Реформування юрисдикцій: «pro» чи «contra»?..

Микола КУЧЕРЯВЕНКО, завідувач кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,
перший віце-президент НАПрНУ, академік Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук,
кандидат економічних наук, професор

Закінчення. Початок

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень

4. «Близько 30% скарг, які знаходяться в Касаційному адміністративному суді, подані у справах, що виникають із податкових спорів. Передача їх на розгляд до касаційного господарського суду пришвидшить їх вирішення та сприятиме подоланню проблеми із залишками справ. Крім того, голова цього суду позитивно сприйняв таку ініціативу та висловив готовність суду кваліфіковано розглянути такі спори» (Роман Бойко. Як можна розвантажити масив справ, що накопичився у Верховному Суді // Судебно- юридическая газета, 28 грудня 2019 р.).

Чудове, яскраве гасло! Але є кілька уточнень:

а) за яким процесуальним законом у такому випадку розглядатимуться податкові спори: за Кодексом адміністративного судочинства України чи за Господарським процесуальним кодексом України? Спираючись на чинні процесуальні правила, в режимі адміністративного судочинства суд вправі не лише досліджувати докази, надані сторонами, а й витребувати з власної ініціативи докази, яких, за його позицією, не вистачає для повного та об’єктивного розгляду справи. Особливого сенсу це набуває, коли йдеться саме про справи за участю органів державної влади чи інших суб’єктів, які здійснюють публічно-владні управлінські функції. Показово, що згадане право суду фігурує не лише як лозунг; йому кореспондує забезпечений примусом обов’язок суб’єкта владних повноважень подати суду на його вимогу всі наявні в нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази. Отже, в адміністративному судочинстві суд зі спостерігача (арбітра) перетворюється на активного учасника процесу, який всі свої зусилля спрямовує не на реалізацію інтересу якоїсь зі сторін, а на ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Господарське судочинство базується на інакших засадах; суд у ньому лише арбітрує. З огляду на це, за його правилами, справедливе вирішення спору, де стороною виступає суб’єкт владних повноважень, ускладнюється. Адже суб’єкт та особа, яка йому протистоїть, будучи нерівними в спірних матеріальних відносинах, зберігають таку нерівність й у відносинах процесуальних, а значить, стає невпевненим очікування приватної особи щодо захисту її порушених прав судом.

Варто згадати також, що в адміністративному судочинстві в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень тягар доказування покладено на самого суб’єкта — відповідача. Згідно з господарським процесуальним законом обов’язок щодо доказування правомірності своїх вимог за будь-якого суб’єктного складу спору несе, у першу чергу, той, хто ініціює його розгляд, тобто позивач. Давайте замислимося стосовно цього. Чи може в судовому процесі з розгляду податкового спору платник виступати на рівних з податковою інспекцією, якщо остання за процесуальними правилами не зобов’язана надавати документи, які, із високим ступенем вірогідності, знаходяться виключно в неї, й відображають процедуру виконання свого обов’язку зобов’язаною особою? Чинним податковим законодавством на податкові органи не покладено обов’язку подавати документи на вимогу суду. Є обов’язок надавати роз’яснення, але він нічим не забезпечений. Тобто в режимі господарського судочинства доказування в податкових спорах дає беззаперечну перевагу (і найчастіше, на жаль, неподолану) суб’єктові владних повноважень.

Зауважу також, що пропонованими змінами не враховано й те, що згідно з правилами предметної юрисдикції в адміністративному судочинстві ймовірним є звернення приватних осіб за захистом своїх прав не тільки до судів адміністративних, а й до судів загальних, які, як відомо, мають розгалуженішу, порівняно із господарськими судами, систему, а відтак є більш територіально наближеними до учасників правового конфлікту.

б) при всій повазі до Голови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловлю сумніви щодо змістовності його заяви (якщо вона була) про можливість господарських судів кваліфіковано розглянути спори, щодо яких пропонують зміни. Я не фахівець у земельних спорах, але мене дивує асоціативність такого підходу, намагання використати таку ж логіку й до податкових спорів. Давайте подумаємо, про що йдеться. Спори, які виникають у цьому випадку, в самому узагальненому вигляді пов’язані із виконанням податкового обов’язку. Саме виконанням податкового обов’язку, а не зі справлянням податків та зборів (бо тоді залишається поза межами регулювання і досить значна частка відносин, пов’язаних із податковим обліком та податковою звітністю). При цьому можна вважати виконання податкового обов’язку як законодавчо врегульованою господарською діяльністю суб’єктів, так і виконанням публічного обов’язку. Якщо ми зупиняємося на першій позиції, тоді, безумовно, податкові спори належать до юрисдикції господарських або загальних судів. Але при цьому маємо довести, що за своєю правовою природою, законодавчим забезпеченням можна поставити знак рівняння між сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів) та, приміром, виплатою заробітної плати, розрахунками за контрактами, кредитними договорами тощо. Навряд чи доцільно так знущатися над системою права (та, відповідно, законодавства), знищувати розмежування публічно-правового та приватноправового регулювання.

Я не виключаю й того, що вдасться зруйнувати логічну систему розмежування юрисдикцій господарських та адміністративних судів і довести (користуючись, перш за все, принципами «революційної доцільності»), що податкові спори — це господарська юрисдикція. Але мені не хотілося б червоніти за подібні висновки. Як видається, немає підстав для вихолощування природи податкового обов’язку, знищення його публічності та безумовного логічного місця серед проблем, які повинні вирішуватися саме в рамках адміністративної юстиції за декількома підставами. По-перше, податковий обов’язок — це класичний різновид публічного обов’язку (саме обов’язок, а не зобов’язання), всі аспекти та стадії з’ясування та виконання якого мають регулюватися виключно публічно-правовими методами. По-друге, податковий обов’язок завжди супроводжує відносини, де однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, який у жодному разі не може розглядатися рівноправним по відношенню до особи, яка сплачує податок чи збір. У цих умовах це зрозуміло, бо йдеться про власника коштів, які надходять від податків та зборів (держави — при сплаті частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та територіальних громад — при сплаті, знов-таки, частки загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових платежів) та місцевих податків та зборів).

Невеликий авторський відступ на задану тему

Суперечки щодо ревізії розмежування юрисдикцій між адміністративними та господарськими судами (саме ревізії, а не логічних, доцільних та обґрунтованих змін) не є новиною. З певною періодичністю вони породжують обґрунтовані за формою (або не зовсім) пропозиції до законодавця стосовно перекроєння вже врегульованих засад такого розмежування. Є два пояснення цим процесам. По-перше, мова може бути про необхідність вирішення об’єктивного протиріччя, яке склалося між станом розвитку суспільних відносин та його відповідністю стану законодавчого врегулювання, про подолання сталих колізій, характерних для системи законодавства. Але досить ефективна робота адміністративних судів не є свідченням такого розвитку подій. По-друге, наполегливість у пропонуванні таких законодавчих змін може бути обумовлена суб’єктивною індивідуальною зацікавленістю.

На перший погляд, така позиція виглядає жорсткою, але замислимося над принциповими конструкціями вирішення спорів за участю владарюючого суб’єкта в режимі господарського та адміністративного судочинства. Якщо в першому випадку в спорі протистоять дві фактично рівних за процесуальним статусом сторони, які мають рівні процесуальні права та обов’язки, то в іншому — процесуальний статус суб’єкта владних повноважень об’єктивно логічно ускладнений, обтяжений небажаними для нього зобов’язаннями, які насамперед виявляються в тому, що саме він має доводити правомірність своєї діяльності. За таких умов логічною є констатація: тільки правила адміністративного судочинства дозволяють приватній особі гідно протистояти державній машині.

Ще раз наголошу, що, на відміну від інших форм здійснення правосуддя в адміністративному судочинстві, тягар доказування покладається на відповідача — суб’єкта владних повноважень, а не на приватну особу — позивача. Отже, звернувшись до господарського або цивільного суду, підприємство, в описаній вище ситуації, вимушено буде самостійно доводити перед судом, що реєстратор не правий, надавати докази, доступу до яких він не має, формулювати вимоги до третьої особи щодо захисту порушеного права на оренду землі, які він має не до третьої особи, а до реєстратора, а тому виникає запитання — в чому тут Верховний Суд вбачає «ефективність критеріїв визначення юрисдикцій»?

Виходячи з цього, можна стверджувати, що розвиток адміністративної юстиції, її значення та відношення до неї держави свідчить не лише про розвинутість судової гілки влади, а й про розвинутість, демократичність, впевненість у собі держави. Лише демократична правова держава не боїться запровадити такий механізм, який функціонує з огляду на право за змістом, навіть у тих ситуаціях, коли це не збігається з державними інтересами. Лише демократична держава, яка впевнена в собі, може ініціювати та розвивати виваженого, об’єктивного опонента для себе. Саме тому посягання на адміністративну юстицію є фактично замахом на побудову правової держави.

Прагнення до принципової адміністративної реформи свого часу дозволило сподіватися, що з’явиться інституція, яка зможе сформувати підвалини для захисту прав фізичних та юридичних осіб від державного свавілля. Поява адміністративних судів — це не просто похідна реорганізація системи судової влади, це унікальна можливість для приватних осіб ефективно протистояти державі у спорах з нею. Виключна впевненість політичних та державних лідерів у своїй правоті, яка набуває форм управлінських рішень, прийнятих на підставі відповідних (продавлених чи протягнутих) законодавчих норм в умовах відсутності (чи умисного знищення) адміністративних судів, — прямий шлях до побудови тоталітаризму в Україні. Причому поки що йдеться про специфічну форму побудови тоталітаризму певних політичних сил, але в разі, якщо він перейде в державницьку форму, вже буде пізно. Адміністративні суди виступають чи не найважливішим інструментом контролю суспільства за діями тих органів та політичних сил, які й асоціюються з державою. Саме тому зрозуміло прагнення знищити або хоча би ревізувати до невпізнанності систему адміністративної юстиції.

Висновок

Я цілком згоден із принциповим підходом члена Комісії з питань правової реформи при Президентові України Романа Бойка щодо передачі до господарської юрисдикції земельних, податкових та інших подібних спорів, однак з обов’язковою умовою — змінити в ту саму мить юрисдикцію господарських судів на адміністративну.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути