Протидія злочинності. Як це має відбуватися насправді

Сучасна антикримінальна політика дедалі чіткіше демонструє зсув від управління злочинністю як соціальним явищем до управління страхами та очікуваннями безпеки. Кримінальне право в цій конфігурації перестає виконувати функцію «ultima ratio» і дедалі частіше використовується як інструмент символічної політики, покликаний не стільки знижувати рівень злочинності або віктимізації, скільки продукувати відчуття контролю й рішучості держави.

Політична воля та інфляція очікувань безпеки: нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків

Інфляція очікувань у кримінальній політиці полягає не у зростанні фактичної злочинності, а в кумулятивному розширенні суспільного запиту на жорсткість, швидкість і демонстративність державної реакції. Медіалізовані інциденти, політична конкуренція та структурна недовіра до інститутів формують ситуацію, за якої політична воля ототожнюється зі здатністю швидко криміналізувати нові форми поведінки, знижувати стандарти відповідальності й розширювати повноваження правоохоронних органів. Критично те, що ця політична реакція систематично ігнорує фундаментальний віктимологічний принцип: віктимізація не є прямою функцією від кількості кримінальних заборон або суворості покарань.

Читайте також: Кримінально-правова реакція держави в контексті розвитку штучного інтелекту

Проблема полягає в тому, що законодавці та політики демонструють стійку нездатність розрізняти між зниженням статистичних показників злочинності та реальним зменшенням соціальної шкоди для жертв. Більше того, вони систематично не враховують феномен латентної віктимізації, яка може зростати навіть за формального зниження рівня зареєстрованої злочинності. Ця концептуальна «сліпота» призводить до того, що кримінальне право починає виконувати насамперед комунікативну функцію, стаючи мовою, якою держава відповідає на страхи, а не інструментом раціонального управління ризиками віктимізації. Наслідком цього стає структурний розрив між рівнем криміналізації та реальною спроможністю системи кримінальної юстиції захищати жертв, надавати їм підтримку та відновлювати їхні порушені права.

Злочин і злочинність як різні аналітичні площини: методологічна плутанина

Ключовою методологічною помилкою сучасної антикримінальної політики є тенденція до ототожнення злочину як юридичного факту зі злочинністю як соціальним процесом. Ця плутанина не є випадковою чи технічною, а свідчить про глибоке непорозуміння базових кримінологічних і віктимологічних концептів серед тих, хто формує кримінальну політику. Злочин існує лише в межах нормативної конструкції й фіксується через правозастосування, тоді як злочинність має латентний, інституціональний характер, хвильову динаміку та залежить від широкого спектра соціальних, економічних і культурних чинників. Віктимізація, у свою чергу, є ще складнішим феноменом, який не може бути редукований ані до юридичного факту злочину, ані до агрегованих показників злочинності. Коли законодавець і політики починають мислити злочинність через кількість кримінально-правових заборон або вироків, а віктимізацію через кількість офіційно зареєстрованих потерпілих, антикримінальна політика втрачає здатність працювати з причинами й зосереджується на симптомах.

Віктимізація та злочинність як асинхронні процеси: ігнорування темпоральної логіки

Особливо показовим є розрив між динамікою злочинності та процесами віктимізації, який систематично ігнорується в сучасній кримінальній політиці. Віктимізація не є механічним відображенням зареєстрованих злочинів і може накопичуватися навіть у періоди формального зниження кримінальних показників. Це фундаментальне непорозуміння темпоральної логіки віктимологічних процесів призводить до того, що політики і законодавці оцінюють успішність антикримінальних заходів за короткостроковою динамікою статистики, не розуміючи, що справжні наслідки віктимізації можуть проявлятися через роки або навіть десятиліття. Як показують дані з постконфліктних суспільств, піки віктимізації часто відбуваються не під час активної фази конфлікту, а через 2-7 років після його завершення, коли накопичені психологічні травми, соціальна дезінтеграція та економічна нестабільність створюють умови для сплесків домашнього насильства, злочинності серед демобілізованих ветеранів та інших форм відкладеної віктимізації. Саме цей феномен, детально описаний у сучасній віктимологічній літературі, залишається практично невідомим тим, хто формує кримінальну політику.

Репресивні стратегії здатні створювати ситуацію, за якої жертви уникають контактів із системою правосуддя через страх вторинної віктимізації, стигматизації або непропорційного втручання держави (European Court of Human Rights Вячеславова проти України). Віктимізація в цьому сенсі є не лише наслідком злочинної поведінки, а й продуктом інституційного середовища, в якому жертва взаємодіє з державою. Злочинність описує поведінкові акти правопорушників, тоді як віктимізація фіксує стан уразливості, що має власну часову логіку та соціальні наслідки. Ігнорування цієї асинхронності неминуче призводить до політик, які знижують видимість злочинності, але підвищують загальний рівень соціальної шкоди.

Британські антикримінальні акти 2022–2023 років як прояв європейської віктимологічної некомпетентності

Антикримінальне законодавство Великої Британії яскраво ілюструє не лише механізм кримінально-правової інфляції, зумовленої інфляцією очікувань безпеки, а й системне нерозуміння віктимологічних процесів на рівні законодавчої політики. Police, Crime, Sentencing and Courts Act 2022 та Public Order Act 2023 були ухвалені в атмосфері політичної напруги навколо протестної активності й суспільних страхів перед «хаосом» та «дезорганізацією». Розширення поліцейських повноважень, зниження стандартів відповідальності та запровадження превентивних обмежень створили потужний символічний сигнал контролю та рішучості. Водночас ці акти викликали системну критику з боку правозахисних організацій через загрозу свободі мирних зібрань, селективне правозастосування та криміналізацію поведінки з низьким рівнем шкоди. Проте найбільш проблемним аспектом цього законодавства є не стільки його репресивність, скільки повна відсутність віктимологічного обґрунтування. У парламентських дебатах, пояснювальних записках та офіційних обґрунтуваннях цих актів практично відсутній аналіз того, яким чином запроваджувані заходи вплинуть на реальний рівень віктимізації, чи зменшать вони ризики для потенційних жертв, чи створять нові форми інституційної віктимізації.

Читайте також: Камінь спотикання «Північних потоків»…

Окремої уваги заслуговує Victims and Prisoners Act 2024, який формально позиціонується як найбільш амбітна спроба законодавчого закріплення прав жертв у британській правовій системі за останні десятиліття. Цей акт запроваджує Victims’ Code на статутному рівні, створює посаду Independent Public Advocate для підтримки жертв масових інцидентів, розширює доступ жертв до інформації про кримінальні провадження та посилює їхні процесуальні права. На перший погляд, це законодавство демонструє серйозний віктимологічний поворот у британській кримінальній політиці, визнання того, що система кримінальної юстиції має орієнтуватися не лише на покарання злочинців, а й на захист і підтримку жертв. Проте детальний аналіз цього акту виявляє його фундаментальні обмеження, зумовлені тим самим нерозумінням віктимологічних процесів, яке характеризує британське антикримінальне законодавство загалом.

Європейський віктимологічний стандарт: між амбітною нормативністю та практичним нерозумінням

Європейський правовий простір формально демонструє найбільш розвинену систему захисту прав жертв злочинів, що втілена в трьох ключових документах: Директиві 2012/29/ЄС про встановлення мінімальних стандартів прав, підтримки та захисту жертв злочинності, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи CM/Rec(2023) 6 щодо прав жертв терористичних актів та Стратегії ЄС щодо прав жертв (2020-2025). На нормативному рівні ці документи створюють вражаючий за обсягом і деталізацією каркас віктимологічних гарантій, який охоплює право на інформацію, підтримку, захист, участь у провадженні, компенсацію та відновлювальне правосуддя. Проте саме аналіз цих документів і практики їхнього впровадження виявляє глибокий розрив між нормативною амбітністю та концептуальним розумінням віктимологічних процесів.

Читайте також: Основна функція кримінального права: підстави та умови реалізації

Директива 2012/29/ЄС, яка замінила Рамкове рішення 2001 року та стала найбільш комплексним загальноєвропейським документом у сфері прав жертв, побудована на логіці процесуальних гарантій і стандартизації сервісів. Вона встановлює право жертв на отримання інформації з моменту першого контакту з компетентними органами, на доступ до служб підтримки, на участь у кримінальному провадженні, на захист під час провадження, на компенсацію. Документ передбачає індивідуальну оцінку потреб жертв, особливий захист для вразливих категорій (дітей, жертв сексуального насильства, жертв торгівлі людьми) та навчання фахівців, які працюють з жертвами. На перший погляд, це законодавство втілює всі основні принципи сучасної віктимології та має забезпечити комплексний підхід до захисту жертв. Однак критичний аналіз виявляє серйозні концептуальні обмеження. По-перше, Директива зосереджена майже виключно на жертвах у контексті кримінального провадження, розглядаючи їх переважно як учасників процесу, а не як носіїв автономних прав на відновлення та реінтеграцію незалежно від долі кримінальної справи. Віктимізація редукується до юридичного статусу потерпілого, тоді як величезний масив латентної віктимізації, жертв, які не звертаються до правоохоронних органів, або жертв, чиї справи не доходять до суду, залишається поза межами цього нормативного захисту. Директива не містить жодних положень про систематичний моніторинг рівня віктимізації в суспільстві, про виявлення латентних жертв, про превентивні стратегії зменшення ризиків віктимізації на соціальному рівні. По-друге, Директива оперує статичним розумінням жертви, ігнорує темпоральну динаміку віктимологічних процесів. Вона передбачає права жертв на різних етапах провадження, але не враховує той факт, що найбільш травматичні наслідки віктимізації часто проявляються через місяці або роки після завершення кримінальної справи. Відсутні положення про довгострокову підтримку жертв, про моніторинг відкладених ефектів віктимізації, про системне запобігання третинній віктимізації через соціальну ізоляцію, економічну дестабілізацію або психологічну травматизацію. Директива діє так, ніби віктимізація є одномоментною подією, що завершується з закриттям кримінального провадження, повністю ігноруючи сучасні віктимологічні концепції континууму віктимізації та кумулятивних ефектів. По-третє, навіть найпрогресивніші положення Директиви про індивідуальну оцінку потреб жертв сформульовані в термінах стандартизованих процедур, а не справді індивідуалізованого підходу. Індивідуальна оцінка зводиться до заповнення формалізованих опитувальників і віднесення жертви до однієї з передбачених категорій вразливості, тоді як реальна індивідуалізація вимагала б розуміння унікальної віктимологічної траєкторії кожної жертви, специфічного контексту її віктимізації, індивідуальних ресурсів резилієнтності та бар’єрів до відновлення. Директива не передбачає механізмів, які б дозволяли системі адаптуватися до цієї унікальності, замість цього пропонуючи набір стандартизованих сервісів, які жертва може отримати за умови відповідності формальним критеріям.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути