Що проголошують кримінальні кодекси: свої цілі, свої завдання або взагалі «нічого»? (Деякі авторські висновки) частина 2

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України

Закінчення. Початок

Особиста думка

По-перше, спробую пояснити, чому в кримінальних кодексах різних груп держав існує неоднакове ставлення до офіційного визначення в тексті цих кодифікованих нормативних актів його цілей та завдань або чогось одного з цього. Тобто в одних групах держав такі визначення офіційно закріплені, в інших цього немає. На мою думку, така достатньо різна позиція визначається, багато в чому, напрямками, для певних держав вже минулого, а для окремих і сучасного, політичного та соціальногоекономічного розвитку в загальному розумінні. Спрямованість такого розвитку знаходила свої визначення в будь яких зовнішньо-ідеологізованих, в тому числі і в ідеологізовано-правових положеннях. Наприклад, і я про це вже неодноразово писав, в державах, у першу чергу соціалістичної спрямованості, будь-які соціально негативні явища, в тому числі й кримінально-противоправні діяння, не визнавалися «продуктом» цього політичного устрою та моделі економіки й існував відповідний підхід для пояснення їх наявності. Так, наполегливо відпрацьовувалася ідея, що всі такі діяння є явищами, які випливають з попереднього державно-політичного устрою, або, як тоді говорилося, вони є «вроджені плями капіталізму». Але якщо це так, то можливо у будь-якому разі прогнозувати саме боротьбу зі злочинністю, як суто «чужим явищем» для держав такої соціальної спрямованості, що повинно було, за великим рахунком, передбачати їх повне викорінення із суспільного життя. Такий ідеологічний посил і давав змогу «наділяти» кримінальне законодавство не просто «супер» можливостями, а формулювати йому такі завдання та цілі, які взагалі не притаманні не лише кримінальній, а й будь-якій з галузей законодавства.

Такий підхід надає змогу також припустити, чому, навпаки, взагалі відсутнє визначення цих змістовних ознак кримінального законодавства в державах, в яких економічна система виробництва та розподілу заснована на приватній власності, свободі підприємницької діяльності та правовій рівності (капіталістичні держави). В цих державах розуміють, на мою думку, що певні соціально-негативні події, в тому числі й суспільно небезпечні діяння, багато в чому можуть бути детерміновані тими складними соціальними процесами, які «всередині» них відбуваються. Тому ставити завдання, а тим більше — цілі, спрямовані на подолання, не кажучи вже про викорінення, таких діянь, було би, скажімо так, недалекоглядно, а тому краще в цілому уникати таких визначень, обмежуючись деякими загальними кримінально-правовими характеристиками нейтрального характеру.

Далі більш предметно до проблеми цієї статті. Почати це потрібно з того, аби визнати: вказується це чи ні безпосередньо в тексті, але кожен Кримінальний Кодекс (КК) завжди повинен мати «загальні» цілі та «особисті» завдання або «хоча б» цілі, або завдання. Це, на мою думку, обов’язкова умова того, що чинний або майбутний КК буде безпосередньо прив’язаний до реальних умов функціонування держави та розвитку суспільства. Так, повторюю, таке визначення є бажаним, але не обов’язковим щодо проголошення (закріплення) цього в КК). Головне, що це було «присутнім» в момент його розробки та прийняття. В той же час у зв’язку з тим, що в чинних КК поняття «цілі» та «завдання» використовуються практично як синоніми, упорядкування використання цього виглядає необхідним, тим більш, що, як вказувалося вище, ці поняття мають різне змістовне наповнення. При цьому, потрібно, на мою думку, обов’язково враховувати дві обставини, які зможуть реально підказати в предметному визначенні цілі та завдання кримінального законодавства.

