Профілактичний потенціал кримінального законодавства: реальне та віртуальне

«Люди не схильні боятися одного й того ж
протягом тривалого часу».
Інформація для роздумів,
як говорили в одному відомому фільмі

Останнім часом проблеми реформування кримінального законодавства в Україні, як відомо, набувають певної сталості. Але положення, які пропонуються, достатньо часто мають дуже широку панораму. Багато в чому це пов’язано з тим, що дослідники цієї проблеми є «апологетами» різних теорій щодо сутності цього законодавства та його функцій, починаючи від надання йому надприродних функцій і закінчуючи абсолютно спрощеним його тлумаченням. Свої міркування стосовно напрямків реалізації кримінального законодавства висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, заслужений діяч науки і техніки України Євген Львович СТРЕЛЬЦОВ, член робочої групи з розвитку кримінального права Комісії по правовій реформі при Президентові України.

Про видиме (формальне визначення)

Кримінальне законодавство становить Кримінальний кодекс України (далі — КК), який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч.1, ст. 3 КК) та представляє собою систему правових норм, якими встановлюються: заборона на вчинення винного діяння, покарання за порушення цієї заборони, обмежувальні заходи, інші заходи кримінально-правового характеру державно-правового впливу на правопорушника, включаючи звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Це дозволяє кримінальному законодавству регламентувати охорону найбільш важливих соціальних цінностей від кримінально-протиправних посягань та запобігати кримінальним правопорушенням (ч. 1 ст.1 КК). Для здійснення таких заходів КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК). Це отримує своє законодавче закріплення у кримінально-правових нормах, з яких складається КК. Кримінально-правові норми, як відомо, носять обов’язковий характер та мають у своєму формальному (зовнішньому) вигляді, не розвиваючи існуючи дискусії про структуру правової норми, диспозицію і санкцію. Так, у загальному вигляді у кримінальному законодавстві існує багато різних за своїм змістом і структурою норм. Для Загальної частини це, образно кажучи, «норми путівники», «норми-довідники», «норми-методички», які визначають вихідні — загальні положення цієї галузі законодавства, відображаючи при цьому в загальному плані положення Конституції України, правові принципи і положення норм міжнародного права. Тому незалежно від того, про яке конкретне суспільно небезпечне діяння і яке покарання за його вчинення йде мова, для правильного розуміння змісту конкретних кримінально-правових норм і їх застосування важливо виходити із цих загальних «передумов» кримінального законодавства. Водночас, якщо розглядати кримінально-правові норми Особливої частини, тобто тієї частини, яка по суті дає загальну характеристику всьому кримінальному законодавству, визначаючи тим самим його зрозумілу «особистість», то в цих нормах диспозиція і санкція є обов’язковими. Доречи, розуміння цього дає зрозумілу відповідь на важливе питання: кримінально-правові норми яких частин цього законодавства — Загальної чи Особливої — потрібно удосконалювати в першу чергу? Продовжуючи попередні думки, скажемо, що, в свою чергу, у диспозиції кримінально-правової норми закріплюється конкретний склад (законодавча формула) кримінального правопорушення, наявність якого у суспільно небезпечному діянні винної особи виступає підставою кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), з усіма передбаченими наслідками, які визначаються вже у санкції. Таким чином, як ми бачимо, у зовнішньому формальному вигляді у цьому законодавстві все виглядає взаємно пов’язаним та зрозумілим: кримінальне законодавство — КК — кримінально-правова норма — диспозиція — склад кримінального правопорушення — кваліфікація — санкція — покарання та ін.

Про «невидиме» (змістовне визначення)

Водночас, в цьому, зовні зрозумілому ланцюгу, є і складні «невидимі» аспекти, які багато в чому пов’язані зі змістовним наповненням практично всіх зазначених складових цього ланцюга. Говорячи про це на, умовно кажучи, «зрозумілому» рівні, потрібно визначити: соціальні цінності, які потребують правової охорони, та виділити з них ті, які потребують саме кримінально-правової охорони; встановити («описати») діяння, які реально посягають саме на ці цінності; ознаки, які характеризують особу, яка вчиняє такі дії; психологічне ставлення такої особи до здійснюваних нею діянь; обставини, які можуть «погіршити» або «пом’якшити» характеристики такого діяння; покарання та інші «адекватні» заходи державної «реакції» на такі дії; заходи, які за певних умов можуть пом’якшити настання кримінальної відповідальності або її реалізацію та ін. До цього потрібно обов’язково додати нормативне регламентування реалізації кримінально-правових заходів, зокрема, кримінально-виконавчої системи. «Поєднання» видимих та невидимих складових дає змогу (повинно дати змогу) виконувати кримінальному законодавству ті завдання, які на нього накладаються. Кажучи про це, потрібно підкреслити, що реалізація таких намірів — це складна державна діяльність, що породжує труднощі у якісному наповненні кримінально-правових форм, які притаманні не лише нашій державі.

Про складне (детермінованість діянь)

Положення стосовно характеристики сукупності кримінально протиправних посягань (в загальному або видовому вигляді), які будуть висловлені у цьому розділі, характерні також не тільки для нашої держави, а є присутніми, в тому чи іншому прояві у будь яких державах (як формалізованій системі суспільства або формі політичної організації суспільства), в тому числі і розвинутих. Сукупність таких діянь являє собою певну соціальну сутність: структурність, системність, динамічність, організованість, професіоналізм, соціальну (вертикальну і горизонтальну) мобільність, свою ідеологію (звичаї, традиції) та ін. Зарубіжні фахівці у такій сукупності в загальному плані виділяють декілька основних груп таких діянь. Це — так звані «злочини без потерпілого», коли кримінально-правові норми порушують саме «виконавці-жертви» можливої шкоди, наприклад, зловживання, в першу чергу, тяжкими наркотиками; проституція або участь у азартних іграх у країнах, де такі дії заборонені або ліцензовані. Ще одна група — це кримінально-протиправні діяння, які вчиняються в «пориві пристрасті», і багато в чому пов’язані з особистими характеристиками, наприклад, каліцтва в бійках, вбивства з ревнощів, помсти чи образи, зґвалтування та ін. Причому, як з’ясовується, кількість діянь з цієї групи не особливо «залежить» не тільки від «міцності», а й навіть наявності примусового контролю, в тому числі і кримінально-правового. Цікавим історичним свідченням цього є події у Данії, в якій представники націстського уряду в 1944 році з боязні підтримки місцевими правоохоронцями представників війська союзних держав антигітлерівської коаліції, які вже висадилися у цій країні, заарештували або відсторонили всю поліцію і майже на рік залишили країну без необхідного контролю над злочинністю. При цьому виявилося, що число побутових вбивств і сексуальних злочинів залишилося приблизно на тому ж рівні, але, в той же час, майже у десять разів зросла кількість злочинів третього типу, до яких відносять економічні злочини, в першу чергу, злочини проти власності (Рендалл Ко́ллінз). Можна сказати, що це є характерною картиною сутності та загальних показників усієї сукупності кримінально протиправних посягань та їх видів, які, з тими чи іншими уточненнями, є достатньо схожими практично для всіх держав, в тому числі і для України. Більш того, вважається, що загалом наявність суспільно небезпечних, в тому числі і кримінально-протиправних, діянь є закономірним та соціально необхідним явищем суспільного життя, яке не тільки має напрямки свого функціонування, а й певне, так зване соціальне «призначення». Безумовно, достатньо критично оцінюючи думку, яка витікає з попередньої, про те, що «надії на повне викорінення злочинності (так само, як війн, насильства, соціальної нерівності та ін.) давно згаслі» (М.С. Розов), в той же час, це в черговий раз дає підстави тезисно визначити окремі важливі положення. По-перше, бажаємо ми того чи ні, але можливо стверджувати, що певні види суспільно небезпечних діянь, наприклад, в сфері економіки, багато в чому пов’язані (найбільш обережний термін) із сутністю тих процесів, які відбуваються у конкретній державі (групі держав). По-друге, за таких умов наміри застосування кримінального законодавства повинні обов’язково враховувати наступні принципові обставини: якщо детермінанти сукупності суспільно небезпечних діянь (в цілому або на видовому рівні) знаходяться «поза» або навіть «вище» цього законодавства та його можливостей, то потрібно раціонально ставитись до того, а чи зможе воно «виконати» покладені на нього завдання, і які це завдання: реальні чи «замріяні»? По-друге, наголошував, наголошую та буду наголошувати на тому, що кримінальне законодавство повинно розглядатися тільки у якості останнього засобу (ultima ratio) в державному інструментарії впливу на суспільно небезпечні діяння. Спроби (намагання) створити з цього законодавства так звану «чарівну лампу Аладіна» не тільки ніяк не допоможе у вирішенні складних соціально-негативних проблем, а й може «просто» дискредитувати відповідну державну політику з усіма зрозумілими наслідками.

