Сергій Головатий: «Мова юриста має відповідати стандартові літературної української мови і не суперечити здоровому глуздові»

Ім’я сьогоднішнього нашого співрозмовника вже давно стало синонімом високих вимог до юридичної професії, освіченості та прагматичності. Політик, юрист, вчений. Він належить до когорти першопрохідців, які виборювали українську державність, готували законодавчі підвалини цієї держави, розвивали політичні реформи та проводили різноманітні правничі заходи. Прочинаючи з початку 90-х років минулого сторіччя і донині, він намагається впроваджувати високу правничу культуру, прищеплювати мовні знання в повсякденне буття наших державотворців. Саме це й стало приводом цієї розмови з автором низки фундаментальних видань, теоретиком права, народним депутатом України шести скликань, міністром юстиції в трьох урядах і суддею Конституційного Суду у відставці Сергієм Головатим, доктором юридичних наук, професором, членом-кореспондентом Національної академії правових наук України.

– Хочу розпочати цю розмову з простого запитання: скажіть Сергію Петровичу, Ви відомий юрист, політик, володієте кількома іноземними мовами, як це допомагає Вам у житті та в роботі?

– Безперечно допомагає, водночас вимагає великих надзусиль. Що стосується мовного питання загалом, то воно є наслідком, скажу так, історичного минулого. Якщо конкретніше, наслідком того, що нам, українцям, століттями забороняли українську мову. Та й у часи незалежності питання державності української мови ніколи не було в центрі уваги національних керманичів. Можу твердити, що жоден із наших президентів не опікувався питанням утвердження державності української мови так, як належить.

Читайте також: Переклад на державну мову документів, наданих на лінгвістичну експертизу, може зробити експерт самостійно, без залучення перекладача

От запитання: хто зараз є відповідальним за українську мову в сенсі державної політики? Відповідь: міністерство культури. Готуючи в Конституційному Суді України, як суддя-доповідач, рішення, що його суд ухвалив 14 липня 2021 року рішенням, я в тексті чітко вказав на те, що українська мова – це інститут державності, зокрема, такими словами: «українська мова завдяки закладеному в ній самій націєтвірному началу є базовим системотвірним складником української державності та її основою»; «загроза українській мові рівносильна загрозі національній безпеці України, існуванню українській нації та її держави, оскільки мова – це своєрідний код нації, а не лише засіб спілкування».

Нам поталанило здобути державність саме завдяки мові, бо, як не парадоксально, ми століттями були бездержавним народом. Утім саме завдяки тому, що українська мова вижила, стала можливою самостійна держава. То скажіть, будь ласка, яким узагалі боком міністерство культури дотичне до самого буття держави й убезпечення її існування? Адже культура – це лише одна із надцяти ділянок суспільного життя, у яких функціонування української мови як державної регулює спеціальний закон. І за цим законом, окрім культури як окремої сфери за статтею 23, є ще не менше двох десятків інших сфер. Ну, як може міністр культури відповідати за все це?! Таке ставлення до української мови як державної однозначно є безвідповідальним.

Утім зазначу, що новітня історія України знала один дуже короткий період, коли за державну політику в ділянці впровадження української мови як складника державності відповідало Міністерство юстиції.

– Це коли Ви очолювали Мін’юст?

– Так, тоді ще за першого свого перебування на посаді міністра (а це був період 1995–1996 рр.), я домігся того, що в Положенні про Мін’юст цю функцію закріпили саме за цим відомством. Є два аспекти цього питання, що зумовлюють саме такий підхід. З одного боку, якщо українська мова – це інститут державності, то це питання глибоко юридичне. З другого – це неодмінно торкається й іншого боку юридичної площини – зокрема прав національних меншин. Хіба це питання культури, а не права? Скажімо, прав українців як етнічної меншини в Криму. Хто має захищати їхні природні права на самобутність, з-посеред чого й рідна мова? Через танці, співанки, фольклор, байки, казки і міфи юридично права не захистиш…