Почати це слід з чіткого визнання того, що кримінальне законодавство, в нашому випадку в кодифікованому вигляді, має два соціальних визначення: представляє відокремлену галузь законодавства та виступає в ролі одного із соціально-нормативно інструментів в загальнодержавному наборі соціально-правових знарядь. У першому випадку — це систематизована сукупність кримінально-правових приписів, які регламентують однорідні суспільні відносини, що дозволяє мати їй свій предмет та метод. У той же час, у другому випадку такий інструмент дозволяє державі на більш загальному рівні реалізувати свої загально-соціальні наміри та власно-управлінські повноваження для забезпечення необхідної соціальної підтримки еволюційних процесів соціального розвитку, подальшого формування правових основ та механізмів реалізації соціальної держави, їх охорони від суспільно небезпечних посягань.

Таке розуміння кримінального законодавства, можливість його існування в двох значеннях дає змогу вважати, що в цього законодавства повинні бути положення, характерні для нього як в «особистому», так і в «колективному» плані. Саме виходячи з такої думки, допускаючи при цьому певну умовність таких визначень, потрібно вважати, що «завдання» більш характерні для «індивідуального» значення КК. В той же час «цілі» — характерніші для визначення його можливостей саме з позицій публічного управлін-ня. На мою думку, саме це й потрібно враховувати, оцінюючи в основному сутність кримінального законодавства, розуміючи при цьому, що в таких умовах «цілі» та «завдання» повинні мати різне змістовне наповнення. При цьому слід підкреслити, що такі визначення повинні мати реальний та зрозумілий, зокрема не перебільшуючий характер.

Кримінальне законодавство повинно (може) сформулювати собі завдання, умовно кажучи, самостійно, враховуючи, в першу чергу, як уже вказувалося, свій предмет та метод. У той же час цілі повинні бути сформульовані (поставлені) державою перед цим законодавством на більш загальному рівні, в основному при розробці кримінально-правової політики. Кримінально-правова політика, говорячи в загальному плані, поняття якої вперше було сформульовано Францем фон Лістом у 1888 році в роботі «Завдання кримінальної політики», представляє собою діяльність держави з охорони населення, суспільства і себе самої від кримінально-протиправних посягань. Змістом кримінальної політики є розробка цілей і завдань, засобів і методів реагування держави на такі діяння. Кримінальна політика може здійснюватися на різних рівнях — концептуальному, організаційно-політичному, законодавчому. Реалізується (повинна реалізовуватися) вона на організаційно-правозастосовному рівні. Виділяють дві групи цілей кримінальної політики: стратегічна (перспективна) — забезпечення реальної безпеки суспільства й тактична (найближча) — стримування кримінально-протиправних посягань й утримання їх на соціально прийнятному рівні. До цього, враховуючи проблему, яку ми аналізуємо, слід обов’язково додати, що кримінально-правова політика, яка включає в себе і наявність (розробку) кримінального законодавства, є лише складовою частиною подібної діяльності, яка спільно з кримінологічною, кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою, політикою в сфері оперативно-розшуково ї діяльності , адміністративно-правовою політикою тощо сприяє комплексній розробці та реалізації кримінально-правової політики в цілому.

Тому в цьому комплексі, при всій, безумовно, дуже важливій місії кримінального законодавства, його роль в якості однієї зі складових такої діяльності значно скромніша, ніж звично проголошується, що потрібно завжди враховувати. У Кримінальному кодексі «тільки» визначають положення, які традиційно вказуються в ч. 2 ст. 2 кодексів більшості постсоціалістичних країн, або, з моєї точки зору, точніше в КК Естонії, як основне завдання цього кодексу й не більше того. Як це буде реалізовано в практичному житті, причому на різних етапах (стадіях) застосування положень кримінального законодавства, як його положення в теоретичному та правозастосовному плані взаємодіятимуть з положеннями інших галузей законодавства, в тому числі кримінального процесуального, кримінально-виконавчого, апробаційного, оперативного-розшукового — це обставини, які потребують свого як загального аналізу на більш значному рівні, так і розгляду такого «спілкування» в кожному конкретному випадку. В цьому розумінні для кримінального законодавства, як однієї з важливих складових кримінально-правової політики, можливе існування загальної цілі, але яка в своєму остаточному вигляді повинна досягатися (може досягатися) лише спільними зусиллями всіх складових такої організаційної державно-правової програми. В зв’язку з цим загальна ціль для такої програми й може мати змістовне наповнення, яке передбачає (планує) низку значних положень, включаючи в себе й охорону певних соціальних цінностей та інтересів, і забезпечення миру та безпеки людства, і профілактику кримінально-правових посягань, і виховання населення в дусі дотримання законів тощо. При цьому, і на це теж слід звернути увагу, кожен такий кодекс містить, так би мовити, формально-однаковий підхід до цього, тобто «вказує» на те, як потрібно досягати цього, а саме завдяки визначенню того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами (кримінальними правопорушеннями) та встановлюючи покарання та інші кримінально-правові заходи за їх вчинення.

У реалізації такої програми КК має (може) виконувати свою складову, яка може бути дуже якісною, середньо якісною, достатньо якісною та іншою, досягнення загальної цілі може відбувається з урахуванням організаційно-змістовних характеристик інших складових, причому це може реалізовуватися неоднаково й не завжди тільки в залежності від якості діючого Кримінального кодексу.

Потрібно розуміти, і я вже вкотре про це наголошую, що з великою повагою ставлюся до кримінального законодавства, до чинного Кримінального кодексу, його положень, цілей та завдань, які є (повинні бути). Але це ніколи не повинно бути підставою переоцінювати його можливості, наділяти його такими якостями, яких воно не має. Як давно вважається «est modus in rebus» (міра повинна бути у всьому), в тому числі й у реальній оцінці «здібностей» кримінального законодавства.

І на завершення

Наостанок викладу своє бачення цілей та завдань кримінального законодавства (з урахуванням чинного КК). «Особисте» завдання цього законодавства складається з двох взаємопов’язаних частин. Перша полягає в якісному визначенні діяння, яке вважатиметься кримінальним правопорушенням. Друга частина завдання — у встановленні покарання (інших кримінально-правових наслідків), яке повинно бути пропорційним, адекватним вчиненному діянню. В той же час ціллю цього законодавства як складової частини — основоположної нормативної бази державної програми кримінально-правової політики, можна передбачати «його» участь (присутність) в охоронних, профілактичних, виховних та інших заходах, які здійснюються (повинні здійснюватися) завдяки комплексним заходам цієї політики. При цьому дуже важливо враховувати, що цілі та завдання кримінального законодавства, маючи певну відокремленність, все ж на змістовному рівні пов’язані між собою. Так, рівень виконання «свого» завдання буде, образно кажучи, впливати в кожному конкретному випадку на практику його застосування та формувати, тим самим, певні напрямки оцінки й застосування цього законодавства на рівні інститутів Загальної та Особливої частин. У той же час участь цього законодавства як складової частини кримінально-правової політики держави може реально показувати його дійсну роль у продуктивності тих заходів, які здійснюються в межах такої політики. Тобто здійснення таких загальних заходів кримінально-правової політики, їх спрямованність (охоронна, профілактична, виховна тощо) може показати ту дійсну роль, яку виконує кримінальне законодавство в реалізації такої програми (реальну, «віртуальну», або щось проміжне). Встановлення цього, або по-іншому, встановлення того, хто є дісним «винуватцем» в існуючих складнощах здійснення сучасної кримінально-правової політики: законодавство (якісне чи неякісне), або практика його застосування (існує чи не існує), або частково і те, й те, чи інші, не менш важливі причини, в свою чергу може реально визначити необхідність чи надуманість реформування цього законодавства. Тому такий підхід, пов’язаний з оцінкою теоретичних та практичних, проголошених і реальних складових реалізації законодавчих цілей та завдань повинен існувати завжди, незалежно від того, про «стале» чи таке, яке підлягає реформуванню, законодавство, йдеться.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути