Connect with us

Думка експерта

Правовий режим газопроводів та іншого майна, що використовується для транспортування природного газу

Дата публікації:

Олександр КОСТЕНКО, керуючий партнер АО «Правовий Альянс»

Незважаючи на існування цілої низки нормативно-правових актів, які регулюють правовідносини на газовому ринку України, із впевненістю можна стверджувати, що до цього часу правовий режим основного інструменту забезпечення споживачів природним газом — газопроводу залишається практично неврегульованим.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Проблеми класифікації газопроводів як об’єктів цивільних (господарських) прав

Для того, аби певна річ чи майно могли стати об’єктом цивільних/господарських прав, об’єктом майнових правовідносин між суб’єктами правовідносин, слід чітко визначити в юридичному розумінні таку річ (майно), охарактеризувати та класифікувати її відповідно до норм цивільного, господарського законодавства. Але в нашому випадку вже на початковому етапі ідентифікації об’єкта, його виокремлення та класифікації розпочинаються складнощі. Насамперед слід почати з неоднозначності самого терміну «газопровід», адже законодавство не дає йому чіткого визначення. Терміни «трубопроводи», «газопроводи» зустрічаються в цілій низці нормативно-правових актів. При цьому їх визначення та класифікація істотно різняться, не узгоджуються між собою. Неоднозначність правового регулювання вражає, в таких умовах дати безспірну юридичну оцінку вищезгаданим об’єктам просто неможливо.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

У Законі України «Про трубопровідний транспорт» поділ трубопроводів, в тому числі й газових, виділяють 2 групи — магістральний трубопровід та промислові трубопроводи (приєднані мережі). В іншому законодавчому акті, що діє на ринку ПЕК — Законі України «Про нафту і газ» — розкривається поняття «магістральний трубопровідний транспорт наф ти і газу» як технологічний комплекс — окремий трубопровід (або сукупність трубопроводів) та пов’язані з ним єдиним технологічним процесом об’єкти, за допомогою яких здійснюється постачання нафти й газу споживачам, включаючи транзитне постачання через територію України. Жодної класифікації, розмежування видів трубопроводів на промислові та магістральні цей Закон не приводить. Натомість декілька норм оперують ще одним поняттям — «газопроводи-шлейфи», яке не зустрічається в інших законодавчих актах.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги», що регулює, серед інших, і послугу газопостачання, обмежується згадками про «внутрішньобудинкові системи газопостачання», про газопроводи взагалі не йдеться. У Законі України «Про приватизацію державного і комунального майна» згадуються «магістральні газопроводи» і «державні газорозподільчі мережі». Інший закон — «Про ринок природного газу» — оперує дещо іншими поняттями — «газорозподільна система», «газотранспортна система». У визначенні «газотранспортної системи» використовується термін «магістральний газопровід». Натомість щодо промислових трубопроводів (газопроводів) жодної згадки. Аналогічно оперують поняттями газотранспортної та газорозподільної систем видані на виконання згаданого Закону Кодекс газотранспортної системи (затверджений постановою НКРЕКП України від 30.09.2015 р. № 2493, далі — Кодекс ГТС) та Кодекс газорозподільних систем (затверджений постановою НКРЕКП України від 30.09.2015 р. № 2494, далі — Кодекс ГРМ).

Ситуація виглядає ще більш заплутаною після ознайомлення з низкою інших підзаконних нормативних актів. Так, у пункті 1.2. Правил безпеки системи газопостачання, затверджених наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 15.05.2015 р. № 285, визначено сферу застосування цих правил як «вимоги безпеки до систем газопостачання для забезпечення споживачів природним газом». Під системами газопостачання в документі зазначаються:

  • «розподільні зовнішні газопроводи, що забезпечують подачу природного газу від газорозподільних станцій до газорегуляторних пунктів міських і сільських поселень, територій дачних та садових поселень, газопроводи-вводи, газопроводи до підприємств, теплових електростанцій, котелень;
  • газопроводи та газове обладнання промислових і сільськогосподарських підприємств, теплових електростанцій, котелень, підприємств комунального і побутового обслуговування населення, житлових і громадських будинків;
  • газорегуляторні пункти, газорегуляторні пункти блокові….».

Правила оперують власною термінологією, яка не співпадає з вищенаведеними законами та підзаконними актами. Широкий спектр різних видів газопроводів виокремлюють державні будівельні норми. Зокрема, в ДБН В.2.5.-20:2018 «Газопостачання», затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 15.11.2018 р. № 305, приводяться визначення низки понять: «ввідний газопровід», «внутрішній газопровід», «внутрішньомайданчиковий газопровід», «газопровід-ввід», «імпульсний газопровід», «міжселещний газопровід», «наземний газопровід», «надземний газопровід», «продувний трубопровід», «розподільні газопроводи». В документі також застосовується термін «системи газопостачання».

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Як бачимо, газопроводи згадуються в багатьох нормативно-правових актах, але це не спрощує розуміння правової природи цих об’єктів. Відповідно до статті 179 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Газопровід, як об’єкт матеріального світу є річчю. Однак, можна спробувати класифікувати газопровід, як річ у розумінні ЦК.

Насамперед слід визначити, рухомим чи нерухомим майном є газопроводи? У період з 2009 до 2014 року діяв наказ Міністерства юстиції України від 14.04.2009 р. № 660/5 «Про затвердження Методичних рекомендацій стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації». У ньому зазначалося, що «Газопроводи є об’єктами, що не можуть існувати без землі та переміщення їх є неможливим без їх знецінення, що відповідає ознакам нерухомого майна. Отже, газопровід є нерухомим майном.» Однак приведена в наказі аргументація небезспірна, а наказ вже утратив чинність на підставі іншого наказу Мін’юсту від 07.04.2014 р. № 599/5. Тому можна дати відповідь на поставлене питання самостійно. Газопровід далеко не завжди «розташовується на земельній ділянці», що є ознакою нерухомої речі згідно ЦК, адже як згадувалось вище, є «підземні» та «надземні» газопроводи. В той же час під «рухомими» закон розуміє лише ті речі, які можна вільно переміщувати в просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК). Але й про вільне переміщення в просторі газопроводу говорити не доводиться. Докази про можливість викопати газопровід, перевезти його в інше місце тощо не можемо сприймати. Оскільки в цьому випадку відбувається зміна цільового призначення, і мова в такому разі йтиме не про газопровід, а лише про трубу, яка вже не слугує меті переміщення природного газу, тобто не є газопроводом. Отже, переміщення газопроводу без зміни його цільового призначення неможливе, що підтверджує його нерухому природу.

Але якщо мати на меті здійснити реєстрацію речових прав на газопровід, стає зрозумілим, що зроблений висновок також є передчасним. Цільове призначення газопроводу полягає в транспортуванні газу до місця його споживання. В цьому зв’язку виникає питання, що слід розуміти під транспортуванням газу. Досліджуючи цільове призначення, можемо здійснити умовний поділ всіх газопроводів на три групи.

Перша група — це газопроводи, які виконують функцію забезпечення газом конкретного будинку або конкретно взятого промислового об’єкту. В такому разі мова йде про згадувані вище «ввідні», «внутрішні», «внутрішньопромислові», «внутрішньомайданчикові» газопроводи. Ці газопроводи призначені для обслуговування конкретного будинку або конкретного підприємства. Суть такого обслуговування — газопостачання вказаних об’єктів нерухомості. Такі газопроводи фактично є приналежністю відповідних будівель, в які доставляється газ. У відповідності до ст. 186 ЦК річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі й пов’язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто, за таких умов ми можемо стверджувати, що описані «внутрішні», «внутрішньопромислові», «ввідні» газопроводи тощо не є окремими об’єктами в цивільному обороті, а лише приналежністю головної речі — будинку чи підприємства.

Куди складнішою є ситуація з другою групою газопроводів. Мова йде про розподільні, міжселищні, міжрайонні газопроводи або розподільні газові мережі. Складність полягає в неможливості чітко визначити межі таких газопроводів, оскільки вони не співпадають з межами адміністративно-територіальних одиниць. Не існує чіткого правила, за яким би можна було визначити, де в газопроводу початок і де його кінець. Також не потрібно забувати, що газопровід не може слугувати своєму призначенню транспортувати газ допоки він не буде з’єднаний зі спорудами та обладнанням, що закачують цей газ у нього, а також зі спорудами, об’єкатами чи сховищами, до яких цей газ транспортується для подальшого споживання, використання в якості сировини, зберігання тощо. Використання газопроводів за функціональним призначенням неможливе без наявності таких споруд та обладнання як компресорні станції, газорозподільні станції, газорегуляторні пункти, станції антикорозійного катодного захисту, контрольно-вимірювальні пункти, пункти зниження тиску газу, колодязі для розміщення вимикаючих пристроїв на газопроводах, конденсатозабірники, вузли обліку газу та ще маса інших.

Третя група газопроводів — це так звані магістральні газопроводи. Ці газопроводи мають схожі юридично значимі риси, що й розподільні газові мережі з тією відмінністю, що мережа магістральних газопроводів є менш розгалуженою та в її складі задіяно значено менше технологічних споруд та обладнання, які задіяні в процесі функціонування цих мереж.

Для другої та третьої груп газопроводів притаманна спільна риса — вони можуть слугувати своєму призначенню виключно в сукупності з іншими об’єктами, спорудами, обладнанням, які подають цей газ для транспортування та/або тими, які цей газ відбирають. На відміну від газопроводів першої групи, неможливо визначити який у переліченій сукупності елемент є головною річчю, а що є її приналежністю. Всі згадані споруди та елементи — взаємозалежні, а використання кожного з таких елементів у відриві від іншого без зміни їх цільового призначення — неможливе. По суті, йдеться про майновий комплекс, який у сукупності своїх елементів утворює єдине ціле.

У відповідності до ст. 188 ЦК України, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). З огляду на згадані вище ознаки й визначення норми ЦК України, є всі підстави стверджувати, що в юридичному розумінні розподільні та магістральні газопроводи є лише частинами складних речей. Підтвердженням такої правової природи газопроводів є також низка норм інших законів.

Закон про ринок природного газу розглядає газорозподільну систему та газотранспортну систему як технологічні комплекси, що складаються з організаційно і технологічно пов’язаних між собою об’єктів, призначених для розподілу/транспортування природного газу (ст. 1 Закону). Такий самий підхід закріплено в Законі «Про нафту і газ», Законі Україні «Про житлово-комунальні послуги». Таке ж розуміння газопроводу, як частини складної речі, зустрічаємо у всьому вторинному законодавстві, що діє на ринку природного газу. Найбільш деталізований нормативний опис структури газорозподільної системи приведено в Розділі ІІ Кодексу ГРМ, згідно якого газорозподільна система є технологічним комплексом, що складається з організаційно і технологічно пов’язаних між собою об’єктів, призначених для розподілу природного газу від газорозподільних станцій до споживачів, тиск якого не може перевищувати 1,2 МПа. Газові мережі, тиск яких менше 1,2 МПа, та через які природний газ передається споживачам, є газорозподільною системою незалежно від їх власності та підпорядкування. До складу ГРМ входять споруди і пристрої на газопроводах від місця надходження природного газу в ГРМ до пунктів призначення (об’єктів споживачів або суміжних операторів ГРМ). Зокрема, ГРМ включають:

  1. газопроводи, зокрема підземні та/або надземні, високого, середнього та низького тиску;
  2. обладнання для зниження тиску й підтримання його на заданому рівні, зокрема ГРП та ШРП;
  3. установки електрохімічного захисту від корозії;
  4. лінії технологічного зв’язку, споруди, обладнання автоматизованих систем контролю та управління технологічними процесами і установок електрохімічного захисту;
  5. переходи через природні і штучні перешкоди (автомобільні дороги, залізниці, канали тощо);
  6. будівлі та споруди для забезпечення експлуатації та оперативного обслуговування ГРМ;
  7. споруди газорозподільних мереж, зокрема колодязі, запірна арматура, компенсатори, конденсат забірники, контрольні трубки, контрольно-вимірювальні пункти, футляри, розпізнавальні і сигнальні знаки тощо.

Проблеми реєстрації речових прав на газопроводи

Під державною реєстрацією слід розуміти «офіційне визнання й підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» (ст. 1 Закон України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

З огляду на запроваджений інститут державної реєстрації речових прав на нерухомість, на перший погляд видається не складним завданням перевірити, підтвердити або спростувати наявність чи відсутність у тієї або іншої особи правомочностей щодо володіння, користування та/або розпорядження газопроводами. В дійсності і тут є низка неврегульованих питань.

Для реєстрації об’єктів необхідно провести їх інвентаризацію, визначити межі території, на якій вони розташовані. Враховуючи, що виробничий комплекс газорозподільних мереж розміщується на території декількох адміністративно-територіальних одиниць, на сьогодні державна реєстрація прав на таке майно є проблематичною, і практично неможливою.

Як було зазначено вище, в силу своєї пов’язаності з іншими елементами, необхідними для транспортування газу, газопроводи не можуть вважатися окремою річчю в цивільному обороті, а тому не підлягають окремій державній реєстрації. Так у відповідності до ч. 4 ст. 5 Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон про реєстрацію) не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на (…) споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі). Закон про ринок природного газу розглядає газорозподільну систему та газотранспортну систему як технологічні комплекси, що складаються з організаційно і технологічно пов’язаних між собою об’єктів, призначених для розподілу/транспортування природного газу (ст. 1 Закону про реєстрацію).

Але таке виключення з-під дії закону не вирішує проблему визначення належності в певної особи речових прав на означене майно. В деяких випадках ця проблема вирішується досить просто. Адже такі категорії газопроводів, як ввідні, внутрішньобудинкові, внутрішньопромислові, внутрішньомайданчикові, які призначені для обслуговування відповідних будинків, квартир, промислових споруд та підприємств, є приналежністю перелічених об’єктів нерухомості. Реєстрація речових прав, у даному випадку, здійснюється у відношенні відповідних об’єктів нерухомості. А тому у відношенні перелічених видів газопроводів все ж існує можливість встановити їх приналежність певній особі через перевірку даних державної реєстрації речових прав на відповідну будівлю, споруду, квартиру, якщо в технічному паспорті до такого об’єкту нерухомості зроблено графічне зображення газопроводів.

Питання державної реєстрації речових прав на такі складні речі, як газорозподільні системи, газотранспортна система, складовими елементами яких відповідно є розподільні та магістральні газопроводи, взагалі залишені поза правовим регулюванням в Україні. Згаданий Закон про реєстрацію виводить це майно з-під сфери свого правового регулювання. Будь-яких інших законодавчих або підзаконних актів, які б регулювали питання підтвердження речових прав на газорозподільні або на газотранспортну систему, як складних речей у цивільному обороті, до цього часу не прийнято.

У зв’язку з цим окремо хотілося б розглянути питання так званих «державних газопроводів», яким час від часу спекулюють окремі політики. У відношенні газотранспортної системи України (магістральні газопроводи та споруди, що їх обслуговують) теза щодо «державності» не викликає особливих застережень. Оскільки всі елементи цієї системи будувалися виключно за державні кошти й завжди перебували і продовжують перебувати в експлуатації в державного підприємства — Акціонерного товариства «Укртрансгаз».

Зовсім інша ситуація з газорозподільними системами, які експлуатуються так званими «облгазами». Розглянемо, що собою являють ці «газопроводи» та чому дискусії з приводу нібито незаконності користування ними є шкідливими. В період масової газифікації УРСР, яка відбувалася в 50–80 роках минулого століття, державними виробничими підприємствами по газифікації (попередники нинішніх облгазів) здійснювалися роботи з прокладки газопроводів, будівництву відповідних технологічних споруд та встановленню на них технологічного обладнання. Після завершення будівництва цих об’єктів, введення їх в експлуатацію, майно приймалося на баланс самими газорозподільними підприємствами як новостворене. Оскільки на той момент дані суб’єкти господарювання належали до державного сектору економіки, то і майно цих підприємств закономірно вважалося державним. Однак пізніше (в середині 90-х років ХХ століття) відбулася корпоратизація вказаних державних підприємств та перетворення їх у ВАТ з газопостачання та газифікації (постанова КМУ № 750 від 16.07.1996 р. «Питання ДАХК «Укргаз», Указ Президента України № 151 від 25.02.1998 р. «Про реформування нафтогазового комплексу»). При цьому, майно, яке було створено цими ж підприємствами та перебувало в них на балансі з моменту свого створення, отримало статус «майна, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації» (п. 3 постанови КМУ від 25.05.1998 р. № 747 «Про утворення Націо нальної акціонерної компанії «Нафтогаз України». Наслідком такого непослідовного правового регулювання став необґрунтований поділ цілісних майнових комплексів вказаних юридичних осіб на дві частини: а) «майно, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації», що залишилось у них на балансах; б) власне майно підприємств. Основна претензія до такого регулювання полягає в тому, що обидві вказані частини складають одне ціле — цілісний майновий комплекс газорозподільного підприємства. Тобто лише сукупність обох частин дає можливість вказаним підприємствам здійснювати свою основну господарську діяльність — розподіл природного газу.

Слід звернути увагу й на ту обставину, що розподіл природного газу у відповідності до статті 5 Закону України «Про природні монополії» відноситься до сфери діяльності суб’єктів природних монополій. А природна монополія — це такий стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

Виокремлення однієї частини майна, її вилучення у вказаних суб’єктів господарювання, означає унеможливлення господарської діяльності задля якої створювалися ці юридичні особи. Отже, здійснений нормативно поділ цілісних майнових комплексів газорозподільних підприємств не може бути на практиці втілений без фактичного припинення господарської діяльності з розподілу природного газу у стані природної монополії.

Тому правове регулювання, яке не лише не спрощує умови ведення вказаного виду господарської діяльності, але й узагалі ставить під загрозу існування суб’єктів господарювання, не можемо вважати виправданим та послідовним. Саме тому вказаний умовний поділ ніколи не мав практичного застосування.

Вказану тезу можемо простежити на прикладі дії згаданої вище Постанови КМУ № 747 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України». Цією Постановою було визначено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу природного газу, і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України». До пункту 3 даної Постанови вміщено припис наступного змісту: «Міністерству економіки, Фонду державного майна, Державному комітетові нафтової, газової та нафтопереробної промисловості (у даний час —Мінпаливенерго), Міністерству фінансів, Міністерству юстиції разом з Компанією подати у двотижневий термін Кабінетові Міністрів України узгоджені пропозиції щодо порядку та умов передачі в користування Компанії зазначеного майна». Звертаємо увагу, що до цього часу цей припис нереалізований, узгоджені пропозиції до Кабінету Міністрів України не надавалися. Була одна невдала спроба формального виконання вказаної норми постанови. Так, Міністерство економіки та Фонд державного майна видали спільний наказ від 04.08.1998 р. № 1535/104 «Про використання державного майна, яке не увійшло до статутних фондів». Однак, наказ розроблявся лише двома із шести перелічених суб’єктів та, крім того, ніяк не узгоджувався з Кабінетом Міністрів України. Зрештою, на даний наказ було внесено протест Генеральної прокуратури за № 07/2-163 від 17.05.1999 р., за наслідками розгляду якого 27.05.1999 р. його було скасовано наказом Мінекономіки та Фонду держмайна № 971/72 від 27.05.1999 р.

Неможливість передачі майна в користування Нафтогазу України була зумовлена не тільки описаними вище процедурними порушеннями, але й наступним. Під правомочністю користування розуміють вилучення корисних властивостей речі. Передача частини газорозподільної системи означатиме, що річ по суті не передана, а отже, неможливим є й вилучення корисних властивостей такої речі. В нашому випадку практична передача описаного вище майна в користування НАК «Нафтогаз України» означала б: передачу частини елементів газорозподільних систем; руйнацію стану природної монополії у сфері розподілу газу; здорожчання послуги розподілу; неможливість управління складною річчю (системою) за рахунок появи в неї декількох експлуатантів на різні елементи.

Саме тому, штучно виокремлене згаданою Постановою «майно, яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації, та використовується для розподілу природного газу» незмінно перебувало на балансі газорозподільних підприємств. Будьяких подальших його передач на баланси інших підприємств, установ, організацій, в тому числі і на баланс НАК «Нафтогаз України», не відбувалося. Можемо впевнено стверджувати, що будь-які розподільні чи магістральні газопроводи самі по собі не є індивідуально визначеними речами. Отже, ставити питання виокремлення цих елементів зі складу газорозподільної або газотранспортної системи означає зміну цільового призначення цих елементів (по суті перетворення їх на металобрухт) та, одночасно з тим, створення загрози функціонування системи загалом. Адже єдиний механізм у розібраному стані не може виконувати своє функціональне призначення.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Злочинність та засоби її подолання

Опубліковано

on

Борис СВИРИДОВ, заслужений юрист України

Незабаром виповниться десять років з прийняття українським парламентом Кримінального кодексу. Це сталося в умовах, коли йшло оновлення суспільства й назріла потреба у всебічному правовому врегулюванні соціальних зрушень, відміни застарілих правових норм, прийняття нових законів, які б сприяли процесу формування судової та правоохоронної систем. Першим кроком у цьому напрямку було розроблення і прийняття нового Кримінального кодексу, який міг би здійснювати державну політику в сфері боротьби зі злочинністю. 

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Передісторія

Згадаємо передісторію Кримінального Кодексу України. Суспільство здавна хвилює злочинність, яка є кримінальним підвидом зі своєю своєрідною субкультурою, оскільки вона зачіпає не лише життєві інтереси кожного, а й загрожує національній безпеці держави. Ще в далекому 1999 році, який передував прийняттю нового кримінального кодексу, було актуалізоване питання про пріоритетність боротьби з цим явищем, аби поставити його на стійку правову основу. Це було наслідком того, що криміналізація нашого суспільства на той час досягла свого апогею. Чисельність засуджених, які перебували в місцях позбавлення волі, починаючи з1992 року зросла втричі, майже на 60 відсотків виросла рецидивна злочинність. Насамперед це вбивства, зґвалтування, тяжкі тілесні ушкодження, наркоманія, хуліганство. Значна питома вага належала майновим злочинам. Зросла кількість засуджених до позбавлення волі за незначні правопорушення. Спостерігалася тенденція до збільшення порушення кримінальних справ щодо жінок. Виправно-трудові установи через переповнення криміналітетом перебували в критичному стані. Звичайно, за всіма цими визначеннями стояли фундаментальні контури кризи, спричиненої станом економіки, соціального захисту населення. Одним із доказів цього є те, що серед злочинців дедалі більше стало безробітних, або тих хто не мав постійних джерел прибутку. Окреслена нами низка проблем вимагала здійснення, в першу чергу, низки заходів економічно-соціального характеру. На практиці це можна було сформулювати як нагальну потребу розпочати лікування нашого суспільства, змінити психологію людей, розбудувати економіку, забезпечити громадян роботою, розпочати науково-обґрунтовану реформу правоохоронних органів і судів. Проте це не означало, що держава повинна була відмовитися від правових засобів боротьби з цим явищем.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Зокрема, постала необхідність удосконалити кримінальне і кримінально-виправне законодавство, реформувати кримінальний процес. Виходячи зі спільності принципів і задач з цього питання, виникла потреба негайно змінити стереотипний підхід до застосування кримінальних покарань та звільнення від них. А для цього необхідно було розробити нові закони, які б врахували зміни, що відбувалися в правоохоронній та судовій системах. Із цією метою український парламент у квітні 2001 року прийняв новий Кримінальний кодекс. Слід зазначити, що в цьому правовому документі крім позитивних моментів, що відповідали реаліям того часу, була значна кількість резонансних положень. Особливо дискусійною виявилися диспозиція ст. 24 КК,  за змістом якої смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі. Для багатьох правників, та й не тільки для них, а й для 85% населення, стало очевидним, що скасування «розстрільної статті» було передчасним і не відповідало тієй криміногенної ситуації, яка склалася в державі. Відмовлятися від смертної кари в суспільстві, де скоюються вбивства на замовлення, процвітає корупція, не викорінена професійна злочинність було зарано. У цьому випадку доцільним було б повне скасування цієї міри покарання здійснювати поетапно — в залежності від динаміки злочинності та підготовки суспільства до цього процесу. Але, що сталося те сталося. Чи зменшило це кількість злочинів у нашій державі? Ні, їх, навпаки, побільшало.

Звернемося до статистики. За два роки після прийняття кодексу було вчинено понад мільйон кримінальних правопорушень. Тільки за неповнолітніми за цей час зафіксовано близько семи тисяч злочинних проявів. Не змінилися показники і в інших кримінальних сферах. Такий рівень злочинності став перевищувати показники минулих років. Це були тривожні сигнали. Вони створили відчуття зневіри в решти населення в можливості надійного захисту своїх інтересів. Отже, пріоритетним завданням, яке постало перед державою в цей період — це достеменно взятися за подолання такого ганебного явища і грізної перестороги, як злочинність. Щоб усунути ці проблеми фактично в пожежному порядку був розроблений законопроект Кримінально-виконавчого кодексу, який мав на меті вдосконалити пенітенціарну систему, докорінно змінити процес виправлення засуджених, повернення їх до гідного життя. Він був прийнятий парламентом і вже як закон вступив у дію з 1 січня 2004 року. В його диспозиції були реалізовані концептуальні положення демократизації, гуманізації виконання покарань з урахуванням сучасних досягнень психології і педагогіки.

Такі заходи з боку держави не лише деякою мірою зняли гостроту проблеми, а й звузили коло кримінальної поведінки, врятували багатьох від тюрми. Таким чином за декілька років вдалося збалансувати на законодавчому рівні систему кримінального права, посприяти налагодженню ефективнішої роботи правоохоронних органів та судів. Усе це до деякої міри посприяло хоча б частковому розв’язанню проблеми боротьби зі злочинними проявами. Впродовж кількох наступних років після прийняття Кримінально-виконавчого закону показник кількості спільних злочинів знизився з 503 676 до 444 130 осіб, уповільнилися випадки заподіяння тілесних ушкоджень, зменшилося число крадіжок та злочинів у сфері службової та професійної діяльності. Водночас більше ніж наполовину стало менше засуджених до позбавлення волі. Це були перші, хоч і повільні, кроки розпаду існуючих форм злочинності, її консолідації.

Однак у суспільстві, зараженому корупцією, де не існує незалежного суду, незалежних правоохоронних органів, повністю зупинити злочинний вірус так і не вдалося. Який прогноз на майбутнє? Відверто кажучи, не дуже втішний. Злочинність подібно маятнику може коливатися в залежності від багатьох факторів. Основні з них — деформація в політичній, економічній, соціальній, ідеологічній, правовій сферах життя суспільства. Дещо несподівано сформувалася нова кримінальна субкультура, яка за останні декілька років встигла інтегруватися у вуличні процесії, акції протесту, особливо, коли це торкалося політичних питань або розглядів резонансних кримінальних справ у судах. Відтак справдилися прогнози експертів і правників у тому розумінні, що будь-яке суспільне потрясіння тягне за собою безліч наслідків. Один із них –неминуче зростання злочинності. Як приклад, революційні події 2014–2015 років. За загально-кримінальними даними, за цей період показник вчинених злочинів значно перевищив у чисельному абсолюті попередні роки і становив відповідно 529 136 і 565 182 особи. Значно зросла й рецидивна злочинність. Так із загального числа засуджених кожен третій був раніше судимий, майже 74% виявилося безробітними або зайнятими в тіньовому секторі економіки. Це говорить про те, що опинившись на волі, колишні в’язні були позбавлені не тільки роботи й житла, перед ними практично закривалися двері в майбутнє. Держава від них відвернулася, а суспільство не поспішало брати на себе відповідальність за таке становище, в нього через різке зростання безробіття та бідність вистачало своїх проблем. У такому випадку залишається два виходи: або шукати кращої долі за кордоном, або вчиняти злочин і знову повертатися до колонії — там хоч нагодують. Адже не секрет, що кількість засуджених і кількість соціально незахищених звільнених є покажчиком рівня розвитку країни. Проте, не зважаючи на незадовільний економічний і соціальний стан держави, необхідно було вирішувати питання розвантажування виправних установ від кримінального контингенту. А для цього слід було повернутися до забутої практики, коли через умовно-дострокове звільнення, амністію й помилування щорічно виходила на волю значна кількість визначених законом осіб. Була надія, що перераховані види звільнення вплинуть не тільки на кількісний склад контингенту, а й на зменшення злочинних проявів. Вириішальна роль у розв’язанні проблеми кримінальних вчинків покладалася вдосконаленню організації оперативно-розшукової і слідчої діяльності. Існуюча на сьогодні практика досудового розслідування, передбачена ст. 214 КПК в частині розгляду заяв і повідомлень про вчинення кримінальних правопорушення, обрання запобіжного заходу, працює на інтереси злочинності.

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Із чим це пов’язано? Диспозиція згаданої норми вимагає всі повідомлення про правопорушення, що надходять від громадян до слідчих чи прокурорів, вносити до Єдиного реєстру досудових розслідувань не пізніше 24-х годин. Потім зазначені посадові особи мають невідкладно перевірити увесь цей паперовий вал і незалежно від наявності чи відсутності у зверненнях ознак кримінального злочину негайно розпочати слідчі дії. Зрозуміло, що за цей період кримінальні справи, які знаходяться в провадженні слідчого, не розслідуються, підозрювані по них, перебуваючи в місцях позбавлення волі, роками чекають своєї участі. Щоб вийти з цього складного становища слідчі знайшли оригінальний вихід. У порушення вимог ст. 214 КПК вони беруть до уваги лише ті повідомлення, які містять факти реальних, а не віртуальних, правопорушень. Решта з них розглядається відповідно до вимог закону про звернення громадян.

Отже, ми маємо практично розбалансовану систему кримінального процесу. Наявні в ньому оцінні орієнтири для визначення правопорушень, а також призначення розслідування по всіх без винятку заяв ставлять слідчі органи в надзвичайно складне становище. З цього замкнутого кола вихід один. Невідкладно сформовану нелегально практику розгляду повідомлень перевести в законодавче русло. Немає сумніву, що подібні зміни до ст 214 КПК позитивно вплинуть на терміни розслідування справ, розгляд їх у судах, а головне це допоможе скоріше вийти на волю підозрюваним. Якщо залишити ситуацію якою вона є, то які гарантії того, що завтра всі ми не станемо правопорушниками?

Обрання запобіжного заходу

Далі, йде наступна стадія. Вона стосується обрання запобіжного заходу. Як свідчить сучасна практика, саме ця стадія привертає до себе особливо пильну увагу, оскільки вирішується питання взяття під варту. Наразі немає можливості описати всі ті негаразди, що відбуваються в судових засіданнях при розгляді цього процесуального заходу, ви їх часто спостерігаєте на телевізійних екранах. Це сплав демонстрації з боку представників підозрюваного, галас, намагання любими засобами зірвати процес. Особливо дістається на горіхи головуючому судді. Вина в цьому безладі лежить не лише на правоохоронній системі й суді, який неспроможній організувати роботу на належному рівні, а своїй більшості від недолугого законодавства. Прикро, що український гібрид КПК зі створенням змагальної судової процедури американського зразка не успадкував досвід обрання запобіжного заходу досудової стадії розслідування. На відміну від нашого письменного процесу законодавство США передбачає видачу підозрюваному ордера на арешт суддею одноособово — без участі сторін і лише за наявності таких обставин, як тяжкість злочину, попередні судимості, вірогідність втечі та впевненості, що особа, яку заарештовують, є ймовірним злочинцем. Після цього суддя сповіщає про висунуте обвинувачення й вирішує питання захисту. Якщо б при підготовці процесуального закону його автори хоча би частково змоделювали Згаданий вище позитивний американський досвід кримінального правосуддя, то сьогодні в наших судах час від часу не зчинялося бойове ток-шоу, не приходилося б відкладати розгляд справи такої категорії на невизначений термін.

Не викликає захоплення й сам процес обрання запобіжного заходу, коли під тиском дюжини висококваліфікованих адвокатів, які захищають підозрюваного, та його представників, суддя має окреслити чутливіі правові межі, щоб не допустити помилки. Втім, якщо це доброчесний суддя, то незважаючи на шалений тиск з боку сторін і присутніх, він знайде й за цих складнощів, юридичних головоломок справедливе рішення. Це, якщо він чесний. А коли рівень судді не відповідає цим критеріям, то не виключено, що через відсутність доказової інформації, халатність, переслідуючи меркантильні інтереси, він може на свій розсуд застосувати до підозрюваного один із найбільш сурових запобіжних заходів — тримання під вартою. Подібна формальність може коштувати арештованому не один рік слідчого ізолятора.

Але на цьому кримінальний цикл не закінчується. Судова практика свідчить, що буває й зворотний бік процесу — це коли ув’язнений за відсутністю складу злочину або за недостатністю аргументованих доказів вини достроково виходить на волю. Тоді постає питання відповідальності. Однак притягнути слідчого, прокурора або суддю, які не здатні були відрізнити злочинця від безвинного марна справа. Щоб бодай скоріше позбутися такого безправ’я необхідно визначити критерії розрядки подібної ситуацію та почати розглядати хоча би резонансні справи судом у складі трьох суддів. Це було б професійно і достойно.

Вдале втілення такої пропозиції в життя дало б можливість більш продуктивно вирішувати питання обрання запобіжного заходу безпосередньо впливати на терміни розкриття злочинів, на законність покарання конкретної особи. Як би там не було, доводиться констатувати, в сфері боротьби з усіма видами злочину одна з головних ролей належить судам. Хоча ніде правди діти, відступ від законодавчих норм під час здійснення ними правосуддя зустрічається досить часто. Особливо це стосується призначення арешту (звільнення від нього) посадовим особам вищого рангу, які вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини.

Інша проблема, яка підриває правові підвалини боротьби зі злочинністю, приводить до криміналізації суспільства, — це безмірна плодовитість авторів законів з орієнтацією на волюнтаристське розширення меж кримінальної відповідальності. У той же час практично у первозданному вигляді залишається діяльність організованих злочинних груп, які забезпечують вагомий вплив на розвиток криміногенної обстановки в суспільстві. Їх лідери, користуючись зв’язками в правоохоронних та судових органах, фактично встановили нелегальну владу, яка почала втручатися у важливі державні функції. У даному разі країна не повинна залишатися осторонь від цих негативні проявів, а вживати жорсткі заходи до тих хто їх вчиняє. Бурян треба викорчовувати з корінням, а не просто ламати його стебла.

На завершення хочу щиро побажати нашим законодавцям, всім тим, хто причетний до боротьби зі злочинністю, давайте не просто мріяти про правову державу, а бути її творцем.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Вища освіта в Україні за роки незалежності: очікувані результати та наслідки

Опубліковано

on

Юлія КОЛОМІЄЦЬ, доктор юридичних наук, професор НУ «Одеська юридична академія»

За роки існування незалежної України кожне покоління учнів, студентів, аспірантів відчувало на собі суттєву трансформацію освіти, яка полягала як у зміні учбового процесу, так і змісту освітньої програми. За цей час з’явилися сотні приватних шкіл і вищих учбових закладів, проведено десятки реформ, ухвалено сотні законів, але це не кінець, це початок інтеграції системи освіти й науки України в освітній та дослідницький простір Європейського Союзу. З метою попередження помилок у майбутньому потрібно пригадати події, які відбувалися в освіті України за роки незалежності, та з’ясувати як очікувані результати співвідносяться із наслідками, що настали. 

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Дещо про зміст і форму освітянських новацій

Для початку скажемо, що Закон Української РСР «Про освіту», прийнятий 23 травня 1991 року, діяв, як не дивно, аж до 28 вересня 2017 року. З метою адаптації освіти в Україні до сучасних потреб суспільства та держави до нього вносились постійні зміни та доповнення, які полягали в пристосуванні вітчизняної освітньої системи до міжнародних стандартів. Деякі з них дійсно були необхідні, а деякі не лише не покращили, а ще й ускладнили процес навчання та роботу викладачів. Наприклад, дуже важливим кроком під час реформування освіти стало пристосування законодавства України до осіб з особливими освітніми потребами. Як свідчить історія існування людства, серед таких осіб часто трапляються видатні, талановиті особистості. Є припущення, що такі геніальні люди, як Альберт Ейнштейн, Моцарт, Чарльз Дарвін, Стенлі Кубрік, зокрема, страждали аутизмом.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Натомість невдалим вия вилосявпровадження Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи (ЄКТС) в українську систему освіти. ЄКТС, що використовується в Європейському просторі вищої освіти з метою надання, визнання, підтвердження кваліфікацій та освітніх компонентів і сприяє академічній мобільності здобувачів вищої освіти, в Україні не принесла очікуваних результатів. Звісно, учбово-методичні програми та рекомендації були змінені, але ніхто так і не зрозумів для чого потрібні були усі ці зміни. Це є яскравим прикладом того, як форма превалює над змістом. Кожна освічена людина знає, що розрив між формою і змістом має руйнівний характер.

Реформування освіти в незалежній Україні не обмежувалося лише правотворчою діяльністю. Наша країна почала друкувати власні підручники, так і не зрозумівши до кінця, в чому полягає її національна ідея. Підручники, монографії та інші наукові роботи минулого століття потрібно було адаптувати до потреб суспільства з ринковою економікою, але їх почали змінювати кардинально. В результаті цілісне уявлення про навколишню дійсність було порушено, а нове так і не створено. Сучасна молодь власними очима спостерігає хаотичне впровадження чужих, незрозумілих для нас ідей, що свідчить про неспроможність влади в Україні самостійно вирішувати питання, які стосуються розвитку країни.

За роки незалежності в України з’явилося багато приватних шкіл і вищих учбових закладів, метою яких було не надання якісної освіти, а отримання прибутку. Ця проблема має давню історію і, здається, вона буде існувати стільки, скільки існуватиме людство. Німецький філософ Артур Шопенгауер писав про тих, які «вчать, щоб заробляти гроші, і прагнуть не до мудрості, а до її кредитів, і за тим, що здається мудрістю, або вчаться не для того, щоб досягти знання і розуміння, а для того щоб зробити респект». Проблема не в тому, що такі люди існують, а в тому, що вони почали домінувати над тими, для кого отримання справжніх знань, вмінь та навичок є метою освіти.

Приєднання до Болонської системи

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Важливим кроком на шляху до реформування освіти стало приєднання України до Болонської системи освіти. Завдяки цій системі ми отримали поділ вищої освіти на бакалаврат і магістратуру, але так і не зрозуміли для чого це було потрібно. Люди почали сприймати бакалаврів, як неповноцінних спеціалістів, яким у майбутньому буде важко підійматися кар’єрними сходинками.

Цифрова ера диктує свої правила. Навчальними виданнями на офіційному рівні, окрім друкованої літератури, почали вважатися е-підручники, е-довідники, е-словники. З одного боку, це розширило доступ студентів, викладачів та всіх тих, хто займається самонавчанням, до учбової та наукової літератури, з іншого ускладнило процес відбору якісного матеріалу. Через велику кількість «сміття», що знаходиться в інтернеті, дуже важко знайти підручники, монографії, наукові статті, які дійсно мають учбову, наукову та практичну цінність.

Інша проблема, 23 вересня 2003 р. Кабінет Міністрів України затвердив Програму розвитку системи дистанційного навчання на 2004 –2006 роки (далі — Програма). Мета стояла благородна: забезпечення широкого доступу населення до освітніх ресурсів і створення умов для безперервного навчання впродовж усього життя шляхом розвитку системи дистанційного навчання на основі новітніх педагогічних, інформаційних та телекомунікаційних технологій. Водночас із самого початку вказана Програма була недостатньо відпрацьована, а прогнозовані результати її виконання були, можна прямо сказати, утопією. Наприклад, планувалося підвищити конкурентоспроможність вітчизняних навчальних закладів на українському та світовому ринку освітніх послуг за рахунок істотного підвищення рівня кваліфікації педагогічних та науково-педагогічних кадрів, а також рівня комп’ютерного, програмного та телекомунікаційного оснащення навчальних закладів, створення, накопичення й постійного вдосконалення освітніх ресурсів, які використовуються в дистанційному навчанні.

При всій повазі до вітчизняних навчальних закладів з усією впевненістю можна сказати, що вони навряд чи коли-небудь будуть представляти серйозну конкуренцію на світовому ринку. По-перше, за своїм економічним становищем Україна суттєво відстає від передових країн світу, тому за рівнем комп’ютерного, програмного та телекомунікаційного оснащення наші навчальні заклади завжди відставатимуть від країн Західної Європи і США. По-друге, захопившись європейськими стандартами, ми майже повністю втратили свою індивідуальність.

Пандемія COVID-19 прискорила процес впровадження дистанційного навчання. Учбові заклади країни вимушені були закритися на карантин. Це стало найбільшим викликом для освітньої системи, бо Україна не мала ані єдиної онлайн-платформи для навчання, ані методичних рекомендацій щодо проведення дистанційних занять. Педагоги стали об’єктом публічного обговорення та приниження. Усі раптом забули, наскільки важливо підтримувати високий авторитет вчителів та педагогів, як може обернутися проти суспільства та держави дискредитація професійної діяльності вітчизняних навчальних закладів. У цьому зв’язку можна пригадати слова німецького педагога Адольфа Дістервега: «Що сталося б з народом, із суспільством, з державою без його (вчителя) тихої, скромної, працелюбної діяльності? Він один ще не в змозі все зробити, але він закладає основи всьому і без нього відразу поширюватиметься серед нас варварство».

Про стан сучасної освіти в Україні

Сьогодні на сайті «Урядовий портал» можна прочитати: «Очевидно, що українська освіта нині не відповідає ані сучасним запитам з боку особистості та суспільства, ані потребам економіки, ані світовим тенденціям». Цікавим є той факт, що на сайті, який є Єдиним веб-порталом виконавчої влади України написано: «Державна політика у сфері освіти і науки відіграє вирішальну роль у забезпеченні розвитку людського капіталу та отриманні економічної вигоди у вигляді сталого зростання й конкурентної економіки, а значить суспільного та індивідуального добробуту, майбутнього процвітання та якості життя». Виходить наші політики добре розуміють важливість державної політики у сфері освіти і науки й увесь цей час (існування незалежної України) ми не створювали вітчизняну систему освіти, ми її руйнували для того, щоб інтегрувати в освітній та дослідницький простір Європейського Союзу. Можливо, це добре, але засоби впровадження обираються невдалі. Наприклад, черговий пілотний проект з дуальної освіти в закладах фахової передвищої та вищої освіти виявився ще однією утопією. Вітчизняні підприємства, установи, організації не готові до співпраці з навчальними закладами на тому рівні, якому від них вимагають. Студенти вищих навчальних закладів завжди проходили практику в кінці семестру після вивчення теоретичного матеріалу, але в умовах постійних реформ це стало дуже проблематичним. Практики часто самі не розуміють, що відбувається і як їм слід працювати, тож брати на себе відповідальність за навчання молоді вони не готові.

Не так давно, 24 березня цього року, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про затвердження Положення про особливості утворення, реорганізації та ліквідації територіально відокремлених структурних підрозділів закладів вищої освіти». Щоб стати на крок ближче до Європейського союзу, Міністерство освіти та науки України відкрило нові кордони. Відтепер на території Україні передбачена можливість утворення територіально відокремлених структурних підрозділів іноземних закладів вищої освіти. У нас з’явилася реальна можливість побачити, як українські навчальні вузи будуть конкурувати із зарубіжними закладами вищої освіти. Насмілюся припустити, що на нашій території конкурувати з нашими навчальними закладами вони не зможуть, як наші навчальні заклади не зможуть конкурувати з ними на території іноземних держав та на світовому ринку.

І дещо про людську душу…

У XXI столітті — епоху цифрових технологій ми забули, що справжній учитель (педагог) має справу з людською душею. Він виховує своєю особистістю, своїми знаннями й любов’ю, своїм ставленням до світу. Учитель далекий за менталітетом, світосприйняттям та образом життя від учнів не зможе працювати з ними. Як творча людина він має бути вільним, щоб передати учням те, що знає й любить, а не виконувати вказівки, дані кимось з верху. Звісно, можна викладати так, як наказував у 1821 році останній імператор Священної Римської імперії Франц II: «Мені потрібні не видатні вчені, а хороші, чесні громадяни. Ваше завдання — саме так виховувати молодих людей. Той, хто служить мені, мусить навчати того, що я наказую. Якщо хтось не може цього робити чи виступає з новими ідеями, може йти, інакше я вижену його». Але без видатних, творчих людей з оригінальним мисленням жодного розвитку країни не буде. Усе стане сірим та похмурим.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

ВАКС vs місцеві загальні суди: критерії розмежування юрисдикції

Опубліковано

on

Микола ГЛОТОВ, суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (ч. 1 ст. 124 Конституції України) відповідно до визначених законом процедур судочинства, що передбачає ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон № 1402-VIII). У кримінальному провадженні правосуддя здійснюють суди згідно з правилами, передбаченими Кримінальним процесуальним кодексом України (КПК). Далі в цій статті йтиметься про критерії, застосування яких дозволяє визначити, в яких кримінальних провадженнях рішення можуть ухвалювати місцеві загальні суди (міські, районні, міськрайонні, районні у містах), їх слідчі судді, а в яких — лише Вищий антикорупційний суд (ВАКС) чи його слідчі судді. При цьому автором, крім аналізу норм, будуть наведені приклади із судової практики. Отже, почнемо…

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Правове регулювання

Із метою визначення, який саме суд та в якому складі вправі розглянути те чи інше питання кримінального провадження, в законі закріплені чіткі вимоги. Зокрема, йдеться про пов’язані між собою правила інстанційної (ст. 33 КПК), територіальної (ст. 32 КПК) та предметної підсудності (ст. 33-1 із п. 20-2 розділу XI «Перехідні положення» КПК), які відрізняються між собою сукупністю різних юридично значимих ознак.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Застосування таких вимог процесуального закону не лише дозволяє правильно розподіляти провадження між судами різних ланок (першої, апеляційної, касаційної) судової системи та між судами однієї ланки, але й сприяє досягненню мети, задля якої їх було запроваджено. Наприклад, включення до КПК норм, якими вводилися чіткі правила розподілу справ між ВАКС та місцевими загальними судами, було спрямоване на забезпечення ефективного судового розгляду кримінальних проваджень щодо високопосадової корупції, для чого й створювався відповідний вищий спеціалізований суд (п. 27 Висновку Венеціанської Комісії CDL-AD (2017)020, пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення зміни до Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» (щодо початку роботи суду)» № 1025 від 29.08.2019 р.).

Актуальність питання

Зазначене, в контексті цієї статті важливе, серед іншого, й тому, що на території України правосуддя в кримінальних провадженнях одночасно здійснюють паралельно один одному: (1) місцеві загальні суди (розглядають справи в межах одного або декількох районів, певного району в місті чи міста) та ВАКС (розглядає справи в межах території України); (2) апеляційні суди в областях (розглядають справи в межах областей, АРК, м. Києва і Севастополя) та Апеляційна палата ВАКС (розглядає справи в межах території України). Тобто щодня в практичній роботі кожного з наведених судів виникає потреба визначати, якому суду підсудне до розгляду те чи інше кримінальне провадження.

При цьому правильне застосування відповідних положень КПК щодо визначення підсудності гарантує дотримання прав учасників кримінального провадження на доступ до правосуддя, в тому числі, на розгляд справи судом, установленим законом (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ч. 1 і ч. 3 ст. 21 КПК), і на перегляд оскаржуваних рішень судами вищого рівня (ч. 2 ст. 24 КПК).

LEX.ЮРИСТ

Сучасна онлайн-платформа для юриста.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Про загальні підходи

Як уже зазначалося вище, правила підсудності, закріплені в кримінальному процесуальному законі, між собою взаємопов’язані. Такий зв’язок проявляється в тому, що в ході вирішення в кримінальному провадженні питання щодо відкриття провадження / призначення першого судового засідання суд, суддя має з’ясувати, чи саме до його юрисдикції (компетенції), виходячи одночасно з правил інстанційної, територіальної та предметної підсудності, КПК відносить розгляд отриманих матеріалів клопотання, скарги, обвинувального акту чи апеляційної скарги. Оскільки наслідком нездійснення такої перевірки може бути ухвалення рішення, яке підлягатиме скасуванню на підставі п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК як постановлене з порушенням підсудності.

Зокрема, якщо в кримінальному провадженні, яке згідно з установленими правилами підсудне ВАКС, ухвалить рішення якийсь інший суд (міський, районний, міськрайонний, районний у місті), чи навпаки такий вищий спеціалізований суд прийме рішення у справі, яка йому не підсудна, відповідні рішення буде скасовано через порушення правил підсудності. Наприклад, рішення слідчих суддів, у тому числі через порушення правил підсудності, були скасовані ухвалами Апеляційної палати ВАКС від 23.07.2020 року у справі № 991/5817/20, від 29.07.2020 року в справі № 757/22567/20-к, від 16.12.2020 року у справі № 757/15102/20-к, від 16.12.2020 року у справі № 757/29952/20-к, від 05.03.2021 року у справі № 757/4965/21-к.

Окрім випадку зі скасуванням рішення, наслідками встановлення судом чи суддею, до якого надійшли відповідні матеріали, що кримінальне провадження йому не підсудне, можуть бути: (1) повернення скарги чи клопотання (п. 2 ч. 2 ст. 304, ч. 6 ст. 9 КПК); (2) повернення апеляційної скарги (п. 3 ч. 3 ст. 399 КПК); (3) закриття вже розпочатого слідчим суддею чи апеляційним судом провадження (ч. 6 ст. 9 КПК, ухвала Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 19.02.2019 р. у справі № 569/17036/18); (4) звернення з поданням про передачу кримінального провадження на розгляд до іншого суду (ч. 1 ст. 34 КПК) до колегії: (а) суддів апеляційного суду (ч. 2 ст. 34 КПК); (б) Касаційного кримінального суду Верховного Суду (абз. 1 ч. 3 ст. 34 КПК); (в) Апеляційної палати ВАКС (абз. 2 ч. 3 ст. 34 КПК).

Види підсудності

Тому, перевіряючи чи підсудне йому кримінальне провадження, суд, суддя повинен з’ясувати наявність у нього можливості приймати рішення згідно з вимогами одразу трьох поіменованих видів підсудності (інстанційної, територіальної, предметної), враховуючи винятки, зазначені в четвертому реченні абз. 1 ч. 1, ч. ч. 2-3 ст. 32 та ч. 1 ст. 34 КПК.

Інстанційна підсудність

Якщо говорити про цей різновид підсудності, то норми КПК, які врегульовують порядок його застосування, передбачають, що кримінальне провадження здійснюють: (1) у першій інстанції — місцеві загальні суди, а також ВАКС (ч. 1 ст. 33 КПК); (2) в апеляційній інстанції — відповідні апеляційні суди, а також Апеляційна палата ВАКС (ч. 2 ст. 33 КПК); (3) у касаційній інстанції — Верховний Суд (ч. 3 ст. 33 КПК); (4) за нововиявленими обставинами — суд, який ухвалив рішення, що переглядається (ч. 4 ст. 33 КПК); (5) за виключними обставинами з підстав, визначених п. п. 1, 3 ч. 3 ст. 459 КПК, суд, який ухвалив рішення, що переглядається, а з підстави, визначеної п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК, — Велика Палата Верховного Суду.

Отже, юридично значимою ознакою розподілу кримінальних проваджень за інстанційною підсудністю є функціональне призначення, виходячи із якого, зокрема, всі суди апеляційної інстанції перевіряють правильність рішень, ухвалених судами першої інстанції (функція перегляду в порядку апеляції), а суди касаційної інстанції — рішень судів першої та апеляційної інстанцій (функція перегляду в порядку касації).

Територіальна підсудність

У свою чергу норми КПК про територіальну підсудність передбачають розподіл кримінальних проваджень між судами однієї ланки (інстанції) за ознакою їх територіальної приналежності до місця: (а) вчинення кримінального правопорушення; (б) закінчення досудового розслідування щодо вчинення такого кримінального правопорушення. Так, за загальним правилом, кримінальне провадження здійснює суд, в межах територіальної юрисдикції (читай — адміністративно-територіальної одиниці) якого вчинено кримінальне правопорушення. У разі вчинення кількох кримінальних правопорушень, кримінальне провадження здійснює суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено більш тяжке правопорушення, а якщо вони були однаковими за тяжкістю, — суд, в межах територіальної юрисдикції якого вчинено останнє за часом кримінальне правопорушення. Якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове розслідування (перше-третє речення абз. 1 ч. 1 ст. 32 КПК).

Але з наведених загальних правил визначення територіальної підсудності, закріплених в абз. 1 ч. 1 ст. 32 КПК, існують винятки.

Пріоритет предметної підсудності

Перший виняток, зокрема, передбачає, що кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території України і віднесених до предметної підсудності Вищого антикорупційного суду, здійснює ВАКС (четверте речення абз. 1 і абз. 2 ч. 1 ст. 32 КПК). Зазначене в четвертому реченні абз. 1 ч. 1 ст. 32 КПК положення, а також правило, наведене в абз. 2 ч. 1 ст. 32 КПК, які закріплені в нормі, яка, виходячи з назви цієї статті КПК (Територіальна підсудність), регулює питання застосування територіальної підсудності, на думку автора, свідчать про те, що спеціальні правила про предметну підсудність мають пріоритет у застосуванні перед загальними про територіальну підсудність. Адже наведене в четвертому реченні абз. 1 ч. 1 ст. 32 КПК формулювання норми: (1) за своїм змістом є застереженням, яке прямо забороняє в кримінальних провадженнях, предметно підсудних ВАКС, застосовувати загальний підхід до визначення територіальної підсудності, передбачений першим-третім реченнями абз. 1 ч. 1 ст. 32 КПК, при тому, що в абз. 2 ч. 1 ст. 32 КПК і ч. 2 ст. 4 Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» № 2447-VIII від 07.06.2018 р. йдеться про поширення територіальної юрисдикції ВАКС на всю територію України; (2) було введено до кримінального процесуального закону пізніше за загальні правила про територіальну підсудність, вказані в першому-третьому реченні абз. 1 ч. 1 ст. 32 КПК.

Підтверджує твердження про пріоритетність предметної підсудності над територіальною й наведена в кримінальному процесуальному законі пряма заборона, у відповідності до якої інші суди, визначені цим Кодексом, не можуть розглядати кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності ВАКС, крім як у випадку, зазначеному в абз. 7 ч. 1 ст. 34 цього Кодексу (ч. 3 ст. 33-1 КПК). Подібний підхід щодо визнання пріоритету предметної підсудності над територіальною було відображено й у деяких рішеннях Апеляційної палати ВАКС (ухвали від 19.10.2020 р. у справі № 760/6099/17, від 12.01.2021 р. у справі № 757/12540/20, від 05.03.2021 р. у справі № 757/4965/21-к, від 12.03.2021 р. у справі № 757/13258/18-к).

Отже, наведене доводить, що в кримінальному процесуальному законі закріплений чіткий та недвозначний підхід, зміст якого наведений у четвертому реченні абз. 1 та абз. 2 ч. 1 ст. 32 КПК, згідно з яким розподіл кримінальних проваджень між ВАКС та іншими судами здійснюється виходячи з правил предметної підсудності. Тобто визначення, який саме (вищий спеціалізований чи інший) суд наділений юрисдикцією розглянути те чи інше питання кримінального провадження залежить від того, якою є предметна підсудність відповідного кримінального провадження. Оскільки, виходячи з мети створення ВАКС, про яку зазначалося вище, предметну підсудність як критерій для розподілу кримінальних справ між судами було введено з тим, щоб рішення у кримінальних провадженнях щодо високопосадової корупції могли приймати в першій інстанції лише ВАКС із його слідчими суддями, а в апеляційній — виключно Апеляційна палата ВАКС.

Інші винятки з правила

Другий виняток передбачає, що коли кримінальне правопорушення, досудове розслідування якого проводилося територіальним управлінням Національного антикорупційного бюро України (далі — НАБУ) (крім кримінальних правопорушень, які цим Кодексом віднесені до підсудності ВАКС), вчинено в межах територіальної юрисдикції місцевого суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, то кримінальне провадження щодо нього здійснює суд іншої адміністративно-територіальної одиниці (АРК, області, міста Києва чи Севастополя), найбільш територіально наближений до суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ (ч. 3 ст. 32 КПК). Тому юридично значимими ознаками, наявність яких дозволяє застосувати цей виняток, є поєднання місця вчинення кримінального правопорушення із місцем розташування місцевого суду та територіального підрозділу органу, який здійснює досудове розслідування такого кримінального правопорушення.

Щодо третього винятку, то він стосується ситуацій, в яких ідеться про обвинувачення суддів. У такому випадку, якщо кримінальне провадження щодо обвинувачення судді у відповідності до ч. 1 ст. 32 КПК має здійснюватися тим судом, в якому він обіймає чи обіймав посаду судді, то його здійснює суд іншої адміністративно-територіальної одиниці (АРК, області, міста Києва чи Севастополя), найбільш територіально наближений до суду, в якому такий обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді (ч. 2 ст. 32 КПК), а у визначеному абз. 7 ч. 1 ст. 34 КПК випадку — апеляційний суд, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У зв’язку з цим окремі вчені вказують на виокремлення в КПК такого виду підсудності як «персональна», яка передбачена для суддів і визначається за такою ознакою, як статус обвинуваченого (стаття «Підсудність та її види за кримінальним процесуальним законодавством України» / Н. Сиза // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2013. — Вип. 95. — с. 47–51).

Критерії предметної підсудності

Правила віднесення кримінального провадження до підсудності ВАКС за «предметною» характеристикою (критерієм) з 22.09.2019 р. визначає ст. 33-1 Кримінального процесуального кодексу із урахуванням п. 20-2 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК в редакції Закону України №100-IX від 18.09.2019 р., який набрав чинності 22.09.2019 р. (п. 11 ухвали Апеляційної палати від 23.01.2020 р. у справі № 409/1465/16-к).

Щодо юридично значимих ознак, завдяки яким суд, суддя визначає чи відноситься конкретне кримінальне провадження до предметної підсудності ВАКС, є дві групи, що обумовлено змістом п. 20-2 розділу XI «Перехідні положення» КПК. Між собою вони відрізняються тим, коли в кримінальному провадженні відомості про кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі — ЄРДР), оскільки в обох випадках відповідними ознаками є кваліфікація дій за певною нормою і наявність однієї з альтернативних умов. Але в ситуації, коли відомості до ЄРДР внесені до 22.09.2019 р., додатковою ознакою є найменування органів обвинувачення. Так, у відповідності до ч. 1 ст. 33-1 КПК ВАКС підсудні кримінальні провадження стосовно корупційних кримінальних правопорушень, передбачених в примітці ст. 45 Кримінального кодексу, ст. ст. 206-2, 209, 211, 366-2, 366-3 КК (критерій «правової кваліфікації»), якщо наявна хоча б одна з умов, передбачених п. п. 1-3 ч. 5 ст. 216 КПК (критерій «наявності умов»).

Критерій «правова кваліфікація»

Кримінальне провадження відповідає критерію «правової кваліфікації», якщо кримінальне правопорушення, стосовно якого воно здійснюється, відноситься до корупційних, перелік яких наведений у примітці до ст. 45 Кримінального кодексу України (далі — КК), статті 206-2, 209, 211, 366-2, 366-3 КК (ч. 1 ст. 33-1 КПК). Зокрема, згідно з приміткою ст. 45 КК корупційними кримінальними правопорушеннями вважаються такі, відповідальність за які передбачена статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410 у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368369-2 цього Кодексу.

Тому, відповідність критерію «правової кваліфікації» підтверджується, якщо кримінальне провадження здійснюється щодо вчинення хоча б одного з кримінальних правопорушень, відповідальність за яке передбачена однією із таких норм: (1) статті 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410 КК (у випадку вчинення кримінального правопорушення шляхом зловживання службовим становищем); (2) статті 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 368-5, 369, 369-2 КК; (3) статті 206-2, 209, 211, 366-2, 366-3 Кримінального кодексу.

При цьому для віднесення кримінального провадження до підсудності ВАКС за критерієм «правової кваліфікації», з огляду на зміст абз. 11 п. 20-2 розділу XI «Перехідні положення» КПК, достатньо, щоб дії чи бездіяльність особи були кваліфіковані хоча б за однією із вищевказаних норм закону про кримінальну відповідальність, навіть якщо інші її дії або бездіяльність, яких стосується відповідне кримінальне провадження, чи їх частина, кваліфіковані за іншими нормами КК, котрі Кримінальний процесуальний кодекс окремо не виділяє як такі, що підсудні ВАКС.

Критерій «наявність умов»

Водночас критерію «наявність умов» кримінальне провадження відповідає, якщо за обставин вчинення одного з вищевказаних кримінальних правопорушень наявна хоча б одна з наведених у п.п. 13 ч. 5 ст. 216 КПК умов. І хоча підпункти 1–3 ч. 5 ст. 216 КПК передбачають умови, які згідно з кримінальним процесуальним законом одночасно слугують для визначення підслідності кримінальних проваджень детективам НАБУ (ч. 5 ст. 216 КПК) та використовуються для визначення предметної підсудності кримінальних проваджень Вищого антикорупційного суду (ч. 1 ст. 33-1 КПК), про що також зазначала Апеляційна палата ВАКС у п. 53 ухвали від 05.04.2021 р. у справі № 757/4965/21-к, але, виходячи з тематики цієї публікації, далі розглянемо лише питання їх застосування в ході визначення підсудності.

Так, зважаючи на застосоване в ч. 1 ст. 33-1 КПК формулювання «якщо наявна хоча б одна з умов, передбачених п.п. 1-3 ч. 5 ст. 216», а також беручи до уваги зміст та структуру норм, що містяться у ч. 5 ст. 216 КПК, можна дійти висновку, що законодавцем встановлено обов’язкові альтернативні умови належності кримінального провадження до предметної підсудності ВАКС (п. 52 ухвали Апеляційної палати від 05.03.2021 у справі № 757/4965/21-к).

Усі наведені у п.п. 1–3 ч. 5 ст. 216 КПК умови можна узагальнити за такими похідними від критерію «наявність умов» ознаками: (1) спеціальний правовий статус суб’єкта кримінального правопорушення, оскільки в п. 1 ч. 5 ст. 216 КПК передбачено перелік посад, вчинення кримінального правопорушення під час зайняття будь-якої з них, у тому числі враховуючи положення абз. 11 п. 20-2 розділу XI «Перехідні положення» КПК, відносить кримінальне провадження до підсудності ВАКС (ухвали Апеляційної палати від 25.02.2020 р. у справі № 991/890/20 і від 12.01.2021 р. у справі № 757/12540/20); (2) розмір шкоди або предмету кримінального правопорушення в поєднанні зі спеціальним правовим статусом суб’єкта кримінального правопорушення, оскільки в п. 2 ч. 5 ст. 216 КПК йдеться про випадки, коли вартість предмета кримінального правопорушення або завданої ним шкоди в п’ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленої законом на час вчинення кримінального правопорушення (якщо кримінальне правопорушення вчинено службовою особою державного органу, правоохоронного органу, військового формування, органу місцевого самоврядування, суб’єкта господарювання, у статутному капіталі якого частка державної або комунальної власності перевищує 50 відсотків) (ухвали Апеляційної палати від 20.11.2019 р. у справі № 760/9481/17, від 09.12.2019 р. у справі № 523/2545/19, від 29.07.2020 р. у справі № 757/22567/20-к, від 16.12.2020 р. у справах № 757/15102/20-к і № 757/29952/20-к, від 12.01.2021 р. у справі № 757/12540/20); (3) спеціальний правовий статус особи, стосовно якої вчинено кримінальне правопорушення, передбачене ст. 369 та ч. 1 ст. 369-2 КК, оскільки в абз. 1 п. 3 ч. 5 ст. 216 КПК зазначається про вчинення одного з указаних у такій нормі кримінальних правопорушень по відношенню до вказаної в ній особи (ухвала Апеляційної палати від 19.12.2019 р. у справі № 761/16104/18); (4) кваліфікація діяння в поєднанні із тяжкими наслідками, які були чи могли бути заподіяні кримінальним правопорушенням, вчинення якого інкримінується особі, оскільки зазначена в першому реченні абз. 2 п. 3 ч. 5 ст. 216 КПК умова наявності постанови прокурора є необхідною умовою віднесення кримінального провадження в кримінальних правопорушеннях, передбачених абз. 1 ч. 5 ст. 216 КПК, до підслідності детективів НАБУ, але не є складовою умови його віднесення до підсудності ВАКС (п.п. 65–84 ухвали Апеляційної палати від 05.03.2021 р. у справі № 757/4965/21- к, від 25.02.2020 р. у справі № 991/890/20, п.п. 11-27 окремої думки від 24.05.2021 р. у справі № 991/2909/21). Тобто встановлення наявності хоча б однієї з таких «альтернативних» умов вказує на відповідність кримінального провадження цьому критерію.

Критерій «сторони обвинувачення»

Крім того, згідно з підпунктом 2 п. 20-2 Розділу XI «Перехідні положення» КПК підсудність ВАКС, передбачена цим Кодексом як суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції та слідчих суддів, поширюється на кримінальні провадження, відомості за якими про кримінальне правопорушення внесені в ЄРДР до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо початку роботи Вищого антикорупційного суду» (22.09.2019 р.), якщо досудове розслідування здійснюється або здійснювалося НАБУ та закінчено прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі — САП). Тобто цей третій критерій стосується не всіх, а лише «старих» кримінальних проваджень, досудове розслідування в яких було розпочато до 22.09.2019 р.

Висновки

Отже, в абз. 2 ч. 1 ст. 32 КПК прямо прописано основний критерій, на підставі відповідності якому з кримінальних проваджень, підсудних за загальним правилом про територіальну підсудність іншим судам, виділяють ті провадження, які відносяться до підсудності ВАКС. Це — «предметний» критерій, відповідність кримінального провадження якому є ознакою, за якою відбувається їх розподіл між ВАКС та місцевими загальними судами.

Такий основний критерій є складним за своєю структурою, оскільки складається з декількох складових критеріїв, відсутність хоча б одного з яких може свідчити про непідсудність кримінального провадження ВАКС. Його елементами завжди є «правова кваліфікація» і «наявність умов», а в кримінальних провадженнях, відомості про кримінальні правопорушення в яких були внесені в ЄРДР до 22.09.2019 р., ще й «сторона обвинувачення». Оскільки ч. 1 ст. 33-1 КПК передбачає, що для з’ясування відноситься чи ні конкретне кримінальне провадження до підсудності ВАКС кожен слідчий суддя, суд повинен перевірити відповідність кримінального провадження одночасно таким двом вимогам: (1) правовій кваліфікації (отримати відповідь на питання «чи кваліфіковано кримінальне правопорушення хоча б за однією з норм закону про кримінальну відповідальність, яку чи відсилку до якої зазначено в ч. 1 ст. 33-1 КПК»); (2) наявності умов (отримати відповідь на питання «чи обставини вчинення такого кримінального правопорушення стосуються хоча б однієї із зазначених у п.п. 1–3 ч. 5 ст. 216 КПК умов»). А в кримінальних провадженнях, розпочатих до 22.09.2019 р., слідчий суддя, суд також має пересвідчитися в тому, хто був і є (3) стороною обвинувачення (отримати відповідь на питання «чи досудове розслідування в такому кримінальному провадженні здійснюється або здійснювалося НАБУ та закінчено прокурорами САП»). Підтверджує це й правозастосовна практика Апеляційної палати ВАКС (п. 16 ухвали від 23.01.2020 р. у справі № 409/1465/16-к, п. 47 ухвали від 05.03.2021 р. у справі № 757/4965/21-к). І якщо кримінальне провадження не відповідає хоча б одному із наведених складових критеріїв (у розпочатих до 22.09.2019 р. — трьом, а в розпочатих зі вказаної дати — двом), то воно не відноситься до предметної підсудності ВАКС. Тож визначення, який саме (вищий спеціалізований чи інший) суд наділений правом розглянути те чи інше питання кримінального провадження, напряму залежить від того, якою є предметна підсудність відповідного кримінального провадження.

Крім того, автор вважає, що зважаючи на п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК, наприклад, слідчий суддя, отримавши матеріали кримінального провадження (клопотання, скаргу), спочатку повинен пересвідчитися в тому, чи воно йому підсудне згідно з правилами предметної, інстанційної та територіальної підсудності (п. 2 ч. 2 ст. 304 КПК). І лише в разі встановлення, що воно йому підсудне, далі переходить до перевірки існування підстав для відмови у відкритті провадження (ч. 4 ст. 304 КПК) чи наявності інших підстав для повернення (п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 304 КПК). Адже у випадку, коли спочатку отримані матеріали будуть перевірені згідно з п.п. 1, 3 ч. 2, ч. 4 ст. 304 КПК, може трапитися ситуація з прийняттям рішення про відмову у відкриті провадження чи про повернення клопотання або скарги неналежним судом, тобто з порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram