Думка експерта
Рефлексія з-під мантії. Психологія судової справедливості та ресурс відкритого діалогу
Костянтин ХАРАКОЗ,
суддя Господарського суду Донецької області, член правління
Асоціації розвитку суддівського самоврядування України
Швидке та змістовне завершення судової реформи є вкрай важливим для України, оскільки саме на принцип верховенства права спирається сильна держава рівних та гідних людей. Як незалежний суд пов’язаний із верховенством права, що заважає здійснити судову реформу й чому недостатньо лише кадрових змін, а також, що робити для усунення розбіжностей між законодавством України та законами соціальної психології.
Про судову реформу і верховенство права
«Жоден, звісно, не народжується на світ із готовими поняттями про право та справедливість, але людська природа влаштована так, що в певному віці ці істини природним чином виробляються» (Вольтер). Цей вислів доволі яскраво відображає розвиток українського суспільства, яке вибороло своє право на майбутнє на Майдані. Не відчуття справедливості його гуртує, а віра в Конституцію робить нацією. Відчуття права і справедливості не притуплюється маніпуляціями та призначенням винних, а потребує системного чесного втілення в стандарти держави.
Читайте також: Адвокатам – медіаторам за програмою відновлення для неповнолітніх підозрюваних платитимуть як за безоплатну правову допомогу
Саме верховенство права відрізняє державу людей для людей від зграї розбійників, а сильну націю від стада орків, якими править груба сила та суцільний страх. Так сталося, що будуючи країну за стандартами сучасної демократії, ми в прискореному темпі проходимо шлях, який європейські країни проходили сторіччями, – вчиняючи помилки, роблячи висновки та, врешті-решт, сформулювавши критерії справедливого незалежного суду.
Проте «дорожні карти» реформ та плани відновлення України приховують систему культивації «суддів майдану», яка була побудована під час реформи 2010 року на уламках тоталітарного минулого. Політичний популізм та підігрівання протистоянню громадськості та суддів, дозволяє ефективно зберігати ієрархічну структуру правосуддя, залишаючи судам пошук відповіді на риторичне питання власної дитини: «Тату, чому кажуть, що в нас нема справедливого суду, адже ти весь час на роботі?».
Я не стану стверджувати про навмисне їх збереження, адже припускаю, що причиною цього є традиційний державницький патерналізм та макіавелівське «ціль виправдовує засоби» із занадто популістським спрощенням фундаментальних основ демократичного устрою. Спрощеним до рівня маніпулювання суспільною свідомістю на кшталт Орвеллівському «Війна – це мир», «Брехня – це правда». Це знову направляє судову реформу в формальне річище, звужуючи її реальний зміст до формальних регуляторних та кадрових процедур, трохи відтермінувавши незадоволеність українського суспільства та здивування західних партнерів. За законами соціальної психології система традиційно перемагає персоналії, і без зміни системи є ризик того, що суспільство може знов відчути себе ошуканим.
Пасивна бездіяльність зараз – це мародерство майбутнього
Я впевнений, що саме зараз ми маємо обов’язок та можливість бути чесними, і відмовившись від власних приватних та корпоративних інтересів, разом працювати на суспільне благо майбутнього країни. Знявши мантію, відійшовши від юридичного канцеляризму, але трохи ускладнюючи законами поведінкової психології, я поясню, чому виникає незадоволеність суспільства, як і в чому полягає суддівська незалежність, як і чому її системно порушує політична влада, а також наведу пропозиції простих та безоплатних організаційних процедур, які дозволять достойно вийти державі з точки біфуркації, а суспільству – отримати виборене кров’ю право на достойне європейське майбутнє.
Візуалізація верховенства права
Реформуючи державу з дієвим принципом верховенства права та непорушністю прав людини, буде чесним сказати, що здорова і щаслива людина не думає про них, а може собі дозволити думати про прості та зрозумілі речі: бути вільною в своїх судженнях і виходити на майдани, бути коханою й будувати сім’ю, безпечно та спокійно ходити вулицями, не очікуючи свавільного арешту, створювати бізнес і не очікувати його вилучення через заздрість можновладця тощо. Власне, прості бажання і прагнення людини чітко зафіксовані в Конституції України, як найвища цінність держави – «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Й реалізація цієї цінності є метою діяльності держави, яка обрала для себе демократію. Демократію, як систему влади народу для народу, влади більшості, не пригнічуючи інтересів меншості, створюючи суспільство рівних можливостей, через розумність та дієвість законів.
Читайте також: Притягнути до відповідальності суддів-колаборантів закликає ВРП
У такій конструкції суспільних відносин судова влада виступає інструментом запобігання свавіллю через рівність перед законом, у тому числі свавіллю чиновників, силовиків, впливових осіб, та, в деяких випадках, законів, які дискримінують чи порушують природні права людини. Це реалізується через регламентовані судові процедури, чесне та принципове дотримання яких втілює справедливість.
При всій складності конструкцій і вимірів, судова справедливість складається доволі просто, з одного боку є ситуація, в яку потрапила людина — це зміст судової справи, з іншого боку є правило, яке встановила держава для цієї ситуації — норма закону, оцінюючи цю ситуацію суд співвідносить слова людини з фактичними обставинами — це докази, а закон із базовими принципами — норма Конституції та стандарти прав людини. Суддя вирішує це в нарадчій кімнаті, «знімаючи мантію» та залишаючись наодинці зі справою, з емпіричними доказами, з долею людини, зі спробами на хвилину відчути, чи могла б людина виконати цей закон, залишаючись чесною, розумною, гідною та вільною.
І це правило гуманістичного правосуддя червоною ниткою пронизує Конституцію, закони та процесуальні кодекси, підкреслюючи особливий статус судової влади та суддів, жорстко зобов’язуючи державу створити умови незалежності суддів, а суддів, своєю чергою, бути високомотивованими професіоналами своєї справи з високими моральними принципами та відданістю правам людини й побудованою системою цінностей, серед яких доброчесність посідає центральне місце.
Стандарти, до яких ми прагнемо дістатися, маємо співвідносити зі змістовими відмінностями того, що нам лишилося у спадок від тоталітарного минулого – «суди – це продовження каральної машини держави» (цитата очільника суду радянських часів). Це прямо суперечить образу терезів, як виміру справедливості, на одній чаші яких безпека суспільства, а на іншій – свобода та гідність людини. Яскравою сучасною ілюстрацією є відмінності російського судилища та процесів Високого суду Лондона.
Рецепт справедливого суду
Демократичний стандарт вимірів справедливого суду, або суспільне відчуття справедливості, реалізується через поєднання двох критеріїв: особистість судді та система незалежності судової гілки влади. Де особистість судді, не в сенсі анкетних даних, а як сукупність його професійної компетенції, досвіду, цінностей та доброчесності, як чесного прагнення працювати на суспільне благо. Й саме ця особистість є єдиним носієм судової влади, незалежність свідомості якого гарантує людині справедливість. Все інше – установи судів, органи врядування та самоврядування, завгосп та бухгалтер – це судова система, метою якої є забезпечення умов незалежності та авторитету судової влади, а також убезпечення суспільства від судової помилки.
Соціальні психологи вже давно вирахували вплив системних факторів на поведінку людини – законом звичайного розподілу системні фактори несвідомо впливають на поведінку 90% людей. Вплив таких факторів на поведінку був яскраво продемонстрований Філіппом Зімбардо у відомому Стенфордському експерименті, а надалі ретельно проаналізованим та детально описаним у книзі «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло».
Таким чином, результатом реформи має бути виявлення та знешкодження системних факторів, які формують та підтримують залежності суддівської свідомості, впливаючи на справедливість рішення та суспільний авторитет судової влади. Питання та вимоги до особистості судді є предметом роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів та служби дисциплінарних інспекторів ВРП, які ще не створені.
І поки відбуваються довготривалі процедури формування відповідальних за суддівські кадри органів, ми маємо чесно й критично дивитися на систему державних стримувань і противаг, наполегливо формулюючи суспільні завдання та вимоги для нового складу Вищої ради правосуддя, запрошуючи суспільство виступити гарантом доброчесних відносин між гілками влади. Або по-іншому – закінчення процесу сепарації судової влади від законодавчої та виконавчої.
Зворотнім боком влади є відповідальність, якою вона й вимірюється
Слід визначити, що влада – це не персоналії на посадах, а здатність та можливість впливу цих персоналій на поведінку інших та процеси майбутнього, беручи на себе відповідальність за наслідки. Задля запобігання абсолютизму й свавіллю та для належного обслуговування суспільних інтересів, Конституцією закріплений принцип поділу державної влади на три незалежні гілки – законодавча, виконавча та судова. Поділений без ієрархії – у кожної своя сфера відповідальності.
Цей стандарт розподілу державної влади запропонував ще Шарль Монтеск’є, а застереження та вірогідності порушення такого стандарту навів один із батьків-засновників США Александер Гамільтон, зазначивши: «судова гілка влади найслабша серед трьох, вона ніколи не зможе успішно напасти на будь-яку з інших двох, і потрібно проявити найбільшу турботу, щоб дати їй можливість захиститися, бо від судів не буде походити загроза свободі народу, звісно, поки судова влада по-справжньому відділена від законодавчої й виконавчої».
Це правило є актуальним і сьогодні – претензії суспільства до «суддів майдану» є ілюстрацією цього. Тобто головним успіхом судової реформи на системному рівні є створення способів протидії впливу на судову владу через створення ефективних механізмів та прозорих процедур діяльності судової системи. Такі механізми не були створені протягом тривалого часу реформування через штучно організоване протистояння між судовою системою та громадянським суспільством, що дозволяло підтримувати зручну для політичної влади конструкцію управління. Врегулювання такого конфлікту через діалог є індикатором та ілюстрацією вірного напрямку реформування.
Традиції і символи, стимули та реакції, знання і досвід
Як суддя, я особисто вдячний громадянському суспільству за протидію символічним актам підкорення у вигляді призначення на посаду судді Верховною Радою України, за викреслені, як непотріб, співбесіди кандидатів у судді в адміністраціях Президента України, в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування. Але, традиції, які слідують за нами з радянського минулого, хоч і були спростовані Конституцією та законодавством, живуть у свідомості і можновладців, і суддів, і суспільства. Традиції спільних нарад із суддями, загального прокурорського нагляду, публічного формулювання завдань судовій владі, публічного обурення судовим рішенням, що йде в розріз з інтересами можновладців, показового кримінального переслідування суддів тощо. Саме на цих стимулах та поведінкових реакціях була побудована реформа зразка 2010 року, яка була скасована Революцією Гідності в 2014 році.
Реформа, під час якої суспільству та західним партнерам були відкриті конкурсні процедури та автоматизований розподіл судових справ, запровадила концепцію управління та контролю через кулуарний вплив на функціональні потреби судових установ та на індивідуальні потреби суддів – безпека, кар’єра, фінансування. Способи формування лояльності через задоволення базових потреб людини, є предметом багатьох досліджень та підручників з управління персоналом, військової дисципліни та виховання дітей. І власне, саме контроль та задоволення базових потреб є основою формування патерналістичних відносин як основи тоталітарної ієрархії.
Якщо підсумувати публічну дискусію з приводу реформи 2010 року, провідником впливу на суд була Вища рада юстиції (спадкодавиця Вищої ради правосуддя), яка з одного боку призначала очільників судових установ, а з іншого виконувала функцію карального органу для незгодних. Для контролю фінансування була створена Державна судова адміністрація, яка мала та має виключне право на бюджетні перемовини з владою та на розподіл фінансових ресурсів серед судових установ. Таким чином були утворені система та центри впливу на судову владу, ексклюзивним правом та можливостями яких було та є кулуарне забезпечення потреб діяльності судових установ, кар’єри та безпеки суддів.
До речі, ступінь впливу таких центрів намагалася дізнатися Європейська комісія в своєму опитувальнику перед прийняттям рішення про надання Україні статусу кандидата до ЄС, називаючи їх головами судів, апеляційними та касаційними інстанціями. В мене немає інформації, наведеної у відповідях, проте існування таких центрів та реальність їх впливу обумовлені відсутністю прозорої процедури, яка б дозволяла судовим установам та суддям задовольнити свої природні потреби в безпеці та доступі до необхідних ресурсів.
За весь період реформування судочинства потрібна система задоволення наведених потреб, не була не тільки побудована, а навіть не була ініційована ні політичною владою, ні судовою системою.
Розподіл державної влади утворює логічний розподіл ресурсів впливу
Розподіл державної влади на три гілки влаштований так, що встановлення правил – належить законодавчій, а матеріальні ресурси та можливість застосування насилля через систему силових і правоохоронних органів – виконавчій. Ресурс судової влади – авторитет і довіра. Саме цей ресурс є запобіжником свавільного використання регуляторного та силових ресурсів. Через це, Конституція України та профільні закони прямо обмежують можливості виконавчої та законодавчої влади для тиску на судову, через гарантії фінансування та заборону втручання в правосуддя. Наведені запобіжники системно порушуються політичною та виконавчою владою по всій її вертикалі.
Тиск є очевидним, системно фіксується органами суддівського врядування та тонко відчувається суспільством. Відчувається суспільством як несправедливість, адже наслідком такого тиску є порушення рівності перед законом. Так, доволі часто суспільна рефлексія та обурення, які розгортаються в публічній площині, стосуються судових процесів, які мають політичне значення, зачіпають приватні інтереси можновладців чи впливових осіб.
Розповсюдженими способами тиску та втручання в правосуддя, за відомостями ВРП, є звернення народних депутатів та органів місцевого самоврядування, порушення кримінального переслідування, коли суддя ухвалив рішення всупереч вимогам прокурора чи слідчого про свавільний обшук, чи арешт майна, психологічний тиск спецслужб тощо.
І, як мені здається, саме відсутність механізмів ефективного протистояння тиску, на полі звичного популізму, штовхає політичну владу задобрювати свій електорат паплюженням суддівського корпусу. На жаль, реакція судової системи також достатньо прогнозована – скорившись під соціологічними показниками довіри до суду, підлаштовуватись під лозунги політичної влади, через дисциплінарні процедури, – принести чергову сакральну жертву.
Це вкорінює традиційну символічну роль ВРП у суддівській свідомості як карального органу, всупереч головного призначення – забезпечення суддівської незалежності.
Тиск на суд – це суспільна корупція
На даний час відсутній механізм ефективного розслідування визнаних ВРП фактів тиску на суд та втручання в правосуддя. Яскравими ілюстраціями викладеного може бути кейс судді з Житомиру, який тривалий час потерпає від тиску працівників Служби безпеки України та місцевої влади. Вища рада правосуддя тривалий час затягувала з прийняттям рішення щодо тиску на суддю, проте дуже оперативно реагувала на скарги на нього, стосовно його відмови легітимізувати свавілля правоохоронців та застосування ним міжнародних стандартів прав людини.
Ще один приклад безкарного тиску на суд продемонстрував відомий міський голова – помстився судді за прийняте рішення, від’єднавши будівлю суду від системи водопостачання та встановив на вході біовбиральню з прізвищем судді. Про що мер публічно відзвітував перед своїми виборцями.
Ці випадки, як і багато інших, не мали ні ефективного розслідування, ні публічної комунікації з боку Вищої ради правосуддя. Стабільна статистика безкарного втручання в правосуддя без реального реагування, свідчить про несформованість навичок та звичок ВРП ефективно здійснювати захист суддівської незалежності та суспільного авторитету судової влади.
Відсутність ефективного реагування, своєю чергою, створює спокусу повторення таких дій та спотворює комплекс вивченої безпорадності. Це потребує законодавчих змін і запровадження алгоритму ефективного розслідування, суспільного звіту та публічної комунікації за кожним кейсом. Як на мене, тиск на суддів за метою та наслідками дуже схожий з класичною формулою корупції.
Бо тиск на суддів та втручання в правосуддя має на меті лише одне – отримання переваг перед іншими через зловживання важелями впливу, та принциповий наслідок – порушення рівності перед законом, задля отримання персональних чи корпоративних переваг. Тому значення ефективного розслідування фактів тиску на суд та втручання в правосуддя має суспільну вагу на рівні боротьби з корупцією. Станом на зараз стандартом відкритості, суспільної та міжнародної довіри серед правоохоронних органів є Національне антикорупційне бюро України, яке може впоратись із завданням ефективного розслідування втручання в правосуддя. Це не потребує окремих витрат, а лише політичної волі, організаційних законодавчих змін та залучення громадськості до публічної комунікації за фактами втручання.
Собівартість справедливості
Відразу зауважу з приводу суддівської винагороди, розмір якої стає приводом для політичних маніпуляцій. Саме ця винагорода дозволяє суддям у мирний час закривати дірки в бюджетах судових установ, а під час війни активно донатити на ЗСУ та окремих військових підрозділів. Свого часу відомий американський юрист Річард Познер занурився в розрахунок економічної основи права, в якому він, із властивою західному суспільству схильністю рахувати гроші, зробив висновок, яким чином впровадження тих чи інших законів створює позитивний економічний ефект для держави.
Але кожне право має собівартість і фінансові потреби судової влади – це собівартість права людини на справедливий суд. На жаль, дефіцит грошей – це наші реалії, але закритість процедури бюджетування судової влади фінансування від суспільства створює уяву несправедливості та невиправданості витрат, а для суддів незрозумілість їх розподілу та загрозу дисциплінарного стягнення через недофінансовані процедури.
Розв’язанням цього питання є відкрите формування та розподіл суддівських бюджетів – співвідношення суддівських вимог із реальними потребами суспільства, через введення громадського контролю суддівських та правничих асоціацій і громадськості. Це відкриє суспільству та суддям діяльність Державної судової адміністрації, що буде прикладом реального суддівського самоврядування та створить новий стандарт відкритості влади перед суспільством. У сукупності такі механізми спрямують діяльність ВРП шляхом присяги, створивши дієві механізми побудови суддівської незалежності.
Ресурс відкриого діалогу
Нагадаю, що Вища рада правосуддя включає до свого складу представників всіх владних інституцій, які жертвують корпоративними інтересами групи заради високої місії розбудови незалежного суду. Це, власне, й зображено в присязі, яку приносить кожен обраний член ВРП перед своїм вступом на посаду. Наведу її дослівно: «Присягаю сумлінно, чесно і неупереджено здійснювати повноваження члена Вищої ради правосуддя для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції України і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів». Саме таких дій у їх сукупності очікує судовий корпус і суспільство від нового складу Вищої ради правосуддя.
І наша спільна відповідальність і політиків, і суддів, і влади, і громадянського суспільства полягає в тому, щоб, угамувавши емоції та приватні інтереси, розпочати відкритий діалог заради майбутнього країни, предметом якого має бути незалежність суду та доброчесність відносин між судовою та іншими гілками влади, через зрозумілість та відкритість критеріїв фінансування судової влади та реагування на факти тиску на суддів, що створить доброчесне коло владою та суспільством.
Але першим і найважливішим кроком для розроблення цих змін має бути майданчик для відкритого діалогу між громадськістю та суддями. Майданчик, безпечний від традиційних центрів впливу та популістів.
Позиції суддівських та громадянських інституцій настільки поляризовані, що кулуарні домовленості між ними неможливі. Можливі тільки відкритий діалог, тільки в суспільних інтересах, який спрямований на реальні системні зміни. Такий майданчик може утворити той, хто взяв на себе відповідальність за майбутнє героїчної нації, гарантуючи Конституцію, віра в яку нас робить українцями.
Я впевнений в реальності та успіху діалогу між судовим корпусом і громадськістю, оглядаючись на соціологічні виміри роботи Вищого антикорупційного суду України та з захватом спостерігаючи за польським досвідом боротьби суспільства за суддівську незалежність. Війна показала, як суспільство може єднатися навколо нашого прапора та цінностей. Ця єдність дозволить нам перемогти ворога, а цінності допоможуть зберегти демократичну душу нації. Вірю в Україну! Честь маю бути суддею!
Джерело: Юридичний вісник України
