Думка експерта
«Шаховий дебют» Чи не закінчиться він знову там, де б’ють?
Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор
Маючи досвід успішної «прихватизації», в солоденьку пісеньку про те, що іноземні інвестори сплять і думають тільки про те, як би Україну перетворити на Нью-Васюки, українці не повірили. А коли «слуги народу» пообіцяли їм ще й «державу в смартфоні», то багато хто з них просто не міг не пригадати історично відомого: «Шахи! — сказав Остап. — Та чи знаєте ви, що таке шахи! Вони рухають уперед не тільки культуру, а й економіку! Чи знаєте ви, що ваш «Шахклуб чотирьох коней» за правильної організації справи, обличчя Васюків зможе змінити докорінно?» Тим паче не можна було цього не згадати, коли «на третьому ходу з’ясувалося, що гросмейстер розіграв вісімнадцять іспанських партій, а в інших дванадцяти застосував захист Філідора… Але вже через п’ять хвилин серед ясного неба ударив грім: Мат! — пролопотів на смерть переляканий брюнет. Вам мат, товаришу гросмейстер… Гомін пробіг по лавах аматорів… — Час втікати, — подумав Остап… — Ви неправильно коня поставили, товаришу гросмейстер, кінь так не ходить… — Пардон, пардон, пробачте, — сказав Остап… А юрба тісно зімкнулася навколо гравців…»
Коли партія — лише в телевізорі, а держава — в смартфоні…
Надто вже швидко стало очевидним і те, що креатив «держава в смартфоні», в розіграній «слугами народу» політичній партії, був потрібен насамперед для того, щоб хоч якось заявити про себе як про реальну, а не міфічну (наявну лише в телевізорі), політичну силу. А те, що ця «сила» заволоділа й левовою часткою «каси шахового клубу» у формі мільйонів, виділених «партіями переможців» самим собі, стало і юридичною її легалізацією. Як наслідок, розмови про те, що Україна, яку дотепер «розбудовували» як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну і правову державу, тепер вже буде «в смартфоні», стали й офіційними, і профінансованими платниками податків.
І розмови ці, «ті, хто має довгі вуха» слухали б і далі, але, як виявилося, їх не оцінив навіть сам Президент і послав їхніх ініціаторів «у відставку». Та й об’єктивності ради постає питання, чому ці дійові особи забулися, що на цей раз вони зініціювали свій політичний спектакль не для того, аби розсмішити людей, а щоб навести хоча б якийсь лад в Україні. І якщо їхні обіцянки фактичним намірам відповідали, то в своїй діяльності, принаймні на першому її етапі, вони мали б керуватися не фантастичними ініціативами «кмітливих і дотепних хлопців», а настановами Основного Закону, які зобов’язують усі державні органи та посадових осіб «здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України» (ст. 6). А це означає, що їхні дії мали б, якщо не наближати, то хоча б не віддаляти Україну від її конституційних ознак. Проте фактичний стан справ свідчить про те, що якщо він (стан справ) і так був невтішним, то тепер став загрозливим, що й зумовило призначення нового уряду.
Але якщо подивитися на ситуацію уважніше, то постає питання — що це було: черговий «розгон», влаштований «мудрим і добрим царем» лінивим боярам, які не дбають про народ, чи черговий вчинок розгубленої людини, яка жартома взялася «покерувати державою», а виявилося, що тут не до жартів, а тому, щоб хоч якось «зберегти обличчя» вона відправила у відставку уряд, який щойно сама ж і сформувала, орієнтуючись, правда, при цьому не на ділові якості його членів, а насамперед на особисту відданість їй кожного з них. А от чи не стане це лише черговою зміною місць «учасниками квартету», покаже час, хоча вже й тепер відповідь на це питання стає очевидною при порівнянні конституційних настанов із тим, що відбувається фактично.
Зокрема, надто вже не в’яжеться те, що згідно з Конституцією «Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою» (ст. 1), з тим, що фактично якраз за час своєї незалежності вона стала олігархічною державою, в якій не народ, не політичні партії, а клани олігархів виявилися тією політичною силою, яка не тільки «перемагає» на всіх виборах, а й вирішує всі інші найважливіші питання її внутрішнього й зовнішнього життя. А з іншого боку, за цей же час вона втратила і власну обороноздатність, і народногосподарський комплекс, за допомогою якого її можна було б відновити та створити соціальноекономічні передумови для добробуту її громадян, і контроль над власними кордонами, і частину своїх територій, і десятки тисяч патріотів, полеглих у війні, яку з меркантильних міркувань назвали «АТО», і сотні тисяч тих громадян, які з оспіваних ними чорноземів роз’їхалися по світу в пошуках шматка хліба тощо. Надто вже небезпечним є й те, що перебуває вона й у глибокій «борговій ямі». А якщо так, то чи не є все це наслідком обраного тими ж таки олігархами, курсу на «світле європейське майбутнє», яке, однак, фактично завершилося лише привласненням ними загальнонародних активів та втратою Україною і суверенітету, і незалежності.
Ознаки української демократії
Та й демократичною держава вважається лише тоді, коли справжнім і повноправним господарем у ній є саме народ, який здійснює свою владу як безпосередньо, так і через відповідні органи. А от чи так це в Україні, стає очевидним, якщо врахувати хоча б те, що носієм державної влади український народ навіть не визнаний, а проголошений він лише її джерелом. То чи не тому його «слуги», всупереч Конституції, постійно «підлаштовують» її державний лад як під кожного Президента, так і під власні потреби та інтереси?
Промовистою ілюстрацією участі українського народу в здійсненні державної влади є й кількість проведених в Україні референдумів, та те, які на них розв’язувалися проблеми. А з урахуванням цього стає зрозумілим, чому навіть таке фатальне питання, як продаж її території (бо «продавати землю» можна було б також, але «у власну тару»), «слуги», не без участі тих же олігархів, керуючись насамперед тим, що їм потрібні гроші, «аби хоч якось утриматися на плаву», законом врегульовують, але за звичкою ставлячи воза попереду коня, на референдум не виносять. Що ж до того, чи не стануть наслідки цих процесів ще одним — вже не тільки політичним, а й юридичним приводом для «захисту» в Україні якогось там «скривдженого» іншомовного населення ще й на тій підставі, що проживатиме воно тепер тут «на власній землі», про це ініціатори цих наслідків не думають. А власність, як відомо, є священною і недоторканною не тільки з позицій законодавства окремих держав, а й із позицій міжнародного права. А те, що до цього Україну активно підштовхують не тільки доморощені «ефективні менеджери», яким просто не терпиться вже не лише фактично, але і юридично, закріпити поділ українського суспільства на «панів» і «холопів», а й заморські добродії, то чи не роблять вони це з тією ж метою, з якою спочатку її обеззброїли, а тепер створюють передумови для того, щоб вона як геополітична реальність зникла взагалі?
Звичайно, одним із механізмів здійснення народом своєї влади є його участь у виборах. Однак пора визнати, що лише «участю» в цих акціях повноваження українського народу й обмежуються. І не тільки тому, що, як казав «батько народів», важливо не те, як голосують, а те, як підраховують голоси, а й тому, що процедура виборчого процесу в Україні вибудована так, щоб і надалі залишатися тим політикокримінальним ліфтом, завдяки якому його організатори лише перетасовують один і той же склад політичної псевдоеліти.
Зокрема, згідно з Конституцією вибори в Україні мали б відбуватися на основі загального, рівного і прямого виборчого права, відповідно до якого депутати повинні обиратися безпосередньо виборцями. Але чи є це можливим фактично за пропорційної виборчої системи на основі закритих списків, яка принцип прямого виборчого права просто заперечує? Більше того, чи можуть громадяни України «вільно обирати й бути обраними» в умовах, коли головним критерієм участі у виборчих перегонах є і не патріотизм, і не професіоналізм, і не порядність (не кажучи вже про наявність у кожного кандидата кожної з цих чеснот), а по суті лише майновий ценз та ще й забезпечений такою заставою, яку чесною працею заробити просто неможливо. А за таких умов хіба є щось дивне в тому, що «обраними» тут завжди виявляються не ті, хто представляє якусь конкретну продуктивну громаду й відзначається наявністю трьох «п», а ті, хто підпадає під ознаку «олігарх» або його «слуга», навіть тоді, коли його на певну територію закинули як парашутиста.
І хоча життя в ці процеси свої корективи вносить, від цього вони іноді лише ускладнюються. Не випадково «політичні умільці» так вихвалялися, що маючи національний телеканал вони й стільця можуть «зробити президентом». І слід визнати, що «щось у цьому є», бо технології нейролінгвістичного програмування, про які на сьогодні в Україні хтось щось знає, а хтось нічого й не чув, відкрили такі можливості впливу на підсвідомість, про які й не підозрювали. От тому, якщо завдяки цим технологіям став президентом Путін, то чи не саме з їхньою допомогою став ним і «пан Голобородько»?
А хіба не в телевізорі виникла й так звана партія «слуг народу», про яку як політичну силу раніше також ніхто й не чув, не кажучи вже про хоча б якісь результати її політичної діяльності. Адже фактично вона була лише одним із безлічі самодіяльних гуртів, який, граючись, займався переважно пропагандою малоросійства у формі прищеплення українцям комплексу меншовартості, використовуючи при цьому, як писав Є. Маланюк, «систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого постійно ставилися систематичні, планові й терором підперті перешкоди». Й хоча безнадійно «мудрому люду» подібні розваги подобались, усе ж чи не є любов до цієї «партії» сумнівною? Не зайвою за таких обставин з юридичного погляду буде й відповідь на питання, а чи є така політична партія фактично хоча б на сьогодні? Але хто ж на нього відповість в умовах, коли навіть таке до недавнього часу актуальне питання, як те, «чи була у Верховній Раді коаліція», так і залишилося відкритим.
Україна як соціальна і правова
Що ж до того, що Україна є ще й соціальною та правовою, то з урахуванням того, що соціальною державою є та, для якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності, українці про таку державу можуть лише мріяти.
Якщо ж врахувати, що правовою держава визнається тоді, коли в ній діє принцип верховенства права, тобто сама держава, всі її органи, посадові особи й громадяни діють на основі й у межах правових норм та з неодмінним визнанням і дотриманням прав і свобод людини, то відповідь на питання, чи є такою й Україна, можна отримати хоча б із того, що саме поняття «верховенство права» тут зумовлює більше запитань, ніж відповідей.
Зокрема, якщо «верховенство права», то українцям насамперед потрібно відповісти, над чим — людиною чи державою, чи і людиною, і державою? Якщо над людиною, то це заперечує те, що згідно з Конституцією вона є «найвищою соціальною цінністю» і є ознакою не правової держави, для якої право — засіб, а не мета, а тоталітарної, для якої верховенство закону — мета, а людина є засобом («гвинтиком» у державній машині). Верховенство якого права — кримінального, цивільного чи, може, поліцейського? Права в об’єктивному (як системи правил, встановлених державою) чи права в суб’єктивному розумінні (як визначених законом повноважень особи на певні цінності). Природного права (тобто прав людини, які випливають із самої природи її буття) чи позитивного права (як системи правил, встановлених державою)?
А що відповіді на ці питання в Україні навіть для юристів неоднозначні, то зумовлене це тим, що традиційно на її території функціонувала романо-германська правова система, яка базується на позитивістському підході до розуміння права. Не випадково й поняття «природне право» для багатьох тут і на сьогодні залишається terra incognita. Й хоча в контексті декларування того, що людина є найвищою соціальною цінністю, логічним був би висновок, що принцип верховенства права слід розуміти саме як верховенство прав людини, однак, як виявилося, творці Конституції України такого змісту в зазначену ідею не вкладали, а тому в ній вона продовжує тлумачитися як верховенство правил, встановлених державою. А за таких умов «правом, обов’язковим для виконання?!» виявляються й визначені державою обов’язки та заборони, наприклад, у формі так званого кримінального права, і «неправові закони», не кажучи вже про безліч «свавільних» підзаконних актів (чого варті хоча б окремі вироки та рішення судів), лише на тій підставі, що неправовими вони офіційно ще не визнані, що актуалізує й питання, а чи належним чином функціонують в Україні механізми визнання «правових актів» неправовими? Адже автентичне їх тлумачення тут і не визнається, а те, що його здійснює Конституційний Суд, то неоднозначність низки його резонансних висновків дає підстави для сумнівів у тому, що й інші з них також були правовими.
При характеристиці України як соціальної і правової держави не зайвим було б подумати й над тим, а чи може держава взагалі бути і соціальною, і правовою одночасно? Адже, як відомо, на відміну від правової, метою якої є забезпечення рівності всіх суб’єктів суспільних відносин перед законом і судом та їх рівноправності, і, таким чином, забезпечення «рівності стартових можливостей кожного», й призначення якої зводиться до функцій «нічного сторожа», соціальна держава насамперед зорієнтована на виконання патерналістської функції, спрямованої на згладжування майнової та соціальної нерівності шляхом забезпечення кожному її громадянину гідних людини умов існування, соціального захисту тощо. Водночас порівняння ознак правової і соціальної держави, які називають при їх характеристиці, свідчить про те, що одні з них повторюються, а інші — взаємно виключають одні одних, що й зумовлює питання про практичну можливість такого «гібриду», який іноді небезпідставно називають й «соціальним мутантом».
Висновки
Отже, навіть побіжний аналіз конституційних ознак української держави дає підстави для висновку, що кожна з них потребує і детального наукового осмислення з метою визначення їхнього істинного змісту, і титанічних та виснажливих зусиль як державних мужів, так і всього українського народу, спрямованих на їх відновлення та втілення в життя.
Звичайно, форми спілкування чиновників з громадянами, як і форми державного документообігу, потребують вдосконалення, в тому числі з використанням сучасних технологій. Але щоб управління суспільними процесами не перетворювалося на «Квартал–95», не варто забувати, що стратегічні його напрями та способи їх реалізації визначені Конституцією й законами України — бо цей «кінь» ходить тільки так! Що ж до ідеї «держава в смартфоні», то чи не є вона черговою ініціативою професійних геополітиків, спрямованою передусім на консервацію української бездержавності, яка лише пропагується з використанням «корисних ідіотів».
Джерело: Юридичний вісник України