Про необхідність «шанування»

Критично ставлячись до існуючої переоцінки можливостей кримінального законодавства, водночас розуміючи необхідність цієї галузі та підтверджуючи своє «шанування» до нього, проаналізуємо наступне. Для функціонування держави, еволюції суспільства, розвитку особистості необхідно, в загальному розумінні, встановлення і регулювання відповідного правопорядку, його охорона від правопорушень. Найнебезпечніші правопорушення, які в силу різних причин такими визнаються, «належать» кримінально-правовій сфері. В цілому, діяльність цієї сфери регламентується різними галузями законодавства такого напрямку, але основним, системоутворюючим у визначенні основних положень, властивих цій сфері, в першу чергу, пов’язаних з визнанням або невизнанням конкретного діяння предметом «інтересу» цієї сфери, є кримінальне законодавство. Така помірно-традиційна позиція, яка не викликає суттєвих заперечень, в цілому є загально погодженою. Крім цього, ще декілька суттєвих характеристик, які підкреслюють його «особливість». Почати потрібно з нагадування, що це законодавство у різному вигляді «супроводжує» людство з моменту появлення певних ознак державності у конкретній людській спільноті, коли індивідуальна кара за вчинення «небажаних» діянь почала замінюватися на так зване соціальне покарання за діяння, які небезпечні для усіх. Далі, протягом всього свого розвитку людство намагається (більш чи менш успішно), з урахуванням «особливостей» інших галузей законодавства, забезпечити розумне поєднання можливостей кримінального законодавства з можливостями інших галузей для пошуку (вірогідності пошуку) «усереднених» («погоджених») засобів правового виливу на суспільне життя. При цьому, що теж важливо підкреслити, будь яке законодавство «відчуває» додаткові складнощі, які відбуваються під час суспільних реформ, але кримінальне законодавство, на мою думку, особливо, бо саме воно повинно так би мовити в нових умовах визначати, які вчинки/діяння вважаються забороненими, а які — такими не вважаються.

В зв’язку с цим виділимо ті принципові ознаки та характеристики, які притаманні цьому законодавству на всьому довгому протязі його існування та які повинні враховуватися і зараз. Почати потрібно з публічності цього законодавства, тому що ця характеристика кримінального законодавства останнім часом ставиться під якісь «сумніви». Але для підкреслення його «відвертої» публічності потрібно нагадати «підстави» виникнення цього законодавства. Вони полягають у тому, що саме необхідність відмови від приватної «помсти», яка існувала, та заміну її суспільним покаранням, яке повинне було забезпечити суспільно-громадську справедливість, підкреслює саме публічний характер цього законодавства. Тому, починаючи з моменту виникнення цього законодавства та протягом всього його існування, включаючи і сучасний період, воно охороняє найбільш важливі соціальні цінності (суспільні відносини), керуючись при цьому, в першу чергу, загальнодержавними інтересами. Водночас, в існуючій системі права є достатня кількість галузей, які, на відміну від кримінального законодавства, регулюють (захищають) приватні інтереси. Крім того, спроби удосконалення кримінального законодавства, які, особливо, в останній час, мають достатньо перманентний характер, пов’язані зі спробами внесення відповідних змін щодо співвідношення методів цього законодавства. Але, по-перше, такі думки не є безапеляційними, а, по-друге, навіть уточнення деяких «внутрішніх» положень не повинно впливати на вихідну природу кримінального законодавства. Воно мало і має, і це підкреслюють теоретики права, саме в силу своєї публічності, змогу вибудовувати саме ієрархічні відносини суб’єктів відносин і відповідну субординацію правових положень; містить в своєму складі переважно директивно-обов’язкові норми; надає (повинно надавати) нормативно-орієнтовний, багато в чому профілактичний, характер своєму впливу ін. (М. М. Марченко). Публічний характер цієї галузі законодавства також підкреслює те, що воно за своєю сутністю має каральний (суто примусовий) вплив. Так, існують судження, що це законодавство має (повинно мати), в першу чергу, відновлюваний характер правового реагування. Але погодитись с таким виділенням його якостей, особливо, у якості основних, дуже складно, бо, як відомо, існує, наприклад, низка видів кримінальних правопорушень, в першу чергу, проти життя, проти здоров’я, проти статевої свободи та ін., шкоду від яких відновити взагалі неможливо (наприклад, при вбивстві, заподіянні інвалідності та ін.). Також, продовжуючи його характеристіку, можливо виділити особливу (підвищену) нормативність цього законодавства, яке становить «тільки» КК (ч.1 ст. 3) і ніякі інші закони або нормативно-правові акти, які можуть виступати його підвалинами, але не можуть вважатися «безпосереднім» кримінальним законодавством. Це свідчить, про те, що, на мою думку, найбільш жорстка реакція держави на суспільно небезпечні вчинки визначена та систематизована у одному кодифікованому законодавчому акті без «розпилення» відповідних кримінально-правових положень в декількох (безлічі) нормативно-правових актах, тобто одного письмового джерела, образно кажучи, достатньо для того, щоб прийняти будь яке рішення з конкретного кримінального провадження. Сукупність цих ознак та характеристик притаманні, тою чи іншою мірою, кримінальному законодавству у будь якій країні, і тому спроби надання йому так званої «трансгендерності» («вихід за межі своєї статті») викликає певні заперечення.

Водночас, без шкоди його публічному визнанню, у кожній державі (групи держав) існує «свій» підхід до визначення сутності цього законодавства. Так, протягом багатьох століть існують два основні визначення його змісту. Це: або кримінальне законодавство — від англійського «crime» — злочин, тобто «законодавство про злочин» (criminal law). Або це «законодавство про покарання» — від англійського «penal» — покарання (penal law). Така диференціація у визначенні та розумінні існує в багатьох державах, поза визначення цих понять на національних мовах, що, так би мовити, вказує, чим воно «займається» в першу чергу: суспільно небезпечним діянням (кваліфікація), або — наслідками його вчинення (покарання). Саме це потрібно враховувати, переходячи до питання профілактичного потенціалу кримінального законодавства.

Але спочатку декілька загальних тез стосовно цього законодавства. Так, незважаючи на те, що, як вище вказувалось, це законодавство є одним з найдавніших соціально-нормативних регуляторів і, як вважав цивіліст професор Ю.С. Червоний, який, вірогідно, дотримався атеїстичної позиції щодо походження людини, коли наші пращури ще сиділи на деревах, і одна мавпа забрала банан у іншої, з’явилося цивільне та кримінальне законодавство, має багато характеристик, які з різним ступенем «напруження», достатньо постійно обговорюються. Дискусія торкається навіть основних «показників» цього законодавства, зокрема, предмета, метода, завдання, цілі та ін. Стосується це і функцій цього законодавства. Тому не продовжуючи цю дискусію, однак кажучи про функції цього законодавства, можливо сказати, що основних є, на мою думку, дві: охоронна (захисна) та профілактична. Все інше, на мою думку, — певна інтерпретація цього.

Щодо профілактичних «здібностей»

Необхідність аналізу цієї проблеми підтверджується загально відомим правилом, відповідно до якого краще попереджувати суспільно небезпечні діяння, ніж карати за них (Чезаре Беккаріа). Безумовно, потрібно враховувати, що є різні підходи до визначення сутності профілактичних заходів та кримінології як соціолого-правової науки, яка вивчає злочинність, особу злочинця, причини та умови злочинності, шляхи і засоби її профілактики. Заходи щодо профілактики кримінально протиправних посягань плануються (здійснюються) в межах системи кримінального правосуддя (що є більш характерним для нас), або за межами цієї системи (що більш характерно, наприклад, для англо-американських профілактичних заходів). Безумовно, тут теж є багато питань, які постійно обговорюються, починаючи навіть від загальної назви таких заходів. Але у достатньо традиційному вигляді профілактикою кримінальних правопорушень вважається система заходів, що вживаються державними органами, громадськими організаціями, представниками влади та іншими особами, які спрямовані на запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень особами, які раніше вчинили такі діяння (спеціальна превенція) та їх майбутню ресоціалізацію; на запобігання вчинення кримінальних правопорушень будь якими особами (загальна превенція); впливу на процеси, які в тій чи іншій мірі детермінують наявність кримінальних правопорушень та «схиляють» (можуть «схилити») до їх вчинення. Також, в першу чергу, саме загальні соціальні заходи щодо профілактики кримінально протиправних посягань закріплені й у загальних міжнародних програмах профілактики правопорушень (див., наприклад, Керівні принципи Організації Об’єднаних Націй щодо попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядські керівні принципи). Прийнято резолюцією 45/112 Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1990 року).

При цьому, аналізуючи цю функцію, не часто виділяють ту роль, яку відіграє (повинно відігравати) у таких заходах кримінальне законодавство. Але, на мою думку, це дуже важливе питання за низкою суттєвих причин. По-перше, на чому я постійно наголошую: потрібно розрізняти загально державні цілі та засоби впливу на кримінально протиправні посягання та ті «особисті» більш локальні можливості, які покладає держава на кримінальне законодавство. Тому профілактика суспільно негативних явищ та вчинків (або хоча б утримання їх на мінімально допустимому рівні), в тому числі і кримінальних правопорушень, є однією з основних, якщо не основною ціллю функціонування держави.

Водночас, таке завдання достатньо часто покладається й на кримінальне законодавство. Погоджуючись з тим, що таке рішення має необхідні підстави, в той же час потрібно враховувати, що «здібності» реальні (не проголошенні) кримінального законодавства щодо цього потребують їх реального сприйняття та розуміння. Безумовно, порівнюючи можливості кваліфікації суспільно небезпечних діянь та покарання, яке може бути призначене за їх вчинення, загальну перевагу у профілактиці таких діянь відіграє (повинно відігравати) покарання (інші заходи кримінально правового характеру). В західних країнах в останні роки саме на покарання, його зміст та цілі, інші ознаки звертається все більше уваги. Наприклад, основною функцією покарання у Великій Британії та США вважається не відновлення справедливості та ресоціалізація правопорушників, а досягнення загальної та спеціальної превенції (А.Л. Гурінска). Практично також до цього відносяться і в європейських державах (Амедео Коттино). В цілому, простежується тенденція трансформації інституту покарання (в загальному розумінні) з так званого засобу реагування на суспільно небезпечні діяння на превентивний механізм, в зв’язку з чим на більш значному рівні все частіше використовується термін «превентивна юстиція» замість терміну «кримінально-правова юстиція». Це складна багатопланова проблема, тому що загалом в її основі знаходиться спроба чергового переосмислення детермінантів реальної наявності всього масиву суспільно небезпечних діянь, у зв’язку з чим події, які відбуваються в сучасному суспільстві наразі, все частіше розглядаються як трансформація його в «суспільство ризику», і саме тому кримінально-правові заходи все частіше розглядаються як засоби безпеки, під якими розуміють не стільки заподіяння так званої соціальної шкоди конкретному правопорушнику, скільки усунення тієї загрози, що нависла над державами, державою, суспільством або над окремими людьми (М. В. Щедрин). Розуміючи допустимість такої теорії, що, доречи, також заперечує наявності «трансгендерного» характеру у цього законодавства та в черговий раз підкреслює публічність кримінально-правових заходів. Але це дає змогу диференціювати профілактичні заходи, які має держава для цього, зокрема у сфері кримінальної юстиції, в тому числі завдяки її складовим, в тому числі і кримінальному законодавству. Тому, знову вже про звичне: не слід змішувати загально-профілактичні цілі держави та ті «наміри» та «можливості» такого характеру, які можуть бути реально віднесені суто до кримінального законодавства. Тому коротко зосередимо увагу саме на профілактичних можливостях кримінального законодавства.

Перший напрямок — це те, що йменується загальною профілактикою. У цьому напрямку кримінальне законодавство відіграє основну роль, яка полягає в тому, що текст кримінального закону (кримінально-правової норми) у повному вигляді визначає, що заборонено вчиняти, та які заходи передбачені за порушення цієї заборони; повинен надати будь якій особі («пересічній» або правнику) чітке (за можливістю) уявлення про оцінку такого діяння державою, з усіма закріпленими примусовими наслідками. Це, на мою думку, не «відокремлена» виховна функція. Так, наявність такого тексту передбачає вплив на свідомість, скоріше, на правосвідомість конкретної особи та/ або певних груп та/або всього населення з метою «утримання» особи (населення) від вчинення кримінальних правопорушень, що досягається (планується досягнути) за рахунок здійснення інформаційно-правової діяльності. Таке доведення тексту кримінально-правової заборони до відомостей конкретної особи, групи осіб, всього населення може відбуватися по-різному. Це може бути особисте ознайомлення з таким текстом, можуть бути лекції або співбесіди, які проводять інші особи чи навіть офіційні застереження стосовно осіб, які вважаються спільними до таких дій та ін. Але це засоби здійснення саме загально профілактичної функції.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути