Думка експерта
Основна місія Конституції України: уроки сьогодення
Валерій Буняк,
адвокат, керуючий партнер АО «Bsb partners»
Ця стаття присвячується 27-й річниці Конституції України, яку країна відзначала 28 червня
Серед завдань конституцій загалом і Конституції України, зокрема, виділяють різні суспільно-правові функції, як то: утвердження прав людини відповідним біллем про права, стійким до змін; унормування взаємовідносин вищих органів державної влади та встановлення форми й режиму правління; забезпечення стабільності ядра основних правових норм тощо.
Читайте також: Відсутність вибору виду та розміру стягнення з урахуванням обставин справи унеможливлює її справедливий розгляд
Предмет конституційного регулювання
Звичайно, кожне із цих завдань є важливим і заслуговує бути предметом конституційного регулювання. Однак, на мій погляд, все ж існує первинне завдання Конституції, принаймні у сфері міжнародно-правових відносин: утвердження державного суверенітету та територіальної цілісності.
Адже, скажімо, той же білль про права може бути прийнятий спеціальним законом, як, наприклад, у Великій Британії – Закон про права людини 1998 року. До того ж, багато прав людини та основоположних свобод стають просто гаслами, якщо не закріплені у відповідних процесуальних законах і не гарантовані судом. Зокрема, враховуючи міру обмеження прав людини, чи не найбільше гарантій прав людини покладається на КПК України та суддів, які здійснюють кримінальне судочинство.
Тут варто зауважити, що з урахуванням досить обмеженої функції «конституційної скарги» в Україні, на жаль, у цій частині Конституція, через роботу Конституційного Суду, так і не стала документом, який би сприяв очищенню законодавчого поля України від недолугих (неконституційних) законів.
Унормування взаємовідносин вищих органів влади
Унормування взаємовідносин вищих органів державної влади є важливим аспектом конституційного права, хоча його регулювання можливе й на основі конституційного договору чи іншого акту. Адже в момент утворення держави, проголошення її незалежності вона вже має певну структуру державних органів і бюрократії. Прийняття Конституції від імені Українського народу тут, як на мій погляд, не обов›язково. Крім того, варто зауважити, що зайва деталізація чисто політичних елементів у Конституції, на жаль, на практиці не додає державі ані стабільності, ані визначеності, чому яскравим прикладом у конституційному праві України є визначення в Конституції України поняття «коаліція депутатських фракцій». Ця суто політична категорія тричі піддавалася аналізу Конституційним Судом України в його рішеннях, однак це не позбавило державу Україна ані від політичної продажності окремих депутатів, ані від парламентських криз 2007 та 2010 років, коли депутати масово, на індивідуальній основі, вступали в домінантну парламентську фракцію.
Міжнародно-правове завдання конституції
Найважливіше міжнародно-правове завдання Конституції – саме як Основного Закону, який приймається від імені Українського народу й зміни до якого можуть затверджуватися виключно на всеукраїнському референдумі, – гарантування територіальної цілісності України й її державного суверенітету. У цій частині (міжнародно-правовій) Конституція ніби завершує процес державотворення, який розпочинається актом проголошення незалежності держави та подальшим визнанням її іншими державами світу. Акт проголошення незалежності спрямований на зовнішнє визнання, у той час як Конституція цементує державу, забезпечуючи, по суті, внутрішнє визнання всіма регіонами держави її територіальної цілісності.
Адже саме Конституція від імені Українського народу (як вищої влади для держави з республіканською формою правління) прямо забороняє самовизначення частини територій України, тобто їх вихід з України, інакше як на основі акту парламенту, скріпленого позитивним рішенням всеукраїнського референдуму. Відповідно, будь-які акти Криму, ЛНР, ДНР і навіть мінські угоди не можуть надати легальності, з позиції міжнародного права, таким сепаратистським діям.
А тепер, уявіть собі, як би сприймали в цивілізованому світі такі демарші територій (для прикладу, референдум у Криму), якби в Україні замість Конституції діяв виключно Конституційний договір 1995 року, чи стара Конституція УРСР 1978 року? Зокрема, чи не почав би хтось тлумачити право республік до виходу з СРСР більш широко, тобто і для частин територій таких республік? Або чи не виникало б питання, а ким визначений територіальний склад колишньої УРСР – України, невже актами СРСР, який припинив своє існування?
Міжнародні договори, наприклад, Договір про створення СНД 1991 року, в якому визнавалися кордони держав-учасників СНД, у тому числі й України, у межах чинних у СРСР кордонах, тут би нічим не допомогли б. Бо у випадку сепаратиського демаршу територій, за відсутності Конституції й правової визначеності, усі в світі говорили б, що це внутрішні процеси України. Інші держави в такому випадку не могли б коментувати право на самовизначення територій (регіонів України), і закликали б центральну владу до переговорів, договорів порозуміння тощо. А хтось би, цілком законно, міг і визнати такі сепаратиські самовизначення.
Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси
Та й росія не спішила визнавати кордони України до прийняття Конституції України, мабуть, добре розуміючи можливість, до прийняття Конституції, майже законно «хитати» різною «мєшковщиною» Україну («мєшковщина» – події в АР Крим з обрання президентом АРК гр. Мєшкова, який проголосив опісля незалежність Криму, проте не так вдало як у 2014). Адже Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та рф, за яким росія визнавала території й кордони України, було підписано лише в травні 1997 року.
Саме прийняття Конституції України зняло з порядку денного ці питання. Відтепер, після прийняття Конституції, право народу на самовизначення, згідно Статуту ООН, стало недопустимо застосовувати до частин (окремих регіонів) території країни, без особливих обставин як то акт геноциду чи розпад держави (дивись варіант виключення – консультативний висновок Суду справедливості ООН стосовно незалежності Косова від 22.07.2010 р.). Адже тепер стосовно регіонів України, які мають представництво в парламенті країни й на виборах депутатів чи в ході всеукраїнського референдуму, мова може йти виключно про конституційну процедуру виходу з України (зміни території), тобто процедуру строго й чітко визначену Основним Законом країни.
До внутрішніх питань про вихід регіону з-під суверенітету держави не може застосовуватися процедура самостійного «самовизначення регіону на місцевому референдумі». Адже такий підхід суперечить принципу поваги до територіальної цілісності кожної держави згідно Статуту ООН.
Аналогічну позицію викладено в таких авторитетних судових рішеннях як висновок Верховного Суду Королівства Англія та Уельс від 23.11.2022 р. про другий референдум стосовно незалежності Шотландії чи висновок Верховного Суду Канади від 20.08.1998 р. стосовно питання незалежності Провінції Квебек. Саме завдяки прийняттю 28 червня 1996 року Верховною Радою Конституції, на сьогодні вихід ЛНР/ДНР, а раніше – АР Крим, з-під суверенітету України з позиції міжнародного права є очевидно незаконним.
І саме завдяки Конституції ми маємо таку широку підтримку й рішучий осуд дій росії з боку переважної більшості цивілізованих держав світу.
Джерело: Юридичний вісник України
