Думка експерта
Рішення суду повинні базуватися на належній юридичній кваліфікації фактичного змісту конкретних правовідносин й ухвалюватися згідно з вимогами закону
Обнадійливою тенденцією сучасного судочинства України є здійснення його з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів у цій сфері, які, зокрема, орієнтують і на використання в його ході приписів, відомих ще з часів розквіту римського права, й одним із яких є принцип «jura novit curia». А прикладом цього є постанова колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі – КЦС) від 02.11.2022 р. у справі № 685/1008/20, про яку було повідомлено, що «Верховний Суд роз’яснив межі застосування принципу «jura novit curia», яке «не є безмежним, оскільки може порушувати право на справедливий суд».
Іван Котюк доктор юридичних наук, професор |
Олександр Котюк кандидат юридичних наук |
Фактичні обставини та актуальність дискурсу
Зрозуміло, що для юристів ці факти є знаковими, а тому й стали предметом їх аналізу та обговорення, під час яких виявилося, що хоча по суті сама справа КЦС вирішена правильно, розкриття нею змісту вказаного принципу в ході обґрунтування своєї позиції, не є переконливим. А це з теоретичного та з практичного погляду набуває особливого значення саме на початковому етапі використання цього принципу, оскільки з офіційної подачі його змісту Касаційним цивільним судом надалі й відбуватимуться і його розуміння, і тлумачення, й застосування.
Читайте також: Україна стала 35-ю країною, судові рішення якої з’являться в міжнародній базі даних з інтелектуальної власності
От тому у цьому контексті привертає увагу насамперед те, що КЦС, визначаючи межі застосування процесуального принципу «yura novit curia», позначає їх тим, що воно «не є безмежним». Тобто напевне, суд орієнтується при цьому на те, що оскільки межі «безмежності» є зрозумілими кожному, внаслідок чого всіма тлумачаться однаково, то з урахуванням цього й дійшов висновку, що і в теорії, і в практиці правовідносин, пов’язаних із використанням цього принципу, вони також тлумачитимуться однозначно та безпомилково.
Характерним є й те, що латинську формулу «jura novit curia» КЦС тлумачить і як «суд знає закони», і як «суд знає право». Проте за такого підходу постає й питання – чи знає суд, що згадані категорії «закон» і «право» далеко не одне й те ж? А якщо так, то що ж тоді мали на увазі римські юристи? Адже і до «духу», і до «букви» закону вони ставилися уважно. Не випадково ж послуговувалися і принципом «Нехай згине світ, але торжествує закон!».
А за таких обставин як тоді розуміти позицію українського суду? Адже хоча концепція юридичного позитивізму й орієнтує на можливість ототожнення цих категорій, все ж із позицій європейської теорії та практики правовідносин, які базуються на засадах природно-правового розуміння права, категорією «право» позначають повноваження особи на певні цінності, а категорією «закони» – відповідні нормативні акти. Та й у латинській мові слово «закон» завжди позначалося словом «lex». А оскільки в конструкції «jura novit curia» слово «lex» відсутнє, то й її переклад як «суд знає закони», може бути виправданий лише з урахуванням правила, згідно з яким “якщо написано «Манчестер», то його потрібно читати «Ліверпуль». Однак у правовідносинах, теорія і практика яких завжди орієнтувала на чіткість та однозначність визначення змісту використовуваних понять, а тим паче – засадничих категорій, подібні правила не віталися ніколи. Крім того, як засвідчує українська законодавча практика, закон може виявитися і «незаконним», і аморальним, і «неправовим». А якщо так, то хоча таке юридичне неподобство і є нетиповим, але з урахуванням того, що для України стало звичним, то воно вже так «підмочило репутацію» національних законів, що вони як безумовно надійний та безспірний орієнтир у правовідносинах, суспільною правосвідомістю вже й не сприймаються.
Але ще важливішим є те, що одним з основоположних та загальновизнаних принципів європейської теорії і практики правовідносин став принцип «the rule of law», зміст якого однозначно тлумачиться як «верховенство права». Тобто не закону і навіть не Конституції, а саме «права». Водночас в Україні під верховенством права продовжують розуміти верховенство закону, що яскраво ілюструється ст. 8 її основного Закону, в якій всупереч ст. 3 тієї ж Конституції, згідно з якою «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», декларується верховенство права в так званому «об’єктивному розумінні», а фактично – верховенство «правових норм».
А оскільки з логічного погляду такий прийом є спекулятивною підміною тези, то й послуговуватися ним у сучасних правовідносинах вже мало б бути негоже. Проте це продовжується, що є особливо очевидним на галузевому рівні. Наприклад, ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) поіменована «Верховенство права та законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи». От тому закономірним є те, що в ній верховенство права пов’язується не з правами, що виникають із конкретних цивільних правовідносин, а лише із законодавством, відповідно до якого суд «вирішує справи», що на нинішньому етапі розвитку правової системи України, а особливо з урахуванням його тенденцій, вже не може бути виправданим ні з теоретичного, ні з практичного погляду.
А з урахуванням того, що юридична спадщина України радянськими «шедеврами» переповнена, то виникає потреба у відповідному екскурсі й у питанні, а що ж таке «суд», який «знає» і закони, і право? Адже як би поняття «суд» не тлумачити – хоч як державний інститут, хоч як будівля, в якій цей інститут функціонує, хоч як спосіб розв’язання суперечностей, що виникають із правовідносин, він не є суб’єктом, який може щось знати чи не знати.
Підтвердженням цьому є фундаментальні положення теорії відображення, згідно з якими знання – це відображена свідомістю людини інформація про світ. Що ж до всіх інших об’єктів, які хоча й відображають наслідки їхньої взаємодії з усім тим, з чим вони контактують, результати такого відображення у вигляді відповідних «слідів» залишаються на такому рівні, що знаннями їх ніхто не називає. А якщо ж усе-таки всупереч здоровому глузду дотримуватися висновку, що «суд знає закони», то доведеться визнати, що й перелаз знає багато чого, оскільки й він відображає результати взаємодії з тими, хто через нього перелазить. Водночас якщо не ігнорувати при цьому неспростовних положень логіки, то змушені будемо визнати, що суд нічого не знає і знати не може. А якщо так, то навіщо тоді офіційно стверджувати і, отже, формувати в інших уявлення про те, чого насправді не існує та й існувати не може в принципі? Хіба що лише для того, щоб підтримувати в людей уявлення про те, що суди це те місце, де й дотепер з’ясовують, хто кого «каким образом ударил».
Що ж до суддів, які «знають закони», то й тут слід визнати, що знати закони – це одне, а діяти згідно з їхніми приписами – зовсім інше. От тому для судді головне не те, чи знає він закони, чи ні, а те, чи виконує він їхні приписи в процесі своєї діяльності. Не випадково ж такими модними стали розмови і про суддівську доброчесність, і про суддівську професійну етику, і про хабарі. А за таких умов орієнтуватися лише на презумпцію знання суддями законів, ігноруючи при цьому об’єктивні та суб’єктивні чинники, які підштовхують їх до порушення визначених законами приписів, справа надто вже ризикована.
Принцип із презумпцією ототожнювати також не варто
Важливим є й те, що слово «принципи» (від лат. рrincipium) означає вихідні, основоположні (засадничі) імперативні настанови, правила, вимоги, які виконують функцію світоглядних орієнтирів в окремих видах діяльності щодо її природи, сутності, спрямованості та найсуттєвіших властивостей і ознак. А якщо так, то чи може декларативна констатація презумпції знання судом законів згідно з формулою «суд знає закони», якщо вона не є ні настановою, ні правилом, ні вимогою, претендувати на сприйняття її як належної підстави для визнання цієї формули процесуальним принципом?
Читайте також: Судова реформа. Як не втратити сенси, або Кадри вирішують усе!
Більше того, дуже важливим є те, що Касаційний цивільний суд Верховного Суду в своїй постанові, яка й стала предметом даного дискурсу, дійшов висновку, що «оскільки судом першої інстанції допущені порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень не усунув зазначені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, то вказані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції». А якщо так, то чи не є ця постанова та наведені в ній факти і процесуальними доказами, і теоретико-правовими аргументами для визнання того, що суди, які ухвалили у цій справі свої рішення, не знають ні законів, ні права? А якщо знають, але все ж їх «Іменем України», всупереч вимогам законів, ухвалили, то чи не вчинили вони це з корисливих мотивів умисно?
Важливим у даній ситуації є й те, що з урахуванням презумпції знання суддями законів за будь-яких обставин згадана постанова КЦС є офіційним підтвердженням факту «постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови», тобто вчинення злочину, передбаченого ст. 375 Кримінального кодексу України. А якщо так, то чому вона не визнається достатньою підставою принаймні для відкриття кримінального провадження по тому факту, що судді, знаючи закони, всупереч їхнім вимогам такі рішення ухвалили? Тільки тому, що не доведений оцей факт ухвалення «завідомо неправосудного рішення»?
А хтось намагався його довести? Звичайно ж ні. Тоді чому? Адже він може бути доведений не інакше як тільки в ході відповідного розслідування.
А з іншого боку, якщо навіть і припустити, що протиправного умислу в діях цих суддів не було, то тоді ми змушені будемо визнати, що своїми рішеннями вони самі довели свою невідповідність займаним посадам внаслідок неналежного рівня їхньої професійної кваліфікації. Адже третього варіанту в цій ситуації немає.
Що ж до теоретико-правового та морально-етичного аспектів цієї проблеми, то саме таке юридичне значення й повинна була б мати презумпція знання суддями законів. Не тільки ж пільги і привілеї для суддів вона повинна передбачати, адже, за задумом, насамперед мала б бути гарантією бездоганного виконання ними своїх професійних обов’язків!
Тобто все це дає підстави для висновку, що переклад формули «jura novit curia» як «суд знає закони, суд знає право» є сумнівним і з логічного, і з юридичного погляду, а тому й потребує уточнення.
А з іншого боку, задля справедливості варто зазначити, що й сам КЦС у своїй постанові вказав на вагомі орієнтири, які дають підстави зміст цієї формули тлумачити по-іншому. Не випадково ж він зазначив, що хоча «визначення предмета та підстав спору є правом позивача, встановлення обґрунтованості позову є обов’язком суду, який виконується під час розгляду справи». От тому в цивільних процесуальних правовідносинах діє принцип «jura novit curia», який полягає в тому, що згідно із законом суд повинен самостійно і здійснювати пошук правових норм щодо належної кваліфікації спору безвідносно до посилання сторін, і застосовувати норми закону до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, в самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі та застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто суд, з’ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Важливим є й те, що всі ці настанови КЦС узгоджуються і з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, наприклад, у постановах від 04.12.2019 р. у справі № 917/1739/17; від 08.06.2021 р. у справі № 662/397/150-ц, провадження № 14-20цс21 та ін.
Отже, потреба в застосуванні принципу «jura novit curia» виникає тоді, коли позивач обґрунтовує свій позов належним чином, але помилково посилається на інші норми права, ніж ті, якими фактично врегульовані спірні правовідносини. От тому КЦС й орієнтує на те, що «досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки».
А відтак, з урахуванням викладеного, чи не варто було б латинське «jura novit curia» тлумачити не як декларативну констатацію того, що «суд знає закони», а як передбачену законом імперативну вимогу, згідно з якою рішення суду повинні базуватися на належній юридичній кваліфікації фактичного змісту конкретних правовідносин й ухвалюватися згідно з вимогами закону.
Що до висновку, що «застосування судом принципу «jura novit curia» не є безмежним», то у правовідносинах, які базуються на принципі правової визначеності, він є просто непорозумінням.
А за умови знання законів межі застосування
принципу «jura novit curia» є очевидними
Що ж до проблеми визначення меж застосування цього принципу, то вона є важливою і з практичного, і з теоретичного погляду, а тому й потребує додаткових досліджень, а їх висновки – відповідної аргументації. Водночас найважливішими очевидними орієнтирами в його застосуванні є, по-перше, вимоги ч. 1 ст. 2 ЦПК України, згідно з якою «завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави», а по-друге, засада верховенства права учасників конкретних правовідносин, які стали об’єктом судового захисту.
От тому Касаційний цивільний суд зазначає, що згідно з ч. 1 та підпунктами 4, 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмету спору та їх обґрунтування, а тому вона повинна містити: зміст позовних вимог; спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити в рішенні; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
А на рівні теоретико-правового узагальнення цих вимог позовна заява обов’язково повинна містити предмет позову та його підстави. Зокрема, предмет позову – це конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Що ж до підстав позову, то в них слід розрізняти фактичну та юридичну їх складові. З яких фактичною складовою є фактичні обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу, а юридичною – визначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якою він свої вимоги обґрунтовує.
Що ж до зміни цієї кваліфікації, то вони можуть бути зумовлені різними причинами. Водночас, якою б підставою ці зміни не обґрунтовувалися, вони не повинні заперечувати саму суть прав особи, які вона захищає. А яскравим прикладом наслідків ігнорування цієї вимоги і є рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531), в якому було констатовано порушення права на справедливий суд внаслідок зміни судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Важливим є й те, що, як виявив ЄСПЛ, чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову в апеляційного суду й не було. Тим більше, що саме внаслідок цієї перекваліфікації в позові було відмовлено. Крім того, заявнику безпідставно не було надано можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. А в підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і щодо справедливості цивільного провадження, і щодо принципу змагальності судового процесу.
Але очевидним є й те, що до цих висновків Європейського суду з прав людини слід додати, що українські суди в своїх рішеннях при розгляді цієї справи знехтували як вимогами ч. 1 ст. 2 ЦПК, так і вимогами й засадами верховенства права. А якщо так, то чи не є це рішення ЄСПЛ ще одним аргументом для відповіді на питання «чи знає суд закони» і чи не порушує він їхні вимоги умисно? А з практичного погляду – чи не є висновки Європейського суду з прав людини підставою для притягнення винних до відповідальності?
Отже, принцип «jura novit curia» є імперативною настановою, а тому підлягає безумовному застосуванню, оскільки суд зобов’язаний діяти згідно з вимогами закону, а тому, в разі потреби, повинен перекваліфікувати позовні вимоги з метою узгодження їх з його вимогами, незалежно від посилань позивача. Водночас, перекваліфіковуючи позовні вимоги, потрібно враховувати, що при цьому суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача, що є неприпустимим. А з метою запобігання цим порушенням судам слід зважати насамперед на принцип верховенства права, який покликаний бути юридичною гарантією як прав позивача, так і прав відповідача, які випливають зі змісту тих правовідносин, учасниками яких вони є, і які стали об’єктом судового захисту. Крім того, змінивши кваліфікацію неприпустимо позбавляти сторони права на аргументування їхньої позиції з урахуванням нової кваліфікації фактичного змісту їхніх правовідносин.
Що ж до теоретико-правових орієнтирів у цих питаннях, то ними є вчення про правовідносини і, зокрема, їхній зміст, складовими якого є його матеріальний та юридичний аспекти, належне з’ясування яких і сприятиме як визначенню їх суті та належній юридичній кваліфікації, так і визначенню прав та обов’язків їхніх учасників.
От тому КЦС підкреслив, що «вимогами процесуального закону визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих вимог ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо».
Висновки: 1) і логічна, і юридична оцінка змісту, мети й завдань згаданих настанов та передбачених ними вимог, правил і процесуальних дій дає підстави для висновку, що всі вони й охоплюються формулою «jura novit curia»; 2) а з урахуванням викладеного стає очевидним, що змістом цієї формули є не грайлива декларативна констатація того, що «суд знає закони», а тому, яке б свавілля він не чинив, воно буде називатися «правосуддям», а імперативна вимога, згідно з якою рішення суду повинні базуватися на належній юридичній кваліфікації фактичного змісту конкретних правовідносин й ухвалюватися в суворій відповідності до вимог закону.
Джерело: Юридичний вісник України
