Думка експерта
Протидія злочинності. Як це має відбуватися насправді. Частина 2
Закінчення. Початок
Вячеслав Туляков, доктор юридичний наук, член-кореспондент НАпРН України, Національний університет «Одеська юридична академія» НУ «ОЮА»
Сучасна антикримінальна політика дедалі чіткіше демонструє зсув від управління злочинністю як соціальним явищем до управління страхами та очікуваннями безпеки. Кримінальне право в цій конфігурації перестає виконувати функцію «ultima ratio» і дедалі частіше використовується як інструмент символічної політики, покликаний не стільки знижувати рівень злочинності або віктимізації, скільки продукувати відчуття контролю й рішучості держави.
Європейський віктимологічний стандарт: між амбітною нормативністю та практичним нерозумінням
Стратегія ЄС щодо прав жертв (2020- 2025), яка покликана забезпечити імплементацію Директиви 2012/29/ЄС після практичного провалу реалізаціі її положень протягом 8 років, і підвищити рівень захисту жертв у всіх державах-членах, виявляє ще більш глибоку прірву між нормативними амбіціями та концептуальним розумінням. Стратегія встановлює декілька пріоритетних напрямів: ефективна комунікація з жертвами та безпечне середовище для звернень; покращення підтримки та захисту найбільш вразливих жертв; полегшення доступу до компенсації; зміцнення співпраці та координації між усіма відповідними суб’єктами; зміцнення міжнародного виміру прав жертв. На рівні риторики ця стратегія демонструє комплексне розуміння проблематики та необхідність міжсекторальної координації. Однак детальний аналіз показує, що Стратегія оперує переважно в логіці адміністративних процедур і інституційної координації, а не в логіці трансформації соціальних умов, які породжують віктимізацію. Вона фокусується на покращенні функціонування існуючих систем підтримки, а не на фундаментальному переосмисленні підходу до віктимізації як соціального феномену. Стратегія не містить жодних положень про необхідність систематичного віктимологічного моніторингу на рівні ЄС, який би відстежував не лише кількість жертв, які звернулися за допомогою, а динаміку віктимізації в суспільстві, включаючи латентну віктимізацію, полівіктимізацію, вторинну та третинну віктимізацію. Відсутня концепція «віктимологічної обсерваторії» на європейському рівні, яка б акумулювала дані, проводила порівняльні дослідження та генерувала evidence-based рекомендації для політики.
Критично те, що всі три документи Директива, Рекомендація та Стратегія побудовані на імпліцитному припущенні, що ефективний захист жертв можливий через стандартизацію процедур і створення універсальних сервісів. Це фундаментально суперечить сучасному розумінню віктимологічних процесів як контекстуально специфічних, культурно обумовлених і індивідуально варіативних.
Європейський підхід ігнорує той факт, що віктимізація в постконфліктних суспільствах (як Україна чи Боснія), у суспільствах з високим рівнем соціальної нерівності (як деякі країни Південної Європи) або в суспільствах з сильними патріархальними традиціями має радикально різний характер і потребує радикально різних відповідей. Універсалізація стандартів призводить до того, що держави імплементують формальні процедури, які можуть бути цілком неефективними в їхньому специфічному контексті.
Більше того, всі три документи демонструють нерозуміння темпоральної динаміки віктимологічних процесів. Вони розглядають віктимізацію як дискретну подію, на яку система повинна відреагувати надання інформації, підтримки, доступу до правосуддя, тоді як реальна віктимізація є тривалим процесом з множинними фазами, де первинна травма може бути посилена вторинною віктимізацією з боку інституцій, соціальною стигматизацією, економічними втратами та психологічними наслідками, які проявляються через роки. Жоден з цих документів не передбачає механізмів довгострокового супроводу жертв, моніторингу їхнього благополуччя через 5-10 років після віктимізації, системного запобігання відкладеним ефектам травми.
Особливо проблемним є той факт, що європейські документи практично не інтегрують концепцію позитивної віктимології та агентності жертв. Навіть найпрогресивніші положення про участь жертв теж сформульовані в патерналістській логіці: держава надає жертві можливість висловитися, отримати підтримку, бути почутою, але жертва залишається пасивним реципієнтом державних сервісів, а не активним агентом власного відновлення. Відсутні механізми, які б дозволяли жертвам самостійно визначати траєкторію відновлення, обирати форми підтримки, які відповідають їхнім індивідуальним потребам і культурному контексту, або брати участь у створенні інноваційних форм підтримки на основі власного досвіду.
Нарешті, найбільш критичною проблемою європейського віктимологічного стандарту є відсутність механізмів оцінки ефективності не в термінах кількості створених сервісів або проведених тренінгів, а в термінах реального впливу на благополуччя жертв. Жоден з аналізованих документів не передбачає обов’язкового збору даних про задоволеність жертв взаємодією з системою, про випадки вторинної віктимізації в процесі отримання підтримки, про довгострокові наслідки різних моделей підтримки для відновлення жертв. У результаті створюється ситуація, за якої держави звітують про імплементацію Директиви через кількість створених центрів підтримки, проведених тренінгів для поліції та суддів, ухвалених національних стратегій, тоді як реальний рівень віктимізації, якість підтримки та ефективність відновлення залишаються невідомими.
Таким чином, європейський віктимологічний стандарт, попри свою нормативну амбітність і деталізацію, демонструє фундаментальні концептуальні обмеження, зумовлені нерозумінням базових віктимологічних процесів. Він створює ілюзію комплексного захисту жертв через бюрократизацію та стандартизацію, тоді як реальна трансформація підходу до віктимізації вимагала б визнання її складності, контекстуальності, темпоральної динаміки та необхідності справжньої агентності жертв.
Європейська модель стала взірцем для імітації в державах-кандидатах, включаючи Україну, де формальна імплементація директив і рекомендацій відбувається без критичного осмислення їхніх обмежень і без адаптації до специфічного постконфліктного контексту, що призводить до подвоєння проблеми: не лише зберігається концептуальне нерозуміння віктимологічних процесів, а й додається ілюзія відповідності європейським стандартам, яка блокує пошук справді ефективних рішень.
Український контекст і віктимологічний дефіцит як норма кримінальної політики
Українська кримінальна політика, особливо в умовах війни та поствоєнного переходу, демонструє ще гостріший дисбаланс між репресивною логікою та віктимологічним підходом, що зумовлений не лише політичними обставинами, а й глибоким концептуальним нерозумінням віктимологічних процесів серед законодавців, правозастосовувачів та навіть значної частини академічної спільноти. Посилення санкцій і криміналізація нових форм поведінки часто подаються як прояв політичної волі та справедливості, однак не супроводжуються системним розвитком механізмів підтримки жертв, компенсації шкоди й запобігання вторинній віктимізації.
Особливо показовим є той факт, що в сучасних українських наукових публікаціях з кримінального права та кримінології віктимологічна проблематика часто зводиться до ритуальних посилань на Бенджаміна Мендельсона та Ганса фон Гентіга, написаних майже століття тому, тоді як сучасні концепції полівіктимізації, позитивної віктимології, відновного правосуддя та віктимологічної інженерії залишаються практично невідомими. Навіть коли автори звертаються до міжнародного досвіду, вони демонструють селективність і поверховість: зосереджуються на окремих програмах допомоги жертвам у конкретних юрисдикціях, але ігнорують базові міжнародні документи, такі як Європейська конвенція про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів 1983 року, підписана Україною ще в 2005 році, але досі не ратифікована.
Віктимологія в українському праві залишається фрагментованою та переважно декларативною, будучи пов’язаною з вимогами євроінтеграції або діяльністю міжнародних організацій, а не з внутрішньо узгодженою кримінальною політикою. У результаті формується парадоксальна ситуація, за якої масова віктимізація, пов’язана з воєнними злочинами, переміщенням населення та соціальною дезінтеграцією, не отримує адекватної правової й інституційної відповіді, тоді як кримінальне право продовжує розширюватися як символічний інструмент державної сили. Критичним є той факт, що в Україні практично відсутня система моніторингу віктимізації, яка б виходила за межі кримінальної статистики. Держава не збирає системних даних про звернення до кризових центрів, про випадки вторинної віктимізації в системі правосуддя, про довгострокові психологічні та соціальні наслідки віктимізації. Політики та законодавці оперують абстрактними уявленнями про «захист жертв», не маючи жодного уявлення про реальну динаміку віктимологічних процесів у суспільстві, що зазнає воєнної травми. Більше того, навіть після завершення активної фази конфлікту немає жодних підстав очікувати, що будуть запроваджені системи раннього попередження постконфліктних сплесків віктимізації.
Нерозуміння позитивної віктимології та агентності жертв
Класичний віктимологічний підхід зазвичай фокусувався на жертві як на об’єкті, носієві шкоди, що потребує захисту, компенсації, відновлення. Однак сучасні підходи, зокрема позитивна віктимологія, пропонують іншу парадигму: жертва як активний суб’єкт, що має агентність, здатність до виживання, відновлення, створення нової ідентичості. Проблема полягає в тому, що цей парадигмальний зсув практично не відображений у кримінально-правовому мисленні законодавців і правозастосовувачів, які продовжують оперувати застарілими концепціями пасивної жертви, що потребує виключно патерналістського захисту з боку держави.
У позитивній віктимології підкреслюється, що жертва не повинна залишатися закостенілою у ролі потерпілого, а має отримати можливість трансформувати свій досвід, відновити контроль над життям, віднайти ресурси для зміни, реінтеграції, самостійного формування безпеки. Це означає когнітивне переосмислення травми, розвиток внутрішньої стійкості, резилієнтності, соціальну підтримку, юридичне визнання прав, участь у відновленні та правосудді. У контексті України, з постійною війною, масовими травмами, зміщеннями та втратами, позитивна віктимологія має особливу цінність, оскільки дозволяє побудувати модель переходу від жертви до агента власного відновлення.
Проте, як я вже казав, в реальній антикримінальній політиці та правозастосовній практиці домінує патерналістська логіка, за якої жертва залишається пасивним об’єктом державного піклування або, що гірше, простим процесуальним інструментом для засудження винуватця. Відсутні системні механізми забезпечення участі жертв у прийнятті рішень щодо їхніх справ, відсутня підтримка їхньої автономії та агентності, відсутні програми, які б допомагали жертвам не просто «пережити» травму, а трансформувати її в ресурс для особистісного та соціального розвитку. Законодавець продовжує мислити жертву як слабку, беззахисну істоту, що потребує виключно захисту та компенсації, ігноруючи той факт, що така інфантилізація жертви може бути формою вторинної віктимізації, що позбавляє людину суб’єктності та можливості відновлення.
Висновки: від символічної репресії до раціональної віктимологічної політики
Аналіз кримінально-правової інфляції та інфляції очікувань дозволяє зробити висновок, що сучасна антикримінальна політика дедалі частіше спрямована на стабілізацію політичної тривожності, а не на зменшення реальної соціальної шкоди. Проте найбільш критичною проблемою є не сама репресивність цієї політики, а її концептуальна основа: фундаментальне нерозуміння віктимологічних процесів, їхньої динаміки, темпоральної логіки та зв’язку зі злочинністю. Законодавці, правозастосовувачі та значна частина академічної спільноти продовжують оперувати застарілими концепціями, ігноруючи сучасні досягнення віктимології, які демонструють складність, багатошаровість і нелінійність процесів віктимізації.
Європейський досвід демонструє ефективність символічного кримінального права в короткостроковій політичній перспективі, але водночас виявляє його обмеженість у сфері захисту прав і зниження віктимізації. Український контекст, у свою чергу, оголює структурний віктимологічний дефіцит, який нейтралізує потенціал навіть найжорсткіших кримінально-правових реакцій і водночас демонструє майже повну відсутність розуміння базових віктимологічних концепцій серед тих, хто формує кримінальну політику.
У цьому сенсі перспективною видається антиінфляційна модель кримінальної політики, в якій право стримує, а віктимологічні та соціальні інструменти стабілізують систему безпеки, повертаючи кримінальному праву його раціональну, а не символічну функцію. Проте реалізація такої моделі потребує радикальної зміни концептуальних основ антикримінальної політики: від фокусу на покаранні злочинців до фокусу на захисті та відновленні жертв, від управління статистикою злочинності до управління ризиками віктимізації, від короткострокових репресивних реакцій до довгострокових превентивних стратегій, від патерналістського ставлення до жертв до визнання їхньої агентності та суб’єктності.
Поки віктимологія залишається маргінальною дисципліною, про яку згадують хіба що в контексті історичних посилань на класиків столітньої давності, антикримінальна політика буде продовжуватиме відтворювати застарілі репресивні м оделі, які не здатні ані запобігти віктимізації, ані підтримати тих, хто вже став її жертвою, ані побудувати стійке безпечне суспільство в умовах післявоєнної трансформації.
Джерело: Юридичний вісник України
