Connect with us

Думка експерта

Рішення КС України: multos timēre debet, quem multi timen1 (оперативний коментар)

Дата публікації:

Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України» № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року, згідно з яким не відповідають Конституції (є неконституційними) низка положень Закону «Про запобігання корупції» № 1700-VII (зі змінами) від 14 жовтня 2014 р. та стаття 366-1 Кримінального кодексу України (ч. 1 цього рішення), у зв’язку з чим вони втрачають чинність (ч. 2 цього рішення), викликало неоднозначне сприйняття в нашому суспільстві та за кордоном. Свою думку з цього приводу ми попросили висловити доктора юридичних наук, доктора теології, професора, члена-кореспондента НАПрНУ, заслуженого діяча науки і техніки України, завідувача кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія» Євгена Львовича СТРЕЛЬЦОВА.

Загальний погляд на проблему

Указане рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 2020 року в цілому носить політико-правовий характер, а тому може розглядатися як політичне, політико-правове або правове. Крім того, це рішення може розглядатися як таке, що підсумовує певний етап розвитку державності, або таке, що визначає початок нового етапу цього розвитку, або таке, що «просто» супроводжує складні процеси розвитку української державності. Усі ці варіанти мають право на існування — все залежить від спрямованості й мети аналізу. У зв’язку з цим і я висловлю свою точку зору, яка багато в чому буде пов’язана з тими змінами в нашій правосвідомості, які багато в чому визначають сутність багатьох сучасних правових рішень, і в першу чергу тих положень кримінального законодавства, які створили зараз і створювали раніше підстави для цієї складної дискусії.

Ринкова економіка та її «вплив» на законодавство й доктрину

Ми якось уже звикли й досить спокійно сприймаємо ті зміни в моделі економіки, яка в останні декілька десятиліть «приживається» в нас. Але це, що ми повинні постійно враховувати, супроводжуєься зовсім не «звичайними», принциповими законодавчими змінами, які не лише сприяють (повинні сприяти) її переродженню, а впливають на політичну, соціальну та правову сфери, які, в свою чергу, створюють відповідне «обличчя» держави на внутрішньому та міжнародному рівнях. Відомий вислів, що політика є концентрованим виразом економіки, не потрібно сприймати спрощено, у відриві від відповідної дискусії, але як певне розуміння взаємозв’язку та взаємозалежності основних сфер функціонування держави — необхідно.

Згадайте кінець минулого — початок цього століття. Економічні зміни зажадали прийняття основних законодавчих актів: Конституції, Цивільного та Кримінального кодексів, тобто тих актів, які відображають і закріплюють основні нормативно-правові орієнтири розвитку суспільства. Але багато положень, які знайшли своє втілення в цих законах, відображали й сьогодні продовжують відображати ті правові догми, доктринальні постулати, традиції практики, які за багато попередніх років накопичилися в нашій державі й знайшли своє звичне місце в цих та інших законодавчих актах.

І в цьому немає нічого поганого, чогось, так би мовити, ретроградного. Дуже багато таких положень випробувані й повинні використовуватися й сьогодні. Згадайте, у багатьох розвинутих країнах основні кодифіковані акти працювали і продовжують працювати протягом не одного століття, хоча, звичайно, зазнають певних змін, але не змінюються щодо основних положень. Ідеться про інше — принципові політичні, соціально-економічні та інші подібні зміни потребують обов’язкового відображення цього у правових положеннях.

«Революційні» зміни у підставах кримінальної відповідальності

Формально у кримінально-правових приписах, у першу чергу в Загальній частині кримінального законодавства, нічого не змінилося. Вони продовжують визначати традиційні положення, згідно з якими (ч. 1 ст. 2) єдиною підставою для кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу відповідного кримінального правопорушення, передбаченого в КК України. Принципово починає змінюватися інше — зміст ознак, які визначають елементи складу кримінального правопорушення. Ми звикли, що кримінальна відповідальність наступає лише в разі особистої винної відповідальності фізичної особи за вчинення нею предметно визначеного й зрозуміло викладеного у відповідній диспозиції суспільно небезпечного протиправного діяння.

Але введення на початку цього десятиліття в КК низки нових і не завжди, так би мовити, звичних для нашого кримінального законодавства статей було, на мою думку, початком відображення таких принципових змін. Наприклад, заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, якими передбачаються практично ті ж заходи, що застосовуються стосовно фізичних осіб, зокрема: підстави для застосування до юридичних осіб таких заходів (ст. 96-3 КК) або підстави для звільнення їх від таких заходів (ст. 96-5), юридичні особи, до яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру (ст. 96-4) тощо. Але це ж «невинна», «неособиста» відповідальність за діяння, яке, буцімто, вчинила організація чи підприємство, котре об’єднує в собі групу осіб, більшість із яких взагалі нічого не знали про те, що вчинила одна особа. До таких же змін потрібно віднести й введення ст. 368-2 КК «Незаконне збагачення» (рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2019 від 26.02.2019 р. ця стаття визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) або ст. 366-1 КК — «Декларування недостовірної інформації (яка теж рішенням Конституційного Суду № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною). Таким чином, такі рішення, які вже мають певну системність, вірогідно свідчать про певну тенденцію. Але що лежить в основі їх прийняття? Так, кожне таке рішення має свої аргументи та обґрунтування. Не будемо їх аналізувати, тим більше, що в найближчий час такий динамічний коментар, в першу чергу, стосовно положень ст. 366-1 КК, буде наданий на багатьох рівнях. Спробуємо звернути увагу на інші, не менш важливі, на мою думку, положення стосовно цих статей, на які, наскільки мені відомо, спеціального звернення в нашій доктрині не було.

Декілька тез стосовно ринкової економіки

У цьому підрозділі я не буду зупинятися на складнощах, які існують сьогодні в нашій економіці, хоча розуміння їхньої наявності потребує необхідності їх урахування при «перекладі» на правову мову. Звернемо увагу на ті положення, які дуже часто знаходяться саме в загальній основі прийняття такої правової регламентації. Це потрібно зробити тому, що, підкреслюю, наше входження в світову, в першу чергу європейську, спільноту є обов’язковим кроком нашого подальшого розвитку, що «автоматично» передбачає використання в нас «їхніх» правових положень.

Отже, повертаючись до економічних положень, потрібно нагадати, що кінцевим результатом економічної діяльності є задоволення особистих потреб громадян у соціально обумовлених формах, які регламентовані правом. Це характеристика будь-якої моделі економіки, в усякому разі в презентованому вигляді. Але між ринковою економікою, яку ми зараз намагаємось розвивати, і плановою економікою, котра була в нас ще зовсім недавно, є різниця, причому по декількох принципових показниках. Наприклад, основою планової економіки, її, так би мовити, фундаментом виступає державна власність. У ринковій економіці таку роль відіграє приватна власність. Саме принципова різниця в змісті цієї основної фундаментальної ознаки цих моделей знаходить свій прояв, свою реалізацію в організації їхнього функціонування. Наприклад, якщо планова економіка працює відповідно до планів, заздалегідь складених владою, то ринкова — на основі феномену «попит і пропозиція», який, до речі, може «сам» дуже швидко змінювати напрями свого розвитку, що ринкова економіка повинна враховувати. Основні рішення щодо розвитку в умовах планової економіки, рішення про інвестиції, виробництво, розподіл і ціноутворення приймаються найчастіше теж владою. Водночас, ринкова економіка спирається при цьому на ринкові показники, тобто знову на попит і пропозиції. При врахуванні потреб споживачів планова економіка, будучи пов’язаною планами свого економічного розвитку, не є такою активною, а ринкова економіка в першу чергу спирається на потребу споживачів, враховуючи і дефіцит, і надлишки товарів та послуг. Безумовно, на даному етапі розвитку людства таких «відокремлених» моделей економіки практично не існує: скоріше, функціонують їх «змішані» форми, але в будь-якому разі основні характеристики, які наведені, відрізняють ці моделі економіки та впливають на «супроводжувальні» складові. Навіть такий, певною мірою обмежений, огляд водночас нагадує, що нам ще багато потрібно зробити як у змістовному плані, так і в плані зовнішньої організації нормального функціонування економіки, в тому числі й перешкоджанні наявності негативних подій. При цьому встановлення заборони на відповідні вчинки, на мою думку, все більше ускладнюється, бо при встановленні відповідної заборони все одно потрібно відштовхуватися від дозволених діянь.

Про економічні кримінально-протиправні посягання та корупцію

Незважаючи на проголошену вільність ринкової економіки, на необхідність збереження цілісності існуючої соціальної системи та її безпеки, об’єктивної типізації громадян, за рахунок збереження соціальних функцій в економіці та забезпечення її об’єктивного (рівномірного) відтворення, нормативна регламентація, нормативне впорядкування суспільних відносин є обов’язково потрібними. При цьому, і це теж слід мати на увазі, як би держава не намагалася, частина економічної системи «не погоджується» зі встановленими правовими положеннями, а в деяких випадках і прямо їм «суперечить», що, в свою чергу, призводить до появи відповідної групи кримінально-правових посягань, причому, бажаємо ми того, чи ні, вони виступають складовою часткою такої економіки. На початку 1996 року, коли в нас тільки починали впроваджувати ринкову модель економіки, під час моєї особистої бесіди з прокурором із кримінальних справ прокуратури Монреаля (Канада) пані Дженіфір Бріскоу, вона практично дослівно сказала наступне: «Вступаючи в ринкову економіку, ви вступаєте в світ грошей. А в світі грошей завжди існує економічна злочинність» (Е. Л. Стрельцов. Экономическая преступность в Украине. Курс лекций. Предисловие профессора Мартина Финке (университет Пассау, ФРГ). Одесса, Бахва, 1997. С. 8). Як кажуть: ясно, ємко і зі зрозумілою перспективою. Важливо враховувати, що існування такої групи посягань практично завжди «тісно» пов’язують із корупційними проявами. Наприклад, низка зарубіжних дослідників для опису здійснення економічних процесів в умовах корупції розробляють реально функціонуючі економічні моделі (наприклад, модель Беккера-Стиглера (1974 р.) або модель Шлейфера-Вишні (1993 р.) тощо). При цьому корупційні прояви з боку публічних службовців не лише «кришують» негативні процеси, а й досить часто призводять до того, що конкуренція як об’єктивний засіб розвитку ринкової економіки підміняється злиттям таких форм протиправної діяльності осіб з приватними фірмами, що не тільки розвиває неринкові форми діяльності, а й сприяє ще активнішому проникненню її тіньових видів у легальну економіку.

Важливо враховувати, що економічні кримінально-протиправні посягання багато в чому розкривають себе, в першу чергу, завдяки своїм зрозумілим негативним функціям. Наприклад, якщо частина економічної системи, яка багато в чому функціонує як нелегальна, «просто» націлена на отримання прибутку за допомогою, в першу чергу, задоволення особистісних потреб (збагачення) за рахунок, образно кажучи, руйнування соціальної системи економіки, її цілісності, виключення з неї тієї частини, яка спрямована на загальний розвиток суспільства, то, звичайно, це зрозумілі форми прояву негативних функцій.

У той же час, позитивні функції економічних кримінально-протиправних посягань не так очевидні, іноді навіть парадоксальні, але вони існують. Наприклад, звертаючись до правової сфери, потрібно розуміти, що офіційні правові/ законодавчі положення традиційно інертні. Це об’єктивні властивості права, бо для того, щоб прийняти обґрунтований правовий акт/закон, необхідно дотриматися низки обов’язкових умов. Будь-які явища, події, вчинки, як позитивні, так і негативні, які реально впливають на процеси, що відбуваються в економіці, по-перше, повинні, нібито, «матеріалізуватися» для того, аби стати «видимими». Це означає, що їх різноманітні кількісні та якісні показники мають досягти такого рівня, щоб ми могли їх «усвідомлювати», тобто розуміти, що вони в позитивному або негативному плані реально впливають на процеси, які відбуваються в економіці. В той же час відсутність цього з низки причин не дає змоги необхідним чином регламентувати події, які відбуваються в економіці, що багато в чому надає таким подіям додатково негативного характеру.

Тому нерегламентовані, не визначені необхідним чином негативні в економіці процеси як би «стимулюють» (повинні «стимулювати») право, а скоріше — державу, до виконання цим соціальним регулятором своєї основної нормативносоціальної ролі. Тому відсутність таких правових положень або необхідність їх удосконалення, за умови нашого розуміння такої потреби в їх наявності, виступає «позитивним» стимулом до розвитку права, в тому числі й такого, яке прямо забороняє вчинення конкретних діянь під страхом покарання — права кримінального. Звичайно, і я пишу про це постійно, не слід бачити в кримінальному праві якийсь універсальний засіб, такого всеперемагаючого богатиря, який сам впорається з усіма цими проблемами. Боротьба з будьяким видом кримінально-протиправних посягань включає в себе цілий комплекс продуманих, взаємопов’язаних заходів на рівні всієї держави, на рівні сфери кримінальної юстиції, на рівні окремих напрямів даної сфери, а тим більше — протидії цьому в економіці, де існують багато в чому об’єктивні детермінанти таких діянь.

У той же час, реально оцінюючи таке становище, в тому числі й у сфері економіки, слід враховувати, що кримінальне право, при грамотному використанні, володіє необхідними соціальними ресурсами створення правової бази для державного впливу на кримінально-протиправні посягання. У будь-якому разі кримінально-правова заборона, достатня жорсткість кримінально-правових санкцій можуть розумно використовуватися і при покаранні особи, яка порушила встановлену заборону, і при використанні комплексу кримінально-правових заходів для реальної демонстрації «невигідності» здійснювати кримінально-правові посягання. Все це створює значні складнощі в законотворчій діяльності, в першу чергу в розумінні того, які статті КК, поодинокі чи у групі, повинні там бути, якими вони повинні бути за своїм змістом та формою.

Зовсім трохи про практику

Потрібно підкреслити, що такі непрості зміни у функціонуванні сучасної моделі ринкової економіки створюють певні складнощі на практиці. Як постійно стверджують практики, нова технологія економічних взаємин і документообігу, обліку та реєстрації фінансово-економічної діяльності, включаючи й різноманітні електронні форми, взагалі поява нових галузей у ринковій економіці, призводять до зміни змісту та ознак економічних злочинів. Це, в свою чергу, потребує нових методів і методик виявлення цих кримінальних правопорушень. Не вдаючись у деталі, потрібно визнати, що систему доказування вини у вчиненні таких правопорушень потрібно переглянути, традиційні рекомендації вже не завжди діють. Складається ситуація, коли процес розслідування сучасних економічних кримінально-правових посягань — це не тільки фіксація подій, збір доказів, але й формування логічно стрункої системи цих доказів. Тільки тоді розслідувані справи набувають судову перспективу. При цьому особливістю формування методик розслідування сучасних економічних кримінально-протиправних посягань є практична відсутність спеціальних методик розслідування нових видів таких посягань. Дуже мало і практики їх розслідування, яку можна було б узагальнити. Доказування по цих кримінально-правових посяганнях виступає, скоріше, як частина інших методик. У теоретико-методичних роботах із кримінального права, процесу та криміналістики простежується зайва теоретизація, зокрема, наприклад, перерахування думок фахівців, що додатково «замазує» практичну спрямованість відповідних досліджень. Є й інші суттєві обставини, які ускладнюють проблеми доказування в провадженнях стосовно економічних кримінально-правових посягань. У той же час, їх вирішення, яке б мало навіть поступовий характер, дозволить сформулювати більш продуктивні положення системи практичної протидії економічним кримінально-правовим посяганням на практиці. Окремої уваги заслуговує аналіз організації системи виконання покарань, проведення загальних та спеціальних (приватних) заходів запобігання тощо.

Необхідність розуміння сучасних тенденцій

Про що все це говорить? Про об’єктивні складнощі щодо визначення чітких законодавчих положень стосовно економіко-корупційних суспільно-небезпечних посягань. Тобто складні процеси, які відбуваються в економіці та які багато в чому проявляються в певній «вільності» її процесів та відсутності деталізованої правової регламентації, призводять до того, що змістовні події/вчинки, які відбуваються в її середині, дуже часто не стають об’єктивно зрозумілими для «сторонніх», тим більше, що й право, як вказувалося вище, має певну рутинність у своєму розвитку.

Усе це створює значні складнощі, зокрема щодо визначення чітких заборон «небажаної» діяльності в сфері економіки. Але залишити це, умовно кажучи, напризволяще — неможливо. Як кажуть у Китаї, «невидима рука ринку повинна обов’язково доповнюватися зримою рукою держави». Розуміють це у всіх державах. Який же вихід із цієї ситуації? Він є. Розвинуті держави, там, де економіка дійсно ринкова, принципово змінили підхід до визначення економічних кримінально-правових посягань. Їх встановлення, визначення перенесли на стадії, які або передують безпосереднім економічним процесам, або які відбуваються після закінчення таких процесів. Саме тому й подання суб’єктом дек лар у ванн я завідомо недостовірних відомостей, і незаконне збагачення, і, певн ою мі р ою , «невинна» колективна відповідальність юридичних осіб, це, так би мовити, правові спроби встановити відповідальність не за безпосередні суспільно небезпечні діяння в економіці. Такий варіант встановлення відповідальності, йде, так би мовити, «по дотичній», коли в її основу кладуться «не прямі» прояви різних економічних правопорушень а їх, так би мовити, «побічні» зовнішні прояви, які, як вважається, простіше встановити, але від цього вони не є менш значними.

Звісно, такий підхід повною мірою «суперечить» вітчизняним догмам, але таке становище існує в багатьох державах і тому ми повинні з розумінням до цього ставитись. Інакше буде складно, бо, як кажуть, «зі своїм статутом у чужий монастир…», на мою думку, заявлятися безперспективно. Такий підхід необхідно враховувати і при розробці законодавства, і при його практичному застосуванні, і при його доктринальних дослідженнях, і при його фаховій оцінці. Йдеться не про необхідність відмови від напрацьованих вітчизняних правових положень, а про необхідність розуміння сучасних міжнародних та зарубіжних тенденцій встановлення підстав кримінальної відповідальності, визначення змісту кримінальних правопорушень тощо, у всякому разі за окремі види економічних кримінально-правових посягань та їх поєднання, у встановленні конкретних підстав кримінальної відповідальності з національними напрацюваннями. Такі сучасні тенденції розвитку кримінального права, й ми повинні з розумінням їх сприймати. Вирішення саме фахових, змістовних завдань протидії негативним процесам в економіці, на мою думку, є найбільш розумним.

Коротке резюме

Із врахуванням тих складних суспільних процесів, які не завжди однозначно сприймаються, ця публікація ставила метою виділити наступні положення, які можуть розглядатися як самостійні, так і такі, що мають певний взаємозв’язок. Перше. Публічна діяльність завжди піддається відповідній зовнішній та «внутрішній» оцінці. Із зовнішньої точки зору така діяльність повинна завжди (!) бути, не побоюся такого визначення, бездоганною. Особа, яка здійснює публічну діяльність, повинна розуміти, що в разі негативного вчинку з її боку громадськість оцінює не тільки, а й, можливо, не стільки якості саме цієї особистості. Головне — те, на мою думку, що через такий вчинок оцінюється вся сфера, де така особа працює: законодавчі органи, державне управління, сфера правосуддя, система правоохоронних органів тощо і така оцінка має при цьому, як правило, негативний відтінок. Наполагяю, морально-етична оцінка конкретної особистості відходить на другий план, бо індивідуальна оцінка отримує розширене тлумачення з усіма відомими наслідками.

Друге. Будь-яка особа, яка планує (обіймає) таку посаду, повинна завжди розуміти, що за великим рахунком вона має остаточно вирішити: якою є основна мета її діяльності. Якщо це намагання особистого збагачення, отримання різних видів прибутку, персонального фінансового «просування», і це має розглядатися як абсолютно нормальне бажання, котре, ймовірно, властиво всім людям, то таку мету неможливо (!) реалізовувати при здійсненні публічних повноважень. Публічна діяльність, як відомо, передбачає іншу мету, яка, в першу чергу, пов’язана зі встановленням, зміною або припиненням прав і обов’язків інших суб’єктів, яка повинна виключати особисту мотивацію, притаманну приватній діяльності. Наміри «змішувати» публічні обов’язки за приватними інтересами приводять до відповідних суспільних «скандалів». Саме тому й існує визнане людською історією «правило»: multos timēre debet, quem multi timen («багатьох повинен боятися той, кого бояться багато»).

І третє. На мою думку, потрібно розділяти оцінку юридичних фактів: або як привід для суто правового тлумачення, або як певний політичний привід для прийняття відповідного рішення. В цій статті я намагався показати, що формальними обставинами подання народних депутатів та відповідного рішення КС України багато в чому виступає складність у сучасному встановленні (зміні) ознак відповідних економічних кримінальних правопорушень, і це потрібно враховувати. В той же час на питання, які ж дійсні мотиви «стоять» за цими подіями, суспільство вже намагається відповісти.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Системний мережевоцентричний аналіз інформації — сучасна зброя криміналіста-детектива

Опубліковано

on

Петро Біленчук, професор Національного авіаційного університету

Загальновідомо, що основною метою детективознавства, сискознавства, доказознавства, експертознавства, криміналістики є пізнання, доказування, розкриття, розслідування, судовий розгляд, запобігання, протидія та попередження злочинів. Для ефективної реалізації поставленої мети юристу-правознавцю необхідно вміти провести детальний мережевоцентричний аналіз усіх сфер злочинного світу.

Що таке мережевоцентричний аналіз?

1. Концептуальні засади системного аналізу документів і матеріалів, відомостей і даних судової статистики.

Системний консолідований мережевоцентричний аналіз інформації займає вагоме місце в кожній сфері життєдіяльності людини, суспільства, держави й цивілізації загалом. Це обумовлено тим, що правильно проведена аналітична робота є основою вдалого результату будь-якої професійної діяльності правознавця (слідчого, судді, прокурора, адвоката, криміналіста, детектива, експерта, оперативного працівника, нотаріуса, правозахисника). Як реальний приклад, розглянемо досвід практичного застосування мережевоцентричного аналізу інформації в детективознавстві, доказології, сискології, експертології і криміналістиці. Даній тематиці присвячені численні праці, проте нами особливу увагу в цій статті буде приділено навчальному посібнику «Транснациональная преступность: состояние и трансформация», монографії Олексія Чистякова «Пандемія страху» та працям В. Суворова «Контроль» і «Вибір».

Консолідований аналіз судової статистики свідчить, що в останні роки (1990—2020 рр.) спостерігається широка трансформація злочинності на теренах усіх пострадянських країн. Водночас статистичні дані результатів діяльності органів досудового розслідування й установ судової влади дають змогу стверджувати про різке зменшення ефективності використання традиційних методів запобігання й боротьби зі злочинністю. Як справедливо зазначає Анатолій Яровий, «Статистика розкриття злочинів є невтішною. З облікованих у минулому році 15 368 особливо тяжких злочинів лише в 4 878 випадках (або в 31,7%) конкретним особам було повідомлено про підозру, а ще менше по них направлено до суду обвинувальних актів — 3 005 (або всього 23,5%). До того ж, у залишку на кінець звітного періоду залишилися нерозслідуваними 11 726 кримінальних проваджень даної категорії, або 76,3%» (Анатолій Яровий. Чому Україні потрібна нова реформа Нацполіції, і якою вона повинна бути? Юридичний вісник України, 2020. № 45. С. 4).

Аналогічної думки дотримується й Олексій Баганець, який звертає особливу увагу на реальний стан дотримання органами судової влади, правоохоронними органами, спецслужбами (слідчими, прокурорами, суддями, детективами, оперативними працівниками МВС, СБУ, НАБУ та прокурорами САП) конституційних прав громадян під час досудового розслідування в 2019 році. Особливо увагу він акцентує (крім інших важливих) на тому, що, по-перше, замість створення необхідних умов/ підстав для захисту конституційних прав і свобод громадян, Державна судова адміністрація України ще в 2017 році змінила свою статистичну звітність із метою повністю приховати судову статистику щодо наданих судами дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що неминуче сприятиме подальшим зловживанням слідчих і прокурорів, пов’язаним із неправомірним втручанням в особисте життя громадян, вину яких ще не доведено в судовому порядку і не підтверджено обвинувальним вироком суду. По-друге, на бездіяльність слідчих і прокурорів у 2019 році громадяни скаржилися в 6 разів частіше, аніж у 2013 році, і ці цифри з кожним роком зростають, але належних висновків з цього приводу ніхто в Україні не робить, а тому беззаконня, безвідповідальність та безкарність з боку органів правопорядку лише «процвітають» попри розмови про «реформи є». По-третє, з кожним роком усе менше й менше обвинувальних актів по кримінальних провадженнях направляється слідчими і прокурорами до судів. І по-четверте, натомість залишки нерозглянутих обвинувальних актів у судах збільшуються щороку в середньому на 20 відсотків (Олексій Баганець. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування в 2019 році. «Юридичний вісник України», 2020, № 45. С. 7). Очевидно, що в такій кризовій негативній ситуації перед органами правосуддя, судочинства та правопорядку постає об’єктивна необхідність пошуку нових шляхів, розробки сучасних засобів, методів, технологій протидії злочинному світу. Разом із тим розробка нових засобів, методів, технологій запобігання, протидії, розслідування злочинних проявів можлива лише на основі детального аналізу криміногенної ситуації, яка виникла в Україні. Чим швидше і якісніше проводитиметься аналіз стану проривних кардинальних змін у діяльності сучасного кримінального світу, тим швидше правоохоронні органи зможуть реагувати на ці криміногенні тенденції, глибинні зрушення й зміни. Тому вважаємо, що системний консолідований мережевоцентричний аналіз має охопити всі сфери кримінального світу, а тому важливо з допомогою сучасних засобів пізнання проникнути в найпотаємніші його криміногенні кутки.

Очевидно, що перший етап дослідження починається з аналізу видимих змін у кримінальному середовищі, з аналізу судової статистики злочинності як у регіоні, так і державі та світу в цілому. Наприклад, сьогодні вже можна реально констатувати наявність тенденції стрімкого приросту частки кіберзлочинності, наркозлочинності, торгівлі людьми, торгівлі зброєю в загальній кількості скоєних злочинів. Це дозволяє зробити висновок, що наразі провідним безпековим закладам вищої освіти (ЗВО) держави необхідно розпочати системну підготовку відповідних кадрів кіберполіцейських, кіберслідчих, кібердетективів, кіберкриміналістів, кіберекспертологів, кіберсуддів, які змогли б протидіяти цим сучасним соціальним загрозам, кібернетичним шахрайствам в інтернеті тощо. Очевидно, що в такій ситуації дослідники-правознавці мають можливість проаналізувати зміни й тенденції в характері скоюваних комп’ютерних злочинів, а також дослідити соціально-комунікаційні зміни, які відбуваються в структурі організованих злочинних груп і угруповань.

Судова статистика свідчить, що на сьогодні спостерігається стійка зміна і в самій структурі організованих злочинних угруповань. Змінюється, зокрема, сама філософія злочинного середовища. Корінні соціально-психологічні зміни, які відбуваються у філософії злочинного світу, тягнуть за собою також кардинальні зміни і в їх протиправній діяльності. Це обумовлено тим, що економічні, соціальні та політичні процеси, які тривають у світі у третьому тисячолітті, призвели до різкої зміни структури, динаміки і тенденцій розвитку злочинності, потужної технічної озброєності злочинців, витонченості способів скоєння ними злочинів. Очевидно, що якщо дослідники-правознавці зможуть проводити достатньо повний, глибокий і всебічний системний консолідований аналіз стану і трансформації тенденцій розвитку сучасної злочинності, то правоохоронні органи зобов’язані не тільки вчасно реагувати на реальні кроки злочинного світу, а й мати реальну можливість передбачати, попереджувати та запобігати їх появі.

Оскільки тенденції й закономірності розвитку злочинності в Україні, Європі й світі та засоби їх пізнання, доказування, розслідування публікуються не тільки в науковій літературі (зокрема в дослідженнях О. Чистякова здійснено аналіз тенденцій розвитку злочинного світу за 50 років (1960—2010 рр.), а й у художніх творах, то це зумовлює потребу здійснення системного консолідованого аналізу опублікованих в означених вище працях фактично більше, аніж за 100-літній період (2013—2020 роки). Для реалізації поставленої нами мети було проаналізовано низку праць як художньої, так і навчальної та монографічної наукової літератури, присвячених системному висвітленню й консолідованому дослідженню методик збору, аналізу та дослідження інформації.

Застосування інноваційних засобів

2. Інноваційні засоби мережевоцентричного дослідження правознавця: пізнавальний арсенал засобів, методів, технологій слідчого, детектива, криміналіста, експерта, прокурора, судді.

Нашою метою в даному разі є дослідження оригінальних мережевоцентричних засобів і методик аналізу, збору та систематизації інформації, наведених у творах навчальної, наукової та художньої літератури. В даному дослідженні здійснено також узагальнення понять та виведення на основі проведеного дослідження комплексної методики організації збору, систематизації та аналізу опублікованих даних, відомостей, фактів.

Відомо, що у романі В. Суворова «Контроль» головна героїня проводить системний аналіз даних на основі зібраної нею інформації. Саме завдяки якісній системній аналітичній роботі їй фактично і вдалося правильно здійснити не лише консолідований аналіз, а й розкрити механізм державної змови. Аналогічний підхід здійснено в праці «Транснаціональна злочинність», в якій системо аналізується діяльність таких злочинних організацій світу як «Ла Коза Ностра» (США), мексиканські організації, які займаються торгівлею наркотиків, «Сицилійська мафія» (Італія), «Корсиканський союз» (Франція), в’єтнамська організована злочинність, «Боріокудан» («Якудза») (Японія), Тріади (Китай), російська організована злочинність, казахська організована злочинність й, звісно, українська організована злочинність. Це дозволило авторам даного дослідження всебічно проаналізувати й розкрити суттєві риси, ознаки й характеристики сучасного злочинного світу. То яким же критеріям має відповідати така інформація і як нам отримати якісну правдиву інформацію про ту чи іншу подію, явище чи процес?

Відомо, що узагальнена консолідована інформація — це основа, від якої ми відштовхуємося при проведенні системного мережевоцентричного дослідження. Фактично від якісно отриманої інформації й залежать наші можливості при проведенні системного мережевоцентричного аналізу. Очевидно, що чим більшими обсягами інформації оперує дослідник, тим більші можливості він може реалізувати в своїй професійній діяльності. Саме тому першочерговим завданням будь-якого наукового мережевоцентричного аналітичного дослідження є системний збір максимального обсягу інформації про об’єкт вивчення.

Звичайно, що якщо перед нами стоїть задача аналізу якогось надзвичайно складного механізму (події чи явища), то очевидно, що ми маємо оперувати всією доступною інформацією про нього. Водночас варто почати з вивчення загальної інформації про досліджуваний механізм, систему, подію, явище чи процес. Наступним етапом стає всебічний аналіз зібраних відомостей, даних, фактів про кожен елемент цього механізму. Вважаємо, що всебічний системний мережевоцентричний аналіз кожного елемента дає змогу піти далі загальновідомої інформації. Розуміючи принцип роботи кожного елемента досліджуваного механізму, ми можемо усвідомити й зрозуміти всю систему, висвітлити приховані грані даного механізму. Отже, необхідно знати окремий елемент досить досконало, повно і всебічно. Звичайно, що інформацію про нього можна брати і з інших додаткових деталей, які з ним пов’язані. Зокрема, у романі «Контроль» героїня цього твору всебічно досліджує особливості поведінки та діяльності ключових чекістів держави як складових елементів надзвичайно потужного механізму професійної діяльності особливого безпекового органу держави — Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Слід зазначити, що дослідниця не обмежується тільки зібраними на них досьє. Вона вивчає реальні справи на людей, які перебувають із даними чекістами в тісних зв’язках: співробітники, друзі, родина, дружина, діти. Вважаємо, що такий мережевоцентричний аналіз також може багато свідчити й розкрити сутність характеристики про досліджувану особистість. Крім того, вона спостерігає, як досліджуваний об’єкт співпрацює, взаємодіє з іншими чекістами як найвищого рангу, так і периферійного рівня, а ще вивчає й аналізує, хто — друг, а хто — ворог. Аналізує також діалоги з найближчими друзями і найбільшими ворогами. В даній ситуації важливо знати, що допомагає роботі в пізнанні досліджуваного елемента, а що йому заважає. Звичайно, що під час аналізу матеріалів елемента, що вивчається, не можна дивитися на нього однобоко. Очевидно, що можна дізнатися щось про нього і крім його основної роботи. Наприклад, з ким дана особистість спілкується у вільний час, їздить разом на відпочинок, має спільні інтереси, «хоббі», приязні стосунки тощо.

І тут постає досить складне запитання: як зібрати досить повне узагальнено всебічне досьє? Як правило, загальнодоступної інформації для всебічного аналізу мало. Очевидно тому Віктор Суворов наголошує на необхідності використання засобів спеціальної оперативної криміналістичної техніки, методів спеціального системного мережевоцентричного аналізу, звичайного, псевдокритичного й критичного мислення (індуктивного, дедуктивного та обдуктивного) й наукових знань, навичок і вмінь у галузі креативної педагогіки, психофізіології, біоніки, нейробіоніки, детективознавства, сискознавства, оперативно-розшукової діяльності, експертознавства, криміналістики, безпекознавства. Важливо акцентувати на тому, що при здійсненні такого системного мережевоцентричного аналізу доцільно використовувати також призабуті знання в галузі мольфарства і характерництва, а також накопичений багатолітній професійний досвід слідчої, експертної, судової, детективної, сискологічної, оперативно-розшукової, криміналістичної та експертної діяльності. До деяких із таких засобів, на його думку, належать стеження, звичайне й технічне прослуховування, вербування третіх осіб з метою отримання достовірної інформації про цікавих нам людей або досліджувані нами об’єкти. Автор наголошує ще й на тому, що тільки вони здатні надати справді актуальний, правдивий, достовірний матеріал для всебічного й повного аналізу та прийняття на його основі об’єктивного, справедливого й професійного рішення.

Слід звернути увагу також і на те, що в даний час українськими науковцями і досвідченими практиками ведуться ґрунтовні мережевоцентричні дослідження в галузі детективознавства, сискознавства, експертознавства, доказознавства, характерництва, криміналістики, спеціальної оперативної техніки, розшукознавства і безпекознавства (ядерної безпеки, кібербезпеки тощо). Крім того, на даному етапі завершено фундаментальне комплексне дослідження (1913—2020 рр.) психофізіологічної діагностики та ідентифікації людини в юриспруденції (метаантропологія, людинознавство, поліграфологія, габітологія, дерматогліфіка, дактилоскопія, скрінографія, вокалографія, графологія, одорологія, нейробіоніка, нейрокібернетика, експертологія).

Вважаємо, що результати даних досліджень (засоби, ноометодики і мережевоцентричні та грід-технології) доцільно використовувати для збору, систематизації й аналізу інформації, яка висвітлюється в творах художньої, навчальної і наукової літератури.

Слідчі й судові помилки: наслідки

3. Слідчі й судові помилки — небезпечний акт посягання на людське життя: узагальнений досвід практики розслідування і судового розгляду серійних убивств (1960—2020 рр.).

Очевидно, що сучасний дослідник, правознавець, використовуючи новітні засоби, методи й технології, має отримати максимально можливий обсяг досліджуваної інформації про об’єкт, який вивчається. Водночас слід пам’ятати, що зібраний навіть достатній масив даних ще не є реальною умовою досягнення бажаного результату. Саме якісна, об’єктивна, достовірна інформація є необхідною умовою отримання правильних аналітичних висновків. Звертаємо особливу увагу на те, що будь-яка неточність в існуючому масиві даних, яким оперує дослідник, тягне за собою помилкові висновки, неправильні процесуальні рішення, непоправимі наслідки й дії (слідчі, експертні, оперативні, судові).

Про непоправимі наслідки використання слідчими, експертами, прокурорами, суддями неточних, недостовірних, неперевірених реальних даних, відомостей, фактів яскраво свідчать матеріали дослідження слідчої і судової практики, пов’язаної з розслідуванням серійних убивств. Здійснені нами спільно з О. В. Кравченком системні дослідження результатів розслідування серійних убивств за 60-літній період (1960—2020 рр.) дають змогу виокремити наступні основні непоправимі помилки, порушення чинного законодавства й грубі недоліки, які допускають працівники органів досудового розслідування в процесі викриття й затримання серійних убивць та судді під час призначення їм законом визначеного покарання.

Протидія серійним убивцям має виступати для правоохоронних органів одним з елементів оперативно-розшукової діяльності задля виявлення, профілактики та протидії вчинення такого суспільно небезпечного акту як посягання на людське життя. Вивчення історії розслідування справ, які вчинялися серійними вбивцями, свідчить, що правоохоронним органам досить часто вдається встановити особу маніяка тільки завдяки випадковостям, а затримують їх лише за збігу певних обставин, які взагалі їм були непідконтрольні (так, наприклад, С. О. Головкіна затримали лише завдяки тому, що він допустив фатальну для себе помилку, вбивши 3-х хлопчиків, яких до цього він підвозив разом із ще одним хлопцем від залізничної зупинки. Пізніше, дізнавшись про смерть своїх знайомих, саме цей хлопчик і розповість правоохоронним органам про такого собі «дядю Серёжу») (Спецпроект «Фишер»: подробное изучение жизни Сергея Головкина. 2008—2015. Serial-Killers.ru — сайт о серийных убийцах и маньяках. URL: http://www.serial-killers.ru/karts/golovkin.htm). Варто зазначити й те, що розслідуючи таку категорію справ, які мають неабиякий розголос у суспільстві, досить часто працівники правоохоронних органів задля того, аби відрапортувати про затримання маніяка перед суспільством (а в першу чергу перед своїм керівництвом), застосовують різні фальсифіковані форми впливу (погрози безпосередньо самому підозрюваному, погрози його родичам, банальне вибиття необхідних саме їм свідчень), які змушують підозрюваного в кінцевому випадку обмовити себе, або ж цілеспрямовано взяти на себе вину за злочини, до яких він взагалі не має ніякого відношення. В зв’язку з цим О. В. Александренко і В. І. Бояров справедливо зазначають, що розслідування серійних убивств є ще більш складним завданням. Злочинці скоюють злочини довгі роки і їх затримують випадково, але при цьому нерідко до відповідальності притягують і засуджують зовсім інших, непричетних до злочину людей (у справі «пологовського маніяка С. Ткача були засуджені 16 (шістнадцять) людей, деякі з них ще й сьогодні перебувають за ґратами).

Разом із тим питання прокурорського нагляду у справах про серійні вбивства з метою недопущення таких грубих помилок у розслідуванні не привертають відповідної уваги дослідників (Александренко Е. В., Бояров В. И. Проблемы прокурорского надзора за расследованиями серийных сексуальных убийств. Проблемы совершенствования правоохранительной деятельности в области противодействия преступности и коррупции \ Материалы Международной научно-практической конференции. Минск, 22 декабря 2011 г. Минск: БГУФК, 2012. С. 8). Саме через це ми спостерігаємо в судовій практиці досить велику кількість безпідставно засуджених і розстріляних людей. Зазвичай подібні ситуації мають місце тоді, коли працівниками правоохоронних органів здійснений поганий і (або) просто поверховий аналіз масиву нерозкритих кримінальних подій (вбивства, ситуації зникнення людей, акти насильницького нападу на людей, нещасні випадки), в районі, що обслуговується. Це призводить до того, що в кінцевому підсумку правоохоронці неправильно встановлюють серію убивств, яка вчиняється саме серійним убивцею, а тому просто «підганяють» під цю серію весь масив злочинів, які частково підпадають під її характеристику. Що, в свою чергу, призводить до фальсифікації справ проти осіб, які або вчиняли зовсім інші злочини (менші за ступенем суспільної небезпеки, або такі ж, але не в серійному масштабі), або ж взагалі були непричетні до злочинної діяльності. Все вищевикладене й спонукало нас узагальнити основні недоліки діяльності органів досудового розслідування, які допущені при розслідуванні серійних убивств в різні роки.

Слідча й судова практика свідчать, що в низці неправильних процесуальних дій слідчих, прокурорів і суддів були затримані невинні люди, а небезпечніше те, що по низці розслідуваних справ зовсім невинні люди були розстріляні за злочини, яких вони фактично і юридично не вчиняли. Так, наприклад, у справі того ж А. Р. Чикатила, за спогадами І. М. Костоєва (в минулому працював слідчим з особливо важливих справ. Саме він очолював слідчу групу, яка займалася розшуком ростовського маніяка А. Р. Чикатило) в главі четвертій «Феномен Чикатило» його праці «Россия — преступный мир», за підозрою в одному з убивств, яке було вчинене А. Р. Чикатилом, 24 січня 1979 року було затримано громадянина О. П. Кравченка, якого в 1970 році в Херсоні було притягнуто до кримінальної відповідальності за аналогічний злочин — зґвалтування та вбивство неповнолітньої дівчинки. Фактично затримували його двічі. Вперше це відбулося 24 грудня 1978 року, але в зв’язку з тим, що О. П. Кравченко мав алібі, яке могли підтвердити дві людини (його дружина Ганна та її подруга Тетяна Гусакова), його через три дні відпустили. Вдруге працівники правоохоронних органів завітали до нього саме 24 січня 1979, після того як О. П. Кравченко вчинив крадіжку у свого сусіда. Треба зазначити, що попередньо було встановлено в якості свідка громадянку Світлану Гуренкову, яка була запрошена до РВВС, де вона розповіла всю наявну в неї інформацію щодо того, як безпосередньо виглядає маніяк. Після того, як художником був змодельований портрет маніяка, А. Р. Чикатило був упізнаний директором ПТУ, де він працював. Також під час огляду вулиці, прилеглої до місця останнього злочину, був встановлений факт наявності слідів крові біля будинку, який зовсім недавно був придбаний Чикатилом та його дружиною. Таким чином правоохоронці, по-перше, повністю проігнорували свідчення С. Гуренкової, по-друге, не взяли до уваги факт впізнання А. Р. Чикатила директором ПТУ, по-третє, не здійснили аналіз слідів крові, які були виявлені біля будинку Чикатила. Водночас вони використали різноманітні форми впливу на невинного О. П. Кравченка (йому в камеру помістили «легендованого» вбивцю й наркомана, який постійно знущався й методично бив його щодня між виснажливими допитами). Таке злочинне розслідування дозволило 16 лютого 1979 року вибити «зізнання» з О. П. Кравченка в злочині, до якого він взагалі був непричетний (Костоев И. М., Викторов В. Е. Россия — преступный мир / Издатель: АСТ. 1998 г. С. 27. URL: https://www.litmir.me/br/?b=118850&p=27).

Пізніше той же О. П. Кравченко був визнаний ще й судом винним у вчинені вбивства неповнолітньої дівчинки та засуджений до виключної міри покарання (розстрілу). А 5 липня 1983 року стосовно О. П. Кравченка сумнівний суддівський вирок був приведений до виконання і він був розстріляний (Шахтинское дело (Убийство Е. Закотновой, 1978). 2008—2015. Serial-Killers. ru — сайт о серийных убийцах и маньяках. URL: http://www.serial-killers.ru/lesopolosa/shaxtinskoe-delo-ubijstvo-e-zakotnovoj-1978.htm). Водночас звернемо увагу також і на те, що загалом згаданий Чикатило потрапляв у поле зору діяльності працівників правоохоронних органів декілька разів, але у зв’язку з тим, що перевірка його причетності до злочинів проводилася формально й професійно неграмотно, його щоразу відпускали, не притягуючи до відповідальності.

І якщо випадки розстрілу людей були, скоріше, винятком, аніж сталою практикою, то от засудження до реальних тюремних строків є звичним явищем. Наприклад, за злочини, які були скоєні іншим відомим серійним убивцею Г. М. Міхасевичем, після одинадцяти судових засідань були засуджені чотирнадцятеро (!) невинних людей. За злочини, скоєні С. В. Ткачем, також фактично були засуджені невинні люди — І. Рижков, О. Чудних, В. Коршун, Я. Попович та ще декілька невинних громадян.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Приватне спілкування — більше не приватне, або Як стежитимуть за вами з прийняттям Закону «Про електронні комунікації»?

Опубліковано

on

Анастасія ГУРСЬКА,
адвокат, керуюча Адвокатським бюро «Анастасії Гурської»

Без електронних комунікацій на сьогоднішній день не обійдеться жоден бізнес, жодна сфера життя, і це — нормально, але як захищаються наше приватне спілкування та комерційна таємниця? В еру електронної ідентифікації та відкритості всіх користувачів мережі інтернет та послуг мобільного зв’язку за ними зможуть стежити після прийняття Закону України «Про електронні комунікації».

«I’m watching you…»

Нагадаємо , 5 лютого 2020 року було зареєстровано законопроект № 3014 «Про електронні комунікації» — для приведення законодавства України до стандартів ЄС. Даний документ багато разів обговорювався, особливо ризики прийняття окремих його норм. А 16 грудня минулого року закон було підтримано ВРУ в доопрацьованій редакції з урахуванням пропозицій Президента України.

Що ж очікувати від даного закону?

Закон повинен регулювати відносини з надання та отримання послуг у сфері електронних комунікацій, щодо постачання таких послуг, регулювання ринку електронних комунікацій, користування радіочастотним спектром, захистом прав користувачів послуг. Зокрема, передбачаються вимоги до суб’єктів господарювання, які надаватимуть послуги в сфері електронних комунікацій, стосуватиметься це й вирішення спорів між постачальниками таких послуг, порядку використання об’єктів інфраструктури електронних комунікацій та радіочастотного спектру, ресурсу нумерації, порядку надання доступу до мережі інтернет з можливістю роботи соціальних мереж, інтернет-банкінгу, електронної пошти, електронної комерції, електронних адміністративних послуг, аудіота відеозв’язку тощо.

Багато з цих нововведень — на краще, але з прийняттям закону приватне спілкування більше не буде приватним, а стане відкритою книгою для правоохоронних органів.

1. Створення національного плану нумерації.

Законом передбачено створення нормативно-правового акта, що визначатиме формат та структуру ресурсу нумерації в електронних комунікаційних мережах, а відтак буде створена чітка система ідентифікації та присвоєння номерів усім користувачам послуг електронної комунікації. Варто зазначити, що часткова ідентифікація діє й зараз, але норми закону дозволять систему ідентифікації уніфікувати й зробити більш актуалізованою та інформативнішою, в тому числі передбачається й порядок з’єднання кінцевих користувачів із номерами національного плану нумерації, що фактично забезпечить можливість ідентифікувати будь-яку особу, яка користується послугами електронної комунікації, а в сучасному світі це означає — всіх.

І хоча законом і передбачено право на отримання послуг електронної комунікації знеособлено на умовах, визначених постачальниками послуг, та право самостійно здійснювати власну ідентифікацію, насправді все не так просто і не так знеособлено. Якщо аналізувати закон у цілому, то ідентифікація кожного неминуча й незрозуміло, яким чином планується забезпечуватися надання послуги знеособлено, і чи не лише на папері буде зафіксовано таке право?

2. Захист авторських прав.

Законом визнача єт ься співпраця постачальників послуг електронної комунікації з державними органами з питань захисту авторських та суміжних прав та обмеження поширення контенту, яке порушує такі права. Це означає можливість блокування низки веб-сайтів із так званими «піратськими» аудіо- та відеофайлами та початок боротьби з незаконним контентом шляхом блокування доступу до нього, а можливість ідентифікації користувачів та збереження даних про використання ними контенту забезпечить більш ефективну роботу по боротьбі з кіберзлочинами та виявленню правопорушників. Теоретично кіберполіції з прийняттям даного закону працювати стане легше.

3. Публічна ідентифікація користувачів.

Так, законом визначено створення публічно доступних каталогів номерів із прізвищем та ім’ям, по батькові (за наявності), з інформацією про найменування, адресу та номер телефону абонента за умови, якщо в договорі про надання послуг міститься попередня зафіксована згода на опублікування такої інформації. З урахуванням того, що, як правило, рідко хто вичитує умови надання послуг інтернету, мобільного зв’язку тощо, то автоматично всі споживачі будуть за принципом «мовчазної згоди» погоджуватися на створення таких відкритих каталогів та внесення себе до них, або просто будуть змушені шукати іншого провайдера для отримання послуг. Звичайно, в законі передбачається, що споживач має право в будь-який момент за письмовою заявою відкликати надану згоду щодо включення його даних до каталогів номерів, випущених в електронному вигляді, та використання в довідкових службах, але питання в тому, як невідкладно видалятимуться такі дані з електронного каталога.

4. Захист інформації про кінцевого користувача та принципи «НЕконфіденційності».

Так, у законі передбачено питання захисту інформації про споживачів послуг, але положення щодо захисту інформації сформульовані дещо двозначно. Навіть відсутнє застереження про відповідальність за розголошення конфіденційних даних про користувача. Так, ст. 119 Закону передбачено: «Постачальники електронних комунікаційних послуг повинні забезпечувати і нести відповідальність за схоронність даних щодо кінцевого користувача, отриманих при укладенні договору про надання електронних комунікаційних послуг та наданні електронних комунікаційних послуг», тобто забезпечувати їх схоронність, а, відповідно, збереження, але ніяк не конфіденційність. При цьому визначено чіткий перелік інформації, схоронність якої має бути забезпечена постачальниками послуг («схоронність інформації для правоохоронних органів»), а саме інформації щодо:

1) персональних даних споживача;

2) факту отримання послуг;

3) змісту інформації, яку отримує або надсилає користувач;

4) обсягу, змісту, маршрутів передачі інформації і даних;

5) даних про місцезнаходження, які стосуються будь-яких даних у процесі споживання комунікаційних послуг, у тому числі щодо розташування термінального обладнання, тобто фактично ваше місцезнаходження відстежуватиметься на законодавчому рівні;

6) даних про спроби виклику між споживачами послуг, в тому числі про невдалі спроби виклику («дзвінки без відповіді») або перерване з’єднання.

Фактично кожен постачальник послуг електронних комунікацій зобов’язаний зберігати про вас всю вищевказану інформацію (які дані пересилали й отримували, дані вашого місцезнаходження, з ким зв’язувалися, навіть невдалі з’єднання), що фактично забезпечить правоохоронним органам можливість доступу до вашої повної історії спілкування та активності в мережі інтернет та за допомогою мобільного зв’язку.

5. «Вишенька на торті», або легалізація прослуховування та доступ до конфіденційної інформації.

Так, первісна редакція законопроекту передбачала, що доступ до конфіденційної інформації щодо користувачів послугами надаватиметься виключно за рішенням суду, але в редакції законопроекту від 14.12.2020 року внесеними поправками фактично визначено, що в окремих випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини доступ до інформації здійснюється в порядку, визначеному статтею 250 Кримінального процесуального кодексу України, яка саме й регулює порядок здійснення НСРД до надання дозволу судом. Це означає, що фактично, прикрившись метою захисту національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, правоохоронні органи здійснюватимуть доступ до інформації про ваше місцезнаходження, як і приватне спілкування, інформацію про те, з ким, про що й коли ви спілкувалися і які дані передавали, прослуховувати ваші розмови без дозволу суду з подальшою легалізацією таких джерел інформації через суд для використання як доказів у кримінальному процесі, або без такої легалізації, але зі знищенням інформації, що не забороняє самого факту втручання в приватне життя і не виключає законності прослуховування без дозволу суду.

У свою чергу, всі інтернет-провайдери та оператори мобільного зв’язку забезпечуватимуть за власні кошти підключення до своїх електронних комунікаційних мереж (у точці, технічно придатній для такого підключення), технічних засобів єдиної системи для здійснення оперативно-розшукових, контррозвідувальних та розвідувальних заходів, а також технічну підтримку та стале функціонування такої точки підключення з метою проведення оперативно-розшукових, контррозвідувальних та розвідувальних заходів.

Замість висновку

Що ж, зміни, які несе нам даний закон, готують нас до тотального контролю за обміном інформацією і передбачають розроблення ще великої кількості нормативно-правових актів, які регулюватимуть різні аспекти електронних комунікацій.

P.S. Закон набирає чинності з 1 січня 2022 року, тож остаточна його редакція на дату написання цієї статті ще неоприлюднена. Додамо, що 12 січня його підписав Президент.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Визначення цивільного процесуального права та його методу потребує істотного переосмислення

Опубліковано

on

Те, що в Україні судова реформа вже проведена (чи провалена?) — відомо. Та й про це постійно нагадують рішення «оновлених» українських судів — від Конституційного, до місцевих. А тим часом «насувається» й реформа юридичної освіти та науки. І незважаючи на те, що більшість із передбачених нею новацій зумовлює лише обурення (бо чого варті хоча б обов’язкові для викладачів вишів закордонні публікації, включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science, за кожну з яких їм тепер потрібно віддавати свою трьохмісячну зарплату), вона відбудеться, бо як відомо, «у більшовиків план — закон». Але чи не виявляться її результати такими ж, як результати судової реформи?

А те, що й освіту, і науку потрібно й можна було б покращувати і без реформ, то аргументи з цього приводу є очевидними на кожному кроці. Й ось один із них.


Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук


Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

 

 

Правосуддя й судочинство — далеко не одне й те ж саме

Традиційно вважається, що «цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах». І хоча на сьогодні такий підхід в Україні є загальновизнаним, все ж він зумовлює й низку питань. Зокрема: 1) якщо поняття «цивільне процесуальне право» може тлумачитися і як галузь права, і як відповідна система знань, і як навчальна дисципліна, і як суб’єктивне право, і як «сукупність та система правових норм», то постає питання, що ж тоді розуміти під поняттям «цивільне процесуальне законодавство», зміст якого утворюють правові норми, якими врегульовані відповідні аспекти суспільних відносин, які є предметом їхнього регулювання? Адже без такого уточнення дослідження цих проблем буде продовжуватися на основі традиційного суто позитивістського праворозуміння і, як наслідок, поняття «цивільне процесуальне право» й «цивільне процесуальне законодавство» ототожнюватимуться й надалі;

2) а з урахуванням цього чи не варто було б виходити з того, що предметом регулювання цивільного процесуального законодавства є відповідні суспільні відносини, а предметом цивільного процесуального права як системи знань — цивільне процесуальне законодавство (як колись казали — «догма права»)?

3) не зайвим було б при цьому уточнити — цивільно-процесуальне право це «сукупність» чи «система» правових норм? Адже ототожнення цих понять є хибним, оскільки кожне з них взаємно виключає інше, оскільки сукупність — це не система, а система — це не сукупність;

4) спірним є й те, що предметом цивільного процесуального права є «суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя». Адже поняття «правосуддя» — це мета та бажаний результат діяльності органів судової влади в цілому, тому ці відносини врегульовані не тільки цивільно-процесуальним законодавством, а й іншими правовими актами. Що ж до цивільно-процесуального законодавства, то воно врегульовує відносини, що складаються у сфері судочинства в цивільних справах, належне здійснення якого і є одним із головних засобів забезпечення правосуддя.

Крім того, на висновок, що правосуддя і судочинство не одне й те ж, орієнтують і правила логіки, і загальнонаукові джерела, в яких, зокрема, правосуддя тлумачиться як одна з форм діяльності держави, а судочинство — як порядок провадження у встановленому законом порядку відповідних справ.

Не варто при цьому забувати, що слово «правосуддя» походить від слів «правда», «правий», «істина», «справедливість», «суд по правді, по совісті, по закону». А оскільки відбувається судочинство, хоча це ще не означає, що в кожному випадку здійснюється правосуддя, то саме забезпечення правди, справедливості та правосуддя й мало б бути метою судової влади. І саме такий підхід є підставою для висновку, що правосуддя є одним із напрямів діяльності держави. Тобто правосуддя — це функція, яку не просто взяла на себе, а монополізувала держава, і яка здійснюється за допомогою системи відповідних органів. А те, що їхня діяльність насамперед здійснюється у формі судочинства, то це так. Але оскільки суди, на жаль, часто ухвалюють і неправові рішення, то державою передбачені й інші інститути, які покликані сприяти розв’язанню суперечностей, що виникають із правовідносин, і забезпеченню правосуддя. Зокрема, згідно з ст. 55 Конституції України ними насамперед є система національних засобів, а коли такі засоби вичерпані, а правосуддя не відбулося, то зацікавлена особа має право звертатися до міжнародних організацій за захистом своїх прав.

Що ж до того, чи насправді українські суди здійснюють правосуддя у кожній справі, то в зв’язку з цим потрібно лише врахувати тисячі позовів громадян України проти України, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини, більшість з яких цей суд, як правило, задовольняє на користь цих громадян. А з урахуванням цього стає очевидним, що якщо згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд», то виявляється, що фактично насправді це не зовсім так.

От тому логічно припустити, що суд, здійснюючи судочинство, лише сприяє здійсненню правосуддя, а обов’язок його забезпечити взяла на себе держава, і, насамперед, за допомогою саме системи органів відповідної влади. А з урахуванням цього конструктивнішим є підхід, згідно з яким предметом цивільного процесуального права є: цивільне судочинство, процес, тобто врегульована цивільним процесуальним правом діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі (свідків, експертів, перекладачів) та інших учасників процесу, а також органів судового виконання (судових виконавців).

Що ж до самих судів, то в цьому контексті не зайвим буде згадати й те, що світовий досвід їхньої діяльності вже давно дав підстави для висновку, що: «суд — це орган держави, який в інтересах пануючого класу здійснює у встановленому процесуальному порядку розгляд цивільних і кримінальних справ. Форми його організації і діяльності визначаються класовою суттю держави, яка його створила. В експлуататорських державах суд є засобом захисту інтересів експлуататорів. Характерним для суду всіх експлуататорських держав є класовий підбір суддів, що разом з класовим законодавством дає можливість пануючим класам використовувати його для придушення трудящих». А відомі політичні класики, характеризуючи буржуазний суд, зазначали, що цей суд лише зображав собою захист порядку, а насправді був сліпим, тонким знаряддям нещадного придушення експлуатованих, який обстоював інтереси грошового мішка.

А якщо взяти до уваги те, що Українська держава стала не просто буржуазною, а кланово-олігархічною державою, то виявляється актуальним питання: а чи не стануть внаслідок цього й українські суди таким же «сліпим і тонким знаряддям, яке обстоює інтереси грошових мішків» і чи передбачені цією державою відповідні механізми, які б запобігали цьому?

Сумнівно, щоб метод мав власні методи

Що ж до методу цивільного процесуального права, то в спеціальній літературі він визначається лише в найзагальніших рисах. При цьому вважається, що він представляє собою «сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права засобів і способів впливу на поведінку суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання цивільного процесуального права, тими соціальними функціями, які виконує ця галузь права, й органічним її зв’язком із галузями матеріального права».

Тобто в даному визначенні традиційно йдеться не про метод правового регулювання, а про «метод права». Водночас, якщо врахувати, що поняття «право» і в об’єктивному розумінні як система норм, і в суб’єктивному розумінні як право суб’єктивне, і як відповідна система знань саме є засобом, який одночасно виконує й функцію методу, то висновок, що метод має власний метод, з логічного погляду є небезспірним.

Сумнівним у даному контексті є й те, що, нібито, всі завдання, які стоять перед цивільно-процесуальним регулюванням можна розв’язати одним методом. А з урахуванням цього, чи не варто було б, по-перше, визначати не «метод права», а «методи правового регулювання», а, по-друге, виходити з того, що ці методи утворюють відповідну систему, визначення й характеристика якої все ще не розкриті, а тому й потребують відповідних наукових зусиль.

Не переконливим є й висновок, що «за змістом метод цивільно-процесуального права є імперативно-диспозитивним і характеризується нормативним визначенням: підстав виникнення, розвитку та припинення цивільних процесуальних правовідносин, характеру правових зв’язків між його суб’єктами; процесуально-правовим становищем суду, органу судового виконання, учасників процесу; цивільних процесуальних дій — їх змісту, форми, порядку виконання; цивільних процесуальних санкцій». Адже очевидно, що кожна з цих ознак є характерною й для кожної з інших галузей, принаймні процесуального права.

Що ж до імперативного та диспозитивного методів, то їхня суть визначається не їхнім змістом, а характером впливу на суб’єктів відповідних правовідносин, а тому більшою чи меншою мірою вони також використовуються в кожному з видів правового регулювання. Хоча, як відомо, імперативний (директивний, авторитарний) метод представляє собою, безумовно, обов’язкове для виконання веління держави, невиконання якого передбачає правові наслідки (санкції). Не випадково він є характерним насамперед для публічно-правових відносин. А диспозитивний (автономний) метод представляє собою передбачену нормами права можливість суб’єктів правовідносин обрати один із запропонованих цими нормами способів дій. Саме тому він є характерним насамперед для приватноправових відносин. Водночас, кожен із цих методів більшою чи меншою мірою використовується при розв’язанні завдань кожного виду правового регулювання.

Висновки

Отже, викладені в цій статті міркування дають підстави для висновку, що традиційне в Україні визначення цивільно-процесуального права та його предмету і завдань потребує істотних уточнень. Що ж до вчення про методи цивільно-процесуального регулювання, то в нас воно відсутнє взагалі. Та й хто ж буде над цим працювати? Адже це ще колись — до гучних реформ — така діяльність заохочувалася, а кожна публікація передбачала й відповідний гонорар. А після цих реформ за те, що український вчений напише й опублікує іноземною мовою (щоб не українці, а, скажімо, «німці» скористалися його хоч маленькими, хоч великими відкриттями), він їм повинен за це ще й заплатити свою тримісячну зарплату. А чому? Та тому, що такі їхні стандарти.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram