється від ст. 191 чинного ЦК України лише наявністю частин 4, 5 з несуттєвими положеннями стосовно застави окремих об’єктів, що входять до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, та поширення на відносини щодо підприємства як єдиного майнового комплексу положень Кодексу про речі, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, і сьогодні, попри скасування ГК України, за умови збереження в законодавстві окремих видів підприємств як суб’єктів права, з цивілістичним розумінням підприємства як єдиного майнового комплексу погодитися важко. Тому більш логічним видається вживання словосполучення «єдиний майновий комплекс підприємства», який вжито в статтях 1, 3, 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та статтях 1, 4, 5 Закону України «Про приватизацію державного в комунального майна», а також у прийнятих відповідно до них підзаконних нормативно-правових актах.
Нечіткістю формулювання характеризується і ч. 3 ст. 13 Закону 4196-ІХ, згідно з якою закріплення (передача) майна за юридичними особами на праві господарського відання або на праві оперативного управління забороняється. Оскільки закон 4196-ІХ зворотної сили не має, постає питання щодо збереження зазначених прав, на яких майно вже закріплене за юридичними особами, включаючи і підприємства, які не підлягають перетворенню у перехідний період, передбаченому ст. 13 Закону 4196-ІХ.
Додамо до цього, що згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб’єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.
Такі надзвичайно широкі повноваження Фонду, який відповідно до ч. 3 ст. 3 зазначеного Закону є економічно самостійною установою, щодо, по суті, необмеженого розпорядження майном, закріпленим за ним на праві господарського відання (інакше тлумачити конструкцію «перебуває у його господарському віданні» не можна) суперечать приписам ч. 1 ст. 11 Закону 4196-ІХ, оскільки не відповідають ні змісту повноважень, ні організаційно- правовій формі суб’єкта, за яким майно може бути закріплене на праві господарського відання.
З урахуванням того, що згідно з ч. 1 ст. 15 Конституції України суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах, зокрема, економічної багатоманітності, постає ще одне питання: чи є свідченням економічної багатоманітності обмеження суб’єктів господарювання-юридичних осіб лише організаційно-правовою формою товариств, як це передбачено ч. 1 ст. 83 проєкту?
Наведені тут приклади «реформування» господарського законодавства слугують, на наш погляд, прикладом відступу від принципу правової визначеності, як одного з елементів верховенства права.
Захопившись рекодифікацією цивільного законодавства і перебільшенням значення для суспільного життя приватних відносин – хоч і значної та, безумовно, важливої, проте, не головної частини суспільних відносин в державі, ініціатори «приватизації» господарського законодавства і, на жаль, Верховна Рада України, ухвалюючи Закон 4196-ІХ, проігнорували приписи ч. 2 ст. 8 Конституції України, згідно з якими «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
IV. Кодифіковане комерційне законодавство чи його «ерзац»: що обрати?
Економіка України переживає сьогодні складні часи, що мало б стимулювати державу та органи місцевого самоврядування до більш активного застосування передбачених чинним законодавством засобів та механізмів впливу на господарську діяльність. Проте нинішній вплив держави на діяльність суб’єктів господарювання далеко не економічними методами, що можна було б пояснити пандемією та введенням воєнного стану, насправді пояснюється не лише цими чинниками.
Намагання зосередити значний масив нормативно-правових приписів у невизначеному, а звідси – безмежному просторі «приватного» права, очевидно, не далобажаних результатів в економічному житті держави. Спробою виправити ситуацію стали окремі прояви надмірного, на наш погляд, застосування адміністративних методів управління економікою, у тому числі – і шляхом зростання рівня імперативного нормативно-правового регулювання відносин у сфері господарювання, чого, за об’єктивною оцінкою, насправді не було в скасованому ГК України, попри заяви багатьох його противників.
Слід відзначити і той факт, що недаремно низка норм (хоч далеко не всі, яких об’єктивно потребує сфера господарювання) із скасованого ГК України була включена до Закону 4196-ІХ з невідомою подальшою долею певної частини цих норм після закінчення перехідного періоду, а також перенесена до поточних законів, зокрема, до Закону України «Про управління об’єктами державної власності», абз. 2 ч. 1 ст. 92 якого встановлює, що державні унітарні підприємства функціонують як державні комерційні підприємства, державні некомерційні підприємства або казенні підприємства, а особливості їхньої діяльності встановлені відповідно ст. 93, 94 та 95 зазначеного Закону.
Сьогодні цілком очевидним і об’єктивно необхідним є поєднання в регулюванні відносин у сфері господарювання адміністративних та економічних методів впливу держави на діяльність суб’єктів господарської діяльності, чого можна досягти застосуванням як приватноправових, так і публічно-правових норм, спрямованим на оптимальне поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Результатом такого поєднання, здійснюваного з урахуванням як приватних, так і публічних інтересів (окремих індивідів, держави, територіальних громад тощо), має стати їх оптимальне узгодження та задоволення, що, зрештою, і забезпечить соціальну спрямованість економіки нашої держави.
Чи здатен оновлений ЦК України, як кодекс приватного права, «приватність» якого підсилюється заміною терміну «цивільні» терміном «приватні» і який у запропонованому проєктом формулюванні ч. 2 ст. 1 ЦК України («Відносини є приватними, якщо їх публічний характер не визначений законом або не випливає з їх змісту») лише породжує правову невизначеність, забезпечити таке поєднання?
Щоправда, включенням до ЦК України низки норм публічно-правового характеру (в процесі оновлення кодексу цей процес ще більше активізувався) розробники цього та інших проєктів законів про внесення змін до Цивільного кодексу України у зв’язку із оновленням (рекодифікацією) його положень зруйнували народжений представниками цивілістичної науки «міф» щодо неможливості врегулювання в одному кодексі приватних і публічних відносин, який вони використовували як один з аргументів критики існування ГК України. Але, чи є цей факт свідченням можливого включення до ЦК України норм, що регулюватимуть так звані «вертикальні» відносини, тобто відносини, що виникають у процесі організації господарської діяльності? Однозначно, що відповідь на поставлене питання буде негативною.
Пандектна система побудови ЦК України, на наш погляд, не забезпечує формування цілісної системи комерційного законодавства, обмежуючись, по суті, нормами щодо юридичних осіб – підприємницьких товариств, правове становище яких в проєкті, попри значну кількість статтей про них (нагадаю, що § 1 «Корпоративні товариства» вміщує загалом біля 50 статтей, а § 2 «Підприємницький кооператив» – 13 статтей), визначено далеко не повно, що зумовлено наявністю спеціальних законів про них і свідчить про недоцільність включення такої кількості статтей до оновленого ЦК України, номами щодо фізичних осіб-підприємців, а також нормами щодо правочинів, договорів та положеннями книги «Зобов’язальне право», які, втім, не регулюють великої групи суспільних відносин, що виникають із так званих договорів із публічним інтересом (договорів у сфері публічних та оборонних закупівель, у сфері матеріальних резервів, оренди та приватизації державного і комунального майна, публічно-приватного партнерства, угод про розподіл продукції тощо).
За такої архітектоніки ЦК України не лише втрачається специфіка комерційного законодавства, зумовлена тісним зв’язком правового регулювання відносин, що виникають у процесі організації та безпосереднього здійснення комерційної діяльності, включаючи відносини щодо її регулювання уповноваженими державними регуляторами, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування та саморегулівними організаціями, але й суттєво знижується ефективність комплексного правового регулювання організаційних та майнових відносин. Тому говорити про те, що оновлений ЦК України може стати «економічною конституцією», як його свого часу безпідставно охарактеризували розробники чинного кодексу, або замінить собою кодифікований акт комерційного законодавства, не доводиться.
Звідси цілком очевидним вбачається включення до порядку денного правотворчої діяльності Верховної Ради України питання щодо розробки проєктів Комерційного кодексу України та закону щодо основних засад регулювання комерційної (господарської) діяльності в Україні, які могли б стати результатом модернізації комерційного законодавства і міцним підґрунтям повоєнної відбудови економіки нашої держави та цивілізованою нормативно-правовою основою її подальшого розвитку.
Таким чином, вибір між кодифікованим комерційним законодавством і його «опонентами» у формі навіть оновленого ЦК України та сукупності розрізнених за предметами регулювання законів, що регулюють економічні відносини, має бути зроблений на користь кодифікованого комерційного законодавства у формі Комерційного кодексу України як важливого етапу на шляху адаптації законодавства України до acquis ЄС відповідно до напрямів, визначених в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
Отже, фраза «Le roi est mort, vive le roi!» (король помер, хай живе король), вжита нами, як епіграф до цього огляду, після скасування ГК України не спрацювала, оскільки повної заміни господарського (комерційного) законодавства Цивільним кодексом не відбулося і, навряд, чи відбудеться навіть після оновлення останнього.
Джерело: Юридичний вісник України
