Права та свободи в інформаційно-комунікаційній діяльності сучасної людини

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Успіхи впровадження в XX столітті досягнень науково-технічного прогресу не лише змінили світ, а й зробили Україну широко знаною в ньому. Напередодні реформ 90-х років минулого століття ми були в десятці передових економік світу і, що неймовірно прикро, з набуттям незалежності небаченими темпами деградували, стали лідером жебрацтва в середовищі європейських країн.

Загальний погляд на проблему

Здавалося б, безпосередня причетність науково-технічного співтовариства радянської України до появи персональних комп’ютерів і новітніх інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) надавали нам багато преференцій. Відомі досягнення українських вчених, Віктора Михайловича Глушкова, зокрема, як піонера комп’ютерної ери, штовхали Україну до інноваційної екноміки. Безліч видатних кібернетиків, математиків та інженерів України були ініціаторами й організаторами створення і реалізації комплексних науково-дослідних програм розвитку України, і, разом із тим, сталося так, що поява персональних комп’ютерів та новітніх ІКТ, які об’єднали людство інноваційною діяльністю, відкинуло Україну на узбіччя світового розвитку, а народ — у виключно складні умови виживання. Ми не змогли не тільки своєчасно і адекватно відреагувати на появу нових трендів в організації суспільно-політичної діяльності, зокрема і в юридичній сфері, але й не побачили кризових явищ у світоглядному розвитку суспільства в нових умовах становлення мережевих інформаційно-комунікаційних відносин і процесів роботи зі змістовною інформацією. В умовах, коли час перед всіма країнами ставить питання щодо створення нової інтегральної теорії права, яка об’єднує філософські, соціологічні і теоретико-догматичні знання про право громадян на інформацію, ми залишаємося пасти задніх. Значимість проблем саморозвитку права та його залежності від соціального (й інформаційного-комунікаційного) середовища підвищується сама по собі і про це ми говоримо мало. Здебільшого ця тема обговорюється в ракурсі дослідження права як теорії в контексті комунікаційного розвитку і функціонування права в соціальному та політичному середовищі, що склалося і в якому воно існує.

Розриваючи коло накопичених проблем, Україна, безумовно, має піти на безпрецедентні реформи в розбудові своїх інформаційно-комунікаційних систем, від яких ми всі залежимо значною мірою. Про це ми багато говоримо протягом усіх років незалежності, однак корупція та винайдена бюро кратами формальна імітація процесів корисної діяльності набула в нас масштабу справжнього лиха і, здається, не дозволяє суспільству її подолати. Існуюча система управління державою здебільшого знецінює найцікавіші й розумні ідеї креативно мислячих вчених України, перетворює їх у щось зовсім протилежне задумам. Можливо, слід публічно визнати, що внаслідок цього в нас відбувається і провал усіх моделей інноваційного розвитку суспільства. Сам термін «інновація» став у нас лише гаслом або найбільш популярною оцінкою стану й перспектив розвитку суспільства, а не базовим принципом сучасного світогляду щодо розбудови суспільно-політичних і економічних проектів визначати місце людини в світі, мотиви й мету її діяльності.

Ми маємо, врешті-решт, подолати і «владу науково-освітніх канцелярій» із консультантами-представниками іноземних держав при оцінці наших дій. Вони лежать на нашому житті гнітючим нищівним тягарем, створюючи в суспільстві атмосферу пригніченості.

Необхідність чіткого законодавчого визначення мети подальших дій

Сьогодні створення збалансованої інформаційно-комунікаційної інфраструктури управління державою, спроможної забезпечити формування, поширення й ефективне використання й захист ресурсів, багато в чому залежить від чіткого законодавчого визначення системи поглядів на мету, напрями й основні завдання виконання урядом інформаційно-комунікаційної функції. Необхідність вирішення вищезазначених питань обумовлено тим, що:

• у сучасних умовах значно розширилися можливості для реалізації конституційних прав громадян на інформацію та свободу інформаційної діяльності, суттєво зросли потреби потенційно активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як усередині країни, так і з зовнішнім світом;
•  інтенсивний розвиток глобальної інформаційної інфраструктури, необхідність інтеграції України у світове інформаційне співтовариство на рівноправних умовах посилили залежність ефективного функціонування суспільства та держави від стану розвитку інформаційної сфери, передусім системи державного управління національними інформаційними ресурсами;
•  інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. І, що необхідно підкреслити особливо: володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом.

Таким чином, основним геополітичним питанням, яке постає перед державою на початку третього тисячоріччя, є здатність країни реалізувати свої порівняльні конкурентні переваги в координатах глобального інформаційно-комунікаційного простору, щоб не бути позбавленими реальної самостійності і національного суверенітету та віднесеними на периферію світового розвитку.

Формування глобального інформаційнокомунікаційного простору і пов’язані з цим проблеми

Формування глобального інформаційно-комунікаційного простору в планетарних масштабах у всіх соціально значимих сферах життя суспільств викликає безліч технологічних, світоглядних і правових проблем, оскільки розвиток інформаційно-телекомунікаційних систем створює як величезні можливості для переходу країн до нових реалій технологічного облаштування економіки, так і до її занепаду. Все це підвищує вимоги до якості життя людей, стимулює їх до здобуття якісної освіти, розвитку інтелектуальних і творчих здібностей, вимагає трансформації і навіть перебудови всієї системи науково-технічної та науково-освітньої діяльності. Змін вимагає й реформування політично-правової основи розбудови держави, а для цього не вистачає необхідних для комп’ютерної доби законів і нормативно-правових актів щодо прав громадян на використання створеної ними інформації. Погляньте на авторський склад вітчизняних наукових статей або патентів і побачите всюди серед перших керівників установ, а не справжніх авторів, що створило в усіх сферах людської діяльності небачені раніше за формою і змістом життєві ситуації втрати громадянами лідерських якостей, що припиняє інноваційний розвиток України в постіндустріальному облаштуванні.

Якщо виходити з визначення інформації як відомостей про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх подання, то для того, щоб перейти до більш конкретного сприйняття інформації, необхідно скористатися такою інтегрованою її формою як «знання». Знання, як відомо, є результатом освіти та інтелектуальної праці людини. Звідси випливає правовий наслідок — знання належать тій людині, яка їх створює, а інформація — це лише частка знань, відтворених на матеріальних носіях. Інтелектуальна діяльність людини в суспільстві, у вузькому розумінні, і є роботою із носіями знань та інформацією заради вирішення локальних і глобальних проблем. Ці категорії неподільно пов’язані поміж собою, а тому для ефективної розбудови інноваційної економіки вони мають бути збалансованими й відповідати вимогам виключно досконалого законодавства про інтелектуальну діяльність й власність. Знання, що накопичуються людьми в процесі освіти і роботи, століттями зберігаються, передаються як інформація в різних формах і з різною метою, тому захист інформації і носіїв знань завжди супроводжував процеси інтелектуальної діяльності. Звідси традицією нашої наукової діяльності стало втаємничення публікацій захисту дисертацій, що відвертає від країни саму ідею інноваційного розвитку. На сьогодні складності додає те, що поряд із традиційними формами збереження й передачі знань (книга, рукопис, живопис тощо), дедалі більшого поширення набуває цифрова форма електронного подання інформації. В цій формі інформація сьогодні дедалі більше зберігається в системах бібліотечної, архівної, ділової, службової, навчальної діяльності, структурується за джерелами і метою використання. Все це створює необхідність нового законодавства заради структурного сприйняття й використання різних за походженням джерелами, формою, приналежністю знань і обумовлює мету їх застосування як інформації. Проблема вимагає більш глибоких досліджень в сфері обігу віртуальної інформації, її вплив на знання і суспільну свідомість, на розуміння права на інформацію громадян.

Питання правової мови

У рамках комунікативного аспекту права акцентується увага на питаннях правової мови, тобто мови законодавця, тлумача, експерта, користувача правової інформації, аналіз мови стає насамперед історичною та психокультурологічною проблемою. Проблема лінгвістичної оцінки стану термінів і понять, правових дефініцій поки знаходиться в початковій стадії розробки. Такі поняття як «інформаційна безпека», «юрисдикція держав в умовах глобалізації», «монополізація правової сили» тощо, часто набувають суто суб’єктивного трактування. Зайве говорити, яке значення для підтримки правопорядку в державі і в міждержавних відносинах має однаковість розуміння толерантності, поваги до особистості та іміджу держави, забезпечення правового захисту релігійної, етнічної культури багатонаціонального соціуму планети.

Глобалізація, викликаючи всюди хаос і кризу відпрацьованих і, начебто, демократичних засад роботи з інформацією, подібно до цунамі накриває нас безліччю проблем щодо інтелектуальної діяльності й інформаційно-комунікаційної взаємодії носіїв знань. Саме це нам треба було своєчасно усвідомити, приймаючи директивні рішення уряду, знати, що ідеологами і провідниками ідей глобалізації вона вбачалася як багаторівнева облаштована з технократичною раціональністю система, верхній шар якої становить облаштовану і зв’язану інформаційно-комунікаційними мережами компактні території мегаполісів, транспортні, фінансові і науково-освітні центри. Величезну увагу при цьому було приділено інформаційно-комунікаційним вузлам, здатним накопичувати, зберігати й розподіляти інформаційні і матеріальні ресурсні потоки, фокусуючи на собі всі проблеми політичних та економічних реалій. Сучасний глобальний інформаційно-комунікаційний простір, який на сьогодні ще активно формується і в якому ми живемо протягом останнього півстоліття, страждає від них і поки що не підпорядкований юрисдикції будь-якої держави, а нейтральність і доступність знань при використанні сучасних ІКТ створює все нові й нові ситуації, коли інформаційні джерела використовуються по-різному і з різною метою, іноді відверто загрозливо для сучасного існування людства. Внаслідок цього виникає багато питань, скажімо, щодо поширення Іnternet, дію якого не визначено і не систематизовано навіть щодо багатьох широковживаних юридичних термінів. І в таких умовах усі провідні країни світу відверто й прагматично, навіть агресивно, порушуючи звичні норми безпекової поведінки, ведуть проти нас системну руйнівну роботу, одночасно захищаючи свої інтереси в інформаційно-комунікаційній сфері. Сьогодні вже і за межами своїх держав вони розглядають наші об’єкти інформаційно-комунікаційної інфраструктури, зокрема освітні як власні. Оприлюднені останнім часом факти про витоки інформації за допомогою технічних засобів розвідки свідчать про те, що роль останньої постійно зростає й залишається невід’ємною компонентою в системі міжнародних відносин, тобто в дипломатії, системах ведення бізнесу і державного управління. Щоб протистояти таким процесам нам катастрофічно не вистачає фахівців для законодавчого визначення проблем інформаційно-комунікаційної, аналітичної, інформаційно-пропагандистської та управлінської роботи в інформаційній сфері. В умовах домінування цифрових технологій проблема об’єктивно поглиблюється і не може бути розв’язана риторикою політичних лідерів, політологів, соціологів та інших фахівців гуманітарних наук.

Необхідність нових підходів до проблематики інформаційнокомунікаційної діяльності

За таких умов ситуація змушує по-новому і більш прискіпливо оглянути всю проблематику інформаційно-комунікаційної діяльності, особливо щодо створення, зберігання й ефективного використання інформаційних ресурсів. Аналітика як наука і вид трудової діяльності тут, без сумніву є для нас найбільш критичною. У циклах управління будь-якими процесами вона найперше вимагає активної розумової високопрофесійної праці, а тому опанування в системі освіти знань про технології стратегічного аналізу із використанням високоякісної інформації, включаючи і роботу автоматизованих мережевих інформаційно-керуючих комплексів та систем, стає виключно важливим завданням для національної науки і освіти та систем державного управління.

У контексті вирішення проблем розбудови в Україні демократичного і захищеного від спотворень мережевого інформаційно-комунікаційного середовища, в умовах, коли проти нас розгорнута повномасштабна інформаційна і військова агресія, воно набуває величезного значення — рівня проблем національної безпеки. Ідеться про формування в суспільстві нового світогляду на всі інформаційно-комунікаційні процеси.

Неабияким викликом комп’ютерної доби стало для нас й опанування технологій обробки великих баз даних (так званих Big Data), створення для них національної нормативної бази тощо. Його, Big Data, поки що ще можна трактувати досить широко, однак просту базу абонентів телефонних мереж (навіть із прізвищами та паспортними даними) вже сьогодні не слід відносити до них. Вони потрібні на більш високих рівнях управління суспільно-політичними й економічними процесами. Скажімо, для прив’язки громадян до переміщень мо
більних пристроїв, їх смакових характеристик і стану здоров’я, вирішення проблем, пов’язаних із міжнародним тероризмом тощо. Проблема стимулює прагнення багатьох структур та організацій, зокрема правоохоронних, розширити поняття «персональні дані», яке вже частково визначено законодавством, однак, щоб персональними даними вважалися не лише прізвище, ім’я, по-батькові, але й певний набір поведінкових факторів, на підставі яких можна було б більше зрозуміти про людину, як ось: де купує товари, на які сайти заходить тощо. Відтак дане питання слід активніше виносити на порядок денний.

За таких умов інформаційна культура (характеризуючи її з точки зору інформації, яка в рамках культури акумулюється, оброблюється й транслюється) розглядається як сукупність норм, правил і стереотипів поведінки, пов’язаних з інформаційним обміном у суспільстві. Вона передбачає не лише високий ступінь компетентності людини у використанні інформаційних засобів, а й наявність її духовно-моральних особистісних якостей у контексті визнаних гуманних цінностей цивілізованого світу. С. Гроф писав: «Наша ділова етика, наша політика, навіть наш індивідуальний спосіб життя — все це лише симптоми більш глибокої проблеми. Вся наша цивілізація нежиттєздатна, і причина цього в нежиттєздатності нашої ціннісної системи, самої нашої свідомості, яка визначає наше ставлення до світу».

Щодо прав людини

Державна інформаційно-комунікаційна діяльність, політика її проведення, безумовно, має створювати всі умови для реалізації конституційних прав громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію не лише медійного напрямку, а й для вирішення питань, пов’язаних із науковою, освітньою та економічною діяльністю. Для формування на цих засадах національного інформаційно-комунікаційного простору і включення його в глобальний на засадах формування демократично орієнтованої свідомості громадян і забезпечення інформаційного суверенітету потрібні величезні зусилля й воля суспільства, оскільки феномен «право» в його філософському й генетичному аспектах (jus) існує як віртуальний стан правосвідомості суспільства, наявне в ньому уявлення про істинно справедливий (міф), до якого спрямовуються зусилля соціуму залежно від ступеня самоорганізації в різні історичні періоди, і яке реалізується через свободу панівної економічної, політичної тощо сили.

Ми звикли, що концепт «право» в його онтологічному аспекті в період XX–XXI століть реалізується в нормативно-організованих системах, що виходять від авторитарних або демократичних органів влади при декларуванні гарантій рівності й прав людини і громадянина (всіх суб’єктів громадянського суспільства), при дотриманні таких принципів правового регулювання як верховенство закону, презумпція невинуватості підозрюваного і захист прав потерпілого, суверенітет державної влади.

Закон (законодавство) – lex – головна форма легітимного встановлення правових основ життя суспільства, прав і обов’язків суб’єктів, їх відповідальності. Наскільки складний шлях від jus до lex, можна судити за увагою сучасної теорії до концепту «rule of law». Конкретним прикладом є реалізація принципу формальної рівності всіх громадян перед законом.

Право завжди розглядається як віртуальне уявлення про справедливе, очікуване, можливе встановлення порядку взаємодії акторів соціальної системи соціуму, проте, вочевидь, що в силу неспроможності законодавця створити ідеальну модель «панування права» така концепція в одному суспільстві не може бути повністю реалізована і з цієї точки зору не може розглядатися у вигляді ідеальної теорії.

Проблема систематизації норм права

Сьогодні в умовах вибудови засад інноваційної економіки зазначена сфера державної діяльності вимагає глибокого вивчення й послідовного реформування шляхом систематизації норм права з більш чіткого визначення компетенцій державних органів й оновлення вимог щодо персональної відповідальності громадян стосовно питань інформаційної та інноваційної діяльностей, оскільки в її царині формуються технології ведення справ в постіндустріальному світі, «гібридних війн» та «інформаційних війн» тощо, які створюють нові умови для управління суспільством.

Інформаційне право як наука в умовах глобальної інформатизації дозволяє по-новому розглядати комунікаційні процеси, які мають не тільки інфокомунікаційну технологічну горизонталь, а й засновані на розумінні глибин історично досяжного рівня ресурсу знань. Воно дозволяє простежити віртуальну (пізнавальну) основу зв’язків минулого, теперішнього і майбутнього в парадигмах розвитку. У зв’язку з цим звернемося до поки що нерозв’язної проблеми комунікації в сфері використання знань зв’язку таких феноменів як «право» і «закон». Увага юристів до проблем трансформації правової системи в умовах глобальної інформатизації та глобалізації планетарних економічних, соціальних, політичних відносин стала помітною вже в середині XX століття. Можна сказати, що в умовах глобалізації та інформатизації почався своєрідний ренесанс філософії та теорії  права, зріс інтерес до методології юридичної науки і практики. У новому світлі постали такі поняття як «jus», «lex», «rule of law», «права людини», «юрисдикція», «суверенітет» тощо.

Філософські, соціальні, соціопсихологічні аспекти досліджень вимагають більш глибокого осмислення проблем. Стає ясно, що такі вихідні для розуміння концепти права, як то «справедливість», «право», «свобода», «свобода слова», «свобода волі», «честь», «гідність», «сила», «таємниця», в умовах світу, який інформатизується, недостатньо трактувати лише в політичному плані. Ще глибшого аналізу вимагають поняття «правосвідомість», «православ’я», «правослухняність», «правовиконання». І не дивно, що в умовах переходу до глобалізації як до нової стадії розвитку необхід на увага до таких інструментів видобутку знань як логіка, мета, зміст, політика, мистецтво.

Разом з тим, на сучасному етапі розвитку світової спільноти із глобальними інтеграційними процесами в сфері економіки, політики, науки, освіти, культури спостерігається вибуховий інтерес до інноваційного використання нових знань, адаптованих до використання за допомогою сучасних інформаційних і комунікаційних технологій. Їх дедалі більше пов’язують із зростаючим охопленням наукових центрів мережевими технологіями й ідеями інноваційного розвитку. В новітніх концепціях і стратегіях розбудови в різних країнах світу «розумних» або smartсуспільств, «розумних урядів», «розумної освіти», «розумних міст», і все це пов’язано з формуванням не лише «економіки знань», а з більш удосконаленими нормативно-правовими базами організації суспільно-політичного життя.

Smart-суспільства — це нова якість суспільства, в якому вся сукупність процесів збирання й опрацювання знань та інформації із використанням розумних сервісів технічних засобів. Перехід на його технології спричинює якісні зміни у всій системі взаємодії суб’єктів, що дозволяє отримувати нові ефекти — соціальні, економічні та інші переваги. Вважається, що це майбутній, після інформаційного, етап розвитку суспільства, оскільки smart — це властивість об’єкта, яка характеризує інтеграцію елементів, раніше не поєднуваних, наприклад: smartTV, smart-home, smart-phone smart-технології. В цілому це приведе до зростання трудової мобільності в науці, освіті, промисловості, на державній службі і в багатьох інших сферах зайнятості.

Головним є те, що в основі smart-суспільства лежить розвиток «суспільства знань», цифрових технологій, цифрового суспільства, всього того, що утворено «розумною» організацією інформаційно-комунікаційного життя, державою і бізнесом, базується на «розумній» інфраструктурі і свідомості «розумних» громадян, які відіграють центральну роль у створенні smart-культури, змінюючи парадигми розвитку суспільства від виробничих до науково-освітніх.

Для цієї стадії розвитку суспільства й економіки характерним є:

•  збільшення ролі інформації, знань та інформаційних технологій в житті суспільства;
• зростання числа людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів та послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті;
•  наростання інформатизації суспільства з використанням телефонії, радіо, телебачення, мережі Internet, а також традиційних і електронних ЗМІ;
•  створення глобального інформаційного простору, що забезпечує: а) ефективну інформаційну взаємодію людей; б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів; в) задоволення їх потреб в інформаційних продуктах та послугах;
•  розвиток електронної демократії, інформаційної економіки, електронної держави і уряду, цифрових ринків, електронних соціальних мереж.

Природа, суть і сенс інформаційного світу дедалі більше цікавлять суспільство, а інформація як всепроникаюча сила набуває нових властивостей при мережевому використанні. Поєднуючись із інтелектом людини й системами штучного інтелекту, вона стає інформаційним ресурсом розвитку людини, суспільства і держави, найважливішим фактором перетворення світового порядку й новою сферою життєдіяльності для мільйонів людей. Безумовно, кожна епоха створює властиві лише їй прийоми і засоби його раціонального використання, а спроби просто копіювати чужі досягнення в розбудові інноваційної економіки, з одного боку, даремна витрата часу, з іншого — розвиватися без запозичення й використання чужого досвіду заради позитивного/прогресивного розвитку неможливо.

І право тут, як явище, унаявлює в собі стан соціуму і ідеї встановлення загальних правил взаємовідносин індивідів та їх асоціацій і в міру історичного розвитку відіграє виключно важливу роль формування правової системи. Правова система може розглядатися в сукупності і взаємодії багатьох функціональних та інституційних підсистем. Це два аспекти виявлення сенсу і форм реалізації права як явища в різні періоди розвитку суспільства під впливом чинників, як зовнішніх для системи права, так і внутрішньосистемних, і тут відкривається величезне поле для реалізації різних концепцій, теорій, політик розвитку інноваційних систем.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути