Думка експерта
Правові механізми протидії злочинам міжнародного характеру в еру глобальної електронної комунікації
Сьогодні надзвичайно важливим є розгляд і розв’язання взаємопов’язаного кола питань, які дозволять світовому співтовариству забезпечити міжнародну громадську безпеку, захистити міжнародний громадський порядок. Із цією метою нами запропоновані конструктивні, консолідовані, асиметричні підходи до підготовки міжнародного Карного кодексу, створення дієвих, раціональних й ефективних міжнародних органів карного правосуддя в структурі ООН, а також запропоновані пропозиції і рекомендації щодо унеможливлення використання електронного інтелекту для здійснення злочинних цілей проти людини, суспільства, держави та світового співтовариства.
Петро Біленчук
професор Національного авіаційного університету
Микола МАЛІЙ
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»
Олександр КРАВЧУК
заступник начальника управління Департаменту забезпечення діяльності міністра Міністерства внутрішніх справ України
Злочини міжнародного характеру
На сьогодні перед світовим співтовариством гостро, як ніколи раніше, постала невідкладна потреба в об’єднанні зусиль з метою ефективної протидії злочинам міжнародного характеру. До однієї з найсерйозніших загроз для миру і безпеки Організація Об’єднаних Націй відносить злочини, які, незважаючи на те, що вчиняються на національній території, виходять за її межі та торкаються всіх регіонів світу і в кінцевому підсумку світового співтовариства в цілому. Ця загроза свідчить про тісний взаємозв’язок галузі верховенства права й захисту прав людини з миром і безпекою (Транснациональные угрозы)
Читайте також: Почути Донбас: чого вимагає Україна на процесі в ЄСПЛ щодо злочинів Кремля?
Відомо, що ще в 20-х роках XX століття частина юристів-міжнародників виступала за прийняття міжнародного кодексу, де були б перелічені найсерйозніші порушення міждержавного права і встановлені конкретні санкції за діяння, що мають ознаки міжнародної суспільної загрози з їх поділом на дві основні групи: міжнародні злочини і «правопорушення міжнародного характеру, стосовно яких наявний конфлікт національних юрисдикцій або складно визначити територіальну юрисдикцію певних держав». Тому цій загрозі й була присвячена міжнародна конференція з уніфікації чинного карного законодавства, яка проходила ще в 1927 році в столиці Польщі Варшаві. На цьому форумі до «міжнародних злочинів фактично було віднесено тільки такі правопорушення як піратство; підробка металевих грошей і державних цінних паперів; торгівля рабами; торгівля жінками і дітьми; навмисне застосування будь-яких засобів, здатних спричинити суспільну небезпеку; торгівля наркотиками; торгівля порнографічною літературою; інші злочини, передбачені міжнародними конвенціями».
Очевидно, що злочини міжнародного характеру, до яких відносяться діяння, що «посягають на інтереси декількох держав і які вчиняються особами (групами осіб) не у зв’язку з політикою будь-якої держави», а всупереч законодавству і правопорядку своєї держави заради досягнення власних протиправних цілей, також представляють міжнародну суспільну загрозу та небезпеку (Біленчук П. Д., Кобилянський О. Л., Малій М. І., Перелигіна Р. В., Тарасевич Т. Ю. [та ін.] Електронне суспільство, Електронне право, Кібербезпека: стратегія розвитку інноваційної ери. монографія, за заг. ред. П. Д. Біленчука і Т. Ю. Тарасевич. Київ: УкрДГРІ, 2020. С. 24—25).
Актуальність ініціативи стосовно запровадження міжнародного карного кодексу та створення міжнародного органу карної юстиції отримала підтримку світової спільноти в прийнятому 17 липня 1998 року за ініціативи ООН міжнародному договорі — Римському статуті кримінального суду (МКС). Його юрисдикція Міжнародного кримінального суду стосується злочинів геноциду, злочинів проти людяності, військових злочинів, а також злочинів агресії (стаття 5 Римського статуту кримінального суду).
Критерії міжнародної суспільної загрози
На сьогодні триває діалог на міжнародному рівні стосовно віднесення протиправних посягань до таких, що становлять міжнародну суспільну загрозу. На нашу думку, протиправні посягання, що порушують міжнародний громадський порядок, а також загрожують чи несуть небезпеку для міжнародної громадської безпеки, якраз і становлять міжнародну суспільну загрозу. Такий висновок обґрунтовується змістом міжнародних договорів з питань встановлення та гарантування прав людини, зокрема Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права тощо.
Читайте також: Боротьбу з організованою злочинністю вестимуть за іншою методологією
Крім того, це підтверджується й результатами наукових досліджень вчених-юристів, зокрема, І. А. Беленчука (Беленчук І. А. Адміністративне право України: навч. посіб. Київ: Видавництво А.С.К., 2004. С. 27, 76), О. Ф. Граніна, М. І. Еропкіна (Проблемы социалистической законности на современном этапе развития советского государства. Межвузовская научная конференция тезисы докладов (октябрь 1968 г.) Х. Изд-во Харьковского ордена красного знамени государственного университета имени А. М. Горького 1968. С. 14—15), Ю.\ С. Шемшученка (Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ: «Укр. енцикл.», 1998) щодо таких правових і соціальних явищ як громадський порядок та громадська безпека.
З огляду на викладене вище пропонуємо наступні визначення сутності відповідних понять:
— міжнародний громадський порядок — це сформований під впливом права та інших соціальних норм порядок співіснування людства, націй-держав, за якого світова економіка й політика, національний економічний і політичний устрій відповідають правовому та етичному критерію справедливості;
— міжнародна громадська безпека — це створення належних умов для забезпечення соціальної злагоди, здійснення профілактики конфліктів, убезпечення матеріальних і духовних цінностей людства та націй-держав, їх життєдіяльності від шкідливих наслідків впливу стихійних сил природи, джерел підвищеної небезпеки, а також окремих небезпечних суспільних явищ (зокрема війни, терористичних актів (традиційних і кібернетичних), тяжких міжнародних злочинів).
Мета громадського порядку — забезпечити таку дисципліну, такий загальнодоступний контроль, за яких: міжнародна політика спрямована, а політичний устрій суспільства передбачає встановлення демократичного правового статусу людини і громадянина, встановлення гарантій реалізації прав та свобод людини і громадянина, людина і громадянин убезпечені від свавілля та безумовно виконують обов’язки, встановлені чинним законодавством;
— світова економіка та економічний устрій суспільства сформовано відповідно до принципу «всі люди отримують рівну оплату за рівну міру праці».
Отже, до об’єктів забезпечення міжнародного громадського порядку слід віднести: а) добробут (спокій) націй-держав та людства; б) недоторканність особистості, її честі та гідності; в) нормальні умови життєдіяльності громади (спільноти), нації, людства; г) нормальні умови життєдіяльності державних апаратів, державних установ (як організацій, що здійснюють функції, покладені на державу в певній галузі управління) та інших організацій (у розумінні керованої єдності людей) (Гранин А. Ф. Социалистическая законность и правопорядок: Теоретические вопросы охраны правопорядка и укрепления социалистической законности в деятельности органов внутренних дел. Київ: РИО МВД УССР, 1970. С. 35, 37, 64, 79.).
Зазначене вище розуміння сутності громадського порядку та громадської безпеки підтверджується науковим дослідженням правоохоронної функції держави, проведеним колективом українських вчених П. Д. Біленчуком, О. В. Волошенюком, І. В. Кріцаком, Я. Л. Педиком та О. О. Шульгою (Трансформація функцій поліцейських структур країн світу і України: традиційні підходи та сучасний погляд: навч. посіб. / Біленчук П. Д., Волошенюк О. В. , Кріцак І. В., Педик Я. Л., Шульга О. О. / за ред. П. Д. Біленчука. Київ: КИЙ, 2011. 82 с.).
Слід зазначити, що розуміння сутності правоохоронної функції держави та забезпечення громадського порядку і громадської безпеки як її складових зазначеними вище дослідниками обґрунтовується:
— комплексним інтегративним (інтегральним) підходом до праворозуміння, при якому неприпустиме протиставлення права (вічного стандарту справедливості) і закону (акту державної влади), закону і справедливості, інтересів громадянина, суспільства і держави, що дозволяє вийти на якісно новий рівень усвідомлення права;
— визнанням права стратегією суспільного розвитку (встановлення більшої справедливості і свободи), а держави засобом її впровадження, організацією, яка забезпечує порядок (існує за відсутності свавілля і наявності передбачуваності правил і норм) та стабільність, у тому числі застосовуючи примус лише як гарантію права;
— піднесенням особистості, обґрунтуванням її автономії та цінності (встановлення в законодавстві прав і свобод, а також обов’язків людини і громадянина та гарантій (економічних, політичних, ідеологічних, правових) їх реального здійснення);
— розмежуванням понять «охорона» та «захист». Охорона прав і свобод виконує регулятивно-статистичну функцію, створюючи належні умови для реалізації суб’єктивного права (явище субстанціональне, інституціональне). На захист, навпаки, покладено регулятивно-динамічну функцію протидії порушенням чи обмеженням прав і свобод (феномен функціональний, інструментальний). На стадії захисту порушення має бути припинено, а право — відновлено (Абрамов В. И. Соотношение понятий «охрана», «защита», «гарантированность», «обеспечение» прав ребенка // Государство и право. 2006. № 6. С. 68—74);
— наявністю безпосереднього зв’язку між поняттями «охорона права» та «громадська безпека». Громадська безпека характеризується як «стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від злочинів інших протиправних дій та наслідків надзвичайних ситуацій…» (Теория права и государства: учеб. / под ред. В. В. Лазарева. М.: Право и Закон, 2001. С. 433). Конституційний суд Баварії (Німеччина) тлумачить громадську безпеку як «цілісність здоров’я, честі, свободи, майна громадян, а також недоторканність правового порядку й основних установ держави» (Обеспечение прав и свобод человека и гражданина в деятельности органов внутренних дел (организационно-правовые аспекты): Курс лекций / Бутылин В. Н., Гончаров И. В., Барбин В. В. М.: Академия управления МВД России, 2008. С. 167—168). Зміст цього поняття охоплює безпеку, спокій і санітарію, що згідно зі статтею 97 Муніципального кодексу Франції віднесено до повноважень поліцейських. Ведель Ж. розкриває їх значення таким чином: «Безпека — діяльність, спрямована на попередження небезпеки, що загрожує колективу або приватним особам, починаючи від запобігання змовам проти безпеки держави й закінчуючи запобіганням нещасним випадкам. Спокій або добрий порядок служить попередженню деяких ускладнюючих обставин, які перевершують звичайні незручності життя в суспільстві, наприклад, надмірний шум, труднощі пересування тощо. Нарешті, санітарія — це гігієна та громадська охорона здоров’я» (Ведель Ж. Административное право Франции; пер. с франц. М.: Прогресс, 1973. С. 466—467). Зважаючи на викладене, вважаємо, що громадська безпека забезпечується встановленням гарантій законності, як правових, ідеологічних, політичних, так і економічних, а також попередженням або ліквідацією шкідливих наслідків небезпечних дій людей чи дії стихійних сил природи або джерел підвищеної небезпеки;
— забезпечення державою громадського порядку як низки взаємопов’язаних завдань. Органи державної влади, реалізуючи правоохоронну функцію держави, здійснюють: 1) попередження і припинення порушень громадського порядку; 2) виявляють порушення громадського порядку і громадян, які вчинили це порушення; 3) застосування заходів державного примусу, в тому числі притягнення до юридичної відповідальності осіб, які вчинили порушення громадського порядку (Гранин А. Ф. Социалистическая законность и правопорядок: Теоретические вопросы охраны правопорядка и укрепления социалистической законности в деятельности органов внутренних дел. Киев: РИО МВД УССР, 1970. С. 29); 4) стримування в цілому потенційних порушень громадського порядку; 5) відновлення громадського порядку після його порушення; 6) коригування поведінки, яка породжує порушення громадського порядку; 7) реабілітацію жертв від порушення громадського порядку (Reisman M. W. Institution and Practices for Restoring and Maintaining Public Order // Duke Journal of Comparative & International Law. 1995. Vol. 6, № 1. P. 175—176). Отже, існування громадського порядку нерозривно пов’язане з режимом законності та правопорядком;
— правоохоронна діяльність є комплексним напрямом діяльності держави, який не обмежується охороною громадського порядку. В її структурі І. А. Горшеньова виділяє такі підфункції: охорону конституційного (державного) ладу; охорону прав і свобод людини; охорону власності; охорону громадського порядку; охорону природних ресурсів і навколишнього природного середовища; боротьбу зі злочинністю (Горшенева И. А. Полиция в механизме современного государства (теоретико-правовые аспекты): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. М., 2002. С. 95);
— спрямування правоохоронної функції держави на забезпечення захисту закону і правопорядку, безконфліктну реалізацію прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, соціальної злагоди, недопущення індивідуальних, колективних і масових порушень законності й правопорядку. Виходячи з широкого розуміння правоохоронної діяльності як поєднання економічних, політичних, організаційних та ідеологічних заходів, спрямованих на підвищення рівня правосвідомості, подолання не антагоністичних суперечностей, усунення причин й умов, що сприяють вчиненню правопорушень (Гранин А. Ф. Социалистическая законность и правопорядок: Теоретические вопросы охраны правопорядка и укрепления социалистической законности в деятельности органов внутренних дел. Киев: РИО МВД УССР, 1970. С. 52).
Інституційний механізм запобігання, протидії й розслідування
злочинів міжнародного характеру
Для ефективної діяльності із запобігання, протидії та розслідування злочинів міжнародного характеру (транскордонних, трансконтинентальних, транснаціональних) (Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності) вважаємо за доцільне створення міжнародних органів карного правосуддя в структурі ООН — міжнародної організації, під егідою якої узгоджуються дії націй у досягненні міжнародного миру та безпеки.
При їх створенні слід врахувати позитивний досвід діяльності Міжнародного суду ООН (стаття 7 Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду) (Устав Организации Объединённых Наций и Устав Международного Суда. ), а також Міжнародного кримінального суду (Римский статут) щодо: встановлення карної відповідальності за злочини міжнародного характеру та визначення міри покарання за їх вчинення; засад притягнення до карної відповідальності за вчинення злочинів міжнародного характеру; повноважень та юрисдикції такого міжнародного органу правосуддя; розслідування злочинів міжнародного характеру; карного переслідування; судового розгляду відповідних справ, оскарження й перегляду рішень; виконання покарань.
Крім того, необхідно розробити дієвий міжнародно-правовий механізм запобігання злочинам міжнародного характеру новоствореними міжнародними органами карного правосуддя, спрямований на реалізацію рішень ООН із зазначених питань, зокрема Віденської декларації про злочинність та правосуддя: відповіді на виклики XXI століття, прийнятої на Десятому конгресі Організації Об’єднаних Націй щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками, яка відбулася 10—17 квітня 2000 року у Відні (Венская декларация о преступности и правосудии: ответы на вызовы XXI века.)
Головні органи карного правосуддя ООН та підрозділи в державах—членах ООН мають комплектуватися працівниками безпекових структур органів правосуддя та правоохоронних органів. У зв’язку з цим в національному трудовому законодавстві слід запровадити інститут направлення досвідчених працівників для подальшої роботи та службової діяльності в міжнародні організації. Для цього необхідно визначити категорії таких посад, порядок направлення працівників, передбачити зарахування часу їх перебування на відповідних посадах у міжнародних організаціях до стажу роботи (служби) у відповідних органах державної влади України (Забезпечення миру і безпеки в сучасному світі: правові засади / П. Біленчук, О. Кравчук // Юридичний вісник України, 2021. № 39. С. 11).
Правові засади використання електронного інтелекту
Реалії такі, що уже сьогодні є нагальна потреба в подальшому поглибленні наукових досліджень міжнародної та регіональної юрисдикції щодо засадничих положень соціально-комунікаційного права, інтелектуального права, інноваційного права, інформаційного права, електронного права, кіберправа, ІТ-права, ІТ-економіки, ІТ-інтелектуального права, ІТ-кібербезпеки, кіберкримінологїї, кіберкриміналістики, кіберекспертології, кібердетективознавства з метою посилення ефективності запобігання і протидії протиправним діям у кіберпросторі та інтернет-просторі (кібертероризму, кібершахрайству, кіберзлочинності) у сфері соціально-комунікаційних інформаційних технологій (Біленчук П. Д., Кобилянський О. Л., Малій М. І., Перелигіна Р. В., Тарасевич Т. Ю. Електронне суспільство, Електронне право, Кібербезпека: стратегія розвитку інноваційної ери: монографія / за заг. ред. П. Д. Біленчук. Київ: УкрДГРІ, 2020. С. 25).
Свідоме людство насторожує можливе поетапне надання прав і свобод електронному інтелекту та можливе зрівняння даних прав у майбутньому з правами людини, що стає загрозою для людства як правового, так і суспільно-етичного характеру. В будь-якому варіанті правового розвитку суспільства «електронна особа» потребує безпосереднього визначення її сутності та правового статусу. Тому очевидно, що її творці, власники, користувачі мають і будуть повною мірою нести карну відповідальність за вчинення комп’ютерних злочинів із використанням електронного інтелекту. Вважаємо, що основоположним завданням правотворців та правозахисників є недопущення порушення прав і свобод людини, суспільства та держави з використанням «електронної особи», створеної на базі електронного інтелекту. На ранніх етапах розвитку правової бази, регулюючої даний тип правовідносин між людиною та сабботом (роботом або програмою з електронним інтелектом), необхідно передбачити «правові запобіжники» для унеможливлення використання електронного інтелекту для злочинних цілей проти людини, суспільства, держав світу та світової спільноти.
Насамперед на основі впровадження інноваційних технологій електронного інтелекту в життя людства необхідно сформувати на науковому рівні концептуальні засади взаємовідносин людини і саббота (робота) (Електронна цивілізація: інноваційне майбутнє України: монографія / П. Д. Біленчук, М. М. Близнюк, О. Л. Кобилянський, М. І. Малій, Ю. О. Пілюков, О. В. Соболєв; за заг. ред. П. Д. Біленчука. Київ: УкрДГРІ, 2018. 284 с.).
Науковці С. Ф. Денисов та В. Г. Павлов звертають увагу на прогностичне повідомлення інформаційного видання Technology Review, що вже через 60 років електронний (штучний) інтелект стане значною загрозою для людства. До 2022 року він буде мислити приблизно на 10% як людина, до 2040 року — на 50%, до 2075 року — процеси мислення неможливо буде відрізнити від людських. Таких висновків дійшов шведський вчений, професор Оксфордського університету Нік Бостром (Niklas Boström), який пропонує бути більш обережними в цих питаннях, оскільки вважає його занадто загрозливим для людства (наразі проблемою контролю над штучним інтелектом займаються в світі приблизно шість дослідників, питаннями його створення — десятки і сотні тисяч). Такої самої думки дотримується й Ілон Маск (Elon Musk) — засновник компаній Tesla і SpaceX, (Штучний інтелект: Теоретичні аспекти кримінальної відповідальності).
Питання контролю над електронним інтелектом
На сьогодні особливу увагу громадськості привертає питання контролю над електронним інтелектом задля забезпечення інформаційної безпеки людини, суспільства, держави та світового співтовариства, зокрема захисту інформації з обмеженим доступом: конфіденційної, службової (комерційна, банківська, адвокатська, нотаріальна, лікарська таємниця, в цілях правосуддя та судочинства тощо) та державної таємниці.
Так, Європейська коаліція за цифрові права (EDRi) разом із 61-ю іншою громадською організацією, в тому числі Amnesty International, German Digitale Freiheit та Польським фондом Panoptykon, направили відкритий лист із цих питань комісарам ЄС, включаючи Маргрет Вестагер, що відповідає за цифрові справи, і Віру Юрову, комісара ЄС з цінностей і прозоростей. Автори відкритого листа, а саме шістдесят дві громадські організації, закликали Європейську комісію заборонити використання в ЄС технологій електронного (штучного) інтелекту, які порушують права людини й дозволяють, наприклад, масове спостереження за жителями: «Ми хочемо, щоб новий регламент встановив «червону межу» і ввів абсолютну заборону на використання технологій, що обмежують права людини» (Андрощук Г. О. Використання в ЄС штучного інтелекту потребує обмежень.
Високий рівень інноваційних наукових досягнень у сфері електронного інтелекту дозволяє використовувати його можливості для зберігання та обробки великих масивів інформації з метою своєчасного прийняття управлінських рішень, що зумовлює масове розповсюдження таких технологій у житті людства. Проте слід встановити правові механізми запобігання та протидії порушенням фундаментальних прав людини.
Зокрема, низка юридичних сервісів/систем, що використовують електронний (штучний) інтелект, використовуються в судах і поліції та допомагають приймати процесуальні рішення, а саме: 1) у Франції — Doctrine.fr (пошукова система), Prédictice (аналітика, крім кримінальних справ), Case Law Analytics (аналітика, крім кримінальних справ), Juris Data Analytics — LexisNexis (пошукова система, аналітика, крім кримінальних справ); 2) у Великій Британії — Luminance (аналітика), HART — Harm Assessment Risk Tool (аналітика, кримінальні справи, оцінка ризику шкоди); 3) у Сполучених Штатах Америки — Watson/Ross — IBM (аналітика), Lex Machina — LexisNexis (аналітика), COMPAS — Correctional Offender Management Profiling for Alternative Sanctions використовуються судами США для оцінки ймовірності скоєння підсудним рецидиву злочинів та аналізу попередніх проступків; 4) в Аргентині — Prometea (аналітика, цивільні та адміністративні справи); 5) у Китайській Народній Республіці — Compulsory Similar Cases Search and Reporting Mechanism (аналітика) застосовується у Верховному народному суді КНР.
Однак вважаємо недостатньою підставою прийняття процесуального рішення — отримання результату використання алгоритмів електронного (штучного) інтелекту. Так, мас-медіа повідомили громадськість про те, що американець просидів рік у в’язниці за безпідставним звинуваченням у вбивстві. Єдиний доказ проти нього — «думка» електронного (штучного) інтелекту. Таким чином, він майже рік відсидів у в’язниці за звинуваченням у вбивстві, яке було засноване виключно на доказах, представлених системою з алгоритмами штучного (електронного) інтелекту. Результати експертизи, що базується на даних рішення ShotSpotter, яка фіксує постріли зі зброї в містах США, ставлять під сумнів далеко не вперше.
Ще в травні 2016 року слідча інформаційна організація ProPublica стверджувала, що COMPAS (використовується судами та правоохоронними органами США для оцінки потенційного ризику рецидиву злочинів) упереджено ставиться до темношкірих обвинувачених.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
