Думка експерта
Правовий інститут санкцій як інструмент деокупації
Предметом наукового дослідження є еволюція правового інституту санкції у міжнародно-правових відносинах, як засобу впливу на державу — агресора, що посягає на територіальну цілісність суверенної держави з метою анексії її території.
На основі історико-політичного, інституційного та порівняльного підходів проведений ретроспективний аналіз досвіду країн Західного світу щодо використання санкційних механізмів захисту і протидії агресії, анексії та окупації території суверенної держави (держав).
Особлива увага приділяється проблемам ефективності вітчизняного санкційного законодавства у зв’язку зі здійсненням російською федерацією збройної агресії проти України. Висвітлені недоліки, прогалини і юридичні колізії у сфері правового регулювання санкцій та окреслені шляхи їх подолання.
Проблематика дослідження. Провідні світові й вітчизняні правознавці, політологи, дипломати, представники авторитетних міжнародних організацій є одностайними в оцінках воєнної агресії росії проти України у 2022 році, як події, що стала каталізатором руйнування світопорядку, сформованого після закінчення другої світової війни. Навіть ті консолідуючі інституційні чинники — базові цінності, ідеї, політико-правові інститути, що тривалий час об’єднували навколо себе держави так званого демократичного табору переживають не найкращі часи. Станом на 2026 рік дедалі виразніше проявляються гострі внутрішні суперечності країн учасників блоку НАТО, тобто тієї наднаціональної військової організації, що понад 70 років слугувала силовим засобом стримування диктаторських, авторитарних режимів і терористичних формувань.
У стані перманентної кризи перебуває також Організація Об’єднаних Націй, авторитет якої потерпає від системної і жорсткої критики зі сторони Держдепу США. Водночас як США, так й інші впливові держави не запропонували концепцію реформування Організації Об’єднаних Націй, яка б підвищувала адаптивність цієї міжнародної організації до сучасних викликів глобалізованого світу.
Натомість збереження статусу постійного члена Ради Безпеки ООН за російською федерацією, нівелює потенційні можливості впливу на державу-агресора, зокрема, у виді цільових санкцій.
Запропоновані альтернативні моделі наддержавних утворень на кшталт «Рада миру» є ситуативними та, найголовніше, надмірно прагматичними, а отже і недовговічними. Зі зрозумілих причин регіональні блоки (союзи) держав, об’єднанні військовими, політичними чи економічними інтересами, нездатні заповнити вакуум координованості у сфері регулювання міжнародно-правових відносин.
Читайте також: В дохід держави може бути стягнуто все одержане за правочинами, вчиненими всупереч санкціям і з метою обходу блокування активів
На тлі розбалансованості діяльності міжнародних організацій, починаючи з лютого 2022 року, застосування або погроза застосування сили однією державою до іншої перетворилися на буденність. Цінності та принципи міжнародного права, покладені в основу політико-правової архітектури людства після другої світової війни, опинилися на периферії інтересів впливових держав. Цей процес пришвидшує зростання популярності правих рухів у західному світі, ідеологічною основою яких є доктрина ізоляціонізму та жорсткий опір міграційним потокам з країн третього світу. Еталонним прикладом такої політики є новітня стратегія національної безпеки США.
Тим часом деградуюча світова система стримувань і противаг, ядром якої був авторитет США як наддержави, здатної виконати функцію світового жандарму, реконструюється за участі нових гравців, насамперед Китаю. Прагнення останнього до побудови так званої двополярної світової системи з претензією на світове домінування стало одним із факторів, що сприяв початку російської воєнної агресії проти України. Ба більше, союзний характер відносин між російською федерацією та Китаєм, який дедалі більше нагадує відносини васала з сюзереном, менше з тим, знижує ефективність санкцій, впроваджених міжнародними партнерами України проти держави-агресора.
Своєю чергою, Україна, перебуваючи на роздоріжжі політичних, військових, економічних та правових рішень, від правильного вибору яких залежить майбутнє держави як суверенного суб’єкта міжнародних відносин, масштабує й вдосконалює санкційний тиск на державу — агресора. Прикметно, що в сучасному українському інформаційному середовищі поняття «санкції» вживається як у прямому, так і переносному значеннях. Зокрема, в його військово-політичному контексті, позначаючи ракетно-дронові удари сил оборони України по критичній інфраструктурі росії поняттям «далекобійні санкції». Окрім мілітарного відтінку, прихованим підтекстом словосполучення «далекобійні санкції» є акцент на ефективності військового впливу України на економіку росії у порівнянні з обережними та вибірковими санкційними заходами ЄС.
Реалізація завдання щодо відновлення територіальної цілісності України і деокупації тимчасово окупованих територій актуалізує дослідження проблем розроблення, впровадження і застосування ефективного санкційного правового механізму: нагальною є потреба уніфікації національного санкційного законодавства до стандартів країн Європейського співтовариства, щоб запобігти стягненню з України збитків підсанкційними суб’єктами у межах розгляду інвестиційних спорів; усунення правових колізій між правовими нормами Закону України «Про санкції» і підзаконними нормативно-правовими актами у регулюванні санкційних обмежень; формування легального визначення поняття «обхід санкцій» і впровадження юридичної відповідальності за дії, що вчиняються з метою обходу санкцій; пошук оптимальної моделі захисту інтересів юридичних (фізичних) осіб приватного права з публічними порядком.
Читайте також: Нові санкції запроваджено до фінансових установ рф
Відсутність належної уваги до цих проблем зі сторони законодавця, попри їх очевидну актуальність, продукує істотні проблеми у правозастосовній практиці судів, правоохоронних органів. Нечіткість, а інколи непрозорість правових підстав застосування санкцій, дискредитує означений правовий інститут. Серйозним викликом у цьому аспекті є інтегрованість України у систему світової економіки, що потребує не лише рішучої, але і виваженої санкційної політики. Адже, з одного боку, санкції нівелювали домінуючий вплив російського капіталу або, інакше кажучи, п’ятої колони на українську економічну систему, а з іншого — стали приводом для міжнародних інвестиційних спорів з реальним ризиком стягнення збитків (компенсацій тощо) з Держави Україна.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематикою українського санкційного законодавства займаються насамперед дослідники, які мають практичний досвід застосування Закону України «Про санкції». Зокрема, пріоритетним напрямком наукових розвідок є правомірність і пропорційність обмеження прав та охоронюваних законом інтересів третіх осіб, які не входять до кола підсанкційних суб’єктів, але пов’язані з останніми зобов’язальними відносинами, корпоративними зв’язками. Із переліку таких науковців виділимо к.ю.н. О. Онуфрієнко, який, використовуючи емпіричний метод, фокусує увагу на окремих недоліках і колізіях санкційного законодавства. Усунення таких недоліків є умовою сталого економічного розвитку, забезпечення інвестиційної привабливості Держави Україна.
Питання координації державних органів, залучених до процесу накладення санкцій, а також процедурні проблеми, що супроводжують процес їх оскарження до суду, висвітлює к.ю.н. К. Пільков. Об’єктом наукового дослідження зазначеного науковця є порівняльний аналіз санкційного законодавства й судової практики в Україні та в країнах Європейського співтовариства, США, Сполученого Королівства тощо. Також К. Пільков порушує питання галузевої ідентифікації правової природи санкції, оскільки, на його думку, інститут санкції помилково включається до адміністративного права.
Привертає увагу науковий дискурс фахівців у сфері міжнародного комерційного арбітражу щодо адаптації арбітражного розгляду до нововведень у публічному порядку України, насамперед в його санкційному сегменті. Представником цього напрямку досліджень є О. Перепилянська.
Вагомий вклад у наукове осмислення правового інституту санкцій у міжнародному публічному праві зроблено закордонними дослідниками, зокрема Kochler H., Mitchell A. D., Portela С., Tzanakopoulos А., Biersteker Т., Ruys Т. та іншими.
Метою дослідження є роль і значення правого інституту санкції як інструменту економіко-правової протидії воєнній агресії російської федерації проти України та засобом деокупації тимчасово окупованої території України.
Методи дослідження. Основу роботи складають діалектичний, системно-структурний, догматичний та порівняльний методи.
Виклад основного матеріалу. Досліджуючи генезу змісту поняття «санкції» з позиції захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України, ми насамперед виходимо з екзистенційного характеру загрози зі сторони агресивного режиму російської федерації. Знищення Держави України, власне, як і заперечення її суб’єктності у міжнародно-правових відносинах, є невід’ємною складовою неоімперської політики путінського режиму. Конституція російської федерації в редакції від 06.10.2022 року зафіксувала чергові імперські надбання у вигляді включення до складу цієї держави чотирьох областей України: Луганської, Донецької, Херсонської, Запорізької. Виразною тенденцією триваючої російсько-української війни є ескалація кремлівським режимом масштабів агресивної війни не лише на лінії бойового зіткнення, але й проти цивільного населення у вигляді цілеспрямованих і системних ракетно-бомбових ударів по об’єктах цивільної інфраструктури. Підвищуючи градус політичної напруженості, очільник держави агресора в. в. путін у 2026 вдався до погроз на адресу дипломатичних представництв у місті Києві.
Донедавна сталою формою реагування на таку поведінку зі сторони міжнародного співтовариства було посилення санкційного тиску на росію та її правителів, представників бізнесу, військових злочинців тощо. Зокрема, країни ЄС впровадили модель пакетних санкції стосовно російської федерації, декларуючи їх фінансово-економічні цілі: знизити здатність кремля фінансувати війну; спричинити політичній еліті росії виразні економічні та політичні втрати; ослабити економічну базу росії .
Аналогічні методи і засоби протидії агресору використовує і Держава Україна з 2014 року на підставі прийнятого Верховною Радою України Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 року № 1644-VII. Після вторгнення збройних сил російської федерації на територію України у лютому 2022 року, законодавці внесли істотні зміни та доповнення до цього нормативно-правового акта.
Для того, щоб отримати цілісне бачення ролі та значення санкційного права як фінансово-економічного інструменту впливу на державу-окупанта, варто врахувати історичний досвід використання міжнародно-правових інструментів США тиску на Радянський Союз у період 1940-1991 рр. з метою деокупації країн Балтії.
Знаковим у цьому сенсі є правовий акт — Декларація Веллеса (Welles Declaration) від 23.07.1940 року. Означена декларація отримала свою назву за прізвищем одного із її співавторів — Самнера Веллеса, виконуючого обов’язки державного секретаря США. Цей американський політик рішуче виступив проти анексії Радянським Союзом у 1940 році трьох незалежних держав Балтії: Естонії, Латвії та Литви.
Сформульовані в Декларації Веллеса завдання і цілі були досягнуті через 51 рік після того, як Естонія, Латвія та Литва у 1991 відновили незалежність. Дія Декларації Веллеса захищала суб’єктність перерахованих держав у міжнародних відносинах, забезпечуючи тяглість (континуїтет) їх державного суверенітету у період радянської окупації.
Незважаючи на те, що така дипломатична заява не є санкційним правовим актом, її важливість випливає з доктрини невизнання силової анексії території (частини) суверенної держави, заснованої на принципі «ex injuria jus non oritur». Власне кажучи, прийняття і закріплення процитованої доктрини у принципах і цілях ООН легалізує заходи щодо придушення акту агресії, включаючи санкції .
Декларація Веллеса не перетворилися на юридичний артефакт. Концептуальна основа досліджуваного документу є універсальним критерієм правової оцінки проєктів міжнародної угоди або іншого документа (домовленості), що фіксуватиме істотні умови завершення російсько-української війни. Відступ від доктрини невизнання силової анексії російською федерацією частини суверенної території є серйозною і, як засвідчує так звана формула Анкориджа, реальною загрозою державному суверенітету і територіальній цілісності України.
Читайте також: Підсанкційним стягувачам відкладено безспірне списання коштів
Безпосередній правовий зв’язок правового інституту санкції з цілями та завданням щодо деокупації тимчасово окупованої території чітко окреслений у преамбулі Закону України «Про санкції» від 14.08.2014 року № 1644-VII. Законодавець, приймаючи цей закон, перерахував об’єкти його правової охорони, зокрема, державний суверенітет, територіальна цілісність та недоторканість державних кордонів. Політичний та історичний символізм впровадження у систему національного права санкційного сегменту визначається подією, що зумовила появу цієї новації, — анексію Криму у 2014 році внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
Водночас ця подія актуалізувала положення Декларації Веллеса, принципи якої відтворені у «Кримській декларації» (Crimea Declaration) державного секретаря США Майка Помпео. Автор декларації, як і його історичний попередник Веллес, висловлював публічний протест проти дій російської федерації щодо силового захоплення території АРК Крим і від імені США відмовлявся визнавати вимоги Кремля щодо встановлення суверенітету над територією захопленою силою.
Незабаром після появи цього документу Міністерство фінансів США застосувало санкції проти шести російських громадян і восьми юридичних осіб, причетних до анексії Криму.
Симптоматично, що станом на 2026 рік текст Кримської декларації вже не перебуває в доступі на офіційному сайті Держдепу США. Ймовірно, дається взнаки комбінування урядовцями США тактик санкційного тиску та умиротворення агресора Держдепартаменту США.
Коливання маятника міжнародної політики у напрямку «права сильного» став мобілізуючим чинником у сферах воєнної, зовнішньополітичної і національної безпеки України. Оскільки санкції є інструментом реагування на наявні й потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи збройний напад російської федерації, то досягнення цілей їх застосування потребує високої якості правотворчості з боку законодавця.
Як вже зазначалося вище, прогалини й правові колізії санкційного законодавства не лише знижують ефективність санкцій щодо осіб, які прямо або опосередковано брали (беруть) участь у збройній агресії проти України, але і негативно впливають на стан вітчизняної економіки.
Висвітлюючи окремі недоліки санкційного законодавства, вітчизняні дослідники використовують в якості емпіричного джерела — судову практику оскарження рішень про застосування санкцій. В якості пріоритетного об’єкту правового аналізу є спеціальний вид санкції, передбачений пунктом 1-1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції», тобто стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особам, які своїми діями створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України в період дії правового режиму воєнного стану.
Унікальність такого виду санкції, запровадженої в період збройної агресії російської федерації, продиктована необхідністю оперативного зачищення економічного сектора України від присутності представників держави-агресора. Водночас динаміка подій початку російсько-української війни у 2022 році як і запит держави та суспільства на оперативне ухвалення нагальних законів, залишив за дужками узгодження цієї законодавчої новації з положеннями Конституції України, нормами та принципами міжнародного приватного права тощо.
Завданням нашого аналізу є виявлення і аналіз суперечностей санкційного законодавства, що продукують ризики для Держави Україна, її фізичних та юридичних осіб. Беручи до уваги важливість для держави фінансово-банківської системи, дослідимо похідні наслідки застосування санкції у виді стягнення в дохід держави корпоративних прав, що належать фізичній або юридичній особі в банківській установі.
29.05.2023 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури виведення з ринку банку в умовах воєнного стану».
Ним внесені зміни до Закону України «Про банки і банківську діяльність», зобов’язавши Національний банк України приймати рішення про виведення з ринку системно важливого банку в разі застосування санкцій до нього або до власника істотної участі (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень).
Законодавча новела опосередковувала de facto процес націоналізації банку. Надалі цілі й завдання вищезазначеного закону були реалізовані шляхом постановлення і видання таких підзаконних правових актів: Указ Президента України від 05.07.2023 року № 371/2023, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 05.07.2023 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій); Рішення Національного банку України «Про виведення з ринку системно важливого банку» від 20.07.2023 року № 248-рш; Рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі — «ФГВФО») «Про запровадження тимчасової адміністрації в банку та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» від 20.07.2023 року № 872; Постанова Кабінету Міністрів України «Про участь держави у виведенні системно важливого банку з ринку» від 21.07.2023 року № 739. Завершальним етапом стало укладання 22.07.2023 року Міністерством фінансів України та ФГВФО договору купівлі-продажу 100 % акцій системно важливого банку, згідно з яким цей банк перейшов у власність держави. Водночас Виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення «Про призначення керівників банку, в межах процедури, передбаченої пунктом 23 розділу X Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». (Далі буде…)
Микола ПАВЛЕНКО, кандидат юридичних наук
Джерело: Юридичний вісник України
