Connect with us

Думка експерта

Право інформаційної діяльності громадянина і політологія як джерела утворення інтегрованої науки про інформаційно-комунікаційну діяльність у демократичній державі

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Лариса ЛЯХОЦЬКА, кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри відкритих освітніх систем та інформаційно-комунікаційних технологій Університету менеджменту освіти

Усю сукупність політико-правових, науково-освітніх й економічних відносин у суспільстві і державі поглинає в собі її інформаційно-комунікаційний простір. Сьогодні відбувається інтерпретація всіх понять різних наук, які вивчають матеріальний і віртуальний світи. У цьому процесі політична наука як соціальна не може стояти осторонь. Вона одночасно диференціює й інтегрує проблеми, які утворюють її структурний зміст. На даний момент політичну науку цікавить те, як відбувається концептуалізація ідей організації глобального інформаційно-комунікаційного простору — сфер генерації, інтерпретації і споживання  інформації, питання взаємодії інформаційних діячів, які в науці, освіті, економічній або політичній діяльності використовують єдине інформаційно- комунікаційне середовище.

Цифровізація як тренд сучасного розвитку

Світ цифрових технологій, в який входить людство, — це не тільки новий логічний етап розвитку технологічної сфери, а перехід існуючої політико-правової і соціально-політичної систем до нового виміру реальності. Поки ще не існує загальноприйнятих та гармонізованих визначень і правових дефініцій, однак імплементація цифрових технологій покликана здійснити системні й цілеспрямовані дії в реалізації державної політики у сфері інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), збільшити кількість та якість надання послуг, а також активізувати процеси входження України в європейський простір. Цифрові технології вже стрімко захоплюють плацдарми для наступу у всіх сферах життя сус пільства, а цифровізація (англ. digitalization) стає трендом сучасного розвитку. Водночас, вона вимагатиме дедалі більш поглибленої роботи з розробки все нових ефективних способів правового регулювання різноманітних інформаційно-комунікаційних відносин, а також ефективного організаційно-правового забезпечення інформатизації держави.

Аналіз глобальних тенденцій розвитку людства в XXI столітті дозволяє стверджувати, що подальший розвиток держав відбуватиметься за умов величезних технологічних і психоемоційних викликів та ризиків, пов’язаних із цифровою нерівністю громадян, однак і за таких умов уже сьогодні відбувається становлення суспільств, їх політики, військової справи і, безумовно, науки й освіти. Ризики стають фундаментом принципово нової економіки (knowledge-based economy), основою конкурентоспроможності країн, де створюються нові проривні технології надвисокого рівня (high-tech) на основі оцифрованої інформації.

Впровадження в життя суспільства нових цифрових технологій — процес, безумовно, тривалий і такий, який несе із собою масу невідомих ще нам викликів та небезпек. Їх зазвичай об’єднують у три групи: соціально-економічні, техніко- організаційні та природні, що ми достатньо повно усвідомили в ХХ столітті, впроваджуючи в реальну економіку досягнення науково-технічного прогресу.

Необхідність перегляду організації інформаційнокомунікаційної сфери

Розвиток масового (конвеєрного) виробництва свого часу стимулював глибоке вивчення соціальних і політико-правових питань організації реальної економіки щодо адекватної оплати праці, системи пільг і компенсацій, моральної й матеріальної винагороди за шкідливі умови роботи тощо. Запозичивши досвід американців, зокрема Г. Форда (Ге́нрі Фо́рд 30.07.1863 — 07.04.1947 рр., Дірборн, штат Мічиган, США) — конструктор автомобілів, засновник корпорації «Форд Мотор», перший віце-президент Співтовариства автомобільних інженерів SAE, а також один із найзаможніших людей усіх часів). У ХХ столітті ми почали активно цікавитися соціально-психічними чинниками, які обумовлюють відношення людини до роботи, пов’язуючи це з психологічним кліматом в колективі, сім’ї.

Якщо спочатку вивченням окреслених проблем процесів й особистісних параметрів спеціально займалися лише окремі дослідники, то із середини ХХ століття картина істотно змінюється. Швидке зростання кількості науковців перетворює наукову роботу в одну з масових професій і ставить проблеми не тільки професійного відбору, підготовки достатньої кількості кадрів певного профілю і з потрібними психологічними параметрами, але й істотно іншої в порівнянні з попереднім періодом форми організації її науково-технічної діяльності та комунікації. Нові принципи структурування малих і великих груп наукових колективів, різноманітні типи взаємодії всередині цих груп і між ними — все це змушує, в свою чергу, концептуально переглядати організацію інформаційно-комунікаційної сфери — сфери генерації, інтерпретації, комунікації й споживання необхідної для роботи інформації, направляє управлінців до питань, яких раніше взагалі не існувало.

Нарешті, успіхи кібернетики, розширення можливостей передачі технічним пристроям розумових операцій, які піддаються формалізації, що раніше поглинало значні інтелектуальні зусилля фахівців, різко підвищують вимоги до формування та культивування його здатності виробляти такі дії, які не можуть вчинятися комп’ютерами. Тому не випадково широке вивчення наукової творчості і концептуальна організація інформаційно-комунікаційної сфери почалося одночасно з тріумфом кібернетики.

Інфосфера та її вплив на особистість

Інформаційно-комунікаційні системи, в яких генерується змістовна інформація, утворюються елементи, зв’язки інформаційних відносин, безпосередньо переробляють інформацію, перетворюючи її на інформаційний ресурс — сукупності запасів змістовної інформації, кваліфікації персоналу і можливостей структурованої ергатичної (від гр. ergatic — оператор, дійова особа) (людино-машинної) системи — ергасистеми, її опрацьовувати, зберігати й захищати. Все це в умовах застосування цифрових технологій вимагає по-новому відтворювати сам сенс необхідності та існування багатьох наук і технологій, а, головне, змін у науково-освітній діяльності. Високий рівень цифровізації всіх сфер життя людини і її залучення не лише у споживання, але й виробництво інформації, сприяють формування особистості особливого типу, яка існує в специфічному середовищі — інформаційно- комунікаційній сфері. Етимологія поняття інформаційна сфера передбачає визначення «сфери» (від грец. σφαῖρα — куля, а також «коло дії») як області дії, межі поширення чого-небудь; суспільне довкілля, середовище, обстановка. В широкому сенсі інфосфера — це сукупність постійно оновлюваних знань, ідей, уявлень, що реалізуються як у реальному, так й у віртуальному світі. Із розвитком цифрових технологій у структуру інфосфери додаються технологічні нововведення, рівень насиченості новою інформацією в суспільстві зростає, удосконалюються методики управління суспільними процесами, впливу на думку й поведінкові характеристики індивідів, у зв’язку з чим важливою є проблема впливу інфосфери на особистість людини інформаційного суспільства. Такий вплив відбувається через чотири основні канали сприйняття — перцептивний (аналог фізичного контакту, через відчуття); когнітивний (канал впливу через смислові структури, пакети знання фрейми); рефлексивний (канал сприйняття інформації, пов’язаний із ціннісними установками й усвідомленням обмежень, або з межами розуміння).

Сучасну людину оточує мережа агресивних джерел інформації, тобто таких, впливу яких людина піддається не тільки добровільно. Від них неможливо абстрагуватися, перебуваючи в цифровому соціумі, в результаті чого нова інфосферна інфраструктура поступово трансформує картину світу. В процесі взаємодії з новим середовищем, людство створює інформаційну модель світу. Поняття інфосфери охоплює широкий діапазон взаємодій, що відбуваються в соціумі. Насичення інформаційного поля різних сучасних товариств відбувається нерівномірно. Інформація оточувала людину на всіх етапах її розвитку — від первісних суспільств до цифрової цивілізації, при цьому взаємодія в інформаційному полі в кожному періоді відбувалася по-різному, в залежності від змінних складових цього процесу. Постійними умовами, що забезпечують існування інформаційної сфери суспільства можна вважати: інформацію як будь-яке нове знання, споживачів інформації і тих, хто її створює, поширює, засоби для передачі інформації.

Типи міждисциплінарних взаємодій

У синтезі знання сучасна філософія виділяє три типи міждисциплінарних взаємодій. Перший тип ставлення — онтологічна супідрядність, яка характеризується предметною редукцією. В цьому випадку знання з більш розвиненої наукової дисципліни використовуються в іншій дисципліні, виконуючи методологічну функцію.

Другий тип відносин — методологічна залежність. У такому випадку в рамках однієї науки відтворюються схеми і норми наукового пізнання, прийняті в інший. Третій тип відносин — науково-практична взаємна обґрунтованість. У цьому випадку знання різних областей науки, доповнюючи один одного, практично й аксіологічно обґрунтовують предметну специфіку кожної із взаємодіючих наук, що передбачає синергетичну науково-практичну взаємодію філософії, психології, соціології, інформатики та інших наук.

Політологія в сучасних умовах

Таким чином, на нашу думку, наукове пізнання політичної реальності має свій еволюційний розвиток і політологія як наука не уникнула проблем сучасної науково-технічної революції. Такі аспекти розвитку науки, як формування вченого, його життєвий шлях, залежність діяльності від взаємин з іншими людьми, причини успіху, конф ліктів, помилок, принципи побудови малих груп у науці й управління ними та багато іншого, вимагають поглиблених політологічних досліджень.

Нечуваним тріумфом науки в ХХ столітті можна вважати те, що людство, розвиваючи ІКТ, розширило значення інформації в якості ресурсу свого розвитку, збільшило значення інтелектуальних можливостей людей і в ХХІ столітті іnternet та інші взаємопов’язані мережі глобального інформаційно-комунікаційного простору зробили її цінністю й ресурсом розвитку країн. Змістовна інформація, яку генерують наука й освіта, на сьогодні стала вкрай важливою для життя людини. В Україні, стимулюючи розвиток політології і правознавства, відчувається нагальна потреба в інноваційному розвитку країни.

Інформація вже стала в Україні ключовим системо- утворюючим фактором соціального й індивідуального розвитку, про що переконливо свідчить сучасна практика суспільного життя, будь-то наука, економіка або культура. Сьогодні, коли людство перебуває в четвертій фазі промислової революції, яка характеризується злиттям технологій, що розмиває межі між фізичною, цифровою та біологічною сферами, на нашу думку, посилюється процес інтенсивного поглиблювання знань про людину. Відтак проблема формування інформаційного суспільства, оцінки його різних компонентів за таких умов стала однією з найбільш обговорюваних тем у сучасній політології, гуманітарних науках взагалі. Початок, безумовно, треба шукати в роботах учених кінця XIX — початку XX століть, коли започатковуються спроби перетворити вивчення особистості вченого й процесів його творчості в предмет спеціальних досліджень. Це породили все більш відчутні потрясіння фундаментальних теорій природознавства, прагнення осмислити історичний досвід науки, її шляхи й перспективи. Пошуки нових рішень і підходів зумовили потребу в аналізі процесів наукової творчості, розбудили бажання вчених проникнути у власну творчу лабораторію і виявити ті якості, володіння якими робить людину науки здатною на рішуче перетворення усталених уявлень і принципів, на творення нового. Розпочинається пошук засобів раннього розпізнавання людей із творчими задатками, щоб культивувати їх розвиток, а також розроблення, виходячи з аналізу характерологічних особливостей вчених, стилю їхнього мислення і праці, такої типології, яку можна було б використовувати для вирішення проблем професійної орієнтації в сфері наукової діяльності. Над своєрідністю творчості, його умов та стимуляторів міркували найбільші натуралісти Г. Гельмгольц, І. М. Сєченов, А. Ейнштейн, М. Планк, В. Вернадський та багато інших. Математик А. Пуанкаре і хімік В. Оствальд на початку XX століття створили перші книги з проблем наукової творчості.

Специфіка і закономірності епохи та науки

Наприкінці XX століття специфіку і закономірності нової інформаційної епохи в розвитку суспільства констатували в своїх працях М. Маклюен, А. Тоффлер, Д. Белл, З. Бжезинський. Наукове підґрунтя для аналізу еволюції інформаційного суспільства було закладено в роботах Н. Вінера, А. Урсула, Ф. Ланкастера, В. Коштоєва, в яких послідовно розкривався світоглядний і загальнонауковий сенс феномена інформації. На жаль, багато в чому цей процес відбувався під тиском вирішення проблем військово­промислового істеблішменту, однак питання історичної еволюції засобів обробки і зберігання інформації було достатньо ретельно досліджено Н. Карром, Т. Пітерсом, Б. Гейтсом, В. М. Глушковим. Останнім часом у соціально­ політичних роботах вчених у зв’язку з активним впровадженням нових ІКТ актуалізуються питання управлінської та футурологічної проблематики.

У другому десятилітті XXI століття інформаційно­комунікаційна революція продовжує стрімко змінювати світ, надаючи людству принципово нові рішення й можливості в багатьох сферах й одночасно вимагаючи нових фундаментальних досліджень у сфері технічних і гуманітарних наук. Водночас революційний вплив інформаційно­комунікативних технологій на всі сторони життя суспільства провокує небезпеку фундаментального зсуву в уявленнях про простір, час і соціальний порядок, створює загрозу формування адекватних безпекових характеристик соціально­політичної реальності.

Продуктивне мислення, на відміну від репродуктивного (що відтворює в уже набуте знання або перероблює його за готовими схемами), характеризується низкою суттєвих особливостей. Його механізми давно вже привертають увагу представників різних наук, які висунули ряд цікавих гіпотез щодо чинників, під дією яких долаються шаблонні способи вирішення інтелектуальних завдань, виникають здогадки, відбувається перехід від неясного передбачення до його реалізації в продукті творчості. Оскільки головна функція науки — відкриття нових проблем, фактів та істин, то важливість дослідження їх логічних зв’язків, їх взаємозалежності самоочевидна. Якщо логіку цікавлять форми, структура, операції наукового мислення, способи обґрунтування, докази і спростування, прийоми побудови вивідного знання та його перетворення безвідносно до того особистісного контексту, в якому все відбувається, до особливостей діяльності суб’єкта, взаєминам у цій діяльності між усвідомленими й неусвідомленими, формальними і чуттєво­образними, емоційними і вольовими компонентами, то, на нашу думку, інтереси політології концентруються саме навколо цих несуттєвих для логіки проблем.

Особливості цифрової революції

Сьогодні ми, безумовно, живемо в епоху чергової всесвітньої економічної революції. Першою була торгова, коли за словами С. Цвейга (австрійський письменник, критик, автор численних белетризованних біографій) настав «зірковий час людства», коли європейці флотиліями кораблів вирушали досліджувати світ, відкривати нові морські шляхи й невідомі до того континенти, друга — індустріальна, третьою стає цифрова. Вона радикально змінює характер і цінність/значимість часу — він прискорюється в політичних та економічних процесах і не має нічого дивного в тому, що люди починають вимагати швидких або навіть миттєвих змін у своєму житті, а гуманітарні науки змушені більш ретельно вивчати їх здатність до освіти, наукової діяльності, лідерства, винахідництва й інноваційної діяльності. Тренди сучасного розвитку диктуються потребами небаченого досі розширення інформаційно­технологічного середовища, яке формує особ ливий вид віртуальної реальності й особливий менталітет людини, що вимагає значного коригування програм розвитку особистості. Всюди зростає її роль, починаючи з озвучення нових ідей. Вони асоціюються з нею, коли вона помиляється, ефективно виправляє помилки, передбачає майбутнє… Інтерактивна й гіперактивна інформаційно­комунікативна мережа трансформує інформаційне поле і сенс повідомлень, створює ризик деструкції базисних ментальних структур розуміння на рівні колективного несвідомого, практичної та дискурсивної свідомості.

Безумовно, кожна епоха створює властиві їй прийоми й засоби комунікації та використання знань. Виділення таких об’єктів, як «жива» і «мертва» вода, електрика, лазер, атомна енергія, як об’єкти наукового дослідження вже довело можливість їх використання як для прогресу, так і навпаки. Це стосується й інформації. Прагнення передати наступним поколінням знання, доповнені, вивірені, примножені, стимулювало появу технологій збереження, переробки і трансляції інформації. Перші інформаційні технології були вироблені на довербальній стадії розвитку суспільства. Найбільш надійною технологією зберігання кодованого знання стало використання стійких до впливу природи носіїв — такими є, наприклад, малюнки на стінах печер (цікаві та живописні послання із минулого, вік окремих з яких становить до 40 тисяч років) зачаровують сучасних людей своєю лаконічністю. Однак забезпечуючи надійну трансляцію в часі, вони практично унеможливлювали передачу інформації на відстань, тому з’являються кам’яні та глиняні таблички, пергамент, а потім папір — книги.

Феномен та ієрархія управління інформаційним ресурсом

Розподіл праці призвів до виникнення спеціалізації і появи ремесел, пов’язаних із накопиченням відомостей про світ, тобто стало причиною появи нау кового знання, а потреба транслювати його в часі призвела до необхідності розвитку практики освіти, за допомогою якої стала формуватися комплексна система фільтрації інформаційних потоків. У процесі освіти в індивідуума створюється невидимий «інтелектуальний скафандр» через відсікання інформаційних повідомлень або блокування небажаних вторгнень, які не становлять цінності, в його інформаційний простір. Відзначимо, що гнучкість і щільність такої оболонки залежать від виду й суворості критеріїв, що становлять суть функції, яка реалізується через активізацію креативного мислення молодого покоління, механізм регулювання інтенсивності і якості інформаційного обміну з оточую чими інформаційними системами, мету освіти, що адекватні соціокультурній і технологічній моделі інформаційної мережі. Виникає й необхідність управляти інформацією, як особлива галузь знань і технологій, але не стільки змістом, а діями з нею, тими відносинами різних суб’єктів, які її використовують в якості інформаційного ресурсу з визначеною метою. Сам феномен та ієрархія управління інформаційним ресурсом виключно складні для розуміння пересічною людиною. Оскільки головна цінність інформаційної діяльності полягає не стільки в самій інформації, скільки в доступі до її джерел, сортуванні й можливості маніпулювання її змістом, керуючи суспільно­політичними процесами через нав’язування стереотипів поведінки людей або споживання ними продуктів і послуг.

Необхідно також підкреслити складність управління відносинами в інформаційно­комунікаційній сфері в зв’язку з різноманітністю форм і властивостей інформації та створюваних на її основі інформаційних продуктів і конкретних інформаційних об’єктів, інформаційних ресурсів. Ми дослідили, що в залежності від потреби управління людиною і суспільством взагалі, інформація може бути подана письмовою, друкованою, електронною, усною, а також втіленою в інших відчутих і сприйнятих об’єктах. Наука давно встановила наявність у цьому арсеналі реальності інформації в доступній матеріальній формі: документи, рукописи неформалізовані, звуки, сигнали, хвилі тощо.

Одночасно із зазначеними формами подання інформації фіксувалися й віртуальні форми її існування та прояву: думки, погляди, приватна або суспільна, національна або масова свідомість, які не виражені матеріально в зафіксованій на носії формі. Скажімо, в наші дні біоінформація про людину поступово матеріалізується за допомогою саме цифрових технологій і набуває об’єктивованої форми на основі розгорнутих аналізів крові (інших біологічних матеріалів), відбитків пальців, елементів ока, ДНК тощо. Таким чином, віртуальність окремих форм інформації перекладається в доступну для використання форму — інформаційний ресурс.

Нетократія й мережеве суспільство

Водночас сучасні технології дозволяють реалізувати й зворотний процес. У мережевих структурах комунікації інформація, яка зафіксована в електронному (цифровому) вигляді, набуває, так би мовити, віртуальної форми, яку ми без комп’ютера просто не бачимо, однак вона дозволяє, по­перше, миттєво перенести її з одного пункту в інший (інші) пункт (пункти) й доставити споживачеві; по­друге, обмежити доступ до неї в моменти її віртуального стану; по­третє, зберегти її індивідуальну оболонку, не допускаючи змішування з іншими потоками інформації. Формуються зони, які вимагають особливого спостереження та корекції. Так виникає потреба в новій області позитивного правового регулювання відносин різних суб’єктів, включаючи вирішення завдань забезпечення інформаційної безпеки.

Із середини минулого століття ці проблеми знаходяться в полі зору всієї світової спільноти й кожної окремо взятої держави, оскільки стають головною цінністю інформаційного впливу, яка полягає не стільки в самій інформації, скільки в доступі до її сортування і маніпулювання, управління в суспільстві здійснюється через нав’язування стереотипів поведінки і споживання продуктів. В якості основ ної характеристики мережевого суспільства, — тенденція до нової класової диференціації за ознакою доступу до інформації та формування влади нетократії. Ієрархія нетократії взагалі спирається на членство людей у тій або іншій мережі, нижній щабель якої є мережею необмеженого споживання. Її членом може стати кожен бажаючий, а от на вершині ієрархії нетократів лише ті, хто володіє знаннями й мережею зв’язків, які можуть бути корисні при створенні певного інформаційного поля в конкретних мережах, а тому здатних до маніпулювання свідомістю певного кола їх користувачів.

Створення певного різноманіття інформаційних каналів, свідоме «маскування» інформаційних потоків, переключення уваги на надумані інформаційні приводи й безліч інших заходів — суть технології управління увагою людини. Масовий споживач завжди отримує дозовану змістовну інформацію, на підставі якої він будує ефективну діяльність. В надмірно «зашумленому» інформаційному потоці виокремити цінну інформацію для пересічної людини стає дуже складним завданням. При неможливості це робити або самостійно змінювати наповнення інформаційних потоків потрібною інформацією, споживачеві доводиться виробляти засоби протистояння інформаційно­комунікаційним маніпуляціям, використовуючи той чи інший набір принципів або правил відбору постачальників цінної для суб’єкта інформації.

Із впровадженням у повсякденне життя все нових технічних засобів постійно зростає й агресивність інформаційних вторгнень з боку постачальників інформації в індивідуальний інформаційний простір користувача у вигляді прямої реклами, спаму тощо, змушуючи підвищувати свої технічні можливості з метою протистояння несанкціонованим вторгненням в індивідуальний і колективний інформаційно­комунікаційний простір за допомогою авторизації, установки фільтрів та системи антиспаму на поштових серверах. Таким чином, ми усвідомлюємо, що за відсутності правових норм і законів завжди існує вірогідність прояву різноманітних інформаційно­комунікаційних небезпек, що само по собі стало аксіомою управління.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Який референдум може отримати Україна? Положення законопроекту «Про всеукраїнський референдум»

Денис ГАРТВІГ, експерт Центру політико-правових реформ

Уже понад два роки в Україні немає чинного законодавства, яке б регулювало проведення всеукраїнського референдуму. Утім, нещодавно парламентська робоча група завершила роботу над відповідним законопроектом. Мова про проект Закону «Про всеукраїнський референдум». Яким чином у ньому виписано предмет  і суб’єкти референдуму, референдум за народною ініціативою, фінансування, інформаційне забезпечення  референдуму та агітацію — й піде мова нижче.

Як відомо, 26 квітня 2018 року Конституційний Суд України визнав неконституційним Закон України «Про всеукраїнський референдум» 2012 року, який, зокрема, дозволяв ухвалити нову Конституцію на маніпулятивному референдумі. Відтоді ось уже два роки українці не можуть реалізувати своє право волевиявлення шляхом участі в загальнонаціональному референдумі, перебуваючи дещо в радянських реаліях, за яких конституційні права лише декларуються на папері, а фактично не мають жодного правового регулювання для реалізації.

А нещодавно, 22 квітня, комітет Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування надав відповідь Центральній виборчій комісії щодо питань законодавчого регулювання організації й порядку проведення всеукраїнського та місцевих референдумів в Україні. У ній цілком фахово узагальнено правову ситуацію в Україні щодо референдного процесу, яка виникла у зв’язку з неконституційністю попереднього закону. Однак дещо дивно було читати твердження комітету, що Конституційним Судом України не покладено обов’язок на жоден орган державної влади вчинити дії, пов’язані з ухваленням рішення КСУ про неконституційність закону 2012 року. Очевидно, відповідальні є. І це — сам парламент, який ухвалила той неконституційний закон.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади — саме та інституція, яка відповідальна за ухвалення тих чи інших політик, в тому числі й за забезпечення реалізації права українців на волевиявлення через референдуми. Саме парламент має виправити свої помилки, на які вказав КСУ, ухваливши належний закон, який би регулював референдумний процес відповідно до Конституції та з урахуванням світового доробку належної практики загальнонаціональних референдумів.

І зовсім скоро Україна може вийти із ситуації формальної декларації права на національний референдум і перейти до його фактичної реалізації.

Парламентська робоча група розробила новий проект Закону «Про все український референдум», який є першим законопроектом у сфері народовладдя та прямої демократії. Наприкінці квітня відбулися й перші регіональні обговорення цього документа. Як відомо основна загроза закону 2012 року полягала в предметі референдуму: можливість ухвалювати нову Конституцію, скасувати конституційні зміни, ухвалити будь­який закон ставили під удар конституційну стабільність держави та могли стати чудовими механізми для маніпуляцій з боку влади. Законопроект 2020 року пропонує обмежити предмет до чотирьох питань: зміна розділів I, III, XIII Конституції; зміна території через затвердження ратифікації міжнародного договору; втрата чинності закону або його окремих положень (скасувальний референдум); вирішення питань загальнодержавного значення (консультативний референдум). А також містить перелік питань, які не можуть бути предметом референдуму.

Ініціювати референдум можуть різні суб’єкти, залежно від предмета. Референдуми щодо зміни розділів Конституції та ратифікації міжнародного договору щодо зміни території призначаються органами державної влади відповідно до правової природи цих питань. Тоді як скасувальний та консультативний референдуми можуть бути проголошені Президентом за народною ініціативою.

Ще одне суттєве нововведення законопроекту стосується суб’єктів референдумного процесу. По­перше, громадські організації визнаються суб’єктами нарівні з політичними партіями чи ініціативною групою (окрім того, що мають право формувати комісії з референдуму). По­друге, для того, аби брати участь у референдумному процесі, громадським організаціям та політичним партіям необхідно зареєструватися прихильником чи опонентом питання, винесеного на всеукраїнський референдум, належно обґрунтувавши свою позицію. Такий поділ на прихильників і опонентів стає в пригоді, зокрема, під час формування комісій із референдуму для дотримання балансу представників різних позицій.

Значну увагу приділено фінансовим аспектам референдумного процесу. Джерела залучених коштів поділяються на публічні (кошти Державного бюджету України) та приватні (кошти фондів суб’єктів). Відповідно, підготовка та проведення референдуму здійснюються за рахунок Держбюджету, а агітація суб’єктів фінансується з коштів фондів. Окрім того, автори законопроекту передбачили механізм балансу фінансування агітації суб’єктами — розмір фонду всеукраїнського референдуму не може перевищувати 45 тисяч розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня відповідного року. А задля протидії політичній корупції у сфері референдуму додали норму, яка обмежує добровільні внески до фонду ініціативної групи, політичної партії, громадської організації розміром максимального внеску на підтримку політичної партії протягом року, встановленим Законом «Про політичні партії в Україні». До речі, більшість норм фінансового контролю, які визначені в законі про партії, застосовуються і до референдумного процесу. Це дозволяє імплементувати систему правових норм із запобігання та протидії політичній корупції на інститут референдуму, в якому ризики прояву такої корупції є досить високими.

Норми фінансового забезпечення референдумного процесу дозволяють слідкувати за всіма операціями, які відбуваються з коштами фондів суб’єктів. Реалізація такої можливості є вкрай важливою в умовах збройної агресії з боку Росії та загальнодержавного значення правових наслідків референдуму.

Варто відзначити, що в законопроекті розмежовується інформаційне забезпечення референдуму та агітація. При поширенні інформації про питання всеукраїнського референдуму та про перебіг процесу всеукраїнського референдуму потрібно дотримуватися об’єктивності, неупередженості, збалансованості, достовірності, повноти й точності інформації.

Інформаційне забезпечення може бути як загальне, яке стосується референдумного процесу в цілому (інформування про права громадян, інформація про дільниці, інформування про підстави, порядок та процедуру голосування на референдумі тощо), так і спеціальне, — щодо конкретного питання (початок процесу, зміст питання, рахунки фондів, офіційні адреси комісій, діяльність ініціативної групи тощо).

Важливо розрізняти дві форми агітації під час референдумного процесу. Агітація всеукраїнського референдуму — це здійснення будь­якої діяльності, що спонукає виборців голосувати «за» чи «проти» питання референдуму. Така агітація проводиться лише за рахунок коштів фон дів ініціативної групи, політичної партії та громадської організації.

Агітація під час збору підписів — це здійснення будь­якої діяльності, що спонукає виборців підтримати або не підтримати ініціативу проведення всеукраїнського референдуму. Таку агітацію мають право здійснювати політичні партії та громадські організації в разі створення ними фонду агітації щодо ініціативи та ініціативна група.

Наслідки всеукраїнського референдуму можуть бути різними залежно від його предмета. Закон про зміну розділів I, III, XIII Конституції України, закон про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України, затверджений на всеукраїнському референдумі, набирає чинності з дня офіційного оголошення ЦВК результатів голосування.

У разі проведення скасувального референдуму положення закону або закон у цілому втрачають чинність з дня офіційного оголошення ЦВК результатів голосування. Якщо це питання не підтримане на референдумі, повторно його можна внести лише через рік з дня оголошення результатів. У разі проведення консультативного референдуму питання загальнодержавного значення, підтримані за результатами референдуму, є обов’язковими для розгляду й ухвалення рішення відповідними органами державної влади, їх посадовими особами.

Зазначимо, розробка даного законопроекту — лише перший крок до забезпечення реалізації права волевиявлення українців шляхом участі в загальнонаціональному референдумі. У травні та червні на нас ще чекають публічні обговорення законопроекту, організовані Центром політико­правових реформ у партнерстві з Національним демократичним інститутом міжнародних відносин (НДІ), Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES) в Україні та ВГО «Інститут «Республіка». А незабаром чекаємо на висновок Венеційської комісії щодо законопроекту. Остаточними кроками до реалізації цього права стане внесення даного документа до Верховної Ради України і його ухвалення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Коронавірусна та посткоронавірусна злочинність: первісні карантинні припущення

Економіка залежить від економістів тою ж мірою,
якою погода залежить від метеорологів.
(Старий жарт, який зараз, мабуть, доречний)

У двох попередніх номерах ЮВУ було надруковано статтю Є. Л. Стрельцова, Л. Є. Стрельцова «Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу?». У кінці березня — на початку квітня, коли ми тільки починали усвідомлювати масштабність подій, пов’язаних із коронавірусом COVID-19, аналіз правових можливостей у подоланні цієї вірусної інфекції на той час був цілком достатнім. Однак через подальші події, які не лише продовжують створювати пряму загрозу, в першу чергу, стану людського здоров’я, а й «підштовхують» до появи нових, не завжди однозначних процесів, подій та вчинків, виникла необхідність проаналізувати це з позицій їх криміногенності, з урахуванням того, а що нас може в цьому плані очікувати в майбутньому? Так і виникла спільна ідея редколегії і представників поважної династії Стрельцових продовжити роздуми на цю тему.


Євген СТРЕЛЬЦОВ,

доктор юридичних наук, доктор теології, професор,член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального центру Національної академії правових наук України, член робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи Email: streltsov@onua.edu.ua

Лев СТРЕЛЬЦОВ,
кандидат юридичних наук, голова експертної групи з питань запобігання та протидії кіберзлочинності, директор Одеської філії Інституту прикладних гуманітарних досліджень Email: levstreltsov@gmail.com

Первісні пояснення

У березні цього року практично всі держави світу, зокрема, європейські, в тому числі й Україна, ввели карантин з метою протидії та профілактики коронавірусу COVID-19. А в травні низка країн, і серед них, звісно, й Україна, почали вводити різні форми пом’якшення такого режиму. Але офіційно здійснення карантинних заходів не скасовано, і цей режим продовжує діяти. Тобто станом на кінець травня офіційні карантинні заходи діють приблизно два з половиною місяці, й, на жаль, незважаючи на певні позитивні зрушення в ситуації, «сухі» цифри свідчать, що якісного покращення не відбулося, і тільки за останній місяць кількість хворих з трьох мільйонів зросла практично до шести.

При цьому, і це потрібно виділити, соціально-негативна, суспільно-небезпечна, злочинна поведінка, злочинність як соціальне та кримінально-правове явище взагалі нікуди не зникає. Тому «забувати» про наявність злочинності та не вживати конкретних кроків щодо її стримування за будьяких умов, особливо неймовірно складних, не потрібно. В той же час, розробити за такий короткий період якісну доктринально-правову «вакцину» протидії «старим» і «новим» соціально-негативним подіям, явищам та процесам практично неможливо, але вказати на проблеми, які, на нашу думку, існують і заслуговують на обговорення, спробувати встановити природу їх походження та юридичну сутність ніколи не повинно вважатися «занадто раннім». Тому, маючи на сьогодні лише досить уривчасті відомості про такі події, такий початковий аналіз все ж потрібен.

У зв’язку з тим, що ця стаття стала, так би мовити, продовженням нашої попередньої публікації «Коронавірус і кримінальне право: парадоксальність чи доречність їх спільного аналізу?» (ЮВУ, № 16–17, 24 квітня — 7 травня 2020 р.; № 18–19, 8 травня — 21 травня 2020 р.), необхідно звернути увагу на змістовний розподіл цих статей за напрямами аналізу. Так, обидві вони досліджують кримінально-правові проблеми, пов’язані з коронавірусом, але кожна з них має свою змістовну специфіку. У першій статті аналізувалися змістовні характеристики кримінального права/законодавства як взагалі, так і з їх відображенням в умовах форс-мажорних обставин, що дало змогу показати: як такі надзвичайні обставини «оголюють» особливості кожної галузі права/законодавства, в тому числі й кримінальної, що, в свою чергу, дає змогу більш прискіпливо встановити її «особливості». Тобто попередній матеріал дав можливість враховувати, що «може», а що «не може» кримінальне право/ законодавство, і тим самим, які завдання держава може йому «ставити», а які — ні, в тому числі з урахуванням як сучасної, так і майбутньої ситуації.

Ця ж стаття має більш предметне звернення до тих злочинів, які, образно кажучи, пов’язані з коронавірусом. Звичайно, ми добре розуміємо, що спроба виділити конкретні види коронавірусних і посткоронавірусних злочинів — завдання неймовірно складне. За великим рахунком, ми взагалі не дуже знаємо, як буде розвиватися людська цивілізація в посткоронавірусний період своєї подальшої еволюції. Але запропонувати такі правові проблеми для обговорення, поставити запитання, які, з нашої точки зору, вже починають вимагати відповідей і ще наполегливіше будуть вимагати їх у майбутньому, необхідно зараз. Саме на ці особливості матеріалу, який ми зараз надаємо, й слід звернути увагу.

Посткоронавірус замість постмодернізму…

Розвиваючи положення, викладені в попередньому розділі, вважаємо за необхідне поставити запитання: що прийде на зміну «постмодернізму», який діє з початку другої половини минулого століття? Буде продовжено так звану «глобалізацію», або кращим визнають «локалізацію», чи взагалі наступить стан «посткоронавірусу»? Які політичні, економічні, соціальні моделі та їх різновиди будуть при цьому домінуючими?

Ці запитання викликані не «простою» цікавістю. Вже багато років ми обстоюємо думку про те, що, як би не «прикрашалося» кримінальне право/законодавство, воно, в першу чергу, виступає в ролі відповідного важеля в загальному переліку державного «інструментарію» нормативного регламентування тих процесів, які цього потребують (Є. Л. Стрельцов. Сучасність та перспективи розвитку кримінального права України: 20 років потому // Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2012. Т. 11. С. 365–373). У будь-якому разі, необхідно мати на увазі, що ситуація, пов’язана з коронавірусом, не лише суттєво впливає на всі сучасні та майбутні соціальні процеси, а й сама може породжувати відповідні процеси, що, в свою чергу, впливає (може вплинути) на зміст і загальне визначення, в тому числі, й соціально негативних подій і процесів. У всякому разі, вже можна стверджувати, що коронавірус COVID-19 за своїм змістом та значенням може вважатися феноменом об’єктивної реальності, який представляє собою відповідну соціальну структуру, що включає економічні, політичні, соціально-організаційні складові, котрі, в свою чергу, тою чи іншою мірою, все ж можуть впливати на соціально-негативні процеси, в тому числі й суспільно-небезпечні. У будь-якому разі, відому тезу зі сфери соціології злочинності про те, шо завжди необхідно пов’язувати події об’єктивної реальності щодо встановлення та визначення злочинності, її видів (Соціологія злочинності. URL: https://pidruchniki.com/15341220/sotsiologiya/sotsiologiya_zlochinnosti), потрібно враховувати. Важливо підкреслити, що розуміння цього важливе не лише для визначення соціальних детермінант злочинності, а й для осмислення того, що впливати на такі процеси потрібно не тільки так званими каральними засобами, а необхідно шукати, в першу чергу, саме соціальні заходи, які повинні «домінувати» при розробці комплексу заходів, спрямованих на протидію злочинності. Виходячи з цього, соціальна модель наступного розвитку людства, її ознаки, інші суттєві характеристики, які можуть визначати основні процеси різної спрямованості, в тому числі й криміногенної, повинні обов’язково враховуватися.

Коронавірусний «вплив» на злочинність: спроба системного визначення

Найважливішою з методологічних новацій XX століття стала поява системного підходу до дослідження соціальних явищ (див.: Norbert Wiener. God & Golem, Inc.: A Comment on Certain Points Where Cybernetics Impinges on Religion. 1964; Ludwig von Bertalanffy. General System Theory Foundations, Development, Applications. 1968). Стосується це і злочинності, особливо, коли йдеться про нові її детермінанти та нові види. Потрібно відзначити, що необхідність такого аналізу вже набуває актуальності, причому не лише на рівні первісного аналізу, коли встановлюється «одномоментний», так званий сьогоднішній, більш статистичний зв’язок між цими подіями (див., наприклад: В некоторых странах из-за карантина снизился уровень преступности. URL: https://www.kommersant.ru/doc/4320644). В Україні в період карантину рівень злочинності знизився на 30%. URL:https://ua.112.ua/suspilstvo/v-ukraini-u-period-karantynu-riven-zlochynnosti-znyzyvsia-na-30-532467.html), хоча в таких відомостях є певна суперечливість. (URL: https://www.crimea.kp.ru/daily/27113.7/4190902/), а й спробувати спрогнозувати перспективи цього розвитку.

Першу таку спробу ми зробили в попередній публікації, визначивши шляхом «прив’язки» проблематики цього вірусного захворювання до положень кримінального права/законодавства, встановивши та спрогнозувавши можливі напрями розвитку злочинності в цілому та за окремими напрямами. Так, було виокремлено суспільно небезпечні діяння, які, так би мовити, напряму «пов’язані» з цими вірусними «подіями». Зокрема, було виокремлено, які з них пов’язані з порушенням карантинних та інших правил, а які відбуваються під проведення антивірусних заходів. Ще одна група, яку було «розділено», — це діяння, які, так би мовити, «провокуються» такими подіями. У будь-якому разі, попередні матеріали потрібно розглядати як першу спробу системного аналізу стану та розвитку злочинності в умовах коронавірусу, який можливо використовувати при дослідженні такої злочинності на будь-яких рівнях.

Коронавірусний «вплив» на злочинність: спроба узагальнення первинної статистики

Незважаючи на те, що тільки починається вивчення та узагальнення статистичних даних, які «відображають» стан коронавірусної злочинності, вже починають з’являтися спроби відійти від «простого» первісного аналізу статистичних відомостей, а спробувати виділити її види, і тим самим провести вже певну диференціацію. Наприклад, у дуже короткому спеціальному огляді, який здійснив Європол, спеціально підкреслюється, що злочинність відразу почала використовувати ті складнощі та зміни, які відбуваються в сучасному суспільному житті в своїх інтересах, а її здатність реалізовувати свої наміри потребує готовності до цього та необхідної пильності. Спроба виділити види злочинності, які набули сьогодні достатньої реальності, дала змогу запропонувати наступне. Зокрема, виділяються злочини, пов’язані з використанням значного зростання попиту на товари та засоби гігієни, пов’язані зі спалахом COVID-19. Також це різні прояви кіберзлочинності й інші шахрайські схеми злочинного заволодіння майном громадян та організацій. Окремо виділяється певне «пожвавлення» телефонного шахрайства тощо (Europol. Pandemic profiteering: how criminals exploit the COVID-19 crisis March 2020). Потрібно зазначити, що в цілому несанкціоноване втручання в комп’ютерні мережі вже має певне розповсюдження в Україні (Streltsov, L. (2018) Unauthorized Interference with Computers and Networks in Ukraine. Zeitschrift für die gesamte Strafrechtswissenschaft (ZStW). Issue 130, pp. 605—641).

До цього потрібно додати, що стають відомими й інші спроби обманного викрадення грошей у громадян. Одна з них полягає в пропозиції виплатити громадянам якусь компенсацію збитку від вірусу. Для цього злочинці просять повідомити дані банківської картки та персональні відомості громадянина. Отримавши їх, шахраї зникають, як і гроші з картки потерпілого. Ще один прояв обманних дій полягає в тому, що громадянам дзвонять з, нібито, державних відомств або поліклінік із повідомленнями про те, що вони контактували із зараженим і до них для проведення платного аналізу виїде бригада. Процедуру оцінюють у певну (чималу суму), яку вже потрібно перевести на вказаний рахунок, бо інакше ніхто не приїде. Після перерахування грошей, звичайно, ніхто не приїжджає. Незважаючи на те, що всі ці злочини розділяються у вищевказаному огляді Європолу на види, всі вони, на нашу думку, мають єдину схему вчинення злочинних діянь, в основі яких лежить традиційна модель шахрайства.

Є група злочинів, наявність яких уже підтвердили декілька Європейських держав, пов’язаних зі здійсненням так званого фізичного злочинного проникнення в особисті приміщення для викрадення майна. В зв’язку з карантинним режимом у злочинців з’являється «можливість», видаючи себе за представників медичного персоналу або санітарно-торгових представників, отримувати доступ до різних приміщень. А вже отримавши такий доступ, злочинці використовують різні прийоми та способи, починаючи від таємних і «закінчуючи» обманним чи примусовим застосуванням одурманюючих речовин стосовно потерпілого, злочинно заволодівають чужим майном. Але, і на це потрібно звернути увагу, це так званні «сучасні» злочини, або злочини, які, так би мовити, «безпосередньо» пов’язані з коронавірусом. Закінчиться коронавірус — «закінчаться» й ці злочинні прояви.

Але окрім вказаних, уже починають виокремлюватися й так звані «перспективні» злочини. Наприклад, доки ще на мінімальному рівні, але вже вказується на можливі зміни в організації незаконного обігу наркотиків. Вважається, що ці події, ймовірно, змінять динаміку попиту та пропозиції, що, в свою чергу, може впливати на нелегальні канали постачання, виробництво такої продукції, її ціни тощо. Потребують ретельного моніторингу й істотні зміни, які можуть відбуватися в процесах нелегальної міграції, в контрабанді товарів і послуг, інших протиправних порушень міждержавних кордонів та ін. Так, у цілому ця первісна інформація багато в чому є корисною вже самою спробою виділити певні види конкретних злочинів. Крім того, це дає змогу, поруч із суто правоохоронною діяльністю, почати здійснювати й певні профілактичні заходи, попере джаючи через різні соціальні канали зв’язку про такі та подібні спроби злочинних проявів.

При цьому знову потрібно нагадати, що ми стоїмо лише на початку визначення злочинних діянь, які можуть у подальшому бути детермінованими коронавірусними подіями. Наприклад, втрата роботи, зростання безробіття та інші прояви економічної незайнятості населення на фоні вже існуючих проблем з працевлаштуванням теж, як і реальні економічні складнощі, можуть «провокувати» інші форми соціально-економічних, соціально-психологічних, соціально-правових та інших проблем, у тому числі й проблеми, пов’язані з протиправними видами «здобуття майнових засобів», необхідних для існування. Певною мірою, такі прояви можуть бути схожими на ті злочини, які відбувалися в 90-х роках минулого століття на теренах колишнього СРСР, який уже припиняв своє існування. Протиправні посягання на власність тоді мали різні форми своєї організації, починаючи від «лагідних» і закінчуючи насильницькими. Сучасні приклади подій у Південно-Африканській Республіці та в Італії безпосередньо це підкреслюють. Тому в сфері тих же економічних детермінантів потрібно спрогнозувати й інші напрямки злочинності, які тою чи іншою мірою пов’язані з коронавірусом COVID-19. Так, крім цього, потрібно вже зараз визнати, що «майбутні» злочинні прояви можуть мати й інший зміст. Наприклад, за даними «Deutsche Welle», німецькі фахівці вже сьогодні прогнозують вірогідний розвиток екстремістами біологічної зброї, враховуючи, що ці події показали безпорадність людства перед ними.

Але потрібно дивитися ще глибше… «Залишаючись» на економічному напрямку, як найбільш видимому сьогодні, потрібно сказати, що тут можуть відбутися принципові реальні формально-фактичні зміни, які торкатимуться не лише найбільших підприємств та організацій, а й навіть всесвітньо відомих концернів. Йдеться про купівлю акцій збанкрутілих під час коронавірусу підприємств не тільки найбільшими бізнес-структурами з інших країн: такі дії починають набувати характеру економічної «інтервенції», бо це робиться «під прикриттям» або за безпосередньої «участі» держави. І це зрозуміло, оскільки «негласне» володіння акціями (в значній кількості) важливих компаній дає змогу державі — «таємному беніфіціарію» — економічно лобіювати власні інтереси та нав’язувати відповідні рішення іншій країні. Це складна тема заслуговує окремого аналізу, але в межах нашої публікації звертаємо спеціальну увагу на те, що такі прояви вже мають місце й за участі організованих злочинних угруповань. Так, мафіозні структури в Італії планують здійснювати, а, можливо, вже й здійснюють, подібні дії стосовно підприємств та організацій, які збанкрутіли. Можливо, розмах таких операцій буде меншим за обсягом, але, на нашу думку, шкода від цього буде «досить» значною, бо отримання нелегальними структурами різних форм контролю над легальним бізнесом, вкладання ними «брудних» коштів у легальну економіку, легалізація через банківську систему злочинних доходів та інші схожі дії будуть в цілому надавати фінансово-господарській системі в окремій державі, групі держав, на світовому рівні тіньового характеру з усіма відомими суспільно небезпечними наслідками.

Висновки

Світовий коронавірус COVID-19, без перебільшення, представляє собою глобальний феномен, який, як ми вже розуміємо, потрібно, користуючись спортивною термінологією, оцінювати не як спринт, а як «чистий» марафон. При цьому кожне глобальне явище, яке тою чи іншою мірою трансформує людську цивілізацію, з одного боку, створює нові можливості (перспективи) для подальшого сталого розвитку, а з другого — може, за певних умов, створювати не лише певні «нейтральні» ризики для особи, суспільства та держави, а й реальні загрози для них. Саме такі «загрози» й несуть різні прояви злочинності. З розумінням цього завжди потрібно, в тому числі і в даному випадку, досить «обережно» підходити до виявлення таких ризиків і реально оцінювати обставини, що можуть виступати в якості прямих, непрямих, «віддалених» детермінантів відповідної злочинності.

Крім того, кажучи більш предметно, при дослідженні феномена злочинності в умовах коронавірусу та посткоронавірусу потрібно здійснювати комплексно-системний підхід. По-перше, слід виокремлювати так звану коронавірусну злочинність, тобто злочинність, яка, так би мовити, «супроводжує», «відображає» через свій зміст як саму вірусну хворобу, так і ті заходи, які здійснюються з метою обмеження, зменшення чи припинення масового розповсюдження цієї хвороби. По-друге, і це теж потрібно обов’язково враховувати, під час існування проблем, пов’язаних із цією хворобою, а ще більше — в наступні періоди, прояви цього явища можуть мати як «швидкі», так і довготривалі наслідки, деякі з яких сьогодні вже можливо прогнозувати, інші існують на рівні вірогідності, а про деякі, і це потрібно теж враховувати, ми ще не маємо жодного уявлення. Все це, наголосимо знову, може мати й різні «виходи» на діяння, які є, або які будуть визнаватися суспільно небезпечними, на їх визначення, форми існування, види закріплення. Це, в свою чергу, потребує відповідної «реакції» з боку всіх «зацікавлених». Певне «навантаження» повинно мати й кримінальне право/законодавство, яке має «заздалегідь» визначити, і таким чином, закріпити відповідне суспільно небезпечне діяння (групу діянь) як злочинне, щоб, кажучи в загальному розумінні, це створювало необхідну (дійсну) правову базу для застосування всього комплексу заходів, які існують у системі кримінальної юстиції для реального впливу на ті діяння, які ми ж «самі» й визнали злочинними.

Так, це дуже складний процес прийняття нового або вдосконалення (внесення змін) чинного кримінального права/ законодавства (Є. Л. Стрельцов. Яке кримінальне законодавство ми хочемо — бажаємо чи мусимо — повинні мати: точка зору. ЮВУ, № 39 (1264), 27 вересня — 3 жовтня 2019 р.; № 40, (1265) 4 жовтня — 10 жовтня 2019 р.) У будь-якому разі ті зміни, які вносяться до чинного Кримінального кодексу, особливо в останні роки, не завжди мають змістовний та системний характер, що, безумовно, впливає на якість кримінального права/ законодавства. Тому ухвалення Верховною Радою від 19 травня 2020 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури внесення змін» (законопроект № 2256), яким доповнено статтю 3 КК «Законодавство України про кримінальну відповідальність» частиною шостою в такій редакції: «Зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або кримінального процесуального законодавства та/або законодавства про адміністративні правопорушення» (URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JI00606A.html), потрібно розглядати як спробу конкретними кроками вплинути на необхідне впорядкування законотворчих процесів. Так, у різних країнах існує різна практика внесення змін до кримінального законодавства, але вказані зміни, на нашу думку, відображають два важливі положення, які особливо повинні бути притаманними кримінальному праву/ законодавству в періоди принципового реформування державності. Це — більш предметне закріплення джерельності цього законодавства та визначення підходів до його системності. В будь-якому разі, на нашу думку, спроба встановити співвідношення між цілями, які повинні бути «в наявності» в законодавстві та їх реалізацією в наступній практичній діяльності, дає змогу моніторити ефективність правозастосовної практики як кінцевої мети виконання завдань системи кримінальної юстиції, які повинні забезпечувати (охороняти) умови існування й розвитку особи, суспільства та держави. Це потрібно враховувати й при роздумах про коронавірусну та посткоронавірусну злочинність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Як в Україні створили безконтрольного правоохоронного «монстра»

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Проблема відсутності результатів по боротьбі з корупцією та неможливість звільнення директора НАБУ криються в законодавстві.

Директива від «партнерів»

Я не припиняю дивуватися нашим можновладцям останніх років, які керують державою після трагічних подій на Майдані Незалежності на початку 2014 року, де пролилася людська кров і не важливо чия: чи протестувальників, чи беркутівців, чи військовослужбовців внутрішніх військ.

Не припиняю дивуватися тому, що саме завдяки таким керівникам Україна почала втрачати свою незалежність, суб’єктність і перетворюється на такий собі протекторат на зразок Гватемали чи Гондурасу, якими фактично керують ті ж Сполучені Штати Америки та міжнародні транснаціональні компанії. Хіба ми могли уявити навіть років десь 10—15 тому, що той же Міжнародний валютний фонд — фактично фінансова установа — буде вимагати відкрити в Україні ринок землі (а точніше, продати наше всенародне багатства іноземцям) чи скасувати мараторій на вивіз лісу­кругляку за кордон, чи прийняти той же антиконституційний закон про банки і банківську діяльність тощо? А сьогодні ці структури разом із посольствами держав великої сімки, особливо США, відкрито втручаються в наші внутрішні справи.

Хіба не вони змусили П. Порошенка надати їм можливість вільно й безконтрольно діяти в нашій державі як напряму, так і під виглядом «громадських організацій» різним структурам «грантоїдів», які існують на кошти іноземних держав, але не звітують про це перед нашою державою? Хіба не вони нав’язали нам і примусили створити цілу купу так званих «антикорупційних органів», таких, як НАБУ, САП, НАЗК і навіть у порушення Конституції України особливий «Антикорупційний суд» (як, буцімто би, інші наші суди всі корупційні), чого немає в жодній країні Європи?!

Більше того, наголошую, що саме іноземні «партнери» розробляли нам та відповідне законодавство, та навіть брали безпосередньо участь у комплектуванні підконтрольними їм кадрами ці нові структури. Хіба не вони нав’язали українській владі такі норми Закону «Про Національне антикорупційне бюро України», завдяки яким цей орган став повністю безконтрольним, а його керівник недоторканним.

А що з цього вийшло?

Що з цього вийшло, поясню. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет на 2019 рік» на діяльність нових антикорупційних органів (НАБУ, САП, ДБР, НАЗК, ВАКС) виділено більше 3­х мільярдів гривень (це навіть без урахування Національного агенства України з питань виявлення розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів), а відшкодовано завдяки їх роботі протягом року 1 169 000 грн. Тому й виникає сьогодні в тих же багатьох експертів запитання, то чи потрібно нашій державі так багато цих органів, на які вона змушена витрачати (на їх утримання) стільки бюджетних коштів?

Окрім того, із проведеного мною аналізу стану боротьби з корупцією в Україні за 2019 рік вбачається наступне. За інформацією НАБУ (наданою на мій запит) детективами цього органу в 2019 році розслідувалося 2 364 кримінальних проваджень, з яких у 1 207 провадженнях досудове слідство розпочато саме в минулому році. За його результатами було повідомлено про підозру 401 особі (за І півріччя — 139, за ІІ півріччя — 262). Але й ця цифра викликає в мене обґрунтований сумнів, бо згідно з інформацією, розміщеною на офіційному сайті НАБУ, станом на 31.12.2019 року, про підозру ними було повідомлено всього 221­й особі, що теж аж ніяк не відповідає звітам бюро, у відповідності до яких за весь 2019 рік повідомлено про підозру всього 153­м особам.

Але Бог з ними, цими розбіжностями. До суду в минулому році детективами та антикорупційними прокурорами скеровано, Ви тільки вдумайтесь, всього 67 обвинувальних актів (в т. ч. 3­и повторно направлені), про що НАБУ повідомило на мій запит. У той же час у його звіті вказано 69 направлених до суду обвинувальних актів, що аналогічно показникам 2018 року — 68, але майже втричі менше, аніж у тому ж 2017 році — 185. Водночас і ця цифра направлених до суду обвинувальних актів є відверто мізерною, бо становить усього 16% від загальної кількості закінчених детективами НАБУ проваджень про корупційні злочини.

Для більш повної та об’єктивної оцінки ефективності діяльності новостворених антикорупційних органів (НАБУ і САП) зверніть також увагу і на злочини, які розслідували в минулому році детективи під керівництвом антикорупційних прокурорів. Так, із числа направлених ними до суду: 14 обвинувальних актів — за ст. 191 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), 4 — за ст. 209 КК України (легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом), 12 — за ст. 364 КК України (зловживання владою і службовим становищем), 11 — за ст. 366­1 КК України (декларування недостовірної інформації), 10 — за ст. 368 КК України (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою), 1 — за ст. 368­2 ККУ (незаконне збагачення), 5 — за ст. 369­2 ККУ (зловживання впливом) та 3 кримінальних провадження — за іншими статтями.

Боротьба з корупцією чи її імітація?

Мало того, що НАБУ і САП за рік з направленням до суду обвинувальних актів закінчило всього 10 (!) кримінальних проваджень про одержання неправомірної вигоди та 14 проваджень — про заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах, так навіть і не озброєним оком видно, що нові антикорупційні органи, з року в рік в основному продовжують виявляти й розслідувати найбільш прості форми корупції, точніше їх одноепізодні факти, а боротьба з корупцією саме в організованих формах, тим більше у вищих ешелонах влади, в яких вона й існує в переважній своїй більшості в нашій державі, фактично не ведеться. Про це свідчить хоча б той факт, що впродовж 2019 року детективами НАБУ закінчено лише 1 кримінальне провадження про кримінальне правопорушення, вчинене у складі злочинної організації!

Не краща ситуація і з підтвердженням у судах результатів розслідування НАБУ і САП корупційних злочинів, бо в 2019 році, ви тільки вдумайтесь, було засуджено всього 10 обвинувачених у таких справах, обвинувальні вироки стосовно яких вступили в законну силу (для порівняння: у 2017 — 35 осіб, а в 2018 році — 47).

Навіть на цьому прикладі можна переконатися в тому, що всі заяви директора НАБУ та його лобістів із числа, в першу чергу, «грантоїдів» і представників посольств «великої сімки» про великі «досягнення» новоствореного бюро в боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади України не відповідають дійсності. Ну, для прикладу, кому потрібні його повідомлення про притягнення до кримінальної відповідальності аж 490 осіб (хоча в звіті НАБУ, як я вже сказав, вказано 401 особу), якщо відповідно до статистичних даних лише 2% обвинувачених були засуджені в 2019 році за вчинені злочини й реально покарані?

Про край низькі результати роботи цих новостворених антикорупційних органів досудового розслідування та спеціалізованої прокуратури свідчить і категорія осіб, стосовно яких проводили в минулому році досудові розслідування. Так, за категоріями суб’єктів до суду антикорупційними прокурорами скеровані обвинувальні акти щодо: 1­го народного депутата України (для порівняння в 2018 р. — 3­х народних обранців), 3­х депутатів обласних рад (у 2018 році — щодо 4­х), 3­х посадових і службових осіб Кабінету Міністрів України, 3­х державних службовців категорії «А», однієї посадової особи місцевого самоврядування 1—2 категорії, 11­ти професійних суддів, ймовірніше, районних судів (в той час, як, наприклад, у 2018 році — стосовно 22­х), 2­х інших службових осіб судової гілки влади, скоріше всього — помічників суддів, 2­х прокурорів, 1­го військовослужбовця вищого офіцерського складу Збройних Сил України, 11­ти керівників суб’єктів великого підприємництва, 23­х працівників юридичних осіб публічного права та щодо 81­ї «іншої особи», хоча в 2018 році таких не корупційних суб’єктів було вдвічі менше — 41.

Як вбачається з наведених вище статданих, основні свої зусилля НАБУ й антикорупційні прокурори продовжили зосереджувати, як і раніше, на боротьбі з корупційними діяннями не найвищих посадових осіб нашої держави, про участь яких у різних корупційних схемах хіба що лінивий не говорив, а проти так званих «інших осіб» — працівників юридичних осіб публічного права та керівників суб’єктів великого підприємництва, тобто тих, хто не уповноважений на виконання функцій держави і місцевого самоврядування.

А хіба не є імітацією боротьби з корупцією, коли протягом минулого року антикорупційними органами реально відшкодовано всього 14% збитків, заподіяних кримінальними злочинами, викритими НАБУ? Тому й не дивно, що із загальної кількості направлених у 2019 році всіма правоохоронними органами до суду обвинувальних актів про корупційні злочини майже три чверті — 1 971 (88,7%) складені слідчими поліції, 75 (3,5%) — прокуратури, в тому числі військової — 7 (0,3%), 95 (4,4%) — Служби безпеки, 8 (0,4%) — органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, а НАБУ — всього 3%.

Про настання таких наслідків у боротьбі з корупцією я неодноразово звертав увагу суспільства, експертів, журналістів, в тому числі на проблемні питання звільнення того ж керівника НАБУ, безконтрольність діяльності антикорупційного бюро і спеціалізованої прокуратури, незадовільні результати роботи антикорупційних органів, а також попереджав про негативні наслідки. Але на них ніхто не звернув ніякої уваги, на жаль.

Ось дещо з моїх минулих публікацій … «Спостерігаючи за тим, як наша держава протягом останніх декількох років проводить антикорупційну політику у формі, перш за все, створення нових антикорупційних органів та наділення їх надвеликими повноваженнями, які протирічать навіть Основному Закону України, витрачаючи на це величезні кошти із державного бюджету, виникає багато питань саме до тих осіб, які ініціювали та керували усім цим процесом, приймали відповідні закони, зокрема «Про Національне антикорупційне бюро», в тому числі із порушенням встановленої процедури, та пропонують й надалі додатково розширювати його повноваження на шкоду конституційним правам і свободам громадян.

У цілому позитивно оцінюючи саме публічні заклики щодо незалежності Національного антикорупційного бюро України, але, в першу чергу, — від вищих органів державної влади та їх впливових високопоставлених посадових осіб (що на практиці в нашій державі навіть уявити собі неможливо), хочу одразу наголосити, що насправді для цього бюро створили такі принципи роботи, як повна безконтрольність, вседозволеність та безвідповідальність у частині суворого додержання вимог Конституції та законів України, в тому числі й кримінального процесуального законодавства, а також норм міжнародного права, і все це під приводом, начебто, посилення боротьби з корупцією.

«Зрощування» САП і НАБУ

Нагадаю, що у відповідності до ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» функцію здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно­розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України здійснює виключно Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Та незважаючи на те, що керівник САП є одночасно й заступником Генерального прокурора, законодавці практично вивели його з підпорядкування останньому, чим фактично створили сприятливі умови для «зрощування» НАБУ і САП та, як наслідок, їх повної безконтрольності.

Попри те, що САП повинна розташовуватися окремо від службових приміщень Генеральної прокуратури, в той же час вона може знаходитися в одному приміщені з НАБУ; існує вона практично відокремлено від ГПУ, не тільки територіально, що є повним анахронізмом, особливо враховуючи ст. 1 Закону «Про прокуратуру», де чітко зазначено, що прокуратура України становить єдину систему.

А тому й не дивно, що САП не стала ні справжнім організатором досудового розслідування, яке провадить НАБУ, й не забезпечила функції прокурорського нагляду у формі процесуального керівництва за досудовим розслідуванням детективів.

Про створення реальних можливостей для «зрощування» САП і НАБУ, а, відповідно, й для послаблення прокурорського нагляду за ними, свідчить хоча б ст. 5 Закону «Про Національне антикорупційне бюро», яка прямо передбачає участь антикорупційних прокурорів у складі комісій, утворених директором бюро «з метою виявлення питань щодо порушення прав осіб, які співпрацюють із НАБУ». Попри те, що у відповідності з ч. 5 ст. 36 КПК України вищестоящі прокурори мають право своєю вмотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування в разі його неефективності, разом із тим ця ж норма забороняє навіть Генеральному прокурору України доручати здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування. Тобто цим детективам Національного антикорупційного бюро фактично дозволено проводити досудове розслідування по будь-яких справах, які вони прийняли до свого провадження, не тільки неефективно, а й на свій розсуд, в тому числі й упереджено, з порушенням норм процесуального законодавства та прав громадян, що вступає в протиріччя з основними засадами кримінального провадження, перерахованими в ст. 7 КПК України.

Щодо надання Генпрокурору єдиного наглядового повноваження

Суттєвою передумовою для можливого створення в НАБУ обстановки вседозволеності та беззаконня є й надання Генеральному прокурору України єдиного наглядового повноваження за дотриманням законів в діяльності НАБУ — це права скасовувати незаконні й необґрунтовані постанови слідчих та антикорупційних прокурорів. Більше того, створивши НАБУ, яке повинно займатися розслідуванням саме корупційних кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями, та внісши зміни до статі 45 КК України, яким визначили перелік корупційних злочинів, законодавці із незрозумілих причин (я допускаю, що й навмисно) до підслідності «детективів» віднесли лише частину з них.

Взагалі таких повноважень, які є в НАБУ, в Україні не має жоден правоохоронний орган. Ви тільки вдумайтесь, незважаючи на своє так розрекламоване призначення боротися з корупцією у вищих ешелонах влади, перш за все серед високопоставлених посадових осіб держави (народних депутатів, Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, голови Національного банку, його першого заступника та заступників, членів Ради НБУ, секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника та заступників, державних службовців, посади яких відносяться до 1 і 2 категорії), статтею 216 КПК України надано право прокурорам антикорупційної прокуратури своєю постановою відносити до підслідності детективів НАБУ будь-яке інше кримінальне провадження в злочинах, передбачених статтями 191, 206-6, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 КК України, якщо «відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам чи інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам», тобто навіть тоді, коли дані злочини будуть вчинені будь-якими суб’єктами, не обов’язково високопосадовцями!

Окрім того, новому антикорупційному органу додатково було надано можливість займатися розслідуванням й інших злочинів, які не мають жодного відношення ні до корупції, ні до підслідних НАБУ суб’єктів, тобто до високопосадовців.

Я вже неодноразово звертав увагу, що така норма була абсолютно шкідливою для самої ідеї боротьби з корупцією саме у вищих ешелонах влади, бо в подальшому законодавці до підслідності детективів НАБУ віднесли й злочини, вчинені керівниками суб’єктів великого підприємництва, в статутному капіталі яких частка державної або комунальної власності перевищує 50%. Окрім того, їм було надано право розслідувати і кримінальні провадження про підслідні йому злочини, але які вчинені не високопосадовцями, а й іншими службовими особами державних органів, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування чи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких є частка державної або комунальної власності, в тому випадку, коли розмір предмету злочину або завданої ним шкоди становитиме понад 500 тисяч гривень.

Таким чином, на практиці виходить, що НАБУ при такій розпливчастій мотивації може прийняти до свого провадження будь-яке кримінальне провадження, наприклад, про кишенькові чи квартирні крадіжки, або зґвалтування, підслідні слідчим поліції, до речі, за якими наглядає інший прокурор, без будь-якої згоди останнього. При цьому звертаю увагу й на те, що зміна підслідності кримінальних проваджень та їх передача від одного органу досудового розслідування до іншого є складовою саме прокурорського нагляду, що прямо передбачено КПК України, а не складовою повноважень директора НАБУ, а тому має здійснюватися виключно за рішенням вищестоящого прокурора.

Законодавча «кругова порука»

Ще одним підтвердженням формування цілком закритого, безконтрольного правоохоронного, вибачте за такий вислів, «монстра» є факт, що тією ж ст. 216 КПК України також передбачено, що в разі встановлення підрозділом внутрішнього контролю НАБУ злочинів, які були вчинені службовою особою НАБУ (крім директора та його заступників), вони також розслідуються детективами цього ж підрозділу, що фактично свідчить про законодавче закріплення так званої, «кругової поруки» в цьому відомстві та породжує ті ж корупційні ризики й створює умови для уникнення працівниками НАБУ кримінальної відповідальності.

Таким чином, новоствореному спеціальному антикорупційному органу надали можливість займатися й не властивими його призначенню функціями, а саме виявленням кримінальних правопорушень, які не є корупційними і вчинені не високопосадовцями (наприклад, керівниками найнижчих структурних підрозділів підприємств, установ, організацій, сільських, селищних рад тощо), мої невтішні прогнози підтвердилися: саме такі суб’єкти і вчинені ними злочини й значаться в більшості своїй серед закінчених детективами НАБУ проваджень і стосовно яких були направлені до суду обвинувальні акти чи клопотання про закриття провадження, або про звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності.

Виходячи із такої підслідності даного антикорупційного органу, стає незрозумілим, а хто ж розкриватиме й розслідуватиме корупційні злочини у вищих ешелонах влади?

Немаловажливим у цьому сенсі є і той факт, що ні в Законі «Про Національне антикорупційне бюро», ні в Законі «Про прокуратуру» немає положень, які б закріплювали конкретну відповідальність тих же керівників НАБУ і САП за недодержання вимог законодавства, в тому числі й про захист прав і свобод громадян, чи порушення ними своїх професійних обов’язків, що теж у сукупності формує в них почуття безвідповідальності.

Таким чином, викладене вище законодавче підґрунтя діяльності НАБУ з його надвеликими повноваженнями, порівняно з іншими правоохоронними органами нашої держави, свідчить про відсутність реального та дієвого контролю, а тим більше, незалежного (незаангажованого) нагляду з боку Генерального прокурора як за діями Національного антикорупційного бюро, так і за діями й рішеннями підпорядкованих йому керівника САП та її прокурорів, чого немає в жодній європейській державі, що створює необхідні передумови для існування в системі правоохоронних органів України непідконтрольних нікому суб’єктів з такими обширними повноваженнями й порушує притаманну всім цивілізованим країнам систему стримувань і переваг.

А тому й не дивно, що навіть сам директор НАБУ відкрито неодноразово заявляв про те, що посада Генерального прокурора для НАБУ має другорядне значення, мовляв, для них, детективів, остання наглядова інстанція — це антикорупційний прокурор (зверніть увагу, який одночасно є й заступником Генерального прокурора України), а Генпрокурор навіть не може давати їм вказівки з приводу антикорупційних розслідувань. Більше того, про який прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю та досудовим розслідуванням в НАБУ можна говорити, якщо Генеральний прокурор навіть структуру і штат антикорупційної прокуратури зобов’язаний погоджувати з директором НАБУ, чого я не знайшов у жодній із судового-правових систем Європи.

Попередній висновок

Усе викладене, на жаль, свідчить про явне й, неприховане бажання наших «горе-реформаторів», їх прихильників та наших не зовсім доброзичливих «друзів» із-за кордону обмежити незаангажований (об’єктивний) прокурорський нагляд за проведенням оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування детективами НАБУ, що в майбутньому неминуче призведе як до порушень прав і законних інтересів учасників процесу, так і до відвертої бездіяльності в боротьбі з корупцією.

Хоча й це не все. Варто мати на увазі, що директор НАБУ фактично єдиний у системі органів правопорядку керівник, якого не можна звільнити з посади без його згоди. Навіть факт притягнення його до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, не є для нього такою підставою, на відміну, наприклад, від того ж директора ДБР. Якщо ретельно вивчити передбачені Законом України «Про Національне антикорупційне бюро» норми, то єдиною підставою для цього є висновок зовнішнього аудиту — незалежної оцінки ефективності діяльності очолюваного ним бюро.

Але навіть ця єдина загрозлива для директора НАБУ норма виписана під тиском тих же представників США та американського посольства таким чином, що її реалізувати практично неможливо. Нагадую, що у відповідності до неї, Президент, Верховна Рада і Кабінет Міністрів (до речі, в порушення Конституції України) щороку зобов’язані визначати по одному члену такої «комісії» з числа осіб, зверніть увагу, які мають значний досвід роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях, володіють необхідними знаннями та навичками для проведення такої оцінки (аудиту). Тобто цим самим навмисно було усунуто від участі в такій перевірці діяльності НАБУ вітчизняних фахівців із числа слідчих, прокурорів та суддів, які досконало знають наше законодавство та здатні оцінити роботу цього органу досудового розслідування, в тому числі й шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень.

У зв’язку з цим, у багатьох експертів одразу виникло закономірне питання: а яким чином збираються оцінювати роботу НАБУ його «аудитори», тим більше шляхом вивчення кримінальних проваджень, які вже завершено? Вдумайтесь, такими кримінальними справами можуть вважатися лише ті, які знаходяться або на стадії ознайомлення підозрюваного та його захисника з матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України, або ті, які вже розглянуті судом і по них винесені вироки, ті, що вступили в законну силу, або по таких справах прийняті рішення про їх закриття. І все. Бо справи, в яких досудове розслідування продовжується або по них обвинувальні акти розглядає суд, або навіть винесений вирок, але який не вступив у законну силу, «аудиторам» ніхто не дасть можливості вивчити.

А головне, що керівництво нашої держави, як попереднє, так і нинішнє, не забезпечили виконання цієї вимоги закону й передбачені ним щорічні «аудити» діяльності НАБУ так і не були проведені, а тому його директор А. Ситник до цих пір і перебуває на займаній посаді. Останні події в Україні, пов’язані з намаганням звільнити його із займаної посади, лише створюють інформаційний привід для відволікання суспільства від інших, не менш вразливих для більшості людей проблем, тим більше, що навіть бажання нової влади це зробити буде замало. І навіть якби цьому не перешкоджали посольства іноземних держав, які критикують НАБУ, його керівника. Основною причиною ухилення керівником НАБУ від звільнення із займаної посади у зв’язку із притягненням його до відповідальності за вчинення адміністративно караного корупційного діяння, чи у зв’язку із незабезпеченням ним ефективної діяльності цього нового правоохоронного органу є проблеми законодавства. Підкреслюю, які б сьогодні не вносили зміни ініціатори звільнення Артема Ситника до закону про НАБУ, вони не дозволять законно звільнити особу, яка на сьогодні очолює антикорупційне бюро, на законних підставах, бо такі нові норми не будуть мати зворотної сили.

Законний вихід тут один, на чому я наголошував і раніше: існування двох таких паралельних органів досудового розслідування, як НАБУ і ДБР, з одними й тими ж суб’єктами переслідування, не є виправданим, чи раціональним, більше того, це постійно породжує суперечки з приводу підслідності тих чи інших злочинів, а ще є обтяжливим для нашого бюджету та, головне, не сприяє боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади.

P.S. Я давно пропоную ліквідувати НАБУ як самостійний орган й об’єднати його із ДБР. Для цього треба створити в структурі останнього окреме Головне управління, подбавши при цьому про належну систему стримувань і противаг та позбавивши його детективів надмірних повноважень, а ще забезпечивши належний прокурорський нагляд, наділивши саме Генерального прокурора повноваженнями здійснювати перевірку діяльності всіх органів досудового розслідування без винятку, з правом внесення документів прокурорського реагування на порушення законності в їх діяльності, аж до ініціювання питання про звільнення винних керівників із зай маних посад. І тоді не потрібні будуть ні зовнішні аудити, ні будь-які «аудитори» з числа тих, «що мають досвід роботи слідчим, прокурором чи суддею за кордоном».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.