Печерські пагорби як безбаштовий кремль

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Згідно з правилами архітектури споруда є надійною лише тоді, коли вона зводиться на надійній основі, а її складові взаємопов’язані так, що являють собою єдине ціле — ансамбль. Символом такої конструкції є піраміда, а старовинні міські укріплення, як правило, будувалися у вигляді комплексу таких споруд, який являв собою фортецю і отримав назву «кремль». Але оскільки в кожній з башт цієї фортеці завжди були люди, то їхнє лукавство, недолугість, заздрість і бажання помсти сприяли тому, що наставав час, коли ті, що перебували в окремих баштах, починали ворогувати не тільки з тими, хто володів центральною з них, а й між собою. Як наслідок, спочатку кремль втрачав ознаки ансамблю, ставав «безбаштовим», а згодом — перетворювався на руїни.

Напевно, не випадково за такими ж правилами будуються й політичні відносини, висока культура організації яких також відзначається наявністю надійної основи, якою є згуртований народ. Адже саме за таких умов роль королів, які, як правило, з’являються під маскою й в оточенні «слуг народу», визначальною для долі цього народу не стає навіть тоді, коли всі вони згодом виявляються «голими». А оскільки аксіомою стало й те, що «короля робить його свита», то не менший вплив вона має й на сучасних королів, а вже те, чи називають цю свиту «любими друзями», «членами сім’ї й близькими родичами» чи «адміністрацією» — не принципово. Але важливим за таких обставин виявляється те, що при оцінюванні діяльності цих королів переконати їх у тому, що в них «щось не так», а тим паче — що вони «голі», тоді як їхня «свита» переконує і їх, і весь народ у тому, що «у нас все в шоколаді», практично неможливо. Більше того, подібні намагання небезпечні, бо кваліфікуються як «зрада» й зумовлюють відповідні санкції. От тому найбезпечнішим способом такого оцінювання є методи компаративістики.

Історичний екскурс

Як відомо, спосіб організації верховної влади в країні, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, отримав назву «форми правління». А одним із найдавніших підходів до визначення їхніх назв, сформульованим ще Геродотом, була відповідь на питання — хто є джерелом і носієм верховної влади. Зокрема, зосередження її в руках однієї особи отримало назву монархії, найдостойніших — аристократії, а в усього народу — демократії. Платон визначальними при цьому вважав домінування таких чеснот як мудрість, мужність і помірність. Арістотель, залежно від співвідношення державних і особистих інтересів, розрізняв правильні форми правління, у яких особистий інтерес правителів, підпорядкований загальному інтересу народу, і спотворені — ті, в яких домінує особистий інтерес. Ш. Монтеск’є залежно від сил, які рухають державне життя, вважав, що доброчинність втілюється в демократії (республіці), помірність — в аристократії, честь — у монархії, а страх — у деспотії.

Загалом же всі держави були і є або республіками, або монархіями, кожна з яких може набувати великої кількості їх різновидів, які, однак, тісно взаємопов’язані не тільки між собою, а й з особливостями політичного режиму і територіального устрою держави. І хоча в цілому весь цей ансамбль мав би називатися «державний лад (устрій)», у нас його називають «форми держави».

Що ж до форм правління, то при їх розмежуванні насамперед необхідно відповісти на три основні запитання: «Які органи здійснюють державну владу?», «Яким способом ці органи формуються?» та «Як розподілені повноваження між ними?». А з урахуванням цього виявляється, що переважна більшість сучасних держав (170 із 200) має республіканську форму правління.

Ознаки республіки

Базується ця форма правління на визнанні того, що носієм суверенітету та джерелом і носієм верховної влади в країні є народ, який здійснює владу як самостійно, так і делегує окремі владні повноваження відповідним органам на чітко визначений строк. А це передбачає необхідність розмежування і цих повноважень, і цих органів, наприклад, на установчі, представницькі, законодавчі, виконавчі, судові, контрольно­наглядові тощо. Крім того, ознаками такої форми правління є: похідний характер влади державних органів від влади народу; здійснення ними своїх повноважень за його дорученням і, як наслідок, їх виборність; обов’язковість рішень цих органів і для кожного з них, і для кожного члена суспільства; взаємодія цих органів і з суспільством, і між собою у формі правовідносин; можливість юридичної відповідальності не тільки членів суспільства, а й кожного державного органу; соціальна спрямованість державної політики та взаємна відповідальність особи і держави тощо.

Значну роль у здійсненні владних повноважень тут відіграють верховні органи влади, якими є парламент, президент і уряд, які одночасно є системою взаємних стримувань і противаг, механізмами яких є, наприклад, те, що парламент є законодавчим органом, але регулярно заслуховує звіти уряду і може висловити йому недовіру, що зумовлює його відставку, має право ініціювати процедуру імпічменту президенту, а президент — підписує закони, має право вето і розпуску парламенту, бере участь в організації уряду тощо. А вже залежно від способу формування вказаних органів і особливостей розподілу повноважень між ними насамперед розрізняють парламентську та президентську форми правління.

Парламентська та президентська республіки

У найзагальніших рисах парламентська республіка в механізмі здійснення влади передбачає фактичне домінування парламенту, хоча з юридичного погляду владні повноваження між верховними органами розподілені. Забезпечується це всенародним обранням парламенту, що є основою його легітимності і незалежності, а вже сам парламент обирає президента й формує уряд, чим досягається залежність і відповідальність президента й уряду від парламенту. Формування уряду тут, як правило, відбувається з осіб, які належать до правлячої партії або коаліції, лідер якої й очолює уряд. Президент є лише главою держави, а тому його функції переважно представницькі. Іноді цей інститут тут відсутній взагалі, а функції глави держави виконує прем’єр­міністр.

А президентська республіка передбачає розширення повноважень президента та відсутність відповідальності виконавчої влади перед законодавчою. У такий спосіб забезпечується незалежність президента і уряду від парламенту й фактичне зосередження важелів впливу на суспільство в руках президента. Досягається це за рахунок того, що тут відбувається всенародне обрання не тільки парламенту, а й президента, який є главою держави і главою виконавчої влади. Парламентові президент не підзвітний. Він сам формує уряд, як правило, з членів партії, до якої належить, і сам його й очолює. Права оголосити вотум недовіри уряду парламент не має. А, наприклад, у США уряду як такого немає взагалі, й виконавча влада зосереджена у президента, якому підпорядковані всі міністри.

Зрозуміло, що кожна з названих форм правління в класичному вигляді трапляється не часто, а це зумовлює необхідність розрізняти й так звані змішані, гібридні їх варіанти, у яких залежно від того, хто має більше владних повноважень, а фактично впливу на уряд — парламент чи президент, їх називають парламентсько­президентськими або президентсько­парламентськими. Зокрема, особливістю парламентсько­президентської республіки є те, що тут і парламент, і президент обираються всенародним голосуванням, а уряд формується прем’єр­міністром, який його і очолює. Водночас спе цифічність становища уряду полягає у тому, що він пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю: відповідальністю перед президентом та підконтрольністю і підзвітністю перед парламентом.

Іноді розрізняють й «напівпрезидентські» республіки, у яких значно обмежуються повноваження президента та розширюються повноваження парламенту і уряду за рахунок того, що тут парламент і президент обираються всенародним голосуванням, але уряд формується парламентом і тому більше залежить від нього.

Неокласичні варіанти президентських форм правління

Президентсько­парламентська форма правління виникає за умов розширення повноважень президента. А що тенденція його виходу за межі традиційних повноважень у сучасних умовах стала звичною, то це зумовлює необхідність розрізняти й неокласичні варіанти президентської республіки, які іноді називають «надпрезидентськими», «суперпрезидентськими».

Фактично ініціатором такої форми правління колись у Франції став Шарль де Голль, а в сучасних умовах її створили: в Казахстані — Н. Назарбаєв, у Білорусі — О. Лукашенко та ін. Її ознаками є: фактичне зосередження всієї повноти державно­владних повноважень у руках так званого сильного президента, який офіційно є не тільки главою держави, главою виконавчої влади, лідером правлячої партії, а й проголошується «батьком нації», що супроводжується перебуванням його на посаді необмежений строк. У таких умовах фактично всі державні органи підпорядковані президентові, який має право розпуску парламенту, призначає і звільняє з посад керівників органів виконавчої влади та суддів. Можливість усунення його з посади законом не передбачена. Наявні демократичні інститути мають декоративний характер. Державна ідеологія спрямована на обґрунтування переваг наявного в країні монократичного режиму тощо.

Особливості форми правління в Україні

Згідно з Конституцією «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5).

І на перший погляд все це так. Але у зв’язку з цим виникає багато запитань. Зокрема, якщо Україна є республікою, то якою? Адже, виходячи з наведеного історичного екскурсу, просто «республік» не буває. А якщо зазирнути в історію незалежної України, то виявляється, що за цей нетривалий проміжок часу тут уже були всі відомі й невідомі форми республіканського правління. Водночас, якщо врахувати, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», а референдум щодо цього, як відомо, не проводився жодного разу, то постає запитання — як таке могло трапитись? Чи, може, все­таки право на такі зміни органами держави було узурповане?

Вважається, що на сьогодні Україна є парламентсько­президентською республікою. Але якщо порівняти її фактичні ознаки хоча б з основними ознаками такої республіки, то виявляється, що це не так. Адже за такої її форми мав би бути так званий сильний парламент, а тут він швидше нагадує клуб за інтересами, у якому правлячої коаліції немає навіть на папері, а депутати з’являються лише періодично, і під керівництвом тих, кому кожен з них служить персонально, «вирішують питання». Причому вирішують їх з наругою над конституційною процедурою, прикладами якої є хронічна відсутність кворуму й «натискання кнопки» і за себе, і «за тих хлопців», ухвалення «потрібних» законів шляхом багаторазового переголосовування лише для того, щоб, як казав колишній голова ВР Іван Плющ, аби «впихнути невпихуєме». А зміст ухвалених у такий спосіб законів часто є настільки сумнівним, що це просто тема для окремої дискусії.

Що ж до причин, які все це зумовлюють, то їх дуже багато. Адже якщо навіть і не брати до уваги тонкощів й хитросплетінь «двірцевих інтриг», а враховувати лише теоретико-правові аспекти цієї проблеми, то й тут рівень правової регламентації цих відносин виявляється неналежним.

Так, якщо «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5 Конституції) то, по-перше, чому народ є не носієм, а лише джерелом державної влади? Адже, як уже зазначалося, у демократичних республіках саме народ є її носієм, а державні органи наділяються ним лише окремими владними повноваженнями. По-друге, очевидним є й те, що в Україні безпідставно ототожнюються поняття «державна влада» і «владні повноваження державних органів». Адже державна влада одночасно є й верховною владою. А якщо її джерелом є народ, то він мав би бути й її носієм.

Важливим є й те, що верховна державна влада є неподільною. Ще Ж.-Ж. Руссо наголошував, що верховну владу, як і суверенітет, ніхто не вправі ні відчужувати, ні штучно ділити, оскільки вона є водночас і невідчужуваною, і неподільною.

А якщо вже на це й не зважати і виходити лише з того, що «державна влада в Україні здійснюється за принципом її потрійного поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6 Конституції), то до якої з них належить президент? А якщо не належить до жодної, то чому ж тоді він намагається підпорядкувати собі їх усі? Але і це ще не все. А в зв’язку з цим характерним є такий приклад. Якось учасники однієї з передач на «Радіо НВ», яке позиціонує себе як неупереджене до всіх політиків, перераховуючи особисті заслуги Президента України, дійшли висновку, що однією з них «був високий врожай сільськогосподарської продукції в минулому році». І те, що такий врожай був, це так. Але чи належить забезпечення високого врожаю до повноважень президента? А якщо ні, то виявляється, що він намагається узурпувати й владу Природи.

Крім того, якщо народ здійснює владу «безпосередньо», то де і в яких формах це відбувається? Адже навіть на теоретичному рівні розділом 3 Конституції для цього передбачено лише вибори та референдум. А якщо так, то знову постає питання — а скільки ж разів і які питання в Україні вирішувалися шляхом референдуму? Якщо за двадцять вісім років один, то це явно малувато! Та й тут, чому ж так ганебно повелися з його результатами лише на тій підставі, що вони виявилися не такими, на які очікували ті, хто його організовував?

Та й сам розділ 3 Конституції поіменовано «Вибори. Референдум». А це показовий приклад пріоритетів творців української Конституції, для яких головне — вибори, а ще важливіше — щоб вибрали саме їх, а там хоч і трава не рости. Тобто український народ фактично від здійснення влади «безпосередньо» усунутий, і має право лише обирати своїх «слуг». Водночас за умов наявності поваги до джерела і носія верховної влади цей розділ мав би називатися принаймні «Референдум, вибори та інші форми народовладдя». А у ньому мало б бути не тільки те, що його призначають «слуги народу», коли їм заманеться, а й те, що згідно зі ст. 72 його проведення за народною ініціативою мало б відбуватись не за спеціально виписаною у ній фактично нереальною процедурою, а в простий, зрозумілий і доступний для народу спосіб. Крім того, у його ст. 73 мав би бути величезний перелік питань, які вирішуються виключно референдумом і насамперед — питання оплати народом послуг цих «слуг», оскільки самі вони зрозуміти її адекватні межі просто неспроможні.

Надто вже непереконливою ознакою української демократії є й те, що за наявності у громадян України конституційного права на місцеве самоврядування, розділом 3 Конституції права на місцевий референдум його фактично позбавлено.

Важливим є й те, що згідно зі ст. 5 Конституції «ніхто не може узурпувати державну владу». А якщо так, то якщо навіть і погодитись з тим, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її потрійного поділу, то виходить, що її узурпував не тільки президент, а й прокуратура, і СБУ, і НБУ, і ЦВК тощо, які наділені величезними владними повноваженнями, але до жодної з визначених Конституцією так званих гілок влади не належать також.

Морально-етичні міркування

І все ж найважливішим тут є питання, а хто ж персонально здійснює ці владні повноваження, тому що все стає зрозумілим тільки при відповіді на нього.

Адже загальновідомо, що і Природа, і Суспільство наділяє кожну людину не тільки тілом і душею, а й відповідним «посагом». А він у кожного і свій, і різний. Тобто для пересічної людини достатньо бути наділеною лише людськими інстинктами та розуміти й дотримуватись загальновизнаних правил поведінки. І в цьому — її переваги. Але для шляхетної людини — цього вже замало, тому що вона повинна мати ще й шляхетні якості. Що ж до людей, які намагаються рухатися по так званій соціальній драбині і посісти відповідні посади, то вони повинні розуміти ще й те, що тут — чим вище, то тим вищі для них мають бути і загальнолюдські, і професійні вимоги. Суворішою мала б бути й їхня відповідальність, і насамперед перед тими, хто нижче. Адже своїм місцем у суспільній ієрархії вони позбавили цього місця тисячі інших, які також могли б його зайняти, оскільки фактично дуже часто наділені не тільки не гіршими, а й набагато кращими якостями, ніж вони.

Хіба ж не є очевидним, що, обравши після Помаранчевого Майдану президентом пана Ющенка, а не Бабу Параску, український народ припустився прикрої помилки. Чому? Та хоча б тому, що Баба Параска з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, яка довела, що є справжнім політиком, спільну мову б знайшла, а пан Ющенко її не знайшов. А хіба ж не це стало причиною того, що посаду президента обійняв пан Янукович?

Більше того, від Баби Параски було б менше зла, ще й тому, що вона боялася Бога і соромилася Людей, а тому й не крала. Адже хоча «руки, що ніколи не крали» були й в інших українських президентів, хіба що, крім одного, але чому ж тоді вся загальнонародна власність раптом стала їхньою та власністю «любих друзів», членів їхніх сімей і близьких родичів? Чому ж тоді Україна з однієї з найбагатших країн світу раптом стала однією з найбідніших?

Хіба ж Баба Параска в час своєї бурхливої політичної діяльності могла допустити, хоча б у поганому сні те, що незабаром у центрі Києва, на Майдані, який оточений всесвітньовідомими церквами, палатимуть шини, а в цих церквах рятуватимуть повстанців, й поляже Небесна Сотня лише заради того, аби прогнати одного з казнокрадів? Хіба мислимим є те, що за це так ніхто і не покараний? А як клялись, як били себе в груди!..

Хіба мислимим було те, що незабаром за наявності таких «знаменитих» дипломатів і під керівництвом таких «видатних» полководців у центрі Європи смертю хоробрих поляже більше тринадцяти тисяч Молодих Українців — цвіт української нації (і це лише з одного боку, а у тих, хто — з другого, напевно ж, також були матері)? Що ж до того, якій кількості людей там понівечили тіло, душу та долю, знає один лише Бог. А молоді хлопці гинуть і гинуть, й не буде вже з них для України ні громадян і патріотів, ні батьків і господарів у домі, ані козаченьків, ані гречкосіїв, ані свинопасів…

А «слуги народу» граються собі в органи влади, підраховують свої заховані в бандитських офшорах щорічні мільярдні прибутки й вважають, що у кадровій політиці головним критерієм і рівня розумових здібностей, і патріо тизму, і ділової кваліфікації є «правильна» відповідь на запитання — «Чий Крим?».

Ну, а люди сміються і пошепки кажуть — та невже ж вони не бачать очевидного для всіх, що не їхній вже він, не їхній! Адже саме тому й не ніжаться вже вони під сонечком біля моря ні в Ореанді, ні в Лівадії. А за утримання нажитих там «непосильною працею» маєтків їм уже потрібно платити «шалене бабло», а їхні заводи і фабрики — вже «віджали» російські олігархи.

А чи повернеться Крим до складу України, залежатиме також не від них, а від рівня духовного життя та матеріального добробуту її громадян. І чим швидше він поліпшиться, тим реальнішою ставатиме така можливість.

Але чому ж тоді вони так занервували й заворушились, чому ж їм раптом так захотілося, щоб їх полюбили, коли люди проголосували за «команду Зе»? Чому ж так активізувалися «говорячі голови»? Побачили, що так «вдосконалили» процедуру виборів, що перехитрили й самих себе? Чи, може, дійшло, що вирішальним тут стало те, що люди щось зрозуміли, й у «слуг», які ще вчора так впевнено стояли на українській землі, вона раптом почала з-під їхніх ніг «втікати»? А це для них — найстрашніше, тому що, як казав Борис Олійник, «а зрозумівши — юрба виростає в народ!», народ, який проснувся й побачив, що обдурили, приспали й обікрали українців, тобто, як кажуть у Верховній Раді, — «розвели, як сліпих кошенят!».

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути