Думка експерта
Проблемні аспекти використання сучасної національної юридичної термінології
Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор
Нещодавно у Юридичному Віснику України його шеф-редактор Віктор Ковальський опублікував інтерв’ю, яке він взяв у народного депутата України шести скликань, міністра юстиції у трьох урядах, судді Конституційного Суду у відставці, доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук та члена Венеційської комісії від України Сергія Головатого.
Інтерв’ю актуальне, цікаве, спонукає до роздумів. І все ж окремі висновки його автора у яких висловлені його світоглядні позиції з обговорюваних питань та мають методологічне значення для теорії і практики правовідносин, є спірними і потребують наукового аналізу. Зокрема, це стосується як ініціатив щодо створення «Правничої мови» та запровадження окремих юридичних неологізмів, так і тлумачення змісту окремих юридичних термінів та засади верховенства права.
Аналіз новаторських ініціатив щодо «правничої мови»
Безумовно є продуктивними і заслуговують на підтримку висновки Сергія Петровича щодо того, що складність «мовного питання» в Україні є наслідком історичного минулого, яке століттями супроводжувалось московськими заборонами української мови. Та й у часи незалежності воно «ніколи не було в центрі уваги національних керманичів». Водночас «українська мова завдяки закладеному в ній націєтвірному началу є базовим системотвірним складником української державності та її основою», а тому «загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці, існуванню українській нації та її держави, оскільки мова — це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування» і «саме завдяки тому, що українська мова вижила, стала можливою й самостійна українська держава».
Читайте також: Законність правотворчості як детермінанта соціально-правової держави
Всі ці аргументи дають підстави для висновку, що хоча це може комусь і не подобатись, українська мова безумовно згідно з природним правом є державною мовою, а тому таке ставлення до неї є безвідповідальним. Не випадково, як зазначає автор, для нього питання мови «ніколи не було другорядним», а свідченням цього є те, що минулого року вийшла друком його третя книга — «Щодо мови правничої».
А в зв’язку з цим і виникає питання оскільки назва цієї книги дає підстави для висновку про намагання її автора бути ініціатором створення якоїсь особливої «правничої мови». Але чи є у цьому потреба і чи не суперечить це ідеології та методології правовідносин, які орієнтують на те, що і нормативне їх регулювання, і самі вони повинні здійснюватись згідно з «державною», тобто — національною літературною мовою. Тим більше, що й сам автор зазначає, що «мова юриста має відповідати стандартам української літературної мови й не суперечити здоровому глузду». А оскільки вона є державною мовою, то «не може бути такого, щоб в органах державної влади готували документи, які не відповідають її стандартам за всіма канонами — і за лексикою, і за синтаксисом».
Що ж до «корпоративних» мов, то з урахуванням демократичних засад суспільних відносин, в окремих соціальних групах вони функціонують. Але оскільки стандартам української літературної мови будь-які варіанти корпоративних засобів спілкування суперечать, і фактично є не мовою, а відповідним побутовим жаргоном, то у загальнодержавному значенні вони використовуватись не повинні.
А урахування цих аргументів дає підстави для висновку, що ініціативи щодо запровадження якихось особливих професійних мов, а тим паче й зведення української мови до якоїсь окремої — ремісничої мови, якщо навіть й назвати її «правничою мовою» є безпідставними. І зовсім інша справа — спеціальна фахова термінологія, без якої у кожному із видів професійної діяльності просто не обійтись.
А терміни — це слова (словосполучення), що використовуються в окремих спеціально організованих сферах суспільних відносин, якими позначаються конкретні об’єктивні реалії. Їхніми загальними ознаками є: 1) спеціалізована належність (техніка, медицина, юриспруденція тощо); 2) об’єктивна адекватність, точність і смислова однозначність відображення суті позначуваними ними явищ; 3) логічна узгодженість з іншими родовими термінами; 4) професійний рівень практичного їх застосування тощо.
От тому й юридичні терміни є узагальненою адекватною назвою конкретних юридичних реалій і відзначаються точністю, однозначністю та функціональною стійкістю їхнього смислу. Основними вимогами, яким вони повинні відповідати і насамперед ті, що використовуються у юридичних актах, є: 1) адекватне тобто таке, що відповідає дійсності, точне і однозначне відображення змісту позначуваних ними реалій; 2) неприпустимість використання багатозначних і нечітко сформульованих термінів; 3) використання їх у їхньому прямому і загальновідомому смислі; 4) застосування у них загальновизнаних і стійких слів і словосполучень; 5) простота і доступність розуміння їхнього змісту; 6) стійкість і стабільність в їх застосуванні, тобто збереження свого особливого змісту у кожному їх застосуванні; 7) їхня милозвучність і стилістична правильність; 8) відмова від застосування застарілих і таких, що активно не використовуються в літературній мові слів і словосполучень, канцеляризмів, словесних штампів тощо; 9) принципова неприпустимість використання термінів у переносному значенні; 10) відмова від надмірного використання термінів-абревіатур і скорочень утворених із двох і більше слів; 11) у разі словотворення для єдності термінології близьким за змістом юридичним поняттям надаються по можливості однокореневі найменування, наприклад: право — правий, правота, правовідносини, правосуддя, правознавство, правоздатність, правило тощо; 12) максимальна лаконічність їхнього формулювання тощо.
Читайте також: Правовий висновок Верховного Суду: генеза поняття та особливості застосування
А якщо суспільні відносини і засоби спілкування у них, а особливо засоби спілкування в окремих професійних сферах, постійно розвиваються, то проблема їх вдосконалення та уточнення змісту використовуваних при цьому термінів була і буде актуальною. Все це стосується і юридичної термінології. Але запровадження у неї термінів, які суперечать загальновизнаним вимогам, є дискусійним. Саме тому цей процес потребує не царського указу — «Отнынє…». І немає значення — це акт Конституційного Суду, Президента, Верховної Ради чи міністра юстиції, оскільки сама логіка цих правовідносин орієнтує на те, що ці питання потребують: 1) їх ретельного наукового аналізу та обґрунтування; 2) обговорення його результатів професіоналами у цій царині; 3) визнання їх професійним загалом. А ігнорування цієї процедури є лише свідченням адміністративного самодурства у цих питаннях.
Окремі приклади проблемного тлумачення сучасної національної юртермінології
От тому привертає увагу те, що, як зазначає Сергій Петрович, «ще в травні 1990 року гурт рухівців створив Асоціацію українських правників, які тоді вперше повернули до вжитку питомо українське слово «правник», увівши його до назви заснованої ними організації». Акцентує він увагу й на терміні «правознавство», зазначаючи, що хоча його й знають усі, але те, що його синонімом є слово «правництво» обізнані хіба що лише мовознавці. Нагадує автор і про те, що в 2006 році, коли він втретє був міністром юстиції, поталанило повернути до життя слово «судівництво», яке тоді застосували у назві президентського указу, яким затвердили «Концепцію вдосконалення судівництва задля утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів». А в її тексті пояснили, що «цей термін є загальним поняттям, яким позначається вся система судоустрою і судочинства, що відповідає однослівному англійському «judiciary».
Що ж до інших проблемних аспектів сучасної юридичної термінології, то, на думку автора, їх найвиразнішими прикладами є «іменник «право» і прикметник «правовий» щодо яких в українських словниках навіть не згадується, що слово «право» корелюється з «таким його первинним і серцевинним смислом як «справедливість». Тим паче, що воно «було застосовним ще в староукраїнській мові. А прикметника «правовий», як нормативного — в українській мові не було аж до 1948 р. у якому в Москві (!) був виданий Російсько-український словник, де вказувалося, що українським відповідником до російського «правовой» буде «правовий». Водночас у нашій мові від ХІІІ ст. до 30-х років ХХ ст. послуговувалися не одним, а двома питомо українськими словами — правний і правничий».
Слушно нагадує Сергій Петрович й про те, що в наступному році ми відзначатимемо 100 років, як у Києві вийшов друком Російсько-український словник правничої мови за редакцією академіка Агатангела Кримського. А щодо значення цього словника, то характеризуючи його як «цінну пам’ятку нашої культури», Іван Огієнко, зазначав, що: «це великої ціни праця не тільки для спеціалістів, а й для кожного українського інтелігента». Але прикрим є те, що згодом цього словника визнали «буржуазно-націоналістичним» і знищили. А у ньому констатується, що українськими відповідниками до російського «правовой» є слова «правний» і «правничий», уживані залежно від контексту (правна сила і правнича мова). От тому «питомо українського прикметника «правний» доконче треба повертати в ужиток у тих випадках, коли його утворено від іменника право у значенні справедливість.
Варто зазначити, що в цілому перераховані ініціативи є цікавими, але все ж це не означає, що вони є бездоганними, а тому ними в наказному порядку конче потрібно замінювати загальновизнані в Україні юридичні терміни. Взяти хоча б слово «правник», яким по суті намагаються замінити слово «юрист». Адже «юрист» хоча й латинського походження, в українській термінології воно стало настільки звичним, що «правник» звучить вже зовсім екзотично. А якщо ця ініціатива означає відмову від іноземної термінології взагалі, то тепер всім словам іноземного походження потрібно шукати заміну, що є і недоцільним, і практично неможливим.
Сумнівною є й пропозиція автора слово «правознавство», замінити словом «правництво». Адже «правознавство» утворене від слів «право» і «знання», а тому означає вчення про право, а правництво скоріше за все утворене від слова «правити», а тому в контексті юридичних реалій не означає нічого.
Хибними є й тлумачення автором слова «судівництво» яке, як він зазначає, «є поняттям, яким позначається вся система судоустрою і судочинства, що відповідає однослівному англійському «jdiciaru». Адже тут не враховується, що: 1) слово «судівництво» побудоване за аналогією з побудовою слів «бджільництво», «рільництво» тощо, що є спірним; 2) прив’язувати це слово до англійського «jdiciaru», яке означає «судове право», якого в Україні немає, або «judicial», яке означає «судовий», є помилкою в перекладі цих слів; 3) у слові «судівництво» вбачати «всю систему судоустрою і судочинства», означає не враховувати того, що: а) згідно з національною доктриною теорії права судоустрій є предметом конституційного права, яке є галуззю матеріального права, а судочинство — предметом різних галузей процесуального права; б) судочинство діяльністю судів не обмежується й виходить за її межі, а тому поєднання предметів цих галузей права в одній категорії «судівництво» є порушенням наукознавчих настанов, щодо розмежування предметів окремих галузей права; в) з цих же причин, хоча ініціативи створення «судового права» в Україні й обговорюються, підтримки вони не знаходять, а втім, якщо така галузь права й буде створена, то вона й отримає назву «судове право», а не «судівництво»; 4) важливим є те, що й англійські «jdiciaru» — «судове право» або «judicial» — «судовий», ні поняття «судоустрій», ні поняття «судочинство», ні поєднання цих понять в одному слові «jdiciaru», не означають; 5) а якщо врахувати, що категорія «судочинство» в англійській мові позначається словами «Legal procedure», «Legal proceeding», то стає очевидним і те, що поєднання категорій «судоустрій» і «судочинство» у слові «судівництво» є непорозумінням.
Читайте також: Сергій Головатий: «Мова юриста має відповідати стандартові літературної української мови і не суперечити здоровому глуздові»
Що ж до іменника «право» і прикметника «правовий», то в українській мові вони є звичними і вимогам, яким повинні відповідати юридичні терміни не суперечать. А що колись як синоніми слова «правовий» використовувались слова «правний» і «правничий», то — можливо, але оскільки у юридичній термінології вони «не прижилися», то з часом про них забули, і на сьогодні вони є архаїзмами.
Ототожнення змісту категорій «право» і «справедливість» є хибним
А от щодо того, що «в українських словниках не згадується про те, що слово «право» корелюється з «таким його смислом як «справедливість», то в національній теорії права це пояснюється в рамках проблеми співвідношення законності і справедливості. І, зокрема, вважається, що основою законності є справедливість, оскільки кожен закон ухвалюється і застосовується (принаймні повинен) як вимога справедливого підходу до вирішення певного питання. А дотриманням законності стверджується й соціальна справедливість.
Але якщо законність — це правова категорія, то справедливість є категорією моралі, яка втілює в собі уявлення людей про добро і зло, честь і совість, про міру відповідальності людини за свої вчинки. А її сутність полягає у встановленні відповідності між намірами, можливостями та результатами дій людей, зіставленні дій і результатів одних з діями та результатами інших, що можливе на основі наявної в конкретному суспільстві ієрархії цінностей. Але там, де відносини врегульовуються і правом, і мораллю одночасно, можливі такі варіанти взаємодії законності та справедливості: 1) повний їх збіг, наприклад, передбачені законом суворі покарання за тяжкі злочини, визнаються й справедливими; 2) частковий їх збіг у разі, коли законність дотримана, але рішення, ухвалене на підставі закону, одними сприймається як справедливе, а іншими — як не зовсім справедливе; 3) коли законність дотримана, але сприймається як формальність, що перешкоджає досягненню справедливості; 4) коли законність і справедливість суперечать одне одному, що трапляється у разі, коли закон явно застарів, але ще не скасований і повинен застосовуватись всупереч здоровому глузду.
Водночас з погляду сучасної ідеології правовідносин в умовах правової держави співвідношення законності і справедливості повинне наповнюватись новим змістом. З одного боку, зміст законів та порядок їх ухвалення і внесення змін та доповнень до них повинні сприяти тому, щоб не виникало можливості протиставлення законності і справедливості, а з другого — застосування законів також має здійснюватись без «відхилень» від закріплених у них вимог.
Що ж до практичного аспекту цієї проблеми, то з урахуванням того, що висновки щодо справедливості або несправедливості завжди є суб’єктивними оцінними судженнями, то підставою для ухвалення юридичних рішень вони непридатні. водночас учасники правовідносин мають бути впевнені, що справедливими є тільки законні рішення та вчинки, а будь-яке порушення закону, чим би воно не мотивувалось, з погляду справедливості, виправданим бути не може.
Та й згідно з ст. 1 Статуту ООН, хоча принцип справедливості й визнається основою мирного врегулювання міжнародних спорів і повинен використовуватися разом з принципами міжнародного права, все ж до принципів цього права він не належить. А це означає, що він є світоглядною філософською категорією морально-правової і соціально-політичної свідомості, за допомогою якої суспільна діяльність оцінюється з погляду належного. Водночас оскільки зміст поняття соціальної справедливості основним принципам права не суперечить, то його цінність полягає у тому, що авторитет і дотримання правових норм в учасників правовідносин тим вище, чим ґрунтовніша їхня переконаність у їхній справедливості.
Все це й дає підстави для висновку, що ототожнення змісту категорій «право» і «справедливість» і використання їх як синонімів є помилковим.
Верховенство права як один із «каменів спотикання» українських правознавців
Особливої уваги в аналізі цього інтерв’ю заслуговує проблема сучасного розуміння і тлумачення українськими правознавцями засади верховенства права. Не випадково вже саме питання В. Ковальського було сформульоване так: «Чи не здається Вам, що цей принцип перетворили в політичну презумпцію, спираючись на яку можна потрапити в своєрідний дефолт, що позитивного результату досягти тут неможливо?». А С. Головатий сказав: «ще у 2006 році я видав працю «Верховенство права» в трьох томах, яку писав ґрунтуючись на наукових джерелах зарубіжних авторів із тієї частини світу, де й зародилося поняття, яке англійською позначили як «Rule of Law». Проте згодом я визнав, що моя пропозиція вважати його українським відповідником «верховенство права», була помилковою. Але тоді було невтямки (й не лише мені), що «the rule of law» — це ідіоматичний вислів, тобто той, що не має дослівного перекладу. Тож, коли ми працювали над текстом Конституції, з його перекладом також помилилися, бо в англійській мові слово «rule» не має значення «верховенство», а його відповідником тут є «supremacy».
Важливим є й те, що словники української мови слово «верховенство» тлумачать як «панівне становище, домінування, переважний вплив кого, чого-небудь». Та й у системі права часто використовуються такі конструкції як: «верховенство конституції» (стосовно актів нижчого рівня), «верховенство закону» (стосовно підзаконних актів), «верховенство права ЄС» (стосовно національного права держав-членів ЄС) тощо. А Rule of Law не про ієрархію. Ним позначається філософська ідея заперечення свавілля політичної влади людей: як антитезу до Rule of Man. От для того, щоб передовсім унеможливити або протистояти цьому, має бути Rule of Law — себто влада права, а не людини. А влада права — коли право як справедливість, що українською мовою позначається як правовладдя, а не тиранічне самовладдя.
Зміст терміна Rule of Law Венеційською комісією розкрито у двох документах: «Доповідь про правовладдя» (Report on the Rule of Law, 2011 р.) та «Мірило правовладдя» (Rule of Law Checklist, 2016 р.). А з них чітко проступає, що тут не про «вище ієрархічне становище норм позитивного права — одних над іншими. Тут ідеться про конкретні критерії, за якими можна визначити, чи політичну та юридичну системи в тій чи іншій країні сконструйовано так, що вони унеможливлюють не лише диктатуру, а й автократію — за наявності повноцінного інструментарію всього того (доктрини, принципи, інституції, механізми і процедури), що забезпечує непорушність людської гідності. А це і є досяжним ідеалом справедливості в суспільстві. От тому уже в книзі — «Щодо мови правничої» — я запропонував нову, десовєтизовану, структуру значень слова право, де на найперше і найвище місце поставив значення: справедливість.
Підсумовуючи цю аргументацію слід визнати, що й вона не безспірна. Зокрема: 1) поняття «право» у ній зводиться лише до права в об’єктивному розумінні, що свідчить про те, що світогляд її автора базується на позитивістському праворозумінні у якому право з правовими актами ототожнюється, що з ідеєю верховенства права є несумісним; 2) змісту поняття «право» він не розкриває, але ототожнює його зі змістом поняття «справедливість», ігноруючи те, що воно є не юридичною, а морально-етичною категорією, а тому висновок про її наявність або відсутність завжди є суб’єктивним оцінним судженням і підставою для юридичних рішень бути не може; 3) від терміна «верховенство права» він фактично відмовляється, але, запроваджуючи неологізм «правовладдя», таким чином стверджує ідею панування не людини, а права над людиною; 4) навіть не згадуючи про те, що у національній теорії права категорія «право» тлумачиться в об’єктивному і в суб’єктивному розумінні, він, таким чином: а) ототожнює право лише з його джерелами; б) навіть не згадує він і про обов’язки, ігноруючи юридичну аксіому щодо того, що «немає прав без обов’язків і немає обов’язків без прав».
Що ж до причин таких висновків, то вони є відображенням традиційного позитивістським праворозуміння яке з сучасним європейським, тобто — природно-правовим праворозумінням не корелюється, що зумовлюється низкою обставин.
Зокрема, хоча визнання верховенства права є прогресивним кроком у розвитку правовідносин, але одна справа це визнати, а інша — втілити у життя. Тим паче в умовах, коли юридичних неофітів переконували у тому, що право — це висловлена у формі закону воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя, або що право — це система встановлених і охоронюваних державою загальнообов’язкових, формально визначених норм, якими регламентовані суспільні відносини, то на цих уявленнях й формувалося національне праворозуміння.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