Тепер щодо захисту української мови. Ще в травні 1990 року, за часів ссср, гурт рухівців за моєю ініціативою створив Асоціацію українських правників. До її складу тоді увійшли зокрема такі знані юристи, як Левко Лук’яненко, Олександр Ємець, Володимир Василенко та інші. Саме тоді ми вперше повернули до активного вжитку заборонене совєтами питомо українське слово правник, увівши його до власної назви заснованої нами організації. Я на нього натрапив, готуючи 1989 року проєкти установчих документів Руху за джерелами української політичної думки, виданими в діаспорі на Заході. Можна вважати, що перейматися питанням української правничої мови особисто я почав саме відтоді. Минуло вже понад три десятиліття, а справу ґрунтовно не зрушено. От, скажімо, слово правознавство знають усі, а що його повноцінним синонімом є українське слово правництво – зроблю припущення – обізнані хіба що лише мовознавці, та й то не всі. Ще коли втретє був міністром юстиції – за Президента Ющенка, в 2006 р. поталанило повернути до життя слово судівництво: тоді його застосували в офіційній назві президентського указу, яким затвердили «Концепцію вдосконалення судівництва задля утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів». Аби було зрозуміло, про що йдеться, у документі пояснили: термін судівництво – загальне поняття на позначення всієї системи судоустрою і судочинства. Це цілком відповідає однослівному англійському judiciary.

Загалом же питання мови для мене ніколи не було другорядним. Коли став суддею КСУ, зауважив колегам: не може бути такого, щоб у цьому надважливому органі державної влади готували документи, що не відповідають стандартам української літературної мови за всіма канонами – і за лексикою, і за синтаксисом. Узяти б, до прикладу, текст нашої Конституції. Там дуже далеко до стандартів української мови. Минулого року вийшла друком моя третя книга – «Щодо мови правничої». У ній я порівнюю, з мовознавчого погляду, тексти двох конституцій – сталінської 1936 року й української 1996 року. Лексика, структура речення, себто синтаксис – усе це великою мірою однотипне. Бо ж виконане за совєтськими лекалами на утвердження вказівки комуністичної партії ще від часів Сталіна: щонайбільше уподібнити українську мову до російської! А й багато чого досягли відтоді. А тепер те досягнуте спирається вже нинішній кремлівський диктатор, невідступно мусолячи: «ми – адін народ».

За найвиразніші взірці совєтсько-московських здобутків у нашій професійній ділянці я подаю у своїй книзі найбільш уживані, до прикладу, іменник право і прикметник правовий. Щонайперше: годі шукати за тлумачними словниками української мови, укладеними хоч за совєтської влади (якот 11-томовий: СУМ–11), хоч за незалежної України (як-от 20-томовий: СУМ–20), у слові право його первинного і серцевинного смислу: як справедливість. Достеменно цього смисла минулий тоталітарний режим начисто викинув. Тож хіба це не ганебно, що виданий 2023 року в Києві том 14 Словника української мови так само не подає такого значення, а дублює лише, як це слово тлумачив у виданому за часів Брежнєва-Щербицького СУМ–11: за формулами з «теорії» сталінського генпрокурора Андрія Вишинського.

Натомість неспростовно засвідчено, що слово право у значенні справедливість було застосовним ще в староукраїнській мові XIV–XV століть. Про таке повідомляють і видані в Києві, Львові, Санкт-Петербурзі, Москві словники ХІХ століття, і видані в Києві, Чернівцях і Відні на початку ХХ століття. А в московській мові слова право в будь-якому значенні взагалі не було аж до початку XVII століття.

Що ж стосується прикметника правовий, то тут усе навпаки: його – як нормативного – в українській мові не було до 1948 року! Це ж тоді у москві видали Російсько-українського словника, де офіційно наказала: віднині єдиним відповідником до російського правовой українською буде правовий! Саме так і ліпили «адін народ». Бо, як засвідчують історичні джерела, у нашій мові впродовж багатьох століть перед тим (від ХІІІ ст. до 30-х років ХХ ст.) послуговувалися не одним, а двома питомо українськими словами – правничий і правничий. За совєтів після сумнозвісного «процесу СВУ» 1930 р. в українців усе мало стати (і таки стало) «правовим» – бо це ж так у москві…

Читайте також: За позбавлення російської мови особливого захисту виступив профільний комітет ВР

Наступного року матимемо рівно 100 років, як у Києві вийшов друком Російськоукраїнський словник правничої мови за редакцією академіка Агатангела Кримського як доробок Інституту української наукової мови Всеукраїнської академії наук – тієї, що її засновано було ще в листопаді 1918 року за уряду гетьмана Скоропадського. Той словник – це найвищий здобуток в українському словникарстві в ділянці правничої мови за всю історію, аж дотепер. Видатний український інтелектуал Іван Огієнко, характеризуючи словник як «вікопомну працю», «цінну пам’ятку нашої культури», зазначав: «Це великої ціни праця не тільки для спеціалістів, але й для кожного українського інтелігента…». Коли совєтська припинила «українізацію», словника заборонили, визнавши «буржуазно-націоналістичним», «контрреволюційним», і знищили. Багатьох укладачів заарештували, заслали до Сибіру, звідки й не повернулися. На щастя, залишилось у приватних руках з усього накладу кілька примірників. Цей словник доводить: питомо українськими відповідниками до російського правовой є слова правний і правничий, уживані залежно від контексту (як приклад: правна сила і правнича мова). На превеликий жаль, цього словника, хоч він і наш національний скарб, відкинули за комуністів, поклали на полицю, де він і досі лежить позабутим і незатребуваним…

Однак, чи й далі нам належить бути байдужими до засилля зросійщених лексичних і синтаксичних форм у нашій мові? Якщо ж ми не «адін народ», а самобутні українці, то чи не мусимо захищати самобутню українську правничу мову, повертаючи до життя її питомі елементи?

Аби зрозуміти, як це важливо, наведу лише один приклад. Коли ми розробляли новий Цивільний кодекс в Український правничій фундації ще в другій половині 90-х років минулого століття (я як тодішній міністр юстиції одночасно очолював і робочу групу з напрацювання нового ЦК), то натрапили на проблему: як передати українською те, що російською сделка. Адже ще на ранньому етапі політики на «зближення української з російською» в Цивільному кодексі ще УСРР 1927 р. українським відповідником до російського сделка запровадили були умова (угода), зазначивши («артикул 26»): «Умови, себто чинности, скеровані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, можуть бути односторонні і взаємні (угоди)». Тож хіба то не був юридичний абсурд – «одностороння угода»?! Це як – «сам із собою» уклав угоду?

А чому трапилось таке безглуздя в українському документі? Та, звісно, лише тому, що в такій самій статті 26 тогочасного російського Цивільного кодексу була дефініція, відповідно до якої визнавалось, що сделки могли бути як односторонними, так і взаимными (договоры). Тому я доводив: це ж якась шизофренія навиворіт; хіба не зрозуміло, що в російському мисленні юридичне безглуздя взяло гору над здоровим глуздом?!

І далі наполягав: маємо шукати власне, питомо українське. Та й шукати було де. Адже 1926 року ще в першому числі часопису «Червоний юрист» опублікували статтю (автор – С. Веретка) саме на цю тему: «Термінологія на російське «сделка»». У ній автор бачив розв’язок проблеми таким: для випадків, коли вистачає одностороннього вияву волі, російському сделка точно від повідає український термін правний чин, якщо коротко – правочин. Це слово, на переконання науковця, охоплює обидва види сделки – як односторонній, так і двосторонній правочин. Що ж до окремого означення видів сделки, то, як пояснював автор, у першому випадку маємо односторонній правочин, а в другому – договір. У липні 1968 р. в Українській РСР ухвалили нового варіанта Цивільного кодексу (набув чинності 1 січня 1964 р.), де російське сделка подали українською за одним із тих варіантів, що їх С. Веретка визнав недоладними – угода. За статтею 41 цього ЦК угоди могли бути й односторонніми, що цілковито відповідало ще сталінській теорії «зближення мов». Це означало, що комуністична влада в республіці діяла всупереч логіці, елементарному юридичному мисленню та здоровому глуздові. Тож лише на початку 2000 років, і не без мого наполягання, поталанило повернути до активного вжитку повноцінне українське поняття «правочин» …

Загалом можна навести ще не один приклад того, як ми відновили застосування питомо українських правничих термінів. Але й втратили їх багато, на жаль. Та навіть оцей єдиний приклад зі сделкою-угодою-договором-правочином неспростовно вказує: ми таки – не «адін народ»!

До речі, пишучи згадану книгу, я натрапив на цікаву наукову розвідку. У 1920-тих роках був авторитетний тоді харківський професор Микола Максимейко. Він так само переймався питанням української правничої термінології й, мабуть, чи не першим був із-поміж тих науковців, хто порушив голосно це питання на початках совєтської влади «на Украине». У числі 21 за 1924 рік видаваного в Харкові російською мовою часопису «Вестник Советской Юстиции» (а тоді українськомовних видань у цій галузі ще геть не було!) він указував на «потребу усунути дефекти московської термінології» та наполягав, «щоб основою вироблюваної власної юридичної термінології були національні особливості». За спостереженнями М. Максимейка, московській юридичній термінології були властиві «бідність і примітивність», зумовлені тим парадоксальним фактом, що московські юристи аж до XVIII ст. не знали й не застосовували терміна право (тоді як наші предки століттями перед тим знали й застосовували це слово, про що свідчить Словник української мови VI ст., що його уклав і видав 2017 р. відомий український мовознавець І. П. Ющук). Тимто й пояснюється, що московити не здатні були перекласти слова право, яке часто-густо траплялося їм у тексті Литовського Статуту, поіменованому «кодексом українського національного права». Як ще тоді писав М. Масимейко, «у Московській державі поняттю «право» найчастіше надавали значення за назвою того органа, що був покликаний його застосовувати … Інакше кажучи, його називали «судом». Справді, бачимо, що в перекладному тексті Лит.Статута замість «права посполитого» виступає «суд обчий», замість «права светского» – «мирсокй суд», «Магдебурского права» – «Магдебурский суд», замість «шляхетского права» – «суд шляхетский», «уместным (сведущим) в праве» відповідає «в суде знающие», «уближенью (умаленью) права» – «омешканью в суде», «причинам правным» – «причины судные», «сказанье суду не водле права» перетворюється на «приговор суду не против суда» тощо». Таки мають рацію одеські мовознавці, коли кажуть, що за браком слова право в московській мові аж до XVIII ст. навіть за наших часів фразеологічним відповідником українського тягти до права (де право – це справедливість) московською подають як привлекать к суду (Островський В. І., Островська В. Г. А українською кажуть так… Тернопіль, 2013. С. 75).

Так от, повертаючись до розвідки М. Максимейка, варто дослухатися ще й до такої його зауваги сторічної давнини: «Із сукупности наведених прикладів зрозуміло, що московська юридична думка не дійшла ще до загального поняття права… За такого … юридичного мислення важко очікувати на строге й послідовне відокремлення ідеї права від поняття доцільности й практичности… тут ми спостерігаємо вияв характерної особливості Московської держави, котра змішувала політику з правом, що його часто і без будь-яких вагань приносили в жертву політичним інтересам і розрахункам».

Читайте також: Правопис кримськотатарської мови використовуватимуть в освіті і медіа

То скажіть: хіба хоч на йоту змінилося у московитів у цьому аспекті? Але ж не тільки в них усе сьогодні «правовое». У нас – так само. Прикладів – безліч. Чого лише варті в наукових публікаціях вислови правовий абсурд, правова сваволя, правовий вакуум, правове шахрайство тощо. Прикладімо цього московського покруча – прикметника правовий, твореного за українською традицією в значенні справедливість – до явищ, позначених словами абсурд, сваволя, вакуум, шахрайство. І що ми отримаємо: «справедливий абсурд», «справедлива сваволя», «справедливий вакуум», «справедливе щахрайство»? Розумна людина скаже, що все це – позбавлене здорового глузду. І матиме рацію. Бо коли ми й досі на московський копил кажемо чи пишемо «правова державка», то хіба не маємо в голові ідею «держави справедливої»?

До чого я веду. По-перше, якщо й далі будемо сліпо мавпувати московитів, уживаючи їхні лексичні й синтаксичні форми в українській мові, то тим самим засвідчуватимемо, що ми таки «адін народ», а ще більше – що ми свідомо відмовились від того свого, що було ще давньою традицією Козацької держави. Про неї писав Дмитро Яворницький, особливо наголошуючи на тому, що запорозькі козаки керувалися «стародавніми звичаями, словесним правом і здоровим глуздом». «Здоровим глуздом» – це відповідно до «веління влади Розуму», значить – сраведливо. По-друге, лише питомо українські форми дають нам змогу висловити достеменно той смисл, що його первинно закладено в те чи те явище людського існування. І тут без питомо українського правний – аж ніяк! Бо покруч-калька з московської правовий начисто стирає, нівелює всі можливі поняттєві відтінки або ж просто веде ad absurdum, як це можна було бачити на наведених вище прикладах.

Отже, погляньмо на історичну традицію української культури. Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. фіксує прикметника правний, документуючи його цитатою за текстом пам’ятки XV ст.: «ка(ж)ный мо(ж)ть име(т) ре(ч)нїка у пра(в) кажномоу члвкоу надобє є(ст) обороньїє правъноє». Розуміємо, що сучасними словами йдеться про юридичну оборону (нині – правничу допомогу), але в головному – маємо здавна питомо українського прикметника, а не сучасного змосковщеного. Далі. Леся Українка писала про «правну помсту» (загляньте в СУМ-11). Це про яку – про «правову» в московському розумінні? Пантелеймон Куліш у «Чорній Раді» (видано 1857 р.) писав: «Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тогді ми позаводимо усюди правниї суди». Це які суди – «правові»? Знов-таки: «правові суди» не вкладається в рамки здорового глузду.

Отже, питомо українського прикметника правний доконче треба повертати в активний ужиток у тих випадках, коли йдеться про щось справедливе, тобто коли цього прикметника утворено від іменника право у значенні справедливість. Саме тому значенні, якого московити вилучили з українських словників, а українці й досі його туди не повернули.

– Ви тривалий час представляли Україну у Венеційській комісії, яка нещодавно відсвяткувала свою 35-ту, ювілейну, річницю створення, де й Ви брали участь. Розкажіть будь- ласка про роль цієї інстанції в житті нашої держави, у наших реформах?

– Про це я можу говорити безкінечно. Внесок «Венеційки» у становлення Української держави на засадах європейських цінностей – величезний, неоціненний. Без Венеційської комісії в нас, певен, не було би й нашої Конституції. Вважається, що це досить якісний «продукт». Тоді Комісія, зокрема, вказала на низку юридичних недоліків нашого Засадничого Закону (я не кажу «основного», бо це знов-таки московська модель, яка спотворює сутнісне значення цього акта, позначеного латиною як Lex Fundamentalis). Пригадую, на час напрацювання цього документа ще був живим наш корифей Леонід Петрович Юзьков. За його участі ще відразу ж по заснуванні Венеційської Комісії й започатковано співпрацю України з цим надважливим органом Ради Європи. То були перші кроки європейської фахової допомоги в окресленні політичної та юридичної систем нашої новопосталої держави.

Іноді кажуть, що ця Комісія, мовляв, надає просто рекомендації, які не є обов’язковими. Але це хибне твердження. Комісія надає свої висновки, у яких містяться ті рекомендації, без виконання яких країна не може розвиватися як та, що відповідає європейським стандартам. А саме ці стандарти й гарантують високий рівень демократії, міцне правовладдя та ефективну захищеність людських прав. Скажу коротко: Венеційська Комісія – це для нас та допомога в усіх питаннях розбудови сучасної держави, без урахування якої членства в Європейському Союзі не здобути. Адже саме завдяки рекомендаціям Венеційської Комісії можна досягти того рівня розвитку політичної та юридичної систем, що його зумовлюють Копенгагенські критерії.

– Тепер перейдімо до «верховенства права». Чи не здається Вам, що цей принцип перетворили в таку собі політичну презумпцію, спираючись на яку можна потрапити в своєрідний дефолт, що позитивного результату досягти тут неможливо?

– Ще 2006 року я видав працю в трьох томах, яку найменував «Верховенство права». Писав я її, ґрунтуючись на наукових джерелах Заходу в пречудових бібліотеках двох визначних наукових закладів – німецького Інституту Макса-Планка з порівняльного публічного права і міжнародного права (що в місті Гайдельберґ) та Школи права Єльського університету (що в американському місті Нью Гейвен).

Тож, начитавшись не менше сотні книжок зарубіжних авторів із тієї частини світу, де, власне, й зародилося поняття, що його англійською позначили як «Rule of Law», а потім його утверджували в цивілізованих країнах світу, я впав у розпач: на передостанні сторінці своєї книжки визнав, що глибоко помилився, коли запропонував українським відповідником вважати двослівну фразу «верховенство права». І досі глибоко шкодую про це. Але тоді, на початку 90-х минулого століття, було невтямки (і не лише мені), що англійською «the rule of law» – це ідіоматичний вислів, тобто той, що не надається до послівного перекладу. Він, як і німецькою Rechtsstaat, належить до лексикону неперекладностей. Хто сумнівається, може зазирнути до видання «Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей» (у чотирьох томах; К., Дух і Літера, 2009, 2011, 2013, 2016). Ідіоми – річ складна: не по зубах і навіть вправному перекладачеві. От, до прикладу, спробуйте не втративши сутнісного змісту дослівно перекласти французькою або англійською оце, що я щойно сказав: «не по зубах». Не вийде. Бо не про «зуби» мова.

Або, скажімо – український фразеологізм «врізав дуба». Так само: доведеться шукати французький або англійський фразеологізм, бо йдеться не про «різати» і не про «дуба». Отже, коли ми працювали над текстом Конституції, нам ніхто не міг допомогти з перекладом англійського «the rule of law». Усе ми робили самотужки, відповідно до того рівня знань, що на тоді їх мали. А в цій ділянці – нам їх забракло. Нас ніхто не навчав, що таке «the rule of law». От і вийшло не так, як треба. Бо в англійській мові слово «rule» не має значення «верховенство». Відповідником українського «верховенство» є англійське слово «supremacy». Тому й кажемо англійською «Supreme Court» – як відповідник до «Верховний Суд». Або за минулих часів: «Supreme Soviet» – як відповідник до «Верховний Совєт». Отже, «верховенство», як тлумачать словники української мови – це «панівне становище, домінування, переважний вплив кого-, чого-небудь; першість». Тому й логічно, що за режиму, коли «Вся влада – радам!», «верховна рада» посідала «панівне становище» відносно не лише «сільської ради» або «міської ради», а й «обласної ради», тобто «домінувала» над тими, що нижче за ієрархією, їй було надано «першість» відносно всіх решти. Та й у системі права – і національного, і міжнародного – є явища, що їх позначають поняттями зі словом верховенство.

Приміром: «верховенство конституції» (ієрархічно – відносно актів нижчого рівня), «верховенство закону» (ієрархічно – відносно підзаконних актів), «верховенство права ЄС» (ієрархічно – відносно національного права держав-членів ЄС) тощо. А якщо ж ідеться про Rule of Law, то тут жодним чином не про ієрархію. Цей англійський фразеологізм винайдено на позначення філософської ідеї, щоб заперечити свавілля політичної влади людей: як антитезу до англійського Rule of Man. І немає значення, хто той диктатор – одна людина (абсолютний монарх, нацистський фюрер чи бульбашник із теперішнього Мінська або рашист із Кремля), чи колективний суб’єкт (приміром, Верховна Рада України часів Януковича, яка ухвалила «диктаторські закони»). Щоби передовсім унеможливити або часом протистояти такому, має бути Rule of Law – себто влада права, а не людини з усіма притаманними їй недоліками (примхами, забаганками, пристрастями й жаданнями). Влада права – коли право як справедливість. Якщо коротше, то українською мовою – правовладдя, а не тиранічне самовладдя.

Щоб у країнах Європи, а надто – посткомуністичних, добре знати посутній зміст того, що англійською позначено як Rule of Law, Венеційська Комісія підготувала два ґрунтовні документи: «Доповідь про правовладдя» (Report on the Rule of Law, 2011) і «Мірило правовладдя» (Rule of Law Checklist, 2016). Із цих двох документів чітко проступає, що тут не про «вище ієрархічне становище норм позитивного права – одних над іншими». Тут ідеться про конкретні критерії, за якими можна визначити, чи політична та юридичні системи в тій чи тій країні сконструйовано так, що вони унеможливлюють не лише диктатуру, а й автократію – за наявності повноцінного інструментарію всього того (доктрини, принципи, інституції, механізми і процедури), що забезпечує непорушність людської гідності.

А це і є досяжним ідеалом справедливості для людського існування в суспільстві. У цьому зв’язку наведу зовсім «свіжий» приклад: це коли польський суддя Даріуш Любовскі своїм рішення відмовив видати Німеччині українського громадянина Володимира Журавльова, якого затримали в Польщі за європейським ордером на арешт і доставили до Варшавського окружного суду в кайданках. Німеччина підозрює його в причетності до підривів газопроводу «Північний потік». Польський суддя виходив із того, що видати підозрюваного буде несправедливо, бо Україна є жертвою агресії з ьоку московії. І якщо цей громадянин навіть учинив щось подібне, то діяв на захист своєї батьківщини, в умовах самооборони української держави і виживання українців як нації. У в своєму рішенні суддя цитував Аристотеля і Цицерона. Вони ж – античні фундатори вчення про справедливість, на якому уґрунтовано концепцію «the rule of law».

А покажіть мені бодай би одне рішення когось із українських суддів, обґрунтоване на доктрині античних мислителів. А там немало такого, що філософськи про «владу Розуму», а нині – уже практично про «владу права», тобто правовладдя як суспільний лад на засадах справедливості… До речі, треба також мати на оці, що оцю помилкову словосполуку «верховенство права» поцупив у нас диктатор-бульбаш Лукашенко. Він помістив цей вислів у свою автократичну конституцію, коли 1997 р. виніс її на затвердження маніпулятивним референдумом. У Московії так само в деяких документах хоч і застосовують цю фразу, проте перевагу почасти надають совєтському – «верховенство закона». То поміркуймо: чи пасує нам бути в цій «команді»? Адже в конституціях або інших правничих текстах європейських країн, що на захід від України, англійський термін the rule of law передано національними мовами за дуже подібними до української (як правовладдя) формами: vladavina prava (сербською, хорватською, чорногорською), владаньето на правото (македонською), vláda práva (словацькою), praworządność (польською)…

Уже в новій своїй книзі – «Щодо мови правничої» – я запропонував нову, десовєтизовану, структуру значень слова право, де на найперше і найвище місце я поставив значення: справедливість.

– Як Ви ставитеся до формування таких понять, як «правовий дефолт», «правова невизначеність», «правовий популізм»?…

– У цьому зв’язку мушу ще раз і категорично зазначити, що прикметник правовий не є українським. Його конче потрібно взагалі прибрати з нашого лексикону. Він заводить нас у нетрі фазової безграмотності. Якщо право, щонайперше, – це справедливість, то як може «дефолт» справедливим? Або – як може «невизначеність» бути справедливою чи той же «абсурд»? А може «сваволя» бути справедливою, якщо казати «правова сваволя»? «Сваволя» і «право» – це антиподи, речі, що заперечують одне одного. Тому на позначення тих понять і явищ, що мають виразно негативні конотації або мають ознаки жаргону, треба застосовувати емоційно нейтрального українського прикметника, запозиченого з латини: юридичний (як-от: юридична сваволя, юридичне сміття, юридична нісенітниця, юридичний вакуум, юридичний дефолт, юридичне шахрайство тощо). Але жодним чином не по-московськи: правовий, правова, правове!

– Пане Сергію, Ви науковець, громадський діяч, політик. Чого ще не вистачає для більш повної характеристики Головатого?

– Це нехай визначають ті, хто цього прагне. Можливо, чимось і не дуже приємним здивують мене. Визначати себе, вважаю, не моя справа. Я прийшов у науку ще на початку 80-х, 10 років відпрацював у цьому середовищі – в Національній академії наук, тоді ще УРСР. Відтак пішов у політику, бо випала нагода поборотися за незалежну Україну. Опісля, знову ж таки, випала нагода брати участь у державотвірних процесах. Якщо цікаво, то я причетний до напрацювання і Декларації про державний суверенітет України 1990 р., і Акта проголошення незалежності України 1991 р., і Конституційного договору 1995 р., і самої Конституції 1996 р., і конституційної реформи 2016 р., і до низки рішень Конституційного Суду за період 2018–24 рр. Це якщо брати найвищий рівень національних актів права… А було ще чимало й нижчого рівня – законів і підзаконних актів. А також – робота в низці міжнародних організацій…

– Дякуємо за цікаві й неординарні відповіді.

Спілкувався Віктор Ковальський

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути