Право на судовий захист. Фактичний стан його утвердження і забезпечення як відображення рівня розвитку правової системи України

Коли на конституційному рівні задекларовано, що головним обов’язком української держави є «утвердження і забезпечення прав і свобод людини» (ст. 3 Конституції України), то, з урахуванням авторитету держави, належність виконання нею цього обов’язку під сумнів ніхто й не ставить. Однак про фактичний стан цих справ в Україні яскраво свідчать дані, наведені суддею ЄСПЛ Миколою Гнатовським в інтерв’ю Укрінформу, згідно з якими: 1) на даний час на розгляді ЄСПЛ перебуває 8 тисяч заяв проти України; 2) за рішеннями ЄСПЛ минулого року Україна виплатила з держбюджету понад 2 млн євро; 3) протягом 2023 року ЄСПЛ ухвалив 130 рішень, в яких було встановлено щонайменше одне або більше порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з боку України; 4) загалом скарги громадян України типові і стосуються тих самих системних проблем, що не розв’язуються десятиліттями, в тому числі тих, які пов’язані з відсутністю належного доступу до суду, зокрема, коли створюються перешкоди для апеляційного оскарження судових рішень, коли суди різних спеціалізацій (адміністративної, господарської, цивільної) не можуть визначитися, до якого з них особа має звертатися для розгляду її позовних вимог, тощо.

Іван Котюк доктор юридичних наук, професор

Олександр Котюк кандидат юридичних наук

Політико-правовий аспект проблеми

А якщо, як засвідчує теорія та практика правовідносин, проблем і щодо «утвердження», і щодо «забезпечення», і щодо «захисту» українською державою прав і свобод її громадян чимало, то це й зумовлює питання, що їх породжує, та як їм можна було б запобігати? Але за таких обставин не зайвим було б уточнити, а що ж представляє собою сама «держава» і чи може вона виконувати ці обов’язки взагалі? Тим більше, що, як відомо, і загальнонаукових, і політико-правових варіантів тлумачення змісту цієї категорії багато, а в нормативному порядку її сутність не розкрита. Що ж до того, що згідно з Конституцією «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою» (ст. 1 Основного Закону), то буквальне тлумачення цієї конструкції означає, лише те, що, з одного боку, Україна є державою, а з іншого, що державою є Україна. Як наслідок, коли сутність цього інституту кожен може тлумачити на власний розсуд, апелювання до нього в практиці правовідносин є надто ненадійним.

Читайте також: Удосконалення порядку здійснення кримінального провадження: набув чинності відповідний закон

А щоб ґрунтовніше зорієнтуватися в недосконалості чинних конституційних орієнтирів щодо цього питання, варто згадати, що вже найдавніші філософи, досліджуючи сутність всього сущого в світі і визнаючи при цьому принцип його єдності, все ж на найзагальнішому рівні розрізняли його матеріальну і духовну складові, які згодом Аристотелем були названі фізичними та метафізичними (тими, що вище фізичних) явищами. А якщо різноманітними поняттями і категоріями позначаються як ті, так і інші, то виявляється, що саме метафізичними є й такі реалії як «Бог», «держава», «партія», «народ» тощо. Саме тому не випадковим було те, що якщо в давні часи все, що відбувалося і в природі, і в суспільстві, і в долях окремих людей беззаперечно покладалося на «Божу волю», що обґрунтовувалося його непізнаністю, таємничістю і вірою в його всемогутність, у радянських умовах всі суспільні здобутки проголошувалися наслідком волі та мудрої політики партії, що забезпечувалося беззастережною політико-правовою пропагандою її авторитету, вимогою поваги до неї та підкорення її вимогам, то чи не є аналогією те, що тепер утвердження та забезпечення прав і свобод людини покладається на державу?

Але якщо для побутових та політичних відносин і такий підхід, і таке його обґрунтування було традиційним, а тому під сумнів їх ніхто й не ставив, то чи є вони теоретично і практично виправданими, а головне – допустимими в теорії і практиці правовідносин суб’єкти, об’єкти, зміст та підстави виникнення, зміни і припинення яких чітко та однозначно визначені законом? А якщо ні, то чим обґрунтовується доречність покладання на цей багатозначний і законодавчо не визначений інститут обов’язку виконання визначених ст. 3 Конституції завдань, що стосуються кожного суб’єкта правовідносин, які за чинної організації вказаних процесів, в ході реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів зорієнтовані на взаємодію безпосередньо з ним, що з практичного погляду є неможливим фактично? Тим паче, що сучасна ідеологія взаємовідносин суспільства і держави, яка проголошена в Преамбулі Конституції, орієнтує на те, що й Конституція як Основний Закон країни є конвенційним політико-правовим документом, ухваленим її Верховною Радою від імені Українського народу як суспільний договір, в якому держава позиціонується лише як засіб сприяння у виконанні його умов. От тому чи випадковим є й те, що, наприклад, у жодній зі статей Конституції США, принаймні, які лягли в її основу, поняття «Американська держава» й не згадується? А якщо так, то чи не можна було б і в Конституції України обійтися без покладання на неї зазначених обов’язків?

Тим більше, що й сучасні тенденції розвитку України, які іменувалися політикою демократизації суспільних відносин і законодавства, яким вони регламентовані, зумовили відмову від таких фундаментальних механізмів здійснення державної влади, як: 1) «патерналістська функція держави»; 2) засада законності, забезпечення якої було одним із принципів державного й суспільного ладу, а відтак і однією з юридичних гарантій реалізації та захисту не тільки прав і свобод, а й вимог кожної норми закону; 3) «загального нагляду» за дотриманням законності, який був однією з основних функцій держави, спрямованою як на охорону існуючого правопорядку в цілому, так і на захист прав і свобод, зокрема; 4) правоохоронної функції судів та їхнього обов’язку ухвалювати свої рішення тільки на підставі встановлення ними судової істини в кожній справі.

А за таких обставин чи випадковим є те, що внаслідок цих змін у теорії і практиці вказаних правовідносин головним юридичним орієнтиром у механізмах забезпечення прав і свобод стали положення ст. 55 Конституції, згідно з якими вони «захищаються судом», та що «кожен має право захищати свої права і свободи від порушень і, протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами»? Адже всі ці зміни свідчать про те, що тепер проблема розв’язання визначених ст. 3 Конституції завдань, всупереч її вимогам, стала не головним обов’язком держави, і навіть, не публічною, а переважно приватною справою кожного, що ставить під сумнів і сам інститут держави. Адже не можуть же функції цього інституту, який за задумом у процесі суспільних відносин сформувався як засіб сприяння в розв’язанні проблем, які виникали в ході життєдіяльності як суспільства в цілому, так і кожного його члена, зокрема, зводитися лише до фіскальних. Тим паче, що така постановка питання суперечить не тільки самій ідеології взаємовідносин суспільства і держави, а й кожній із таких визначених Конституцією ознак цього інституту, як «демократична», «соціальна» і «правова» держава, кожна з яких зорієнтована передусім на її патерналістську функцію.

Показовими в даному контексті є й конституційні засади гарантування і захисту прав і свобод, оскільки і в ст. 3 та ст. 8 Конституції, які закріплені в її Розділі першому, в якому визначені Загальні засади її державного і суспільного ладу, і в ст. 55, що закріплена в її Розділі другому, яким визначені права, свободи та обов’язки людини і громадянина, йдеться, по-перше, лише про права і свободи людини і громадянина, по-друге, лише про їхні конституційні права і свободи, а, по-третє, про права і законні інтереси юридичних осіб і не згадується, що дає підстави для висновку, що в Україні їхні права і законні інтереси виявилися поза межами конституційно-правового регулювання взагалі.

Читайте також: Чи відповідають сьогоднішні рішення ВАКС європейській практиці?

Що ж до практичних засобів гарантування прав і свобод, то прикладом їх національного розуміння є позиція КСУ, який у Рішенні № 2-рп/2016 від 01.06.2016 р. дійшов висновку, що «конституційне право на судовий захист є гарантією усіх прав і свобод». Але сумнівність цього висновку зумовлює питання, чи можливо фактично одним із прав гарантувати всі інші права, а в тому числі й саме це «чарівне» право, яке, до того ж, жодною статтею Конституції України не передбачене, а відтак і не утверджене.

А з урахуванням викладеного, чи не є очевидним, що не тільки чинні механізми забезпечення прав і свобод, а, навіть, самі національні засади розв’язання цих проблем в Україні потребують істотного переосмислення та вдосконалення. Що ж до їхніх засобів, то ними мав би бути не декларативний «головний обов’язок держави», а, з одного боку, конкретні державні та суспільні інститути, до основних повноважень яких і належало б розв’язання цих завдань, а з іншого – конкретні реальні гарантії їх забезпечення, якими, як на це орієнтує методологія правовідносин, є передбачена законодавством для розв’язання цих завдань система умов, засобів і заходів, у структурі яких належить розрізняти політичні, ідеологічні, економічні, юридичні, організаційні, міжнародні та громадські її складові. Кожна з них також є відносно самостійною системою, яка в механізмах її функціонування потребує постійного розвитку і вдосконалення згідно з вимогами потреб суспільного життя.

Якщо ж, усупереч цим орієнтирам, при розв’язанні вказаних проблем і надалі послуговуватися лише традиційними орієнтирами і як заклинання повторювати те, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, головним обов’язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, не задумуючись при цьому і над тим, чи є вона такою фактично, і над тим, чи виконує вона цей свій обов’язок, то перспективи в гарантованості прав і свобод в Україні й надалі залишатимуться сумнівними.

Особливості утвердження права на судовий захист в Україні

У даному контексті привертають увагу й техніко-юридичні недоліки конституційного визначення та відповідного нормативного закріплення прав і свобод, що, фактично, є одним з основних політико-правових способів їх утвердження. Адже буквальне тлумачення конструкцій «кожен має право» та «кожному гарантується», якими в Конституції України задекларована наявність у її громадян відповідних прав і свобод, орієнтують на те, що одні з них кожен лише має, але вони не гарантуються, а інші – гарантуються, хоча їхні гарантії, зокрема їх види, система та механізми реалізації і захисту, нею не визначені.

Більше того, якщо виходити з положення ст. 8 Конституції України згідно з яким «звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується», то буквальне його тлумачення дає підстави для висновку, що таке гарантування стосується лише тих прав і свобод, які передбачені Конституцією, що ж до тих із них, які нею не передбачені, то вони виявляються поза його межами.

От тому, якщо й КСУ обґрунтовує наявність у громадян України права на судовий захист тим, що «однією із засад конституційного ладу є гарантія звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції України для захисту конституційних прав і свобод», то чи не забуває він при цьому, положення ст. 22 Конституції, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними»? Адже з практичного погляду це означає, що в учасників суспільних відносин в Україні, є й безліч тих прав, які конституцією не передбачені, оскільки їхніми джерелами є й інші, національні та міжнародні нормативні акти і, навіть, інші загальновизнані соціальні норми, а також – безмежна практика суспільних відносин?

А оскільки в переліку прав і свобод, які передбачені Конституцією України, положення про те, що «кожен має право» або що «кожному гарантується» й право на судовий захист відсутні, то в національній теорії і практиці його наявність, як правило, обґрунтовується положеннями її ст. 55, згідно з якою «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», хоча буквальне тлумачення цієї конструкції дає підстави для висновку, що зазначеного права вона стосується надто опосередковано. Й саме сумнівність такого обґрунтування зумовила те, що КСУ для переконливішої аргументації своєї позиції в Рішенні № 5-р(II)/2021 від 21.07.2021 р. зазначив ще й те, що «сутнісний зміст права на судовий захист, встановлений ч. 1 ст. 55 Конституції України, слід визначати як у зв’язку з основними засадами судочинства, закріпленими в приписах її ч. 2 ст. 129, так і з урахуванням змісту права на справедливий суд, визначеного в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та витлумаченого Європейським судом з прав людини».

Читайте також: Про кримінальне правознавство соціально-натуралістичного типу

Водночас, оскільки, як уже зазначалося, науковий аналіз змісту як положень ст. 55 Конституції, так і конституційних засад судочинства України дає підстави для висновку, що ними право на судовий захист не передбачене, то й обґрунтування наявності в нормах Конституції цього права є, принаймні, непереконливим, оскільки навіть з техніко-юридичного погляду обґрунтування ними його наявності не відповідає засаді юридичної визначеності.

Важливим у даному аспекті є й те, що і в ст. 6 ратифікованої Україною Конвенції, якою обґрунтовується його легітимність в Україні, йдеться не про «право на судовий захист», а про «право на справедливий судовий розгляд», що при принциповому порівнянні цих понять, також не одне й те ж, що також повинно було б мати і теоретико-правове, і практичне значення.

А за таких обставин і постає питання, то чому ж і КСУ, й інші особи, як у теорії, так і на практиці послуговуються саме поняттям «право на судовий захист»? Водночас, якщо при відповіді на це питання скористатися історико-правовим методом, то він неодмінно зорієнтує на те, що і в Конституції срср (ст. 57), і в Конституції Української РСР (ст. 55) проголошувалося, що громадяни мають право «на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно». От тому закономірним було й те, що це право було передбачене й галузевими нормативними актами. Наприклад, у ст. 4 Цивільного процесуального кодексу Української РСР було не тільки задеклароване «Право на звернення до суду за судовим захистом», а й стверджувалося, що «усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Відмова від права на звернення до суду недійсна».

А оскільки юридичний світогляд і переважної більшості громадян України, і тих, хто сьогодні тлумачить чинні закони, і тих, хто ухвалює згідно з ними відповідні рішення, формувався саме на підставі цих норм, то й право на судовий захист для них як було, так і залишається загальновизнаною безальтернативною соціальною нормою, питань і щодо доцільності, і щодо змісту якої ні в кого й не виникало. От тому, хоча у нормах чинної Конституції це право випадково «загубилося», для більшості громадян України воно й надалі залишається, нехай і «фантомним», але правом. От тому надто вже непрофесійними є дії тих, хто замість того, щоб визнати, що це право нормами чинної Конституції України не передбачене, що є одним із безлічі її недоліків, які потребують виправлення, для обґрунтування його наявності наукових аргументів не наводять, а збиваються на жонглювання юридичними термінами.

До речі, в даному аспекті історико-правовий метод орієнтує й на те, що в цій ситуації принципово важливою є й та обставина, що КСУ, обґрунтовуючи свою позицію в питаннях щодо гарантованості права на судовий захист і засадами судочинства, і європейськими стандартами в цих питаннях, не бере до уваги той факт, що засада законності, вимоги якої були універсальними й однаково поширювалися як на забезпечення кожного права або свободи, так і на дотримання кожної статті закону, зокрема, а тому в переліку Конституційних засад судочинства України була закріплена першою, з цього переліку вже вилучена, тим паче, що це відбулося вже тоді, коли доповідь Венеційської комісії щодо європейського розуміння засади верховенства права, складовою вимог якої було визнано й засаду законності, на той час вже була. От тому чи не ставить ця ситуація під сумнів не тільки вказаний «аргумент КСУ», а й політику вдосконалення законодавства України в цьому аспекті в цілому?

Галузеві аспекти утвердження права на судовий захист

Усе це дає підстави для висновку, що за умов теоретико-правової невизначеності конституційних конструкцій у цих питаннях, особливого значення набуває необхідність їх дослідження не тільки на політикоправовому, тобто конституційному, а й на галузевому рівні, на якому насамперед послуговуються настановами галузевої ідеології та методології правовідносин, згідно з якими, крім визнання, визначення та юридичного закріплення прав їхніх учасників, регламентовані й практичні механізми їх реалізації та захисту.

З урахуванням цього, в контексті даного дискурсу принципового значення набуває й ст. 4 чинного ЦПК «право на звернення до суду за захистом», згідно з частиною першою якої «кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів». І хоча внаслідок ситуації, яка склалася в Україні щодо особливостей політико-правового врегулювання цієї проблеми, з позицій «букви» закону конституційність цієї норми є проблемною, оскільки таке право Конституцією України не передбачене, все ж її легітимність обґрунтовується його «духом», тобто – не безпосередніми її нормами, і не засадами судочинства, якими при цьому послуговується КСУ, а задекларованою у ст. 8 Конституції України засадою верховенства права, яка є однією із засад державного й суспільного ладу України і яка орієнтує на захист не тільки тих прав і свобод, які передбачені Конституцією, а й тих, які нею не передбачені, але випливають як з інших правових актів, так і з інших загальновизнаних соціальних норм (якими є й звичаї, традиції тощо) та практики суспільних відносин, які також є джерелами права.

От тому, якщо врахувати, з одного боку, беззастережність конституційного визнання Україною засади верховенства права, а з іншого – неоднозначність тлумачення її змісту, то це зумовлює необхідність конституційного закріплення й політико-правових орієнтирів щодо того, що вона ні засади верховенства Конституції, ні засади верховенства закону під сумнів не ставить, оскільки вони стосуються «букви закону», яка гарантується засадою законності. Що ж до засади верховенства права, то вона є гарантом «духу закону», а тому її змістом є верховенство прав і свобод людини які, згідно зі ст. 22 Конституції лише тими, що закріплені в її нормах не вичерпуються, оскільки їхніми джерелами є не тільки Конституція, а й інші, як національні, так і міжнародні, правові акти, а також інші загальновизнані соціальні норми та практика правовідносин. Водночас, незважаючи на відмінність у джерелах цих прав і свобод, а відтак й особливостях їх національного утвердження, принципи, засоби й механізми їх забезпечення, є однаковими.

Висновки

Оскільки в Україні стан фактичного утвердження і забезпечення права на судовий захист сучасній ідеології правовідносин, на яку орієнтують вимоги міжнародних стандартів у цих питаннях, не відповідає, то це й зобов’язує узгодити їх із цими вимогами, що передбачає необхідність: 1) належного конституційного утвердження цього права; 2) вироблення концепції системи його гарантій; 3) удосконалення засобів і механізмів практичної його реалізації і захисту; 4) вдосконалення системи засобів і механізмів забезпечення та захисту прав і свобод учасників правовідносин в Україні в цілому

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути